Політологія-лекційний курс і практикум

311

відносин виступає держава. Ідеолог цього підходу французький політолог Р. Арон зазначає, що головний зміст міжнародних відносин становлять взаємовідносини між державами, які символізуються постатями дипломата й воїна.

Прихильники широкого підходу, американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розентау стверджує, що структурні зміни, які відбулися за останні десятиліття у світовій політиці докорінно змінили і міжнародні відносини. Головною в них вже виступає не держава, а конкретна особистість, так як утворився так званий міжнародний континуум (лат. continuum – перервне), символічними суб’єктами якого є турист і терорист.

Прибічники проміжного підходу пропонують розглядати національну політичну систему основним суб’єктом міжнародних відносин. Таким чином в систему міжнародних відносин включається не тільки держава, а й ряд національно-політичних інститутів, політичних партій, громадсько-політичних партій, органи місцевого самоврядування.

Де-юре питання про суб’єкти міжнародних відносин вирішується через визначення суб’єктів міжнародного права. За цим визначенням є три основних групи суб’єктів міжнародного права і міжнародних відносин. Це держави, міжнародні організації і міжнародні рухи.

Держави є головними суб’єктами міжнародних відносин. У світі є близько двохсот держав. Провідну роль відіграють держави так званої Великої сімки – США, Канада, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Японія, глави яких на регулярних зустрічах визначають основні пріоритети зовнішньої політики своїх держав. До роботи Великої сімки останнім часом долучається Росія. Від колишнього соціалістичного табору залишилось тільки чотири держави – Китай, Північна Корея, В’єтнам і Куба. На теренах СРСР утворилося 15 незалежних держав. До індустріальних розвинених країн впритул наблизились так звані „азійські тигри” – Таїланд, Філіппіни, Малайзія, Сінгапур і т.д.

312

Другу групу суб’єктів міжнародних відносин складають різноманітні міжнародні організації. До них належать міжнародні організації глобального й регіонального масштабу, міжурядові й неурядові організації, інтеграційні угрупування і воєнно-політичні блоки.

Однією з найбільших за кількістю членів (190 держав станом на 01.11.2000 р.) і найвпливовішою сучасною міжнародною політичною організацією глобального масштабу є ООН. Створена 1945 р. за ініціативою провідних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Китаю, Великобританії і Франції), як міжнародна організація безпеки, вона має такі основні цілі: підтримання міжнародного миру й безпеки, вжиття ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру, розв’язання мирними засобами міжнародних спорів, розвиток дружніх відносин між народами, здійснення міжнародного співробітництва у розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, заохочення і розвиток поваги до прав людини. Керівними органами ООН є Рада Безпеки, Генеральна Асамблея, Економічна і Соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат.

Міжнародні міжурядові організації формуються з метою розвитку міжнародного співробітництва в галузях економіки, культури, охорони здоров’я, освіти. Укладаючи угоду з ООН такі організації набувають характеру їх спеціалізованих установ. До системи ООН входять майже 20 таких спеціалізованих установ. Найвпливовіші з них: ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров’я, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) та інші.

Найвідомішими міжнародними організаціями регіонального масштабу є: Організація американських держав, Організація африканської єдності, Ліга арабських держав, Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін.

313

Найбільшу роль в Європі відіграє Рада Європи – перша європейська міжурядова організація утворена 1949 р., що об’єднує більш як 40 держав. Найважливішими цілями Ради Європи є: забезпечення тісніших зв’язків між державами-членами для захисту і реалізації їх ідеалів і принципів, захист і реалізації плюралістичної демократії і прав людини, зміцнення європейської самосвідомості. Структуру Ради Європи формують Комітет міністрів, Парламентська асамблея, Наради галузевих міністрів, Секретаріат.

На порозі ХХІ століття чимраз помітнішу роль у міжнародних відносинах відіграють інтеграційні угрупування, які утворилися в результаті інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного життя держав певного регіону. Найбільш інтегрованою міжнародною організацією в економічному і політико-правовому відношенні є Європейський союз (ЄС), до складу якого станом на 1.01 2008 року входять 27 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург, Мальта, Португалія, Нідерланди, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція, Польща, Чехія, Угорщина, Латвія, Литва, Естонія, Словаччина, Словенія,Болгарія, Румунія.

