93. Транснаціональні корпорації та їх вплив на світогосподарський розвиток в кінці 20 – на початку 21 ст.

Однією з ключових характеристик світогосподарських процесів 50—70-х рр. XX ст. стає транснаціоналізація.

Поява у світовому господарстві міжнародних корпорацій означала вихід підприємницьких структур на якісно новий рівень, вирішальною рисою якого стала втрата капіталом своєї винятково національної природи.

Багатонаціональні та міжнародні корпорації є інтернаціональними за принципом утворення капіталу та сферами діяльності. Вони являють собою особливий випадок міжнароднії корпорації, оскільки створювалися переважно у західноєвропейському регіоні.

Загальним чинником появи транснаціональних корпорацій (ТНК) був розвиток процесів інтернаціоналізації, в основі якого поглиблення міжнародного поділу праці та спеціалізації. Конкретні причини виникнення ТНК можуть бути різними. До переліку їх входять існування обмежень на шляху розвитку міжнародної торгівлі, сильна монопольна влада виробників, валютний контроль, транспортні витрати, відмінності в податковому законодавстві окремих країн тощо.

Науково-технічний процес посилив процес переростання великих національних компаній у транснаціональні. Поглиблення суспільного поділу праці й упровадження нових технологій створювали можливості для просторового роз'єднання окремих технологічних процесів, а виникнення нових засобів транспорту й зв'язку сприяло реалізації цих можливостей.

На початку 1980-х років зявились і утвердились глобальні ТНК, визначальними рисами яких є планетарне бачення ринків та функціонування в умовах глобальної конкуренції. Сучасними тенденціями становлення ТНК є:

• Вплив науково-технічного прогресу на розвиток транснаціонального капіталу

• Особливості інноваційної діяльності ТНК

• Прискорений розвиток і вдосконалення факторів виробництва, що використовують ТНК

ТНК часто діляться на три великі групи:

• Горизонтально інтегровані ТНК— управляють підрозділами, розташованими в різних країнах, що виробляють однакові або подібні товари.

• Вертикально інтегровані ТНК— управляють підрозділами в певній країні, які виробляють товари, що поставляються в їх підрозділи в інших країнах.

• Роздільні ТНК— управляють підрозділами, розташованими в різних країнах, які вертикально або горизонтально не об'єднані.

ТНК відіграють головну роль у глобалізації сучасного економічного життя.Риси функціонування ТНК:

• Утворення мереж інтернаціональних зв’язків регіонального чи глобального масштабу

• Інтеграція наукових досліджень та розробок матеріально-технічного забезпечення виробництва, розподілу та збуту

• Формування ТНК у нерозвинутих країнах

ТНК здійснюють певний вплив на світогосподарський розвиток, перш за все це пов’язано з:

• привласненням нових знань, технологій,виробничих відносин,

• злам соціальних структур традиційного суспільства(за підтримки національних урядів),

• потужні потоки капіталу між країнами, які вимагають єдиних правил гри,

• сприяють уніфікації суспільства та економіки приведення їх до «міжнародних стандартів»,

• формування розгалуженої системи світового виробництва.

В цілому ТНК забезпечують близько 50% світового промислового виробництва. На ТНК припадає понад 70% світової торгівлі, причому 40% цієї торгівлі відбувається усередині ТНК, тобто вони відбуваються не за ринковими цінами, а за так званими трансфертними цінами, які формуються не під тиском ринку, а під довгостроковою політикою материнської корпорації. Дуже великі ТНК мають бюджет, що перевищує бюджет деяких країн. З 100 найбільших економік у світі, 52 — транснаціональні корпорації, інші — держави. ТНК справляють великий вплив в регіонах, оскільки мають значні кошти, вплив на громадськість.

96. Структура інституціоналізму та його методологічні особливості наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

З 50—60-х років XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституційно-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст., вважається «старим» інституціоналізмом, то новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом.

Основними представниками неоінституціоналізму є Рональд Коуз, Даглас Норт — Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон.

Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і інституціоналізм перетворився в один із провідних напрямів світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі та до її неоінституціонального напряму безпосередньо пов’язане зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для мейнстрім [головної течії] економікс (а саме: аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), та розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно і всебічно, насамперед з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.

СТРУКТУРА

Стрижень сучасного інституціоналізму утворюють два напрями — неоінституціональна економіка та нова інституціональна економіка. Незважаючи на те, що назви здаються ідентичними, ці два напрями мають принципово різні підходи до аналізу інституцій. Обидва напрями сформувалися або на основі неокласичної теорії, або ж під її помітним впливом. Так, перший напрям — неоінституціоналізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Залучення нового елементу до предмета аналізу інституцій відбувається за рахунок коригування положень із «захисної оболонки» неокласичної теорії. Саме тому неоінституціональну економіку, яка розвивалася, розширюючи та доповнюючи «економікс», часто наводять як приклад «економічного імперіалізму». Вторгнувшись у сферу інших наук про суспільство — права, соціології, психології, ідеології, політики, норми поведінки, сім’ї тощо, ця школа використовувала традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослідити різноманітні суспільні відносини з погляду раціонально мислячої «економічної людини». Через це стосунки між людьми тут розглядаються передусім через призму взаємовигідного обміну і контрактів. Другий напрям — нова інституціональна економіка — навпаки, відображає спробу створити нову теорію інституцій, не пов’язану з колишніми постулатами неокласики.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

НЕОІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ

Засновник неоінституціоналізму: Р. Коуз

Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, які обумовлюються вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціоналізмом та неокласикою. На відміну від старого американського інституціоналізму, неоінституціоналізм не тільки не протистоїть неокласиці, а й сам є результатом об’єднання інституціональних та неокласичних методологічних підходів. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки, як раціональний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, концепція «економічної людини», максимізація корисності тощо.

