1. Розкрийте об’єкт, предмет, методи історії економіки та економічної думки.

Історія економіки та економічної думки є складовою системи економічних наук" загальним науковим об'єктом дослідження яких є економіка. Поняття "економіка" (від грец. - мистецтво ведення домашнього господарства) використовується для визначення сфери суспільного життя, де створюються, розподіляють ся та споживаються життєві (матеріальні та духовні) блага з метою задоволення потреб людини та суспільства. Це сфера господарської діяльності людини, сфера господарювання.

Предметом історії економіки та економічної думки є:

• становлення, функціонування та розвиток економіки у процесі історичної еволюції на мікро-, мезо-, макро- і глобальному рівнях; конкретні форми становлення, розвитку і функціонування економічних систем у різні історичні епохи з урахуванням національних, природних, політичних, духовних та інших особливостей конкретних країн, їх угруповань, міжнародної економіки, системоутворювальні зв'язки економічних систем;

• системний погляд на історичний процес виникнення, розвитку, змагання та зміни економічної думки, закономірності її еволюції та роль в розвитку цивілізацій; етапні внески видатних особистостей, основних шкіл, течій та напрямів; аналіз фундаментальної бази хрестоматійних позицій економічної науки та сучасних економічних вчень; адекватність, повнота та достовірність теоретичного відображення закономірностей перебігу господарських процесів на певному етапі історичного розвитку;

• встановлення та дослідження методологічних засад історико-економічного аналізу, еволюції методів пізнання економічної дійсності.

Науковий об’єкт-це частина об’єктивної реальності,межі якої встановлює дослідник задля отримання наукових знань про неї.Науковий об’єкт історико-ек. Науки включає в себе становлення та історичний розвиток системи і знання про процеси,що проходять в ній. Таким чином об’єктом історико-ек. Науки є науково-іст.факти та події,що засвідчують етапні зміни в господарській системі.Серед таких можна виділити:      1) економіка як цілісний господарський комплекс різних країн світу в його хронологічно послідовній еволюції, а також – такі основні його компоненти як провідні галузі економіки (торгівля, промисловість, сільське господарство, банківський та фінансовий сектори);      2) стан світової економіки в його хронологічному розвитку від найбільш ранніх, простих стадій до сучасних;      3) базові характеристики основних способів виробництва, по-перше, базові принципи з'єднання предметів, знарядь і засобів праці з робочою силою, по-друге, базові принципи виробництва, розподілу і споживання, матеріальних благ в суспільстві в різних країнах світу у різні історичні періоди;      4) історична еволюція розвитку науки, техніки, виробничих технологій, винаходів і відкриттів в контексті їх впливу на процес виробництва, організацію форм праці і споживання матеріальних благ;      5) різні історичні типи народного господарства та їх еволюція;      6) закономірності і механізми взаємного впливу власне економічних чинників з одного боку, і чинників неекономічного характеру (правових, політичних, військових, релігійних, ментальних, ідеологічних, кліматичних, соціальних та ін.) з іншого боку;      7) історія зародження, становлення і розвитку основних найбільш важливих економічних інститутів (гроші, податки, ціни, банки тощо) і процесів (урбанізація, індустріалізація, інформатизація тощо);      8) інститут власності, його різновиди і історична еволюція;      9) основні концепції економічних шкіл та напрямків економічної думки;      10) історичний досвід різних народів по накопиченню, збереженню і примноженню національного багатства своїх країн як основи їх матеріального добробуту, матеріальної першооснови для реалізації інтелектуальних, духовних, творчих потреб кожного індивіда, для розвитку і зміцнення цивільного суспільства і правової держави.

Під методами історико-економічного дослідження мається на увазі сукупність способів і прийомів вивчення історичних та економічних джерел, конкретні наукові технології, які дозволяють досліджувати, узагальнювати, аналізувати ті або інші джерела і на основі цього робити відповідні висновки, вибудовувати наукові концепції, моделювати теорії.

Історія економіки спирається на потужний та різнобічний арсенал методів наукового пізнання історичного розвитку господарських систем. До нього належить:

• Методи методологічних досліджень,зокрема використання таких принципів аналізу,як цілісність,складність,організованість,наявність головної мети, розвитку

• Емпіричні методи,що містять прийоми опису господарської системи:спостереження,порівняння,вимірювання,проведення експерименту та відповідні способи обробки отриманого матеріалу,що передбачають пошук та систематизацію усіх джерел інформації,порівняння отриманих даних та усунення суперечливої інформації,порівняння поглядів різних науковців на дослідження,систематизацію здобутої інф.

• Методи теоретичних досліджень,що спрямовані на виявлення сутності господарських процесів:а) у статичному стані госп.сист. за допомогою типізації ек.фактів та подій,формулювання наукових категорій та понять,обґрунтування ек.законів та теорій,б) у розвитку госп.системи,через застосування історико-генетичного методу,методів моделювання та методу ідеальних типів

• Методи аналізу ек.знань,що дають змогу оцінити рівень їх наукової довершеності.

3. Системно-синергетичний підхід у дослідженні суспільства. Положення цивілізаційної парадигми.

Синергетика - це концепція самоорганізації систем, зокрема людського суспільства, яка відкидає запрограмованість розвитку початковими умовами, визнає об'єктивні причинно-наслідкові зв'язки та випадковість і спонтанність, можливість і дійсність, багатоваріантність розвитку із періодами стабільності та нестабільності в "точці біфуркації", що означає кризу системи та вузловий момент історії. Виходячи на новий рівень самоорганізації, система вибирає один з декількох варіантів руху. Відмова від єдиного критерію та визнання багатоваріантності розвитку системи є базовим принципом сучасного наукового мислення.

Цивілізаційна парадигма пізнання суспільних процесів використовує системно-синергетичний метод. Цивілізаційна парадигма реалізує підходи ,обґрунтовані не лише системним аналізом,а й онтологією,і спирається на арсенал наукових категорій,понять і заклонів,розроблених діалектикою. Зокрема,вона передбачає дослідження суспільних процесів на основі таких принципів,як системність,цілісність,структурність,організованість тощо. Онтологічний підхід передбачає в центрі наукових досліджень розглядати людину,яка діє в реальному середовищі.

То ж головні положення цивілізаційної парадигми суспільнознавства полягають в :

1)Суспільство – основна одиниця аналізу історичного розвитку,розглядається як цілісне утворення ,що належить до більш широких систем:людства;певного регіону; одніє їз світових цивілізацій;природного середовищ.

2)Сутність суспільства характеризує діалектична єдність двох сторін – суспільних індивідів,які усвідомлюють власні цілі та діють заради їх досягнення(тобото виступають в ролі суспільних суб’єктів) та суспільства як цілісного утворення,яке вони утворили.Цивілізаційна парадигма передбачає розглядати як першооснову взаємозалежність людини та суспільства .А.Тойнбі писав «Суспільство-це продукт взаємозалежності між індивідами.»

3)Сутнісною характеристикою суспільства є існування емерджентних властивостей.Їх особливість полягає в тому,що вони породжені не окремими складниками сус-ва,а системою як цілим.До них належать :суспільна свідомість,духовно-культурні цінності,мова,звичаї,релігія,цілі,менталітет.Такі властивості виникають в результаті взаємодії та інтеграції компонентів.

4)Структуру суспільства утворюють економічна,політична,соціальна,духовно-культурна підсистеми,на підставі взаємодії а впливу одна на одну.

5)Розвиток суспільства здійснюється через розгортання двох взаємопов’язаних процесів-диференціації та інтеграції.В основі диференціації лежить безмежний поділ сус-ва на частини заради адаптації до постійних змін і більш ефективного виконання своїх функцій.Інтеграція передбачає обєднання нових елементів у структуру,формування між ними зв’язків,утворення структурних рівнів.

6)Головна мета суспільства-збереження його від розпаду як передумови існування суспільних індивідів-досягається його організацією .Т.Парсонс писав «Щоб зв’язати між собою різні рівні опису та врахувати взаємозв’язок між поведінкою цілого ц окремих частин ,необхідне поняття організації»

7)Центральне місце в аналізі суспільства належить дослідженню людини,її пізнавальній та предметно-перетворювальній діяльності. Людина-гранична неподільна одиниця,основний елемент суспільства,яка виступає протилежним щодо цілісності сус-ва полюсом.

4. Формаційна та цивілізаційна парадигми у дослідженні суспільства.

Суспільство є однією з найбільш складних форм об’єктивної реальності. особливості розвитку суспільства вимагають чітко окреслених наукових принципів пізнання, певного переліку теоретичних положень, використання наукової моделі, що пояснює функціонування і розвиток суспільства. Зазначені вимоги до наукового пізнання суспільства називають науковою парадигмою. Нині в суспільствознавстві використовуються переважно дві парадигми — формаційна та цивілізаційна.

Виявлення причинно-наслідкових зв’язків, що протікають поза волею людей, незмінність умов, в яких вони проходять, та об’єктивний механізм їх розгортання знайшли відображення у формаційній парадигмі. Вона передбачає розгляд розвитку кожного суспільства як процесу послідовного проходження стадій первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної суспільно-економічних формацій. Суспільство (суспільно-економічна формація) складається з базису і надбудови. Базис — це сукупність домінантних виробничих відносин, які вирішальним чином впливають на структуру політико-юридичної та ідеологічної надбудови

Першопричиною історичного розвитку суспільств за форм.пар. є розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, що у єдності утворюють суспільний спосіб виробництва. У формац.парадигмі реалізується гносеологічний підхід, а людина є суб’єктом пізнання об’єктивних процесів.

Формаційний аналіз суспільства передбачає зосередження уваги на матеріальних умовах життя людей, на дослідженні необхідних матеріальних благ, їх руху по фазах суспільного виробництва та застосовує принципи класичної загально-наукової парадигми Р. Декарта—І. Ньютона.

Цивілізаційна парадигма в центр дослідження ставить людину, особливості її суспільної залежності в господарській сфері, суспільні умови та цілі діяльності у процесі створення матеріальних благ і послуг.

Цивілізаційна парадигма передбачає дослідження сус- пільних процесів на основі таких принципів, як системність, цілісність, структурність, передбачає в центрі досліджень розглядати людину. Головні положення цивілізаційної парадигми:

1. Суспільство розглядається як цілісне утворення, що належить до більш широких систем.

2. Сутність суспільства характеризує діалектична єдність суспільних індивідів, які діють заради досягнення своїх цілей та суспільства як цілісного утворення.

3. суспільство має власну структуру із політичною, економічною, соціальною та духовно-культурною підсистемами1

4. Розвиток суспільства здійснюється через розгортання двох взаємозв’язаних процесів — диференціації (поділ суспільства на частини заради адаптації до змін навколишнього середовища) та інтеграції (об’єднання нових елементів у структуру, формування між ними нових зв’язків).

5. Головна мета суспільства — збереження його від розпаду

5. Суспільний поділ праці як фактор розвитку господарської системи

У вивченні господарської системи товарного виробництва важливу роль відіграє історичний розвиток суспільного поділу праці та форм обміну продуктами праці. Поділ праці пов'язаний з диференціацією процесу праці, коли в ньому відбувається відносне відокремлення видів діяльності людини з наступною спеціалізацією на виконанні певних трудових операцій. А.Сміт у праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» обґрунтував провідну роль поділу праці в розвитку господарської сфери суспільства, показав, що завдяки поділу праці підвищується майстерність працівників, розвиваються знаряддя праці, відкривається можливість концентрувати зусилля на одній операції, зберігається час на перехід до інших операцій.

В історії господарства відомо декілька великих етапів суспільного поділу праці. Перший великий суспільний поділ праці — відокремлення скотарства від землеробства відбулося тоді, коли одні общини почали спеціалізуватися на землеробстві, а інші — на скотарстві. Це сприяло підвищенню продуктивності праці і створенню на цій основі стійких запасів їжі. Вдосконалення способів її збереження (копчення м’яса) та біологічні властивості зернових культур (довгочасність їх в придатному для харчування вигляді) перетворювали запаси у матеріальні блага, що перевищували рівень споживання в межах общини. Виникає надлишковий продукт. Існування такого продукту зафіксовано етнографами практично в усіх відомих первісних суспільствах. Поява регулярного надлишкового продукту приводить до перебудови господарських відносин всередині общини і започатковує первісні форми міжобщинного обміну.

Далі настає другий великий розподіл праці (відокремлення ремесла від сільського господарства)(10-11ст). Це, в свою чергу, потягло розвиток обміну, спочатку без участі грошей, натурального, потім — товарного виробництва, зародження та створення перших в історії людства міст.

3-й поділ праці (відокремлення торгівлі від ремесла). Характеризується виокремленням торгівлі від виробництва і формуванням класу купців.

З'ясування сутності четвертого великого суспільного поділу праці передбачає визначення термінів переходу кількості в якість, тобто того моменту, коли поступове збільшення кількості зайнятих у сфері послуг (як один із критеріїв поділу) дасть підставу стверджувати про формування відносно відокремленої сфери суспільного відтворення.

Цей процес стійко наростає, а поява нових галузей суспільного виробництва стає важливим критерієм розширення господарських зв’язків та підвищення рівня цілісності господарської системи. Так спочатку господарські одиниці об’єднуються за допомогою зовнішніх засобів, коли виникає система натурального виробництва. Згодом, в результаті розвитку суспільного поділу праці та обміну, формується господарська система товарного виробництва. Економічна теорія цей процес визначає як усуспільнення виробництва, в якому постійно посилюється взаємна суспільна залежність відокремлених господарських одиниць.

6. Власність на ресурси як фактор розвитку господарської системи(ГС).

Важливу роль в іст розвитку ГС відіграє власність на ресурси та засоби вир-тва. З нею пов’язано процес соціальної диференціації суспільства, що є одним із чинників історичного розвитку. З позицій формаційного підходу власність трактується як «система виробничих відносин між людьми з приводу привласнення різноманітних об’єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення». Цивілізаційна парадигма передбачає розглядати сутність власності на ресурси в контексті реалізації головного системотвірного зв’язку суспільства, що полягає у взаємозалежності відносно самостійних індивідів та суспільства. Суспільна залежність людей в господарській сфері відображає сутність власності на ресурси, а форми цієї залежності, що історично змінювались, зумовили існування різних форм власності - особистої, приватної та індивідуальної. Разом із тим економічна залежність з боку суспільства проявляється в общинній, феодальній і капіталістичній формах власності на ресурси. Історичні форми власності на ресурси дають змогу розкрити зміни, що відбуваються в самій основі господарської системи.

Розпад первісного суспільства, формування територіальної общини привело до появи першої форми власності на засоби виробництва. Вона дістала назву общинноївласностівідповідно до організації суспільства в державу общинного типу, що було характерно для першого етапу розвитку господарської системи – системи натурального виробництва. Домогосподарства об’єднувала територія перебування, землі, ліси та інші природні умови, що спільно використовувалися в господарській діяльності.

Формування системи товарного господарства розпочалося ще в надрах натурального виробництва, коли окремі господарські одиниці почали спеціалізуватися на виробництві певних благ задля наступного обміну. Забезпечення власних потреб тут досягалось обміном власноруч створених продуктів на необхідні блага, виготовлені іншими господарськими одиницями. В епоху пізнього середньовіччя та бурхливого розвитку міського господарства чисельність товарних господарських одиниць постійно зростала і почала переважати над домогосподарствами з натуральним виробництвом. Виникнення ранньофеодальних держвав спричинило суттєві зміни у власності на ресурси. Сукупність прав на землю залежала від місця індивідів в ієрархії особистої залежності, яка набувала різноманітних форм прояву. Їх спільною ознакою є особиста залежність кожного, хто знаходиться на сходинках феодальної ієрархії, а тому ці форми власності на землю можуть бути об’єднані одним поняттям феодальноївласності.

З утворенням централізованих монархій королівська влада поступово усувала феодалів з організації суспільного життя. Демократичний устрій державної влади та заміна відносин володарювання-підпорядкування на відносини солідарності та забезпечення природних прав індивідів відкрило шлях до утвердження приватноївласностіна ресурси. Її окремі елементи формувалися ще в попередні епохи, але реалізуватися вони змогли лише за зміни характеру взаємозв’язків між суспільством та його членами. Має місце система товарно-грошового (капіталістичного) господарства. Історично вона утвердилася з появою національних держав, завоюванням людьми особистої свободи та домінування приватної власності на ресурси.

8. Критерії та етапи періодизації історичного розвитку господарської системи, розроблені С. Десницьким, Ф. Лістом, Б. Гільдебрантом, Д. Беллом, Е. Тоффлером.

Історико-економічна наука накопичила різні варіанти періодизації розвитку господарської сфери суспільств, які тією чи іншою мірою були відображені у періодизаціях господарської системи на засадах формаційної та цивілізаційної парадигм суспільства.

Так, у періодизації, запропонованої С. Десницьким,критеріємбуло обрано рівень розвитку суспільного поділу праці. Він виділяв чотири види діяльності людей, що історично ускладнювалися, що відображались у такихстадіях: мисливство (зокрема і збиральництво), скотарство, рільництво і комерцію. При цьому вчений значну увагу приділяв особливостям власності, що мала місце в кожному із зазначених видів господарської діяльності.

Близькою до цієї схеми була періодизація Ф. Ліста, який обґрунтував існуванняп’яти стадійісторичного розвитку господарської діяльності людей: дикунської, скотарської, рільницької, рільницько-мануфактурної і рільницько-мануфактурно-комерційної. Тут теж за основу береться галузева ознака, тобто той самий суспільний поділ праці.

Б. Гільдебрант, послідовник учень Ліста, запропонував свій варіант періодизації, в основі критерію лежить рівень відносної відокремленості господарських одиниць, обумовлений не тільки розвитком суспільного поділу праці, а й особливостями форм власності на засоби виробництва. Так, він визначавтри стадії: натуральне господарство, грошове господарство, кредитне господарство.

В ХХ ст. ряд вчених запропонували власні варіанти періодизації історичного розвитку суспільств та їх господарських систем, що спиралися на різні критерії розвитку людства в ХХ ст. Серед таких критеріївназивались: розвиток технологічного способу виробництва, провідний ресурс (чинник) виробництва, рівень споживання (забезпечення суспільних потреб), характер зв’язку між виробниками та споживачами. Особлива роль відводилася масовому поширенню та використанню сучасних технологій виробництва, які надавали змогу різко збільшити обсяги створення благ і послуг. Так,Д. Белл, спираючись накритерійтехнологічного стану господарства, обґрунтувавстадіїдоіндустріального, індустріального та постіндустріального розвитку суспільства. Тоді якЕ. Тоффлер, який закритерійбрав частку населення, зайнятого в сільському господарстві, і частку міської робочої сили, зайнятої у сфері послуг, називав такістадії: аграрна, індустріальна та суперіндустріальна.

ДОДАТОК ДО ВОСЬМОГО ПИТАННЯ

Періодизація історичного розвитку господарських систем на засадах цивілізаційної парадигми здійснюється на двох рівнях та має кілька аспектів. Її складність зумовлена впливом різних груп чинників, які у своїх групах також мають різну спрямованість дій. Зовнішні чинники пов’язані з входженням господарської системи до більш широких систем — суспільства, однієї зі світових цивілізацій та людства, — кожна з яких має власні часові періоди якісних змін, що впливають на господарські системи. Тому у періодизації розвитку господарських систем відображаються:

1. Три стадії цивілізаційного розвитку людства: протоцивілізацій або локальних цивілізацій, формування та розвиток світових цивілізацій, зародження глобальної цивілізації, в межах яких слід розглядати конкретні суспільства та їх господарські системи.

2. Дві лінії цивілізаційного розвитку людства (Східна і Західна) з урахуванням впливу однієї з них на суспільство та його господарську систему (до якої вони належать).

3. Етапи розвитку державного устрою суспільств: общинної держави, ранньофеодальної держави (територіальної імперії), централізованої монархії чи національної держави, особливості організації яких також впливають на господарське життя.

Тобто, перший рівень періодизації здійснюється на основі таких критеріїв: стадійність та лінійність розвитку людства і дискретність форм організації суспільного життя, що характеризують зовнішні умови становлення і розвитку господарських систем.

Внутрішні чинники історичного розвитку господарських систем зумовлюють їх функціонування та розвиток як цілісних утворень, пов’язані з розвитком суспільного поділу праці та власності на засоби виробництва (її диференціацією та інтеграцією). Їх вплив на господарське життя зумовлює необхідність встановлення таких періодів історичної еволюції господарських систем:

1. Етапів натурального господарства (коли відбувається становлення господарської системи) та товарного господарства (коли воно функціонує та розвивається як цілісність). Критеріями їх виділення є особливості суспільної залежності людей у господарській сфері суспільств (особистої — в натуральному господарстві та економічної (майнової) — у товарному).

2. Стадій в розвитку товарного господарства, що зумовлені особливістю способів розв’язання головної суперечності товарного господарства — між виробництвом і споживанням: простого товарного господарства, товарно-грошового господарства та грошово-кредитнго господарства.

3. Товарно-грошового господарства, яке своєю чергою проходить ряд стадій свого розвитку. Критерієм їх виокремлення є зміна форм конкуренції, що відображають особливості забезпечення свободи та рівності (еквівалентності) в процесі взаємодії господарських одиниць. Тому в розвитку товарно-грошової господарської системи виділяють такі стадії: вільної конкуренції, олігополістичної конкуренції, монополістичної конкуренції та державно-монополістичної конкуренції.

Грошово-кредитне господарство, як наступна після товарногрошової стадії товарної системи господарства, нині перебуває на етапі свого становлення, тому складно дати його періодизацію.

9. Особливості привласнювального та виробничо-відтворювального типів господарств.

Зародження господарської діяльності людини збігається з кам’яним віком.Періодизація та хронологічні межі кам’яного віку дають змогу розглянути основні та визначальні зміни у процесі антропосоціогенезу –паралельність виникнення людини та людського суспільства.

Перша стадія розвит­ку первісного суспільства характеризується пануванням привлас­нюючого господарства, яке включало мисливсько-збиральницьку та певною мірою рибальську діяльність первісних людей. Лише природне середовище було джерелом задоволення матері­альних потреб людини (їжа, житло, одяг). Зовнішні (при­родні), не створені людиною засоби матеріального існування бу­ли основою привласнюючого господарства. Привласнювальпий характер первісного господарства перед­бачав досить рухливий, мобільний спосіб господарського життя. Невеликі спільноти людей ранньопервісного суспільства, яких об'єднували переважно кровноспорідні відносили, вели кочовий спосіб життя. Маршрути їх переміщень були детерміновані при-родно-кліматичними умовами — змінами клімату, холодними й теплими періодами, переміщеннями тварин, визріванням рослин­ної їжі, нерестом риби. Населення первісного сус-ва поступово зростало.У процесі розширення господарського простору в мисливсько-збиральпицьких бщинах виникають нові форми господарського опанування природного середовища. Серед них велике значення мало зародження осілого способу господарського життя,що привело формуваннядругої стадії розвитку перв.сусп.виробничо-відтворювального. На відміну від кочового способу ведення господарства осіле характеризується поглибленням спеціалізації мисливства, рибальства та збиральництва, а також виникненням виробничої господарської діяльності ранніх землеробів і скота­рів. Відбувається переорієнтауія від споживання благ(господар. Привласнення) до їх власного вир-ва(господарство відтворення або виробниче).Причини переходу: нестабільність господарства пивласнення; Можливість людини первісного сус-ва накопичувати і вдосконалювати господар. Досвід, вміння створювати та використовувати певні знаряддя праці та елементи організації гос-ва, а тому- поява землеробства і приручення тварин. Від використання дарів природи люди поступово переходять до самостійного їх вирощування, яке розом із вдосконаленням техніки обробкикаменя створює матеріальні основи переходу від привласнюючого до виробничого гос-ва. Цей процес переходу від привласнючої діяльності до активного освоєння людьми землі,ремесел(відтворювального господарства) в науці називають НЕОЛІТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЄЮ.Ввів цю назвуанглійський учений Г. Чайлд, що виділив Основні риси переходу до вироб-го гос-ва: перхід від кочового до осілого гос-ва; перехід від мисливства до тваринництва; перехід від збиральництва до землеробства.

10. Неолітична революція та її вплив на господарський розвиток первісного суспільства.

Термін "неолітична революція" увів у 1949англійськийархеологГордон Чайлд.

Неолітична революція – процес переходу від привласнюючих форм господарювання (мисливство, збиральництво, рибальство) до виробничо-відтворюючих (землеробство і скотарство), що відбувався в первісному суспільстві на межі ХІІ-Х тис. до н.е.

Передумови:

Внаслідок природно-кліматичних змін, екологічних катастроф привласнювальне господарство втратило засади свого існування, а общини первісних людей зазнали смертельного впливу голоду. Ця обставина була досить сильним стимулом пошуку нових джерел їжі і переходу до виробничого господарства До чинників, що уможливлюють переорієнтацію мисливсько-збиральницької діяльності на землеробсько-скотарську, потрібно віднести і невичерпні можливості людини первісного суспільства накопичувати і вдосконалювати господарський досвід, вміння створювати і використовувати знаряддя праці, елементи організації госп. діяльності.

Зміст:

Землеробство та скотарство. Розвиток землеробства був пов'язаний з його інтенсифікацією — появою нових прийомів землеробства (чергування посівів різних культур, застосування добрив, удосконалення розпушування ґрунту, виникнення городництва, садівництва і т.п.), переходом від палично-мотичного землеробства до орного (V-IV тис. до н.е.). Паралельно й у тісному зв'язку із землеробством розвивалося скотарство. На ранніх етапах, худоба перебувала переважно на вільному випасі. Пізніше з'явилося стійлове утримання худоби, і вже відносно пізно — кочівництво (номадизм). Доместикація тварин сприяла розвитку транспортних засобів.

Ремесло. Найдавніше серед них — гончарство. Появу кераміки вважають важливим технічним досягненням неоліту. Ще одне старовинне ремесло – ткацтво (переважно виготовляли вовняні та лляні тканини для пошиття одягу і потреб домашнього господарства - мішки, торби). Вважають, що з виникненням металургійного виробництва і ткацтва пов'язана поява великих поселень, чисельність населення яких досягла декількох тисяч осіб.

Значного розвитку набула техніка обробки каменю. Кам'яні знаряддя — мотики, зернотерки, ступки, леза для серпів, ножів — виготовляли із кременю; голки, шила, ложки робили із кістки, у тому числі із слонової. У період неоліту матеріалом для виготовлення знарядь праці стає метал – спочатку мідь, залізо, потім бронза, починаючи з І тис. до н.е. – сплави заліза та його похідних, зокрема чавуну та сталі.

Обмін. На кордонах племен і всередині них, інтенсивно відбувався обмін. Проте всезагального характеру він не набув. У цьому контексті, важливого економічного значення набуло виникнення постійного надлишкового продукту. Первісна родова община була спроможна виробляти продукт, який лише мінімально забезпечував життєдіяльність членів «колективу». Надлишковий продукт перевищує мінімально необхідні потреби людини й тому може вільно відчужуватися. Поява надлишкового продукту була найбільшим революційним актом у розвитку продуктивних сил; вона створила передумови для переходу до цивілізації, що базується на суспільному поділі праці, експлуатації. Найважливішими наслідками цього революційного акту були виникнення приватної власності, класів, відокремлення духовного виробництва від матеріального, становлення основних форм духовної культури, у тому числі й науки.

Удосконалювалися знання, з’явились рахункові системи. Розвиток землеробства сприяв розвитку геометричних знань. Було складено перші географічні карти. Наприкінці неоліту було винайдено колесо, почав розвиватись колісний транспорт. Винятково важливою подією було виникнення писемності. Це стало межею, яка відокремила первісну історію від епохи цивілізації.

Узагальнивши все вищесказане, можна зробити висновок про вплив неолітичної революції на історичний розвиток господарської сфери первісного суспільства. Він полягав у наступному:

• зародження осілого способу господарського життя;

• відбувається перехід до виробничого типу господарства та розвиток його спеціалізованих форм у вигляді землеробства і скотарства, ранніх форм ремесла і обміну;

• має місце перехід до сусідської общини, виникнення нерівності, початок формування класів, різке збільшення чисельності населення.

• зростання обсягу і характеру знань людини як суб'єкта господарсько-історичного процесу;

• створюються умови для збереження матеріальних запасів (надлишкового продукту);

• формуються нові види суспільної діяльності, пов'язані з господарсько-культурним середовищем людини (система вірувань, норм, традицій, мистецтво та ін.).

11. Община, як історична форма господарських одиниць та її соціально-економічна роль в первісному суспільстві.

Центром соціальної і господарської організації первісного суспільства була община. Община розглядається як форма соціальної організації, що виникає на основі кровноспоріднених зв’язків людей або спільного територіального проживання чи ведення господарства.

Виділяють три стадії розвитку історичних типів общин:

• протообщина (первісне людське стадо);

• ранньопервісна (заснована на кровноспоріднених зв’язках);

• пізньопервісна (заснована на територіальних або сусідських зв’язках).

Для ранньопервісної общини центром об’єднання є вже не людське стадо, як випадкова і нестійка форма людських спільнот, а якісно нове соціальне утворення первісного суспільства — рід. Рід являв собою групу родичів, об’єднаних спільним походженням по материнській або батьківській лінії, мовою, ритуалами й усвідомленим визнанням себе нащадками реальних або міфологічних предків. На основі роду і формуються кровноспоріднені общини.

Чинники впливу на організацію господарської діяльності общини:

1. Колективна і кооперативна форма організації господарської діяльності общини. Первісна кооперація сприяла формуванню соціалізації індивідів, що входили до її складу. Розвиток таких рис людської поведінки, як взаємодопомога, солідарність і альтруїзм, були чинниками збереження цілісності общини.

2. Формувалися основи господарської спеціалізації общини. Вона означала певну зосередженість (територіальну або виробничу) на тому чи іншому виді робіт і була засобом адаптації общини до умов господарства.

3. Відбувався процес суспільного поділу праці. У первісному суспільстві існувало два види поділу праці — внутрішньообщинний(відбувався на основі статевих і вікових ознак людини) і міжобщинний(в його основі закладені відмінності в природно-географічних умовах господарської діяльності).

4. Виникнення надлишкового продукту. З появою надлишкового продукту первісною формою обміну стає так званий дар-обмін. Його суть полягала в тому, що з ініціативи однієї общини іншій як подарунок пропонувалося прийняти певні корисні матеріальні блага. При дар-обміні важливим був принцип як взаємності, так і певної рівноцінності.

5. Існування принципу компенсаційного обміну, який визначається терміном «реципрокність». Суть реципрокного взаємообміну зводилась до того, що кожний член господарства вносив у спільний доробок скільки міг і отримував з нього скільки йому визначалося. Різниця між внесеним і отриманим вимірювалася в термінах соціальних цінностей і реалізувалася у формі престижу і пов’язаних із ним привілеїв.

6. Виникнення принципу редистрибуції.Відносини редистрибуції виникають тоді, коли блага общини та надлишковий продукт, вироблені колективно, перерозподіляються з общинного центру, який уособлює вождь общини.

Отже, соціально-економічна рольобщини полягає у тому, що в первісному суспільстві виникає система дарообмінних відносин, що функціонує на принципах реципрокного обміну та редистрибуційного перерозподілу. В общині матеріальні блага починають надходити у використання відносно відокремлених від общини вождів. Поєднання влади вождя і общинної власності приводить до появи феномену влади-власності в первісному суспільстві.

12. Розвиток та причини занепаду господарства суспільства трипільської культури.

Археологічні джерела свідчать про те що в просторі та часі дівньо історіі україни мали місце діяльність людських спільнот на етапі ранньоцивілізаційного розвитку. На території України найдавніші люди з'явилися ще в період палеоліту понад 1 мли років тому.

У перебігу історичного процесу на землях України відобразилися фактично всі археологічні періоди.У період палеоліту тип господарства мав привласню вальний характер,а формою соціальної та господарської діяльності виступала переважно родова община.У період неоліту виникає принципово новий тип господарської діяльності-виробничо-ідтворювальний.Люди переходять до осілого способу життя.Формуються та розвиваються такі види виробничої діяльності ,як землеробство,скотарство ,ремесло.

Найбільш повні уявлення про господарські досягнення суспільств первісної України пов’язані з трипільською культурою.С.М.Злупка писав «…яскравий феномен у господарсько-культурній еволюції населення України».