Вищими органами ЄС є Європейська рада, Європейський парламент, Європейська комісія.

Прикладом інтегрованого угрупування є утворена в грудні 1991 р. Співдружність незалежних держав (СНД), яка нині об’єднує 12 колишніх республік СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Киргистан, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україну. Україна є лише асоційованим членом СНД, оскільки не ратифікувала угоди про її створення.

Важливими суб’єктами міжнародних відносин є воєнно-політичні блоки. Найвпливовішою такою організацією на сьогодні є Організація північноатлантичного договору (НАТО). До складу НАТО (утворений 1949 р.) входять 28 держав: Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, США, Туреччина,

314

Угорщина, Франція, Німеччина, Чехія, Болгарія, Латвія, Литва, Люксембург, Румунія, Словаччина, Словенія, Канада, Хорватія, Албанія ( дві останні прийняті на Бухарестському саміті НАТО 2-4.04 2008р.). НАТО виконує координуючу інтегративну й миротворчу функції в межах Європи.

НАТО має на меті забезпечувати захист своїх країн - членів політичними та військовими засобами. НАТО сприяє співробітництву з країнами

– не членами Альянсу з широкого кола питань, пов'язаних з безпекою, таких як оборонна реформа та миротворчість.

НАТО бере участь у запобіганні конфліктам як на території своїх держав, так і поза їх межами. НАТО захищає демократичні цінності та віддане принципу, мирного врегулювання суперечок, але крім цього альянс має військовий потенціал для запровадження операцій з розв'язання криз. Діяльність НАТО має також третій вимір, до складу якого входять такі галузі співпраці, як планування на випадок незвичайних ситуацій цивільного характеру, надання допомоги різним країнам у подоланні наслідків природних катастроф, а також сприяння співпраці у галузі науки та охорони довкілля.

Міжнародні організації відіграють значну роль у розвитку міжнародних відносин. Але їм притаманні й негативні риси, такі як: бюрократизація, олігархізація, закритість і неконтрольованість їх діяльності.

Значну роль у розвитку міжнародних відносин відіграють міжнародні неурядові організації, до яких належить будь-яка міжнародна організація не створена на основі міждержавної угоди. Це різноманітні молодіжні, жіночі, профспілкові та інші організації.

3. Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Так, за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. У світі за цей час відбулося понад 15 тисяч війн. Лише у ХVII ст. в Європі загинуло у війнах 3 млн.

315

осіб, у ХVIII ст. – понад 5 млн., у ХІХ ст. – 6 млн., у ХХ ст. – 70 млн. осіб. Війни розглядали як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей.

Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині ХХ ст., а саме: закінчення холодної війни, розпад СРСР і соціалістичної співдружності, об’єднання Німеччини і, врешті-решт, кінець двополюсного світоустрою, викликали нову конфігурацію геополітичних сил і фундаментальні зміни в системі міжнародних відносин.

У ХХ ст. світ перетворився на єдину ойкумену. Практично вся земна куля поділена між країнами і народами. Відбувається ущільнення простору в загальнопланетарних масштабах, взаємне зближення країн і регіонів. Наслідком і одночасно причиною цього процесу стали електронні ЗМІ, супутниковий зв’язок, телекомунікаційні мережі, які забезпечують миттєву передачу інформації у будьякий куточок планети.

Попри те, що людське суспільство складається з понад 200 держав, світ постає як єдина цілісність. Між країнами відбувається активний обмін продукцією, сировиною, технологією, культурними надбаннями. Прискорення всебічного розвитку сучасних країн багато в чому зумовлене посиленням всебічних контактів. Як писав К. Ясперс, ніде не може відбутися нічого істотного, щоб воно не зачепило усіх. Однак новою загрозливою реальністю є комплекс глобальних проблем, які зачіпають життєві інтереси всього людства і вирішувати яке можна лише зусиллями всіх країн світу.

Найважливішою глобальною проблемою є відвернення ядерної війни. У зв’язку з цим актуальним є побудова ненасильницького світу на основі утвердження довіри між народами, зміцнення системи загальної безпеки.

