Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Киевский национальный экономический университет им. В. Гетьмана

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

shpori_MP_-_done.doc

Скачиваний:

Добавлен:

22.03.2015

Размер:

1.33 Mб

Скачать

☆

1 / 481 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 > Следующая >>>

Поняття міжнародного права як особливої системи права
Об’єкт та предмет міжнародного права.
Система міжнародного права
Функції міжнародного права Координуюча, регулююча, забезпечувальна та охоронювальна функції
Співвідношення міжнародного публічного права з національним правом, міжнародним приватним правом
Теорії співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права.
Періодизація міжнародного права
Міжнародне право в стародавньому світі
Міжнародне право від падіння Римської імперії до Вестфальського миру (1648р.)
Класичне Міжнародне право від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій
іжнародне право 1 пол ХХ ст ( до 1945р.)
Міжнародне право після створення ООН. Сучасне міжнародне право.
Поняття та види норм міжнародного права.
Договірні та звичаєві норми міжнародного права
Норми jus cogens: загальна характеристика і значення.
Міжнародні узвичаєння та міжнародна ввічливість.
Кодифікація норм міжнародного права: поняття та види
Поняття та види джерел міжнародного права
Взаємодія договору та звичаю в міжнародному праві
Роль Комісії міжнародного права ООН та інших органів ООН в кодифікації та прогресивному розвитку міжнародного права
Роль міжнародних організацій в кодифікаційному процесі
Неофіційна кодифікація міжнародного права
Поняття та значення основних принципів сучасного міжнародного права
Основні принципи сучасного міжнародного права та їх правове закріплення.
Принцип суверенної рівності держав.
Принцип невтручання у внутрішні справи.
Принцип співробітництва.
Принцип рівноправності та самовизначення народів.
Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань.
Принцип незастосування сили та погрози силою
Принцип мирного вирішення міжнародних спорів.
Принципи Гельсінського заключного акту НБСЄ.
Взаємозв’язок основних принципів сучасного міжнародного права.
Загальні питання міжнародної правосуб’єктності
Суб’єкти міжнародного права. Їх правова природа, категорії та види
Міжнародно-правове визнання
Визнання de jure, de facto, ad hoc.
Держави як основні суб’єкти міжнародного права
Фізичні та юридичні особи як суб’єкти міжнародного права
Доктрина Естради та Тобара щодо визнання держав
Конститутивна та декларативна теорії визнання
Визнання національно-визвольного руху
Визнання урядів в міжнародному праві
Поняття та сутність правонаступництва в міжнародному праві.
Правонаступництво держав відносно міжнародних договорів.
Правонаступництво держав відносно державної власності, державних архівів і боргів.
Особливості правонаступництва після розпаду СРСР
Поняття, складові елементи та правовий статус населення в міжнародному та національному праві
Міжнародно-правові питання громадянства
Правовий статус біпатридів та апатридів
Правовий статус іноземців
Біженці та переміщенні особи
Поняття політичного притулку та його правове регулювання
Правовий статус трудящих-мігрантів
Правовий статус вимушених переселенців
Міжнародно-правовий захист прав людини.
Механізм міжнародного співробітництва в галузі прав людини.
Види правового режиму територій.
Територія держави: поняття та склад.
Державна територія з міжнародним режимом користування
Поняття та види державних кордонів
Правовий режим міжнародної території
Правовий режим територій із змішаним правовим режимом
Міжнародні ріки та озера
Правовий режим Арктики
Міжнародно-правовий режим Антарктики
Стадії делімітації та демаркації державних кордонів
Правовий режим судноплавства по Дунаю
Поняття та підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності
Міжнародні правопорушення: поняття та види
Міжнародні злочини: поняття та види
Злочини міжнародного характеру: поняття та види
Види відповідальності в міжнародному праві
Форми відповідальності в міжнародному праві
Підстави звільнення від міжнародної відповідальності.
Матеріальна відповідальність за шкідливі дії, незаборонені міжнародним правом.
Відповідальність за міжнародні злочини.
Кримінальна відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини.
Кодекс злочинів проти миру та безпеки людства. Стан вирішення проблеми.
Поняття солідарної відповідальності в міжнародному праві
Відповідальність міжнародних організацій
Поняття недружнього акту.
Поняття та зміст реторсій в міжнародному праві.
Міжнародна кримінальна юрисдикція. Міжнародний кримінальний суд
Поняття міжнародних спорів та засобів їх мирного вирішення
Система мирних засобів вирішення спорів: загальна характеристика
Механізми мирного вирішення спорів міжнародними організаціями.
Переговори та консультації як засоби мирного вирішення міжнародних спорів
Добрі послуги та посередництво як засоби мирного вирішення міжнародних спорів
Особливості слідчої та узгоджувальної процедури як засобів мирного вирішення міжнародних спорів
Арбітраж та судовий розгляд як засоби мирного вирішення міжнародних спорів
Мирне вирішення спорів в рамках ОБСЄ
Поняття та джерела права міжнародних договорів
Поняття, види та юридична природа міжнародного договору
Порядок укладення міжнародних договорів
Застереження до міжнародних договорів.
Депозитарій, реєстрація та публікація міжнародних договорів
Вступ договору в силу та дія міжнародного договору
Встановлення автентичності тексту договору
Способи вираження згоди на обов’язковість договорів
Тлумачення міжнародних договорів (поняття, цілі, принципи, види)
Відносна та абсолютна недійсність міжнародних договорів
Припинення дії міжнародного договору
Забезпечення виконання міжнародних договорів
Національне законодавство України і право міжнародних договорів
Тимчасове застосування положень договору
Норми jus cogens та дійсність міжнародних договорів
Поняття та джерела права міжнародних організацій та конференцій.
Поняття та види міжнародних організацій. Правосуб’єктність міжнародних організацій.
Порядок створення, діяльності та припинення міжнародних організацій
Членство в міжнародних організаціях
Поняття та ознаки міжнародних конференцій
Загальна характеристика ООН.
Компетенція та структура РЄ
Компетенція та структура ОБСЄ
Компетенція та структура ОАД
СНД
Міжрегіональні організації (ОІК)
Правова природа неурядових міжнародних організацій
Поняття та джерела права зовнішніх зносин.
Органи зовнішніх зносин держави.
Поняття дипломатичного права та його джерела
Порядок встановлення дипломатичних зносин
Склад та функції дипломатичного представництва.
Поняття та джерела консульського права
Порядок встановлення консульських зносин між державами.
Консульські функції.
Дипломатичні та консульські привілеї та імунітети
Спеціальні місії. Конвенція про спеціальні місії 1969 р.
Привілеї та імунітети ООН
Інститут почесних консулів
Розрив дипломатичних та консульських відносин та їх вплив на дію міжнародного
Законодавство України про дипломатичну службу
Законодавство України про консульську службу України
Поняття та джерела права міжнародної безпеки. Принципи міжнародної безпеки
Система міжнародно-правових засобів забезпечення міжнародної безпеки
Система підтримання миру та безпеки за Статутом ООН.
Операції ООН по підтриманню миру та безпеки
Багатонаціональні сили поза межами ООН, їх правовий статус
Регіональна безпека, її співвідношення, із всесвітньою системою безпеки Міжнародно-правове регулювання безпеки в рамках ОБСЄ, ОАГ, ОАЄ, ЛАД, СНД
НАТО, цілі, принципи і система
Право Женеви і право Гааги
Поняття міжнародної протидії боротьби із злочинністю і об’єктивні передумови, які визначають спільну боротьбу держав
Міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру та їх негативний вплив на міжнародні відносини
Співробітництво держав у боротьбі із злочинністю і його основні міжнародно-правові
Координація діяльності держав у боротьбі із злочинами міжнародного характеру
Роль ООН і її органів у боротьбі із злочинністю, функціональні комісії ЕКОСОР та їх діяльність
Повноваження РБ ООН по підтриманню міжнародного миру та безпеки
Міжнародна боротьба з тероризмом і її значення на сучасному етапі
Боротьба з незаконним оборотом наркотичних засобів і психотропних речовин
Екстрадиція як інститут правової допомоги між державами
Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол)
Міжнародно-правові засади роззброєння
Поняття, джерела міжнародного гуманітарного права
Початок та закінчення війни
Законні учасники війни
Незаконні учасники війни
Заборонені засоби ведення війни та їх характеристика
Заборонені методи ведення війни та їх характеристика
Міжнародно-правовий захист жертв війни
Захист цивільних об’єктів і культурних цінностей під час збройних конфліктів
Правий статус військових розвідників та шпигунів
Правовий режим військової окупації.
Правові наслідки закінчення війни.
Поняття та джерела міжнародного морського права
Види морських просторів
Правовий режим внутрішніх морських вод
Поняття та правовий режим територіального моря
Прилегла зона. Поняття, види та правовий режим
Правовий режим суден в іноземних портах
Поняття держави-архіпелагу. Архіпелажні води
Виключна економічна зона
Континентальний шельф
Відкрите море
Принцип свободи відкритого моря та його елементи
Правовий режим суден у відкритому морі
Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного морського права
Протоки, які використовують для міжнародного судноплавства.
Міжнародні канали
Історичні затоки та історичні води
Умови здійснення мирного проходу через територіальне море. Кримінальна та цивільна юрисдикція прибережної держави щодо суден, які здійснюють право мирного проходу через територіальне море
Правовий режим Чорноморських проток
Правовий режим Суецького, Панамського та Кільського каналів
Міжнародний район морського дна (район)
Поняття міжнародного повітряного права
Прогресивний розвиток та кодифікація МПП
Повітряний простір як територія
Види і міжнародно-правовий режим частин повітряного простору
Принципи МПП: виключного та повного суверенітету держави над їх повітряним простором, свободи польотів у відкритому повітряному просторі, забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації
Міжнародні польоти, визначення та класифікація
Підстави та умови виконання регулярних та нерегулярних міжнародних польотів в межах іноземної території
Підстави та умови виконання польотів в межах міжнародної території загального користування (над відкритим морем)
Міжнародні повітряні сполучення: поняття, система
Комерційні право або “свободи повітря”
Повітряне судно як різновид літального апарату, визначення
Правовий статус повітряного судна
Цивільні і державні повітряні судна
Авіація загального призначення
Акти незаконного втручання в діяльність цивільної авіації: поняття та види
Міжнародні авіаційні організації ІКАО ЄКАК, Європейська Організація щодо забезпечення безпеки аеронавігації (Євро контроль)
Поняття та джерела міжнародного космічного права.
Правовий статус космічного простору та небесних тіл
Правовий статус космічних об’єктів
Міжнародно-правові обмеження військового використання космосу.
Відповідальність в міжнародному космічному праві.
Основні міжнародно-правові акти, направлені на протидію незаконному втручанню в діяльність цивільної авіації
Правовий статус космонавтів. Угода про рятування космонавтів 1968 р.

Поняття міжнародного права як особливої системи права

Міжнародне право – це система норм, які визнаються міжнародним співтовариством як правові і які регулюють відносини в рамках цього співтовариства.

Перший раз термін «міжнародне право» (international law) було використано англійським філософом Ієремією Бентамом в 1780 році в його відомій праці «Вступ до принципів моралі та законодавства». Щодо терміну «право народів», який є перекладом латинського терміну «jus gentium», то цей термін є найстаршим і своїми коріннями сягає часів Античності. Однак в XVII столітті поширення набуває термін «міжнародне право» в латинській версії «jus inter gentes». Вважається, що одним із перших цей термін використав професор Оксфордського університету Ричард Зьоч (Richard Zouche), термін «jus inter gentes» поступово трансформувався в сучасний термін «міжнародне право».

В доктрині міжнародного права з самого початку точилася боротьба між двома головними концепціями міжнародного права. Перша – «солідаристська», оскільки її представники вважають, що норми міжнародного права випливають з вимог міжнародного співтовариства і спрямовані на реалізацію цілей, які стоять перед людством. Друга концепція - «волюнтаристська», розглядає усі норми права, включно з нормами міжнародного права, як продукт волі суверенних держав.

Функції: Ю.Колосов виділяє координуючу, регулюючу, забезпечувальну, охоронну.

Риси: є правом міжнародного співтовариства; суб’єктами є не тільки держави; рушійні сили – протиріччя, солідарність, співробітництво між суб’єктами; постійно розвивається; є об’єктивний елемент – загальні принципи і норми jus cogens; не є повністю самостійною нормативною системою.

Об’єкт та предмет міжнародного права.

Обєкт – те, на що направлена дія права – МВ. Міжнародні відносини зв'язують держави в єдину систему, в міжнародне співтовариство, найбільшу соціальну систему. Єдність системи, що заглиблюється, вимагає, щоб вона регулювалася не тільки по частинах, але і як єдине ціле. У цьому причина зростання числа і значення універсальних норм міжнародного права і міжнародних організацій.

Відома точка зору, згідно якої об'єктом міжнародного права є все те, з приводу чого суб'єкти вступають в правовідносини, а саме: дії, матеріальні і нематеріальні блага. В результаті міжнародне право в цілому виявляється безоб’єктним, оскільки об'єкт є лише у конкретних правовідносин. Дії суб'єктів, матеріальні і нематеріальні блага відображають різні аспекти одного і того ж явища - міжнародних відносин, які є взаємодією суб'єктів з приводу певних благ.

Право не здатне впливати на предмети матеріального світу. Договір про передачу території однією державою іншій не робить на неї ніякого впливу. Він визначає відносини держав з приводу даної території. Будучи різновидом соціального управління, міжнародно-правовим регулюванням є управління суспільними відносинами, а не речами.

Предметом міжнародно-правових відносин є все те, з приводу чого сторони вступають в правовідносини.

Предметом, наприклад, можуть бути дії (договір про співпрацю), утримання від дій (договір про ненапад), матеріальні і нематеріальні блага (територія, співробітництво). Такого роду предмети входять в поняття "Міжнародні відносини". Відносини не можуть бути безпредметними. Вони завжди здійснюються з приводу чого-небудь.

Система міжнародного права

Системі міжнародного права властива характерна для неї структура.

Під структурою розуміється внутрішня організація системи, поєднання її елементів, характер їх взаємозв'язку. Іншими словами, це внутрішня форма системи, певна впорядкованість її частин.

Одним із перших розробив систему міжнародного права Гуго Гроцій. Якщо до нього трактати з міжнародного права писалися по окремих частинах міжнародного права, то Гроцій вперше виклав предмет міжнародного права повністю і в певному порядку. Гроцій, наприклад, скористався термінологією римлян, які визначали міжнародне право як «право війни та миру». Згідно з систематикою Гроція всі норми міжнародного права діляться на норми права, що діють під час війни, а також норми права мирного часу.

Таким чином, спочатку міжнародне право сформувалось як право війни (jus in bello), до якого пізніше було додано право миру. Однак з плином часу в систематиці міжнародного права відбулись суттєві зміни, пов’язані з тим, що на перший план вийшло право миру, тобто норми, що регулюють мирні міждержавні відносини. В сучасній науці поділ міжнародного права на право війни та миру здебільшого вважається застарілим. Крім того, в сучасній науці можна зустріти різні варіанти систематики міжнародного права. Сьогодні найбільш розповсюдженим є поділ міжнародного права на загальну частину (поняття, джерела, історія, суб’єкти, основні принципи, держава, територія, визнання, правонаступництво тощо), та галузі міжнародного права.

Комплекс основних принципів міжнародного права, що склався, об'єднав, організував і підпорядкував раніше розрізнені групи норм. Міжнародне право перестало бути тільки диспозитивним, з'явився комплекс імперативних норм (jus cogens) - загальновизнаних норм, від яких держави не мають права відступати в своїх відносинах навіть за взаємною згодою. З'явилася ще одна ознака системи - ієрархія норм, яка дала можливість визначити їх місце і роль в системі міжнародного права, спростити процес узгодження і подолання колізій, що необхідно для функціонування системи.

Особливої уваги заслуговує та обставина, що в міжнародному праві посилюється регулювання процесів створення і імплементації норм. Поступово формується міжнародне процесуальне право, що є ознакою зрілості правової системи.

Для міжнародного права характерні процеси диференціації і інтеграції одночасно. Виникають нові галузі співпраці і, відповідно, нові галузі міжнародного права. З іншого боку, різні галузі тісніше поєднуються в системі. Ядро системи утворює загальне міжнародне право, обов'язкове для всіх держав. Крім того, існують регіональні міжнародно-правові комплекси, що регулюють відносини між групами держав певного регіону. Велика кількість норм регулює двосторонні відносини. Регіональні і партикулярні норми мають відповідати загальному міжнародному праву, в сукупності вони утворюють міжнародно-правову систему.

Інститути (громадянство, тер-я), галузі, норми – елементи системи.

Універсальний, регіональний, локальний рівні

Функції міжнародного права. Координуюча, регулююча, забезпечувальна та охоронювальна функції

Функції міжнародного права - це основні напрями впливу міжнародного права на соціальне середовище, які визначені його суспільним призначенням. На думку Ю. Колосова, міжнародне право виконує в системі міжнародних відносин чотири функції: координуючу, регулюючу, забезпечувальну та охоронну, які за суттю виражають "зовнішні" функції міжнародного права.

- координуючу функцію — полягає в тому, що за допомогою його норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;

- регулюючу функцію — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне існування та спілкування;

- забезпечувальну функцію — полягає в тому, що міжнародне право містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час, так і в період війни;

- охоронну функцію — полягає в тому, що міжнародне право закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) карати порушників.

Міжнародне право покликане до життя потребами міжнародної системи, основною з них є потреба в самозбереженні. Тому головною соціальною функцією міжнародного права є зміцнення існуючої міжнародної системи, забезпечення її функціонування. Здійснюється ця функція значною мірою шляхом підтримки міжнародного правопорядку.

Головна юридична функція міжнародного права полягає в правовому регулюванні міждержавних відносин. Вона відображає метод реалізації головної соціальної функції.

Функція гармонізації національних інтересів держав і їх інтересів з інтересами загальнолюдськими. Ця функція знаходиться в основі всіх останніх, її значення підкреслюється в практиці держав.

Функція попередження небажаного розвитку подій. Функція інтернаціоналізації, інтеграції полягає в розширенні і поглибленні взаємозв'язку між державами. Тим самим зміцнюється міжнародне співтовариство - соціальна основа міжнародного права і, отже, поліпшуються умови його функціонування.

Інформаційно-виховна функція полягає в передачі накопиченого досвіду впорядкованої поведінки держав, у вихованні в дусі поваги до права, до інтересів, що охороняються ним, цінностей.

Співвідношення міжнародного публічного права з національним правом, міжнародним приватним правом

Міжнародне приватне право - галузь права, яка регулює цивільно-правові відносини, що мають міжнародний характер; частина національної правової системи, його норми створюються державою самостійно. Основне завдання міжнародного приватного права полягає в регулюванні колізії між приватноправовими нормами права різних країн. Здійснюється це завдання за допомогою специфічних норм, що іменуються колізійними. Для приватного права істотне значення мають міжнародні договори, торговельні, податкові, інвестиційні, про авторське право, про правову допомогу та ін. За їх допомогою відбувається уніфікація норм приватного права держав.

Інтернаціоналізація суспільного життя породила різного роду концепції про зближення і навіть про злиття міжнародних публічного і приватного права. У західній літературі досить поширена концепція "транснаціонального права", сформульована американським професором Ф. Джессапом.

Не можна заперечити взаємодію публічного і приватного міжнародного права, що до того ж постійно зростає. Особливо значна роль публічного права в уніфікації норм приватного права. Не дивлячись на це, кожен вид норм залишається в рамках своєї правової системи і має властивий саме їй механізм дії.

МП і нац.. право: НП регулює відносини між великою кількістю державних органів та приватних осіб, МП регулює відносини між державами, які є різними, проте суверенно рівними; НП має вертикальну систему: верховна влада, розподіл функцій, МП – горизонтальна система: немає верховної влади, існує проблема ефективності та застосування права.