Однак неокласична парадигма в структурі неоінституціоналізму зазнала суттєвої теоретичної модифікації з урахуванням сучасних економічних реалій. Згідно з епістеміологічним аналізом теорії, запропонованим Імре Лакатошем, базовими для неоінституціоналізму є твердження, які утворюють «жорстке ядро» неокласики і без яких не може існувати жодна неокласична модель: рівновага на ринку існує завжди, вона єдина і збігається з оптимумом за Парето (модель загальної економічної рівноваги Вальраса — Ерроу — Дебре); індивіди здійснюють вибір раціонально (модель раціонального вибору); переваги індивідів стабільні й мають ендогенний характер, тобто на них не впливають зовнішні чинники.

ТАКИМ ЧИНОМ, методологія містить традиційний інституціоналізм та неокласика на основі мікроекономічних методів аналізу:

• рівновага на ринку зажди існує, вона єдина і співпадає з оптимумом Парето (модель загальної економічної рівноваги Вльраса-Ерроу-Дебре);

• раціональний вибір та прагматизм;

• методологічний індивідуалізм;

• концепція “економічної людини”;

• вподобання індивіда стабільні та ендогенні тощо.

Учення про трансакційні витрати має основоположне, фундаментальне значення в неоінституціоналізмі. Неоінституціоналісти вважають, що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу через те, що враховує лише витрати взаємодії людей із природою (трансформаційні витрати). Необхідно також брати до уваги і глибоко вивчати витрати взаємодії між людьми — трансакційні витрати, які за сучасних умов зростаючого ускладнення господарських відносин відіграють усе більше значення. Детальніше їх можна визначити як витрати ресурсів (грошей, часу, праці тощо) для планування, адаптації та контролю за виконанням узятих індивідами зобов’язань у процесі відчуження та привласнення прав власності і свобод, прийнятого у суспільстві.

Завдяки послідовно здійснюваному принципу «методологічного індивідуалізму» в центрі уваги інституціональної теорії перебувають відносини, що виникають усередині економічних організацій, тоді як у неокласичній традиції організація, фірма розглядалися як «чорний ящик», до якого дослідники не заглядали.

Якщо неокласична теорія передбачала лише два види обмежень (фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, та технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів), то неоінституціональна теорія вводить ще один клас обмежень, що обумовлені інституційною структурою суспільства і виконують свою роль після економічного вибору. Неоінституціональна економічна теорія відмовляється від будь-яких спрощувальних передумов і наголошує, що економічні агенти діють у світі великих трансакційних витрат; погано чи недостатньо визначених прав власності та жорстких інституційних реальностей, сповнених ризику і невизначеності.

Якщо неокласика показує людину як істоту гіперраціональну, а опортуністичну поведінку не розглядає, то неоінституціональна теорія характеризує людину більш реалістично, що знаходить своє вираження у двох найважливіших поведінкових передумовах цієї теорії — в обмеженій раціональності та опортуністичній поведінці. Опортуністична поведінка являє собою «слідування власному інтересу, що доходить до віроломства» (О. Вільямсон), і тут ідеться про будь-які форми порушення узятих на себе зобов’язань. Індивіди, які максимізують корисність, поводитимуться опортуністично (наприклад, надаватимуть послуги гіршої якості й меншим обсягом), коли інша сторона не в змозі цього виявити.

Значна частина соціальних інституцій, як формальних, так і неформальних — традицій, звичаїв, правових норм, покликана мінімізувати негативні наслідки обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки. Як наголошує О. Вільямсон, у соціальних інституціях мають потребу обмежено розумні морально небездоганні істоти. За відсутності проблем обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки потреба у багатьох інституціях просто відпала б.

ТАКИМ ЧИНОМ, теоретико-методологічні засади:

• диференціація досліджуваних форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін;

• інформаційні витрати;

• трансакційні витрати – це витрати взаємодії між людьми (неокласичні види витрат: виробничі, трансформаційні);

• відмова від “чорного ящика” та дослідження економічних організацій, фірм;

• дослідження умов невизначеності;

• інституційні обмеження (доповнюють неокласичні фізичні та технологічні обмеження);

• обмежена раціональність та опортуністична поведінка (О.Вільямсон).

НОВИЙ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ

У свою чергу, нова інституціональна економіка, як уже було зазначено, відображає спробу створити нову теорію інституцій, таку що не пов’язана з попередніми постулатами неокласики. У зв’язку з розвитком нової інституціональної економіки відбулися зміниу «жорсткому ядрі» неокласики. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ:

• неортодоксальні погляди на загальноекономічну рівновагу Вальраса-Ерроу-Дебре:

- декілька точок рівноваги;

- точки рівноваги не співпадають з точками оптимуму за Парето;

- рівноваги може не бути взагалі;

• піддано сумніву ендогенний характер уподобань та їх стабільність;

• заміна принципу оптимізації на принципи задоволеності;

• проблема взаємодії інституцій та інтересів окремих індивідів.