На початку ХХ ст.. в селі Трипілля наКиївщині археолог В.Хвойка виявив пам’ятки стародавньої культури,що дістала назву «трипільська культура».(V –к.VIст. дон н.е.,вона тривада понад 2000 років).В історико-економічній науці встановлено землеробсько-скотарський характер господарства трипільців.Господарська діяльність трипільських племен характеризується переважно як виробничо-відтворювальна.Провідною галуззю господарства було примітивне хліборобство.Трипільці вирощували зернові культури-ячмінь,просо,пшеницю,а також займалися городництвом і садівництвом.Для обробки землі використовували мотики,пізніше-рала,для збору урожаю –крем яні серпи.Типове господарське знаряддя :мотики,серпи,рала,сокири,ножі,тесла,долота,зернотерки,пряслиці.В цілому рівень агрокультури,що включала в себе засоби і методи обробітку землі та збереження врожаю,був дуже високий.

До розгалуженої госп.діяльності трипільців належало і тваринництво.Трипільці розводили велику,дрібну рогату худобу,коней,свиней.Також займалися мисливством і рибальством.Господарською одиницею племенах тр.к. було сімейне господарство.Домогосподарства снували у формі парцелрного господарства і входили до складу родової общини.Трипільці як осілі землероби мешкали в селищах або селах.Іх житла розташовувались по колу з великим майданом посередині.

У галузевій структурі великого розвитку досягло ремесло.Особливо розвинутими було гончарство та ткацтво.Трипільський мальований посуд знаходять у похованнях і степових крганах в різних регіонах України:глечки,миски,макітри,жертовні посудини у вигляді тварин,модельки житла,керамічні писанки.Представники тр. К. вступали у соціально-господарські відносини з сусідними племенами,предметами обміну були зерно і худоба.

На межі ІІІ-ІІ тис.до н.е. тр.к. зазнає занепаду і зникає.На зміну приходять вицовничі племена з примітивною,грубішою культурою,яка в археології дістала назву шнурової кераміки.Слвд зазначити,що причини руйнації тр.к.та її господврсько-культурних досягнень не можна зводити лише до загарбання іншими племенами .Важливо враховувати і внутрішні фактори,треба підкреслити,що господарська сфера трипільців розвивалас на основі екстенсивного землеробства,яке неминуче призводить до виснаження земельних ланів. Обмеження розвитку хліборобства було наслідком і знищенням лісів,і зміні погодних умов,пов’язаних із засухою,розширення зон пустель напри.ІV тис.до н.е.Земля як господарський ресурс стає більш придатною до відгінного скотарства.Руйнується основа тр.к.-осіле хліборобство,то ж і сама культура.

13. Господарська сфера суспільства Месопотамської цивілізації. Закони Хаммурапі про явища і процеси господарського життя.

Формування цивілізації на території Месопотамії відбувалося в особливо сприятливих для розвитку господарства умовах. Земля була родючою, річки і озера – повноводні, для випасу худоби були необхідні пасовища. Серед природних копалин виділялися запаси глини, свинцю, олова, заліза, що закладало основи розвитку ремесел. Месопотамію заселяли представники різних народів (провідну роль займали шумери). Значними цивілізаційними здобутками шумерського суспільства стали досягнення в розвитку знарядь праці та способів виробництва: винайдення колеса, колісниці, гончарного круга та плуга, виплавка бронзи та ін. Добробут суспільства залежав від головної галузі господарства — землеробства. Замість обробітку невеликих ділянок силами однієї громади шумери поділили зрошувальні землі на великі лани, які обробляли бригади: 1) лани, які належали богові; 2) лани, що орендувалися окремими сім’ями на рік; 3) лани, віддані жителям безкоштовно.

Найвищим станом розвитку цивілізації в Месопотамії вважається час правління царя Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.).

Під час правління Хаммурапі значно посилюється процес політичної централізації суспільства, наслідкоми чого є зміни в суспільному житті: поява чиновництва та професійної армії; вдосконалення методів адміністративного управління; розширення торгівлі між містами й між регіонами.

Знання про суспільний та політичний устрій, господарство, його форми відомі з зводу законів царя Хаммурапі

Кодекс законів поділявся на три частини: вступ, текст самих законів і висновок. У вступі зазначено, що мета видання — встановлення справедливості в країні. В основній частині міститься перелік статей з кримінального права, судочинства, прав власності, прав володіння нерухомістю, сімейне право, організацію робіт ремісників, рабство та ін. Розвиток господарської сфери спирався на розвиток зрошувального землеробства, садівництва, тваринництва, різноманітних ремесел, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Усе працездатне населення підпорядковувалося «іригаційній повинності». В законах про землеробство засуджувалися лінощі та зневажливе ставлення до праці. Провідною формою землеволодіння було царське землеволодіння. Царські угіддя та розподілені між його підлеглими землі обробляли раби та орендарі. Натуральний характер господарства зумовлював форму орендної плати - «зернооренди». Збереглись і общинні землекористувачі та сімейне землеволодіння, на основі якого розвивалося домогосподарство.

Розвиток ремесла був представлений різними професіями: будівельника, столяра, тесляра, кравця, ткача, коваля, ювеліра, лікаря, перукаря. Для оплати праці ремісників закони Хаммурапі встановлювали сувору відповідальність за роботу.

Існували спеціальні торговельні агенти — тамкари, які здійснювали державну і власну торгівлю. Кодекс Хаммурапі обмежував діяльність лихварів.

У цілому за часів правління царя Хаммурапі в господарській сфері домінувала централізована державно-храмова система організації господарства, проте почала розвиватись і розширюватися господарська діяльність дрібних виробників, об’єднаних у сільські общини або ремісничо-торговельні спільноти.

14. Господарство Давнього Єгипту. Особливості пам’яток економічної думки.

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення земле­робів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Господарська діяльність у цей період полягала у вирощуванні зернових культур (пшениця, ячмінь), розведенні дрібної рогатої худоби та виготовлення глиняного посуду. Мисливство і рибальство ще зберігало свою господарське значення. Характерною ознакою суспільства того часу було життя родовими общинами. В общинах спостерігалася майнова нерівність. Виділяються вожді та багаті общинники, знать, яким протистоять рядові члени землеробських общин.

Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське викори­стання яких було можливим лише за умови створення зрошуваль­ної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Спору­джувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення і злагоджені дії усіх номів (общин).

У господар житті давнього єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки торговельно-обмінних відносин. З'являються такі суб'єкти товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов'язані з ринком (неджес). Мірою вартості виступає зерно (функції грошей — загаль­ного еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж землі, худоби, рабів, боргові зобов'язання. На межі 1 тисяч до н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації господаської системи. Земельні ділян­ки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування, пе­реходили в їхню особисту власність. Соціально-економ наслідками формування особистої власності був процес ожебрачення землеробів і збагачення власників землі, зростання лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів дер­жавної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет пере­творюється в залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним країнам Західної Азії.

Перші пам’ятки економічної думки, знаходили у вигляді повчань і пророцтв. «Повчання» поділялося на два види: «Повчання» фараонів, в яких містилися поради щодо управління країною та «Повчання» окремих приватних осіб, їх досвід та погляди на життя. Головні ідеї творів – привернути увагу суспільства до необхідності відродження царсько-деспотичної форми правління, про наслідки руйнації централізованої системи управління, що порушує сувору регламентацію госпо­дарського життя, повернення до системи трудових повинностей для будівництва пірамід та ірига­ційних систем. Про це йдеться ідеться в таких документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до н.е.) і «Пророцтво Нефертіті» (XV ст. до н.е.). Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгип­ту (переписи населення, земельні кадастри, документи госпо­дарської звітності, юридичні акти) відображають особливості ор­ганізації господ діяльності різних верств населення. Вони засвідчують, що все населення було розбите на вікові групи (діти, юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни, жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та пере­розподіл ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади.

15. Господарства Месопотамської та Крито-Мікенської цивілізацій.

Стародавні країни Месопотамії як конгломерат нестійких державних утворень, започаткованих у IV—III тис. до н.е., були одним із найдавніших центрів людської цивілізації, батьківщиною писемності.

Шумерське суспільство виникає в ІV—III тис. до н. е. у південній частині Месопотамії. Його характерними ознаками були: висока концентрація населення; поява великих поселень, які перетворювалися в протоміста; монументальна архітектура, пов’язана з храмовим будівництвом; розвиток землеробства та агрокультури, ремесел, торгівлі, поява першої в історії людства писемності; виникнення систематизації знань, законів, деспотичної системи управління суспільством. Добробут шумерського суспільства залежав від головної галузі його господарської сфери — землеробства. Замість обробітку невеликих ділянок силами однієї громади шумери поділили зрошувальні землі на великі лани, які обробляли шумерські трударі, об’єднані в робочі бригади в кількасот тисяч осіб.

Час правління Хаммурапі - найвищий стан розвитку цивілізації в Месопотамії, коли значно посилюється процес політичної централізації суспільства. Завдяки вдосконаленню іригаційного землеробства спостерігається значне розширення посівних площ та збільшення врожаїв зернових. Провідною формою землеволодіння було царське землеволодіння. Цар вважав усі землі в країні власними та мав право на їх відчуження від общин. Населення було зобов’язано сплачувати різноманітні податки: з хлібного врожаю, з фінікових садів, з риболовецьких промислів та ін. Вавилонські царі часто наділяли землею своїх військовослужбовців. На основі сімейного володіння землею розвивалася така форма господарства, як домогосподарство. Домогосподарство перебувало під владою домовласника — батька і чоловіка. Розвиток ремесла був представлений різними професіями: будівельника, столяра, тесляра, кравця, ткача, коваля, ювеліра. Держава піклувалася про розвиток торгівлі. Існували спеціальні торговельні агенти — тамкари, які здійснювали велику державну і власну торгівлю та діяли через дрібних торговців-посередників. Найнижчий соціальний рівень у вавилонському суспільстві займали раби.

Крито-Мікенська цивілізація пов’язана з устроєм життя суспільств на острові Крит (ІІІ—ІІ тис. до н. е.) та міста Мікени (ХV—ХІІІ ст. до н. е.) в басейні Егейського моря.

До характерних ознак становлення цивілізаційного шляху розвитку критського суспільства належать: розвиток землеробства та агрокультури, осілий спосіб життя, виникнення писемності, формування міст як адміністративно-владних центрів суспільства, а також політичних форм управління, високий рівень розвитку матеріальної культури та мистецтва. Провідними галузями господарства критян було рибальство та землеробство. В ремеслі виділялося гончарство, в якому застосовувався гончарний круг. Критянами було освоєне виробництво міді, а потім і бронзи та виробів із них. У ремісничих майстернях виготовлялися зброя та речі побутового характеру.

Міст у сучасному розумінні на Криті не було. Їх роль відігравали палаци, що були адміністративними та релігійними центрами. Палац являв собою велику кількість будівель, розташованих у 3—4 поверхи, в яких проживали до десяти тисяч осіб. До складу мешканців палацу входили володар та члени його сім’ї, жерці, наближені до володаря знатні люди, численна прислуга та ремісники. Решта критського суспільства проживала у невеликих селах, розташованих навколо палаців, і займалася переважно сільськогосподарською діяльністю та виловом риби. Населення сіл поставляло у палац продукти харчування, а також виконувало трудові повинності. Господарська функція палацу полягала не тільки у споживанні матеріальних благ, а й формуванні своєрідного резервного фонду значних запасів продовольства та їх розподілі, особливо на випадок голоду, неврожаю, стихійних лих та ін.

Державне управління суспільством здійснювалося окремими царствами, які існували незалежно одне від одного. Територія мікенських царств була поділена на округи, очолювані намісниками. Вони забезпечували надходження податків у казну. У їхньому підпорядкуванні перебували чиновники нижчого рангу — басілеї, які управляли окремими селами і вели нагляд за роботою незалежних ремісників. Центральна адміністрація контролювала місцеву владу, використовуючи працю писарів, кур’єрів та ревізорів.

Отже, палацова адміністрація контролювала всі сфери життєдіяльності крито-мікенського суспільства.

17. Проблеми розвитку господарства Афін та спробам їх розв’язання в реформах Солона.

З VII ст. до н. е. у багатьох містах-полісах античної Греції починає поглиблюватися розвиток ремесла та торгівлі, найбільшим центром яких стають Афіни. В Афінах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма правління, а влада вже з VIII ст. до н. е. належала аристократії. Основа цієї влади визначалася рядом факторів, серед яких найважливіше місце посідало землеволодіння. Як відомо, мешканець полісу вважався повноправним громадянином, якщо володів ділянкою землі і займався сільським господарством. Здавалося б, що така система не дозволяла зосередити в руках верхівки великі земельні маєтності…

Однак концентрація землі в руках у верхівки розпочалася ще у доосьовий час, а з появою грошей виникли оренда землі та боргове рабство. Спочатку селянин не міг повернути позичку, яку брав у представника аристократії під заставу землі, і остання ставала власністю кредитора. Потім селянин перетворювався на орендаря землі, на якій вів своє господарство. А якщо він і надалі не міг сплатити боргу або орендної платні, то представник родової верхівки міг продати його у рабство, навіть з його родиною. Це все давало змогу господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних землевласників-співгромадян, більшість з яких були боржниками великих власників.

Право власності охоронялося законодавчо: славнозвісний Драконтсклав звід законів, що охороняли індивідуальну власність, а будь-які посягання на неї каралися надзвичайно жорстоко, навіть смертною карою. Щоправда, закони ці не раз порушувались, як про це йдеться вище.

Таким чином, на мою думку, серед проблем розвитку господарства Афінслід відзначити наступні,найголовніші: розклад ойкісного господарства (домашнього господарствава), втрата тих принципів соціальної структури, що склалися ще у патріархальний період, що характеризувався пануванням натурального господарства. Адже, як правило, позички надавали саме представники торгово-ремісничої верстви, які діставали можливість заволодіти землею боржника. Спроба уповільнити ці процеси і в той же час підтримати торгівлю та ремісництво була зроблена Солоном, який провів низку реформ.

РЕФОРМИ СОЛОНА

1. Вирішувались питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного громадянства. Всі вони були поділені на чотири класи відповідно до доходу, який давала земля, що обчислювався не у грошовому виразі, а у натуральних продуктах. До останнього, четвертого класу відносилися всі ті, хто землі не мав, а отже, не мав і прав громадянства, гроші ж, якими б не були великими, значення не мали.

2. Скасовувалось і боргове рабство, а рабами могли бути лише іноземці. Рабство одноплемінників було заборонене.

3. Солон, вбачаючи необхідність у зростанні ремесел та торгівлі, всупереч презирливому ставленні до ремісничої праці видав закон, за яким статус ремісників значно підвищився, відкрились нові можливості залучення до занять ремеслом не лише рабів, торговців або іноземців, а й громадян Афін. При цьому ремісники дістали можливість стати власниками землі, тобто повноправними громадянами.

4. Заборонявся експорт усіх сільськогосподарських продуктів, окрім олії, якої виробляли більше за потреби. Цей захід стимулював керамічне виробництво, адже олію експортували у глиняних амфорах.

5. Важливу роль відіграла монетна реформа, за якою в Афінах відбулась зміна однієї монети іншою (егінська→евбейська). Цей перехід зрівняв ціни на афінському ринку із загально грецькими та полегшив товарообіг Афін з іншими грецькими полісами.

6. Встановлювалась юридична рівність громадян: закони рівні для всіх громадян, незалежно від їх статку.

7. Нове спадкове право: ті, хто не мав дітей, отримали можливість передавати свій спадок на свій розсуд, тоді як раніше таке майно мало переходити громаді.

ЯК ВИСНОВОК, Солон завдав досить вагомого удару по родовому праву та родовій аристократії, вніс істотні зміни в існуючу політичну, господарську систему та соціальний устрій афінського суспільства. Хоч і були в деякому аспекті дещо консервативними, заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах, відкрили шлях до посилення економічної та політичної могутності. Як наслідок, зростає роль ремісничого виробництва і торгівлі.

18. Основні форми господарств Давньої Греції та їх відображення в економічній думці.

З господарського погляду в історії Давньої Греції можна виділити два етапи — патріархальний та торгівельно-ремісничий. На першому етапі основою господарської системи була велика (патріархальна) родина, а господарство мало натуральний характер. У господарській діяльності брали участь всі члени такої родини, включаючи рабів, де кожний мав місце, обумовлене поділом праці. Основними сільськогосподарськими культурами були зернові, оливки, виноград. Використовували плуг зі залізним наральником. Домашня промисловість переростала в ремесло. Обмін розвивався повільно, мав міновий характер. У господарствах родової знаті працювали наймані поденщики-фети.

Економічна думка Стародавньої Греції досягла найвищого розвитку у працях видатних мислителів Ксенофонта, Платона, Арістотеля.

Давньогрецький філософ Ксенофонт Афінський(430-355 до н. е.) свої економічні погляди виклав у працях "Ойкономія" та "Про доходи", в яких сформував власне уявлення про правила ведення господарства як науку"економікос". Під господарством він розумів управління майном, а під майном все, що корисне людині. Він виступав як ревний прихильник і захисник натурального господарства. У своїх творах Ксенофонт писав: про природність поділу праці на фізичну та розумову, значення спеціалізації у поліпшенні якості продукції та збільшенні виробництва, основною галуззю господарства вважав землеробство, яке є джерелом добробуту. Одним з перших звернув увагу на дві властивості будь-якого товару: корисність (споживна вартість) і здатність до обміну (мінова вартість). Ксенофонт засуджує ремісництво та торгівлю, але досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві, коли воно поєднується із землеробством.

Економічні ідеї філософа і громадського діяча Платона(427- 347 рр. до н. е.) знайшли яскраве відображення у творах "Держава" і "Закони". У праці "Держава" він запропонував проект суспільного устрою "ідеальної держави". На думку Платона, ідеальна держава повинна будуватися на трьох основах людської душі (розумі, мужності та стриманості), трьох основах держави (злагоді, захисті, діловитості) і з огляду на три стани суспільства (філософи, воїни та простолюд). Кожен стан має права та обов'язки, суворо регламентовані державою. Раби як власність вільних громадян або живе знаряддя праці не становили жодного суспільного класу в суспільстві. Основою господарського розвитку є землеробство і натуральне господарство.

У праці "Закони" Платон пропонує оновлену модель ідеальної держави, розвиваючи та конкретизуючи свої аргументи щодо засудження лихварства, обґрунтування провідної ролі землеробства порівняно з ремеслом і торгівлею.

Найвидатнішим представником економічної античної думки є учень Платона філософ Арістотель.Аристотель вбачає центр господарського життя у домашньому (родинно­му) господарстві, яке має забезпечувати себе майже всім необхідним, а те, що не вистачило, можна отримати через «справедливий обмін» з сусідами. Свою науку про господарство він ділить на дві частини — власне економі­ку та хрематистику. Економіка — це природна господарська діяльність, спрямована на отримання необхідних для життя продуктів, споживчих цін­ностей. Вона включає обмін, але лише для задоволення особистих, власних потреб. Межі такої діяльності також є природними: розумне особисте спо­живання людини. Хрематистика ж — це мистецтво наживати багатство.

Арістотель сформулював поняття «справедливої ціни», стверджуючи, що справедливою є та ціна, яка встановлюється за обопільною добровільною угодою учасників обміну. А в основі ціни лежить потреба у тому, чого немає у кожного з учасників обміну.

Арістотель виправдовує існування рабства, стверджуючи, що його природа лежить в обмеженості можливостей людей. Мислитель вважає, що оскільки у домаш­ньому господарстві існує багато занять, які вимагають простої механічної праці, то природа мудро вчинила, створивши рабів. Самою природою одні люди призначені для того, щоб керувати, а інші — щоб бути підпорядко­ваними.

19. Давньоримські рабовласницькі господарські форми та їх суть за працями римських мислителів.

Стародавній Рим виник у 7ст. н.е. як місто , а з кінця 3 ст.н.е. до кінця 5 ст. н.е. був середземноморською державою.Головною галуззю господарства у Давньому Римі було сільське господарство,причому до 2 ст.до н.е. тут переважала дрібна земельна власність.Проте територіальні загарбання римлян створили основу для формування великого землеволодіння та майнового розшарування римських громадян.Завойовані землі проголошувалися Агер публікус(Спільні земельні володіння)для патриціїв(членів популюс романус- римсього народу).Але освоєння цих земель потрібні були кошти,а тому вони концентрувалися в руках меншості заможних родин.На руйнування дрібного та середнього господарства впливало поширення праці рабів як основних виробників великих господарств,адже саме в Римській Д. класичне рабство набуло свого апогею,за рахунок якого великі господарства інтенсивно розвивалися,подавляючи дрібні зернові господарства.Спробу заподіяти розвалу дрібного господарства здійснили брати Гракхи(далі Гр.)Тіберій і Гай.Пропоновані ними реформи зводились по-поерше, до відновлення та зміцнення дрібного землеволодіння, по-друге, до повернення пролетарів до госп. діяльності, по-третє до обмеження розмірів землі що знаходиться в руках окремих осіб.На жаль, реформи братів не дали очікуваних результатів,а лише погіршили становище Риму.Відбувається криза державного устрою(перехід від республіканського до монархічного правління у вигляді імперії),що тягне за собою певні зміни і у господарстві.Дешевий хліб з провінцій зробив нерентабельним зернове виробництво на Апеннінському півострові.Відбувається перебудова господарства на виноградарство та садівництво.

Основним типом сільськогосподарського підприємства стає рабовласницька вілла (до 250 га), яка часто-густо складалася з кількох маєтків, у яких виробляли різні продукти. Як правило, такі господарські одиниці спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї культури, яка орієнтувалася на ринок, але одночас­но в господарстві виробляли продукцію для власного спожи­вання. Господарський устрій такої вілли представлений у праці Катона Старшого (234—-149 рр. до Р.Х.) «Землеробство», де він змальовує зразкове на його погляд господарство, яке функціо­нує за принципом: «Продавай якомога більше, купуй якомога менше».Катон описує зразкове, на його думку, господарство, в якому вирощують оливи, виноград, зернові, утримують худобу. Пропа­гуючи принцип самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв'язування виноградної лози використовувати з влас­ного господарства. Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити видатки на їх утримання . Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята примушувати його працювати на відміну від ху­доби, яка повинна мати перепочинок. Рабів також не повинно бу­ти багато, а у жнива краще найняти робітників, що буде дешев­ше, ніж утримувати зайвих рабів протягом року.про вибір маєтку, який слід придбати, він наголошував на необхідності мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв'язували маєток з містом — споживачем продукції вілли.Отже, вілла Катона — це поєднання натурального господарства (забез­печує потреби маєтку) та товарного і спеціалізованого, орієнто­ваного на ринок.

Зовсім інакше було організовано виробництво у великих гос­подарствах (понад 250 га) — латифундіях, які набули поширення на півдні Апеннінського півострова, а також у Північній Африці та Галії. Як правило, такі господарства або спеціалізувалися на скотарстві, або ж землі в них віддавалися в оренду вільним орен­дарям — колонам. Плата за землю мала натуральний характер, а господарі звільнялися від витрат на придбання рабів, їх утриман­ня та організацію нагляду. Така система організації господарства дістала назву колонату.

Трактат «Землеробство» Катона Старшого (234—149 до н.е.), «Про сіль­ське господарство» Варрона (116—27 до н.е.) та праця з такою са­мою назвою Колумелли (І ст. н. е.). відображають розвиток сільського господарства, узагальненюють тогочасний досвід і дають практичні рекомендації щодо ведення рабовласницького госпо­дарства. Водночас вони свідчать про еволюцію економічних по­глядів римлян на раціональну організацію господарства і управ­ління ним. Так, за Катоном, зразкове господарство — це пере­важно самозабезпечуване натуральне господарство з певною рин­ковою орієнтацією. Основну увагу він звертає на організацію праці рабів, хоч і допускає залучення до роботи в господарстві вільних громадян (але тільки як тимчасовий і допоміжний захід). У трактаті Варрона «Про сільське господар­ство» знайшло відображення зростання товарності рабовласни­цьких господарств та їх перетворення на господарства напівнату­рального — напівтоварного типу. Головною метою землевласни­ків, на думку Варрона, є користь, тобто отримування доходу. Ви­ходячи з цього, він визначив, від чого залежить дохідність маєт­ку, і запропонував систему заходів для її підвищення. Визнаючи низьку продуктивність праці рабів, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників. Подібні погляди виклав і Колумелла в згаданому вище творі, який став своєрідним оглядом стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва.

22.Характеристика основних форм феодального землеволодіння в Західній Європі та українських землях

В Європі починаючи з V—VI ст. неухильно йшов процес формування суспільно-економічних структур, які дістали назву «феодалізм» (мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що відповідала певній ієрархії земель - структура васалітету)

Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, тобто володіти землею могли лише представники вищих станів (церква, дворяни).

Вже з другої половини VI ст. як особиста земельна власність фіксується аллод. Його можна купити, продати, закласти, подарувати, успадкувати ( йогоформування відбувається через руйнування общини, поглинання селянських наділів та королівських пожалувань).

Великим землевласником була католицька церква. Саме на церковних і монастирських землях вперше виникли умовні форми землеволодіння

Церковні установи, передавали землю на умовах прекарію (зобов’язання за користування землею нести повинності). Види прекаріїв: прекарій по жалуваний(селянин, втративши аллод просить землеаласника надати земельний наділ);прекарій повернений(селянин, що втрапив у злидні, віддає свій аллод землевласникові та отримує його назад у вигляді умовного користувача);прекарій з винагородою(прекаріст отримує назад наділ разом з додатковими землями).

Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефіцій(передача землі в умовну неспадкову власність, що передбачала несення певної служби, найчастіше воєнної), адже надання землі у вигляді аллоду послаблювало королівську владу і призводило до відмови деяких землевласників служити.

З часом (ІХ—Х ст.) виникає спадкова форма умовного феодального землеволодіння — феод (або лен), що також передбачала несення служби, але й земля й посада передавалася у спадок.

Відносини власності у Давній Русі починають формуватися ще у найдавніші часи як результат розкладу кровноспорідненої громади.

Головною формою господарства була вотчина, яка виступала й як форма феодального землеволодіння, — спадкова феодальна власність на землю, що виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею за необмеженого розпорядження нею . (могла бути боярською, княжою, церковною).

Вотчина ділилася на панське господарство і селянське держання. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїм знаряддям та тяглом панське поле, тобто ніс феодальні повинності. На чолі княжої вотчини стояв представник князя — боярин-огніщанин.

Отже в господарській системі суспільств Західної цивілізації середньовіччя в її сільськогосподарському секторі відбуваються суттєві зміни, серед яких зникнення відносин особистої залежності, на заміну яким приходять відносини залежності поземельної.

Додаток

У феодальному маєтку (сеньйорія у франків, манор в Англії або марка у Німеччині), який можна назвати відповідною господарською формою земля ділилася на дві частини: домен — панська земля та селянські надільні земелі — манс у франків, віргата в Англії, гуф у Німеччині.

Селянин ставав утримувачем землі, отримував від феодала земельний наділ. За це користування він ніс певні повинності - феодальну рента, яка мала три основні форми: відробіткова (панщина) — засновувалася на перерозподілі живої праці; продуктова, заснована на перерозподілі натурального продукту; грошова (чинш) — найбільш прогресивна форма, заснована на перерозподілі доходу.

У цей період частина селян, окрім землеробства, займалася також ремеслом.

Це виробництво також обкладалося повинностями на користь феодала, категорії залежних селян, які відповідали категоріям земельних наділів (мансів): особисто вільні колони, які отримують землю у користування та несуть за це повинності; літи, які також утримують наділ у спадковому користуванні та перебувають під протегуванням феодала і є зобов’язаними перед ним; поземельно та особисто залежні серви,.

Отже господарська система цього часу характеризується пануванням замкнених, натуральних господарств, як селянських, так і панських. Такі господарства не виключали певних відносин обміну, але це були лише одиничні, незначні обмінні операції, що не поширювалися за межі дрібних місцевих ринків.

23. Умови виникнення середньовічних міст Західної Європи та особливості їх господарського устрою

Причини виникнення західноєвропейських феодальних міст:

1) прогрес аграрного господарства (збільшення надлишкового продукту у с/г-ві та потреба і перспектива його обміну на ремісницьку продукцію); 2) поділ праці: відокремлення ремесла від с/г-ва та відокремлення торгівлі від ремесла

3)відновлення торгівлі зі Сходом; 4) зацікавленість феодалів у додаткових джерелах доходів.

Основні риси процесу урбанізації Зах Європи: 1)Два шляхи урбанізації:– відродження римських (античних) міст – Рим, Неаполь, Мілан, Париж, Тулуза, Генуя, Ліон, Бордо, Лондон, Бонн, Відень; – утворення нових міст – Гамбург, Любек,Лейпциг, Магдебург. 2) виникнення і утвердження групи купців які спеціалізувалися на внутрішній торгівлі; 3) міграція із сільської місцевості

4) формування у містах нового суспільства (суспільство вільних людей, добробут яких залежав від результатів власної праці та підприємливості); 5) боротьба міських жителів з феодалами – власниками міст проти феодальних повинностей (комунальні революції);

6) утворення міст –комун у результаті комунальних революційта здобуття ними права самоуправління. А саме. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади зе­мельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася на боротьбу за свободу та самоуправління. Кожне місто здобувало незалежність по-різному – від відкритих збройних виступів до ви­купу жителями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. Майже скрізь ця боротьба закінчилася перемогою міст (комун). В Італії виник ряд міст-республік — Венеція, Генуя, Мілан, Флорен­ція; у Франції та Нідерландах — міста-комуни; у Німеччині — ім­перські міста — Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Головна перемога мешканців міст (міщан) полягала в тому, що вони добилися особистого звільнення від кріпосної залежнос­ті. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та торгівлі.

Господарство та економічні функції міста:1. функція експлуатації сільського населення на підставі екон методів (встановлення містом високих цін на ремісничі вироби і дефіцитні товари (сіль, перець, прянощі та низьких цін на місцеву с/г-ку продукцію);

2. функція трансформації господарства ( перехід від замкнутого натурального господарства до економіки відкритого типу з домінуванням товарно-грошових відносин);

3. функція галузевої структуризації (формування провідної ролі міста, як промислового центру, майстерні з поглибленням поділу праці та збільшенням кількості ремесел.

Розвивалась торгівля. Значно більшого розвитку зазнала зовнішня торгівля. Давньо-руські купці торгували з Візантією, Центр. Європою, Скан­динавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Основними товарами на експорт були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, зброя тощо. Завозили предмети-розкошу— шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.

Були встановлення стійкі ринкові зв’язки між окремими територіями західноєвропейських держав у вигляді регіональних ярмарків. Розвивалась торг між містом і селом на основі таких організаційних форм, як міські ринки, сільські ярмарки. Утворились гільдії – об’єднання купців. Функції купецької гільдії: захист і охорона власності; створення монопольних умов у зовнішній торгівлі.

24.Господарський розвиток Київської Русі – як складової Європейської цивілізації.

Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершувалося становлення феодальних відносин.

Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване «полюддя». Князі самі або через своїх «посадників» об’їжджали підвладні їм території і збирали данину хутром, медом, воском та ін. Крім полюддя, існував також «повоз» (повинні були самі довозити данину до Києва). Після повстання у Деревлянській землі 945 р. княгинею Ольгою законодавчо було встановлено розмір данини з одиниці обкладання — уроки, а також час і місце її збору - «погости».

У Київській Русі 13—15 % населення мешкало в містах і селищах, яких нараховувалося близько 240. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними. Вони виникали на торговельних перехрестях і водних транспортних шляхах. Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами.

Як відомо, ремесло спочатку зароджується у патріархальних родинах як домашній промисел, але поступово ремісники починають працювати не лише для внутрішнього споживання патріархальної родини, але й на продаж. Майстри родинами селилися в містах окремими районами, вулицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів, кожум’як тощо. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло в ХІ—ХІІ ст., коли ремесло налічувало до 40 спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних виробів, ювелірних тощо.

Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Торгівля іменувалася «гостьба», а купців називали «гості», місця торгівлі — «погости». Значно більший розвиток отримала зовнішня торгівля. Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіри, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували перш за все предмети розкоші — шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі та ін.

У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася «куна», а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Засобами обігу в той час служили візантійські та арабські монети.

Кредитні відносини в Київській Русі були досить розвинені, підтвердженням чого є цілий ряд статей «Руської правди».

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством і різними промислами. У землеробстві використовували плуг із залізним ралом і двотрипільну систему сівозміни. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней. Серед промислів найвагомішим було мисливство, навіть данину платили хутрами. Не мешу роль відігравало бджільництво (бортництво), яке також згадується у «Руській правді», і яке давало такі важливі експортні товари, як мед і віск.

З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю, яка виникає в результаті жалування князем землі боярам і визначається як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. До дрібного господарства смерда належали наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.