Не менш важливими є також: екологічна проблема, колосальний розрив у рівні економічного та соціально-культурного буття між розвинутими і відсталими країнами, продовольча проблема (у світі голодує 435-600 млн. осіб), боротьба зі СНІДом, міжнародний тероризм, наркоманія. Ці проблеми дали підстави членам

316

Римського клубу (міжнародна неурядова організація, яка виникла у 1968 р. і об’єднує вчених різних країн у вивченні глобальних проблем) дійти висновку про кризу цивілізації.

Глобальні зміни стимулювали нові підходи до вирішення проблем і конфліктів між державами, внесли корективи в міжнародну політику. По-перше, спостерігається перехід від методів примусу до методів врегулювання і погодження при розв’язанні конфліктів між державами. Пробивають собі дорогу тенденції до поглиблення демократизації, гуманізації міжнародних відносин. Спостерігається залучення мільйонів людей до міжнародної політики, посилення їх впливу на політичні рішення.

У світовій політиці почали формуватись якісно нові принципи міжнародних відносин. Вони передбачають суверенну рівність держав, незастосування сили або погрози силою, непорушність кордонів, територіальну цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повагу прав людини і основних свобод, співробітництво між державами, сумлінне виконання норм з міжнародного права.

Аналіз реального становища у світі засвідчує, що в сучасних умовах одна (або дві) держави, якими б потужними вони не були, не здатні поодинці керувати складним, різноманітним світом. Існує безліч фактів, які доводять, що в останні десятиліття зменшуються можливості США з контролю подій в усьому світі. Головними показниками потужності держави стають економічні, наукові, технологічні можливості. Саме в цих сферах США нерідко програють індустріальним країнам, що на сучасному етапі розвиваються більш динамічно (країни – члени ЄС і Японія).

Відбувається нарощування потенціалу і в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (Японія, Китай, Тайвань, Південна Корея, Гонконг, Сінгапур). Таким чином, на зміну двополюсному світу приходить багатополярний світ.

317

У новому багатополярному світі кожний народ, країна, окрема людина може знайти гідне місце для самовираження і самореалізації, вибрати власний шлях розвитку. Він передбачає національно-державний, расово-етнічний, соціальноекономічний, соціокультурний, релігійний, політичний плюралізм. Адже, кожний з позначених центрів – окремо або разом з іншими осередками – спроможний блокувати диктат з боку тієї чи іншої наддержави (військовий чи економічний) відносно інших учасників світової політики.

Виходячи з того, що світ став більш взаємопов’язаним і взаємозалежним, основною тенденцією ХХІ ст., ймовірно, буде саме поетапний перехід від регіональної до міжконтинентальної глобальної інтеграції. Глобалізація, безперечно, охопила увесь світ і являє собою процес взаємозалежності сучасних держав.

Однак, ще не одне десятиліття національні особливості, зокрема, розмаїття суспільно-політичних систем у різних країнах планети відіграватимуть серйозну роль у світовій політиці. На шляху до єдності стоятимуть побоювання держав втратити свою національну ідентичність під тиском „американізації”, а також військові потуги і поведінка окремих ядерних держав. Зокрема, вже 1 945-1986 рр. відбулось 250 війн, а втрати перевищили 35 млн. осіб. Без санкції ООН були використані збройні сили НАТО в Югославії, Іраці (2003 р.). США, під приводом просування демократії, спрямовують свою агресивну риторику проти нової вісі зла – Іран-Північна Корея, що може закінчитися серйозним збройним конфліктом.

Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечливому періоді, коли тенденція до утвердження нового порядку безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у політиці й відносинах з іншими державами. Треба сподіватися, що прагнення людства до самозбереження сприятиме остаточній перемозі першої тенденції, гармонізує політичне мислення світового співтовариства з новими реаліями.

318

4. Внаслідок розпаду СРСР Україна стала незалежною державою. 24 серпня 1991 р. був проголошений Акт про незалежність України, а в грудні 1991 р. його підтверджено всенародним референдумом.

Так як, у складі СРСР Україна не була самостійним суб’єктом зовнішньої політики, то зі здобуттям незалежності перед нею постала нагальна проблема знаходження свого місця в системі міжнародних відносин як їх повноцінного суб’єкта.

