17) Внутрішня політика

Вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади.

Винятково здібний правитель, Данило Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.

Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холму.

Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.

1264 — Данило Галицький занедужав і помер у Холмі, де й похований у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломоні».

Зовнішня політика

У політичній діяльності Данила цього періоду чітко викристалізувалося три вектори зовнішньої

політики: західний(Литва, Польща та Угорщина), східний(монголи) і північний(Пошук підтримки у боротьбі проти Орди). Своїм найпершим завданням Данило вважав за необхідне

визволитись з-під польської залежності. Остаточно це було здійснено у 1227 р., після смерті польського князя Лешка.

Вступивши в дружбу з мазовецьким князем Конрадом і здійснивши похід на Польщу, Данило тепер уже сам впливав на польські справи.Після смерті Мстислава Мстиславовича Данило розпочав боротьбу за Галич. Йому довелось здолати опір галицьких бояр, які за допомогою угорського короля Бели IV покликали на галицький престол чернігівського князя Михайла Всеволодовича. У 1238 р. Данило відвоював Галич і після багаторічних трудів і безупинної боротьби зробився володарем усієї Галичи і Волині. Тим часом виникає нова загроза для Галицько-Волинського князівства, тепер уже з боку татаромонголів. Об’єднані сили руських князів і половців були розгромлені в 1223 р. в битві на річці Калці, а в 1240 р. хан Батий оволодів Києвом. Галицькі бояри зробили чергову спробу звільнитися з-під зверхності Данила з допомогою Угорщини й Польщі, покликавши на галицький престол сина чернігівського князя Михайла Ростислава. Об’єднані сили Ростислава, угорців і поляків були розбиті.Битва під Ярославом вирішила боротьбу за Галичину, яка тривала сорок років. Боярська опозиція була остаточно знищена. Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства Стурбовані піднесенням Галицько-Волинського князівства, татари зажадали віддати їм Галич.

На той час у Данила не було достатньо сил, щоб протистояти татарам, і він поїхав у ханську столицю Сарай за ярликом-дозволом на княжіння у власній державі. Завдяки своєму дипломатичному хисту Данило провів успішні переговори з Батиєм.Данило пішов на таке приниження заради збереження рідного краю і з твердим наміром звільнити Русь від татаро-монгольських завойовників. Це стало справою його честі, окремим вектором зовнішньої політики. Данило налагоджує мирні відносини з найближчими сусідами, а також державами Центральної Європи. Він хоче заручитися підтримкою цих держав, щоб спільними силами виступити проти татаро-монголів. Данило добровільно зрікся захопленої раніше Люблінщини, уклав мирні угоди з мазовецьким князем Земовитом, Болеславом Краківським і угорським королем Белою IV. Остання угода була ще закріплена шлюбом сина Данила Льва з Констанцією, дочкою Бели IV. Північний вектор зовнішньої політики Данила був спрямований на нейтралізацію загрози з боку ятвязьких і литовських племен, які робили спустошливі набіги на Волинь. Ця загроза ще більше посилилася, коли литовський князь Мендовг почав об’єднувати розрізнені племена в одне князівство. Врешті в результаті успішних походів Данила з Мендовгом наступив мир, який був підкріплений родинними зв’язками. Син Данила Шварно одружився з дочкою Мендовга. Загроза з боку Півночі для Галицько-Волинської держави була знята.

“Вся складна політика Данила на північному і західному кордонах мала, оскільки можна здогадуватися, одну основну ціль: забезпечити найкращі умови для неминучої війни з ордами Батия – поширити запілля, яке можна було б використати для боротьби, знайти союзників”Приймаючи корону, Данило мав на увазі лише одне− істотну допомогу Заходу для визволення Русі од монголів. Зайняті внутрішніми справами, західні держави не змогли об’єднати зусилля для спільного виступу проти Орди. Сама по собі унія без реальної підтримки в боротьбі проти татар Данила цікавила мало, і він розірвав стосунки з папою.

