5. Політика Рейхканцлера Отто фон Бісмарка

   1. Внутрішня політика

Як і в часи Північнонімецького союзу, в провадженні внутрішньої політики Бісмарк спирався в перші роки існування Німецької імперії на союз між вільними консерваторами та націонал-лібералами.Це дало істотний поштовх уніфікації, створенню та модернізації економічного та правового порядку як в імперії, так, частково, і в Пруссії. Бісмарк не побоювався повторення конфлікту з консерваторами. Коли Прусська палата депутатів 1872 р. відмовилась підтримати земельну реформу, Бісмарк запропонувавВільгельму Iнадіслати нових депутатів до парламенту, скориставшись відповідним повноваженням. Обурення серед консерваторів було дуже сильним, і Роон навіть закликав до загальнодержавного страйку. Через вимоги Роона, Бісмарку довелось піти з посади прем'єр-міністра Пруссії. Оскільки Роон виявився недостатньо досвідченим для цієї посади, Бісмарк невдовзі повернувся на посаду прем'єр-міністра.

В багатьох випадках стали проявляти себе межі співпраці Бісмарка з лібералами. Найбільше суперечок спричинило з 1873 р. питання реорганізації армії. Націонал-ліберали не могли погодитись на запропоноване Бісмарком фактичне усунення парламенту від контролю видатків армії. Розв'язок був знайдений в 1874 р. через компромісну пропозицію Йохана Міквеля. Відтепер видатки мали бути затверджені раз на сім років («Септенат»). Попри цей відносний успіх, Бісмарк окреслив лібералам межі свого бажання до співпраці, хоча вони й дали йому фактично вісім років свободи діяльності. Водночас посилилась підтримка ставлення Бісмарка до армії в Парламенті.

Націонал-лібералита Бісмарк були єдині у ворожому ставленні до католицької партії. Для Бісмарка також мало значення те, що заснована 1870 р.партія Центрубула новою, непідконтрольною йому консервативною католицькою партією. Центру вдалось об'єднати працівників-католиків, панство та Церкву. Для Бісмарка це звелось до загрозиультрамонтанства^[110]. За результатами федеральних виборів 1871 р.Центр посів друге місце. Натомість результати Націонал-лібералів істотно погіршились, особливо серед католиків. Культуркампф мав для Бісмарка, в першу чергу, політичні цілі, хочаЛюдвіга Віндхорста, провідного представника Центру, він вважав особистим ворогом: «Моє життя підтримують та прикрашають дві речі, моя дружина та Віндхорст. Перша для кохання, а другий — для ненависті.»

Бісмарк змалював католиків як ворогів Імперії — також для послаблення критики його урядування. Починаючи з 1872 р. в рамцях так званого Культуркампфа були ухвалені, а потім посилені різноманітні закони проти католиків. В розпалі конфлікту права та положення Церкви було послаблено імперськими та місцевими законами (Закон про проповідників, Закон про кошик хлібу), а також був впроваджений громадянський шлюб.

Перший, найзапекліший етап культуркампфа завершився 1878 р. Цього року помер Папа Пій IX, його наступникЛев XIIIдав знати Бісмарку про готовність відмовитись від підтримки Центру. Прямий зв'язок зі Святим Престолом шкодив партії та погіршив її образ серед католицького населення. Однак, канцлерові не вдалось досягти поставлених цілей. Католічна основа та католічна партія не розпались, навпаки, агресивне ставлення держави до них сприяло зміцненню єдності та створенню католицького середовища. Останньою краплею для Бісмарка був остаточний розрив з націонал-лібералами. У нього з'явилась ідея залучити Центр до своєї політики та створити «синьо-чорну» коаліцію з консерваторами.

Культуркампфзавершився в квітні 1887 ухваленням другого закону про примирення. Обидві сторони зробили свій внесок для примирення. Для майбутньої політичної діяльності Бісмарка було важливим те, що Віндхорст не був палким прибічникомультрамонтанства. Він критично ставився до Пруссії, але був прагматиком та прибічником конституціоналізму, що відкрило Бісмаркові нові можливості.