НП: предмет: відносини в межах 1 держави; суб’єкти: держава в особі держ органів, фіз. і юр особи, громадські організації та ін..; джерела: Конституція, національне законодавство; створення норм: законодавча та нормотворча діяльність держ орг..; забезпечення виконання зобов’язань: механізм застосування держ примусу.

МП: предмет: відносини в межах міжнародного співтовариства; суб’єкти: держави, МО та ін.; джерела: міжнародні договори, звичаї, акти МО; створення норм: узгодження волі учасників МВ; забезпечення виконання зобов’язань: не існує механізму примусу.

Теорії співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права.

Існують дві концепції (теорії) співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: дуалістична та моністична.

ДУАЛІСТИЧНА. міжнародне і національне право є самостійними правовими системами, між якими не може бути відносин підпорядкованості.

Знавці : Тріппель, Анцилотті, Д.Б.Левін, Г.В.Ігнатенко, Г.І.Тункін інші

Різновиди: верховенства однієї системи над іншою; параллельного існування двох самостійних систем;

МОНІСТИЧНА. міжнародне і національне право – це дві системи одного правопорядку

Знавці : Кельзен, Лаутерпахт інші

Різновиди:примат внутрішньодержавного права над міжнародним; примата МП над внутрішньодержавним;

Втім, багато вчених не поділяють ні дуалістичних, ні моністичних теорій.

А. Цорн, розглядав міжнародне право як зовнішньодержавне право, норми якого є юридичними лише в тій мірі, в якій вони включені у внутрішнє право. Ця концепція є нігілістичною, оскільки заперечує юридичне існування міжнародного права. Нігілістична теорія із самого початку піддавалася критиці в літературі і не набула поширення.

Я. Броунлі розробив теорію координації, відповідно до якої, дві системи не стикаються у протиборстві, адже вони діють у різних сферах - кожна з них є вищою у своїй власній сфері.

Концепція дуалізму найповніше відображає співвідношення міжнародного і внутрішнього права. Її недолік в недооцінці взаємозв'язку двох систем.

Після Першої світової війни австрійський юрист Г. Кельзен сформулював основи концепції примату міжнародного права, згідно якої воно виступає як вищий правопорядок, не обмежений іншими правопорядками, що визначає сферу дії внутрішнього права. В наш час все більше авторів вважають, що заради миру міжнародне співтовариство має визнати примат міжнародного права, у випадках колізій з нормами внутрішнього права.

Прихильники названих концепцій не можуть ігнорувати очевидні факти. Вони визнають, що міжнародне право має пряму дію на території держави з його санкції як складова частина національної правової системи. Яка ж це пряма дія, якщо вона можлива тільки з санкції держави?

Насправді, внутрідержавна правова система сприймає не міжнародне право як особливу систему, а лише зміст його норм. В результаті відповідні норми зберігають в міжнародному праві свій статус, не зазнаючи яких-небудь змін. Відповідно до них створюються норми внутрішнього права. У цьому і полягає суть процесу інкорпорації, включення норм міжнародного права в право внутрідержавне.

Періодизація міжнародного права

Стародавній світ (Дворіччя, Месопотамія, Єгипет, Вавилон): 1300 р до н.е. – найдавніший договір між Рамзесом ІІ та царем Хаттушилем; суб’єктами були не держави, а правителі; не існувало принципу рівності суб’єктів; діяв принцип «правий той, хто сильніший»; існувала договірна практика; був відомий інститут посольства (мав тимчасовий характер); вкрай жорстокі закони війни. Стародавні Індія і Китай: регулярні міждержавні відносини; розвинений інститут посольства; договірне право; обмеження насильства під час війни; основні джерела: закони Ману, Махабхарата; Стародавня Греція: суб’єкти МП – поліси та їх обєднання; «посольське право», посли мали дипломи; інститут проксенії – покровительства іноземцям; договірна практика; арбітраж; військово- та релігійно-політичні обєднання; розвинулось «право війни»; жорстокі закони війни. Стародавній Рим: міжнародно-правові функції покладались на феціалів (феціальне право); посольське право і недоторканість послів; війна – справедливе дійство, що схвалене богами; між нар договори; покровительство іноземцям.

Середні віки (від падіння Римської імперії до Вестфальського миру, 476 – 1648 рр): панування феодальних відносин; вплив християнства; становлення європейських держав; застосування РП в т.ч. для ведення МВ; регіоналізм МП (Зх Європа, Візантія, Арабський Схід, Індія, Китай, Київська Русь). Інститути МП: дипломатичне право; консульське право; право договорів; правовий режим територій; морське право («право салюту», територіальні води з визначеними межами, каперство); право війни.

Класичне МП (від Вестф. миру до Гаазьких конференцій миру): суверенітет (незалежність та повнота влади) та рівноправність держав; посольське право (недоторканість послів, посольських приміщень, непідсудність судам держави перебування); консульське право; свобода морського судноплавства; гуманізація законів війни; розквіт каперства; боротьба пн.-американських колоній за незалежність; французька революція, Декларація прав людини і громадянина; інститут громадянства; інститут політичного притулку; інститут постійного нейтралітету. Гаазькі мирні конференції – 1899 та 1907 рр. кодифікація норм, що регламентують ведення військових дій – «право Гааги».

МП 1 пол. ХХ ст.: дві світові війни; початок формування сучасного МП; намагання створити між нар. Систему, яка б гарантувала міжнародні мир та безпеку; створення Ліги Націй; створення Постійної палти міжнародного правосуддя; пакт Бріана-Келога 1928 р.

Сучасне МП (закінчення св.. в, створення ООН): пов’язане зі створенням ООН в 1945 році; розвиток міжнародного співтовариства; відмова від концепції панування сили, заміна її концепцією панування права; осуд і ліквідація колоніальної системи; утвердження прав і свобод людини, розвиток міжнародних механізмів їх захисту; створення системи міжнародних організацій; формування основних принципів МП; збільшення кількості норм jus cogens і зобов’язань erga omnes (проти всіх, стосовно всіх).

Міжнародне право в стародавньому світі

З виникненням перших держав у Дворіччі та в долині Нілу, між ними почали формуватися відносини, які поступово набули правового характеру. Такі відносини спочатку мали епізодичний характер, але наприкінці ІІІ - в ІІ тис до н.е. стали регулярними і оформились у правові норми. З середини ІІ тис. до н.е. кількість договорів, стала більш значною. Серед договорів зустрічались союзні договори, договори про кордони, про укладення шлюбів. Найдавніший договір був укладений між царем Хаттушилем та єгипетським фараоном Рамзесом ІІ близько 1300 р. до н.е.

В кінці ІІ тис. до н.е. укладалися не тільки мирні міжнародні договори, договори про союзи, взаємну військову допомогу, а й договори про нейтралітет, державні кордони, обмін спірними територіями. Договорами визначалися порядок розподілу військової здобичі, видачі перебіжчиків, право притулку, правила ведення торгівлі та ін. В цей період можна говорити про формування принципу „pacta sunt servanda”.

Міжнародне право від падіння Римської імперії до Вестфальського миру (1648р.)

Середні віки (від падіння Римської імперії до Вестфальського миру, 476 – 1648 рр): панування феодальних відносин; вплив християнства; становлення європейських держав; застосування РП в т.ч. для ведення МВ; Єдиного міжнародного права, в середні віки, як і в стародавньому світі, ще не існувало. Міжнародне право мало регіональний характер (Зх Європа, Візантія, Арабський Схід, Індія, Китай, До ХІІІ ст. міжнародно-правові відносини Західної та Східної Європи мали регулярний та інтенсивний характер. З Х ст. важливу роль в європейських міжнародних відносинах відігравала Київська Русь). Інститути МП: дипломатичне право (в середні віки ще не існувало постійних дипломатичних представників. Правила ведення зовнішніх зносин залишались переважно звичаєвими, втім, поступово почали включатися до договорів. Особа посла вважалось недоторканною . Посли мали привілеї та імунітети. Тривалий час дипломатичні місії мали одноразовий або лише періодичний характер. Їх глав в середні віки називали легатами, нунціями (посли римських пап), прокураторами, послами. Постійні посольства, зокрема, в Західній Європі, на думку більшості дослідників, з’явились лише в сер. ХVст); консульське право (Серед вчених переважає думка, що консули виникли із самоврядних організацій купців та мореплавців. В ХІІІ- ХІVст. інститут консульства набув поширення по всій Європі і з часом перетворився на державну установу. Втім, імунітетом консули стали користуватися значно пізніше); право договорів (в середні віки ще не знали строку давності погашення договорів. Існувала немовбито презумпція, за якою укладені на певний строк договори, могли бути поновленими за певних обставин. Засобами забезпечення договорів протягом тривалого часу були присягання, скріплення договору особистою печаткою, а також застава людей, цінностей, територій. мав місце інститут гарантування договорів з боку третіх осіб); правовий режим територій; морське право («право салюту», тобто право феодальної держави вимагати від іноземних суден вшанування її прапору в морях, що перебували під її юрисдикцією, територіальні води з визначеними межами (зовнішня межа, яких визначалась відстанню в 3 морські милі (правило гарматного пострілу)), каперство; в 1169 р. папа Олександр ІІ, в одному з своїх послань стверджував, що океан є надбанням всіх народів. Втім, якщо судно потерпало, чи було викинуто на берег, все майно та вантаж переходили у власність того, кому належав берег (т.зв. берегове право)); право війни. Під час феодальної роздробленості окремі феодали, навіть, підтримували дипломатичні зносини, від свого імені оголошували війни, укладали мирні договори. В ХІІІ ст. склалось розуміння прав суб’єктів міжнародного права, серед яких визнавались: право самостійного ведення зовнішніх зносин, укладення договорів, територіальне верховенство, право оголошення війни та укладення миру. В період абсолютизму суверенітет держави проголошувався в формі суверенітету монарха, оскільки монарх вважався його єдиним носієм . Рівність держав означала рівність монархів.

Класичне МП (від Вестф. миру до Гаазьких конференцій миру): Початок нового етапу розвитку міжнародного права було покладено підписанням Вестфальського миру 1648 р., який розв’язав низку гострих міжнародно-правових питань і значно вплинув на хід історії європейських держав. Значення трактату полягає насамперед в тому, що ним було встановлено політичну рівновагу в системі європейських держав. Держави вперше продемонстрували можливість узгодженого світського вирішення спільних європейських проблем без втручання церкви.

Вестфальський трактат визнав за всіма учасниками право на територію і верховенство (суверенітет в межах території), підтвердив рівноправність європейських держав незалежно від віросповідання та форми державного устрою, визнав рівність католицького та протестантського віросповідань, і, відповідно, закріпив релігійну свободу. В посольському праві (дипломатичному) протягом даного періоду остаточно утвердився принцип недоторканності послів та посольських приміщень, непідсудності послів судам держави перебування. В консульському праві утвердилось призначення консулів державами, які перебували тепер на державній службі. Правовий статус консулів та їх функції почали визначатися міжнародними договорами держав.

Одночасно більшістю держав було визнано 3-мильну ширину територіального моря. Поступово відміняються багаточисельні митні збори на річках. Між європейськими державами почали укладатись договори про свободу судноплавства по транскордонним річкам. Протягом ХVІІІ ст. відбулись зміни в законах та звичаях війни, які поступово ставали гуманнішими. Хоча воюючі сторони не розрізняли комбатантів та не комбатантів, втім почали з’являтись угоди про недоторканність під час війни військових шпиталів та медичного персоналу, про надання допомоги хворим та пораненим полоненим, недоторканність мирних жителів (насамперед жінок та дітей). В морських війнах продовжувало діяти каперство. Кожна держава самостійно вважала які товари є контрабандними, що призводило до свавілля каперів при захопленні призів. боротьба пн.-американських колоній за незалежність від Англії та Франції і проголошення в 1776 р. США. Договори США з Францією, Росією та іншими державами стали фактичним і юридичним визнанням права нації на самовизначення та створення суверенної держави.французька революція, Декларація прав людини і громадянина; формування інституту громадянства, який прийшов на зміну інституту підданства; інститут політичного притулку; інститут постійного нейтралітету. Гаазькі мирні конференції – 1899 та 1907 рр На Гаазьких конференціях відбулась кодифікація норм, що регламентували ведення військових дій, які в міжнародному гуманітарному праві називають „право Гааги”.

МП 1 пол. ХХ ст.: Перша світова війна (1914-1919 рр.), укладення Версальського мирного договору 1919 р. та створення Версальсько-Вашингтонської системи та Ліги націй визначили основні напрями розвитку міжнародного права. В період від кінця першої світової війни до розв’язання другої, слід відмітити зусилля держав щодо попередження виникнення агресивних воєн. Зокрема, варто відзначити підписаний в 1928 р. Паризький договір про відмову від війни як знаряддя національної політики, більше відомий під назвою Пакт Бріана-Келлога. Як засіб врегулювання міжнародних спорів, за ст.1 Пакту, війна засуджувалась. Всі спори, що можуть виникнути між державами мають вирішуватися виключно мирними засобами (ст. 2). Друга світова війна продемонструвала нехтування досягнутими між державами домовленостями, принципами та нормами тогочасного міжнародного права, що виявились слабшими за силу зброї. Це, власне, спонукало до пошуку засад такого післявоєнного устрою, які б створили для держав міжнародно-правові гарантії їхньої безпеки. Питання підтримання міжнародного миру стали предметом розгляду на Московській (1942р.), Тегеранській (1943р.), Ялтинській (1945р.) конференціях. В боротьбі з фашизмом сформувалося розуміння міжнародного права саме як засобу забезпечення миру та безпеки в світі.

початок формування сучасного МП; намагання створити між нар. Систему, яка б гарантувала міжнародні мир та безпеку; створення Ліги Націй; створення Постійної палти міжнародного правосуддя

Міжнародне право після створення ООН. Сучасне міжнародне право.

Сучасний період розвитку міжнародного права пов'язаний з створенням ООН та прийняттям 26 червня 1945 р. Статуту ООН, який закріпив основні цілі створення Організації, а саме: підтримання міжнародного миру та безпеки, розвиток дружніх відносин між націями на основі принципу рівноправності та самовизначення народів, здійснення міжнародного співробітництва, узгодження дій націй в досягненні спільних цілей. В Статуті ООН закріплювався основоположний принцип міжнародних відносин та міжнародного права, за яким застосування сили та погрози силою стало неприпустимим. У такий спосіб „право на війну” в сучасному міжнародному праві було заборонено.

Саме тому виникла потреба у вдосконаленні норм міжнародного права, які регламентували відповідальність держав за порушення міжнародного права. Не менш актуальним стало вироблення норм

З вирішенням проблеми забезпечення миру, яка є головною для міжнародного співтовариства, стало можливим поступове врегулювання й інших міжнародно-правових відносин. Друга половина ХХ ст. характеризується кодифікацією найважливіших галузей міжнародного права: права міжнародних договорів (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969р.), права зовнішніх зносин (Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961р., Віденська конвенція про консульські зносини 1961 р.), повітряного права (Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 р.), морського права (Конвенція ООН з морського права 1982р.).

Сучасне міжнародне право розвивається значною мірою під впливом ООН.

Поняття та види норм міжнародного права.

Норма міжнародного права - це створене угодою суб'єктів формально визначене правило, що встановлює для них права і обов'язки, здійснення яких забезпечується юридичним механізмом.

Норма є загальним правилом, розрахованим на невизначену кількість випадків.

Разом з тим міжнародно-правові норми мають ряд особливостей, що дозволяють виділити їх в окрему систему.

1) предмет регулювання — міждержавні відносини і пов'язані з ними відносини інших суб'єктів;

2) порядок створення — узгодження позицій держав та (або) інших суб'єктів;

3) форма закріплення (існування) — відповідна погоджувальному характеру змісту правил поведінки (договір, звичай, акти міжнародних конференцій і міжнародних організацій);

4) забезпечення реалізації норм, як правило, самими державами-творцями індивідуально або колективно, зокрема за допомогою створених ними міжнародних організацій і органів, при цьому особливе значення мають заходи, що сприяють добровільній реалізації норм.

Створення норм міжнародного права представляє процес узгодження позицій держав, що включає дві стадії:

1) досягнення згоди щодо змісту правила поведінки;

2) взаємообумовлене волевиявлення держав щодо визнання правила поведінки обов'язковим.

Специфіка міжнародно-правових норм і їх системи позначається на їх конструкції. Головне полягає в тому, що більшість норм містять лише диспозицію, а санкції, точніше контрзаходи, визначаються системою в цілому. Конкретні контрзаходи у разі порушення норм можуть передбачатися окремими договорами.

Міжнародно-правові норми неоднорідні за формою і змістом. Їх можна класифікувати за різними критеріями. Види норм міжнародного права: - за сферою дії – універсальні (глобальність дії, загальна обов'язкова сила, створення і зміна їх міжнародним співтовариством в цілому, Універсальні норми утворюють загальне міжнародне право), регіональні (У певному регіоні істотно заглиблюється взаємодія держав, що породжує потребу у вищому рівні нормативного регулювання аж до створення наднаціонального регулювання. У регіоні інтеграції виникають комплекси норм, що володіють чималою специфікою, створюються нові механізми правотворчості і правоосуществления. Найбільш показовий в цьому плані досвід Європейського союзу), партикулярні (поширюють свою дію на відносини з обмеженим колом учасників, в більшості випадків - на двосторонні відносини. Їх основним джерелом є договори. Але існують і звичаєві норми такого роду); локальні норми за чисельністю істотно перевершують універсальні.

- за способом створення і формою існування - звичаєві, договірні, норми рішень міжнародних організацій.

- за юридичною силою – імперативні (мають особливу юридичну силу. Остання полягає в неприпустимості відхилення від норм jus cogens у взаєминах окремих держав навіть шляхом їх угоди. Звичай або договір, що суперечить нормі jus cogens буде недійсним. Нова імперативна норма робить недійсними існуючі норми, які не відповідають їй) і диспозитивні (норми, що допускають відступ від них за угодою сторін. При цьому не повинні зачіпатися права і законні інтереси третіх держав. Більшість універсальних і локальних норм є диспозитивними нормами);

- за функціями в системі – матеріальні (містять права й обов'язки суб’єктів щодо конкретних об'єктів міжнародно-правового регулювання, впроваджують їх правила поведінки) і процесуальні (загальні принципи права, які в основному є процесуальними (наприклад, ніхто не може бути суддею у власній справі, пріоритет спеціального закону відносно загального та ін.), Процесуальне право відрізняється високим ступенем диспозитивності. Воно визначає лише загальні риси процесуальної діяльності. Свої процесуальні норми містить практично кожен договір);

Залежно від змісту, цільового призначення і характеру викладу норми міжнародного права підрозділяються на:

— норми-принципи. Такими є основні принципи міжнародного права, закріплені в ст. 1 і 2 Статуту ООН. Наприклад, принцип незастосування сили та погрози силою, принцип мирного вирішення спорів, принцип невтручання у внутрішні справи держав, принцип співробітництва держав, принцип рівноправ'я і народів, принцип суверенної рівності держав, принцип добросовісного виконання державами своїх зобов'язань. Три загальновизнані принципи — непорушності кордонів, та територіальної цілісності, поваги прав людини і основних свобод — найповніше визначені в Заключному акті НБСЄ 1975 р.;

— норми-визначення. Вони містяться в різних статтях міжнародного договору або складають окремий розділ (статтю) договору. Наприклад, в ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. подані визначення термінів, використаних в договорі як «ратифікація», «повноваження», «договір», «учасник» «міжнародна організація» та ін.;

— норми-цілі, що закріплюють і завдання, на досягнення яких має бути спрямована діяльність суб'єкта або суб'єктів міжнародного права. Наприклад, держави — учасники Угоди про діяльність держав на Місяці і інших небесних тілах 1979 р. поставили перед собою мету «не допустити перетворення Місяця на район міжнародних конфліктів».