Верстви населення

Селян, які були основною масою населення, на Русі називали смердами. Вони юридично залишалися вільними, але економічно вже були залежними або тільки від держави, якій сплачували данину та відбували різноманітні повинності, або ще й від феодалів. Процес розорення смердів відбувався через непомірні державні побори, нескінченні воєнні походи, набіги кочівників, неврожаї. Вони змушені були звертатися до феодала за допомогою і на основі певної угоди — «ряду» — відпрацьовувати свій борг. Таких людей називали «рядовичі», їх залежність формально була тимчасовою, але зазвичай ставала постійною через нестачу коштів на викуп. Потрапляли також у залежність селяни, і навіть міщани, які брали у борг від бояр чи когось іншого позичку («купу») і до її повернення перетворювалися у так званих боргових рабів - закупів. На найнижчому щабелі знаходилися раби — «холопи» або «челядь». Серед основних верств населення Київської Русі слід також назвати:«мужі» — знать, бояри на чолі з Великим князем, «люди» — міська знать,«молодші люди» — мешканці міст,«чернь» — найбідніші прошарки міста. З прийняттям християнства з’являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких богів, культів.

26. Господарські системи середньовічних міст Західної Європи та Київської Русі.

ХІ—ХV століття у європейської історії пов’язані з процесом відродження старих і появою нових європейських міст. Починаючи з Х—ХІ ст. відбуваються процеси відокремлення ремесла від сільського господарства та зростання ролі міських поселень, зумовлені цілою низкою причин, серед яких головною була комутація ренти. Досить помітно вже у ХІ—ХІV ст. інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, піднесення його продуктивності, що створювало умови для розширення ремісничої діяльності, її спеціалізації, зростання обміну. Проте ці процеси стримувалися феодалами, які обмежували будь-яку самостійність. Отже, відхід ремісників з села, переселення їх до більш значних ринкових осередків, заснування міст як їх центрів стає важливою рисою господарської системи Середньовіччя.

Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній період міста були володінням певних феодалів, що означало виконання всіх видів повинностей. Усе це викликало невдоволення міщан, що і призвело до так званих комунальних революцій. Загальним підсумком стало звільнення міщан від феодальних утисків і отримання ними низки прав та привілеїв, серед яких слід назвати право мати виборних з числа міщан посадових осіб (мера, магістратів, сторожу); запровадження свого міського права, не підвладного церковному або феодальному (земельному) правові; право мати власну фіскальну систему; право мати власне військо; здійснення принципу «повітря міста робить вільним» — особиста свобода міщан. Усе це свідчило про формування міського самоврядування та соціально-економічної самостійності городян, які стали головною ознакою середньовічної західної соціокультурної традиції.

Важливою ознакою міського побуту було збереження зв’язків із сільським господарством. Однак місту була притаманна цілком відмінна від сільської економічна структура. Насамперед основним заняттям міщан стає ремесло і торгівля. Отже, місто економічно протиставляється селу тим, що в ньому не лише виробляється багато різноманітної продукції, а й тим, що ця продукція виробляється руками ремісників-професіоналів — ковалем, шевцем, кожум’якою, ювеліром та ін. Крім того, міське господарство незрівнянно більше ніж сільське було орієнтованим на грошовий обмін, адже із самого моменту виникнення міст вони були найтісніше пов’язані з виробництвом продукції на продаж, а господарські взаємини між міщанами ніколи не носили натурального характеру. Місто здійснювало економічне управління селом, адже саме в місті встановлювалися ціни, за якими відбувався товарообмін.

У ХІІІ—ХV ст. відбувається розквіт міського життя, а економіка середньовічного міста набуває регульованого характеру. Така урегульованість досягалася за рахунок корпоративного об’єднання міщан, виходячи з їх спільних інтересів: ремісники об’єднувались у цехи, купці – у гільдії, монахи і лицарі – у ордени. Можна сказати, що це були юридично правомірні, релігійні та військові союзи, засновані на професійній основі, які мали власне виборне управління та власний статут. Так, гільдії — це об’єднання торговців, які намагалися спільними зусиллями утвердитися на місцевому ринку та за його межами. Досить важливе завдання гільдій полягало у забезпеченні прав купецтва на ринках інших міст, для досягнення чого гільдії різних міст укладали певні угоди. Як вже було сказано, об’єднання ремісників дістало назву цехів, особливістю яких було об’єднання за професійною ознакою. Відносини між майстрами будувалися на принципах рівноправності та солідарності, виключали будь-яку конкуренцію. Повністю всі особливістю виробництва закріплювались у цехових статутах і регламентах, включаючи й усі технічні прийоми, починаючи з точного набору інструментів, послідовності операцій, точного дотримання прийнятого зразка. Будь-які технічні новації якнайсуворіше заборонялися. У середньовічних ремісничих цехах не існувало внутрішньоцехового поділу праці, кожний майстер виготовляв виріб від початку до кінця. Але за відсутності такого поділу праці середньовічному ремеслу був притаманний досить глибокий рівень спеціалізації окремих виробництв. ЯК ВИСНОВОК: хоч і ремісничі майстерні давали висококваліфікованих майстрів, справжніх віртуозів своєї справи, цехова організація ремесла з її суворою регламентацією гальмувала технічний прогрес.

Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-військовими. Як і західноєвропейські міста, вони виникали на торгівельних перехрестях та водних транспортних шляхах. Пізніше великі київські князі почали зводити міста-фортеці на нових землях задля захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі із завойованими народами. З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих монастирів. На відміну від Західної Європи, в давньоруських містах широко використовується залежна праця ремісників, але поруч з ними працювали й вільні ремісники. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. У містах виробляли речі найрізноманітнішого призначення. Перше місце серед ремесел займала виплавка заліза та металообробка Високий рівень майстерності був притаманний і давньоруським ювелірам, гончарям, теслярам і зодчим. Високої якості досягло виробництво тканин. Досить складним питанням щодо давньоруського міста є питання існування в ньому відповідних організаційних форм, подібних до західноєвропейських цехів. За відсутності писемних свідчень щодо корпоративної структури давньоруського ремесла, досить важливими стають свідчення опосередковані — історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, які свідчили про процеси концентрації ремісників за виробничими ознаками. Міського самоврядування, подібного до західноєвропейського, у давньоруських містах не існувало, розвиткові його перешкоджало те, що міста були резиденціями князів і бояр, а міське управління зосереджувалося в руках їх управителів. Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Значно більший розвиток отримала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Крім відомого «шляху із варяг у греки», купці використовували Дунай як традиційну артерію для торгівлі з Європою, вони плавали Чорним, Азовським, Каспійським, Балтійським морями. Залозним шляхом купецькі каравани рухалися до Приазов’я та Середньої Азії, Соляним — у Галицьку землю та далі в Західну Європу. Найважливішими центрами міжнародної торгівлі були Київ і Новгород. Гроші у східних слов’ян з’являються задовго до створення держави. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася куна, а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи, однак ці грошові одиниці зазвичай були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами. На зміну візантійським та арабським прийшли «златники» та «срібники», які почали карбувати Володимир Великий та Ярослав Мудрий, практичної ролі не відігравали, а лише виступали як символ суверенітету та незалежності держави. Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством й різними промислами. Значне місце посідало скотарство. Серед промислів найбільшу вагу мало мисливство, навіть данину платили хутрами. Не меншу роль відігравало бджільництво (бортництво).

27. Зародження інститутів ринкової економіки в країнах Західної Європи (кінець ХV-ХVІ ст.).

Передумовами індустріалізації господарства та зароджен­ня інститутів ринкової економіки в країнах Західної Євро­пи були: просте товарне виробництво, купецько-лихварський капітал, руйнація натурально-господарських форм феодального господарства, реміс­ничих цехів, купецьких гільдій, грошова рента, становлення внутрішніх національних ринків. Створенню загальноєвро­пейського товарного та грошового ринку сприяла міжнародна торгівля.

У цей період поділ праці набуває якісно нового значення і розвивається на різних господарських рівнях: міжнародному (спеціалізація країн на виготовленні окремих видів товарів), макроекономічному, національному (остаточне виділення ремесла в окрему галузь, поява нових галузей економіки), мікроекономічному (поопераційний поділ праці в цехах, мануфактурах).

Відбувається розвиток мануфактурного виробництва із застосуванням вільнонайманої праці.

Значно зростала роль міст. Міста були осередками товарного виробництва й торгівлі. Місто являло собою самостійну організацію з певною системою самоуправління і були центрами товарно-грошових відносин.

Становлення товарного господарства супроводжу­валося розвитком форм організації, товарного об­міну, торгівлі. Його об’єктами стають гроші.

У мануфактурний період купецький капітал пере­важав над промисловим. Паралельно з купецьким капіталом розвивається лихварський, на зміну якому пізніше з’являється позичковий (або банківський) ка­пітал. Зароджуються такі форми банківської діяльності, які існують й сьогодні.

Західноєвропейська економіка починає рухатися шляхом становлення ринкових відносин з розвитком товарного господарства, які потребували відповідних їм інститутів.

Формування перших інститутів товарного господар­ства унеможливлював подальший розвиток економічних відносин. Потужним чинником прискорення розвитку виробництва й збуту товарів стає поява акціонерного капіталу та акціонерної власності.

Подальший розвиток торгівлі супроводжує поява нових товарів, він ви­кликає нові форми її організації — біржі (тобто постійні ринки). Біржова торгівля здійснюється через товарні біржі як оптова (гуртова) торгівля за зразками та стандартами й через фондові біржі як торгівля цінними папера­ми. Із розвитком товарно-грошових відносин та відповідних інститутів по­ступово відбувається формування національних ринків. У сфері обігу та розподілу на основі розвитку міжнародного поділу праці формуються ринки товарів і грошей національного, європейського і світово­го рівня.

Притаманний мануфактурному періоду перехід від натуральних до товарних відносин привів до значного розвитку та трансформації фінансової сфери, яка, успадкувавши феодальні пережитки, набуває нових рис: виникає страхова справа, з подальшим розвитком банківської сфери розвиваються грошово-кредитні операції, з’являються клірингові розрахунки (залік взаємних вимог і зобов’язань.

Отже, процеси виникнення простого товарного та товарно-грошового господарств ґрунтуються на формуванні приватної власності, свободі і рівності учасників господарської діяльності. Зміни в економічній сфері супроводжують­ся передусім змінами у сфері власності. В цей період власність виникає як функція влади, що пов’язана із використанням ресурсів. Змінюються об’єкти і суб’єкти власності: з одного боку, відбувається примусове відокремлення без­посереднього виробника від засобів виробництва та його перетворення на бідного продавця своєї робочої сили, з іншого — формування приватної власності торговців, банкірів, фермерів

Період формування передумов товарно-грошового (капіталістичного) рин­кового господарства характеризується встановленням еквівалентного обміну, який має в основному товарний характер, хоча зберігається і натуральний. Основними формами господарства були реміс­ничі цехи і мануфактури; феодальні маєтки, селянські і фермерські госпо­дарства, торгові, кредитні, банківські установи — біржі, банки тощо.

Просте товарне виробництво починає поступатися міс­цем більш продуктивним формам організації виробництва, посилюється йо­го підлеглість капіталу.

В економіці провідних західноєвропейських країн натурально-феодальна господарська система поступово витісняється товарними економічними від­носинами.

28.Великі географічні відкриття та значення їх наслідків у становленні ринкового господарства суспільств Європейської цивілізації.

Епоха Великих географічних відкриттів — період в історії людства, що розпочався у XV столітті і тривав доXVII століття, в ході якого європейці відкривали нові землі і морські маршрути до Африки, Америки, Азії та Океаніїпошуках нових торгових партнерів та джерел товарів, які користувалися великим попитом у Європі.Об'єктивна необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передусім — до казкової Індії) була зумовлена відповідною еконо­мічною та політичною ситуацією, що склалася на той час у Європі. Великі подорожі європейців зумовлені цілою системою передумов. Серед економічних передумов вирізнялися:

• Бурхливий розвиток промисловості, зростання товарності сільського господарства, що приводило до потреби в нових рин­ках збуту;

• ускладнення грошового обігу та посилення ролі торговель­них бірж вимагало більшої кількості дорогоцінних металів як за­собів обігу (європейські джерела срібла були значною мірою ви­снажені). «Жага золота» штовхала європейців на пошук нових шляхів на Схід, через океани;

• криза середземноморської торгівлі. Завоювання Туреччиною Південно - середземноморського та Азовсько-Чорноморського ба­сейнів і феодальна роздробленість Золотої Орди сприяли блокуванню традиційних торговельних шляхів та перетворили арабів, які захопили Аравійський півострів, у монополістів посередниківу цьому напрямі торгівлі. А це робило торгівлю європейців зі Сходом нееквівалентною і сприяло відтоку, а не притоку дорого­цінних металів,що на у розквіт меркантилізму було основним з напрямків державної політики.

До політичних передумов географічних відкриттів можна від­нести:

•розвиток абсолютизму в Західній Європі, який створив пе­редумови для організації великих морських експедицій, голов­ною метою яких було захоплення колоній, оскільки істотно збільшилися грошові потреби абсолютистських монархій і дворянства на утримання значно зрослих державних структур та розкішне життя двору. Одночасно більшість феодалів через подрібнення родових земельних маєтків істотно збідніла;

• завершення державного об'єднання низки країн Західної Євро­пи, що супроводжувалося закінченням тривалих виснажливих воєн.

Науково-технічними передумовами великих географічних відкриттів були досягнення в науці та техніці європейців, які забезпечили саму можливість тривалих подорожей. Це насам­перед відродження античних уявлень про те, що Земля — куля, уточнення карт, удосконалення навігаційних приладів (компас, секстант, астролябія), а також будівництво суден нового кла­су — каравел з трьома щоглами та ярусним розташуванням ві­трил, що дозволяло йти потрібним курсом за будь-якого на­прямку вітру, а, отже, здатних подолати великі відстані в складних умовах океану. Каравели стали одним із символів цієї епохи.

Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе зна­чення не лише для європейської, а й для світової економіки:

1. Розширилася територіальна сфера обігу. Виникли еконо­мічні зв'язки між найвіддаленішими землями І народами різної матеріальної культури. Внаслідок відкритгя нових земель до кін­ця XVI ст. площа відомої європейцям поверхні Землі збільши­лася в шість разів,а отже збільшилися і ринки збуту,сировини,нових товарів.

2. Розширився торговельний асортимент за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля, томати тощо); різко збіль­шився обіг відомих, але рідкісних раніше рису, цукру, пря­нощів.

3. Боротьба за оволодіння новими ринками приводить до створення в ряді країн монопольних торговельних об'єднань, найпотужнішими з яких стали голландська та англійська Ост-Індські компанії, які у середині XVI ст. діяли в усіх колоніальних країнах. Величезні масштаби колоніальної експансії реалізували завдання первісного нагромадження капіталу.

4.Центр торгівлі переміщується із Середземного моря в Атла­нтичний (головна роль у світовій торгівлі припадає на Голлан­дію, Англію і Францію), Індійський, а пізніше -- Тихий океани.Завдяки цьому зовнішня торгівля в XVI—XVIII ст. сягає рівня світової.

5.Змінюється техніка торгівлі, яка зростає настільки, що по­ширюється торгівля за зразками. Огляд усього товарного асорти­менту став фізично неможливим. Зростання товарної маси дикту­вало зміни в механізмі торгівлі. У XVI ст. виникають спеціальні місця для огляду зразків і укладання угод — торговельні біржі. Це, в свою чергу, викликає потребу в кредитах для кредитування торгівлі та сприяє заснуванню великих банків. З часом роль центру світової торгівлі й кредиту поступово отримують Амстер­дам та Лондон. Починаючи з 1585 року Амстердамська біржа здійснює регулярну публікацію цін на товари.

6. Відбувається становлення світового ринку. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу торговельні шляхи зв'язали між собою Європу, Африку, Америку та Австралію і почав складатися світовий ринок. Його виникнення стало ще одним потужним поштовхом до зароджен­ня і розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі.

7.Наслідком Великих географічних відкриттів стало поси­лення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула яскраво вираженого меркантилістського характеру.

8. Одним з найбільш зна­чущих економічних результатів Великих відкриттів стала так звана «революція цін» у Західній Європі, яка відіграла вельми значну роль у розкладі феодалізму та формуванні капіталістично­го господарства.За ХVІ століття загальна кількість монет в обігу Зах. Європи зросла в 4 рази, що призвело до різкого падіння вартості грошей і 2 – 3 разового зростання цін на продукцію сільського господарства й промисловості.

Великі географічні відкриття створили основу для виникнення міжнародного поділу праці та світового господарства. Кордони європейського світу суттєво розширилися й охопили майже всю планету за винятком Австралії. В 1493 р. Папа Римський скріпив своєю печаткою перший договір про поділ світу між Іспанією та Португалією. Великі географічні відкриття мали великі наслідки не тільки для країн Європи, а й для всього людства.

29. Первісне нагромадження капіталу: сутність, джерела та значення для становлення ринкового господарства.

Первісне нагромадження капіталу — історичний процес відокремлення безпосередніх працівників, перш за все селян, від засобів виробництва, в результаті якого вони перетворювались у капітал, а працівники — у найманих робітників. Характеризуючи економічну суть капіталістичного виробництва, Маркс писав: «Гроші і товари, цілком так само як життєві засоби і засоби виробництва, аж ніяк не є капіталом самі по собі. Вони повинні бути перетворені в капітал. Але перетворення це можливе тільки за певних обставин, які зводяться ось до чого: два дуже відмінні види товаровласників повинні зустрітися один з одним і вступити в контакт — з одного боку, власник грошей, засобів виробництва і життєвих засобів, якому треба закупити чужу робочу силу для дальшого збільшення привласненої ним суми вартості; з другого боку, вільні робітники, продавці власної робочої сили і, значить, продавці праці».Процес відокремлення трудящих мас від засобів виробництва, тобто їх пролетаризація, відбувався в різних країнах Західної Європи не з однаковою швидкістю й наслідками. Найбільш масового характеру цей процес набув в Англії, де вже в кінці XV і особливо у XVI ст. селянська маса була значною мірою експропрійована і англійські промисловці дістали в своє розпорядження цілу армію вільних від будь-якого зв'язку з власністю пролетарів.Експропріація дрібного самостійного виробника становить основу всього процесу первісного нагромадження. Та вона не вичерпує всього його змісту. Другою стороною процесу первісного нагромадження  є  нагромадження коштів — капіталів — у руках окремих осіб; лише при наявності величезної кількості грошей капіталіст-підприємець може придбати необхідні засоби виробництва — знаряддя, сировину і т.д. та купити робочу силу, якої більш, ніж потрібно, з'явилось на ринку праці. Джерела нагромадження грошових капіталів в історії були надзвичайно різноманітні. Ще в попередні XIII-—XV ст. в Західній Європі відбувалися значні нагромадження грошей у формі купецького й лихварського капіталу. Самі хрестові походи на Близький Схід, що супроводилнся грандіозним пограбуванням східних країн, відіграли в цьому відношенні виняткову роль. В період XVI—XVIII ст. величезне значення в нагромадженні капіталів мали в Європі податкова система з її передачею збирання податків на відкуп окремим особам з купців і лихварів; система державних боргів, коли уряди окремих країн, позичаючи у приватних осіб або банків, сплачували кредиторам величезні проценти, що їх покривала зрештою та сама маса платників податків. Система протекціонізму, тобто протегування місцевій промисловості, яке супроводжувалась видачею промисловцям позик і найбільш пільгових кредитів, збагачувала підприємців також за рахунок трудящих селян, ремісників та ін.Зовнішня торгівля, особливо колоніальними товарами — перцем, прянощами, пахощами, тютюномТа особливо велике значення в історії нагромадження грошових капіталів мало пограбування колоній. Відкриття Америки, проникнення європейців в Індію та Індонезію, загарбання ними західних і східних узбережжів Африки привели до нещадного пограбування європейцями країн цих материків і масового припливу в Європу золота й срібла, перетворених тут у капітал. Первісне нагромадження капіталу призвело до розвитку капіталістичного господарства країн Зх Європи. В результаті первісного нагромадження капіталу формуються два нерівноцінні елементи: власники робочої сили, які бажають продати свою працю, та власники засобів виробництва.Тобто з одного боку армії найманих робітників, з другого- освіту капіталістичних підприємців, у яких зосереджувалися матеріальні ресурси, необхідних організації капіталістичного виробництва. У процесі первинного накопичення капіталу відбувалася ліквідація системи поземельної й особистої залежності селянства. Замість феодальної створювалася буржуазна власність.

30. Форми господарств на етапі утвердження мануфактурного виробництва в країнах Західної Європи та українських землях

Генезис ринкового господарства в країнах Європи та українських землях пов'язаний з мануфактурним виробниц­твом як більш прогресивною й адекватною досягнутому рів­ню розвитку продуктивних сил формою організації виробництва. Мануфактура- це просте товарне виробництво на своїй пізній стадії, яке засноване на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Відмінною рисою мануфактури, порівняно з передуючою їй простою капіталістичною кооперацією, був перехід допоопераційного поділу праці, що значною мірою підвищило її продуктивність. Проте праця залишалася ручною. Відомі наступні форми мануфактур –розсіяна, централізована та змішана мануфактура.

Тож, форму­ється прошарок мануфактурників — власників великих майсте­рень, не зайнятих фізичною працею, які є капіталістами. А дрібні ремісники поступово втрачають незалежність і право власності спочатку на вироби, а потім і на саме господарство та знаряддя виробництва. Так поступово виникла нова форма промислового виробництва — капіталістична домашня промисловість, або розсіяна мануфактура (в XVI — першій половині XVIII ст.). Тут безпосередній виробник позбавлявся права власності на своє господарство і засоби виробництва.Надомництво,або розсіяна мануфактура, набуває особливо бурхливого розвитку там, де були слабкіші цехові обмеження. Розсіяна мануфактура ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі. Ремісники працювали не в майстерні, а в себе вдома. Купець виконував роль підприємця. Робітники за такого типу виробництва, незважаючи на їхню просторову відособленість, були пов’язані поділом праці: одні робили з сировини напівфабрикат, інші доводили його до необхідної кондиції.

Інколи деякі стадії виготовлення продукції переносились у майстерню, де наймані робітники працювали в одному приміщенні під керівництвом підприємця. Такі мануфактури називалися змішаними.

Централізована мануфактурабула найбільш розвиненою формою капіталістичного виробництва і існувала в умовах однієї майстерні (з другої половини XVIII ст.). Об’єднання робітників в одному приміщенні давало можливість провести між ними детальний поділ праці, удосконалити технологію, робочі інструменти і засоби праці, що підготувало перехід до машинної техніки у період промислового перевороту. Особливо ефективні мануфактури були в галузях із до­рогими, складними засобами виробництва і стійкого масового збу­ту: видобувній, збройній, суднобудівній, друкарській, ткацькій. Цехові ремісники часто не витримували конкуренції з мануфактурами і розорялися.

Галузевий складмануфактур багато в чому визначався природно-географічними умовами країни: в Англії - суконні, металургійні та суднобудівні мануфактури, в Німеччині - гірничі та металообробні, в Голландії — текстильні та суднобудівні.

Мануфактурне виробництво в Українімало свої особливості. Основними формами мануфактур, що існували в українських землях, буликріпосна та капіталістична мануфактури.

До кріпосної мануфактури належать: вотчинна мануфактура(підприємство, базоване на примусовій праці, що в основному займається переробкою сировини, що виробляється в маєтку; в Україні до вотчинної мануфак­тури відносять суконну та цукрову мануфактури);посесійна мануфактура(передбачає умовне володіння, використовує примусову працю приписних робітників; виникає у період правління Петра І і найбільшого поширення набула в галузях важкої індустрії)

До капіталістичної мануфактури належали: купецька мануфактура(виникає в України в XVII ст., базується на вільнонайманій праці, як правило, належить представникам III стану — купцям);селянська мануфактура (підприємство, засноване забагатілим селянством)

Отже, мануфактура стає першим капіталістичним підприємством, що використовує найману працю та діє за наявності капіталу. Значення мануфактурного виробництва полягає в тому, що воно історично підготувало передумови для великої машинної індустрії.

31. Ринкова системи вільної конкуренції та концепція лібералізму А. Сміта.

Адам Сміт був представником класичної політичної школи.Класична школа базвалася натаких засадничих принципах:

-життя суспільства в цілому й економіка підеоряються дії природних законів,втркчання держави недоцільне інебажане.Класики обгрунтували принцип економічної свободи "laissez faire"("дозвольте робити").

-дія економічних законів реалізується через переслідування кожним індивідуумом своїх особистих інтересів. Така модель поведінки одержала назву "економічної людини".

-умовою ефективного функціонування ринкового механізму є забезпечення максимуму свободи.

Уперше цілісну систему про ринкову економіку створив Адам Сміт(1723-1790)в книзі "Дослідження про природу та причини багатства народів". Основну увагу приділяв механізму функціонування ринку-ринковій конкуренції та еквівалентному обміні.Відповідно до теорії Сміта ринок саморегулюється завдяки вільній конкуренції підприємств і через їх приватні інтереси. Так ринкова економіка найефективніше вирішуватиме всі суспільні завдання й приведе до гармонійного розвитку сус-ва з максимальною вигодою для всіх і кожного. Основу цього процесу,на думку Сміта,становить принцип "невидимої руки",який регулює ринкові відносини та непомітно для сус-ва виводить ринок з усіх труднощів.

А.Сміт ствердж. ,що в будь-якому цивілізованому сус-ві дяють всесильні і невідворотні економічні закони,основою яких є вільна конкуренція. Механізм дії конкуренції та забезпечення індив.інтересів в умовах ринку ,він вважав,забезпечує еквівалентний обмін,в основі якого лежить вартість товару. Неоднозначність при вивченні вартості товару проявлялася в існуванні 3 наступних визначень категорії:

1.Визначення вартості затратами живої праці. А.Сміт вважав,що величина вартості визначається лише кіль-стю затраченої праці та вимірюється робочим часом.

2.Визначення вартості працею,яка купується. Сміт стверджував "вартість всякого товару для особи,яка володіє ним і має на увазі не використовувати його,або особисто спожити,а обміняти йогона ін.предмети,рівна кіль-сть праці,яку вона може купити за неї або отрим.в своє розпорядження."

3.Визначення вартості доходами. Він робить висновок,що за наявності найманої праці вартість складається з 3 видів доходів:заробітної плати,прибутку і ренти.

Таким чином ,відповідно до теорії А.Сміта ,ринок саморегулюється через вільну конкуренцію і приватні інтереси підприємців,які реалізуються через закон вартості при цьому держава не втручається в економічне життя країни. Тобто Сміт був прихильником економічного лібералізму та вільної гри господарських сил. Він також стверджував, що "держава-нічний сторож".А для досягнення вищого ступеня добробуту на думку Сміта "потрібні лише мир,легкі податки і терпимість в управлінні,а все інше зробить природний хід речей".

Однак оптимістичні уявлення Сміта про можливості механізму ринкової економіки виявилися не безмежними. Адже зчасом виникали не відомі раніше проблеми,учені повинні були пояснити такі питання як безробіття, загострення суперечностей між власниками засобів вир-ва й найманим робітником,...

32. Характеристика фізіократизму: передумови виникнення, суть та внесок в розвиток економічної теорії. «Економічна таблиця» Ф. Кене.

Пануюча у країнах того часу політика меркантилізму підривала економіку сільського господарства. Воно деградувало в умовах штучного утримування цін на низькому рівні, заборони на вивіз зерна. Процес формування товарного господарства супроводжувався його поступовим проникненням і в аграрну сферу. Тому центр економічних суперечностей змістився у сферу сільського господарства, яке стає предметом досліджень представниківфізіократизму.

Фізіократи виходили з визначальної ролі землі, природних факторів та аграрної сфери у житті суспільства та створенні багатства.

Визначним представником напряму був Франсуа Кене. Дослідження Ф. Кене сільського господарства було спрямоване на обґрунтування необхідності проведення політики його державної підтримки, переходу до прогресивних форм господарювання.

Його «Економічна Таблиця» (1758 р.) стала вищим проявом утвердження відносин товарності в сільському господарстві.

Ф. Кене у праці "Економічна таблиця" (1758) розглядав процес відтворення та процес обміну продуктів виробництва між галузями народного господарства та основними класами суспільства: продуктивним класом (селяни та фермери, які обробляють землю), класом землевласників (поміщики, король, церква - всі, хто отримує щорічний чистий продукт землеробства) і "безплідним", або непродуктивним (усі громадяни, діяльність яких не пов'язана із сільським господарством). Отже, в економічній таблиці представлена трисекторна модель народного господарства, де між секторами (класами) відбувається перерозподіл валового національного продукту (в додатку).

Ще один представник фізіократизму є Ж. Тюрго (1727 — 1781), намагався надати тлумачення проблеми нагромадження капіталу. Головний свій твір — «Роздуми про створення ірозподіл багатств» (1766 р.), а також дослідження «Цінності та гроші» (1769 р.), присвятив розвитку теорії цінності й ціни, грошей і кредиту.

Він обстоював свободу торгівлі зерном, доводив необхідність розвитку видобувної та обробної промисловості, захищав свободу і запровадження відсотків. Вважаючи шкідливою регламентацію, Ж. Тюрго виступав за скасування цехів та гільдій, за обмеження монополій. Пропонував через запровадження єдиного податку на «чистий дохід» (тобто на ренту) перекласти тягар податків на земельних власників.

Внеском фізіократів в розвиток економічної теорії є те, що вони вплинули на розвиток класичної школи політичної економії, передбачили розвиток простого товарного господарства у бік товарно-грошового. Також фізіократи неабиякою мірою сприяли розвитку громадських ідей у Франції напередодні буржуазної революції.

Додаток

Процес кругообороту річного продукту відбувається так:

• на початок сільськогосподарського року валовий річний продукт, отриманий у сільському господарстві, становить 5 млрд ліврів.

• землевласники, маючи дохід-ренту за попередній рік у сумі 2 млрд ліврів, купують у фермерів продовольство на 1 млрд ліврів і у "безплідного" класу - промислові вироби на 1 млрд ліврів;

• клас "безплідних", отримавши від продажу промислових виробів 2 млрд ліврів, купує у фермерів необхідне для життя продовольство на 1 млрд ліврів і сировину, потрібну для продовження промислового виробництва - також на 1 млрд ліврів.

У результаті цих взаємодій на початку нового сільськогосподарського року ситуація повертається до вихідного моменту. Щорічно виробничий клас відтворює 5 млрд ліврів за допомогою 2 млрд ліврів щорічних витрат на визначеній території.

33. Характеристика меркантилізму: передумови виникнення, суть та особливості на різних етапах його розвитку

Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у ХVст., але поширення набув у ХVІІ ст.Головна передумовавиникнення -розклад феодалізму та зародження капіталізму.

Виникнення капіталістичного способу виробництва через первісне нагромадження капіталу (шляхом розорення дрібних виробників, колоніальними загарбаннями), виникнення світового ринку, необхідність створення великих капіталістичних підприемств, мануфактур, торговий капітал Меркантилізм - перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного способу виробництва, вирішував практичні питання прискорення первісного нагромадження капіталу. Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії

Ідеологію меркантилізму розкривають такі положення.

1.Багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто нагромадження грошей.

2.Виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку.

3.Безпосереднім джерелом багатства е сфера обігу.

4.Сфера обігу е водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі: Г — Г'

5. Джерелом багатства е лише зовнішня торгівля.

6. Треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати .

Меркантилізм пройшов два етапи у своему розвитку. Це ранній меркантилізм, (монетарний) , ірозвинутий меркантилізм (мануфактурний).

1 етапПредставниками цього напряму булиВільям Стаффордв Англії та Гаспар Скаруффів Італії.Ранній меркантилізмгрунтувався на теоріїгрошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. В країні була політика максимального зменшення імпорту.Монетарний меркантилізмбув досить примітивною формою пізнішого меркантилізму. Властиві заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого імпортного мита не дали очікуваних результатів

2 етапУ другій пол ХУІст. система монетарного меркантилізму змінюеться системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у ХУІІ ст. Основними представниками його були Томас Мену Англії, Антуан Монкрегьсну Франції, Антоніо Серрав Італії. Для цієї системи характерною е теоріяторгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. 3 ціею метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів.

Ранні меркантилісти вважали, що будь-яка купівля зменшуе їхню кількість, а будь-який продаж — збільшуе. Пізні ж меркантилісти розуміли, що гроші «породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.

34.Господарський розвиток українських земель у ХVІ-ХVІІ ст.

У 1569 р. між Великим князівством Литовським та Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави — Речі Посполитої, у результаті чого більша частина українських земель відійшла під владу Польщі. Почало стрімко зростати велике феодальне землеволодіння, з’явилися величезні магнатські латифундії з сотнями сіл, міст, містечок, тисячами господарств селян і міщан..

Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збільшити прибутковість господарств привели до певного прогресу в с/г виробництві. Панівною системою в землеробстві було трипілля, ширше стали застосовувати угноєння, вдосконалювалися знаряддя праці. Головною с/г і експортною культурою було збіжжя (пшениця, жито).

