індз політологія

Лютер не розвинув систематичного викладу стосунків між обома типами панування. Важлива межа для нього пролягає не між обома пануваннями, а між Ця протилежність пронизує всі порядки цього світу. Отже, лише вірний може осягнути до кінця значення панувань, розрізняти їх і відповідно з цим зорієнтовувати свої вчинки. Тільки він може зрозуміти своє становище як в межах світського панування а тому здатен провадити політику, вільну від ідеології та зосереджену на справах.

Лютер, керуючись стосунками церкви і, розгортає свою політичну етику в напруженні між розрізненням і підпорядкуванням обох типів панування. Лютер-теолог розвинув її. виходячи з положення християн і церкві; в цьому світі. Його вислови щодо питань про світський порядок слід тлумачити, виходячи з його теологічного внеску; вони є лише функціями специфічних теологічних концептів в контексті його загальної теології. Загальну теорію політики та соціальну етику, які виводилися б виключно з теологічних засновків, не збиралися розвивати ані Лютер, ані інші реформатори. Лютер займався деталями політичної дійсності лише тоді, коли їх затуркували вірні або ставили перед ним завдання поглиблювати християнське сумління. Він «не мав права наказувати правителеві, а хотів лише навчати його серце, що має значити й відбуватися з усіма правами, словами, судженнями та вчинками» . Тільки проникнення в сутність церкви та її права дало йому мірило для винесення суджень про та її порядки.

Незважаючи на вимоги чітко розрізняти обидва типи панування, людське суспільство та земна церква перебувають у неосяжному сполученні, що пояснюється тими фактами, що земні урядовці можуть бути водночас і членами духовної церкви. До того ж Лютер вбачає у, тобто в організованому опікуванні християнською вірою та конфесією країни службовий обов'язок християн, зайнятих у світському управлінні, що називається. Проповідник же «стверджує, посилює та допомагає утримувати будь-яку владу, всякий тимчасовий мир, вгамовує невдоволених... та навчає всіх світських чиновників та всі стани» .

З цього підпорядкування не слід ні робити висновок, що Лютер все ж дотримувався уявлення про справжню «християнську державу» з діархією світської та духовної влади , ні закидати, що він надає та визнає за церквою право світської влади. У своїх пізніших проповідях Лютер з точки зору теологічного права не легітимує ні панування «християнської держави», ані панування суверенної церкви. Йому також не можна приписувати безпосередню відповідальність за пізніше духовне та правове занепадання євангелічної церкви до статусу державної установи. Однак він причетний до цього процесу тією мірою, якою виступав не з повною енергією, з очевидного церковно-політичного опортунізму, проти ініціаторів законодавчого підкорення церкви світській владі в силу помітності І Лютер, і Кальвін, і прибічники Реформації, і контрреформаційні католики XVI ст. уникали спроби дозволити світській владі перебудовувати церкву, перетворювати державу на «стражника десяти заповідей» та надавати їй величезних повноважень. Так само не могли уникнути своєї долі конфесійні церкви — самим врешті-решт підпрягтися до новоутвореної церковно-політичній всевладності абсолютної держави. Тоталітарний ухил конфесій, що виявився в політиці XVI ст., було зруйновано через зовнішні та внутрішні підстави протягом релігійних воєн, і він завершився в XVII ст. секулярним абсолютизмом держави.

Висновок

Ідеологи Відродження і Реформації черпали представлення, що вимагалися їм, про державу і право, політику, законі й іншому зі скарбниці культури античної цивілізації. Своєрідність і велич багатьох ідей Відродження і Реформації, що супроводжували і прискорювали початок виникнення нової епохи всесвітньої історії, полягає в тому, що вони були відкриті для сприйняття загальнолюдських соціокультурних цінностей і сприяння їм.

Італійський мислитель Нікколо Макіавеллі – його творча спадщина по духовному змісті досить суперечливо. Світоглядна позиція при розгляді їм питань політики, держави – позиція релігійного індифферентизма. Він практично виключає релігійну точку зору з арсеналу своїх пояснювальних засобів. Головний авторитет для нього – досвід історії. Його праці «Государ», «Історія Флоренцію», «Міркування про першу декаду Тита Лівія», залишили найбільший слід у розвитку світової політичної думки. У Німеччині в джерел Реформації стояв Мартін Лютер. Система його політико-правових зорів пронизана протиріччями.

Селянсько-плебейський табір очолив Томас Мюнцер. Соціальні і політико-правові ідеї повсталих селянських мас були найбільше виразно викладені в «12-ти статтях» і в «Статейному листі».

До числа найважливіших і впливових діячів Реформації належав Жан Кальвін (1509–1564). Серцевина кальвінського твору – догма-то божественні приречення. Кальвіністська ідеологія зіграла в історії помітну роль, вона істотно сприяла здійсненню першої буржуазної революції в Нідерландах. Разом з іншими ідейними плинами Реформації кальвінізм підготував той «розумовий матеріал», на ґрунті якого в XVII–XVIII ст. склався класичний політико-юридичний світогляд буржуазії.

Французький політичний мислитель Жан Боден (1530–1596) уніс також найбільший внесок у розвиток політико-теоретичного знання. Його погляди по своєму інтелектуальному змісті й історичному змісті являють собою проривши до обріїв політико-правової ідеології Нового часу. Особливий антибуржуазний зміст розробки влади, держави і права здобуває в рамках такого суспільного руху, яким є соціалізм. Найбільш видними письменниками соціалістичного напрямку в цей період були Томас Мор і Томазо Кампанелла.

Отже, Відродження та Реформація – це не тільки відновлення забутих в епоху середньовіччя античних поглядів на світ, людину, суспільство, а й подальше їх удосконалення вже в нових умовах. Цей період породив неперевершені зразки культури, які стали та незамінними компонентами поступу людства і поставили Європу, де вони розвивалися, на чолі світового прогресу.

Список використаної літератури

1. Брендлер Герхард. Мартин Лютер: теология и революция. – М., 2000. – 366 с.

2. Кантценбах Ф. В. Мартин Лютер. – Ростов на Дону, 1998. – 320 с.

3. Классики політичної думки від Платона до Макса Вебера. – К., 2002. – 584 с.

4. Соловев З. Ю. Непобежденный еретик: Мартин Лютер и его время. – М. 1984. – 288 с.

5. Ян Гус, Лютер, Кальвин, Цвингли, Патриарх Никон: Биограф. повествования. – Челябинск, 1998.

6. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки).

7. Семків О.І. Політологія.

8. Мартышин О.В. История политических учений.

9. Мокічев К.А. Історія політичних вчень.

10. Боднар А. Основы политологии (наука о политике).

11. Луковская И.Д. Политические и правовые учения: историко-теоретический аспект.

12. Нерсесянц В.С. История политических учений.

13. Гулієв В.Є. Політичні вчення: історія та сучасність.