Договірні та звичаєві норми міжнародного права

На справедливу думку Р. І. Тункина, однією з важливих особливостей міжнародного права є те, що його норми створюються самими суб'єктами цієї системи права. Міжнародний договір і міжнародний звичай є основними способами створення норм міжнародного права.

Договірна норма. Загальновизнано, що основним способом створення норм міжнародного права є міжнародний договір. Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Згідно ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., договір означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і врегульовану міжнародним правом незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від конкретного найменування. Договір може відтворювати і підтверджувати чинні норми міжнародного права, конкретизувати їх, розвивати, створювати нові і ліквідовувати старі.

Міжнародно-правовий звичай. На відміну від договірних норм международно- правовий звичай не є результатом узгодження волі суб'єктів міжнародного права.

На думку Р. І. Тункина, opinio juris означає, що держава розглядає те або інше звичаєве правило як норму міжнародного права, як правило, юридично обов'язкове в міжнародному плані. Це вираз волі держави. Коли інші держави також виражають волю в тому ж напрямі, утворюється мовчазна угода про визнання звичаєвого правила як міжнародно-правової норми. Міжнародно-правовий звичай може бути універсальним, галузевим або локальним.

Загальновизнаними міжнародно-правовими звичаями, наприклад є заборона агресії, геноциду, рабства, расової дискримінації, злочинів проти людяності і тортур, а також право на самовизначення. В ст. 38 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. вказано, що статті даної Конвенції не перешкоджають якій-небудь нормі, що міститься в договорі, стати обов'язковою для третьої держави як звичаєва норма міжнародного права, що визнається як така.

Для визнання міжнародно-правового звичаю необхідно дві умови: загальна практика і визнання звичаю як правової норми. Наявність звичаєвої норми може бути підтверджено заявами держав судовими рішеннями, практикою. При визнанні звичаєвої норми не допускаються застереження.

Норми jus cogens: загальна характеристика і значення.

Імперативні норми забезпечуються особливими засобами. Породжувані ними правовідносини є загальними, такими, що діють між всіма (erga omnes). Відповідно, у разі порушення цих норм виникають і універсальні правовідносини відповідальності: не тільки безпосередньо постраждала, але і будь-яка інша держава має право поставити в юридичному плані питання про відповідальність правопорушника. Ще однією особливою формою відповідальності за порушення імперативних норм є кримінальна відповідальність посадових осіб держави. Проект статей Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, підготовлений Комісією міжнародного права, дає уявлення про імперативні норми, які охороняються в такому порядку. До них належать принципи і норми, що забороняють агресію, втручання у внутрішні справи, колоніальне і інші види іноземного панування, основні принципи гуманітарного права, норми про відповідальність за злочини проти людства.

Згідно ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, норма jus cogens — це норма загального міжнародного права, яка приймається і визнається міжнародним співтовариством держав в цілому як норма, відхилення від якої є неприпустимим і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що має такий самий характер.

Неприпустимість відхилення від норми jus cogens обумовлена характером об'єкту регульованих нею відносин, який представляє інтерес для всього міжнародного співтовариства, тобто своєрідного всесвітнього об'єднання держав, що взаємодіють між собою. Порушення цієї норми може спричинити шкоду правам і інтересам всіх держав. Вона має вищу юридичну силу, і договір вважається нікчемним, якщо у момент укладення він суперечить такій нормі.

При виникненні нової норми jus cogens існуючі договори, які суперечать їй, стають недійсними, їх дія припиняється.

Міжнародні узвичаєння та міжнародна ввічливість.

Від юридично обов’язкових норм міжнародного права слід відрізняти міжнародні узвичаєння, міжнародну ввічливість.

Міжнародна ввічливість (comitas gentium) – сукупність правил доброзичливості, коректності, стриманості та взаємної поваги учасників міжнародного спілкування, що не мають юридично обов’язкового характеру.

Міжнародна ввічливість базується на концепції рівності держав і її дотримання має в основному взаємний характер. Норми міжнародної ввічливості можуть перетворюватися в норми міжнародного права в рамках міжнародного правотворчого процесу. Так, наприклад, деякі правила міжнародної ввічливості, що стосувалися дипломатичних привілеїв та імунітетів, з часом трансформувалися в норми міжнародного дипломатичного права. З іншого боку, з норм міжнародного права можуть випливати норми міжнародної ввічливості. Прикладом можуть бути норми міжнародної ввічливості, що сформувалися на основі засади суверенної рівності держав. До числа таких норм міжнародної ввічливості, зокрема, відносять такі: повага до національних символів держави, повага до правових актів інших держав, встановлення певного порядку місць за столом переговорів для дипломатичних представників з різних держав, правило альтернату тощо.

Міжнародні узвичаєння – це правила поведінки, що складаються між суб’єктами міжнародного права і підтверджуються практикою, але не є юридично обов’язковими.

В результаті першого етапу узгодження воль держав складаються узвичаєння, тобто правила поведінки, яким зазвичай слідує держава, але які ще не є правовою нормою. Узвичаєння – це загальна практика, яка не відображає правового зобов'язання (прикладом в даному випадку можуть служити морські церемоніали). Для того, щоб стати нормою міжнародного права, узвичаєння має пройти другий, завершальний етап, що полягає в узгодженні волі держав щодо визнання узвичаєння opinion juris.

Узвичаєння стає нормою міжнародного права тільки після того, як дві або більше держави визнали його в цій якості.

Кодифікація норм міжнародного права: поняття та види

Кодифікація норм МП – це систематизація чинних принципів і норм міжнародного права і розробка нових норм відповідно до предмету регулювання з метою створення внутрішньо узгоджених правових актів.

Кодифікація – це прогресивний розвиток принципів і норм міжнародного права.

Основні завдання кодифікації:

а) встановлення точного змісту і чіткого формулювання чинних принципів і норм міжнародного права (звичаєвих або договірних) у тій або іншій сфері відносин між державами;

б) зміна або перегляд застарілих норм;

в) розробка нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу і актуальних потреб міжнародних відносин;

г) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм в єдиному міжнародно-правовому акті (конвенції, договорі, угоді).

Види кодифікації

Кодифікація міжнародного права може бути офіційною, що здійснюється на міжнародному рівні або в межах міжнародних організацій та неофіційною, що здійснюється міжнародними неурядовими організаціями, науковими установами, вченими.

Офіційна кодифікація

Початок офіційної кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права було покладено на Віденському конгресі (1814—1815 рр.), на якому держави підписали Паризький договір 1814 р. Договір містив положення, що стосувались режиму міжнародних річок, заборони работоргівлі, рангів дипломатичних агентів. Конгрес поклав початок інституту постійного нейтралітету.

Помітну роль в розвитку ряду інститутів міжнародного права зіграв Паризький мирний конгрес (1856 р.). На ньому були прийняті норми про гуманізацію правил ведення морської війни (наприклад, було заборонено каперство).

Важливу роль в кодифікації норм міжнародного права зіграли Гаазькі конференції миру.

Після Першої світової війни питання кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права були зосереджені в рамках Ліги Націй.

Після Другої світової війни практично всіма аспектами кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права займається ООН — як універсальна і найбільш авторитетна організація в галузі управління міжнародними

На II сесії Генеральної Асамблеї 21 листопада 1947 р. була прийнята резолюція про створення КМП ООН і затверджено Положення про КМП.

Комісія міжнародного права ООН має на меті сприяти прогресивному розвитку міжнародного права і його кодифікації. В ст. 1 Положення вказано, що Комісія «займається переважно питаннями міжнародного публічного права, але вона може розглядати питання і міжнародного приватного права».

Згідно ст. 15 Положення, визначення «прогресивний розвиток міжнародного права» вживається в сенсі підготовки проектів конвенцій з тих питань, які ще не регулюються міжнародним правом або з яких право ще недостатньо розвинене в практиці держав. Рівним чином визначення «кодифікація міжнародного права» для зручності вживається в сенсі точнішого формулювання і систематизації норм міжнародного права в тих галузях, в яких вже є широка державна практика, прецеденти доктрини.

Велику роботу по кодифікації і прогресивному розвитку галузевих норм проводять спеціалізовані установи ООН, особливо ІМО, ІКАО, ФАО, ВОЗ, ВМО, ЮНЕСКО та ін.

Неофіційна кодифікація міжнародного права

Неофіційна кодифікація може здійснюватися міжнародними неурядовими організаціями, національними неурядовими організаціями асоціаціями, окремими ученими.

В 1873 р. в Ганті (Бельгія) був створений Інститут міжнародного права, який складався з вчених різних держав, з метою сприяти колективними зусиллями його членів прогресу і постійній кодифікації міжнародного права.

Активну роль в кодифікації міжнародного права відіграє асоціація міжнародного права, створена в Брюсселі в 1873 р. Спочатку вона називалася Асоціацією для реформи і кодифікації міжнародного права. ЇЇ метою є вивчення, роз'яснення і розвиток міжнародного права і розробка пропозицій по вирішенню колізій і уніфікації правових норм. Штаб-квартира знаходиться в Лондоні.

В 1912 р. в Вашингтоні заснований Американський інститут міжнародного права.

В Україні існує Українська асоціація міжнародного права.

Неофіційну кодифікацію міжнародно-правових норм здійснюють також вчені багатьох країн.

Поняття та види джерел міжнародного права

Джерела міжнародного права – це зовнішні форми існування міжнародно-правових норм.

На відміну від внутрішньодержавного права, міжнародне право не має таких конституційних норм або спеціальних актів, в яких закріплюється перелік нормативних актів, які компетентні приймати певні органи. Держави, міжнародні організації і (у передбачених випадках) деякі інші суб'єкти, погоджуючи свої інтереси, самі визначають не тільки зміст міжнародно-правових норм, але і зовнішню форму їх існування.

Презумпція різноманітності джерел міжнародного права визначена в Статуті ООН

При визначенні кола джерел міжнародного права, прийнято звертатись до ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Саме в ній закріплений формальний перелік джерел міжнародного права (міжнародні конвенції (договори), міжнародні звичаї, загальні принципи права, судові рішення і доктрини).

Види: основні (договір, звичай, заг. Принципи), допоміжні – не створюють правові норми, але можуть підтверджувати їх існування (доктрина, судові рішення), додаткові (акти міжнародних організацій, односторонні акти держав).

Договір – угода, укладена між державами (ін.. суб’єктами МП) в письмовій формі і врегульована МП. Чітко формулює права і обов’язки сторін, регулює практично всі сфери МВ, найкращим чином забезпечує узгодження і взаємодію міжнародних норм.

Звичай – доказ загальної практики, визнаної за правову норму. Обєктивна складова: практика держав (тривала, одноманітна, загальна, постійна) + суб’єктивна складова: переконаність в правомірності і необхідності відповідних дій (opinio juris).

Загальні принципи права: ключові ідеї, що визначають сутність права взагалі. Принципи справедливості, рівності, розумності, добросовісності, за порушенням зобов’язань слідує відповідальність, корисної дії, принцип справедливості принцип законності, принцип «договори повинні дотримуватися», принцип довіри, принцип захисту прав людини, принцип суверенітету над природними ресурсами та ін..

Доктрина – позиція науковців та органів, які виробляють юридичні погляди, що не є обов’язковими нормами для суб’єктів МП.

Судові рішення – судова практика національних і міжнародних судів та арбітражних органів (МС ООН..)

Односторонні акти держав, що мають міжнародно-правове значення – заява, визнання, протест, обіцянка.. Створюють в односторонньому порядку зобов’язання для держави.

Акти міжнародних організацій – резолюції, рішення, рекомендації, декларації та ін.. Є актами soft law і не містять загальнообов’язкових норм; держави зв’язані принципом добросовісності щодо цих актів і не можуть ними нехтувати.

Взаємодія договору та звичаю в міжнародному праві

Механізм взаємодії міжнародного договору і звичаю пов'язаний із процесом кодифікації міжнародного права. У такому сенсі кодифікація міжнародного права є процесом його раціоналізації, тобто трансформації звичаю, що виник стихійно, в раціонально осмислені норми договірного права. Можна навіть стверджувати, що в кодифікації відображається критичне самопізнання міжнародного співтовариства, а сама кодифікація є творчим процесом не лише створення нових норм міжнародного права, а й процесом надання існуючим нормам міжнародного права за допомогою кодифікаційних договорів більш конкретної та раціональної форми. Як засвідчує міжнародна практика, норми, що містяться в кодифікаційних конвенціях, набувають універсального застосування лише в результаті функціонування звичаю, який діє разом із конвенціями.

Взаємодія кодифікаційних конвенцій і загального звичаєвого права відбувається на трьох основних рівнях:

міжнародний договір можє закріплювати вже існуючі та діючі норми міжнародного звичаєвого права. У такий спосіб міжнародний договір узагальнює та систематизує у процесі кодифікації існуючу загальну, єдину та постійну практику держав, визнану ними як правову норму. Причому договірні норми, що відображають існуюче звичаєве право, є обов'язковими як міжнародний звичай для всіх держав незалежно від їхньої участі в цій кодифікаційній конвенції. Як зазначає з цього приводу Комісія міжнародного права, «принцип чи норма звичаєвого міжнародного права можуть бути втілені у двосторонній чи багатосторонній угоді з тим, щоб у встановлених межах мати силу конвенційної норми для держав, що є сторонами угоди, поки угода залишається чинною; проте вони залишатимуться обов'язковими як принцип або норма міжнародного звичаєвого права для інших держав»;

міжнародний договір може також містити нові норми, які через певний час можуть стати обов'язковими для держав, що не є учасниками цього договору, внаслідок переходу цих договірних норм до загального звичаєвого права. Цей підхід знаходить своє підтвердження і в практиці Міжнародного суду ООН, який в одному з своїх рішень зазначив, що договірна норма може «становити основу або точку відліку розвитку норми, яка, будучи суто конвенційною або договірною за своїм походженням, з тих пір перейшла до групи загальних норм міжнародного права та, будучи визнана як така opinio juris, стала обов'язковою навіть для держав, що не є сторонами конвенції». Причому, на думку Суду, цей процес «є одним із визнаних методів, за допомогою яких можуть виникнути нові норми міжнародного звичаєвого права»;

3) нова норма звичаєвого права, що стала результатом певних змін або невдоволення окремими положеннями договору з боку його учасників, може призвести до модифікації в дії договору.

Говорячи про механізм взаємодії договору і звичаю, слід звернути увагу на те, що письмове закріплення звичаєвої норми в тексті конвенції має позитивне значення для застосування звичаєвих норм міжнародного права в межах світового співтовариства держав.

Роль Комісії міжнародного права ООН та інших органів ООН в кодифікації та прогресивному розвитку міжнародного права

У відповідності с п. 1 ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея організовує дослідження і робить рекомендації з метою заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. В січні 1947р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, що заснувала Комітет з прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. Йому було доручено розглянути методи, за допомогою яких Генеральна Асамблея могла б виконувати функції, пов'язані з кодифікацією міжнародного права та його прогресивним розвитком. Комітет схвалив доповідь, в якій рекомендував створити Комісію міжнародного права ООН.

У її склад входять 34 (до 1981 року — 25) юриста-міжнарод-ника, «які користуються визнаним авторитетом у галузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-літній термін і виступають в особистій якості. Комісія міжнародного права ООН має на меті сприяти прогресивному розвитку міжнародного права і його кодифікації. В ст. 1 Положення вказано, що Комісія «займається переважно питаннями міжнародного публічного права, але вона може розглядати питання і міжнародного приватного права».

Якщо Генеральна Асамблея передає КМП ООН пропозиції, що стосуються прогресивного розвитку міжнародного права, Комісія призначає одного із своїх членів доповідачем, складає план роботи розсилає урядам питання і просить їх представляти їй у визначений термін інформацію і дані, що належать до питань включених в план роботи.

КМП ООН розглядає надані їй Генеральним секретарем пропозиції і проекти багатосторонніх конвенцій, що представляються державами — членами ООН, головними органами ООН, окрім Генеральної Асамблеї, спеціалізованими установами або офіційними органами, створеними за домовленістю між урядами для сприяння прогресивному розвитку міжнародного права і його кодифікації. КМП ООН робить огляд міжнародного права з метою кодифікації. Якщо Комісія визнає кодифікацію з певного питання необхідною і бажаною вона представляє свої рекомендації Генеральній Асамблеї. Її прохання розглянути те або інше питання виконуються Комісією в першу чергу.

Комісія готує свої проекти у формі статей і представляє їх Генеральній Асамблеї з коментарями, що містять виклад прецедентів і інших відомостей, включаючи договори, судові рішення і доктрину; висновки щодо ступеня згоди з кожною позицією держав і доктрини, а також існуючі розбіжності та аргументи на користь того або іншого положення

Якщо КМП ООН визнає який-небудь проект задовільним вона просить Генерального секретаря видати його як документ Комісії. Вона може рекомендувати Генеральній Асамблеї не приймати ніякого рішення, прийняти доповідь до уваги або схвалити її в своїй резолюції; рекомендувати державам — членам ООН з метою ухвалення конвенції скликати конференцію тощо.

КМП ООН організує збір і публікацію документів, що стосуються практики держав, і судових рішень національних і міжнародних судів з питань міжнародного права і представляє Генеральній Асамблеї доповідь.

КМП ООН складається з 34 членів.

Роль міжнародних організацій в кодифікаційному процесі

Констатуючи бурхливий розвиток міжнародних організацій як одного із найбільших інститутів сучасного міжнародного права, не можна не відзначити, що він не супроводжувався процесом його кодифікації. їх статус був визначений переважно на підставі індивідуальних, двосторонніх або багатосторонніх міжнародних актів, що стосувалися кожної міжнародної організації окремо. Офіційна кодифікація міжнародного права реалізується у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єднаних Націй. Статут ООН містить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН) організує дослідження і робить рекомендації з метою: а)... заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації» (стаття 13 Статуту). Таким чином, слід зазначити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний розвиток міжнародного права» є складовими, взаємозалежними й такими, що взаємопроникають, елементами єдиного кодифікаційного процесу. Практичною діяльністю з кодифікації міжнародного права в рамках ООН займається Комісія міжнародного права (повне найменування — Комісія з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконтрольна.

Міжнародна неурядова організація — Міжнародний комітет Червоно-го Хреста — підготувала проекти кодифікації міжнародного права у період збройних конфліктів. На їх основі у 1949 році дипломатичні конференції прийняли чотири Женевські конвенції про захист жертв війни, а у 1977 році ще й два Додаткових протоколи до них.

Неофіційна кодифікація міжнародного права

В 1912 р. в Вашингтоні заснований Американський інститут міжнародного права.

В Україні існує Українська асоціація міжнародного права.

Неофіційну кодифікацію міжнародно-правових норм здійснюють також вчені багатьох країн.

Поняття та значення основних принципів сучасного міжнародного права

Основними принципами є загальні норми міжнародного права, що визначають його головний зміст і характерні риси, що володіють вищим політичним, моральним і юридичним авторитетом.

Принципи є універсальними, тобто загальнообов'язковими, нормами.

Основні принципи закріплені в Статуті ООН. Їх зміст розкритий в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральної Асамблеї в 1970 р. Перелік принципів доповнений Заключним актом НБСЄ 1975р.,

Активний процес становлення і розвитку змісту основних принципів свідчить про значення, що надається співтовариством зміцненню його нормативних основ. Ніколи у минулому нічого подібного не спостерігалося. Наявність розвиненого комплексу принципів - характерна риса сучасного міжнародного співтовариства і його права.

Основні принципи сучасного міжнародного права

Принцип незастосування сили та погрози силою; Принцип мирного вирішення спорів; Принцип невтручання у внутрішні справи держав; Принцип суверенної рівності держав; Принцип співробітництва; Принцип рівноправності та самовизначення народів; Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань; принцип поваги прав людини; принцип територіальної цілісності; принцип непорушності державних кордонів.