Із зростанням фільваркової системи, поширенням панщини, селяни почали втрачати право переходу. Протягом ХVІ ст. польські сейми видали ряд законів, що суворо забороняли селянам без дозволу феодала полишати свій наділ, а 3 Литовський статут остаточно закріпачив селян. У другій половині ХVІ ст. на Нижньому Подніпров’ї виникла Запорізька Січ — центр українського козацтва.

У розглядуваний період розвиток продуктивних сил приводить до поглиблення процесу суспільного поділу праці, набуває подальшого розвитку ремесло та торгівля, що супроводжується розвитком старих та виникненням нових міст і містечок. Проте цехове ремесло, як і в Зх Європі, було обмежене жорсткою регламентацією. Тому в укр містах існувала велика кількість позацехових майстрів — партачів. Позбавлені прав реалізовувати свою продукцію в містах, вони були змушені звертатися до посередників — купців-скупників. Із зростанням поділу праці вони перетворювалися в робітників так званих розсіяних мануфактур. Централізовані ж мануфактури часто виникали на базі цехових майстерень, де, всупереч регламентації, з’являвся поділ праці.

Український народ вів непримиренну боротьбу проти панування польської шляхти, яка врешті-решт вилилась у національно-визвольну війну на чолі з Б. Хмельницьким. У результаті головним привілейованим станом укр суспільства стає козацтво, за яким через гетьманські універсали було закріплено право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті і т. ін. Інші сусп. верстви населення: шляхта, яка зберігала значні привілеї, духовенство, міщанство, селянство. Все укр. сусп поділялося на дві основні групи: «товариство» (козаки) та «поспільство» (селяни, міщани). «Поспільство» також у ході війни отримало всі громадянські права, у тому числі й право власності на свою земельну ділянку.

На зміну великому землеволодінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. Але, на жаль, права власника на землю не були юридично захищені, не виник правовий інститут приватної власності на землю. Стосовно ж великого землеволодіння, то воно частково зберігається. Це, перш за все монастирське і церковне, а також обмежене шляхетське землеволодіння, відповідно визначалися й категорії залежних селян.

За українськими містами гетьманськими універсалами були визнані права та привілеї, вони отримали право на самоуправління і власний суд, право земельної власності і звільнення від більшості феодальних повинностей. Зростає їх роль як центрів ремесла та торгівлі. Гетьманські універсали захищали купецтво, надавали їм певні права та привілеї, обмежували і навіть звільняли їх товари від внутрішніх мит. Усе це сприятливо впливало на розвиток товарно-грошових відносин та формування внутрішнього ринку. Приділялася увага й зовнішній торгівлі, зміцненню зовнішньоекономічних зв’язків.

Власне, питанням фінансової політики надавалося великої уваги. Доходи державного скарбу забезпечувалися за рахунок «податних станів» — селян, міщан, частково козаків. Козацька старшина, православне духовенство, українська шляхта податками не обкладалися.

Об’єднання в 1654 р. української держави з російською сприяло розвиткові продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі й промислах, піднесенню мануфактурного виробництва та зростанню міст. Але не можна заперечувати негативну роль царизму в історичній долі українського народу. Проте незважаючи на вкрай несприятливі умови, в економіці Лівобережної України з’являються паростки капіталістичного укладу у вигляді торговельного капіталу, підприємництва, поширення найманої праці тощо. Підприємцями ставали не лише багаті міщани, але й козаки та збагатілі селяни. Особливого поширення цей процес набув у таких галузях, як селітроваріння, залізоробна промисловість, виробництво скла тощо.

«Податні стани» платили цілий ряд податків: стації — податок на утримання війська; «подимний» податок (від «диму», тобто садиби). Міщани до того ж сплачували податки на місцеві потреби з торгів, перевозів, «хлібів усяких», воскобоєнь, від продажу напоїв, за користування торговими рядами, крамницями, із заїжджих дворів тощо. Особливе мито — «показанщина» — збиралося з усіх тих, у тому числі й козаків, хто виробляв алкогольні напої.

Крім цих податків, основними джерелами фінансових надхо-джень були:

1. Земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася, а гроші йшли на поповнення скарбу.

2. Промисли, винокурні, шинки, млини, які здавалися в оренду.

3. Митні збори від зовнішньої торгівлі.

4. Податок за користування судом і ратушею, штрафи.

Старшинське землеволодіння

Формування та зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII ст. йде різними шляхами. Ще за часів Б. Хмельницького виникає так зване рангове землеволодіння. Це були маєтки, які надавалися старшинам при обійманні ними певної посади — рангу з земельного фонду Війська Запорізького. Власники рангових земель іменувалися державцями. Крім рангового землеволодіння, гетьмани надавали землю у «вічне» («спокійне») володіння; «до ласки військової», інакше кажучи за наказом вищої влади; «на вспартє дому», тобто на підтримку господарства. Зростання старшинського землеволодіння істотно погіршило становище посполитих, які, крім повинностей на користь Війська Запорізького, зобов’язані були також нести повинності на користь панів.

Тенденції щодо зростання старшинського землеволодіння у Лівобережжі поширювалися і на Слобідську Україну, де формувалося світське й монастирське, вотчинне і помісне землеволодіння. Спочатку, як і на Лівобережжі, кожен переселенець міг записатися у козаки, але вже на початку XVIII ст. це було зробити нелегко. У маєтках також починає запроваджуватися панщина, вона досягає 1—2 днів на тиждень, несуть селяни й цілий ряд повинностей.

36. Значення демократичної та освітньої революцій для ринкових перетворень в країнах Європейської цивілізації.

У другій половині ХVІІ — першій половині ХІХ ст. у країнах Європейської цивілізації відбулися суттєві зміни у всіх сферах суспільного життя: політичній, духовно-культурній, господарській та соціальній. Найповніше вони проявилися у процесі демократичних, промислових і освітніх революцій. Серцевиною цих змін стало утвердження приватної власності, що спричинило виникнення нових відносин у суспільстві, привело до глобальних модифікацій в економічних системах країн Європейської цивілізації та формування ринкового господарства.

Демократичні (буржуазно-демократичні) революції докорінно змінили політичну та соціальну системи суспільства. Ініціатор: буржуазія, яка не могла в умоваї ієрархічного суспільства займатись підприємницькою діяльністю. Для цього необхідно було змінити політичну систему суспільства. Боротьба велася за відміну феодальних повинностей, кріпацтва, інших форм особистої залежності і часто супроводжувалася національно-визвольною боротьбою. Демократичні революції були направлені на зміну існуючої системи влад. Вони передбачали:

• участь народу у політичній системі суспільства, тобто становлення його демократичних засад;

• створення незалежних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової;

• формування громадянського суспільства;

• особисте звільнення людей, ліквідація привілеїв — суспільство перейшло від особистої залежності до економічної, що знаменувало утвердження приват власн, що у свою чергу призвело до відокремлення економічної сфери від сфери держави, що є однією з умов функціонування ринкової держави;

• створення умов для господарської діяльності незалежних індивідів;

• прояв раціонального індивідуалізму – реалізація здібностей вільних членів суспільства;

• формування національних держав на основі раніше створених централізованих монархій. Основою взаємовідносин у національній державі стало формування нації як суспільного суб’єкта.

ЗНАЧЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ:під впливом демократичних революцій, які проголосили в країнах Європейської цивілізації свободу і рівність громадян, докорінно змінюється соціальний статус індивідів. На відміну від феодального суспільства, в якому він залежав від походження, місця в ієрархії васальної залежності, в буржуазному суспільстві визначальну роль відіграє майновий статус. Залежно від власності на робочу силу чи капітал індивіди набувають статусу найманого працівника або підприємця. Нова соціальна структура суспільства та нові принципи побудови влади, взаємовідносини між громадянами і державою стали однією з основних умов становлення та подальшого розвитку ринкової економіки

ПЕРЕДУМОВА ОСВІТНЬОЇ РЕВОЛЮЦІЇ: Просвітництво — інтелектуальний та духовний рух кінця ХVІІ — початку ХІХ ст. в Європі та Північній Америці. За Кантом, це «це широке використання людського розуму для реалізації соціального прогресу. Це природне продовження ідей гуманізму Відродження, протестантизму періоду Реформації та раціоналізму початку Нового часу. Його світогляд: відмова від релігійного світорозуміння і звернення до розуму як єдиного критерію пізнання людини і суспільства — стали поворотним моментом у використанні наукових знань у розвитку суспільства.

В центрі міркувань ідеологів Просвітництва знаходилась ідея раціоналізму (від лат. ratio — розум). Розум, в уявленні просвітників, дає людині розуміння як суспільного устрою, так і самої себе. І те й інше можна змінити на краще, можна вдосконалити. Таким чином, обґрунтовувалася ідея прогресу. Найвищою формою діяльності розуму вважалося наукове пізнання. Погляди просвітників, які базувалися на раціональному підході, формували нову ідеологію побудови держави на основі демократичних та правових засад. Ці засади стали основою формування суспільства під час демократичних революцій.Велику увагу просвітники приділяли питанням виховання та освіти народу. Звідси — сильне повчальне начало, яке проявилося не тільки в наукових працях, але й в літературі, музикальному мистецтві, театрі.

ВИСНОВОК: просвітницький рух створив передумови для освітніх та наукових революцій, вплинув на формування мотивації життєдіяльності членів буржуазного суспільства Західної цивілізації з ринковою економікою.

Суть освітньої революції полягає у переході від майже суцільної безграмотності до масової початкової освіти, виникнення й розвитку професійної та вищої професійної освіти, поширення знань серед широких верств населення. Потреби нового суспільства вимагали підняття рівня освіти всього населення, підготовки кваліфікованих спеціалістів для нових політичних, соціальних, економічних, духовно-культурних організацій.

ЗНАЧЕННЯ ОСВІТНЬОЇ РЕВОЛЮЦІЇ: В країнах, де на рівні держави вирішувалося питання розвитку освіти, особливо професійної, темпи розвитку суспільства були вищими (США, Німеччина). Освіта вплинула на всі підсистеми суспільства: підвищила рівень культури суспільства, стала однією з причин виникнення середнього класу, змінила культуру взаємовідносин держави і суспільства, дала поштовх до стрімкого розвитку науки і техніки. Щодо економічної підсистеми, то масштаби й характер змін були ще суттєвішими — зростання рівня кваліфікації економічних суб’єктів, поліпшення добробуту населення, впровадження нової техніки і технологій, культури управління господарств, формування досконалішого інституційного середовища тощо.

37.Промислова революція: передумови, суть та значення для розвитку ринкового господарства в країнах Європейської цивілізації.

На зміну періоду Відродження прийшов період Реформації, що приніс з собою вагомі зміни в житті Європейської цивілізації. Ці зміни полягають в духовно-культурній, політичній, господарській та соціальній революціях. Матеріальною основою формування ринкового господарства держав Західної цивілізації стала промислова революція(переворот).Промисловий переворот (або промислова революція) — пе­рехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики. Батьківщиною промислового перевороту стала Англія, де в сере­дині XVIII ст. склався комплекс економічних та політичних пе­редумов його успішного здійснення, насамперед достатньо висо­кий рівень розвитку мануфактурного виробництва, обумовлений активним процесом первісного нагромадження.Це великий стрибок в розвитку людства. Винайдення парового двигуна та впровадження його в виробництво дозволило значно полегшити процес виробництва, зробити його менш трудомістким та суттєво зменшити фінансові витрати на виробництво, широка співпраця науки та ін­женерії з промисловим виробництвом також посприяла промисловій революції.Зміна політичних систем країн у результаті революцій обумо­вила формування якісно інакшого економічного центру та зміну статусу економічних індивідів у суспільстві. Суспільство перейшло від відносин особи­стої до економічної залежності, що знаменувало собою заміну особистої власності приватною. Демократична та промислова революції змінили характер зв'язків між самими суб'єктами господарювання і між ними та державою. Головним у діяльності останньої як економічного центру стало формування умов господарської діяльності незалеж­них власників, забезпечення суспільних інтересів. А взаємодія між господарствами стала будуватись на засадах еквівалентності, де досягнення цілей кожного суб'єкта спирається на вільну кон­куренцію. Саме тому цю епоху прийнято називати епохою вільної конкуренції. Основними суб’єктами господарювання стають позасімейні господарства, засновані на поділі праці, наймі, приватній власності, відповідно до чого з'являлись різні форми таких господарств. Почали виникати приватні (фермерські господарства, фабрики) та колективні (ассоціації та акціонерні товариства) капіталістичні утворення.Утворюється національний ринок, який характеризується но­вими формами зв'язку між виробництвом і споживанням: крім особистого споживання сім'ї (родини) виникає промислове (по­пит фабрик). Останній включає в себе ринок засобів виробництва та робочої сили, ринок капіталів, ринок цінних паперів і ринок предметів споживання, який масштабно розширює свій асорти­мент і обсяги за рахунок масового виробництва.Промисловий переворот обумовив зміни в структурі народно­го господарства. Вони проявились у домінуванні підприємств, пов'язаних з промисловим виробництвом; автоматизації визначаль­них галузей; інтенсифікації праці; появі масового товарного ви­робництва і, як наслідок, масового споживання; збільшення про­дуктивності праці і частки населення, зайнятого в промисловості. Усе це призвело до здешевлення вироблених матеріальних благ, що й стало основою національного ринку.Розглядаючи значення промислового перевороту для ринкового господарства, можна сказати що воно завжди позитивне. На даному етапі промисловий прогрес дозволив значно збільшити виробництво, запровадив нові способи виготовлення продукції та сировини для промисловості. Промисловий переворот приніс новий етап в економічних відносинах та нову еру в науці і техніці.

38. Промисловий переворот в Англії та Німеччині (передумови, періоди, особливості та наслідки).

Англія. Передумови: Головною політичною передумовою стає Англійська буржуазна революція (1640—1649 рр.), що скасувала феодальні привілеї та відкрила шлях для капіталістичного розвитку. Обезземелення селянства, патентна система, що сприяла створенню винаходів, попит у світі на англійські товари.

Періоди:Промисловий переворот в Англії відбувався приблизно з останньої третини XVIII ст. до першої чверті XIX ст. Йогоосновними етапамибули: винайдення та застосування машин у текстильній промисловості(спочатку у бавовняній), удосконалення металургійного процесу, винайдення та активне впровадження парового двигуна, створення галузі, що виробляє машини, — машинобудування.

Особливості:Важливим фактором промислового перевороту був вихід на якісно новий технічний рівень англійської бавовняної промисловості, що забезпечувався поступовим впровадженням у текстильне виробництво нових машин і механізмів.

Наслідки:У результаті завершення промислового перевороту в Англії пануючим стає фабричне виробництво, країна з аграрної перетворюється в індустріальну. Прискорився розвиток металургійної, машинобудівної промисловості. Значного розвитку досягло залізничне будівництво.

В Англії складається структура капіталістичного індустріального суспільства, різко підвищується питома вага міського населення. Значно зростає роль колоній як ринків сировини та збуту для англійської промисловості. Англія перетворюється в провідну торговельну країну, найбільшу колоніальну державу, «майстерню світу», яка постачала свої товари у більшість країн. У цьому неабияку роль відіграв перехід до вільної торгівлі — фрітредерства. Ця політика означала скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати й зниження їх на готову продукцію, яка завозилася в країну.

Німеччина. Передумови: Промисловий переворот у Німеччині розгорнувся лише в другій половині XIX ст. Найважливішою причиною такого відставання була наявність феодальних середньовічних порядків в сільському господарстві, збереження цехів у промисловості та політична роздрібненість країни. Часткова ліквідація феодального режиму на селі стала передумовою промислового перевороту в Німеччині.

Періоди: 1) 30—40-ві роки — підготовчий етап. Переворот відбувався переважно в текстильній промисловості;

2) 50—60-ті роки — Німеччина переживала промислове піднесення, пов´язане з широким розвитком важкої промисловості;

3) після утворення у 1871 р. Німецької імперії спостерігався тісний взаємозв´язок розвитку фабричної промисловості з формуванням монополій.

Особливості: Становлення суспільства нового типу в Німеччині відбувалося не революційним, а еволюційним шляхом. Середньовічні порядки: панування феодального землеволодіння та повинності селян ліквідовувалися поступово, шляхом реформ. Запізнення промислового перевороту було зумовлене ізольованістю країни від світових торговельних шляхів, відсутністю власного флоту.

Перші парові машини в німецькій промисловості знайшли застосування у 30-их роках XIX ст. Промисловий переворот прискорюється у 50-60-их роках, коли німецька промисловість переходить від мануфактурної стадії до фабрично-заводської. Впродовж 60-их років різко збільшується загальна потужність парових двигунів. Особливо високими темпами розвивається важка промисловість.

Особливістю запізнілого промислового перевороту в Німеччині було те, що він базувався на основі вітчизняного машинобудування, на власних інженерно-технічних досягненнях. У Німеччині було здійснено ряд винаходів (барвники), внаслідок чого почала успішно розвиватися хімічна промисловість.

Прискореними темпами розвивалася воєнно-промислова база, в якій особливу роль відігравали сталеплавильні, артилерійські заводи Крупна (Рейнська область). Велике значення надавалося залізничному будівництву, яке набуло загальнонаціонального характеру, ліквідувало економічну розрізненість країни, сприяло консолідації внутрішнього ринку.

Наслідки: Зміна структури виробництва дала змогу Німеччині вийти на провідні позиції у Європі з багатьох промислових показників. Вона перетворилася на одну з наймогутніших індустріальних країн.

39. Промисловий переворот в Англії і США (передумови, періоди, особливості та наслідки).

Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий переворот (або промислова революція). Такий промисловий переворот стався в Англії та США внаслідок впровадження машинної праці та переходу від мануфактурного виробництва до фабричного. Це великий стрибок в розвитку людства. Винайдення парового двигуна та впровадження його в виробництво дозволило значно полегшити процес виробництва, зробити його менш трудомістким та суттєво зменшити фінансові витрати на виробництво.Іншою причиною промислової революції може стати перехід від одного способу організації виробництва до іншого, наприклад від мануфактури до фабрики.

Загалом хоч промислові революції мають спільні риси, та в кожній країні проходять по – різному,алей також мають відмінні риси.

Англія : першою промисловий переворот провела, причиною цьому був високий рівень розвитку порівняно з іншими країнами. У Англії був створений комплекс економічних та політичних пе­редумов його успішного здійснення, насамперед достатньо висо­кий рівень розвитку мануфактурного виробництва, обумовлений активним процесом первісного нагромадження. Крім того, за рахунок подрібнення операцій, у результаті зростаючого поділу праці, виробництво готується до застосування машин. Головною ж політичною передумовою стає Англійська буржуазна револю­ція (1640—1649 рр.), що скасувала феодальні привілеї та відкри­ла шлях для капіталістичного розвитку.

Промисловий переворот в Англії відбувався приблизно з останньої третини XVIII ст. до першої чверті XIX ст. Його основ­ними етапами були винайдення та застосування машин у тексти­льній промисловості (спочатку у бавовняній), удосконалення ме­талургійного процесу, винайдення та активне впровадження па­рового двигуна і, нарешті, створення галузі, що виробляє маши­ни, — машинобудування. По-перше, бавовняна промисловість була новою галуззю, її ма­нуфактурні підприємства будувалися вже з урахуванням досягнень технічного прогресу, значно більшими за розмірами, що створю­вало сприятливіші умови для запровадження машин. Крім того, продукція бавовняної промисловості споживається різними верст­вами населення, тоді як суконна, традиційна для Англії, промис­ловість значною мірою виконувала державні замовлення. Це роби­ло бавовняну промисловість більш залежною від коливань кон'юнктури ринку, а власників підприємств більш заінтересова­ними у застосуванні нової, ефективнішої техніки та технології.

У результаті завершення промислового перевороту (перша чверть XIXст.) в Англії пануючим стає фабричне виробництво, країна з аграрної перетворюється в індустріальну. Це проявляєть­ся в значному піднесенні промислового виробництва, передусім виробництва бавовняних тканин (споживання бавовни за 130 ро­ків зросло в 1000 разів); прискорився розвиток металургійної, ма­шинобудівної промисловості. Значного розвитку досягло заліз­ничне будівництво.

Промисловий переворот мав важливі соціальні наслідки. В Анг­лії складається структура капіталістичного індустріального суспіль­ства, різко підвищується питома вага міського населення (в 1811 р. частка сільського населення скоротилася до 35%).

Значно зростає роль колоній як ринків сировини та збуту для англійської промисловості. Англія перетворюється в економічно­го лідера доби домонополістичного капіталізму — провідну тор­говельну країну, найбільшу колоніальну державу, «майстерню світу», яка постачала свої товари у більшість країн. У цьому не­абияку роль відіграв перехід до вільної торгівлі — фрітредерства (від англ. Freetrade). До політики фрітредерства Англія перехо­дить у 1853 р. Ця політика означала скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати й зниження їх на готову продукцію, яка завозилася в країну. США; Поява у Північній Америці сильної самостійної держави створила сприятливі умови для економічного зростання. Промисловий переворот розпочався у північних штатах. Його особливість полягає у відсутності тих докапіталістичних пережитків, які мали місце у країнах Західної Європи, цехових порядків зокрема. Здійсненню промислового перевороту сприяло вигідне територіально-географічне розташування країни. Створення незалежної держави дозволяло американцям відмежуватися від боротьби Англії та Франції за гегемонію у Європі. Більше того, період наполеонівських воєн став "золотим віком" американської торгівлі. Посередництво у торгівлі зброєю, боєприпасами і т. ін. приносило великі прибутки. Важливу роль у здійсненні промислового перевороту відіграє демографічний фактор. Жодна країна світу не знала таких темпів росту населення. До середини XIX ст. кількість жителів США збільшилася у 4,5 рази, в основному за рахунок переселенців із Європи – людей підприємливих, енергійних, які в першу чергу спричинилися до економічного поступу США. Перші прядильні машини у США появилися в кінці 80-х років. Вони д завезені з Англії, незважаючи на заборону вивозу машин і вічних інновацій з боку англійського уряду. Перші парові машини з'явилися в останньому десятилітті XVIII ст. На початковому етапі промислового перевороту вони використовувалися слабо.

Більшість текстильних фабрик працювали на енергії води. Саме наявність дешевої енергії водяних двигунів пояснюється запізніле впровадження парових машин. Промисловий переворот у США відбувався за рахунок європейської робочої сили, інтелекту і капіталів. В цьому теж одна із його особливостей. Однак в американській промисловості з великим успіхом застосовувалися власні оригінальні винаходи - циліндр для механічної набивки тканин тощо.

41.Методологічні засади класичної політичної економії і національної політичної економії.

Класична політична економія (classical economics) - провідний напрям світової економічної думки впродовж останньої третини XVIII - середини XIX ст. Назва "класична" свідчить про науковий характер концептуальних положень і методологічних досліджень, об'єктивний аналіз закономірностей розвитку товарного господарства.

Виникнення і розвиток класичної політичної економії - не випадкове економічне явище, а стійка тенденція, пов'язана із становленням і утвердженням ранньоіндустріального підприємницького ринкового господарства у період першої науково-технічної (промислової) революції.

Класична політична економія сформувала базові погляди на ринкове господарство.

Її характеризують такі фундаментальні теоретичні та методологічні засади:

o предмет дослідження - багатство та шляхи його зростання для задоволення суспільних потреб; природа, джерела та об'єктивні закони економічного життя. Багатство - це сукупність матеріальних цінностей, пріоритетна сфера його створення - матеріальне виробництво, джерело - продуктивна праця; отже, економічна наука має вивчати виробництво;

o методологічний потенціал охоплював принцип "природності" законів економіки, які ототожнювались із законами природи (використання вчення фізика І. Ньютона, англійських філософів Т. Гоббса і Дж. Локка, французьких просвітителів), причинно-наслідковий (каузальний) і абстрактно-дедуктивний методи та системний підхід. Принципом систематизації класичної політекономії був принцип вихідної категорії, за яким усі економічні явища послідовно поєднані між собою причинно-наслідковими зв'язками;

o системоутворювальною вихідною теорією була теорія вартості, що була засадничою для теорій ціни, грошей, доходів тощо;

o ринкова економіка є саморегульованою, прагне до природного рівня випуску продукції, що визначається виробничими факторами, останні зумовлюють межу виробничих можливостей. Внутрішній механізм саморегулювання, складовими якого є попит, пропозиція, гнучкість цін на ресурси та готову продукцію, автоматично забезпечує рівновагу сукупного попиту та сукупної пропозиції;

o використання доктрини економічного лібералізму (economic liberalism), що захищає конкурентну економіку приватної власності, свободу підприємництва та вільну торгівлю, теорії та політики невтручання держави в економіку, політики фритредерства (вільної торгівлі без обмежень). Ринок є головним регулятором економічного розвитку;

o дослідження об'єктивних факторів життєдіяльності "економічної людини", особистого інтересу, пов'язаного з отриманням прибутку, як головної спонукальної сили розвитку ринкової економіки. Перевага віддавалася особистим інтересам на противагу загальнодержавним;

o трактування економічних відносин як відносин між класами;

o обґрунтування концепції економічного зростання та підвищення національного добробуту шляхом нагромадження капіталу, збільшення кількості зайнятих у сфері матеріального виробництва та підвищення продуктивності праці.

Першими німецькими економістами, які відреагували на положення класичної доктрини були Адам Мюллер (1779 – 1829) і Фрідріх Ліст (1789 – 1846). Романтизм А. Мюллера і націоналізм Ф. Ліста послужили моделями, які вплинули на характер формування історичної школи і критику класичної доктрини політичної економії. Представники історичної школи намагалися обґрунтувати недієвість абстрактних категорій за допомогою безлічі емпіричних даних.Засновником історичної школи вважається німецький економіст Фрідріх Ліст. Основна праця вченого „Національна система політичної економії" (1841) – свого роду реакція на ортодоксальну теорію А. Сміта – Д. Рікардо. Провідна ідея твору – заклик до економічного об'єднання країни. Ф. Ліст вважав:    1) ділова економічна система має опиратися на достовірні історичні факти;   2) політична економія покликана роз'яснювати істинно національні інтереси;    3) абстрактні, доктринальні міркування не мають сенсу;   4) свобода торгівлі при відсутності заборонних мит підриває ще незміцнілу промисловість Німеччини;    5) організація і система зовнішньоекономічних зв'язків є засобом підтримки і захисту молодої німецької промисловості.    Основні положення, висунуті Ф. Лістом у „Національній системі політичної економії”, можна звести до трьох взаємопов'язаних положень:   1) теорія продуктивних сил;   2) концепція стадійного економічного розвитку;   3) положення про активну економічну роль держави.    Збільшення продуктивних сил „починається з окремої фабрики і потім поширюється до національної асоціації” Нація, що об'єднує людей – це єдине ціле і розвивається вона, враховуючи традиції, досвід, знання. Наскільки вона зуміє засвоїти досягнення і спадковість попередніх поколінь та зробити їх власним надбанням, наскільки природні джерела, простір і географічне положення її території, чисельність населення і політична могутність дають їй змогу гармонійно розвивати всі галузі праці і поширювати свій моральний, розумовий, промисловий, торговельний і політичний вплив на інші нації і загалом на весь світ. Ф. Ліст твердив, що справжнє багатство і добробут нації зумовлюється ступенем розвитку продуктивних сил і залежить від політичної могутності держави. Він вводить термін "економічне виховання нації”, що є важливішим за безпосереднє виробництво матеріальних цінностей. Хоча він вважає, що треба підтримувати мануфактуру, поки вона не зміцніє і не перестане боятися іноземної конкуренції, а на сільське господарство, на думку Ліста, протекціонізм поширювати не слід: німецькі землероби мають потребу не у заступництві, а у ринках.     Ф. Ліст виділяє такі стадії економічного розвитку:    1) етап дикості;    2) пастушачий побут;    3) землеробський;    4) землеробсько-мануфактурний етапи;    5) землеробсько-мануфактурний і комерційний етапи.    Відзначаючи заслуги Ф. Ліста, слід насамперед відмітити його історичний метод. Він обгрунтував і конкретизував ряд нових, принципово важливих положень. Загальні принципи класичної школи Ф. Ліст перевів на мову національної політичної економії. Він показав вплив політичної єдності і державного управління на економічний розвиток, на прогрес національного виробництва і примноження національного багатства. Зовнішньоторговельна політика має відповідати загальній економічній політиці. Державна влада погоджує і спрямовує зусилля окремих ланок національного господарства в ім'я довгострокових, корінних інтересів нації 

42. Ринкове господарство в Англії у другій пол. ХVІІ – 60-тих роках ХІХ ст.: виникнення, становлення нових форм господарства. Теорії А. Сміта та Д. Рікардо

Специфіку розвитку Англії в усіх її сферах визначали її острівне розташування та певна відокремленість від інших країн.

В результаті буржуазно-демократичної революції1640—1659 рр. монархія в Англії була скинута і проголошена республіка з конституційною монархією під парламентським контролем.

У ХVІІІ ст. в Англії продовжувався аграрний переворот. Дрібні орендатори, селяни просто зганялися із землі. Тепер огородження проходило під знаком утворення великих скотарських та землеробських фермерських господарств.

Повністю змінилася соціальна структура аграрного сектору, з’явилився: великий землевласник, (здавав землю в оренду), фермер-орендатор і найманий робітник. Таким чином, Англія стає першою у світі державою капіталістичного господарювання.

Села стали першим місцем збуту для промисловості. Ринок держави поповнювався платоспроможним споживачем, створюючи попит і розвиваючи товарно-грошовий обіг.

Механізм взаємовідносин в аграрному секторі дослідив Д. Рікардо у праці «Основи політичної економії та оподаткування» (1817 р.). Вчений виходив з того, що вартість сільськогосподарських товарів визначається затратамипраці на їх виробництво за найнесприятливіших умов. Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціальний феномен. А джерелом ренти є праця найманих робітників у сільському господарстві.

Парламент заохотив розвиток промисловості і торгівлі в країні. Це виразилося в протекціоністській політиці держави(встановлення заборонних мит, певних обмежень або, навпаки, пільгових умов для розвитку національної промисловості та торгівлі).

Це сприяло розвитку мануфактурного виробництва. Близько 20 % населення було задіяно на розсіяних мануфактурах з виготовлення сукна. Вони працювали в домашніхумовах з використанням власної сировини. Товари англійських мануфактур були якісними, забезпечували потреби внутрішнього ринку, експортувалися в Європу та колонії.

На потребу в кредиті уряд створив Англійський банк (1694 р.), який мав монопольне право на карбування грошей. Виникає нова форма господарства – фабрика (новий тип виробництва, заснований на використанні системи робочих машин і парового двигуна).

Англіяперетворюється на могутнюіндустріальну державу, на«майстерню світу».

Ідея вільної торгівлі була висунута й обґрунтована А. Смітом. За А. Смітом, при визначенні міжнародної спеціалізації країни варто вибирати ті товари, випуск яких даній країні обходиться дешевше за інших.

Д. Рікардо бачив корисність зовнішньої торгівлі в тому, що вона. збільшує масу й розмаїтість товарів, на які може витрачатися дохід. Навіть якщо держава не має абсолютних переваг, у неї завжди є порівняльні переваги, тобто щось, що вона виконує ефективніше й дешевше за інших ( обґрунтував на основі трудової теорії вартості)

Під впливом міжнародної торгівлі відбувається зростання банківської системи, збільшення кількості акціонерних компаній.

Також Д. Рікардо присвятив кілька робіт («Ціна золота») з’ясуванню причин розладу грошового обігу. Д. Рікардо бачив вихід у введені в обіг паперових грошей, які обмінювалися б банками на золото за твердим курсом. При цьому якщо паперові гроші забезпечували б економічність, то їх вільний розмін на золото гарантував би стійкість системи грошового обігу. Заснована система грошового обігу («золотого стандарту»), була введена в Англії 1819 р. і проіснувала понад століття.

У цілому із завершенням промислового перевороту в Англії було створено ринкове господарство. Англія стає найбагатшою країною світу, світовим банкіром.

43. Розвиток ринкового господарства у Франції (друга половина XVII – 69-ті роки - XIX ст.). Теоретична спадщина Ж.Б.Сея та Ф.Бастіа

В епоху Реформації, католицької реакції, релігійних війн, жор­стоких національних, соціальних та політичних зіткнень зміню­ється характер гуманістичної думки в європейській культурі. У Франції XVIII ст. цьому сприяла бездарність державного управління, надмірна розкіш королівського двору, релігійна нетерпи­мість гугенотів-реформаторів, з одного боку, і прибічників крайньої католицької реакції, з іншого.