У 1254 р. Данило робить відчайдушну спробу добитися звільнення власними силами. Йому

навіть вдалося відвоювати у татар міста на Случі, Тетереві й Бозі. Посилення могутності держави

Данила татари вважали небезпечним для себе, і в 1258 р. ординський хан Бурундай із величезними силами рушив на Галицько-Волинське князівство, вимагаючи в Данила приєднатися до нього у походах на Литву й Польщу. Більше того, Бурундай змусив Данила зруйнувати

оборонні споруди Володимира, Луцька, Кременця, Данилова та інших міст, підготовлені для захисту від ворожих військ.Протягом всієї політичної діяльності Данила руські князі − чернігівський князь Михайло Всеволодович, його син Ростислав змагалися за Галицьке князівство, не гребуючи при цьому допомогою зовнішніх ворогів. Данило міг сподіватися хіба що на допомогу Владимиро-Суздальського князя Андрія, з яким був пов’язаний династичним союзом, але той був розбитий татарами, емігрував до Швеції і нічим уже не зміг допомогти Данилові.

Проаналізувавши вектори зовнішньої політики Данила, відзначимо, що лише в політиці щодо

Орди він зазнав поразки: йому не вдалося звільнити Русь від татарського ярма. Водночас із плином часу перед нами все більше розкривається велич подвигу Данила, який об’єднав Галичину і Волинь в одне князівство і, незважаючи на татарське спустошення, перетворив його в одну із наймогутніших держав свого часу, з якою рахувалися сусіди, яку визнавав за поважну папа

18) Приблизно о 1:23:50 26 квітня  1986  року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. Будівля енергоблока частково обвалилася, при цьому, як вважається, загинула 1 людина — Валерій Ходимчук

Аварія на Чорнобильській АЕС мала, має і, на жаль, ще довго матиме значний вплив на стан навколишнього середовища України. Внаслідок вибуху ядерного реактора та пожежі на ньому за короткий період часу у довкілля потрапило від до 7 т ядерного палива. При цьому викид радіоактивного елементаЦезія-137 був тотожним радіації від вибуху декількох десятків таких атомних бомб, яку американці скинули в 1945 р. на японське місто Хіросіму. Радіоактивне забруднення найбільше торкнулося територій України іБілорусі, але підвищення радіації відзначено й у Росії, Швеції, Норвегії, Великій Британії та інших країнах, куди в перші дні після аварії вітер розносив хмари радіоактивних речовин.

Ця аварія перетворила унікальні за чистотою території Полісся в зону екологічної катастрофи. Загалом в Україні радіоактивного забруднення зазнали понад 8% території країни (майже 50 тис. км² земель!), на яких зосереджені 2,3 тис. населених пунктів дванадцяти областей. Найбільше постраждали території Київської, Житомирської, Рівненської, Чернігівської і Черкаської областей, радіоактивні опади випали також уВінницькій, Хмельницькій, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Волинській і Кіровоградській областях. Понад 3, млн людей вважаються постраждалими внаслідок цієї катастрофи, але певні дози радіоактивного опромінення отримали значно більше мешканців України.

Побудова укриття (саркофагу) над аварійним блоком, першочергові заходи з ліквідації аварії дозволили певною мірою зменшити катастрофічні наслідки радіоактивного забруднення. Це було зроблено ціною героїчних зусиль сотень тисяч людей – ліквідаторів аварії, багато з яких уже пішли з життя через захворювання, отримані внаслідок опромінення радіацією. Стан навколишнього природного середовища значною мірою впливає на здоров'я і тривалість життя людей. В Україні екологічний чинник поряд із соціально-економічним є визначальним у народжуваності й смертності населення. З 1992 р. показники смертності у нашій країні перевищують показники народжуваності, тому спостерігається зменшення кількості населення. Це особливо гостро виявляється у регіонах, де значне радіоактивне і промислове забруднення довкілля (Чернігівська, Київська, Житомирська, Донецька, Луганська, Дніпропетровська і Запорізька області).

Радіоактивне забруднення території України впливає на здоров'я людей безпосередньо й опосередковано. Радіація шкідлива як у великих дозах (опромінення людей, що спричиняє їх загибель), так і в малих (збільшення рівня захворюваності людей).

19)

Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й теплі- ший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення сло- в'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого збе- рігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як ко- лоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'ян- ська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; півден- нослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східно- слов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаю- чись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, ра- дянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак дока- зів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білору- сії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Укра- їні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древ- ляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були не- великими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані ЗО—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, прове- дення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сот- нями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі пи- тання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було не- значним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'ян- ські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні сло- в'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізо- ляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії. Основними заняттями східних слов'ян були землеробство і скотарство.

Вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес та інші культури. У

слов'ян існували різні види ремесел: ливарне, обробка заліза, різьблення

на кістці, виготовлення посуду та ін. Соціальні структури розвивалися в

напрямку від первісної общини в перших століттях до н. є. до сусідської

общини. Кількісне збільшення міст як економічних і політичних центрів,

якісний прогрес різних ремесел і торгівлі, воєнні походи, в яких брали

участь воїни всіх слов'янських земель, — усе це сприяло утворенню

східно-слов'янської держави — Київської Русі.

20) Монго́льська імпе́рія — середньовічна імперія в Євразії, найбільша за площею і числом підданих імперія у світовій історії. Початок утворенню поклало об'єднання монгольських племен під проводом Чингісхана у 1206 році. Збільшилася за рахунок приєднання державСхідної і Середньої Азії, Близького Сходу і Східної Європи. На 1405 рік її площа становила 33 мільйони км2 — четверту частину суші планети Земля.

Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги - кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари. Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, відомо, що у XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енергію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останні десятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами) , який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх некочових цивілізацій. Монголо-татарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Ко-бяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 р. об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами й у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому. Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське військо на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало воно міста Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою й жорстокою, й навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на початку грудня 1240 р. Київ упав під ударами монголо-татар. Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший період - швидкого зростання - охоплює майже 100 років - з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 р. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру - "шлях із варягів у греки", підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії. Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1034-1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопоря-док. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі. Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва- Володимира Мономаха (1113 -1125) та його сина Мстислава (1125-1132). Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва дуже підупало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.

21) Після смерті Сталіна, як вважають, в Україні починає зароджуватись пра-возахисний рух та громодянський опір правлячому режиму• Перший документ цього руху — «Відкритий лист до ООН», що його передали в 1955 р• українські політичні в'язні з таборів у Мордовії• Молоде покоління українських інтелектуалів (письменники, художники, режисери, актори), які щиро повірили в оголошений М•Хрущовим на ХХ з'їзді КПРС курс на десталінізацію суспільного житгя, своєю творчістю протестували проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність• Важливою формою руху протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності Україні. В 1953-1959 рр.виникли: Український національний комітет (УНК), Український націо-нальний фронт (УНФ), Об'єднана Партія Визволення України та ін. Слід зазначити, що відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки і над якими відбувся суд• За даними КДБ, протягом 1954-1959 рр• в Україні було ліквідовано 183 "націоналістичних та антирадянських угруповань", за "анти-радянську діяльність" було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб. Українська Робітничо-Селянська Спілка {УРСС) серед цих груп мала дещо ширшу основу• Створена у 1958 р• на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка (працював штатним пропагандистом Радехівського райкому КПУ), ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР• Україна мала «стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою»• Перед-бачалися самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм» та "завоюванням демократичних прав». Сп1лка мала намір перетво-ритися у партію, але перед її другим з'їздом було арештовано керівників, а організацію розгромлено. У травні 1961 р• у Львівському обласному суді відбувся процес над УРСС• ЛЛук'яненка бупо засуджено до смертної кари, яку пізніше було замінено п'ятнадцятирічним ув'язненням. На початку 60•х років відбулись судові процеси над дисидентами з Донець-ка, Зопор1жжя, Рівного, Тернополя, Чернівців, Луганська, Києва• В 1962-1963 рр• були піддані «проробкам», з подачі Хрущова, представники творчої інтелігенції. На Україні в пресі критикувались за «формалістичні викрутаси» Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч та ін• Головними акціями , проведеними дисидентами, були: виступи біля пам'ятника Т.Г.Шевченкові в Києві, конференція з питань культури української мови в Київському університеті. Багато дисидентів ставили вимоги лише часткового поліпшення існуючої системи, але й цього було достатньо щоб потрапити під пильне око КДБ. Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступа-ли також в обороні інших народів, зокрема, проти дискримінації євреїв, кримських татар• Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, відома також як Українська Гельсінська група (УГГ), об'єднання діячів українського правозахисного руху, утворене в Україні 9 листопада 1976.

Членами-засновниками УГГ були:

Руденко Микола Данилович (керівник групи),

Бердник Олександр Павлович

Григоренко Петро Григорович

Кандиба Іван Олексійович

Лук'яненко Левко Григорович

Мешко Оксана Яківна

Матусевич Микола Іванович

Маринович Мирослав Франкович

Строката Ніна Антонівна

Тихий Олексій Іванович