Основні принципи сучасного міжнародного права та їх правове закріплення.

Принципи є універсальними, тобто загальнообов'язковими, нормами.

Основні принципи сучасного міжнародного права: Принцип незастосування сили та погрози силою; Принцип мирного вирішення спорів; Принцип невтручання у внутрішні справи держав; Принцип суверенної рівності держав; Принцип співробітництва; Принцип рівноправності та самовизначення народів; Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань; принцип поваги прав людини; принцип територіальної цілісності; принцип непорушності державних кордонів.

Принцип суверенної рівності держав.

При визначенні принципів, що покладені в основу ООН, Статут ООН першим вказує на принцип суверенної рівності держав (ст. 2).

Принцип суверенної рівності держав (принцип рівноправ'я держав) відображає основну якість міжнародного права як права рівних (par in paren not habet imperium – рівний над рівним не має влади) суб'єктів. Якість суверенітету унікальна за своїм характером. Через цю якість держави рівні незалежно від часу виникнення, величини території, кількості населення, нарешті, від визнання або невизнання.

Принцип складається з двох елементів - суверенітету і рівноправності, між якими існує нерозривний зв'язок. Суверенітет може бути реальним тільки в умовах рівноправності. Взаємна повага суверенітету - необхідна умова рівноправності.

Принцип суверенної рівності держав лежить в основі всього міжнародного права, характерні риси якого визначаються перш за все тим, що його суб'єктами є суверенні держави.

Основний зміст принципу:

держави зобов'язані поважати суверенну рівність і своєрідність одна одної, а також всі права, притаманні суверенітету, включаючи правосуб'єктність; кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свою політичну, соціальну, економічну і культурну систему, встановлювати свої закони і адміністративні правила;
всі держави володіють рівними основними правами і обов'язками;
вони зобов'язані поважати право один одного визначати і здійснювати на свій розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права;
кожна держава має право брати участь в міжнародних організаціях і договорах;
держави повинні сумлінно виконувати свої зобов'язання по міжнародному праву.

Суверенітет зазвичай розуміється як повновладдя держави всередині країни і незалежність у зовнішніх зносинах. Точність цього розуміння відносна. Повновладдя держави всередині країни обмежене правами народу і людини. Загальна декларація прав людини підтвердила загальний принцип конституційного і міжнародного права: "Воля народу має бути основою влади уряду" (ст. 21). Конституція України: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 5).

Народу належить вище право визначати економічну, соціальну, політичну систему країни. Міжнародне право зобов'язує державу поважати право народу розпоряджатися своєю долею. Народ вирішує питання про державну форму свого існування аж до ліквідації даної держави, наприклад шляхом приєднання до іншої держави.

Зовнішня незалежність також відносна. Суверенна влада держави обмежена аналогічною владою інших держав.

Суверенітет держави - це верховна влада держави, що йде від народу незалежно здійснювана відповідно до національного і міжнародного права.

Рівність - другий елемент даного принципу, нероздільно пов'язаний з суверенітетом. Мова йде про рівність суверенних прав держав. Що ж до інших прав, то вони можуть істотно різнитися. Одна держава бере участь в багатьох договорах, інша - в обмеженому числі. Міжнародне право - право рівних (jus inter pares).

Рівність правового статусу держав означає, що всі норми міжнародного права застосовуються до них однаково, мають рівну обов'язкову силу. Держави володіють рівною здатністю створювати для себе права і приймати зобов'язання. Всі держави володіють рівним правом брати участь у вирішенні міжнародних проблем, в яких вони законно зацікавлені.

Принцип невтручання у внутрішні справи.

Жодна держава або група держав не має права втручатися прямо або опосередковано з якої-небудь причини у внутрішні або зовнішні справи будь-якої іншої держави. Внаслідок цього збройне втручання і всі інші форми втручання або погрози, направлені проти держави або проти її політичних, економічних і культурних основ, є порушенням міжнародного права.

Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. :

Жодна держава не може ні застосовувати, ні заохочувати застосування економічних, політичних мір будь-якого іншого характеру з метою добитися підпорядкування собі.

іншої держави в здійсненні нею своїх суверенних прав і отримання від цього яких би то не було переваг.

Жодна держава не повинна також організовувати, розпалювати, фінансувати, підбурювати або допускати підривну, терористичну або збройну діяльність, направлену на насильницьке повалення ладу іншої держави, так само як і сприяти цьому, а також втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі.

Застосування сили, що має на меті позбавляти народи їх національної самобутності, є порушенням їх невід'ємних прав і принципу невтручання.

Кожна держава володіє невід'ємним правом вибирати собі політичну, економічну, соціальну і культурну систему без втручання в якій-небудь формі з боку якого б то не було іншої держави.

Істотне значення для з'ясування змісту принципу невтручання має поняття "справи, що належать до внутрішньої компетенції держави". Відзначимо, що це поняття охоплює і певне коло зовнішніх справ. Згідно принципу суверенної рівності, держави зобов'язані поважати право один одного визначати і здійснювати на свій розсуд відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права.

Межа між справами, що входять і не входять до внутрішньої компетенції, не є непорушною.

Перестають бути виключно внутрішньою справою такі питання життя держави, як права людини, демократія, верховенство права.

В наш час особливої гостроти набула проблема внутрішніх збройних конфліктів, які по кількості жертв нерідко перевершують міжнародні конфлікти і відрізняються особливою жорстокістю. Міжнародне співтовариство не може усуватися від їх врегулювання. Почала активно обговорюватися проблема гуманітарної інтервенції. Досвід свідчить, що військові дії окремої держави або групи держав, що проводяться під приводом гуманітарної інтервенції, рідко дають позитивний результат. Вони суперечать міжнародному праву і засуджуються міжнародним співтовариством.

Підкреслюючи значення принципу невтручання, необхідно відзначити, що він не може служити прикриттям для урядів, що порушують зобов'язання по міжнародному праву діями, що здійснюються в межах власної території.

Принцип співробітництва.

Статут ООН досить повно втілив ідею співробітництва. Як принцип вона була сформульована Декларацією 1970 р.

Принцип зобов'язує держави співробітничати один з одним незалежно від відмінностей їх політичних, економічних і соціальних систем.

Визначені основні напрями співробітництва:

підтримання миру і безпеки;
загальна повага прав людини;
здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій сферах;
співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;
сприяння економічному зростанню у всьому світі, особливо в країнах, що розвиваються.
Юридично зобов'язати державу до конкретного виду співробітництва з іншою державою так само складно, як і зобов'язати її до дружби. Це дало підставу деяким юристам заперечувати юридичний характер принципу співробітництва. Думається, що принцип значною мірою носить характер ідеї, що пронизує решту принципів. Всі принципи і норми повинні застосовуватися відповідно до принципу співробітництва.

Співробітництво — єдиний законний спосіб реалізації державою своїх інтересів, оскільки жодна з держав не може вижити в умовах, економічної і політичної ізоляції.

Принцип співробітництва є формою практичної реалізації решти всіх принципів міжнародного права. Він представляє собою не стільки право, скільки обов'язок всіх співробітничати один з одним. Статут ООН в преамбулі і ст. 1 зобов'язує членів ООН «здійснювати міжнародну співпрацю в вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру». Сам принцип пронизує всі положення Статуту ООН, інших договорів.

Відповідно до імперативів принципу співробітництва, держави мають право на вибір видів і форм співробітництва, на правомірну відмову від співробітництва, якщо це сумісно з міжнародним правом або вищими інтересами держави.

Співробітництво повинно сприяти взаєморозумінню, довірі, зміцненню добросусідських відносин і загального миру.

Статут ООН досить повно втілив ідею співробітництва. Як принцип вона була сформульована Декларацією 1970 р.

Визначені основні напрями співробітництва:

підтримання миру і безпеки;
загальна повага прав людини;
здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій сферах;
співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;
сприяння економічному зростанню у всьому світі, особливо в країнах, що розвиваються.

Юридично зобов'язати державу до конкретного виду співробітництва з іншою державою так само складно, як і зобов'язати її до дружби. Це дало підставу деяким юристам заперечувати юридичний характер принципу співробітництва. Думається, що принцип значною мірою носить характер ідеї, що пронизує решту принципів. Всі принципи і норми повинні застосовуватися відповідно до принципу співробітництва.

Принцип рівноправності та самовизначення народів.

Особливість принципу самовизначення полягає в тому, що він, як і принцип поваги прав людини, присвячений правам не держави, а народу, нації.

Пакти про права людини закріпили зв'язок права народу на самовизначення з правами людини (ст. 1).

Принцип самовизначення зіграв важливу роль в історії, допоміг звільнитися від колоніальної залежності десяткам народів. Сьогодні в багатьох країнах палахкотять збройні конфлікти на національному, етнічному, релігійному ґрунті. Численні випадки зловживання принципом самовизначення, а також недостатня визначеність деяких його аспектів породили невіру відносно цього принципу, у тому числі і серед юристів. Тому так важливо з'ясувати зміст цього особливо складного принципу.

В практиці ООН принцип самовизначення, що включає право на створення незалежної держави, розуміється як право колоніальних народів на незалежність від метрополій

Сучасний світовий порядок є системою організованих в держави народів. Суб'єктом права на самовизначення є саме народ, нація, а не будь-яка соціальна, етнічна або релігійна спільність

Отже, правом на самовизначення володіє народ, нація, тобто достатньо крупна і цілісна спільність. Етнічні, релігійні, мовні меншини володіють правом на культурну автономію, на повагу їх інтересів в межах демократичної держави. Відповідні права меншин закріплені міжнародним правом. Разом з тим меншини несуть і певні обов'язки відносно держави, в якій вони знаходяться. В демократичних державах в рамках законності повинні діяти і політичні меншини. Породжувані ними збройні конфлікти, чи то громадянські війни або революції, спричиняють за собою масові порушення прав людини і створюють загрозу миру.

в демократичних державах, що відповідають приведеним вище критеріям, право на самовизначення має здійснюватися демократичним шляхом, в рамках закону. Таке розуміння принципу є загальновизнаним. Комісія ООН з прав людини заперечує, що принцип самовизначення включає право на руйнування демократичної держави шляхом відділення від неї. Аналогічну позицію займають і інші міжнародні органи, а також багато авторитетних учених в галузі міжнародного права.

Принцип самовизначення пов'язаний не тільки з принципом територіальної цілісності, але і з іншими принципами міжнародного права, в першу чергу з принципом поваги прав людини.

У доктрині і практиці принцип самовизначення часто розуміється як принцип одноразової дії, як право вибрати форму свого державного існування. Проте із змісту принципу виходить, що мова йде про право народу вільно визначати свій політичний статус, що постійно діє. Головна мета права на самовизначення полягає в забезпеченні народу можливості демократичним шляхом, без втручання ззовні визначати характер суспільства і держави, основні напрями його внутрішньої і зовнішньої політики.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань — один із важливих функціональних принципів системи міжнародного права. Можна сказати, що на ньому тримається весь міжнародний правопорядок. Статут ООН (п. 5 ст. 2), на який посилаються як на джерело принципу, забезпечує тільки частину його змісту, - зобов’язує держави дотримуватись зобов'язань, що витікають з членства в ООН, а для держав-нечленів — зобов'язань, обумовлених принципами Статуту ООН.

Згідно Декларації 1970 р., основні положення цього принципу полягають в наступному.

Кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати зобов'язання, прийняті нею відповідно до Статуту ООН.

Найповніший вираз принцип отримав у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і в ст. 38 Міжнародного суду ООН, де закріплена рівність писаних і звичаєвих норм. В даний час практика і доктрина одностайні в тому, що принцип захищає всі норми міжнародного права незалежно від їх форми.

Об'єктом захисту принципу добросовісного дотримання міжнародних зобов'язань є відносини держав і інших суб'єктів міжнародного права у зв'язку із створенням, дією і припиненням дії міжнародних як договорів, так і звичаїв.

Держави, інші суб'єкти міжнародного права мають право вимагати дотримання відповідних міжнародному праву договорів і звичаїв; отримувати вигоди, що витікають з участі в них, і захист необхідний для реалізації закладених в них розпоряджень; надавати допомога державам, має рацію яких порушені; в деяких випадках обумовлених міжнародним правом, держави можуть у односторонньому порядку припинити або змінити зобов'язання, витікаючі з договору або звичаю.

Обов'язки держав, обумовлені даним принципом, полягають у взаємній пошані правосуб'єктності один одного в області міжнародної нормотворчості; у визнанні пріоритету зобов'язань по міжнародному праву щодо національного права; у приведенні національного законодавства у відповідність з узятими на себе міжнародними у вирішенні суперечок, що виникають в процесі висновку і застосування договорів і звичаїв тільки мирними засобами.

Захист цього принципу здійснюється такими механізмами, як інституційні і третейські (арбітражні) суди, взаємні консультації та ін.

Кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати свої зобов'язання відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати свої зобов'язання відповідно до міжнародних угод, що мають силу згідно загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Якщо зобов'язання, що витікають з міжнародних угод, суперечать зобов'язанням членів ООН за її Статуту, переважну силу мають зобов'язання за Статутом.

Принцип незастосування сили та погрози силою

Принцип незастосування сили стосується центральної проблеми будь-якої правової системи - співвідношення сили і права.

Статут поставив головною метою - позбавити прийдешні покоління лиха війни. Військова сила може застосовуватись не інакше як в спільних інтересах. Заборонено застосування не тільки військової сили, але і сили взагалі.

Більш того, заборонена загроза силою будь-яким способом, несумісним з цілями ООН. Статут ставить в один ряд загрозу силою і її застосування. З цього виходить, що загроза силою буде протиправною в тих же випадках, що і її застосування.

Статут ООН передбачає можливість застосування сили або погрози силою лише в двох випадках:

за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії (гл. VII).
в порядку здійснення права на самооборону в разі військового нападу, до тих пір, поки Рада Безпеки не визначить необхідних заходів для підтримання міжнародного миру і безпеки (ст. 51).

Поняття сили включає перш за все агресивну війну, яка кваліфікується як злочин проти миру, причому настільки небезпечне, що забороненою є пропаганда агресивної війни.

Агресія є застосуванням військової сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави.

Як суб'єктом, так і об'єктом агресії може бути тільки держава - суб'єкт міжнародного права.

Жодні міркування будь-якого характеру: політичні, економічні, військові або інші - не можуть служити виправданням агресії. Для з'ясування змісту принципу незастосування сили істотне значення має поняття права на самооборону.

Право на самооборону – це невід'ємне право держави.

Міжнародний Суд ООН виводить це право з основного права кожної держави на виживання. Право на самооборону виникає лише у разі нападу однієї держави на іншу.

Право на самооборону має використовуватися тільки в разі потреби. Заходи у відповідь, мають бути пропорційними і виходити за рамки того, що потрібно для відбиття агресії.

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів.

Принцип мирного вирішення спорів закріплений в Статуті ООН (ст. 2.3) і у всіх міжнародних актах, що визначають принципи міжнародного права. Йому присвячений ряд резолюцій Генеральної Асамблеї ООН. Особливе значення має Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р.

Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. містить наступне загальне формулювання принципу:

"Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість".

Важливим елементом даного принципу є принцип вільного вибору засобів мирного вирішення спорів, що не раз підкреслювалось Міжнародним Судом ООН.

Статут ООН виділяє категорію спорів юридичного характеру, які, як правило, мають передаватися сторонами на розгляд Міжнародному Суду ООН (ч. 3 ст. 36). До них належать ті, в яких переважають юридичні моменти. Сторони в спорі, а також інші держави зобов'язані утримуватися від будь-яких дій, здатних погіршити положення настільки, що виникне загроза миру і безпеки.

Засоби і процедури мирного вирішення спорів є багатоманітними.

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів є, образно кажучи, процесуальним принципом в системі основних принципів. Він є досконалим методом, рядом способів і механізмів що забезпечують мирне співробітництво держав у всіх галузях.

Права держав, інших суб'єктів міжнародного права, встановлювані принципом, полягають в можливості вибору способів вирішення спору; у вимозі до сторін конфлікту не ухилятися від пошуку прийнятних для всіх способів вирішення спорів; у виконанні ухвалених рішень; у праві на допомогу з боку третіх держав і міжнародних організацій.

Обов'язки держав полягають в наступному: вони не повинні припиняти процес пошуку

прийнятного способу вирішення суперечки; при вирішенні спору повинні виходити з інтересів обох сторін спору; в процесі мирного врегулювання повинні утримуватися від будь-яких дій, що можуть погіршити ситуацію що склалася до моменту розгляду або завдати шкоди процесу пошуку прийнятного способу; вони зобов'язані добровільно виконати прийняте сумісне рішення.

Зміст принципу мирного вирішення міжнародних суперечок постійно ускладнюється за рахунок створення нових способів вирішення суперечок і їх застосування.

Принципи Гельсінського заключного акту НБСЄ.

Були закріплені такі принципи:

Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

Незастосування сили або погрози силою.

Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися утримуватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на момент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосторонній основі

Територіальна цілісність держав.

Мирне врегулювання суперечок.

Невтручання у внутрішні справи. Відповідно до цього принципу країни— учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої країни-учасниці.

Поважання прав людини та основних свободу включаючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобовязалися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод

Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток.

Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання держав—учасниць НБСЄ співпрацювати в усіх сферах у відповідності з цілями й принципами Статуту 00Н.

Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зобов'язання, які випливають як із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Італією — договорів та угод.

Досягнуті й закріплені у відповідних документах результати Наради створювали досить сприятливі передумови для розширення й активізації міждержавного співробітництва в економічній, науково-технічній, природоохоронній галузях.

Взаємозв’язок основних принципів сучасного міжнародного права.

Основні принципи лягли в основу сучасного міжнародного права. На них будуються всі міжнародні відносини на сучасному етапі . Вони - фундамент і ядро сучасного міжнародного права, вони визначають його зміст і служать критерієм правомірності поведінки держав. Між ними існує тісний взаємозв'язок, і деякі з них істотно доповнюють один одного, але серед них немає ніякої супідрядності.

. Вони мають комплексний характер, взаємозумовлюють один одного. Зміст одного принципу можна цілком з'ясувати лише в контексті інших принципів. Саме тому в Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., зроблено такий наголос: „При тлумаченні і застосуванні викладені вище принципи є взаємопов'язаними, і кожний принцип повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів”.

Загальні питання міжнародної правосуб’єктності

Суб'єкти міжнародного права — це сторони міжнародних правовідносин, що наділені нормами міжнародного права суб'єктивними правами і суб'єктивними обов’язками.

Термін «суб'єкт міжнародного права» довгий час був надбанням тільки доктрини міжнародного права. Але останнім часом він почав використовуватися і в міжнародно-правових актах, зокрема в загальних (універсальних) конвенціях. Так, в ст. 3 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1986 р. мова йде про «міжнародні угоди, учасниками яких є одна або декілька держав, одна або декілька міжнародних : організацій і один або декілька суб'єктів міжнародного права, інших, чим держави і міжнародні організації».

Впродовж багатовікової історії міжнародного права держави були єдиними суб'єктами міжнародних правовідносин.

Суб’єктами сучасного міжнародного права є держави, міжнародні організації, нації, що борються за незалежність, державоподібні утворення і в обмеженому обсязі фізичні особи (індивіди).

Субєкти міжнародного права є постійні та тимчасові

Суб'єкт міжнародного права володіє правоздатністю і дієздатністю.

Всі суб'єкти міжнародного права є носіями відповідних прав і обов'язків. Ця властивість називається правосуб'єктністю.

Правоздатність — це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Цю властивість мають держави у момент освіти; нації, що борються за незалежність, - з моменту визнання; міжурядові організації — з моменту набуття чинності установчих документів; фізичні особи — при настанні ситуацій, визначених у відповідних міжнародних договорах. Наявність правоздатності означає наявність юридичної можливості у осіб своїми діями породжувати суб'єктивні права і юридичні обов’язки.