Наростання невдоволення в країні наближало все більш наближало буржуазно-демократичну революцію. Крім цього була низка інших причин. Головною економічною причиною революції стала криза монархії та феодальної структури суспільства. Соціально-економічна несправедливість феодального (ієрархічного) устрою держави по­лягала в надмірному оподаткуванні феодально залежних селян, які становили основну частину економічно активного населення, й регламентації діяльності в промисловості та торгівлі, що супе­речило принципам ринкової економіки. Безпосереднім поштовхом до революції стало також фінансове банк­рутство держави.

Революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка визначила у Франції початок промислового перевороту і роз­чистила дорогу для розвитку капіталістичної економіки. Промис­ловий переворот в країні тривав майже все XIX ст. Він розпочав­ся в 1810—1820 рр. і прискорився лише в 1850—1860 рр., які можна вважати також роками завершення промислового перево­роту.

У 50—60-ті роки значних темпів розвитку набувала важка Промисловість. Використання бесемерівського методу виплавки сталі призвело до підвищення якості продукції І зростання виробництва у вісім разів.

Промисловий переворот було завершено в кінці 60-х років. Франція стала аграрно-індустріальною державою. Загальний об’­єм промислової продукції порівняно з початком перевороту зріс у шість разів. Відбувся процес концентрації виробництва, особливо в легкій промисловості та металургії. Зросло міське насе­лення. Та більша частина національного доходу припадала усе ж на аграрний сектор. У сільській місцевості проживало 56 % меш­канців країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 % на-Селення.

1800 р. у Парижі був заснований Французький банк. Йому надавалось монопольне право на емісію банкнот. Банк мав виконувати фун­кції державного банкіра та кредитора держави. У 1801 р. в Парижі з'являється фондова біржа, яка призначалась для здійснення Великих торговельних угод між промисловцями і купцями; 1810р. була створена особлива «Рада зі справ фабрик і заводів».

Головна роль у першій половині XIX ст. належала будівництву залізниць. У результаті до кінця 1840 р. у Франції було здано в експлуа­тацію 1,5 тис. км залізничних шляхів. Технічна революція у сфері транспорту викликала прискорене Зростання металургійної й паливної промисловості.

Жан Батист Сей (1767—1832)— родоначальник і головний представник французької економічної думки цього періоду. Як у першій своїй роботі «Трактат політичної економії» (1803), так і в узагальню вальній — «Повний курс практичної політичної економії» (1828—-1829) у шести томах він наслідує і пропагує ідеї А. Сміта, Разом з тим Ж. Б. Сей звертає увагу на помилки та суперечності в теорії вченого й намагається їх виправити. У цілому правомірно стверджувати, що він не просто популяризував класичне вчення, а збагатив його власними ідеями і став засновником нового на­пряму в економічній теорії. Відповідно до теорії Ж. Б. Сея, виробництво створює не певну матерію, а корисність, яка надає речам цінність. Саму корисність він розглядає як послугу. За Ж. Б. Сеєм, вартість визначається не працею, як у класиків, а корисністю речі, її споживчою вартістю, у створенні якої бе­руть участь три фактори виробництва: праця, капітал і земля. Ця теорія отримала назву — «Теорія трьох факторів».Важливу роль відводить Ж. Б. Сей підприємцю. Саме вони комбінують виробничі послуги заради задоволення споживчого попиту. Вони створюють попит на виробничі блага й пропозицію споживчих благ. Через них відбувається розподіл багатства в су­спільстві.Одне з центральних місць у вченні Ж. Б. Сея займає теорія ринку («закон Сея»). Вона відображає сформульовані ним залеж­ності, які стосуються проблеми реалізації та досягнення загальної економічної рівноваги в суспільстві. Суть теорії полягає в тому, що, за твердженням Ж. Б. Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потребу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит.

Ринок — це обмін товарів на товари, а гроші виконують тільки роль посередника в цьому обміні. Розвиваючи цю думку, Ж. Б. Сей формулює чотири закони ринку;

1. Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більш споживачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає зі збільшенням попиту.

2. Кожен виробник зацікавлений в успішній діяльності інших, оскільки вона формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промисло­вості супроводжується процвітанням сільського господарства і т. д.

3. Імпорт сприятливо впливає на розвиток обміну, адже інозем­ні товари можна отримати, лише продавши свої.

4. Ті прошарки суспільства, які тільки споживають і нічого не виробляють, не примножують багатство країни, а розорюють її.

Другим представником французької політичної економії цього часу був Фредерік Бастіа (1801—1850). Найбільшою популярністю користуються дві його роботи — «Економічні софізми» (1847) і «Економічні гармонії» (1850). Ф. Бастіа, як і А. Сміт, пов'язував прогрес суспільства з реалізацією вільної ініціативи кожної людини. Ф. Бастіа, наслідуючи Ж. Б. Сея, трактував цінність як відношення послуг. Джерело економічних гармоній Ф. Бастіа вбачав у вільній конкуренції та обміні. Згідно з теорією економічних гармоній Ф. Бастіа, інтереси праці та капіталу солідарні. Він вважав, що «в міру того, як при­множуються капітали, безумовна частка, що належить їм у загаль­ному результаті виробництва, зростає, а частка відносна знижу­ється; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим паче зро­стає і його частка безумовна» Саме з цього закону, на думку Ф. Бастіа, «випливає гармонія інтересів робітників і тих, хто їх наймає».

44. Становлення ринкового господарства в США та виникнення нових форм господарювання. Ліберальна економічна теорія Г.Ч. Кері.

Відмінності розвитку США були зумовлені їх колоніальним походженням, географічним розташуванням, наявністю великої кількості природних. До того ж постійне зростання

суперечностей між колонією та метрополією призвело до початку Війни за незалежність, яка закінчилася перемогою колоністів і зіграла для США роль першої буржуазно-демократичної революції.

За роки визвольної війни в колоніях відбулися демократичні перетворення. Так, в англійських лендлордів були відібрані землі та розпродані невеликими ділянками. Від політики протекціонізму країна перейшла до фритредерства. Згідно з Конституцією в країні була встановлена федерація штатів з республіканською формою правління. Особливість розвитку ринкових відносин у США

полягала в тому, що рівень їх забезпечення правовою підсистемою держави був набагато вищий, ніж у Європі того періоду. Це стосувалось як права на землю, так і вільної підприємницької діяльності.

Утім, перша буржуазно-демократична революція не досягла свого повного завершення, бо Конституція США визнавала рабство. Крім того, фермери не одразу отримали землю. Землі розпродавалися великими ділянками з обов’язковою виплатою всієї суми протягом місяця, що було не доступно для більшості фермерів. Тому земля стала практично власністю великих плантаторів і спекулянтів.

Високими темпами, які не були характерні жодній державі, зростало населення країни. Це відбувалося за рахунок як природного припливу, так і припливу іммігрантів та ввозу рабів. За рахунок іммігрантів США отримували з країн Зх Європи технічні досягнення, підготовлених кваліфікованих працівників та дешеву робочу силу. Все це сприяло швидкому економічному піднесенню США й розвитку внутрішнього ринку країни.

Процес становлення ринкової економіки в США мав такі особливості: перша буржуазно-демократична революція в країні проходила у вигляді визвольної війни; джерелами первісного нагромадження капіталу, окрім традиційних, були прибутки від реалізації і використання захоплених у аборигенів земель,торгівлі рабами, нееквівалентної торгівлі з корінним населенням (індійцями);ринок праці формувався головним чином за рахунок імміграції і меншою мірою за рахунок процесу розорення малих виробників, фермерів та ремісників.

Для стрімкого становлення ринкового господарства необхідні були величезні кошти. Джерелом капіталовкладень стали іноземні займи, асигнування федерального уряду й уряду штатів, капітали акціонерних компаній, які виникли в цей час, та доходифермерських господарств. Демократизація аграрної політики щодо отримання землі сприяла формуванню фермерських господарств. Вони спеціалізувалися на вирощуванні кукурудзи, пшениці, на садівництві, овочівництві, виробництві продуктів молочного тваринництва і, як правило, мали товарний характер.

Засновником ліберальної економічної теоріїв США ставГенрі Чарльз Кері. Вчений ототожнив дію соціальних законів з природними законами. Предметом політичної економії, за Г. Ч. Кері, є людина та її поведінка, що спрямована на поліпшення свого добробуту. На його думку, всі економічні категорії виражають відношення людини до природи, а не відносини між людьми. Центральне місце в теоретичних побудовах Г. Ч. Кері посідає теорія «гармонії інтересів». Вихідною умовою в теоретичній побудові Г. Ч. Кері була ідея про справедливий розподіл, який нібито притаманний капіталізмові. Він, як вважав Г. Ч. Кері, враховує внесок кожного в суспільне виробництво. З розвитком буржуазного суспільства завдяки підвищенню продуктивності праці та примноженню капіталів частка робітників у національному продукті зростає і абсолютно і відносно, а частка капіталістів, абсолютно збільшуючись, відносно зменшується. Однією зі складових теорії «гармонії інтересів» є розроблена Г. Ч. Кері теорія заробітної плати. На його думку, різні заробітні плати прямо пропорційні продуктивності робочого дня в США. Заробітна плата підвищується або знижується пропорційно продуктивності праці. Ця теорія ввійшла в економічну науку під назвою «продуктивна теорія заробітної плати». Що ж до міжнародного поділу праці, то на думку Г. Ч. Кері, невтручання держави в міжнародні відносини під гаслом міжнародного поділу праці може призвести національну економіку до промислової залежності, перетворення країни на постачальника сировини для розквіту іншої нації. Таким чином, економічна позиція Г. Ч. Кері слугувала теоретичним та ідеологічним підґрунтям становлення і розвитку капіталістичних відносин на всій території США.

46. Економічна теорія К. Маркса і сучасність

У 40-х роках ХІХ ст. виник марксизм як напрям економічної думки, що претендував на глибокий аналіз капіталістичної системи господарства та його суперечностей і створення нової соціальної картини світу. ЗасновникимарксизмуКарл МарксіФрідріх Енгельсбули сучасниками утвердження капіталістичних відносин і ринкової економічної системи, а їх економічне вчення є своєрідним теоретичним узагальненням досвіду капіталістичного розвитку європейських країн епохи вільної конкуренції.

• Свій аналіз капіталістичного суспільства К. Маркс розпочав з того, що обґрунтував принцип матеріалістичного розуміння історії, розробив вчення про базис і надбудову та створив лінійну модель розвитку суспільства, аналізуючи його еволюцію як закономірну зміну соціально-економічних формацій, основу якої становить суперечність між розвитком продуктивних сил і виробничих відносин.

• Наріжним каменем економічної теорії К. Маркса є вчення про вартість і додаткову вартість. Так, на думку вченого, вартість товарупоходить з суспільно необхідних затрат праці, що витрачається на його виробництво при середньому рівні інтенсивності. Вчений проаналізував дві основні властивості товару: споживну і мінову вартість.Споживна вартість– здібність товару задовольняти потреби.Мінова вартість– здібність товару обмінюватися на інший товар.

ПРОМІЖНИЙ ВИСНОВОК: товари повинні обмінюватися на ринку відповідно до їх вартості, ціна товару стає грошовою формою цієї внутрішньої (трудової) вартості, а вартість вимірюється тривалістю праці, суспільно необхідним часом, затраченим на виготовлення певного товару.

• Спираючись на трудову теорію вартості, К. Маркс відкрив і розробив теорію додаткової вартості. Відкривши відмінності між працею і робочою силою як товаром, він показав, що предметом продажу є не праця, а робоча сила як товар, тобто здатність до праці. Праця вартості не має, як і не може бути товаром, оскільки процес поєднання робочої сили і засобів виробництва не існує до моменту її продажу. Вона сама є джерелом та творцем (виробником) більшої вартості, ніж коштує робоча сила як товар. У кількісному виразі додаткова вартість— це різниця між вартістю виробленого товару і вартістю спожитих засобів виробництва й робочої сили. Тому, на думку вченого,додаткова вартість– вартість продукту неоплаченої праці робітників. Введення цього поняття дозволило показати, як без порушення закону вартості робітник отримує тільки частину оплати своєї праці. Реальна заробітна плата,як вважає вчений ніколи не зростає пропорційно збільшенню продуктивної силі праці, тобто проявляються признаки експлуатації. Звідси, Маркс вивів основне протиріччя капіталістичного способу виробництва – між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів. В цілому ж марксистська економічна теорія була підпорядкована ідеї обґрунтування неминучості загибелі капіталізму в силу притаманних йому внутрішніх суперечностей.

ЩОДО СУЧАСНОСТІ Ж, то капіталізм не загинув, як це передбачав К. Маркс. Майбутнє виявилося в кінцевому рахунку за ринковою системою економіки, яка виявила здібність до внутрішньої трансформації та суттєвої зміни ключових принципів свого функціонування. Економіка ринкового типу продовжує і сьогодні динамічно розвиватися. Разом з тим у ній посилюються процеси усуспільнення та соціалізації, про об’єктивний характер яких писав К. Маркс у своїх працях. Таким чином, якщо капіталізм вільної конкуренції, детально проаналізований у «Капіталі», справді довів у процесі розвитку свій історично минущий характер (і тут К. Маркс був, звичайно, правий), то цього не можна сказати про ринкову систему економіки в цілому. Весь її подальший, хоч і суперечливий розвиток продовжує й сьогодні залишатися об’єктом вивчення економічної науки. Звернення до марксистських учень має велике значення для розвитку економічної теорії та економіки країн Європейської цивілізації. Це пояснюється тим, що це учення мало істотний вплив, по-перше, на подальший розвиток економічної думки в цілому, формування її основних напрямів; по-друге, на концепції сучасних теорій і шкіл, які безпосередньо формують економічну політику демократичних держав; по-третє, на створення теоретичних засад ринкової економічної системи загалом.

47. Господарський розвиток українських земель в ХV – першій половині ХVI ст. як передумова Визвольної війни українського народу (1648-1676).

Визвольна війна 1648-1676pp. стала переломним моментом у житті українського народу, круто змінивши його долю. Наслід­ком війни стало визволення Наддніпрянщини з-під польської влади, відродження української державності у вигляді козацько-гетьманської держави. Однією з передумов Визвольної війни був господарський розвиток українських земель в ХV – першій половині ХVI ст.

З 1569 р. більша частина українських земель відійшла під владу Польщі. Найважливішим наслідком цього стало стрімке зростання великого феодального землеволодіння. 3’явилися величезні магнатські латифундії з сотнями сіл, міст, містечок, тисячами господарств селян та міщан. Зростає фільваркова система, поширюється панщина такріпосний гніт.

В товарно-грошовівідносини поступово втягувалися і селянські господарства, як наслідок, розпочинається процес соціального розшарування селянства, з’являється значна кількість малоземельних та безземельних селян. Зростав і прошарок заможного селянства, які займалися торгівельним землеробством, промислами, використовували найману працю, проте панування феодальних відносин стримувало розвиток капіталістичних.

Господарство залишалося в своїй основі натуральним. У панському дворі, який включав панський будинок, житла для челяді, різні господарські будівлі і до якого прилягали орні землі, сінокоси, пасовища, села з селянами, що обробляли панські землі, вироблялося здебільшого все необхідне для потреб феодала. Повністю натуральний характер мали господарства селян.

На межі XV—XVII ст. в Україні починає поширюватися мануфактурне виробництво.Найбільшого поширення мануфактурне виробництво набуває у сільській місцевості, найчастіше у панських фільварках.

З XV ст. до середини XVI ст. в Україні продовжувало розвиватися ремесло, яке дедалі більше відокремлювалося від сільського господарства і зосереджувалося переважно в містах. Зростало число ремісників, для яких ремесло уже було основним заняттям, збільшувалася кількість ремісничих спеціальностей.

Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур посилювали суспільний поділ праці, що, у свою чергу, стимулювалорозширення внутрішнього ринку. Визначилися й регіони розвитку окремих галузейпромисловостізалежно від наявних джерел сировини. Отже, суспільний поділ праці доповнюється територіальним, що фактично і визначило зародження внутрішнього ринку.

Зміцнювалися й економічні зв’язки України із зовнішнім світом: із Західною Європою, Московською державою, Сходом. Проте умови для торгівлі були дуже важкі. Їй перешкоджали найрізноманітніші привілеї та торгівельні статути, які обмежували можливості як ремісників-виробників, так і купців (і не лише місцевих, а й іноземних).

Економічна політика польського уряду передусім захищала інтереси шляхти і завдавала великої шкоди розвиткові місцевих ремесел та промислів, затримувала загальний економічний розвиток краю.

У результаті визвольної війни українського народу середини XVI ст., на більшій частині України основними стали дер­жавна, козацька, селянська форми землеволодіння, було скасо­вано кріпосне право. B основному було ліквідовано велике й се­реднє землеволодіння польських феодалів, фільварково-пан­щинну систему господарювання й кріпацтво. Набула поширення козацько-селянська земельна власність. Козаки та селяни всту­пали в товарно-грошові відносини, що сприяло перетворенню їхніх господарств у товарні. Набирало сили й промислове вироб­ництво, йшов процес утворення загальноукраїнського ринку як складового елемента європейського та світового ринків. Еконо­мічна політика, що проводилася Б. Хмельницьким була спрямована на економічний роз­виток за допомогою активного втручання державної влади у господарське життя.

48.Економічна політика Б. Хмельницького та її основні напрями.

Внаслідок національно-визвольної війни 1648-1676 рр Наддніпрянщина була визволена з-під польської влади,становилася національна українська держава,тобто козацько-гетьманська,відбулися соціально-економічні зрушення,що були обумовлені відповідною економічною політикою Б.Хмельницького.

Козацька революція розвалила магнатсько-шляхетську систему,що вперлася в натуральне господарство та,знищивши старофеодальні відносини,дала широку дорогу капіталові для започаткування процесу первісного нагромадження і утворення перехідної доби в історії України.

Головним завданням ВВ стало визволення укр.нар. від гноблення Польщі,що насамперед означало Ліквідацію великої земельної власності магнатів та формування дрібного землеволодіння козаків, міщан, вільних селян (корпоративний тип власності);На це була спрямована аграрна політика Б.Хмельницького,в результаті якої ліквідовано особисту залежність безпосередніх виробників; Перетворено козацтво напривілейований стан українського суспільства,за яким закріплено право власності на землю,звільнено від податків,надана особлива юрисдикція.

Значні привілеї зберегла шляхта,духовенство,міщанство та селянство.Відбувся поділ українського суспільства надві верстви:товариство(козаки,що мали привілеї,внаслідок військової служби,а також за підтримку правителя)іпоспільство(селяни,міщани,що мали особисту свободу,право на торгівлю,земельну ділянку,але були податними станами);Антифеодальна та аграрна політика Б.Х. викликали значнізміни у структурі земельної власності.На зміну великому землеволодінню на фільварковій системі-дрібне індивідуальне козацьке засноване на власній та частково найманій праці.Але велике землеволодіння збереглося в монастирях і церквах.Аграрна політика Б,Х. відзначалася гнучкістю і цілеспрямованістю,відповідала економічним цілям і мала прогресивний характер.

В містах також відбулися реформи:

• Звільнення міст від влади феодалів,право на самоуправління,суд,право земельної власності та звільнення від феодальних повинностей.

• Зростання ролі міст як центрів ремесла та торгівлі, торгівля зосередж.на тогах та ярмарках.

• Надання права торгівлі усьому населенню,без обмежень,що сприяло формуванню націолнального ринку

• Політика залучення в Україну іноземних купців,щоб зміцнити зовнішньоекономічні зв’язки.

Проводилася стабілізаційна фінансова політика,шукалися джерела фінансових надходжень,намагалися забезпечити перевищення доходів над видатками,а обіг-повноцінними грішми.Доходи до державного скарбу забезпечувалися за рахунок податних станів( СЕЛЯНИ, МІЩАНИ,КОЗАКИ ),збирання податків забезпечувалося дійовим фінансовим апаратом.

Аналізуючи економ.політику Б.Х. можна зробити висновок,що вона мала риси меркантилізму:

• Активне втручання держави у господарські процеси

• Заохочення вивезення товарів

• Обмеження вивозу з країни дорогоцінних металів

• Встановлення захисних мит

• Протекціоністські пільги місцевим підприємцям і купцям

Здійснення цієї політики закладало тенденції до формування нової економічної структури з вільними товаровиробниками-власниками,конкуренцією,розгалуженим внутрішнім ринком та зовнішніми торгівельними зв’язками,а в кінцевому підсумку до зростання ролі України в міжнародному поділі праці.

49. Економічна політика Петра І та її вплив на господарство України.

Політика Петра І була спрямована на посилення економічної та політичної могутності Росії і мала яскраво виражений меркантилістський характер. Формувалася вона під впливом сучасних йому представників економічної думки, в тому числі йФеофана Прокоповича.

Економічна політика Петра І стосовно України передбачала посилення колонізації та ліквідацію і тих залишків автономного устрою, що ще залишалися. Дбаючи про розвиток мануфактурного виробництва, торгівельних зв’язків Росії, Петро І спрямовував свою політику щодо України наперетворення її у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Петро І надзвичайно багато зробив для розвитку мануфактурного виробництва в Росії,

проводячи політику «насадження мануфактур». Водночас він накладав певні заборони на розвиток їх в Україні, створюючи умови насамперед для підприємців-росіян та іноземців. Використовуючи українську сировину, російський уряд створював казенні (скарбові) мануфактури. Російський уряд будував свою економічну політику щодо України на оволодінні українською промисловістю, створенні російських державних підприємств на українській сировині та із застосуванням української робочої сили. 3’являєтьсякріпосна мануфактура (як державна, так і приватна) з великою кількістю«приписних» робітників. Власниками її найчастіше стають російські підприємці. Великої шкоди петровська політика завдала українській торгівлі — як зовнішній, так і внутрішній. Прямими заборонами були перекриті можливості для українського купецтва в уже налагодженій міжнародній торгівлі

через прибалтійські порти — Ригу, Гданськ, Кенігсберг, куди заборонялося вивозити українські товари, а спрямовували їх до далекого Архангельська — на той час єдиного морського порту Росії (1701 р.). Указом 1714 р. було заборонено вивозити ряд товарів, зокрема прядиво, шкіри, сало, віск, щетину тощо, через будь-які порти, крім російських — Ригу, Петербург, Архангельськ; у 1719 р. взагалі заборонили вивозити українське збіжжя. Врешті-решт український експорт було скорочено до мінімуму. З метою забезпечення ринків збуту для російської мануфактурноїпромисловості різко обмежувався й український імпорт: заборонялося завозити до України ряд іноземних товарів, таких як панчохи, полотно, сукно, голки. Усі ці дії призвели до значного падіння цін на українському ринку на ряд товарів, що давало можливість російським купцям та уряду за безцінь скуповувати продукцію, яка не лише споживалася в Росії, а й вивозилася російськими купцями за кордон.Дуже дошкульною для українського купецтва була й митна політика уряду Петра І. До традиційного мита, яке платили українські купці на користь державного скарбу Гетьманату, додавалося обов’язкове мито на користь російської казни, що сплачувалося при перетині російського кордону з Україною, та ще раз в російських портах. Це значно підвищувало ціни на товари українських купців, робило їх торгівлю вкрай невигідною. Водночас протекціоністська політика Петра І щодо російського купецтва давала

останнім значні переваги. Конкуренція такої української продукції як горілка і тютюнна російському ринку, з погляду уряду, негативно впливала на місцевих виробників, тому було заборонено вивезення з України цих товарів; через деякий час вивіз було дозволено, але мито зросло до 30 % на користь російської казни. При цьому товари продовжували обкладати митом і на користь гетьманського скарбу.Усі ці обмеження надзвичайно негативно відбивалися на економіціУкраїни, активно сприяючи перетворенню її на російську колонію, ринок сировини та збуту для російської промисловості. Україна, як зауважував Д. Дорошенко, «втрачала характер самостійного економічного організму й оберталася в звичайну колонію Москви: насильно відрізувалася від безпосередніх зносин із закордоном, ставала ринком збуту для московських виробів, а сама могла продавати свою сировину і продукти свого господарства тільки до Росії».

51

Зародження елементів ринкового господарства в господарській системі України наприкінці XVIII — початку ХІХ ст.

Остання третина XIIIст.позначилась значними соціально-економічними змінами в Україні. Дедалі більшого розвитку набирають товарно-грошові відносини,поширюється запровадження вільнонайманої праці в окремих галузях,зокрема в Степовій Україні,де вже не існувало Запорізької Січі. У 1775 році Січ було ліквідовано,а більшість козаків було перетворено у залежних селян. Розпочалася активна колонізація земель, що раніше належали запорожцям,причорноморських та приазовських степів і Криму. Поселенцям надавалася допомога:грошові позики,звільнення на деякий час від податків,право продажу горілки і солі,безмитної торгівлі із закордоном тощо.

То ж у Південній Україні посилився розвиток хліборобства,скотарства,будувалися підприємства ,виникали міста. Господаства відразу набували товарних рис,їх продукція йшла на експорт,особливо це стос. збіжжя. Здебільшого господарська система ,що свормувалася у Південній Україні ,відразу ж формувалася капіталістична.

Мануфактурне виробництво на українських землях у 18 ст. досягло значних успіхів,характерним було збільшення питомої ваги мануфактур,що використовують вільнонайману працю. Створюються мануфактури,що використовують примусову працю,вотчинні та посесійні. З`являються мануфактури суто капіталістичного типу ,які належать купцям(купецька) або селянам(селянська).

Розвиток с/г ,ремесла,мануфактур зумовлював розвиток економічних зв`язків між окремими регіонами,зростання кількості базарів і торгів,набувають значення ярмарки .

З розвитком торгівлі відбувався процес формування фінансово-грошової системи, з 1764 р. після скасування в Україні гетьманства фінансово-грошова система України була обєднана з фін.-грош.системою Росії.

У 18 ст.поглиблюються зв`язки з ринком шляхетських господарств Правобережної України . Наслідком цього було зростання селянських повинностей та кріпосного гніту .Але поряд з примусовою працею починають використовувати і вільнонайману. Зростання товарності призводить до зростання посіві технічних культур,поліпшуються породи великої рогатої худоби,тощо. У маєтках зростає промислове вир-цтво з переробки с\г родукції. Найпоширенішою галуззю було гуральництво. Поряд з ним у багатьох фільварках існували поташні буди,селітряні варниці,суконні мануфактури,гуни тощо.Добре були відомі великі мануфактури,що належали магнатам,нариклад сукона мануфактура графа С.Потоцького.

Усі ці зміни у госп.розвитку українських земель означали поступове форм. елементів ринкової системи госп-ва .І хоча це відбувалося в умовах зростання феод.утисків ,посилення особистої залежності та експлуатації сел-ва,зміни означали ,що госп. ситема ставала на новий шлях ринкових перетворень.

52. Криза кріпосної системи та її відображення у працях українських економістів першої половини ХІХ ст. (В. Каразіна, М. Балудянського, І. Вернадського)

У Російській імперії перша половина XIX ст. характеризується подальшим розкладом феодально-кріпосницького ладу і розвитком капіталістичних відносин. Українські землі у складі Російської імперії в той час ділилися на такі регіони: Лівобережжя, Степова Україна, Слобожанщина. На Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, засновані на примусовій праці кріпаків, що гальмувало розвиток товарно-грошових відносин.

На Правобережжі, де переважали великі магнатські господарства, товарно-грошові (ринкові) відносини розвивалися успішніше.Але найбільш успішно в ринкові відносини втягувалася Степова Україна. Слабка заселеність, надзвичайно низький відсоток кріпаків змушувала власників маєтків широко застосовувати найману працю.

Збереження кріпацтва та примусової праці в умовах зростання товарного виробництва змушує поміщиків розширювати власну ріллю за рахунок селянських земель. Дедалі більшого поширення набирає місячина(селян позбавлений земельних наділів, забезпечував потреби наданням панами продовольства). Як наслідок панські маєтки стають все частіше збитковими, і поміщики починають віддавати їх у заставу.

З 30-х років XIX ст. кріпосне сільське господарство опинилося у кризовому стані, господарство дедалі більше підпорядковується ринковим вимогам. Поміщики у своїх господарствах почали застосовувати машиниі передові методи землеробства, однак збереження примусової праці не могло забезпечити їх ефективне застосування.

Повільно відбувалося нагромадження капіталу, вузьким був ринок робочої сили і внутрішній і сировинний ринки країни. Основним гальмом у їх розвитку було панування феодально-кріпосницької системи.

Ці процеси потребували наукового обґрунтування в економічній думці. Науковця В. Н. Каразіна (засновника Харківського університету) найбільше турбувало селянське питання, виступав за певні ідеї обмеження поміщицького свавілля Панщину пропонував замінити грошовим чиншем. вважав, що грошова рента повинна дорівнювати 45 крб. на рік, або 150 дням панщини (Ціна десятини орної землі дорівнювала 45 крб., або 150 робочим дням, яку він розглядав як капітал, що повинен давати йому прибуток у 6 % річних)

Вважав, що головною причиною відставання розвитку Російської імперії був державний борг, вирішення бачив у продажі державних земель «приватним особам» продаж державних земель «приватним особам»

Важливе місце серед економістів класичного напряму посідає М. Балудянський. Конспекти лекцій і публікації мали назву «Економічної системи». Свою систему вчений визначає як вчення про державне господарство і економічну політику. Він визначає державне господарство як поєднання трьох систем:1) меркантилізму (виражає багатство народів у грошах);2) фізіократів (виражає багатство у не перероблених продуктах землі);3) теорії Адама Сміта, заснованої на праці та обміні. Джерелами походження багатства вважав працю і обмін. Диференціацію заробітної плати пояснює наявністю майстерності, професіоналізму. Стверджує, що жодна галузь не має чистого прибутку, окрім землеробства.

З позицій класичної школи процеси генезису ринкового господарства вивчав І. В. Вернадський. Намагався використати основні постулати А. Сміта і Д. Рікардо.

Він був упевнений, що феодальні відносини треба усувати як неефективні. Він відстоював вимогу про ліквідацію особистої залежності селян від поміщиків; повну приватну власність, у томучислі й селянську, в аграрному секторі економіки.

Отже у першій половині ХІХ ст. відбувається криза кріпосної система та дедалі більшого поширення набувають економічні погляди науковців, які сформувалися під впливом класичної політичної економії.

53. Промислове зростання Німеччини наприкінці XIX ст.. Соціальний напрям політичної економії як передумова генези інституціоналізму.

Після франко-прусської війни 1870—1871 рр. і політичного об'єднання країни в єдину Німецьку державу 1871 р., ліквідації феодальних пережитків були створені сприятливі умови для за­вершення промислового перевороту та подальшого швидкого розвитку економіки. Перш за все, уряд Німеччини багато зробив для розвитку освіти та науки. Освіта стала гордістю країни, кіль­кість студентів в університетах і вищих технічних закладах зроста­ла особливо швидко.

Середня та вища освіта стала міцним підґрунтям для розвит­ку науки й розповсюдження її досягнень в економіці. Внаслі­док розвитку освіти в кінці XIX ст. Німеччина стала батьків­щиною багатьох світових наукових відкриттів, зокрема теорії відносності А. Енштейна, квантової теорії у фізиці М. Планка, теорії електромагнітних хвиль Г. Герца, відкриття Рентгена та створення нових технологій, машин і апаратів для промисловості. Так, німецькими винахідниками в 70—-90 роках XIX ст. були створені динамо-машина, двигун внутрішнього згорання, дизель, трамвай, електродвигун та інші, які мали величезний вплив не тільки на економічний розвиток Німеччини, але й усього людства.

У 70—80 роки XIX ст. процес економічного розвитку країни прискорюється. Відбувається перетворення Німеччини з аграр­но-індустріальної на індустріальну-аграрну державу і завершується промисловий переворот. Німеччина широко використала науковий і технічний досвід інших держав і зосередила увагу на розвитку галузей важкої промисловості, особливо виплавки чавуну та сталі, машинобудуванні, зокрема, верстатобудуванні.

Велика увага в Німеччині надавалась розвитку хімічної про­мисловості. На початку XX ст. Німеччина вже випереджає Англію за виробництвом сірчаної кислоти, фарби, синтетичних барв­інків, Швидко розвивається фармацевтична промисловість.

Прискорені темпи розвитку підприємств важкої промисловості призвели до концентрації виробництва та утворення монополій. Останні виникали, в основному, у формі картелів і синдикатів. Особливо велика роль належала картелям.Картель, як форма монополії, передбачав об'єднання кількох господарюючих суб'єктів однієї галузі, які домовлялися про част­ку кожного в загальному виробництві, ціни на товари, ринки збуту, обмінювалися новими технологіями. Утворення картелів у Німеччині призводило до підвищення цін на товари та послуги.