Основні цілі, пріоритети і напрями зовнішньої політики України сформульовані в „Декларації про державний суверенітет України” (16 липня 1990 р.), у якій було проголошено, що Українська РСР виступає рівноправним учасникам міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

У деталізованому вигляді зовнішньополітична концепція незалежної Української держави була сформульована у прийнятих Верховною Радою 2 липня 1993 р. „Основних напрямках зовнішньої політики України”. У цьому документі зазначається, що зовнішня політика України спрямовується на виконання таких важливих завдань: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності її міжнародного становища; збереження територіальної цілісності держави і недоторканості її кордонів; включення національного господарства в світову економічну систему для його повноцінного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України за кордоном; поширення у світі образу України як надійного і обачливого партнера.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України документ визначає: двосторонні міждержавні відносини, розширення участі в

319

європейському регіональному співтоваристві, співробітництво в межах СНД, участь в ООН та інших міжнародних організаціях. Дана концепція стала основою діяльності держави на міжнародній арені. З моменту схвалення ВР Акту проголошення незалежності України, вона визнана більш як 150 державами світу, із 140 з них Україна підтримує дипломатичні стосунки.

Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її спеціалізованих установ, миротворчих заходів. Наша держава стала повноправним членом Ради Європи у 1995 р., учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи, підписала документи про співробітництво з Європейським Союзом, НАТО, Західноєвропейським Союзом. Україна плідно працює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком. З 1 січня 2000 р. вона вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримку міжнародного миру й безпеки.

В цьому контексті, важливим є те, що Україна стала першою в світі державою, яка відмовилась від ядерної зброї, наявної на її території. 14 січня 1994 р. Україна взяла на себе зобов’язання протягом семи років ліквідувати всю ядерну зброю, одержавши гарантії безпеки і матеріальне відшкодування від США, Росії, Китаю. Ця подія сприймається неоднозначно в українському суспільстві, оскільки вважається, що Україна втратила певний фактор стримування стосовно більш агресивних суб’єктів міжнародної політики.

Серед основних зовнішньополітичних завдань України у ХХІ ст. слід назвати:

-поглиблення процесу інтеграції в європейські і євроатлантичні структури, розширення відносин з європейськими країнами;

-побудова відносин за лінією США-Україна на засадах стратегічного партнерства;

320

-виважена, спрямована на відстоювання власних інтересів політика України щодо Росії; стабільні й динамічні відносини з іншими країнами СНД;

-розвиток відносин з країнами Близькосхідного регіону, особливо Перської затоки.

Процес входження України у світове співтовариство дуже складний і багато

вчому він залежить від неї самої, її внутрішньої і зовнішньої політики.

Нові імпульси у своїй зовнішній політиці Україна отримала після останніх президентських виборів (листопад-грудень 2004 р.) і, зокрема, Помаранчевої революції. Українська влада, на чолі з Президентом України В.А. Ющенком, оголосила чіткий стратегічний курс на приєднання України до ЄС і НАТО. Зусилля помаранчевої команди увінчалися деякими успіхами. США оголосила про свій намір надати Україні статус країни з ринковою економікою. Важливим також для зовнішньоторговельних стосунків нашої держави стала проголосована одноголосно Конгресом США відміна поправки Джексона-Веніка, що діяла стосовно України з 1974 р. 16 травня Україна стала членом світової організації торгівлі.

Варто відзначити і прагнення України стати серйозним регіональним лідером на пострадянському просторі і в Східній Європі в цілому. Свідченням цього є створення Спільноти демократичного вибору (СДВ) і її перший форум, що пройшов у Києві (грудень 2005 р.) за участю 23 держав регіону Балтійського, Чорного і Каспійського морів. Експерти вважають, що такі контакти допоможуть Україні зблизитись з ЄС і повинні вилитись в конкретні економічні проекти. З геополітичної точки зору, таке об’єднання держав виступає як певна противага впливу Росії в СНД.

З геополітичної точки зору, досить привабливою для України є орієнтація на інтеграцію до Європейського Союзу та НАТО. Вступ до ЄС дав би Україні змогу використовувати сприятливі можливості міжнародного поділу праці, піднятися до рівня економічного, соціального й демократичного розвитку передових