Дієздатність означає здійснення суб'єктами міжнародного права самостійно, своїми усвідомленими діями своїх прав і обов'язків.

Суб'єкти міжнародного права володіють деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність за правопорушення.

Правосуб'єктність в єдності з іншими загальними правами і обов'язками суб'єктів міжнародного права охоплюється поняттям правового статусу. Основними елементами останнього є права і обов'язки акторів міжнародного права в реальних правовідносинах, підставою виникнення яких є імперативні принципи міжнародного права і відповідний юридичний факт.

Суб'єкти міжнародного права володіють загальною, галузевою і спеціальною правосуб'єктністю.

Загальна правосуб'єктність — це здатність акторів ipso facto бути суб'єктом міжнародного права взагалі. Такою правосуб'єктністю володіють тільки суверенні держави. Держави є первинними суб'єктами міжнародного права. Загальною правосуб'єктністю теоретично володіють також нації, що борються за свою незалежність.

Галузева правосуб'єктність — це здатність акторів бути учасниками правовідносин в певній галузі міждержавних відносин. Таку правосуб'єктність мають міжурядові організації

Спеціальна правосуб'єктність — це здатність акторів бути учасником тільки певного кола правовідносин в рамках окремої галузі міжнародного права. Спеціальною правосуб'єктністю наприклад, володіють фізичні особи (індивіди).

Суб’єкти міжнародного права. Їх правова природа, категорії та види

Субєкти міжнародного права є постійні та тимчасові. Залежно від своєї правової природи і походження суб'єкти міжнародного права поділяються на дві категорії: первинні і похідні (вторинні). Іноді їх називають суверенними і несуверенних.

Первинні суб'єкти міжнародного права - це держави, а при певних обставин також народи і нації, які самостійно беруть участь у міжнародних відносинах і еволюціонують у напрямку отримання в тій чи іншій формі власної державності.

Первинні суб'єкти міжнародного права - це самостійні ісамоврядні утворення, які з самого початку, вже самим фактомсвого існування (ipsb facto), стають носіями міжнародних правта обов'язків. Їх правосуб'єктність не залежить від чиєїсь зовнішньої волі іза своєю сутністю носить об'єктивний характер. Вступаючи у взаємини між собою, первинні суб'єкти міжнародного права роблять можливим створення міжнародного правопорядку та існування самого міжнародного права.

До категорії похідних (вторинних) суб'єктів міжнародного права відносяться освіти, джерелом правосуб'єктності яких єугоди або будь-які інші домовленості первинних суб'єктівміжнародного права, перш за все держав, а в ряді випадків і домовленості між уже конституйовано похідними суб'єктами міжнародного права.

Похідні (вторинні) суб'єкти міжнародного права - це в основному міжурядові організації, рідше - інші самостійніполітичні одиниці, наділені елементами державності. Всі вонидіють в міжнародних відносинах в межах компетенції,передбаченої відповідними установчими документами - статутами або іншими правовими актами. Такі документи визначають в кожному конкретному випадку обсяг і зміст правосуб'єктності похідних суб'єктів міжнародного права. У цьому сенсі їх правосуб'єктність має конститутивним характер, і вона може припинитися (або видозмінитися) одночасно з припиненням або зміною установчого документа .

Суб'єкт міжнародного права володіє правоздатністю і дієздатністю. Правоздатність — це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Цю властивість мають держави у момент освіти; нації, що борються за незалежність, - з моменту визнання; міжурядові організації — з моменту набуття чинності установчих документів; фізичні особи — при настанні ситуацій, визначених у відповідних міжнародних договорах. Наявність правоздатності означає наявність юридичної можливості у осіб своїми діями породжувати суб'єктивні права і юридичні обов’язки. Дієздатність означає здійснення суб'єктами міжнародного права самостійно, своїми усвідомленими діями своїх прав і обов'язків.

Суб'єкти міжнародного права володіють деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність за правопорушення.

Суб'єкти міжнародного права володіють загальною, галузевою і спеціальною правосуб'єктністю.

Міжнародно-правове визнання

Міжнародно-правове визнання — це акт держави, яким констатується виникнення нового суб'єкта міжнародного права і з яким цей суб'єкт вважає доцільним встановити дипломатичні і інші засновані на міжнародному праві відносини.

Історії міжнародних відносин відомі випадки негайного визнання нових держав і урядів, а також наполегливих відмов від визнання. Наприклад, США були визнані в XVIII в. Францією у той період, коли вони ще не звільнилися остаточно від залежності від Англії.

Визнання зазвичай виражається в тому, що держава або група держав звертаються до уряду нової держави і заявляють про обсяг та характер своїх відносин із знов виниклою державою. Така заява, як правило, супроводжується висловленням бажання встановити з державою, що визнається, дипломатичні відносини і обмінятися представництвами.

Заява про встановлення дипломатичних відносин є класичною формою визнання держави, навіть якщо у пропозиції про встановлення таких відносин не міститься заява про офіційне визнання.

Визнання не створює нового суб'єкта міжнародного права. Основними видами визнання є: визнання держав; Визнання урядів; Визнання воюючої (повсталої сторони); визнання національно-визвольних рухів.

Форми визнання:de jure, de facto, ad hoc.

Визнання de facto (фактичне) має місце в тих випадках, коли у держави що визнає немає впевненості в міцності суб'єкта міжнародного права, що визнається, а також якщо він (суб'єкт) вважає себе тимчасовим утворенням.

Ця форма визнання може бути реалізований, наприклад, шляхом участі суб'єктів, що визнаються, в міжнародних конференціях, багатосторонніх договорах, міжнародних організаціях.

Визнання de jure (офіційне) виражається в офіційних актах, наприклад, в резолюціях міжурядових організацій, підсумкових документах міжнародних конференцій, в заявах уряду в сумісних комюніке держав та ін. Такий вид визнання реалізується, як правило, шляхом встановлення дипломатичних відносин укладення договорів з політичних, культурних і інших питань.

Визнання ad hoc — це тимчасове або разове визнання, визнання для даного випадку, даної мети.

Визнання de jure, de facto, ad hoc.

Форми визнання:de jure, de facto, ad hoc.

Визнання ad hoc — це тимчасове або разове визнання, визнання для даного випадку, даної мети.

Держави як основні суб’єкти міжнародного права

Під державою в міжнародному праві розуміється країна зі всіма властивими нею ознаками суверенної держави. Проте не всяка країна може бути державою в міжнародно-правовому значенні і суб'єктом міжнародного права (наприклад, колоніальні країни і інші геополітичні одиниці).

Найбільш важливими ознаками держави є: суверенітет, територія, населення і влада

Суверенітет є особливою політико-юридичною властивістю держави. Державний суверенітет — це властиве державі верховенство на своїй території і його незалежність в сфері міжнародних відносин. Такою властивістю володіють тільки держави що і зумовлює їх головні характерні особливості як основних суб'єктів міжнародного права. Суверенітет є фундаментом всіх основних прав держави.

Суверенітетом володіє будь-яка держава з моменту його виникнення. Його міжнародна правосуб'єктність не залежить від волевиявлення інших суб'єктів. Вона припиняється лише з припиненням держави.

Територія є невід'ємною ознакою існування держави. Вона закріплюється і гарантується загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права.

Згідно Заключного акту НБСЄ 1975 р., держави зобов'язані поважати територіальну цілісність кожної держави-учасниці. Відповідно до цього вони утримуються від будь-яких дій, не сумісних з цілями і принципами Статуту ООН, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави.

Населення є постійною ознакою держави. Згідно Статуту ООН, Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам і Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., народи є суб'єктом права на самовизначення. Через це право вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

Влада. Публічна влада є однією з основних ознак держави. Держава в міжнародному праві є носієм організованої суверенній влади. В які б відносини не вступав уряд держави та інші її органи, вони завжди діють від імені держави. Держава в міжнародно-правовому сенсі розуміється як єдність влади і суверенитета.

Держави виступають в міжнародних відносинах як суверенні утворення, над якими немає якої б то не було влади, здатної наказувати їм юридично обов'язкові правила поведінки.

Як суб'єкти міжнародного права можуть виступати різні за формою територіального устрою держави: унітарні, федеративні, конфедеративні.

Завдяки властивій державам суверенній владі вони і тільки вони здатні забезпечити функціонування міжнародного права. Через суверенітет вони створюють норми міжнародного права, наділяють їх юридично обов'язковою силою, приводять в дію механізм їх здійснення.

Держава є не тільки основним, а й первинним і універсальним суб'єктом міжнародного права.

Первинний означає, що держава стає суб'єктом в результаті самого факту його виникнення. Інші суб'єкти наділяються цим статусом державами. Універсальний означає, що держава має право брати участь в будь-яких міжнародно-правових відносинах.

Фізичні та юридичні особи як суб’єкти міжнародного права

Проблема визнання індивіда суб'єктом міжнародного права є дискусійною, багато в чому спірною. Одні автори заперечують правосуб'єктність індивіда, інші визнають за ним окремі якості суб'єкта міжнародного права.

Індивіди, знаходячись під владою держави, не виступають на міжнародній арені від свого імені як суб'єкти міжнародного права. Всі міжнародні договори і угоди про захист особи, основних прав і свобод людини укладені державами, а тому конкретні права і обов'язки з цих угод виникають для держав, а не для окремих індивідів. Індивіди знаходяться під захистом своєї держави, і ті норми міжнародного права, які спрямовані на охорону основних прав і свобод людини, головним чином реалізуються через посередництво держав

Противники визнання індивіда суб'єктом міжнародного права як основний аргумент на підтвердження своєї позиції посилаються на те, що індивіди не можуть укладати міжнародні публично-правові договори і тим самим не можуть брати участь в створенні норм міжнародного права. Дійсно, це факт. Але в будь-якій галузі права її суб'єкти володіють неоднаковими правами і обов'язками.

Наприклад, міжнародному праві договірна правоздатність у повному об'ємі властива тільки суверенним державам. Інші суб'єкти — міжурядові організації, державоподібні утворення, нації і народи, що борються за незалежність, — володіють договірною правоздатністю в обмеженому обсязі.

В даний час права і обов'язки індивідів або держав по відношенню до індивідів закріплені в багатьох міжнародних договорах. Їх аналіз не залишає сумнівів в тому, що вони зобов'язують держави забезпечити ці права.

Особливим випадком безпосереднього створення міжнародним правом права і обов'язків для індивіда є той, коли за допомогою внутрішнього права мета не може бути досягнута. У вироку Міжнародного військового трибуналу в Нюрнбергзі йшлося: "Злочини проти міжнародного права скоюються особами, а не абстрактними утвореннями, і лише шляхом покарання індивідів, що скоюють такі злочини, розпорядження міжнародного права можуть бути примусово здійснені".

Мова йде про безпосередню кримінальну відповідальність індивіда за міжнародним правом за особливо тяжкі міжнародні злочини - злочини проти миру і безпеки людства. На цьому засновані статути міжнародних трибуналів, включаючи Статут Міжнародного кримінального суду.

В певних випадках міжнародне право передбачає кримінальну відповідальність індивіда безпосередньо на основі міжнародних норм.

Визнання індивіда суб'єктом міжнародного права поставило б вимогу зміни самої природи цього права. Крім того, є істотні сумніви в тому, що таке визнання з'явилося б кращим способом забезпечення прав людини. Індивід навряд чи зміг би користуватися своїми правами разом з державами. Необхідно зважати на специфіку правового статусу індивіда, що знаходиться у сфері дії суверенної влади держави, а також його реальні можливості захищати свої права на міжнародному рівні.

Міжнародне співтовариство в змозі забезпечити права людини лише через державу, роблячи на неї відповідний вплив. З іншого боку, загальна повага прав людини була б нереальним завданням без співпраці держав.

Доктрина Естради та Тобара щодо визнання держав

Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, наприклад доктрини Тобара і Естради.

Доктрина Тобара (її автором був міністр закордонних справ Еквадору Карлос Тобар)- закріплена в Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Відповідно до ст. 1 Конвенції, уряди договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Ріки, Нікарагуа і Сальвадору) не визнають уряду, який може бути встановлений в одній з п'яти республік в результаті державного перевороту або революції, спрямованих проти визнаного уряду поки вільно вибраний уряд не реорганізує країну у конституційних формах. Ця доктрина переслідувала мету перешкодити незліченним революціям в іспано-американських республіках.

Доктрина Естради (у той час міністра закордонних справ Мексики) - викладена в Комюніке Міністерства закордонних справ Мексики про визнання держав від 27 вересня 1930 р. В Комюніке наголошувалося, що Мексика більш, ніж яка-небудь інша країна, страждала від застосування доктрини визнання, «в результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, представляється на розсуд іноземних урядів». Ця доктрина була направлена проти брутального втручання США у внутрішні справи латиноамериканських країн. Визнання нового уряду визнаної держави є вільним актом, за допомогою якою одна або декілька держав констатують, що дана особа або група осіб в змозі зобов'язувати державу, які бажають представляти її, і заявляють про свою волю підтримувати з ним або з ними відносини. Головним критерієм визнання нового уряду є критерій ефективності і законності.

Визнання нового уряду означає визнання того, що саме новий уряд є єдиним представником даної держави у міжнародних відносинах.

Держави, що оголошують про визнання нового уряду повинні виходити з того, що тільки народ кожної держави має право вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом відносин між державами.

Визнання уряду є або остаточним і повним або тимчасовим або обмеженим тільки деякими юридичними відносинами.

Конститутивна та декларативна теорії визнання

В науці міжнародного права для пояснення ролі і значення визнання держав сформульовані наступні дві теорії.

Конститутивна теорія визнання ( Л. Оппенгейм, Р. Лаутерпахт, Д. М. Бастід, С.Патель Г. Кельзен та ін.). Наприклад, Л. Оппенгейм писав, що визнання «є за своєю природою конститутивним. Воно позначає виникнення міжнародних прав і обов'язків визнаного суспільства». На думку Д. Анцилотті, міжнародна правосуб'єктність «стає дійсною і конкретною одночасно з визнанням» і що «не може бути правовідносин з державою, що не отримала визнання».

Конститутивна теорія виходить з того, що якщо немає визнання, то немає і держави як суб'єкта міжнародного права.

Конститутивна теорія несумісна з міжнародним правом, оскільки вона ігнорує той факт, що держава ще до визнання користується всіма правами і обов'язками, що притаманні суверенітету.

Ця теорія відверто ставить права і обов'язки новоствореної держави в залежність від волі «старих» членів співтовариства держав. Невизнання якою- небудь державою іншої держави зовсім не означає, що вона може не зважати на права держави, яка нею не визнана.

Декларативна теорія визнання. Цієї теорії дотримується більшість юристів-міжнародників. «Держава виникає і існує самостійно, - писав Ф. Ф. Мартенс— Визнанням лише констатується її народження».

Декларативна теорія полягає в тому, що визнання тільки констатує виникнення нового суб'єкта міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність створеної держави, але не створює її.

Визнання або невизнання не впливає на існування нової держави. Визнання має декларативне значення. Юридичним наслідком міжнародного визнання є визнання юридичної сили за законами і підзаконними актами визнаної держави.

Визнання виходить від органу, компетентного згідно публічному праву заявляти про визнання відповідної держави.

Визнання національно-визвольного руху

Визнання національно-визвольного руху здійснюється в особі його органів, які очолюють боротьбу нації або народу за національне звільнення і створення власного незалежної держави.

Наприклад, свого часу широке міжнародно-правове визнання отримали Фронт національного визволення Алжиру, Фронт звільнення Мозамбіку, Народна організація Південно-західної Африки та ін. СРСР неодноразово заявляв про те, що Організація визволення Палестини є визнаним представником арабського палестинського народу.

Визнання органів і організацій національно-визвольного руху може супроводжуватися встановленням офіційних відносин і встановленням їх представництв у державі, що визнає.

Таким чином, визнання як воюючої сторони фактично трансформувалося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху. Визнання як повсталої сторони в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається.

Визнання урядів в міжнародному праві

Поняття та сутність правонаступництва в міжнародному праві.

Правонаступництво – це перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права до іншого внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території. Межі правонаступництва визначаються суверенною волею держави відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.

Питання про правонаступництво постає в наступних випадках: при територіальних змінах — розпаді держави на два і більш за держави; злитті держав при входженні території однієї держави до складу іншого; при соціальних революціях; при відділенні від метрополій і утворенні нових незалежних держав.

Об'єкт правонаступництва - це права і обов’язки держави-попередниці, які через норми про правонаступництво стають правами і обов’язками держави-наступниці, то під предметом правонаступництва розуміється те, з приводу чого встановлені такі права і зобов'язання.

Предметом правонаступництва є договори між державами, державна власність, державні архіви і державні борги, окремі вчені до предмету правонаступництва відносять також членство в міжнародних організаціях.

В науці міжнародного права існують наступні теорії правонаступництва держав: теорія універсального правонаступництва, теорія часткового правонаступництва, теорія «неправонаступництва», теорія tabula rasa, теорія континуїтету.

Правонаступництво найтіснішим чином пов'язане з проблемою ідентичності і безперервності суб'єктів міжнародного права. Держава- наступниця успадковує в основному всі міжнародні права і обов'язки своїх попередників. Зрозуміло, ці права і обов'язки успадковують і треті держави.

Питання про правонаступництво тісно пов'язане з основними принципами і інститутами сучасного міжнародного права, а саме: з правом міжнародних договорів, відповідальністю держав, членством у міжнародних організаціях, правосуб'єктністю та ін.

В даний час основні питання правонаступництва держав врегульовані в двох універсальних договорах: Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 р. Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 р.

Питання правонаступництва інших суб'єктів міжнародного права детально не регламентовані.

Правонаступництво держав відносно міжнародних договорів.

Згідно ст. 17 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. нова незалежна держава може шляхом повідомлення про правонаступництво встановити свій статус як учасниці будь-якого багатостороннього договору, який в момент правонаступництва держав знаходився в силі щодо території, що є об'єктом правонаступництва держав.

Дана вимога не застосовується, якщо з договору випливає або іншим чином встановлено, що застосування договору щодо нової незалежної держави було б несумісним з об'єктом і цілями цього договору або суттєво змінило б умови дії договору.

Якщо участь в багатосторонньому договорі будь-якої іншої держави вимагає згоди всіх його учасників, то нова незалежна держава може встановити статус учасника цього договору тільки за наявності такої згоди.

Повідомляючи про правонаступництво, нова незалежна держава може — якщо це допускається договором — висловити свою згоду на обов'язковість для неї тільки частини договору або зробити вибір між різними його положеннями.

Правонаступництво держав відносно державної власності, державних архівів і боргів.

Перехід державної власності держави-попередниці тягне за собою припинення прав цієї держави і виникнення права держави-наступниці на державну власність, яка переходить до держави-наступниці.

Датою переходу державної власності держави-попередниці є момент правонаступництва держави. Як правило, перехід державної власності держави- попередниці до держави-наступниці відбувається без компенсації.

Згідно ст. 14 Віденської конвенції про правонаступництво щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р., у разі передачі частини території іншій державі перехід державної власності від держави-попередниці до держави-наступниці регулюється угодою між ними. У разі відсутності такої угоди передача частини території держави може бути вирішена двома способами:

а) нерухома державна власність держави-попередниці, що знаходиться на території, що є об'єктом правонаступництва держав, переходить до держави- наступниці;

б) рухома державна власність держави-попередниці, пов'язана з діяльністю держави-попередниці щодо території, що є об'єктом правонаступництва, переходить до держави-наступниці.

Коли дві або декілька держав об'єднуються і утворюють одну державу- наступницю, державна власність держав-попередниць переходить до держави- наступниці.