Для Німеччини характерна велика роль банків у стимулю­ванні розвитку промисловості та швидкий процес концентрації банківського капіталу.У 70—80-х роках XIX ст. Німеччина активно переходить до політики протекціонізму в торгівлі, захищаючи свого національ­ного виробника, водночас, сприяючи вивезенню товарів і капіта­лу за кордон.

Розвиток економіки Німеччини відбувався настільки швидко, ти за 30 років з 1870 по 1900 рр. обсяг промислового виробницт­во зріс у 3,1 рази А це зумовило потребу у великій кіль­кості сировини та ринків збуту товарів. Уряд Німеччини під­гримує агресивність вітчизняних монополій. У 1894—-1895 рр. країна захоплює ряд територій в Китаї, 1899 р. — Маршалові острови, 1911 р. — частину Камеруну в Африці.

Отже, ряд зазначених факторів позитивно вплинув на еконо­мічний розвиток Німеччини в кінці XIX ст., дав їй можливість і гати другою промисловою державою світу й завдяки швидкій індустріалізації випередити Францію та Англію.

У нових історичних умовах кінця XIX— початку XX ст. ш і впливом значних економічних зрушень у Німеччині зародилась нова історична школа та соціальний напрям економічної думці. Це було пов'язано з особливим періодом розвитку, коли монополізація спричинила різку поляризацію доходів населення і внаслідок цього загострилися класові суперечності.

Для нової історичної школи соціальне питання ніколи не залишалося поза увагою — вона зосереджувала увагу на важливо му значенні всіх соціальних інституцій. Потрібно нагадати, що концептуальним підходом класичної школи до цих питань був постулат: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства — це сума добробуту індивідів. Історична школа виходить із цілком протилежного, вважаючи індивідуальний добробут похід­ним від загальносуспільного.

Започаткування соціального напряму в економічних дослі­дженнях було зумовлене подальшим розвитком капіталізму, мо­нополізацією економіки та розповсюдженням акціонерної форми власності, зростанням добробуту широких мас населення євро­пейських країн, розширенням економічних і політичних свобод, посиленням впливу профспілок і вдосконаленням системи соціаль­ного захисту. Водночас проблеми соціальної нерівності та захи­сту не втратили своєї актуальності і потребували вирішення шля­хом державного регулювання суспільного життя.

Необхідно зазначити, що соціальний напрям у політичній еко­номії не становив цілісне економічне вчення і був спрямований, у першу чергу, на вирішення таких практичних проблем:

• соціальний підхід до аналізу господарських явищ, дослі­дження економіки як частини соціальої системи, підвищена ува­га до проблем соціальної справедливості;

• заперечення об'єктивних економічних законів та такої самої обумовленості соціальної поведінки людей;

• визнання примату неекономічних факторів соціально - економічного розвитку насамперед правових чинників, підпорядкованих етичним нормам;

• активний захист приватної власності, заперечення експлуа­тації найманої праці та визнання можливості соціально-економічного прогресу ринкової економіки шляхом соціальних реформ та державно-правового регулювання.

Ці теорії мають яскраво виражений інституціональний характер, тобто визначають примат суспільної психології над індиві­дуальною, провідну роль суспільних інститутів (права, моралі, ідеології, менталітету тощо) порівняно з економічними. Соціаль­ний напрям політекономії був передумовою виникнення нового напряму економічної думки— інституціоналізму, який враховував дію в економіці позаекономічних факторів.

54.Лідерство економіки США кінця ХІХ – початку ХХ ст. Теоретичні досягнення американської школи маржиналізму.

В останній третині XIX ст. у США швидкими темпами відбувається процес індустріалізації, зростання важкої промисловості. Бурхливе зростання промисловості супроводжувалося швидким технічним прогресом, упровадженням досягнень другої науково-технічної революції.

Поява нових економічних районів дала поштовх подальшому розвитку залізничного будівництва, а це, у свою чергу, привело до збільшення продукції важкої промисловості, яка виробляла рейки, паровози, вагони для залізниць. Поряд з цим відбувається швидке будівництво автомобільних доріг та каналів. Економічний розвиток США прискорювався наявністю потужної сировинної бази — різних природних копалень, родючих ґрунтів, великих лісових ресурсів, річок, озер, а також сприятливим кліматом. Отже, в США були сприятливі фактори для проведення швидкої індустріалізації та завершення промислового перевороту у 80-х роках ХІХ ст. Важливим чинником розвитку економіки США була масова імміграція з Європи, що сприяла швидкому зростанню населення. Усе це впливало на швидкі темпи зростання американської промисловості. Швидкими темпами після громадянської війни розвивалося сільське господарство США за американським, фермерським, шляхом, який означав відсутність феодальних пережитків.

Розвиток економіки США наприкінці XIX ст. призвів до значних структурних зрушень. До середини 80-х років XIX ст. головний прибуток для держави давало сільське господарство, а країна за рівнем промислового виробництва посідала лише четверте місце у світі. Після завершення громадянської війни США перетворюються в індустріально-аграрну державу і виходять на перше місце у світі за рівнем промислового виробництва, стають лідером світової економіки. Лідерство США було досягнуте важкою працею мільйонів трудящих, особливо робітників-емігрантів.

Зазначені вище соціально-економічні передумови сприяли формуванню неокласичного напряму економічної думки в США. Засновником американської школи маржиналізму став Джон Бейтс Кларк. Основні теоретичні здобутки Дж. Б. Кларка:

Розвиток методології економічних досліджень на основі учення про статику і динаміку. За аналогією з теоретичною механікою вчений поділив економічну теорію на три розділи: 1) універсальну економіку, яка формулює загальні універсальні закони; 2) соціально-економічну статику, взяту в «стаціонарному стані»; 3) соціально-економічну динаміку, яка досліджує ті сили, які діють у суспільстві, що перебуває в русі, у розвитку. Універсальна економікаповинна досліджувати більш загальні закони господарської діяльності. До цих законів Кларк відніс закон граничної корисності, спадної продуктивності праці і капіталу. Кларк вводитьполітичну економію до сфери статики, тобто такого стану суспільства, коли воно перебуває у рівновазі і в стані повного спокою. Він досліджує на цій стадії «частку» кожного фактора на основі законів граничної корисності та спадної продуктивності. У цьому плані ним трактуються категорії заробітної плати, процента, ренти. Кларк стверджує, що заробітна плата визначається «граничною продуктивністю праці» робітників. Він писав, що при незмінних розмірах капіталу і незмінному рівні техніки подальше збільшення кількості використаних на виробництві робітників призведе до падіння продуктивності праці кожного знову прийнятого робітника. Тобто чим більше зайнято робітників, тим нижчою буде продуктивність праці і тим нижчою має бути заробітна плата. І третя стадія —динаміка, в якій, за Кларком, усі фактори перебувають у стані розвитку, в якому можливі порушення стану рівноваги. На стадії дослідження економіки в динаміці Кларк вводить категорію прибутку, яка у нього є «даром» технічного зростання виробництва.

На відміну від європейських маржиналістів, він вважав, що: оцінку корисності благ та регулювання цін на них здійснюють не окремі індивіди, а групи (класи) покупців. ціна товару відображає не єдину для всіх корисність, а "пучок елементарних корисностей", оскільки будь-який товар має перелік властивостей, кожна з яких приваблює свою групу покупців. Вчений виокремив чотири фактори виробництва: грошовий капітал; капітальні блага (засоби виробництва, земля); підприємницьку діяльність; працю.

56. Економічний розвиток Франції в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Математична школа маржиналізму.

До середини XIX ст. Франція за обсягами промислового виробництва посідала друге місце у світі після Англії, але наприкінці XIX ст. вона переходить на четверте місце, відстаючи в економічному розвитку від нових промислово розвинених держав — США та Німеччини. Темпи зростання французької промисловості у даний період були в 2-2,5 рази нижчими, ніж у попередні 50 років. На четвертому місці Франція залишалася аж до Першої світової війни, не піднявшись до рівня індустріальної країни. Цілий ряд факторів негативно вплинув на її економіку й уповільнив темпи зростання. Так, недалекоглядна політика французького уряду призводить до франко-прусської війни, яка надовго затримала її розвиток, мала негативні наслідки для французької економіки: зруйновано багато промислових підприємств, залізниць і ферм; Франція втратила два промислові райони — Ельзас і Лотарингію, багатих на цінну сировину (вугілля та залізну руду). В останній третині XIX ст. розвиток промисловості Франції відбувався повільними темпами, на що впливала слабка сировинна база, особливо недостатня кількість вугілля, стара технічна база промисловості.

Однією з головних причин уповільнення темпів економічного розвитку Франції в даний період залишився парцелярний характер її сільського господарства. Парцелярне господарство характеризувалося слабким розвитком товарності та зв’язком з ринком, невеликою площею землі, відсталістю, відсутністю поділу праці при обробці землі та застосування досягнень науки. Однак розвиток капіталізму на селі прискорив процес розорення дрібних господарств та концентрацію землі у великих та середніх господарствах. Вихід зі скрутного становища селяни шукали в оренді землі та одержанні позичок у сільських лихварів та банкірів, а це часто призводило до зростання їх заборгованості та погіршення економічного становища.

Низький рівень розвитку господарства негативно впливав на внутрішній ринок, зумовлював зменшення купівельної спроможності переважної частини населення Франції — селян, а це, у свою чергу, не стимулювало розвитку промисловості.

У 70—80 роках XIX ст. у промисловості Франції виникають перші нові форми організації господарства – монополії у формі синдикатів і картелів, а на поч. ХХ ст. більшість утворюваних монополій саме були синдикатами. Синдикат — це об’єднання кількох підприємств однієї галузі промисловості, він створювався з метою усунення конкуренції через установлення контролю за ринком і отримання монопольно високих прибутків. Синдикати мали єдину контору, яка керувала збутом продукції.

У цілому французька промисловість з технічного погляду значно відставала від промисловості США та Німеччини, її устаткування здебільшого було морально і фізично застарілим, недостатньо впроваджувалися останні досягнення науки і техніки, передові технології, енергетичною базою промисловості були переважно парові машини, а не електричні двигуни, що негативно позначалося на собівартості та конкурентоспроможності французьких промислових товарів на світовому ринку. Незважаючи на окремі успіхи, у розвитку важкої промисловості на початку XX ст. за обсягами виробництва провідне місце залишалося за виробництвом предметів споживання. Проблему індустріалізації в країні вирішено не було. Отже, зміна форм господарювання у Франції в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. торкнулася в основному галузей важкої промисловості, в яких відбувався процес монополізації та утворення акціонерних товариств, а інша переважна кількість підприємств залишалася приватною власністю.

Вагомою причиною відставання Франції були суттєві витрати на колоніальні авантюри: колоніальні завоювання, на утримання армії і флоту, великого апарату чиновників у колоніях, особливо перед Першою світовою війною. Розв’язання цих питань держава намагалася здійснити за рахунок збільшення податків, що призводило до зниження життєвого рівня трудящих та зростання робітничого руху. Тому, компенсувати своє відставання Франція намагалася вивозом капіталу за кордон, що гальмувало розвиток економіки країни.

Концентрація французької промисловості здійснювався повільно, проте швидкими темпами відбувався процес концентрації банків, які перетворились у могутніх і всесильних монополістів, які розпоряджалися переважною більшістю грошового капіталу країни Франція зробила вагомий внесок у світовий досвід завдяки операціям з акціями і різними цінними паперами, зокрема дана країна мала широку мережу фінансових посередників, інвестиційних фондів та довірчих товариств, різних видів банків. У Франції була дуже розгалужена банківська система. Вона складалася з різних банків, які виконували окремі функції. Так, один із на прикладів – це акціонерні банки, які в умовах монополістичної конкуренції та централізації капіталів займалися випуском та реалізацією акцій і одержували великі прибутки. Інший приклад – комерційні банки, які фінансували та кредитували фізичних та юридичних осіб. Французькі банки спрямували свої кошти в основному на лихварські операції, надаючи позики іноземним державам під високі відсотки. У кінці XIX ст. Франція спрямувала свої зусилля на вивезення капіталу за кордон. Так, вона була на другому місці у світі за обсягами експорту капіталу після Англії.

В умовах ринкової економіки прибутки від лихварських операцій виходять на перше місце, а Франція перетворюється в державу-рантьє, коли головним прибутком є відсотки від надання грошей у борг чи від придбання цінних паперів. Прибутки від лихварства були у чотири рази більшими, ніж від промисловості й торгівлі. Лихварство було головним стрижнем економіки країни. Більшу частину французьких капіталів на початку XX ст. було вкладено в європейські країни, переважно у Росію, країни Балканського пів-ва та в Іспанію, за рахунок чого Франція отримувала щорічно прибуток у розмірі 1 млрд. дол. Отже, за таких умов економіка Франції мала яскраво окреслений лихварський характер, а лихварство у великих розмірах негативно позначилося на темпах економічного розвитку країни, унаслідок чого вона відставала від провідних промислово розвинених країн світу – США та Німеччини. Наприкінці XIX ст. задля підтримки вітчизняної економіки уряд Франції активно переходить до політики протекціонізму, прийнявши закони про підвищення мита на ввезення в країну товарів. Утворення монополій загострило боротьбу за територіальний поділ світу, за одержання сировини, за вивіз капіталу. З кінця XIX ст. французький уряд посилив загарбницьку політику, виконуючи волю підприємців і банків. Головною подією стало укладення угоди з Англією у 1904р., яка була спрямована проти Німеччини.

МАТЕМАТИЧНА ШКОЛА МАРЖИНАЛІЗМУ

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. позначився бурхливим розвитком природничих наук, зокрема математики, яка все більше знаходила своє застосування в різних галузях науки і техніки, зокрема в економіці. В еволюції математичної концепції рівноваги в XIX ст. можна виділити два етапи. Перший – праці А. Курно і Г. Госсена (перша половина ХІХ ст.). Цей етап є передісторією математичної концепції економічної рівноваги, оскільки в наукових працях цього періоду наявні лише окремі елементи, підходи до цієї концепції. Другий етап — праці Л. Вальраса і В. Парето, в яких математичну теорію подано в цілісному вигляді. Основними передумовами активного впровадження математичних методів у економічні дослідження були: перетворення капіталізму на розвинену господарську систему з високим рівнем взаємозв’язаності та однорідності всіх її частин і елементів; значні досягнення в галузі математики та можливість їх застосування до аналізу економічних процесів.

А. КУРНО. Один із попередників маржиналізму. Засновник математичного напряму в економічній теорії. Спираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, увів до наукового обігу поняття функції попиту, застосовуючи її для пояснення формування та еволюції ціни за різних умов, еластичності попиту. Аналізував такі категорії, як конкуренція, монополія, дуополія. Основна ідея: економічні системи потрібно розглядати як замкнені системи ринкових взаємозалежностей, що перебувають у рівновазі. Ціна розглядається як грошове вираження стану рівноваги попиту і пропозиції. Йому належить заслуга відкриття закону попиту, згідно з яким попит зростає при падінні і навпаки. Послідовно вивчав три ринкові ситуації: чисту монополію, обмежену конкуренцію і необмежену конкуренцію. Розробив різноманітні моделі поведінки фірми, фундаментом яких була крива попиту, серед яких найбільш відомими є монопольна та дуопольна моделі, остання з яких стала фундаментом таких важливих в економіці ідей, як модель недосконалої конкуренції та теорії ігор.

Таким чином, у центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми, яка є виробником товарів і реалізує їх на ринку, тобто він аналізував економіку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому. Він вважав, що дослідження проблеми загальної економічної рівноваги неможливе за допомогою економічного аналізу. Це згодом спростував Вальрас.

Г. ГОССЕН. Німецький економіст-математик. І-ий закон Госсена – закон насичення потреб: величина (інтенсивність) задоволення буде послідовно зменшуватися, якщо ми будемо безперервно задовольняти свою потребу в тому самому задоволенні до того часу, поки не досягнемо насичення. ІІ закон Госсена – закон вирівнювання граничних корисностей: оптимальна структура споживання досягається за умов рівності граничних корисностей благ, які споживаються. Висновок з законів Госсена – принцип рівності граничної норми заміщення: за існуючих альтернатив розподілу певного блага можливий "ефективний розподіл", відхилення від якого пов'язане з втратами від вибору інших варіантів.

Л. ВАЛЬРАС. Засновник лозаннської школи. Засновник сучасного макроекономічного моделювання. Принципова заслуга – створення замкненої математичної моделі загальної економічної рівноваги, адже вона є спробою пояснити всі категорії ринкового господарства на основі принципу суб’єктивної корисності. МОДЕЛЬ: Усіх агентів виробництва поділив на дві групи: власники продуктивних послуг (землі, праці, капіталу) і підприємці. В основу моделі покладено ринковий підхід до економічних явищ. Суб’єкти першої групи — це продавці послуг і покупці предметів споживання; і навпаки, суб’єкти другої групи — покупці продуктивних послуг і продавці продуктів споживання. Виробництво і споживання є взаємозв’язаними через два взаємодіючі ринки: ринок продуктивних послуг і ринок предметів споживання. Рівновагу в цій системі Вальрас характеризував як стан, за якого: по-перше, ефективний попит і пропозиція продуктивних послуг будуть однаковими; по-друге, ціна продажу продукції дорівнюватиме витратам, вираженим у продуктивних послугах. Дві перші умови стосуються рівноваги обміну, а третя — рівноваги виробництва. Ці умови рівноваги Вальрас відобразив через чотири взаємозв’язані системи рівнянь. Основні закони, дотримання яких, на думку Вальраса, забезпечує рівновагу:1) товари одного класу на ринку повинні мати тільки одну ціну; 2) ціна товару зрівнює кількість запропоновану і кількість споживану; 3) ціна має забезпечувати максимальне задоволення обом — і покупцеві, і продавцю.

Отже, плив концепції Вальраса на економічну теорію був значним. Структура ринків, класифікація учасників економічного процесу започаткували численні математичні теорії рівноваги. Ідея Вальраса є однією з основ економетрики, моделей «витрати — випуск», розроблених американським економістом В. Леонтьєвим.

В. ПАРЕТО. Головний напрям наукових пошуків – створення «чистої» економічної теорії, позбавленої понять цінності та корисності. Розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, теорію економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і благ, що виробляються. На відміну від теорії Вальраса, яка є теорією економічної статики, розглядав стан рівноваги в часі. Це поняття в сучасній економічній літературі називають суспільною максимальною корисністю або «оптимумом Парето».

Отже, В. Парето аналізує не тільки економіку вільної конкуренції, а й різні типи монополізованих ринків, що стало самостійним об’єктом дослідження економістів лише через кілька десятиліть, тобто в середині ХХ ст. Загальна теорія економічної взаємозалежності, розширена В. Парето та його послідовниками, поступово злилася з двома іншими напрямами аналізу: теорією ринкового механізму та аналізом поведінки фірм і домашнього господарства.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ПО МАТЕМАТИЧНІЙ ШКОЛІ: в цілому суттєво вплинула на економічну науку, змусила її приділяти більше уваги кількісному аналізу явищ господарського життя. Було закладено основи економіко-математичного моделювання економічних явищ і процесів, яке з плином часу перетворилося на один із провідних методів політичної економії. Ідеї перших економістів-математиків дали життя цілому ряду прикладних економетричних моделей, які мають важливе практичне значення.

57. Розкрийте історичні умови виникнення, сутність, етапи та основні риси маржиналізму.

Історичні умови виникнення. Поява маржиналізму була зумовлена глибокими якісними змінами на мікро- та макрорівнях, які сталися в останній третині XIX ст. в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу, а саме: все більшою монополізацією економіки, формуванням складні­ших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивним процесом інтернаціоналізації ринків та ін. Значною мірою його поява стала наслідком величезного про­гресу науки, особливо її природничих і гуманітарних галузей. За­сновниками маржиналізму вважаються австрієць К. Менгер (1840—1921), англієць В. С. Джевонс (1835—1882) і француз Л. Вальрас (1834—1910).

Сутність. Маржиналізм -сформована в 1870-ті роки економічна течія, відповідно до якої мінова вартість будь-якого блага визначається корисністю останньої наявної одиниці цього блага (граничною корисністю). Основна ідея маржиналізму — це до­слідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі (мікроекономіка) та національної економіки (макроекономіка).

Етапи: Виділяють два етапи маржинальної революції. Перший етап (70—80-ті рр. ХІХ ст.) — започаткування «суб’єктивного напряму» в політичній економії та теорії граничної корисності як основи цінності. Хронологічно цей етап пов’язаний із виходом у світ трьох книг: «Теорія політичної економії» В. С. Джевонса (1871), «Основи учення про народне господарство» К. Менгера (1871), «Елементи чистої політичної економії» Л. Вальраса (1874). Даний етап характеризувався суб’єктивним напрямом у політичній економії.

Другий етап (90-ті роки XIX ст.) — започаткування неокласичного напряму економічної думки на основі відмови від суб’єктивно-психологічного підходу та поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом. Основні ідеї цього етапу маржинальної революції

знайшли відображення у творах А. Маршалла (1842—1924), Д. Б. Кларка (1847—1938), В. Парето (1848—1923) та ін.

Основні риси маржиналізму:

• психологізація економічного аналізу, що зумовлюється включенням свідомості в господарські процеси;

• суб’єктивно-ідеалістичний підхід — погляд на систему вільного підприємництва з боку індивідуального господарюючого суб’єкта;

• принцип раціональної поведінки людини на основі власних, суб’єктивних уявлень про переваги у потребах;

• позаісторичний підхід — предмет дослідження однаковий і вічний для будь-яких суспільств (раціональний розподіл обмежених ресурсів);

• корисність блага може оцінити лише споживач; нове розуміння цінності;

• принцип рідкісності — приватна власність робить обмеженою пропозицію того чи іншого блага, унаслідок чого ціна потрапляє в повну залежність від попиту, пов’язаного з суб’єктивними оцінками;

• оперування граничними величинами — граничною корисністю, граничною продуктивністю;

• ідеологічна нейтральність економічного аналізу — спроба побудувати

теорію «чистої економіки» без урахування політичних чинників.

Отже, маржиналістам удалося повернути економічну науку до проблем споживання й попиту, дати поштовх наступним численним дослідженням ринку й ціноутворення. Проблеми рідкості, обмеженості ресурсів, психологічних мотивів господарської поведінки суб’єктів і багато інших міцно ввійшли в орбіту теоретичних і прикладних досліджень в економіці. З розвитком монополістичного виробництва для підприємців Англії, Австрії, США першочерговим завданням стала проблема збуту виробленої продукції. Саме тому одночасно виникає економічна концепція про корисність як основа цінності австрійської, лозаннської, кембриджської, американської та математичної шкіл.

58.Внесок А. Маршалла в економічну науку та вплив його праць на формування сучасної економічної теорії.

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршалл (1842—1924). Ця школа започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний.Наукові заслуги Маршалла започатковували неокласичний напрям в економічній теорії. У своїй праці «Принципи політичної економії» М. зробив спробу поєднати всю класичну політекономію в єдину універсальну концепцію. Значення цього економіста виходить далеко за часові рамки його життя і діяльності. Ряд запропонованих ним ідей ліг в основу одного з ключових розділів сучасної політекономії - мікроекономіки. Ідеї Альфреда Маршалла по їхній значимості і впливу на політекономію розглядаються багатьма істориками економічної думки як деяка „маршалліанська революція” Варто зазначити:

• Маршалл був принциповим противником трудової теорії вартості. Він уважав, що центр ваги з проблеми вартості потрібно перенести на вивчення закономірностей взаємодії попиту і пропозиції, що дасть змогу створити нову теорію ціни. Щоб розв'язати це завдання, Маршалл використовував своєрідний метод дослідження. Він стверджував, що головне завдання політекономії полягає у збиранні, аналізі й осмисленні фактів.

• Він пропонував називати політичну економію "економікс".

• намагався зробити політичну економію математичною наукою

• Рушійною силою економіки Маршалл вважав економічну свободу і конкуренцію

• Після свободи і конкуренції основним фактором економіки є гроші. Але пояснюється це тим, що "у тому світі, в якому ми живемо,гроші-єдиний придатний засіб виміру мотивів людської діяльності в широких масштабах". Гроші є універсальним вимірювачем вартості.

• Основну увагу М. концентрував на розробці теорії ціни.головний закон попиту : ’потрібна кількість товару збільшується зі зниженням ціни і зменшується з її зростанням’.

• фактори вир-ва - земля, капітал , праця , організаторські здібності - визначають ціну пропозиції.

• Ринок розглядав як високоорганізований інститут, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлюються ціни . Розрізняв дію 3-х періодів часу : короткого періоду , тривалішого , і дуже тривалого.

• Загальний національний доход є результатом дії всіх факторів і зростає зі збільшенням пропозиції факторів. Здібності людини так само важливі як засоби вир-ва, як і інший вид капіталу .

• Джерела створення багатства: сфера виробництва та сфера послуг.

• Синтетичний підхід,спроба інтегрувати в єд.теорію найважливіші здобутки маржиналізму,класичної та історичної шкіл.

• аналіз "ренти споживача" ("споживчого надлишку") як економічного вимірника додаткового задоволення споживача

Для розуміння ролі й значення Альфреда Маршалла потрібно пригадати, що наприкінці XIX ст. склалося три головні напрями теорії вартості: з одного боку, два варіанти теорії "факторів виробництва" — теорія продуктивності цих факторів і теорія їхніх жертв; з іншого боку — теорія граничної корисності. Представники цих напрямів витрачали багато зусиль у взаємній полеміці, намагаючись довести "переваги" своїх теорій вартості,а Маршалл намагався розробити універсальну економічну теорію, поєднуючи різні концепції. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка об'єднувала елементи трудової теорії вартості і теорії граничної корисності. Ключова ідея А. Маршалла полягала у відмові від теоретичних дискусій навколо вартості («цінності») на користь вивчення проблем взаємодії попиту і пропозиції як сил, що визначають процеси, котрі відбуваються на ринку. Він ґрунтовно проаналізував, як формуються і взаємодіють попит і пропозиція, увів поняття еластичності попиту, запропонував власну компромісну теорію ціни. Незважаючи на критику, якій часто піддавалися такі поняття, як корисність, рівновага, реальні сили, нормальність і економічний час, сучасна теорія в значній своїй частині виходить з розроблених їм ідей. І навіть тепер, більш ніж через сімдесят років, розвиток економічної теорії часто йде по шляхах, перший натяк на які міститься в "Принципах".

59. Друга науково-технічна революція (остання чверть ХІХ – початок ХХ ст.): суть та значення для розвитку господарств провідних країн світу.

Криза перевиробництва 1873 р. поставила питання про існування товаровиробників на ринку чи їх розорення, зруйнувала систему вільної конкуренції. У цих умовах підприємцям було конче необхідно скористатися вже накопиченими досягненнями науки і техніки. Старі знаряддя праці уже не задовольняли зростаючих потреб виробництва. У зв’язку з цим набували широкого впровадження у виробництво нові розробки, технології і принципово нові машини та механізми, що сприяло повнішому задоволенню потреб людей та одержанню підприємцями більшого прибутку. Науково-технічна революція на відміну від першої промислової революції (переходу від мануфактури до фабрики) відбувалася на принципово новій технічній базі. НТР позначилась новими технолог. процесами одержання чорних та кольорових металів, крекінгом нафти, одержанням штучних барвників, добрив та ліків. У цей період були створені принципово нові двигуни; електромотор, електрогенератор, парова та гідравлічна турбіни, двигуни внутрішнього згорання. Були створені нові засоби пересування: автомобіль, тепловоз, електровоз, мотоцикл, літак. Однак, найбільшим досягненням останньої третини 19 ст. слід вважати заміну парової енергії на електричну та широке її впровадження в промисловості, транспорті, зв'язку, у побуті людей. На духовну сферу людства мало великий вплив винайдення радіо та поширення кінематографу. Значні зміни відбулися у виготовленні сучасного озброєння. Збільшення обсягів виробництва товарів, зростання міст, освоєння корисних копалин у колоніях призвело до розвитку та вдосконалення транспорту. Швидкими темпами зростає довжина залізниць, будуються нові величезні канали — Суецький та Панамський, почалась електрифікація залізниць. У великих містах створюються лінії трамваїв і метро, на залізницях почали впроваджуватись тепловози та електровози. Вагомим досягненням другої НТР було застосування в промисловості масового поточною виробництва різних товарів: одягу, сірників, консервів, та конвеєрне виготовлення автомобілів. З'явились науково обгрунтовані технології поточного виробництва товарів, які дали можливість збільшити продуктивність праці в сотні разів. Упровадження у всі сфери людського життя досягнень другої НТР суттєво вплинуло на світове промислове виробництво. Так, лише з 1870 по 1900 рр. обсяги продукції збільшилися в 3 рази. Унаслідок технічних зрушень прискореними темпами розвивається важка промисл., яка випереджає легку, а також с/г-тво. У зв'язку з цим світове виробництво сталі зросло в 56 разів, а видобуток нафти за той же час —у 25 разів. У важкій промисл. виникають і прискореними темпами розвиваються нові галузі: електротехнічна, нафтопереробна, хімічна, сталеливарна, автомобільна, верстатобудівна. Вони швидко освоюють нові види продукції, зокрема: турбіни, електровози, трамваї, верстати, сірчану кислоту, ліки, бензин, керосин, автомобілі, літаки та військову техніку. У с/г-ві відбувається подальший розвиток фермерства, зростає його товарність та кардинально поліпшується механізація. У кінці XIXст. країни особливий наголос зробили на розвитку технічної середньої та вищої освіти, щоб задовольнити потреби промисловості у кваліфікованих кадрах. Розвиток освіти наприкінці 19ст. дав небувалий поштовх для науки, техніки, технологій, літератури й мистецтва.

Отже, за таких умов науково-технічна революція не могла не привести до нових змін у ринковій системі: перехід від вільної конкуренції до монополістичної, виникнення нових форм власності та господарювання. Однією з характерних ознак монополій є наявність нової техніки і технологій на підприємствах, наявність масового поточного виробництва товарів

з поділом праці. У ринковій системі монополії виступають у вигляді картелів, синдикатів, трестів та концернів як нових форм господарювання щодо виробництва, збуту продукції, керівництва підприємствами. Зазначені вище господарські форми активно впливають на укріплення національних ринків. Отже, цілий ряд цивілізаційних факторів, розвиток науки і техніки, криза 1873 р. створили умови переходу від вільної конкуренції до монополістичної.

61.Зміст та значимість реформ: 1848 р. (в межах Австро-Угорщини) та 1861 р. (в межах Російської імперії) для утвердження ринкових форм господарювання в Україні.

Середина 19 ст. в Україні характеризувалася гострою кризою феодальної системи господарства.Панщина гальмувала розвиток аграрної сфери та економіки заголом.Малопродуктивна кріпосницька праця не забезпечувала дедалі більші потреби населення в продуктах харчування ,а промисловість-у сировині.Низькі врожаї перешкоджали зростанню товарності землеробської галузі,а в неврожайні роки спричиняли голод та збройні виступи селян.Питання скасування кріпосництва перетворилися у найбільш гостре та злободенне питання в сус-ві.То ж кріпосне право сксасовано 1848 в Австро-Угорщині та 1861 р.в Росії .Селянські реформи мали багато їхні політичні пр спільного і на території Австро-Угорщини та Росії.Як прогресивни й крок у суспільному розвиткові,вони загаломстворили умови для генезису підприємницьких відносин,підвищення ефективності аграрної галузі,розширення ринків збуту для капіталістичного виробництва.Разом з тим методи запровадження реформ в економічне життяобох країн зумовлювали довготривалість існування пережитків патріархального ладу,які суттєво гальмували господарську ініціативу селянства і утруднювали процес капіталістичної перебудови с\г.

Селяни стали на з\х українських землях вільними громадянами,власниками рустикальної землі,було розширено їхні політичні правата врегульована взаємини з поміщиками.Землі спільного користування (сервітути) залишалися у власності панів,селяни за користування сплачували певну суму грошей.Пореформений розвиток с\г західних зекмель України супроваджувалася поступовою товаризацією його основних галузей та орінтацією на ринкові методи госп-вання.Зростала товарність сільськогосподарського виробництва ,яке ставало базою для переробної промисловості.Високі темпи розвитку деревообробній,видобувній ,нафтовій промисловості.

Селянська реформа 1861в Росії прискорила процес ринкової трансформації.Протягом кількох пореформених десятиріч в Україні у складі Росії утвердилися нові,капіталістичні відносини.Згідно з реформою була скасована залежність селян від поміщиків,селяни отримали особисту свободу та присадибні ділянки у власність.Земля стала об`єктом купівлі-продажу.На Лівобережній Українв переважало подвірнеземлекористування,на Правобережній селян також було переведено у стан власників з подвірним землеволодінням.САме землі подвірно-спадкового землекористування стали основою розвитку капіталістичних відносин у с\г,підприємницького землекористування укр.сел-ва на ринку землі.