державні архіви держави- попередниці є сукупністю документів будь-якої давності і роду, проведених або придбаних державою-попередницею в ході її діяльності, які на момент правонаступництва держави належали державі-попередниці згідно її внутрішнього права і зберігалися нею безпосередньо або під її контролем як архіви. Датою переходу державних архівів держави-попередниці є момент правонаступництва держав. Перехід державних архівів відбувається без компенсації.

Держава-попередниця зобов'язана вжити всіх заходів по запобіганню заподіяння шкоди або знищення державних архівів, які переходять до держави- наступниці.

Коли з’являється нова незалежна держава, то архіви, які перебували на території, що є об'єктом правонаступництва держав, переходять до нової незалежної держави.

Якщо дві або декілька держав об'єднуються і утворюють одну державу- наступницю, державні архіви держав-попередниць переходять до держави- наступниці.

У разі розділення держави на дві або декілька держав-наступниць і якщо відповідні держави-наступниці не домовились про інше, то частина державних архівів, що знаходяться на території даної держави-наступниці, переходить до цієї держави-наступниці.

Державний борг означає будь-яке фінансове зобов'язання держави-попередниці відносно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

Перехід державних боргів спричиняє за собою припинення зобов'язань держави-попередниці і виникнення зобов'язань держави-наступниці відносно державних боргів, які переходять до держави-наступниці. Датою переходу державних боргів є момент правонаступництва держав. Правонаступництво держав як таке не зачіпає прав і зобов'язань кредитора.

Коли дві або декілька держав об'єднуються і тим самим утворюють одну державу-наступницю, державний борг держав-попередниць переходить до держави-наступниці.

Якщо ж держава розділяється і припиняє своє існування і частини території держави-попередниці утворюють дві або декілька держав-наступниць і якщо держави-наступниці не домовились про інше, державний борг держави- попередниці переходить до держав-наступниць в справедливих долях з обліком, зокрема майна, прав і інтересів, які переходять до держави-наступниці у зв'язку з даним державним боргом.

Особливості правонаступництва після розпаду СРСР

держави-учасниці СНД в 1992 р. визначили загальний підхід до договорів СРСР. В п. 1 прийнятого Меморандуму наголошувалось, що практично всі багатосторонні міжнародні договори колишнього Союзу РСР представляють загальний інтерес для держав — учасниць Співдружності. Разом з тим ці договори вимагають спільних рішень або дій держав — учасниць СНД. Питання про участь в цих договорах вирішується відповідно до принципів і норм міжнародного права кожною державою-учасницею самостійно залежно від специфіки конкретного випадку, характеру і зміст того або іншого договору.

В 1991р. Росія проголосила себе правонаступницею СРСР. Президент Російської Федерації в посланні від 24 грудня 1991 р. інформував Генерального секретаря ООН про те, що членство СРСР в ООН, зокрема в Раді Безпеки, у всіх інших органах і організаціях системи ООН, «продовжується» за підтримки країн СНД Російською Федерацією і що вона повною мірою зберігає відповідальність за всі права і зобов'язання СРСР відповідно до Статуту ООН, включаючи фінансові зобов'язання.

У посланні висловлювалось прохання замість назви «СРСР» використовувати найменування «Російська Федерація» і розглядати послання як «свідоцтво повноважень представляти Росію в органах ООН всім особам, що мали у той час повноваження представників СРСР в ООН».

Генеральний секретар ООН розіслав звернення Президента Росії всім членам ООН і виходив з того, що це звернення має характер повідомлення, констатує реальність і не вимагає формального схвалення з боку ООН.

Рухома і нерухома власність колишнього Союзу РСР за межами його території, інвестиції, що знаходились за кордоном були розподілені відповідно до шкали фіксованих часток у відсотках на основі єдиного агрегованого показника: Азербайджанська Республіка - 1,64; Республіка Вірменія - 0,86; Республіка Білорусь — 4,13; Республіка Казахстан — 3,86; Республіка Киргизстан — 0,95; Республіка Молдова — 1,29; Російська Федерація — 61,34; Республіка Таджикистан — 0,82; Туркменістан — 0,70; Республіка Узбекистан — 3,27; Україна - 16,37. Сукупна частка Грузії, Латвії, Литви і Естонії склала 4,7%.

Згідно ст. 2 Угоди про розподіл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном 1992 р., застосування вказаних фіксованих частин стосується не тільки нерухомості, використовуваної дипломатичними, консульськими і іншими представництвами колишнього Союзу РСР, і рухомості, пов'язаної з обслуговуванням цих представництв, але також до всіх видів інфраструктур і прибутку від їх експлуатації; до доходів від реалізації всіх видів власності що належала колишньому Союзу РСР за кордоном; до власності і прибутків від діяльності СРСР, а також юридичних осіб, що знаходилися під його юрисдикцією або контролем, включаючи радзакордонбанки; прибутки, отримані від виконання всіх видів контрактних і інших видів робіт відповідно до двосторонніх і багатосторонніх угод колишнього Союзу РСР; до космічних, повітряних, морських наземних і інших систем і інфраструктур, а також прибутки, отримані від їх експлуатації. Узгоджена шкала застосовується також до всіх інших видів власності колишнього Союзу РСР за кордоном.

Угода про правонаступництво відносно державних архівів колишнього Союзу РСР 1992 р. передбачає перехід під юрисдикцію держав — учасників СНД державних архівів і інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архівні фонди колишнього Союзу РСР, що знаходяться на їх території. Сторони даної Угоди мають право на повернення тих фондів, які утворилися на їх території і в різний час опинилися за їх межами.

У разі, коли відсутня можливість фізичного виділення комплексу документів, кожна держава — член СНД має право доступу до них і отримання необхідних копій.

після розпаду СРСР Російська Федерація як правонаступниця Союзу РСР прийняла на себе зобов'язання про часткове врегулювання заборгованостей колишнього СРСР перед Фінляндською Республікою. В Угоді від 30 травня 1995 р. були визначені умови реструктуризації заборгованості.

Відповідно до Договору про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР 1991 р., колишні союзні республіки прийняли на себе зобов'язання брати участь в погашенні і вести витрати по обслуговуванню державного зовнішнього боргу СРСР в долях, узгоджених сторонами. Частка Росії складає 61,34%, України — 16,37, Республіки Білорусь — 4,13, узбекистану — 3,27, Казахстану — 3,86%. Частка решти республік складає від 1,62 до 0,62%.

Надалі процедура погашення державного зовнішнього боргу СРСР була уточнена двосторонніми угодами.

Поняття, складові елементи та правовий статус населення в міжнародному та національному праві

Держава розуміється в міжнародному праві як єдність трьох елементів: населення, території, влади. При цьому у минулому населення розглядалося як додаток до території, що позначалося на статусі особи.

Під населенням розуміються всі особи, що знаходяться на території держави, незалежно від їх правового статусу, тобто громадяни, особи без громадянства, іноземці, особи, що володіють кількома громадянствами та ін.

Разом з поняттям "населення" міжнародне право використовує поняття "народ". Народ утворюють громадяни даної держави.

Статус населення і народу різний. Все населення володіє основними правами, передбаченими міжнародним правом. Принцип поваги прав людини зобов'язує держави поважати права людини відносно всіх осіб на її території. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. йдеться, що кожна "держава…, зобов'язується поважати і забезпечувати всім, хто знаходиться на її території або під її юрисдикцією особам права, визнані даним Пактом ..." (ст. 2). Але тільки громадянин має право брати участь в управлінні державними справами (ст. 25). Відповідно, правом на самовизначення володіє не населення, а народ, що явно виходить із Статуту ООН і інших міжнародних актів. Всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право. Кожна держава зобов'язана утримуватися від яких-небудь насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність.

Визнання за народом вищого права самостійно вирішувати свою долю є характерною рисою сучасного міжнародного права і досягненням людської цивілізації. Міжнародне право захищає права і інтереси народу не тільки безпосередньо, але і через державу. Воно забороняє застосування сили або погрозу силою, втручання у внутрішні справи та ін. Розглянемо різні категорії осіб, що складають населення держави.

Міжнародно-правові питання громадянства

Громадянство – це постійний правовий зв'язок людини з державою, що визначає їхні взаємні права і обов'язки.

У приведеному визначенні підкреслюється наявність взаємних прав і обов'язків у людини і держави. В результаті воно принципово відрізняється від раніше прийнятого визначення громадянства як приналежності людини до держави. Нове розуміння громадянства знайшло віддзеркалення в законодавстві і міжнародній практиці, включаючи судову.

У демократичній державі громадянство є свого роду членством, що дає право брати участь в управлінні державою і що забезпечує громадянину гарантії його прав.

Окрім громадянства вживається термін "підданство". Раніше він використовувався для позначення приналежності до монархії. При цьому у ряді монархій (наприклад, в Бельгії, Іспанії, Нідерландах) даний термін в конституціях і законодавстві взагалі не застосовується і замінений терміном "громадянство".

Через свій статус громадянин користується всіма правами, передбаченими законом, і несе відповідні зобов'язання. Держава забезпечує права громадянина і контролює виконання ним своїх обов'язків.

Перебуваючи за кордоном, громадянин зобов'язаний дотримуватись певних законів своєї держави, останнє забезпечує йому дипломатичний захист. Багато договорів передбачають надання громадянам держав певних прав і пільг.

У деяких країнах існують різні види громадянства. У Нідерландах особи, що народилися в голландських володіннях (тобто в колоніях), володіють статусом голландських підданих на відміну від повноправних громадян Нідерландів.

Новим інститутом є громадянство інтеграційного союзу держав. Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 р. передбачає громадянство Союзу для громадян держав-членів.

Впродовж історії правове регулювання громадянства було внутрішньою справою держави. І сьогодні внутрішньому праву належить в цьому головна роль. Через своє верховенство держава встановлює права громадянина, порядок набуття і втрати громадянства.

Зростає роль міжнародного права у визначенні прав громадянина. Це стосується перш за все до норм про права людини і про юрисдикцію держав. Першим документом в цій сфері стала Гаазька конвенція про деякі питання, щодо колізій законів про громадянство 1930 р. У ній йшлося, що закони про громадянство визнаються іншими державами лише "в тій мірі, в якій вони відповідають міжнародним конвенціям, міжнародним звичаям і загальновизнаним принципам права відносно громадянства".

Першим міжнародно-правовим актом, що кодифікує принципи і норми в сфері громадянства, є Європейська конвенція про громадянство, прийнята Радою Європи в 1997 р. Основними актами з питань громадянства в Україні є Конституція і Закон України «Про громадянство України». В цілому вони відповідають міжнародним стандартам.

Правовий статус біпатридів та апатридів

Безгромадянство - юридичний стан, при якому особа не володіє громадянством якої б то не було держави. Такі особи називають апатридами.

Особа може опинитися в такому стані вже при народженні, якщо закон місця народження і закон країни громадянства батьків засновані на принципі права грунту. Громадянство може бути втрачене і згодом. У минулому такі особи знаходилися в безправному стані. Сьогодні безгромадянство негативно позначається на правах людини.

Сучасне міжнародне право в цілому негативно відноситься до без громадянства, спрямовано на скорочення випадків такого стану і переслідує мету всемірного скорочення такого роду випадків. Цьому присвячена Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р. Вона зобов'язує державу надавати громадянство будь-якій особі, що народилася на її території, яка інакше стала б апатридом. У таких випадках громадянство надається або при народженні відповідно до закону, або за клопотанням відповідної особи або її представника.

Через відмінності між національними законами про громадянство особа вже при народженні може отримати громадянство двох і більше держав. Дитина, що народилася у громадян Росії на території США, набуває громадянства обох держав. Громадянство Росії отримується відповідно до принципу права крові, а громадянство США в даному випадку - згідно принципу права грунту. Друге і третє громадянство може бути отримане і шляхом натуралізації.

Особи з подвійним громадянством іменуються біпатридами.

Загальновизнаною є норма, згідно якої особа, що володіє громадянством декількох держав, розглядається кожною з цих держав як така, що володіє тільки її громадянством

Особа, що знаходиться на території третьої держави, тобто держави, громадянином якої воно не є, і що володіє декількома громадянствами, розглядається як така, що має тільки одне з них. Третя держава керується правилом ефективного громадянства, відповідно до якого береться до уваги громадянство тієї держави, в якій особа постійно проживає. Якщо це встановити важко, то визнається громадянство держави, з якою особа фактично найбільш пов'язана (ст. 5 тій же Конвенції).

загальне міжнародне право негативно відноситься до біпатризму, оскільки воно ускладнює правовідносини між державами. Таке відношення загалом виправдано. Разом з тим існують випадки, коли біпатризм є засобом вирішення питань, що мають істотне значення для прав людини, тому законодавство ряду держав, наприклад ФРН і Ізраїлю, визнає допустимість такого статусу.

Правовий статус іноземців

Іноземець - особа, що не є громадянином країни перебування і що володіє громадянством іншої держави.

Іноземець перебуває під повною територіальною юрисдикцією країни перебування і під особистою юрисдикцією держави, громадянином якої він є. Перевага належить територіальній юрисдикції. Відносно іноземця повинні дотримуватися загальновизнані права людини.

Особливо важлива відмінність правового статусу іноземця від статусу громадянина полягає у відсутності права на дипломатичний захист з боку держави перебування і права брати участь в управлінні справами держави, прав обирати і бути обраним в органи державної влади і місцевого самоврядування. Разом з тим іноземці не несуть деяких обов'язків, які покладаються тільки на громадян, перш за все це стосується військового обов'язку.

Законодавство багатьох країн обмежує права іноземців відносно заняття деякими видами професійної діяльності, наприклад відносно заняття посад в держапараті, роботи адвоката, капітана морських і повітряних суден та ін.

Закріпивши загальні положення статусу іноземців, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН в 1985 р. Декларація про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, вказала, зокрема, на неприпустимість масової висилки іноземців, що законно знаходяться на території країни.

Існують три основні режими іноземців: національний, найбільшого сприяння і спеціальний.

Національний режим сьогодні є практично загальноприйнятим. Разом з тим, укладаючи договори, держави вносять зміни в цей режим, зазвичай надаючи додаткові права своїм громадянам, в основному в сфері торгівлі, податків тощо.

Для того, щоб уникнути розбіжностей в правовому положенні іноземців, держави використовують режим найбільшого сприяння, відповідно до якого громадяни договірних держав володіють правами не меншими, ніж будь-які інші іноземці.

У минулому був поширений спеціальний режим, при якому обсяг прав громадян відповідної держави визначався договором. В одних випадках він був сприятливішим в порівнянні з національним, в інших - більш обмежувальним. В даний час обмежувальний спеціальний режим застосовується в основному як репресалії. Сприятливий спеціальний режим використовується в рамках інтеграційних об'єднань.

Біженці та переміщенні особи

Біженець - особа, яка через обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань знаходиться поза країною свого громадянства і не може або не хоче користуватися захистом цієї країни.

Війни між державами, конфлікти неміжнародного характеру, політичні переслідування ведуть до масового результату населення в інші країни. Це зробило необхідним врегулювання правового статусу біженців, оскільки часто вони опиняються в безправному стані.

До біженців не відносяться так звані економічні біженці, які залишають свою країну з економічних міркувань. Не може претендувати на статус біженця особа, що скоїла злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності; що скоїла раніше тяжкий злочин неполітичного характеру.

В принципі, держава зобов'язана надати біженцям статус, яким користуються іноземці взагалі. Що ж до урядової допомоги, то вони прирівнюються до місцевих громадян. Заборонено накладати стягнення на біженця за незаконний в'їзд. Держави по можливості полегшують асиміляцію біженців. Особливе значення має правило про неприпустимість висилки біженців в країну, в якій їх життю або свободі загрожує небезпека.

Контроль за дотриманням прав біженців здійснюється Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, статут якого був затверджений Генеральною Асамблеєю ООН в 1950 р.

Одним з основних прав людини є право повернення у державу і мешкання в ній. Цьому праву відповідає обов'язок держави дозволити в'їзд і поселення громадянина. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. передбачає, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений права на в'їзд до своєї власної країни" (ч. 4 ст. 12). Відомі випадки масового вигнання частини громадян в ході громадянської або міжплемінної війни. У таких випадках інші держави вимушені приймати іноземних громадян як біженців, що створює серйозні проблеми. При цьому іноземна держава має право вимагати повернення цих осіб, а вітчизняна держава зобов'язана прийняти своїх громадян і забезпечити їх права.

Переміщені особи - особи насильницьки виселені в іншу країну з метою використання там на примусових роботах. це люди, насильно вивезені під час подій Другої світової війни фашистською Німеччиною та її союзниками з окупованих ними територій для використання на різних роботах. Після закінчення війни СРСР уклав низку двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб з радянських громадян. Для сприяння поверненню на батьківщину переміщених осіб у 1946 р. була створена Міжнародна організація у справах біженців, яка припинила існування в 1951 р. у зв'язку зі створенням УВКВ.

Термін "переміщені особи" не використовується в Конвенції про статус біженців 1951 р. На практиці УВКБ застосовує цей термін щодо деяких категорій "внутрішніх біженців", які також називаються вимушеними переселенцями. Це ті особи, які покинули певний конфліктний регіон держави і поселилися в іншому регіоні цієї держави. Така проблема є гострою для Росії, тому в 1993 р. Російська Федерація прийняла Закон "Про вимушених переселенців".

Поняття політичного притулку та його правове регулювання

Право притулку - надання конкретною державою якій-небудь особі можливості переховуватися від переслідувань, яким вона піддається в країні свого громадянства або постійного місця проживання з політичних, релігійних і інших мотивів. Право притулку не розповсюджується на військових злочинців і осіб, винних в скоєнні злочинів проти людства. Розрізняють притулок територіальний і притулок дипломатичний. Надання політичного притулку не тягне автоматичного надання громадянства. Актом надання притулку держава приймає на себе зобов'язання не видавати дану особу державі, в якій вона піддавалася переслідуванням. Загальновизнаний інститут конституційного права - знайшов визнання і підтримку в міжнародному праві. Звичаєві міжнародно-правові норми закріплені Загальною декларацією прав людини і Декларацією ООН про територіальний притулок 1967 р. Загальна декларація закріпила право кожного шукати в інших країнах притулок від переслідувань і користуватися цим притулком. Це право не може бути використане у разі переслідування за скоєння неполітичного злочину або при здійсненні діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. Отже, мова йде про притулок політичного характеру. Спостерігається практика надання притулку і з гуманних міркувань.

Дане право є правом територіального притулку. Існує також поняття дипломатичного притулку, що зустрічається в практиці латиноамериканських країн і невідоме загальному міжнародному праву. Воно надається в дипломатичних представництвах іноземних держав.

Декларація 1967 р. указує, що притулок надається державою через свій суверенітет. Саме держава проводить оцінку підстав для надання притулку. До особи, що шукає притулок, не повинні застосовуватися відмова в дозволі переходу кордону або висилка в країну, де вона може піддатися переслідуванню. Виключення допустимі з міркувань національної безпеки або з метою захисту населення, зокрема у разі масового прибуття людей.

Правовий статус трудящих-мігрантів

Особливу категорію іноземців складають трудящі-мігранти і члени їх сімей. Вважають, що їх чисельність у всіх країнах перевищує 50 млн. У США тільки "незаконних іноземців" налічується 6 млн. Деякі галузі національного господарства спираються на працю мігрантів.

Ще в 1939 р. Міжнародна організація праці прийняла Конвенцію про трудящих-мігрантів , ще одна прийнята в 1975 р. (N 143), в 1977 р. Рада Європи прийняла Європейську конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів, нарешті, в 1990 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила універсальну Конвенцію про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей. Вже в ході підготовки останньої Конвенції такі країни, як США і ФРН, заявили, що не підпишуть її. У таких умовах навряд чи можна чекати набуття чинності Конвенції в найближчому майбутньому. Проте вона дає уявлення про міжнародні стандарти в захисті прав мігрантів.

Правовий статус вимушених переселенців

Вимушені переселенці (або, т.зв., внутрішні біженці) – це особи, які з тих же причин, що й біженці, змушені покинути місце свого постійного проживання і переселяються в іншу частину однієї й тієї ж країни.

Їхнє правове становище визначається внутрішнім законодавством держав, однак має відповідати загальновизнаним стандартам прав людини.

Переміщені особи — це люди, що були насильно вивезені в ході Другої світової війни фашистською Німеччиною і її союзниками з окупованих ними територій для використання на різноманітних роботах. Після закінчення війни СРСР уклав ряд двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб із числа радянських громадян. Для сприяння поверненню на батьківщину переміщених осіб у 1946 році була створена Міжнародна організація у справах біженців, що припинила своє існування в 1951 році в зв'язку зі створенням УВКБ.

Сам термін «переміщені особи» не використовується в Конвенції про статус біженців 1951 року, але в даний час у практиці УВКБ він застосовується у відношенні деяких категорій «внутрішніх біженців», що також називаються «вимушеними переселенцями». До них належать особи, що покинули певний конфліктний регіон держави й оселилися в іншому регіоні в межах цієї ж держави.

Дана проблема є дуже гострою для Росії, тому в 1993 році Російська Федерація прийняла Закон «Про вимушених переселенців». Проблеми біженців є дуже актуальними і для інших регіонів світу, зокрема, для Африканського континенту, де в результаті політичній нестабільності є чимало точок конфліктів. Тут проблемами біженців займаються і регіональні організації. Так, ОАЕ в 1969 році прийняла Конвенцію у відношенні специфічних аспектів проблеми біженців в Африці.

Слід підкреслити, що діяльність міжнародних органів і організацій,'що займаються проблемами біженців, повинна бути, насамперед, аполітичною, носити гуманний і соціально орієнтований характер.

Міжнародно-правовий захист прав людини.

Права та свободи людини у міжнародному публічному праві розглядаються як природні та невід’ємні, завдяки яким людина може реалізувати себе як особистість.

Вперше права людини були юридично закріплені у Декларації незалежності США 1776 р. та французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Першим міжнародно-правовим кроком у сфері захисту прав людини стало прийняття у 1815 р. Декларації відносно торгівлі неграми. Ця декларація оголосила работоргівлю діянням, що суперечить принципам гуманності та загальновизнаним нормам права, проте не містила прямої заборони работоргівлі. Лише 1890 р. була підписана Брюссельська конвенція, яка забороняла рабство і работоргівлю в окремих регіонах Індійського океану та Червоного моря. Мирні договори, укладені після першої світової війни, крім військово-політичних питань, містили також положення про захист прав національних меншин на території новоутворених європейських держав. Після підписання 26.06.1945 р. Статуту ООН права людини набули якості міжнародних універсальних стандартів, починають прийматися багатосторонні договори, спрямовані на забезпечення міжнародно-правового захисту прав людини в цілому, окремих видів прав людини чи прав окремих категорій осіб.

Традиційно розрізняють три покоління прав людини, що зумовлено різним часом виникнення уявлень про необхідність правового захисту, в т.ч. на міжнародному рівні, тих чи інших видів прав та свобод:

1) громадянські і політичні права (право на життя, заборона катувань, право на справедливий судовий розгляд, право на недоторканність приватного життя, свобода думки і слова, свобода об’єднання і т.д.). Ці права юридично закріплюються найпершими, в період утворення демократичних держав у Європі та Америці наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст.;

2) економічні і соціальні права (право на освіту, право на працю, право на соціальне забезпечення, право на охорону здоров’я тощо). Ці права починають закріплюються у першій половині ХХ ст., коли у демократичних країнах посилюється державне регулювання економіки;

3) права т.зв. “третього покоління” починають виникати і юридично оформлюватися в останній третині ХХ ст. Ці права, в основному, пов’язані з духовно-культурною сферою та сферою охорони природи. До таких прав, зокрема, відносяться право на безпечні умови проживання, право на вільний культурний розвиток, свобода творчості тощо.

Існує значна кількість міжнародних договорів, що стосуються захисту прав людини. Залежно від мети прийняття та предмету регулювання можна виділити декілька групи цих договорів.

До першої групи слід відносити універсальні договори, що мають найбільш загальний характер. Перш за все, це т.зв. “Міжнародний біль про права людини”, до складу якого входять:

· Загальна декларація прав людини 1948 р. Ця декларація стала першим універсальним міжнародно-правовим актом, що проголосив перелік прав та свобод людини. Незважаючи на те, що Декларація приймалася у формі резолюції Ради Безпеки ООН, яка має рекомендаційний характер, в силу авторитетності та широкого застосування набрала загальнообов’язкової юридичної сили;

· Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.;

· Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.;

· Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. Цим Протоколом закріплена компетенція Комітету з прав людини розглядати скарги громадян на порушення їх громадянських чи політичних прав з боку держав, які є учасниками Пакту 1966 р. та цього Протоколу;

· Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо скасування смертної кари 1989 р. Цей Протокол забороняє державам-учасникам застосовувати смертну кару, крім випадків покарання найбільш тяжких злочинів у воєнний час.

Другу групу складають договори, спрямовані на попередження, припинення чи скасування дій, що посягають на права та свободи великих людських спільнот чи окремих осіб. Зокрема, до таких договорів відносяться:

· Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.;

· Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;

· Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;

· Конвенція про рабство 1926 р. зі змінами, внесеними Протоколом 1953 р.;

· Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства 1956 р.

Тертя група охоплює договори, що стосуються захисту прав і свобод окремих соціальних груп, наприклад, жінок, дітей, біженців, трудящих-мігрантів і т.п. Такими договорами, наприклад, є:

· Конвенція про політичні права жінок 1953 р.;

· Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.;

· Декларація прав дитини 1959 р.;

· Конвенція про права дитини 1989 р.;

· Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р.;

· Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 р.;

· Конвенція про контакт з дітьми 2003 р.;

· Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх родин 1990 р.;

· Конвенція про статус біженців 1951 р.;

· Конвенція про захист і інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний та напівплемінний спосіб життя, у незалежних державах 1957 р.;

· Конвенція про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах 1989 р.

До четвертої групи відносяться договори, що містять норми міжнародного гуманітарного права, тобто спрямовані на забезпечення прав індивідів та груп людей в умовах збройних конфліктів. В основі джерел міжнародного гуманітарного права лежать Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та Додаткові протоколи до них, прийняті у 1977 р.:

· Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р.;

· Конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р.;

· Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р.;

· Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі 1949 р.;

· І Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р.;

· ІІ Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 р.

П’яту групу міжнародних актів у галузі прав людини складають конвенції Міжнародної організації праці, спрямовані не лише на вирішення питань організації праці, а й на забезпечення широкого кола соціальних та економічних прав людини. Найважливішими у цьому відношенні серед Конвенцій МОП є:

· Конвенція про примусову чи обов’язкову працю № 29 1930 р.;

· Конвенція про скасування примусової праці № 105 1957 р.;

· Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності № 100 1951 р.;

· Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу № 138 1973 р.;

· Конвенція про оплачувані відпустки № 132, переглянута у 1970 р.;

· Конвенція про захист заробітної плати № 95 1949 р.

Окрему групу становлять регіональні міжнародні договори у сфері захисту прав людини. Особливістю цих договорів є те, що вони не повинні суперечити відповідним універсальним договорам і можуть встановлювати додаткові гарантії реалізації прав людини. До таких договорів відносяться:

· Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та додаткові протоколи до неї;

· Європейська соціальна хартія 1961 р.;

· Американська конвенція прав людини 1969 р.;

· Африканська хартія прав людини і народів 1981 р.;

· Декларація СНД про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини і основних свобод 1993 р.;

· Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 р.

Механізм міжнародного співробітництва в галузі прав людини.

Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов’язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світової війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захисту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захисту прав людини. З початку 50-х років почали виникати регіональні міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.

У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків універсальних і регіональних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозволяє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливостях їхньої діяльності. Існуючі міжнародні органи із прав людини поділяють насамперед на універсальні та регіональні.

Норми Статуту ООН про обов'язок держав співпрацювати в галузі захисту прав людини відігравали та продовжують відігравати величезну роль у становленні міжнародно-правового захисту прав людини. Ці норми є найбільш загальним правовим зобов'язанням, на основі якого здійснюється все наступне міжнародне співробітництво в цій області.

Універсальні органи із прав людини мають компетенцію, що поширюється на значну кількість держав світу і, як правило, виключно на ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). В обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов’язково пов’язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим органом, хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни. Особливе місце в розвитку міждержавного співробітництва у сфері захисту прав людини посідає співробітництво в реґіональних міжнародних міжурядових організаціях, де затверджено значну кількість міжнародних договорів та інших міжнародних актів, спрямованих на забезпечення дотримання в державах-учасницях прав людини. У низці випадків реґіональні договори встановили більш високі стандарти прав людини, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами.

Найважливішим досягненням міжнародного співробітництва щодо захисту прав людини стало створення міжнародного механізму захисту прав людини. Деякі з таких органів можуть розглядати індивідуальні скарги про захист прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо них рішення, юридично обов'язкові для цих держав. Серед найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захисту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав людини, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав людини. Для звернення до кожного із цих органів існує спеціальна процедура.

Україна є учасницею більшості універсальних договорів з прав людини і визнає для себе юрисдикцію Комітету з прав людини і Європейського суду з прав людини. З одного боку, це покладає на Україну відповідальність за відповідність її законодавства міжнародним зобов'язанням у цій галузі. З іншого боку, це означає, що завжди зберігається можливість оскаржити дії державних органів у міжнародних установах із захисту прав людини. Конституція України визнає таке право (ст. 55).

Види правового режиму територій.

Термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення деякого земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними поверхнями (межами) і що має той або інший юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

У цьому сенсі поняття території не має нічого спільного з поняттям території в її природному сенсі, як місця існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, місця існування людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування.

Планету Земля — її сушу, повітряний простір, Світовий океан, а також космічний простір, Місяць і інші небесні тіла — з погляду правового режиму можна розділити на три види: 1) державна територія; 2) міжнародна територія (простори з міжнародним режимом); 3) простори із змішаним правовим режимом.

Державна територія є простором, в межах якого держава здійснює верховну владу (суверенітет). До складу державної території входять суша, внутрішні води і територіальне море, повітряний простір над ними. Держава своїм законодавством встановлює правовий режим території в цілому і її частин. Правовий режим державної території включає також правила, передбачені міжнародними договорами даної держави (про використання повітряного простору, внутрішніх вод і портів, територіального моря, певних ділянок сухопутного простору).

Міжнародна територія — це простір з міжнародним режимом, на який не розповсюджується суверенітет якої-небудь держави і який відкритий для використання всіма державами відповідно до міжнародно-правових норм. Такий режим мають відкрите море, повітряний простір над ним, а також над виключною економічною зоною, дно Морів і океанів за межами національної юрисдикції, космічний простір, включаючи Місяць і інші небесні тіла, Антарктика і повітряний простір над нею.

Простори із змішаним правовим режимом мають істотні особливості: прибережні держави наділені суверенними правами по розвідці і розробці ресурсів в межах цих просторів при збереженні за всіма іншими державами свободи судноплавства і ряду інших прав відповідно до міжнародними нормами і правилами прибережних держав. До цих просторів належать виключна економічна зона і континентальний шельф.

Територія держави: поняття та склад.

Державна територія — це земний простір, що знаходиться під суверенітетом даної держави, іншими словами, простір, в межах якого держава здійснює верховну владу і яким вона розпоряджається, організовуючи його в адміністративному (для цілей управління) відношенні і встановлюючи його правовий режим (в цілому, а також окремих її складових).

Однією з складових суверенітету держави є її територіальне верховенство, юридичні ознаки якого розглядалися раніше.

Природа територіального верховенства держави і державного суверенітету в цілому не може виходити з яких-небудь юридичних категорій. Це об'єктивно існуюча властивість держави як такої.

В межах своєї території держава здійснює свою виключну юрисдикцію відносно всіх фізичних осіб (громадян, іноземців і апатридів), що знаходяться на її території, і їх об'єднань (юридичних осіб і громадських організацій).

Встановлення правового режиму державної території — справа, що належить до внутрішньої компетенції кожної держави, за винятком випадків, коли вона взяла на себе відповідні міжнародні зобов'язання по загальному міжнародному праву або через локальні угоди про це з іншими державами.

Територію держави складають сухопутний простір, внутрішні (національні) води, земні надра, повітряний простір і територіальне море для держави, що має вихід до моря.

Сухопутний простір може складатися з сухопутного масиву (земного континенту або його частини), а також з ряду сухопутних масивів, розділених між собою територією іншої або інших держав. Невід'ємну частину державної території складають острови, що розташовані у відкритому морі і також належать даній державі (о. Св. Олени в Атлантичному океані).

Сухопутною територією держави є також анклав, відокремлений від основної території територією іншої держави (інших держав).

До складу державної території ряду держав, зокрема, Канади та Росії, входять, зокрема, всі землі і острови, що знаходяться в межах полярного сектора даної держави. Полярні сектори включають простори в межах встановлених ліній, проведених від Північного полюса до північних сухопутних кордонів даної держави.

Надра землі на технічно доступну глибину в межах сухопутних і водних просторів державної території також знаходяться під суверенітетом даної держави. Воно регулює умови розвідки і експлуатації природних ресурсів і багатств цих надр. Загальновизнаним невід'ємним правом народів і держав є вільно розпоряджатися своїми національними природними багатствами і ресурсами без якого б то не було втручання або тиску ззовні.

Внутрішні (національні) води держави складають води внутрішнього моря, озер, каналів, річок, води морських портів і гаваней, деяких заток і бухт; прикордонні води — річок, озер, каналів і інших водотоків, по яких проходить державний кордон. Держава встановлює правовий режим своїх внутрішніх вод і умови користування ними (судноплавства, рибальства або іншого промислу), зокрема, умови користування ними, зокрема для заходу у відкриті морські порти іноземних морських судів і військових кораблів. Як правило, проте, умови судноплавства, промислу і іншої експлуатації прикордонних вод (річок, озер, каналів і так далі), заходження суден у води суміжної держави регулюються за угодою між цими державами.

До складу державної території країн, що мають морське узбережжя, входить також пояс морських вод певної ширини, що іменується територіальним морем. Відповідний морський пояс встановлюється і навколо острівних володінь держави. Територіальне море, як і інші частини території держави, знаходяться під суверенітетом прибережної держави зі всіма витікаючими з цього наслідками.

Повітряний простір держави — це та частина повітряного простору, яка знаходиться над сухопутною і водною територіями держави. Висотна межа повітряного простору одночасно є лінією розмежування повітряного і космічного просторів. В даний час така лінія чітко не визначена. За звичаєвою нормою міжнародного права висотна межа між повітряним та космічним простором проходить на відстані 100-110 км над поверхнею Землі.

В міжнародному праві застосовується термін «умовна територія», до якої належать розташовані поза межами державної території об'єкти: повітряні, морські, річкові судна, космічні кораблі, станції і інші космічні об'єкти, штучні острови і споруди в морі, на його дні, в Антарктиці, приміщення дипломатичних і консульських представництв.

Державна територія повинна використовуватися відповідно до норм і принципів міжнародного права і так, щоб не заподіювати шкоду іншим державам

Поняття «територія, на яку поширюється національна юрисдикція» є іншим, ніж «державна територія».

Воно включає як державну територію, так і територію, що не належить до такої (прилеглу зону, континентальний шельф, економічну зону).

Державна територія з міжнародним режимом користування

Особливістю правового режиму цих територій є те, що вони, з одного боку, не виключаються зі складу території відповідної держави, а з іншого – використовуються цією державою чи третіми країнами у особливому порядку. До державних територій міжнародного користування слід відносити міжнародні канали, міжнародні протоки, міжнародні судноплавні ріки, які територіально належать одній або декільком державам, але в силу міжнародних договорів можуть використовуватися й іншими державами. Подібний правовий статус мають також архіпелаг Шпіцберген (належить Норвегії), Аландські (належать Фінляндії) та Додеканезькі (належать Греції) острови, режим використання яких визначається міжнародними договорами;

Сучасний міжнародно-правовий статус архіпелагу визначається Договором про Шпіцберген, прийнятим на Паризькій мирній конференції 9 лютого 1920 р. Радянська Росія в конференції участі не приймала. У Договорі сказано, що США, Великобританія, Данія, Франція, Італія, Японія, Норвегія, Нідерланди і Швеція погоджуються визнати на умовах, передбачених Договором, повний і абсолютний суверенітет Норвегії над Шпіцбергеном. 1935 р. СРСР приєднався до Договору про Шпіцберген. «В очікуванні того, що визнання Договірними Державами Російського Уряду дозволить Росії приєднатися до цього Договору, російські громадяни і суспільство користуватимуться тими ж правилами, що і громадяни високих Договірних сторін»

У Договорі закріплений принцип рівних прав сторін. Так, у відповідності із ст. 2 судна і громадяни всіх договірних сторін будуть допущені на однакових підставах до здійснення права на рибну ловлю і полювання на суші і в територіальних водах архіпелагу. Стаття 3 гарантує громадянам всіх договірних сторін однаковий вільний доступ з будь-якою метою у води, фіорди і порти архіпелагу і право зупинки в них. Вони можуть займатися в них без перешкод, за умови дотримання місцевих законів і норм міжнародного права. Шпіцберген є демілітаризованою зоною.

Поняття та види державних кордонів

Кордону державної території як частини земного простору визначаються її кордонами, що розділяють території сусідніх держав або відокремлюють державну територію від недержавної. Їх проходження має бути відповідним чином встановлене і визнане в міжнародному плані.

Державний кордон — це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по ній, що визначають кордону державної території (суші, вод, надр і повітряного порстору). Кордони між суміжними державами зазвичай визначаються договорами між ними.

Державні кордони на суші встановлюються по лініях рельєфу або явно видимих орієнтирах. На річках державні кордони зазвичай проводяться або по середині головного фарватеру або по тальвегу (по лінії найбільших глибин), якщо річка судноплавна, або по середині русла, якщо річка несудноплавна. На озерах вона є лінією, що сполучає виходи сухопутного кордону до берегів озера.

Лінія зовнішньої кордону територіального моря є державним кордоном на морі. Вона встановлюється державою з урахуванням вимог норм міжнародного права (про ширину територіального моря, про визначення лінії їх розмежування між суміжними або розташованими один проти одного державами).

Процес встановлення кордону включає дві стадії: делімітацію і демаркацію.

Делімітація — це визначення в договорі загального напряму проходження кордону (словесний опис з вказівкою характерних місць її проходження — річок, озер, хребтів і т. д.) і нанесення її на карту (графічне зображення).

Демаркація — це позначення лінії кордону на місцевості за допомогою встановлення спеціальних прикордонних знаків. Вона здійснюється спеціально створюваними комісіями з представників суміжних держав. При демаркації складаються демаркаційні документи: протоколи — опису державного кордону, прикордонних знаків (з характеристикою їх положення, форми, розмірів, матеріалу, номера і т. д.).

Міжнародно визнаними кордонами держави є також кордони, що відокремлюють її територію від недержавної території (звичайно це зовнішні кордону територіального моря), коли вони делімітовані даною державою і лінія їх проходження явно або мовчазно визнана іншими державами, оскільки вона відповідає встановленим міжнародно-правовим нормам.

У міждержавній практиці відомі орографічні, геометричні й географічні державні кордони.

Орафічний кордон - лінія, проведена по природних рубежах з урахуванням рельєфу місцевості, в основному по гірському вододілі й руслу рік.

Геометричний кордон перетинає місцевість без обліку її рельєфу (минаючи населені пункти).

Географічна лінія проходить через певні географічні координати (може збігатися з паралеллю або меридіаном). Географічні границі, проведені по паралелях і меридіанам, зустрічаються в Африці й Америці, де вони встановлювалися державами-метрополіями для колоній.