Поступово втягувалися у ринкові відносини і поміщицькі гос-ва,розвиваючи нові перспективні галузі:виробництво тютюну,бурЯкосіяння тощо.Виникають нові господарські форми,зокрема економії-потужні агро-виробництващо велися на передовій технічній базі із застосуванням вільнонайманої праці. ТРуднощі ринкової еволюціїс\г було зумовлені ще й існуванням общинного землеволодіння,що охоплювало близько 40%селянських наділів.Общинні відносини з тимчасовим володінням землею,частими переділами стриму3вали розвиток продуктивних сил у с\г,утруднювали процес купівлв-продажу землі,але община також еволюціонувала у бік ринкових відносин.В уКРАЇНІ ГЕНЕЗИС ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ВІДНОСИН У С\Г ВІДБУВАВСЯ і американським(у південних українських губерніях) і пруським (у північних губерніях)шляхами одночасно.Поєднувалися риси як панщинної,тобто відробіткової,напівфеодальної так і капіталістичої систем.\х тісне переплетеня було характерною рисою економічного розвитку с\г в пореформений час.

В ост.третині.19 ст.с\г ставал все більш товарним.Вирощування зернових культкр,незважаючи на появу нових с\г галузей,як-от:картоплярство,вирощування соняшнику,льону,бурякосіяння,-залишалося основною галуззю с\г виробництва,а також важливою експортною статтею.ПоступовоУкраїна перетворилася на основного виробника й експортера хліба в Російській імперії.Збільшились залізничні перевезення хлібних вантажів.

Зростання товарності с\г виробництва прискорювало розшарування селян,формування класів капіталістичного сус-ва:заможного селянства та сільських пролетврів.

У промисловості становлення капіталістичних відносин порівняно з аграрним сектором економіки проходило набагато інтенсивніше.пРОТЯГОМ 60-80 ХРОКІВ 19 СТ.ЗАВЕРШИВСЯ ПРОМИСЛОВИЙ ПЕРЕворотЮ,відбувся прехід від заснованої на ручній праці мануфактури до великого машинного вир-цтва.Формувалася в Українісистема взаємоповязаних галузей важкої індустрії.Почалося швидке зростання видобутку мінерального палива у 70-тих роках 19 ст.1869-ПОЧАЛА ДІЯТИ кУРСЬКО-хАРКІВСЬКО-Азовська залізниця.Розвиток залізничної мережі зумовив значне збільшення обсягів вир-ва у камяновугільній промисловості.Важливою рисою промислового розвитку України був високий рівень концентрації вир-цтва.Потреба для розвиткупромисловочті великих капіталовкладень зумовила появу акціонерних товариств.Розвито акціонерних підприєсмтв сприяли концентрації вир-цтва та зародження монополістичних відносин в україні.

Проте за всіх позитивних моментів процесу створення загальнорос.ринку та ринкової модернізації гос-ва,а не укр.землях,що входили до її складу.Тому український ринок не міг бути комплексним і збалансованим.

62. Сутність та результати столипінської аграрної реформи

У сільському господарстві України на межі ХІХ—ХХ ст.важливою складовою ринкової перебудови стала Столипінська аграрна реформа (1906—1916 рр.), яка передбачала:

• скасування викупних платежів селян за землю;

• наділити селянські господарства правом виходу з громади;

• ліквідацію через смужжя та виділення земельних ділянок— відрубів тахуторів — для ведення хутірського (по суті фермерського) господарства;

• політику переселення селян для пом’якшення аграрного перенаселення за Урал та малозаселені райони Сибіру;

• забезпечити через Селянський земельний банк кредитну допомогу селянам для збільшення землеволодіння.

У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх: прискорення індустріалізації аграрної галузі та зростання товарності селянських господарств, розвиток ринку землі, формування хутірського господарства та збільшення купівельної спроможності селянства, зростання внутрішнього ринку. Формувався ринок праці.

Унаслідок реалізації політики переселення переселенці отримали близько 31 млн десятин землі та звільнення від податків терміном на п’ять років.

Негативні наслідки: загострення соціальних суперечностей, залишалася низькою товарність бідняцьких господарств. Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел. господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.

63. Київська психологічна школа в українській економічній думці

Грунтовне дослідження ринкових відносин характерне і для представників Київської психологічної школи, зокрема, М.Бунге, О. Білимовича, А.Я.Антонович, Д.І.Піхно, в яких ринкове господарство аналізувалися як си­стемне утворення.

Київська психологічна школа, яка переважно сповідувала ідеї марджиналізму, виступала за розвиток вільного ринку, позитивно оцінюючи роль конкуренції і приватної власності у становленні капіталістичних відносин та критично сприймаючи економічну теорію марксизму.

Засновник Київської психологічної школи М.Х.Бунге, він активно виступав за розкріпачення селянства, брав у цьому процесі діяльну участь, зокрема щодо формування фінансових аспектів реформи 1861 р. З його іменем пов’язані податкові реформи, які полягали у скасуванні неефективної подушної податі і встановлення натомість прибуткового податку, заснування Селянського банку для допомоги селянам у придбанні землі, прийнятті перших фабричних законів та інші соціально-економічні новації. Активно підтримував ідею класичної школи щодо максимального розвитку приватної ініціативи, яка на його думку, слугує суспільним інтересам, поділяв позицію щодо створення конкурентного середовища, необхідність активного регулювання економічних процесів з боку держави. Також виступав з ініціативою щодо можливості створення робітничих асоціацій, а також участі працівників у прибутках підприємства.

О.Білимович, зокрема, не поділяючи взглядів К. Маркса ствер­джував, що затрати праці — це не єдина умова товарного обмі­ну. Ha думку вченого, якщо товар позбавлений корисності, він не може бути предметом купівлі-продажу на ринку, а отже і не має мінової цінності. У своїх дослідженнях ринкової ціни Білимович наголошував на необхідності поєднання об'єк­тивних факторів у вигляді затрат праці та рідкісності благ, суб'єктивних — у вигляді потреб та їхньої корисності, а також чинників неекономічного порядку (соціальних, культурних, по­літичних тощо). Тільки з таких позицій можна пояснити меха­нізм попиту й пропонування, а також зрозуміти сутність обміну та ринкової ціни.

Б.І.Піхно та А.Я.Антонович аналізували ціну, що складаються на ринку, досліджуючи функціональні залежності таких чинників, як ціна, попит і пропозиція. Аналізували ціноутворення за умов вільної конкуренції та монополізованого ринку.

64.Розвиток промисловості України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та її місце в господарстві Російської імперії.

Українська промисловість мала кращу технічну базу та вищі темпи розвитку, ніж обплутана феодальними пережитками промисловість Російської імперії. В Україні у цей період виникає цілий ряд промислових центрів усеросійського значення: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий і Південно-західний цукровий.

Власне, будівництво залізниць викликало величезний попит на продукцію важкої промисловості. У Донбасі на основі надзвичайно багатих родовищ криворізької залізної руди та донецького кам’яного вугілля виросла потужна гірничо-металургійна база, яка швидко випередила старий гірничо-металургійний Урал. На початок ХХ ст. у Донбасі зосереджується до 70 % загальноімперського видобутку вугілля. Іде будівництво сучасних великих металургійних заводів. Надзвичайно велику роль у розвитку металургійного виробництва в українських землях відігравала економічна політика уряду, спрямована на розвиток власної промисловості.

Отримує свій досить активний розвиток у пореформений період і машинобудування, перш за все сільськогосподарське. У Степовій Україні виникають нові та розширюються старі підприємства, виробництво сільськогосподарських машин за останню чверть ХІХ ст. зростає у 12 разів. Продукція українських підприємств не лише забезпечувала потреби українських виробників сільськогосподарської продукції, але й вивозилася в центральні та приволзькі губернії Великоросії і навіть до Сибіру. Підприємства України були досить великими, виробляючи більше 50 % загальноімперського випуску сільськогосподарських машин.

Набуло поширення в Україні наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. і транспортне машинобудування, яке було зосереджене у Харкові, Луганську, Миколаєві. У Харкові та Луганську виробляли паровози. У Миколаєві, а також у Києві та Одесі працювали суднобудівні підприємства.

Найбільш розвиненою серед промислових галузей України була цукрова промисловість, заснована ще на початку ХІХ ст. За темпами свого розвитку цукрова промисловість України випереджала західноєвропейські країни.

Промисловий розвиток в українських землях Російської імперії на межі ХІХ—ХХ ст. характеризується періодами піднесення та спаду, хоча в цілому можна відзначити неухильне зростання. Початок ХХ ст. — це період певного спаду, коли виробництво хоч і зростає, але надзвичайно низькими темпами. Відбувається подальша концентрація промислового виробництва. Лише п’ять найбільших заводів давали понад чверть загальноросійського виробництва чавуну, а в 1913 — більше половини. 1909—1913 рр. — час нового промислового піднесення. Тоді Україна давала основну частку продукції видобувної (72 %) та металургійної промисловості, цукру (75 %), товарного зерна; постачала для всієї імперії основну масу вугілля, металу і металевих виробів, сільськогосподарських машин, цукру, зерна, тютюну та ін. З іншого боку, вона була ринком збуту промислової продукції російських підприємств. Товарообмін носив дещо однобокий, колоніальний характер. Лише 15 % українських промислових підприємств виробляли готову продукцію, а решта давали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Російські товари коштували дорожче, ніж українська сировина, а тому нагромадження капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. До того ж залізничні тарифи були такими, що вивезення продукції за межі України було вигіднішим, ніж доставка її власною територією.

Циклічний розвиток економіки на початку ХХ століття приводить до посилення монополістичних тенденцій, створення основної маси монополій, які мали переважно загальноросійський характер.

В останній третині ХІХ ст. в промисловості західноукраїнських земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії, відбуваються істотні зміни. У зв’язку із розробкою нафтових родовищ Прикарпаття тут отримують розвиток хімічна промисловість, особливо переробка нафти та озокериту. Експорт продукції нафтопереробки починає помітно переважати її імпорт. Отримує в цей період деякий розвиток і машинобудування та металообробка, що пов’язано з будівництвом залізниць. У Львові, Перемишлі, Станіславі (сучасний Івано-Франківськ) відкриваються великі майстерні для ремонту паровозів та вагонів. Крім того, у Східній Галичині того часу налічувалося близько 10 відносно великих машинобудівних підприємств, на яких виконувалися не лише ремонтні роботи, але й виготовляли сільськогосподарський реманент, а також обладнання для млинів та ґуралень. Проте ці підприємства лише незначною мірою задовольняли потреби власне галицького ринку, в основному машини та їх деталі імпортувалися з інших країв Австрійської імперії. Напередодні Першої світової війни машинобудівні підприємства Західної України виробляли залізничні і трамвайні вагони, паро-котлове й насосне устаткування, продовжували виготовляти сільськогосподарські машини, але продукція їх переважно споживалася на місці.

Активне залізничне будівництво, яке розгорнулося в Європі, у т. ч. й у Австро-Угорщині у другій половині ХІХ ст., відкрило Галичину для господарського використання її як сировинної бази (промислової та сільськогосподарської) більш розвиненими краями імперії.

Досить активно розвивається у краї фабричне виробництво в галузях видобувної промисловості та первинної переробки сировини (нафтодобувна, озокеритна, соледобувна, а також паперова, тютюнова, цегельна промисловість тощо). Досить велику роль відіграє у краї іноземний капітал, який вкладається, перш за все, у борошномельну, лісопильну та нафтово-озокеритну промисловість.

70—80-ті роки ХІХ ст. характеризуються досить швидким розвитком лісопильної промисловості, що пояснюється великим попитом на пиломатеріали в Західній Європі, а забезпечується наявністю величезних лісових масивів у краї.

У тих же 70—80х роках розпочинається переобладнання нафтовидобувної промисловості, промисли оснащуються сучасними буровими установками, буріння свердловин досягає досить великих глибин, чого не можна було зробити ручним способом. У результаті видобуток нафти на кінець 80-х років зростає більше ніж удвічі. Розвивається й переробка цієї сировини.

Однак інші галузі промисловості розвивалися дуже повільно, не витримуючи конкуренції імпортної продукції. Навіть ті галузі, які мали достатньо потужну сировинну базу в регіоні, притіснялися дешевшими та якіснішими імпортними товарами (цукор, шкіряні вироби та ін.). Але певні виробництва на початку ХХ ст. отримали деякий розвиток — наприклад, цегляне виробництво, в якому збільшується кількість механізованих заводів; виробництво паперу, фарб, мила тощо.

Проте промисловість західноукраїнських земель розвивалася досить слабко, однобоко. До самого розпаду Австро-Угорської імперії ці землі залишалися внутрішньою колонією, аграрним, сировинним придатком та ринком збуту фабричної промисловості центральних провінцій імперії.

Отже, у складі двох імперій економіка українських земель продовжувала зберігати колоніальний характер; незважаючи на величезні природні багатства і працьовитість народу, становище основної маси населення залишалося надзвичайно тяжким.

66. Внесок представників української економічної думки (М. Туган-Барановський, Є. Слуцький, С. Подолинський) у розвиток економічної теорії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

Економічна думка України в другій половині ХІХ ст. розвивалася переважно в наукових товариствах та університетах, зокрема Київському (Св. Володимира), Харківському та Новоросійському (нині Одеському) в Російській імперії, а також у Львівському та Чернівецькому університетах, що перебували під владою Австро-Угорщини. Українські дослідники, широко використовуючи наукові ідеї західних шкіл, зокрема німецької історичної школи, австрійської школи «граничної корисності» тощо, розвивали їх з урахуванням особливостей соціально-економічного поступу України та створили теорії, що увійшли вагомим надбанням до світової наукової скарбниці. Головна увага представників різних шкіл української економічної думки пореформеного періоду була зосереджена на питаннях розвитку ринкового господарства, зокрема долі капіталізму в країні, становленні нових господарських форм (капіталістичної фабрики, акціонерних товариств, синдикатів, трестів, різних форм кооперації тощо), проблемах індустріалізації виробництва та ролі іноземного капіталу в розвитку національної промисловості, подолання відставання в соціально-економічному розвиткові від країн Західної Європи. Особливо гостро стояло аграрне питання, зокрема про «прусський» чи «американський» тип капіталістичного розвитку. У цьому контексті в економічній літературі аналізувалися проблеми концепційних засад вирішення аграрного питання, проблеми селянського і поміщицького землеволодіння, досліджувалися податки та повинності селян, велике і дрібне господарство, розвиток інституту приватної власності, форми господарства в аграрній галузі тощо. Розвиток економічної думки в Україні зумовлювався передусім станом економічного та соціально-політичного життя в країні загалом, менталітетом народу, культурними традиціями, а також потужним впливом ідей західноєвропейських шкіл (марксизму, неокласики, німецької історичної школи, маржиналізму).

МИХАЙЛО Туган-Барановський

• Спираючись на теоретичні положення А. Сміта, Д. Рікардо, теорію Маркса, досягнення інших шкіл буржуазної політичної економії, він уперше виступив за об'єднання трудової теорії вартості з теорією граничної корисності. Вказував на те, що існує певний зв'язок між цінністю продукту і його трудовою вартістю: граничні корисності відтворених продуктів пропорційні їхнім трудовим вартостям. Трудова вартість - визначальний фактор, корисність блага - обумовлений.

• У його працях можна знайти чимало цікавих міркувань про організацію соціалістичного устрою суспільства. Розглядаючи проблему співвідношення "особистість - суспільство", він підкреслював, що розвиток кожної окремої особистості повинен бути головною суспільною метою. Учений відзначав, що елементи примусу, мабуть, збережуться доти, поки сама людина не навчиться підкоряти свої інтереси суспільним.

• Незважаючи на певні переваги системи державного соціалізму (забезпечення планомірності, пропорційного розвитку, пріоритету суспільних потреб), вона зберігає елементи примусу й протиріч умовам повного й вільного розвитку людської особистості, і тому "державна централізація управління суспільним господарством повинна бути відкинута". Соціальним ідеалом для нього є не "соціальна рівність, а соціальна воля". Досконале суспільство вільних людей – от кінцева мета суспільного прогресу. Але "соціальний ідеал ніколи не буде досягнутий", у наближенні до нього й полягає весь історичний прогресивний шлях людства.

• Велику увагу приділяв аналізу типів соціалізму, виділяючи державний, комунальний, синдикальний соціалізм. Державним може бути названий лад соціалізму, за якого господарською одиницею була б держава. Синдикальний – така форма соціалістичного ладу, за якого засоби виробництва належать окремим групам робітників, при цьому кожна група вважається автономною й самоврядною продуктивною одиницею. Однак за такого типу соціалізму роль держави залишається незначною, тому що воно лише погоджує дії різних робочих асоціацій. Комунальний тип соціалізму припускає незначну роль держави.

• Глибоко вивчив проблеми теорії й практики кооперації. Він виділив основні принципи кооперації: матеріальна зацікавленість; добровільність; використання, праці тільки членів кооперативу.

• У своїй інвестиційній теорії циклів обрав за основу ідею Маркса про зв'язок промислових коливань із періодичним відновленням основного капіталу, сформулювавши закон інвестиційної теорії циклів, суть якого в тому, що фази промислового циклу визначаються процесом інвестування. Так, збільшення інвестицій у сферу виробництва викликає самовільне зростання усіх елементів економічної активності. Досліджував роль позичкового капіталу в процесі циклічних коливань економіки й відзначав, що причиною криз є не надлишок позичкового капіталу, що не знаходить собі застосування, а навпаки, його нестача.

Наукова спадщина вченого становить близько 140 великих праць, що заторкують майже всі ділянки економічної науки. Найбільше значення має його теорія періодичних криз, вивченню яких він присвятив низку праць, що появилися і в перекладах на німецьку та французьку мови і здобули йому світове ім’я. Менш популярна його дуалістична теорія вартості, яка базується на критиці трудових теорій Давида Рікардо і Карла Маркса та теорій граничної корисності австрійської економічної школи. Туган-Барановський багато свого таланту віддав створенню теорії кооперативізму і працями у цій ділянці науки він належить до числа найвидатніших теоретиків кооперативного руху в Східній Європі. Справді, Михайло Туган-Барановський був одним з перших у світовому масштабі, хто, усвідомлюючи обмеженість і недосконалість як суто ринкових, так і планових регуляторів, пропонованих ортодоксальним марксизмом, висунув концепцію їхнього синтезу. Його ідеї відіграли важливу роль у відродженні нормального економічного життя в роки НЕПу, однак наприкінці 20-х років цей напрямок розвитку економічної науки був розгромлений більшовицькою владою. А його оригінальні твори з проблем грошового обігу, аграрних і податкових реформ, соціології і політичної економії були надовго забуті, як і його ім’я… Сьогодні, як ніколи раніше, українська держава доконче потребує дослідження багатогранної наукової спадщини видатного і оригінального економіста-мислителя кінця ХІХ-го і початку ХХ-го століть Михайла Туган-Барановського. Він є гордістю українського народу.

ЄВГЕН СЛУЦЬКИЙ

До видатних представників маржиналізму у світовій економічній думці належав професор Київського університету Євген Слуцький. Видатний математик, фізик, знавець літератури, поет і художник. Один із перших розробників теорії імовірності, автор науково прикладних робіт у галузі економіки, статистики, метеорології.

• Незабаром після завершення університетської освіти ним була підготовлена робота "До теорії збалансованого бюджету споживача". Вона привернула увагу через декілька років. "Рівняння" або "співвідношення" Слуцького використовування практично в кожному дослідженні, присвяченому проблемі залежності попиту споживачів від рівня доходу й співвідношення цін на інші товари й послуги.

• Висновки, яких дійшов Слуцький, полягають у тому, що категорія корисності формується під впливом змін цін і доходів. Тільки ці змінні обумовлюють систему переваг споживачів. У результаті пошуків ученого корисність одержує об'єктивну оцінку, причому корисність або корисності не одного, а сукупності споживачів, як це реально відбувається на ринку.

• Саме Слуцький обґрунтував взаємозв'язок між доходом і споживанням, ціною й споживанням, увів категорію стійкого бюджету споживача, заклав перші камені у фундаменті методу, що одержав пізніше назву "витрати - випуск".

Роботи вчених-математиків продемонстрували силу й доказовість математичного підходу до аналізу економічних процесів, заклали добру традицію розвитку вітчизняної економіко-математичної школи, увійшли в загальне русло постійного збагачення й відновлення економічної теорії і її методів.

СЕРГІЙ ПОДОЛИНСЬКИЙ

Активний діяч Київської громади, науковець. Фундатором української школи фізичної економії

• Аналізував три стадії розвитку капіталістичних відносин у промисловості: «ремесло, мануфактуру і великий фабричний здобуток». Процес їхньої еволюції виступав як історичний прогрес, оскільки сприяв поглибленню поділу праці, підвищенню її продуктивності, поступовій соціалізації виробництва та розбудові національного ринкового господарства.

• Розкрив механізм капіталістичної експлуатації та в популярній формі висвітлив теорію додаткової вартості К. Маркса.

• Виклав своє розуміння економічної сутності капіталу.

• Глибоким є його аналіз господарських форм, а саме: кооперації, мануфактури і машинного виробництва, у тісному переплетінні яких учений бачив специфіку генезису капіталізму на українському ґрунті.

• Розвинув також категоріальний апарат нового ладу, розкривши своє бачення сутності приватної власності як одного з найважливіших інститутів ринкової економіки, необхідного та додаткового часу, економічної природи «додаточної вартості», концентрації виробництва тощо.

67. Проблеми ринкового розвитку у науковій спадщині М. Тугана-Барановського.

М.Туган-Барановський (1819-1919) – учений зі світовим ім’ям, що зробив великий внесок у розвиток багатьох проблем економіки. Став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ще 1894р. він опублікував працю “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя”. Він критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади “теорії реалізації” Сея , яка стверджувала, що пропозиція породжує попит. Він першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповідно до якого фази промислового циклу визначаються активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва породжує мультиплікаційний процес всіх елементів економічної активності. Джерелом прибутку він називає весь капітал.

Характеризуючи еволюцію поглядів М. Тугана-Барановського на проблему ринку, слід зазначити, що у своєму дослідженні він піднявся від мікрорівневого аналізу ринку як пункту продажу товару до макроекономічних узагальнень щодо функціонування ринкової системи. Зазначена проблема найбільш повно викладена ним у праці «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і найближчий вплив на народне життя». Учений дійшов висновку, що ринок 19ст. є центральною си­лою, яка керує всім капіталіст господарством і відіграє ви­рішальну роль у його розвиткові.

Туган-Барановський, користуючись методом схематич­ної побудови суспільного виробництва як цілого, висловлює дум­ку про те, що розміри ринку не визначаються обсягами народ­ного споживання, оскільки суспільний продукт включає ще й за­соби виробництва. Тому проблема реалізації обмежується тільки пропорційністю розподілу між галузями суспільного виробницт­ва. Проблеми ж так званих третіх осіб і необхідності зовніш­ніх ринків, на думку вченого, не існує, адже капітал ви­робництво спроможне самостійно створити для себе достатній ринок.

Акцентуючи увагу на визначальній ролі сфери обміну в су­часному йому суспільстві Туган-Барановський був певен, що з'ясувати характер проблеми ринку можливо тільки на основі системного аналізу, охопивши «в одній картині усе суспільне господарство в сукупності".

3 позицій такого бачення Туган-Барановський уважав, що вирішення проблеми ринку залежить від цілого спектра проб­лем, зокрема власності, конкуренції, державного регулювального впливу на ринкові процеси й зазначеної вище проблеми пропор­ційного розподілу суспільного виробництва. Тільки комплексне їх розв'язання сприяло б вирішенню проблеми ринку, оскільки ж воно утруднене, то економіка періодично зазнає порушення макроекономічної рівноваги у вигляді криз надвиробництва, депресій.

68. Версальська угода та її вплив на розвиток економік провідних європейських країн

Режим відносин у Західному світі після Першої світової війни варто почати з установлення нової системи міжнародних відносин,яка склалася внаслідок підписання головного мирного договору Версальської угоди. Версальський договір юридично закріпив закінчення І світової війни. Договір остаточно зафіксував післявоєнний розклад сил у Європі.

Зміст:

1. Територіальні зміни у Європі

   1. Німеччина була змушена поступитися контролем над своїми колоніями, а також втратити ряд європейських територій. 

   2. Було створено Рейнську демілітаризовану зону — Німеччині заборонили тримати будь-які війська на всій своїй території на захід від Рейна й на 20 кілометрів на схід.

2. Репарації

   1. Визначено суму репарацій-132 млрд.золотих марок

   2. Порядок і способи оплати:20 млрд як аванс протягом 2-х років;Поставки будматеріалів,вугілля,ВРХ до Франції,Бельгії та Італії;Конфіскація паровозів,вагонів,молочних корів

   3. Гарантія країнам переможницям торговельних та інвестиційних пільг

   4. Утримання Німеччиною окупаційних військ на лівобережжі Рейну.

3. Демілітаризація Німеччини(скасовано загальну військову повинність,заборона на важку артилерію,підводні човни тощо)

4. Створення міжнародних організацій Ліга Націй та Міжнародна організація праці

Умови Версальського мирного договору традиційно вважаються виключно принизливими і жорстокими по відношенню до Німеччини. Вважається, що саме це призвело до крайньої соціальної нестабільності всередині країни (після початку світової економічної кризи в 1929 році), виникнення ультраправих сил і приходу до влади нацистів (в 1933 році). Кейнс у праці «Економічні наслідки Версальського мирного договору» (1919) писав, що прийняті рішення не залишають надії на відновлення мирного гос­подарства, адже репарації з Німеччини (132 млрд золотих марок) нечувано великі. Кейнс пропонував надати американські позики Німеччині, бо вважав, що лише в такому разі Німеччина зможе виплачувати помірні репарації.

Наслідки:.Країни переможці задовольнили свої потреби в територіях та отримали значні внесення в свою економіку завдяки німецьким репараціям.

Франція. Певні умови Версальської угоди надзвичайно сприятливо вплинули на економіку Франції, на посилення її економічного потенціалу, сировинної бази та матеріального потенціалу важкої індустрії, що дозволило Франції, першій серед країн, що воювали, подолати наслідки війни та вийти на довоєнний рівень.

Велика Британія як країна-переможниця отримала значну частину репарації з Німеччини для покриття господарських витрат, збільшила за рахунок Німеччини і Туреччини свої колонії, територія яких досягла 35 млн кв. км, а населення - близько 450 млн осіб.Але загалом Велика Британія послабила позиції у світовому господарстві та міжнародних економічних зв'язках.

Німеччина. Повний економічний крах, велика сума репарацій, національне пригнічення, міжнародна політична ізоляція. Країни Антанти отримали необмежене право займатися в цій державі економічною діяльністю. Хоча,пізніше висунута теза, що договір був насправді дуже вигідний Німеччині. Рейх Бісмарка не розпався, а був збережений як політична одиниця, Німеччина в значній мірі уникнула післявоєнної військової окупації (на відміну від ситуації після Другої світової війни). 

72. Порівняльна характеристика Версальської угоди, плану Дауеса та плану Юнга

Режим відносин у Західному світі після Першої світової війни почався з установлення нової системи міжнародних відносин, що відобразились в мирному договорі, підписаному 28 червня 1919 р. – Версальської угоди.

Версальська угода включала:

• Репараційний план(1. Визначення суми репарацій з Німеччини для відшкодування — 132 млрд золотих марок; 2. Порядок і способи оплати репарацій (Унесення 20 млрд марок - протягом 2-х років; поставки протягом 10 років будівельних матеріалів, вугілля та ін. у Францію, Бельгію й Італію; конфіскація 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів); 3. гарантія країнам-переможницям торговельних та інвестиційних пільг; та ін.)

• Заходи з демілітаризації Німеччини (заборонено мати військову авіацію, важку артилерію, підводні човни; розпущено генеральний штаб, регламентовано виробництво зброї.)

• Заходи з розв’язання територіальних проблем (Скорочення території Німеччини на 1/8; утрата колоній площею близько 3 млн км2; повернення Франції Ельзасу і Лотарингії та ін..)

Одним з перших усвідомив небезпечний характер репараційного боргу Німеччини Дж. М. Кейнс (в книзі «Економічні наслідки Версальського договору» (1919 р.)). Він виступив за надання американських позик Німеччині, вважаючи, що тільки в цьому разі Німеччина могла б почати виплату помірних репарацій.

Загалом негативна господарська ситуація, що склалась після війни призвела до зростання напруженості і політичної нестабільності, що змусило країни-переможниці піти на деякі поступки Німеччині.

Улітку 1924 р. було схвалено план Ч. Дауеса (відновлення військово-промислового потенціалу Німеччини на основі істотного зниження обсягів щорічних репарацій).

Цей план передбачав різке зменшення щорічних репараційних платежів. Новими джерелами репарацій мали стати: 1. виплати за рахунок уведення високих мит на предмети масового споживання; 2. за рахунок доходів від німецьких залізниць; 3. виплати з доходів підприємств промисловості. Передбачалось здійснення фінансової допомоги Німеччині(закордонні інвестиції і кредити у німецьку економіку)

У 1929 р. в умовах світової економічної кризи план Ч. Дауеса був замінений планом О. Юнга, за яким репараційні платежі знижували на 20 %. Німеччина дістала можливість відстрочення виплат. Крім того, було розраховано, що країна робитиме внески до 1988 р. за зменшення загальної суми до 113,9 млрд марок. Джерелами репарацій залишалися тільки держбюджет і прибуток залізниць.

Отже зазнавши поразки в Першій світовій війні, Німеччина опинилась у стані економічного краху. Територіальні втрати, передача матеріальних ресур сів у рахунок репарацій, визначені Версальською угодою призводили до постійного спаду промислового виробництва. Урегулювання проблеми репарацій здійснювалось за допомогою двох планів, і план Ч. Дауеса (1924 р.) дав змогу Німеччині одержати відповідні інвестиції і на їхній основі модернізувати промисловість.

73. Визначте економічні причини та наслідки світової економічної кризи 1929-1933.

Світова економічна криза 1929—1933 рр.. відома в історії як «Велика депресія», охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку на кілька десятиріч назад, іноді до рівня межі XIX— XX ст., хоча вплив її на окремі країни був різним.

"Велика депресія" почалася з різкого зниження цін на акції на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 р.: їх вартість до березня 1933 р. становила лише 19 млрд дол. (зменшилась у 5 разів), а сума збитків - 15 млрд дол. За змістом це булациклічна криза перевиробництва. Диспропорції між темпами зростання прибутків підприємств і темпами зростання виробництва (прибутки збільшувалися удвічі швидше) не супроводжувалися зниженням цін на товари і зростанням заробітної плати. Ринок не зміг поглинути товарну масу, що зростала. Почалося скорочення виробництва, що зумовило ланцюгову реакцію: зменшились обсяги кредитних операцій, знизився курс акцій, криза поширилася на банківську, фінансову, промислову та аграрну економіку, охопивши Латинську Америку, Західну Європу, країни Азії та Африки, порушивши міжнародні економічні зв'язки. Проявом економічної кризи 1929-1933 рр. стало масове скорочення виробництва та послуг, розорення і банкрутство, зниження рівня зайнятості та заробітної плати, виникнення безробіття.

Дж. Кейнс, спираючись на свою концепцію сукупного доходу, розкриває причини Великої депресії 1929 р.:

1. У попередні п’ять років до 1929 р., на його думку, мало місце нагромадження фондів погашення та амортизаційних відрахувань, призначених для заводів, які не мали потреби в поновленні устаткування. Розміри нагромаджень були надто великі, і тому потрібен був «величезний обсяг нових інвестицій, для того щоб поглинути ці доходи. Досягти ж ще більшого розміру нових інвестицій, необхідних для того, щоб поглинути нові заощадження, які заможне суспільство в умовах повної зайнятості в змозі відкладати, виявилося майже неможливим. Одного цього чинника цілком достатньо, щоб викликати кризу»

2. Нерозв’язані проблеми розвитку фермерських господарств. Укрупнення господарств (від освоєння прерій Середнього Заходу) продовжувалося в умовах інтенсифікації виробництва, тоді як обсяги внутрішнього ринку не зростали, що спричинило надвиробництво сільського господарської продукції.

3. Монополії також зробили свій внесок у скорочення виробництва. Вони й далі поглинали більш дрібних конкурентів.

Найважчими були наслідки світової кризи 1929-1933 рр. У США валовий національний продукт (ВНП) зменшився на 31 %, у країнах Західної Європи валовий суспільний продукт (ВСП) - на 9-10 %. Спостерігаються істотні відмінності між країнами. В Австрії спад становив 22,5 %, у Великій Британії - 18,2 %, Німеччині - 16,1 %, Італії - 3,9 %, у Данії - 2 %. Європейські країни досягли рівня ВСП 1929 р. лише в 1935 р.

Криза 30-х років, на відміну від попередніх, охопила відразу всі країни світу і найбільшого удару зазнали країни, що були сировинними придатками індустріально розвинутих країн. Зрештою, це дало могутній поштовх до пошуку цими країнами шляхів забезпечення економічної незалежності. Єдина країна, якій вдалось уникнути руйнівних наслідків кризи, був СРСР, де саме в цей час розгорталась індустріалізація.

Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. в 32 країнах зареєстровано 26,4 млн. безробітних), загрозу голоду для багатьох сотень тисяч людей, небезпеку стихійного виступу, повстання, тобто загострились соціальні проблеми, вирішення яких було можливе лише після зміни соціальних функцій держави. Рівень промислового виробництва був відсунений до початкуXX століття, тобто на 30 років назад.

• У країнах Західної Європинараховувалось до 30 мільйонівбезробітних

• Погіршилось становище фермерів,дрібних підприємців, представниківсереднього класу. Багато людей опинилося за межею бідності.

• Значно збільшилась популярність як ліворадикальних (комуністичних), так і праворадикальних (фашистськихтарадикально-націоналістничних) партій. Так, наприклад, уНімеччинівладу здобулаНаціонал-соціалістична німецька робітнича партіяна чолі зАдольфом Гітлером.

74.Шляхи виходу з «Великої депресії» США та Німеччини.

• Світова економічна криза 1929—1933 рр., відома в історії економіки як Велика депресія, охопила всі капіталістичні країни і відкинула їхню економіку на кілька десятиліть назад. Умовно виділити 2 головні напрями державного регулювання,2 шляхи виходу з кризи:антикризова

• політика Нового курсу Ф. Рузвельта в США та система заходів щодо оздоровлення економіки у фашистській Німеччині.

• «Новий курс» Ф. Рузвельта спирався на погляди Дж. М. Кейнса про необхідність державного регулювання капіталістичної економіки для забезпечення роботи ринкового механізму. Його сутність полягала у відмові від надій на автоматичний вихід із кризи, обмеження стихії досконалої конкуренції, упровадження методів державного регулювання економічних процесів у країні за опори на непрямі методи впливу на економічне життя. Основні заходи Нового курсу: 1.Заходи для оздоровлення фінансово-банківської системи. Проведення банківської і фінансової реформ.(Рузвельт оголосив надзвичайний стан і закрив усі банки країни.Надзвичайний закон про банки передбачав поетапне відкриття банків залежно від їхніх функціональних можливостей.Був ухвалений закон, що заборонив експорт золота, і був припинений обмін банкнот на золото.Було накладено ембарго на золото, що циркулювало між США і закордоном.Було проведено штучну девальвацію долара.Почався випуск срібних грошей, тобто в країні встановився біметалізм.Розподіл доходів змінився на користь промислового, а не позичкового капіталу)2. Заходи для відновлення промисловості. Ухвалення закону про відновлення національної промисловості (НІРА)(1.”Кодекси чесної конкуренції”:встановлювати розміри виробництва;визначати рівень заробітної плати і тривалість робочого дня;розподіляти ринки збуту між окремими конкурентами.2.Заборона на використання дитячої праці.3.Установлення на підприємствах федерального значення єдиних норм заробітної плати, її мінімальний і максимальний рівні.4.Установлення максимальних меж тривалості робочого тижня (44 години)).3. Заходи щодо відновлення с/г. Ухвалення закону про регулювання сільського господарства:скорочення посівних площ і поголів’я худоби, за що запроваджували компенсації та премії;фінансування фермерської заборгованості;кредитування фермерів.4.Заходи щодо врегулювання трудових відносин.Закон Вагнера:визнання необхідності захисту робітниками своїх інтересів через професійні спілки і за допомогою укладання з підприємцями колективних договорів.5.Заходи щодо соціальної підтримки.Закон про соціальне забезпечення, що передбачав пенсії зі старості і допомогу у разі безробіття. Закон про справедливі умови праці.

• Щодо Німеччини, то нездатність уряду Веймарської республіки ефективно протидіяти економічній кризі, прагнення монополій до відновлення втрачених позицій на світових ринках, стали головними чинниками встановлення фашистського режиму в Німеччині 1933 р. і приходу до влади НСДАП. Економічна політика фашизму мала яскраво виражений етатистський характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, тому що переслідували головні — це стратегічні військово-політичні цілі: повернення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, нарешті — світове панування. Така стратегія визначила і форми, і методи виведення країни з кризи, суттю яких стає тотальна мілітаризація народного господарства. «Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, які стали основою і суттю економічної політики фашизму. До них варто віднести:примусове картелювання промисловості;ліквідація свободи торгівлі і вільних ринків;контроль над цінами і заробітною платою; централізований адміністративний розподіл трудових і матеріальних ресурсів;жорстке обмеження управлінських функцій і управлінської свободи підприємців;прагнення до максимальної самозабезпеченості всіма ресурсами;протекціоністська зовнішньоторговельна політика.

• Проведення політики примусового картелювання означало практично повну ліквідацію системи вільної конкуренції і ринкового господарства. Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продовольства було уповноважено регулювати виробництво, ціни, прибуток, умови торгівлі. Трансформація трудових відносин у 30-ті роки в Німеччині була підпорядкована основній меті — досягненню максимального економічного і військового потенціалу. В країні встановлювали різні форми трудової повинності. Слід зазначити, що успіхи Німеччини в подоланні кризи були дуже примарними, тому що зовсім не усували народногосподарські диспропорції. Економічна політика фашистської Німеччини була відкрито спрямована на підготовку до війни. Мілітаризація економіки зумовила вихід із кризи і значне зростання обсягу продукції. Збільшені в 25 разів асигнування на військове будівництво набагато випередили темпи зростання державних інвестицій у транспорт, суспільне управління, житлове будівництво.

76. Ранній інституціоналізм: причини виникнення, основні напрями, спільні риси і відмінності.

Як альтернатива неокласичному напряму досліджень ринкових процесів на початку ХХ ст. формується інституціональний напрям економічної думки. Характерною його особливістю стали дослідження всієї сукупності соціально-економічних та політичних чинників, що розглядають у взаємозв’язку та взаємообумовленості, а також ідея необхідності соціального контролю суспільства над економікою.

Джерела інституціоналізму ведуть до США, де на межі XIX — XX ст. в найбагатшій країні світу досить гостро виявилися соціально-економічні суперечності, пов’язані з процесом трансформації ринкового механізму: переходом від економіки вільної конкуренції до моделі недосконалої монополістичної конкуренції. Ці процеси супроводжувалися соціальними зрушеннями, розвитком масових організацій робітників, профспілкового руху, страйками робітничого класу тощо. Тобто ідеї класичної школи щодо загальної рівноваги та гармонії інтересів вже не відповідати дійсності. Виникла потреба в новій теоретичній доктрині, яка б пояснила зазначені суттєві зміни в економічному розвиткові країн. Нею став інституціональний напрям економічної думки.

Виникнення інституціоналізму було зумовлено такими причинами:

• монополізацією та корпоративізацією економіки;

• посиленням циклічних коливань ринкової економіки;

• поглибленням соціальних суперечностей;

• зростанням впливу робітничого, профспілкового та інших рухів на розвиток суспільства;

• необхідністю суспільного контролю над ринковим механізмом;

• кризою неокласичної доктрини щодо автоматичного регулювання економічних процесів.

Інституціоналізм виник у трьох напрямах: соціально-психологічний, соціально-правовий та кон’юнктурно-статистичний або емпіричний інституціоналізм.

Засновником соціально-психологічного інституціоналізму, який справив визначальний вплив на всі його течії, був Торстейн Веблен (1857—1929). Його праця «Теорія бездіяльного класу» (1899) поклала початок інституціональному аналізу, в основі якого лежав висунутий Т. Вебленом еволюційний підхід до вивчення суспільних явищ. Учений наголошував на величезному значенні теорії Дарвіна для обґрунтування еволюційних змін у житті суспільства. Економічні явища Т. Веблен виводив із суспільної психології, інстинктів та навичок людей, а розвиток суспільства вбачав у здійсненні реформ на основі науково-технічних перетворень та дедалі більшої ролі інженерно-технічної інтелігенції.

Соціально-правовий інституціоналізм пов’язаний з іменем Дж. Р. Коммонса (1862—1945). Серед основних праць ученого, що увійшли до скарбниці інституціональної теорії, слід зазначити «Розпоріл багатства» (1893), «Правові основи капіталізму» (1924) та ін. Розглядаючи позаекономічні фактори суспільного розвитку, Дж. Р. Коммонс на перший план виводив аналіз правових інститутів. Ідея правового регулювання соціальних відносин та можливості за будь-яких умов досягти компромісних рішень пронизує його теорію угод, дослідження етапів розвитку капіталізму, стосунків між працею і капіталом, великим і малим бізнесом.

Кон’юнктурно-статистичний напрям інституціоналізму очолював учень Т. Веблена У. К. Мітчел (1874—1948). На основі широкого статистичного матеріалу він вивчав проблеми циклічності та їх соціальні наслідки (праця «Ділові цикли» (1913)), роль грошового обігу та кредитно-фінансових інститутів у тогочасній економіці, розробляв теорію державного регулювання.

СПІЛЬНЕ:

• Всі три напрями були єдиними у критиці основних положень неокласичної школи.

• Їїх поєднує так званий міждисциплінарний підхід — намагання інтегрувати економічну науку з іншими соціальними науками: соціологією, правом, історією тощо.

• Через усі концепції інституціоналізму проходить ідея необхідності соціального контролю над економікою.

ВІДМІННЕ:

Представники різняться як щодо теоретичних принципів, так і щодо досліджуваних проблем. Так, одні узалежнюють економічні процеси від психології, біології, ан­тропології, інші — від права, кон'юнктури або математичних розра­хунків.

77. Роль держави в теоретичних розробках представників німецького ордолібералізму та кейнсіанства.

Німецький ордолібералізм — концепція вільного, заснованого на приватнокапіталістичній власності та ринковому механізмі саморегулювання економіки; школа неолібералізму в Німеччині, що розвивалася на базі Фрайбурзького університету. «Ордо» — поняття, що означає «порядок» еко­номічної системи, «природний устрій» вільного ринкового господарства. Теоретичні основи ордолібералізму заклав німецький економіст В. Ойкен.

Зміст ордоліберального вчення вичерпується тим, що держава в основному обмежується формуванням економічного ладу, тоді як хід господарського процесу і його регулювання (так звана політика процесу) відбувається спонтанно.

Державний вплив на господарський процес ордоліберали допускали, в традиціях ліберальної думки, тільки у виключних випадках, пов’язаних з дією екзогенних чинників. Таку позицію відображає відоме гасло ордолібералізму: "Державному плануванню господарських форм — так, державному плануванню і регулюванню господарського процесу — ні!". Як бачимо, свою назву ордолібералізм виправдовує повністю, адже "ордо" означає "устрій", "лад", а визначена таким чином політика ладу означає не що інше, як запровадження потужного інституційного регулювання.

Принцип індивідуальної свободи: економічний лад має відповідати ідеалам свободи й гідності людини, реалізація яких забезпечується існуванням приватної власності та господарської незалежності економічних суб’єктів.

Принцип сильної держави: держава не втручається у господарські процеси, а лише створює необхідні правові умови для їх безперешкодного руху. Економічний лад не є раз і назавжди усталеним: це — "законодавчо встановлений лад", для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необхідна сильна держава.

Принцип системності в економічній політиці: економічна політика має відповідати концепції економічного розвитку, орієнтуватися на ієрархію політичних цілей, щоб не перетворитися на "політику експериментів" — намагання долати проблеми, причиною яких є постійне втручання держави.

До регулюючих принципів політики конкурентного ладу, які регламентують вплив державних інституцій на умови перебігу й результати господарчих процесів та стимулюють конкуренцію, належать:

-антимонопольно політика;

- політика перерозподілу;

- соціальна;

- екологічна політика.

Кейнсіанство — один із провідних напрямів економічної думки ХХ ст., в основі яко­го лежить вчення англійського економіста Дж. М. Кейнса про необхідність дер­жавного регулювання економіки шляхом широкого використання фіскальної, грошово-кредитної політики, стимулювання сукупного попиту та інших чинників впливу на ринковий механізм з метою забезпечення макроекономічного зростан­ня та рівноваги; макроекономічна теорія, що визначає фактори ринкової неста­більності та напрями державного регулювання економіки.

Згідно з вченнями кейнсіанців, без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без суттєвого розширення функцій держави капіталізм неспроможний існувати.

Предметом дослідження Кейнса була економічна система капіталізму загалом, закони її функціонування, насамперед з'ясування комплексу методів активного впливу держави на процес відтворення суспільного капіталу в масштабі всієї національної економіки. З метою обґрунтування своїх висновків щодо ролі держави він комплексно проаналізував її вплив на розвиток макроекономіки.

Головним інструментом економічної політики держави для управління сукупним попитом є, за Кейнсом, державний бюджет, у тому числі збільшення витрат самої держави. При цьому він наголошував на доцільності широкої соціалізації інвестицій з метою наближення до повної зайнятості. Оскільки основна частка доходів державного бюджету акумулюється за допомогою податків, то вони, впливаючи на виробництво національного доходу, рівень зайнятості, величину прибутків тощо, зменшують величину сукупного попиту, а отже, значною мірою виконують функцію заощадження. Протилежну роль відіграють державні витрати. Тому економічна політика держави повинна спрямовуватися на регулювання різниці між доходами і витратами бюджету залежно від конкретних умов, що дає змогу підтримувати баланс між нагромадженням і використовуваним у процесі виробництва капіталом, забезпечувати рівновагу в економіці. Так, під час економічної кризи держава повинна скорочувати податки та збільшувати державні витрати навіть за рахунок зростання державного дефіциту, посилюючи додатковий попит. За економічного зростання держава, навпаки, має збільшувати податки і обмежувати витрати. Дж. Кейнс недооцінював також можливість виникнення і неконтрольованого розвитку інфляційних процесів в економіці, абстрагувався від панування монополій. Проте маніпулювання державним бюджетом сприяє надмірному зростанню грошового попиту, а отже — посиленню інфляції.

Отже, на відміну від ордолібералістів, кейнсіанці вбачали необхідність активного регулювання економіки державою, без державного втручання капіталізм неспроможний існувати.

82. Нові тенденції у господарському розвитку країн Європейської цивілізації в 1970 – 80-х роках та формування теорії монетаризмує

Із середини ХХ століття, у повоєнний період і до 1980-х років визначається наступний етап розвитку світової економіки, зумовлений інтеграційними процесами в межах Європейської цивілізації; бурхливим економічним зростанням, з наявністю короткотермінових проявів рецесії.

Набуває подальшого розвитку система товарно-грошового (капіталістичного) господарства, в якій об’єднання господарських одиниць забезпечує рух різних форм капіталу. Утвердження та домінування грошово-кредитних відносин змінюють суть грошей.

Помітною тенденцією розвитку Західної цивілізації у другій половині ХХ ст. було посилення монополізації. Масовим стало виникнення транснаціональних корпорацій (ТНК) — основних осередківінтернаціоналізаціїгосподарських зв’язків — із одночаснимпосиленням впливу фінансового капіталу. ТНК, як міжнародна монополія, демонструє переростання капіталом і виробництвом національних меж

Головною метою корпорації як основної форми господарства другої половини ХХ ст. стає забезпечення виробництва товарів для світового ринку з якнайменшими витратами для отримання максимального прибутку.

Від початку 70-х років спостерігалось ускладнення економічного розвитку господарств Західної цивілізації. Рушійними силами економічної кризи початку 1970-х років були: крах Бреттон-Вудської валютної системи, шокове підвищення цін на нафту та внутрішні суперечності (дуалізм) суспільства споживання.

Кризові процеси 1970-х років, що супроводжувалися некерованою, галопуючою інфляцією, привернули увагу до економістів, які надавали особливої вагомості грошовому фактору в економіці. Розробки з цієї тематики мали місце в одному з напрямів неолібералізму, або неоконсерватизму — монетаризмі, а М. Фрідмен став розробником його класичного варіанта. Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки.

Основний принцип монетаризму, на думку М. Фрідмена, полягає в тому, що альтернативи ринковому механізму не існує, а державне втручання в економіку має обмежуватися жорсткою грошовою політикою (недопущення коливань грошової маси та підтримка стабільного темпу її приросту).

М. Фрідмен, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу, а саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Саме тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об’єктами державного контролю; подолати інфляцію можна лише за допомогою політики стримування — «реструктивної політики». Виступив за необхідність законодавчого регулювання грошової маси з боку держави в особі Центрального банку, аби щороку збільшувати кількість грошей в обігу на 3—4 % («грошове правило» монетаризму).

Загаломдинаміка економічного розвитку суспільств Західної цивілізації у 1950—1980-х роках зазнавалавпливу факторів циклічного і структурногопоходження. Періоди нетривалого бурхливого розвитку змінювалися рецесіями. Весь період зрештою можна розглядати як єдиний цикл, що розтягнувся на десятиліття, колиуспіхи 1950—1960-х спричинилися до ускладнень 70-х років ХХ ст.

83. Нтр та її вплив на розвиток національних економік у 50-80 роки 20 ст. Основні концепції нтр

У другій половині 20 ст. людство вступило в епоху сучасної науково-технічної революції. Термін "НТР" уперше ввів у науковий обіг англійський учений Дж. Бернал наприкінці 50-х років XX ст.

До Другої світової війни відбулося дві загальні (глобальні) технічні рево­люції: перша (кінець XVIII — початок XIX ст.) була складовою промислового перевороту й ознаменувалася поширенням та за­стосуванням парового двигуна, робочих машин і формуванням машинобудування, а друга (кінець XIX— початок XX ст.) пов'я­зувалася з такими процесами, як механізація й електрифікація виробництва. Початок (або перший етап) третьої хвилі НТР припав на 1950—1970-ті роки.

Під впливом науки виникає новий напрям НТП — автоматизація, за якої застосування технічних засобів призво­дить до часткової або повної заміни участі людини. У машинобудуванні з'явилася нова га­лузь — виготовлення автоматизованих засобів виробництва, що були покликані пришвидшити й модернізувати матеріальне ви­робництво. Такі системи дістали назву гнучких автоматизова­них систем (ГАС), а перші їх складові елементи з'явилися вже у 1950-х роках— це насамперед верстати із числовим програм­ним управлінням, а згодом — створення роботів і комп'юте­ризація. Вирішальним значенням ГАС була їхня спроможність швидко перевлаштовувати виробництво, переводити його з од­ного виду продукції на інший, тобто структурна перебудова, яка стала типовою для НТР.

Найхарактерніші особливості НТР 1950-—1970-х років, слід вказати такі:

- революційні зміни в науці (передусім у фундаментальних науках: фізиці, математиці, біології, хімії. Зрушення в цих науках відкрили перспективи розв'язання проблем, які вимагають комплексного вирішення еконо¬мічних, соціальних, екологічних, політичних та інших проблем);

- розвиток прикладних наук;

- оптимізація взаємодії науки та виробництва ;

- запровадження гнучких автоматизованих систем (ГАС), основою яких стало виникнення верстатів із числовим програм-ним управлінням; створення роботів; комп'ютеризація;

- запровадження автоматизованих систем управління (АСУ) тощо.

Вплив НТР на розвиток національних економік визначався низкою структурних зрушень у господарських комплексах,а саме:

• Домінування обробної промисловості над видобувною (продукція високого ступеня обробітку)

• Позиціонуванням нафтохімії як провідної галузі промислового виробництва(основна продукція:штучні синтетичні волокна, пластмаси, штучні добрива)

• Нововведення в енергетиці(створення атомної промисловості, будівництво атомних електростанцій)

• Виникнення космології - нової галузі науки і сфери діяльності людини(космічні технології з виробництва матеріалів,лікарських препаратів у космосі тощо)

НТР запровадила нові пропорцію між сферою матеріального виробництва та невиробничою сферою – інфраструктурою, галузями що обслуговують матеріальне виробництво – торгівлею, банківською справою,освітою, сферою побутових послуг. Інтелектуальний розвиток суспільства за доби НТР є найважливішою умовою економічного зростання. У 1960-х р сільське господарство за темпами зростання продуктивності праці випереджає промисловість. Це пов’язано з «Зеленою революцією», що характеризувалась розвитком селекційної справи, переходом від машинного виробництва до автоматизації та комп’ютеризації, застосування політики підтримки сільського господарства.

86. Нові типи і форми корпоративних організацій та їх роль у процесі глобалізації світового господарства (друга половина ХХ ст.)

У ХХ ст. як в усій світовій практиці, так і в межах Європейської цивілізації основною формою організації господарства, управління господарськими процесами стає така господарська одиниця, як корпорація. Підприємницька корпорація часів раннього капіталізму поступилася місцем розвиненій корпорації повоєнного періоду, а роль економічного лідерства перейшла від індивідуальних капіталістів до техноструктури, яку становлять менеджмент і науково-технічний персонал.

У другій половині ХХ ст. триває етап видозміни і структуризації різних типів корпоративних об’єднань. Найпоширенішими з них залишаються акціонерні товариства, що мобілізують капітал випуском цінних паперів: акцій і облігацій. Разом із цим виникають так звані S-корпорації, для яких характерним є поєднання рис корпорації та партнерства.

Надпотужнішими утвореннями стають холдинги — власники акцій інших корпорацій, форма регулювання всього корпоративного співтовариства. Своєю чергою, холдингові компанії створювалися в різних формах: як у формі акціонерного товариства, так і у формі товариства з обмеженою відповідальністю. До кінця ХХ ст. утворилося три найпоширеніші типи холдингових структур: інтегровані промислові компанії, конгломерати і банківські холдинги. Особливість їх полягає в участі державного капіталу. Функціонування холдингових систем на ринку має низку переваг:

• можливість утворення замкнених технологічних ланцюжків від видобування сировини до випуску готової продукції та доведення її до споживача;

• економія на торгових, маркетингових та інших послугах;

• використання переваг диверсифікації виробництва;

• єдина податкова і кредитно-фінансова політика.

Від середини ХХ ст. подальшого розвитку набули консорціуми. Якщо наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. така форма об’єднання являла собою угоду між банками для здійснення фінансових операцій переважно на національному та міжнародному ринках, то вже у середині ХХ ст. вони поширюються у сфері промисловості й слугують цілям реалізації великих промислових, науково-технічних, будівельних та інших проектів. Так, консорціуми створювалися об’єднаннями промисловців для будівництва атомних електростанцій, при цьому учасниками консорціуму ставали як державні, так і приватні структури. На сучасному етапі розвитку науково-технічного прогресу консорціуми практикуються в галузях, пов’язаних з новими технологіями, на стику різних сфер діяльності і галузей.

У 1960-х роках новою формою монополістичних об’єднань стає конгломерат — організаційна форма об’єднання підприємств, що виникає в результаті злиття різних фірм незалежно від їхніх горизонтальних або вертикальних зв’язків. Поширення така організаційна форма набуває у вигляді інтеграції підприємств різних галузей, які не мають виробничої спільної основи. Виникнення конгломератів зумовлене періодом посилення загальноекономічних тенденцій щодо диверсифікації виробництва, зростання концентрації й централізації капіталу найбільших фірм. Конгломератам властива значна децентралізація управління. За децентралізації основними важелями управління конгломератами виступають фінансово-економічні методи, непряме регулювання діяльності підрозділів з боку холдингової компанії, яка очолює конгломерат. Специфіка діяльності конгломерату на ринку внеобхіднює формування в його структурі особливого фінансового ядра, куди, окрім холдингової компанії, входять великі фінансові інвестиційні компанії. Подібні структури конгломератів надають їм більшої стабільності у конкурентній боротьбі та зменшують ризик збитків від кон’юнктурних, структурних і циклічних коливань.

Такі організаційні форми об’єднань, як синдикат і трест у другій половині ХХ ст. втрачають своє значення, поступаючись місцем складнішим та гнучкішим конгломератам, корпораціям та іншим формам.

Упродовж ХХ ст. у межах світової цивілізації було сформовано три основні типи корпорації: американський, європейський (континентальний) та японський.

АМЕРИКАНЬСКИЙ ТИП

• Лише акціонери корпорації мають право впливу на прийняття стратегічних рішень і політику організації, тобто інтереси корпорації ототожнюються з інтересами її акціонерів як організованої групи.

• Менеджери і працівники, які становлять найняту групу і покликані виконувати розпорядження власників, до корпорації не входять. При цьому менеджери виступають як агенти акціонерів, яким делегуються обмежені права з оперативного управління корпорацією.

• Значна розпорошеність пакета акцій корпорації (у більшості великих корпорацій налічується сотні тисяч акціонерів, а найкрупніші пакети акцій — одиниці відсотків). Такий стан речей унеможливлює контроль з боку окремих акціонерів за діями менеджменту. Контроль стає реальним лише в результаті колективних зусиль акціонерів.

• Притаманна цьому типу легкість зміни власників, що має важливі наслідки: в системі розподілу влади всередині корпорації акцент зміщується на користь професійного менеджменту.

Загалом ліквідність американського ринку корпоративних акцій зумовлена високим рівнем розвитку «економічної демократії», що цілеспрямовано насаджувалася у США після Великої депресії 1929 р. Найважливішим її елементом є інформаційна відкритість бізнесу порівняно з європейським чи японським типами.

• Американський тип відводить другорядну роль державі, яка в американській традиції розглядається як небажаний елемент корпоративного будівництва. Участь держави має бути мінімальною й обмежуватися лише встановленням «правил гри», однакових для всіх учасників ринку.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТИП

• Включення в корпорацію всіх основних зацікавлених груп: акціонерів, фінансових структур, організованих працівників, держави. Соціальне партнерство уряду, праці і капіталу історично закріплюється в самих структурах управління корпораціями і в законах, що регулюють господарську діяльність.

• Включення до складу корпорації організованих працівників. Так, наприклад, у ФРН був прийнятий закон, за яким компанії з кількістю зайнятих понад 2 тис. осіб повинні мати «наглядові ради», які б складалися з 50 % представників акціонерів і такої ж кількості працівників. Ці ради покликані передовсім контролювати політику компанії стосовно зайнятості й умов праці.

• Корпорація як інститут невіддільна від держави, з якою у неї існують партнерські відносини і яка часто володіє значними пакетами акцій, а також має своїх представників у правлінні всіх великих фірм. Фінанси і профспілки також тісно пов’язані з корпорацією і в сукупності це формує потужні передумови для координації зусиль.

• Фондовий ринок в Європі не дістав додаткових імпульсів розвитку у повоєнний період і традиційно відігравав меншу роль, ніж у країнах, які використовують американський тип корпоративних організацій.

• Прихильники континентального (західноєвропейського) типу вбачають в участі банків позитивну, організаційну роль. Юридично вона закріплена в наданні банкам права володіння акціями нефінансових корпорацій у будь-якому обсязі. Банки мають не тільки фінансову, а й моральну відповідальність перед суспільством за ефективність компаній.

ЯПОНСЬКИЙ ТИП

• За часів окупації Японії по завершенні Другої світової війни американські спеціалісти запровадили низку заходів з утвердження в цій країні демократичного суспільства, зокрема американського типу управління: акціонери становлять юридичну основу корпорації. Однак з потужною національною традицією організації життя суспільства утворився особливий її різновид – японський тип корорації.

• Великі компанії у ключових секторах економіки розглядаються в Японії як організації, яким держава надає можливість вести бізнес, одначе вони пов’язані жорсткими зобов’язаннями з суспільством і державою. Вони існують в ім’я тих, хто працює і кого обслуговують ці компанії, а не для задоволення приватних інтересів банкірів і акціонерів. При цьому слід мати на увазі, що згідно з конфуціанською традицією «права особистості» розглядаються негативно, як вираження егоїстичних устремлінь на противагу вищому устремлінню до задоволення національних інтересів. Корпорація розглядається японським суспільством не як незалежна система, а лише як один із елементів більших суспільних утворень. До цих утворень, так званих кейрецу, входять банки, фінансові і страхові компанії, група промислових компаній, торгові фірми тощо. Організації в межах кейрецу пов’язані між собою перехресним володінням акцій, а на її вершині перебуває один із головних банків країни.

• Кланові та кастові відносини і в повоєнний період продовжували відігравали в японських корпораціях доволі серйозну роль. На зміцнення особистих відносин усередині кейрецу спрямовано роботу цілої системи клубів, в яких з’ясовують загальну політику групи, основні цінності, призначення та перехід на іншу роботу тощо.

• Корпорація розвивалася в Японії у повоєнний період і сприймалася японцями не як формальна система господарських відносин, а як частина суспільного життя, побудована на тих самих статусних відносинах, що й суспільство загалом.

ВИСНОВОК: Чи не найважливішу роль зіграли нові форми корпоративних організацій у процесі глобалізації світового ринку. Насамперед, слід зазначити, що однією з ключових характеристик світогосподарських процесів 1950—1980-х років ХХ ст. стає транснаціоналізація. На ці ж роки припадає формування ТНК, коли провідні компанії західних країн почали здійснювати масове вивезення капіталу. Це були саме компанії, котрі виступали в організаційно-економічній формі концернів і конгломератів. У 1960—1980-ті роки в діяльності ТНК органічно поєднуються елементи національного і зарубіжного виробництва. Основні елементи відтворювального процесу переводилися на загальні для відповідних країн стандарти і принципи. Важливим моментом стає сприяння ТНК поширенню досягнень НТП до периферійних зон світового господарства і, що найголовніше, формування економічних передумов для появи міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором, міжнародним ринком капіталу і робочої сили, науково-технічних послуг. Все це не по опосередкованим, а прямим чином впливало на процес глобалізації світового господарства.

92. Посилення інтернаціоналізації та глобалізації світового господарства кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Інтернаціоналізація світогосподарської діяльності у первинному розумінні означає розширення й поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків між країнами. Від середини ХХ ст. відбувається створення нових міжнародних інститутів та органів, які регулюють різноманітні аспекти розвитку світової системи. Лідером процесу інтернаціоналізації стає США. Координація національних урядів ведеться переважно через міжнародні організації, зокрема Організацію об’єднаних націй (ООН) і належні до її структуриМіжнародну організацію праці (МОП), а такожМВФ та МБРР.

Головною ознакою впливу міжнародних економічних організацій на розвиток національних економік стає делегування низки регулятивних соціальноекономічних функцій від управлінських структур національних економік до централізованих наднаціональних структур

Посиленню інтернаціоналізації сприяє також фактор науково-технічної революції (НТР). Спостерігається поглиблення спеціалізації національних економік. Спостерігалисязміни галузевої структури світової торгівлі — зменшилася частка сировини та продовольства, зросла частка промислової продукції високого рівня обробітку. Відповідно товарні маси стали в основному рухатися між розвиненими країнами.

Пришвидшення інтернаціоналізації світогосподарських зв’язків, інтеграційні процеси ведуть до виникнення нового явища у розвитку світових цивілізацій —глобалізації. Серед проблем і завдань, що постали перед людством на цьому етапі, окремій частині їх слід надати глобального характеру. Цими проблемами насамперед є: обмеженість ресурсів, перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, інтернаціоналізація господарського життя, політики, науки, культури, розвиток науково-технічного прогресу, глобальна комп’ютеризація тощо.

Важливу роль у визначенні глобальної проблематики та окресленні завдань і напрямів її вирішення починає виконувати така організація як Римський клуб (об’єднує у своїх лавах учених, суспільних діячів, бізнесменів), яку створено у 1968 році за ініціативи промисловця і економіста А. Печчеї . Учасників клубузацікавила проблема швидкого зростання світового споживання сировини. Основним висновком стаютьрекомендації щодо відмови від високовитратних способів її (сировини) використання індустріальним суспільством.

Загалом якісними ознаками і рушійними силами глобалізації як нового явища слід вважати такі:

• посилення інтернаціоналізації економічної діяльності (супроводжується лібералізацією ринків товарів і капіталу);

• концентрація і централізація капіталу, зростання фінансових груп;

• посилення політичної лібералізації, що позначилося на втраті державними кордонами їхніх обмежувальних функцій;

• розвиток інформаційного сектору, транспортування;

• послаблення ролі традицій, соціальних зв’язків і звичаїв.

Таким чином, комплекс світогосподарських зв’язків кінця ХХ – початку ХХІ ст включав процеси поглиблення поділу праці, інтеграційні та глобалізаційні процеси. Вплив міжнародно-інтеграційного фактора на національні економіки позначається насамперед на розвитку міжнародних зв’язків і відображається у поєднанні національних економік в єдине ціле, сприяє усуненню дискримінації між ними; поглиблення поділу праці і формування сталих взаємозв’язків у режимі взаємодопомоги та обміну інформацією щодо економічних, технічних та інших аспектів між національними господарствами.