Правовий режим міжнародної території

За межами національної юрисдикції держав, тобто за межами державної території даної держави, зокрема за зовнішніми межами територіального моря, знаходяться простори морів і океанів, включаючи дно морів і океанів, їх надра і повітряний простір над ними, а також космічний простір, що не знаходяться під суверенітетом якої-небудь держави.

Сутнісний зміст юридичного статусу цих просторів позначається в актах сучасного міжнародного права і доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства.

Юридичний статус таких просторів і їх правовий режим визначаються виключно нормами міжнародного права — звичаєвими і конвенційними, іноді також угодами між суміжними державами.

Морські простори. Правовий режим морських просторів за межами національної юрисдикції держав встановлений на користь всіх їх користувачів на засадах суверенної рівності держав. Основну частину таких морських просторів складає простір «відкритого моря», загальний правовий режим якого визначається терміном-поняттям «свобода відкритого моря».

До міжнародної території належить також дно морів та океанів, континентальний шельф за межами національної юрисдикції.

Разом з тим сучасне міжнародне морське право враховує інтереси прибережних морських держав, їх особливі інтереси і визнає їх особливі суверенні права щодо певних видів морських просторів (континентальний шельф, виключна економічна зона, прилегла зона).

Повітряний простір включає простір за межами державної території, тобто повітряний простір, правовий статус і режим якого визначаються міжнародним правом. Це частина недержавної (міжнародною) території; такий простір вільний для дослідження і використання в мирних цілях всіма державами, але знову ж таки з урахуванням відповідних міжнародних зобов'язань держав. Практично це простір над відкритим морем і Антарктикою, виключною економічною зоною. Тому міжнародні зобов'язання держав стосовно цього простору визначаються насамперед Конвенцією ООН з морського права.

Космічний простір, розташований в юридичному і фізичному сенсі за межами повітряного простору, не пристосований для життя і діяльності людини, окрім як усередині спеціальних апаратів, що запускаються в космос, або пристроїв. Тому з початком космічної діяльності його юридичний статус склався як статус недержавної (міжнародною) території.

Правовий режим космічного простору практично є таким самим як і режим будь-якої іншої міжнародної території. В його основі — принцип свободи досліджень і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла в мирних цілях всіма державами.

Правовий режим територій із змішаним правовим режимом

Території із змішаним режимом— це території на які одночасно поширюється дія норм міжнародного і національного права прибережної держави. Вони не входять до складу державної території, на них не розповсюджується суверенітет держави, але прибережні країни мають в їх межах суверенні права на розвідку і розробку ресурсів, охорону навколишнього середовища.

До територій із змішаним правовим режимом належать:

Прилегла зона, континентальний шельф, виключна економічна зона.

Прилегла зона

- зона, що знаходиться за межами територіального моря, зовнішня межа якої знаходиться на відстані не більше ніж 24 морські милі від тих же вихідних ліній, від яких відраховується ширина територіального моря.

У цій зоні прибережна держава володіє правом здійснювати контроль з метою запобігання порушенням митних, фіскальних, імміграційних або санітарних норм в межах його території або територіального моря або застосовувати покарання за такі порушення. Відповідно говорять про митну, фіскальну, імміграційну і санітарну зони.

Виключна економічна зона

Виключна економічна зона - зона, прилегла до територіального моря, на яку міжнародне право поширює спеціалізовану юрисдикцію прибережної держави.

Виключна економічна зона включає води, морське дно і його надра. Ширина зони не може перевищувати 200 морських миль. Виключна економічна зона є частиною відкритого моря, в якій прибережна держава здійснює визначені міжнародним правом суверенні права.

Вони включають права:

а) на розвідку, розробку і збереження природних ресурсів, як живих, так і неживих;

б) управління цими ресурсами;

в) інші види діяльності по використанню зони в економічних цілях, наприклад виробництво енергії шляхом використання води, течій, вітру.

Континентальний шельф

Континентальний шельф - природне продовження сухопутної території до зовнішнього кордону підводної околиці материка або до 200 миль, якщо межі підводної околиці материка не досягають цієї межі.

Згідно Конвенції з морського права, прибережна держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права відносно розвідки і розробки природних ресурсів. Останні включають мінеральні ресурси дна і його надр, а також живі організми, що належать до "сидячих видів". Права прибережної держави не зачіпають правового статусу вод, що покривають його, і повітряного простору над ними. Здійснення цих прав не має чинити перешкод судноплавству. Всі держави можуть прокладати трубопроводи і кабелі на шельфі.

До територій із змішаним правовим режимом часто відносять також міжнародні річка, міжнародні канали та міжнародні протоки.

Міжнародні ріки та озера

Міжнародні річки — це річки, що протікають по території двох (або більш) держав і використовувані в узгоджених цілях.

Особливе значення мають річки, що мають судноплавне сполучення з морем і використовувані для мореплавства різними, у тому числі і неприбережними, державами. Ці географічні і господарські чинники зумовлюють міжнародно-правовий режим таких річок.

Кожна держава здійснює суверенітет над частиною річки, що знаходиться в кордонівах її кордонів. Разом з тим, вона зобов'язана використовувати свою ділянку річки так, щоб не заподіювати шкоду іншим прибережним державам. Держава не має права в односторонньому порядку змінювати русло річки, оскільки це може обмежувати можливості інших прибережних держав або зашкодити їх природному середовищу.

Взаємна зацікавленість держав в раціональному і контрольованому використанні міжнародної річки обумовлює укладення двосторонніх і багатосторонніх договорів.

В них визначаються правила використання річки як воднотранспортного шляху, а також для будівництва дамб, гідроелектростанцій, зрошування, лісосплаву, в інших господарських цілях.

Свобода судноплавства по основних річках Західної Європи була визнана Віденським конгресом в 1815 р., який одночасно встановив право прибережних держав погоджено встановлювати правила такого судноплавства.

Спеціальне регулювання було передбачене для Дунаю, свобода судноплавства по якому спочатку (Паризький мирний договір 1856 р.) контролювалася переважно неприбережними державами. Сучасний режим цієї річки визначається Конвенцією про режим судноплавства на Дунаї, підписаною в 1948 р.

Прибережні держави мають право обмежити або заборонити прохід військових судів не прибережних держав або інших судів, що переслідують військові цілі.

Свобода судноплавства припускає не тільки плавання по річці, але і захід в порти, виробництво в них торгових, погрузочных і розвантажувальних робіт, посадку і висадку пасажирів. Передбачається неодмінне дотримання законів і правил, що діють в прибережних державах. Прибережні держави зобов’язані утримувати свої річкові ділянки в судноплавному стані для річкових, а на відповідних ділянках і морських судів, проводити необхідні роботи для забезпечення якнайкращих умов судноплавства.

Правовий режим Арктики

Арктика – це розташована навколо Північного полюсу область земної кулі, що включає Північний Льодовитий океан з островами і прилеглі частини Атлантичного і Тихого океанів. До неї входять також північні частини материків Євразія і Північна Америка в межах полярного кола. Арктичними країнами є Росія, Канада, США (завдяки Алясці), Данія (завдяки Гренландії), Норвегія, а також Ісландія, Фінляндія і Швеція. Ці країни внесли найбільший внесок в дослідження і освоєння Арктики, яка є унікальною у багатьох відношеннях, - екологічному, економічному, військово-політичному.

Через своє географічне положення і історичні причини приарктичні країни традиційно виходять з наявності у них особливих інтересів і відповідно пріоритетних прав при визначенні правового режиму арктичних просторів і їх використанні.

Правовий режим Арктики є особливим. Він не є чітко регламентованим. Діє національне законодавство арктичних держав і міжнародні угоди у сфері захисту навколишнього середовища.

Концепція арктичних секторів, згідно якої держава, що володіє арктичним узбережжям, має особливі права в своєму секторі. Сектором є трикутник, основою якого є узбережжя відповідної держави, а сторонами - лінії, що проходять по меридіанах до Північного полюсу. Можна говорити про існування п’яти полярних секторів Росії, Канади, США, Данії і Норвегії.

Що ж до режиму морських просторів Арктики, то він є загальним, правда, з деякою специфікою.

На Арктику розповсюджуються загальні положення Конвенції з морського права 1982 р., що закріпила право прибережної держави приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил по запобіганню, скороченню і збереженню під контролем забруднення морського середовища з судів в покритих льодами районах (ст. 234). Це право діє в межах виключної економічної зони.

Друга особливість режиму арктичного моря стосується прибережного судноплавства. Норвегія і Канада встановили своїми законами особливий режим для такого судноплавства. У Росії про це йдеться в Законі про морські води (ст. 14). Північний морський шлях розглядається як національна єдина комунікація Російської Федерації, що історично склалася. Протяжність цієї комунікації приблизно 35000 морських миль. Вона проходить також через ділянки відкритого моря. Користування здійснюється відповідно до законів і договорів Росії, а також Правил плавання по трасах Північного морського шляху, затверджуваними Урядом РФ.

Відповідно до Правил плавання по трасах Північного морського шляху 1991 р., цей шлях відкритий для міжнародного судноплавства. Здійснюється воно із згоди і під контролем російської влади. Центральне положення серед них займає Адміністрація Північного морського шляху.

Міжнародно-правовий режим Антарктики

Правовий статус полярного регіону базується Договорі про Антарктику, прийнятому 1 грудня 1959 р. за результатами Вашингтонської конференції, в якій брали участь Австралія Аргентина, Бельгія, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія СРСР, США, Південно-африканський Союз, Франція, Чилі і Японія.

В Договорі закріплено: по-перше, держави не визнають суверенітету жодної з держав у якому б то не було районі Антарктики і. більш того, не визнають яких би то не було — висунутих або таких, що можуть бути висунутими претензій будь-якої держави, що затверджують в Антарктиці територіальний суверенітет; по-друге, держави не вимагають від будь-якої з договірних сторін відмови від раніше заявлених нею територіальних претензій в Антарктиці або від підстав, що є у неї, для висунення в майбутньому претензій на територіальний суверенітет; по-третє, держави виходять з того, що жодне з положень Договору не повинно розглядатися як таке, що завдає шкоду позиції будь-якої з договірних сторін в частині визнання або невизнання вже заявлених ким-небудь з її контрагентів прав або претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці або наявність підстав на такий суверенітет.

Таким чином, Договір про Антарктику встановив статус Антарктики як міжнародної яка, відкрита для використання будь-якою державою

основних правових принципів діяльності в цьому районі. Першим з них слід назвати принцип мирного використання Антарктики, який не тільки проголошується але і отримує реальне закріплення у вигляді заборони будь-яких військових заходів, включаючи «створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї» (п. 1 ст. I).

Як демілітаризована і нейтралізована територія Антарктика не може використовуватися для розміщення тут військових контингентів, служити театром військових дій або базою для ведення таких де б то не було, не може бути полігоном для застосування ядерної або звичайної зброї.

Іншим основоположним принципом Договору про Антарктику є принцип свободи наукових досліджень і міжнародної співпраці у цій сфері

Що стосується територіальної сфери дії Договору про Антарктику то вона визначена ст. VI, згідно якої: «Положення даного Договору застосовуються до району на південь від 60-ої паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики...» З цього виходить, що до складу конвенційного регіону входять як сухопутні — материкові і острівні, так і водні простори, обмежені з півночі умовною лінією — географічною паралеллю під 60° південної широти. Положення Договору про Антарктику, що створюють фундамент для міжнародно-правового регулювання в цьому регіоні, отримали розвиток і доповнення у ряді інших міжнародних багатосторонніх угод.

Стадії делімітації та демаркації державних кордонів

Процес встановлення кордону включає дві стадії: делімітацію і демаркацію.

Якщо кордоном між державами є прикордонна річка, то, якщо вона судноплавна, лінія кордону встановлюється зазвичай по тальвегу — лінії найбільших глибин або посередині головного фарватеру. У іншому випадку — посередині річки. Можливі і інші узгоджені суміжними державами рішення. Правовий режим прикордонних річок також встановлюється за угодою між зацікавленими державами.

Правовий режим судноплавства по Дунаю

У цій Конвенції втілені типові риси правового режиму міжнародної річки, навігація на якій оголошується «вільною для громадян, торгових судів і товарів на основі рівності відносно торгових і навігаційних зборів і умов судноплавства».

Прибережні держави мають право обмежити або заборонити прохід військових судів не прибережних держав або інших судів, що переслідують військові цілі. У ст. 30 Конвенцій про режим судноплавства на Дунаї закріплено: «Плавання по Дунаю військових кораблів всіх непридунайських країн забороняється. Плавання по Дунаю військових кораблів придунайських країн за кордонами країни, прапор якої несе корабель, може здійснюватися тільки за домовленістю між зацікавленими придунайськими державами».

Міжнародними договорами передбачається створення спеціальних органів — міжнародних річкових комісій, які зобов'язані сприяти вирішенню різних питань спільного використання міжнародних річок. Так, згідно Конвенції про режим судноплавства на Дунаї, з представників придунайских держав була створена Дунайська комісія, до компетенції якої входить спостереження за виконання положень Конвенції, складання загального плану основних робіт на користь судноплавства, а в деяких випадках виконання таких робіт, уніфікація правил річкового нагляду, видання довідників, лоцій, навігаційних карт.

Поняття та підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності

Право міжнародної відповідальності - галузь міжнародного права, принципи і норми якої визначають для суб'єктів міжнародного права юридичні наслідки міжнародно-протиправних діянь, а також спричинення шкоди в результаті діяльності, не забороненої міжнародним правом.

У цьому визначенні знайшло віддзеркалення існування двох підгалузей права міжнародної відповідальності - відповідальності за протиправні дії і відповідальності за шкоду, що є результатом діяльності, не забороненої міжнародним правом. За своєю юридичною природою ці види відповідальності принципово різні, вони регулюються різними комплексами норм, різними є також зміст і форми, в яких вони можуть виявлятися. Підгалузь відповідальності за протиправні дії складається з трьох основних частин: загальна частина, відповідальність держав, відповідальність міжнародних організацій.

Міжнародно-правова відповідальність – правовий засіб забезпечення норм МП та відновлення порушених прав та відносин. Це обов’язок суб’єкта МП ліквідувати шкоду, що спричинена ним іншому суб’єкту в результаті порушення норм МП, а також обов’язок відшкодувати матеріальну шкоду, спричинену в результаті дій, які н порушують норми МП, якщо відшкодування передбачено спеціальними угодами.

Підстави: юридичні і фактичні.

Юридичні: порушено договірні, звичаєві норми, рішення судів чи арбітражів, акти МО, односторонні акти.

Фактичні: за поведінку (дії, бездіяльність), що порушує м-п зобов’язання (держава несе відповідальність за дії всіх своїх державних органів або офіційних осіб, що діють від імені держави; поведінка приватних осбі чи господарюючих суб’єктів не присвоюється державі).

Існують два різні види відповідальності. Негативна відповідальність породжується правопорушенням, є деліктною. Саме цьому виду і присвячено право міжнародної відповідальності. Другим видом є позитивна відповідальність, під якою розуміється заснований на міжнародному праві обов'язок вжити необхідних заходів для досягнення поставленої мети. Згідно Статуту ООН, Рада Безпеки несе "головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки" (ст. 24).

Міжнародно-правова відповідальність має специфіку. Вона не є ні приватноправовою, ні кримінально-правовою. Вона є особливим видом публічно-правової відповідальності. У минулому міжнародно-правова відповідальність була близькою до приватноправової, що, зрозуміло, не виключало її публічно-правової природи через специфіку суб'єктів. Традиційна відповідальність носила двосторонній характер і обумовлювалася нанесенням шкоди. Статті про відповідальність засновані на концепції об'єктивної відповідальності, відповідно до якої відповідальність наступає в результаті самого факту порушення норми, незалежно від провини або спричинення конкретної шкоди. Концепція відображає загальну зацікавленість держав в підтриманні міжнародного правопорядку і знаменує важливий крок в прогресивному розвитку міжнародного права.

Міжнародні правопорушення: поняття та види

- порушення державою своїх м-п зобов’язань. Ознаки: протиправне діяння; шкода, яку спричинило протиправне діяння; причинно-наслідковий зв'язок між діями та наслідками. Види: злочини і правопорушення. Злочини – міжнародно-протиправне діяння, що стало результатом порушення м-п зобов’язання, основоположного для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства. його порушення розглядається як злочин міжнародним співтовариством в цілому. Оскільки всі держави мають юридичний інтерес, то всі вони мають право закликати до відповідальності державу, що порушила зобов'язання erga omnes. Більш того, держави мають співробітничати з метою покласти край будь-якому з даних правопорушень. Головна роль в організації такої співпраці належить Генеральній Асамблеї і Раді Безпеки ООН. Злочини проти миру та безпеки людства (агресія, планування та розв’язання війни); злочини проти людяності (геноцид, вбивства, знищення цивільного населення до та під час війни, тортури, апартеїд, рабство); військові злочини (порушення законів та звичаїв війни); злочини проти людства (екоцид, біоцид).

Правопорушення – правопорушення з меншим ступенем суспільної небезпеки.

Слід зазначити, що, незважаючи на двовидовий розподіл міжнародних правопорушень, початий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень: 1. Міжнародні злочини; 2. Злочини міжнародного характеру; 3. Інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти). Розглянемо диференціальні відмінності цих видів міжнародних правопорушень за суб'єктами їх вчинення, зв'язком правопорушень із державою і формами відповідальності. Міжнародні злочини — це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому. Міжнародні злочини: — здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями; — здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою; — зазіхають на міжнародний мир і безпеку, — загрожують основамміжнародного правопорядку; — спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відпо відальності виконавців, що наступає в рамках міжнарод ної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (націо нальної) юрисдикції. Під злочином міжнародногохарактеру розуміють діяння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підробка грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін. Злочини міжнародного характеру: — торкаються інтересів двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян; — здійснюються окремими фізичними особами поза зв'язком із політикою держави; — спричиняють персональну відповідальність пра вопорушників у рамках національної юрисдикції- Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли в перші дві групи.

Міжнародні злочини: поняття та види

Злочини – міжнародно-протиправне діяння, що стало результатом порушення м-п зобов’язання, основоположного для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства. його порушення розглядається як злочин міжнародним співтовариством в цілому. Оскільки всі держави мають юридичний інтерес, то всі вони мають право закликати до відповідальності державу, що порушила зобов'язання erga omnes. Більш того, держави мають співробітничати з метою покласти край будь-якому з даних правопорушень. Головна роль в організації такої співпраці належить Генеральній Асамблеї і Раді Безпеки ООН. Міжнародні злочини: — здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями; — здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою; — зазіхають на міжнародний мир і безпеку, — загрожують основамміжнародного правопорядку; — спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відпо відальності виконавців, що наступає в рамках міжнарод ної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (націо нальної) юрисдикції. Злочини проти миру та безпеки людства (агресія, планування та розв’язання війни); злочини проти людяності (геноцид, вбивства, знищення цивільного населення до та під час війни, тортури, апартеїд, рабство); військові злочини (порушення законів та звичаїв війни); злочини проти людства (екоцид, біоцид).

Сучасне міжнародне право не передбачає кримінальної відповідальності держави, що не раз наголошувалося в міжнародній практиці, включаючи судову. Разом з тим необхідно було виділити сферу відповідальності за порушення особливо важливих норм, що мають імперативний характер. Комісія міжнародного права запропонувала в 1976 р. наступний перелік таких порушень. Тяжке порушення міжнародного зобов'язання, що має основоположне значення для:

а) забезпечення міжнародного миру і безпеки;

б) забезпечення права народів на самовизначення (заборона колоніального панування);

в) захисту особистості (заборона рабства, геноциду, апартеїду);

г) захисту навколишнього середовища (заборона масштабного забруднення атмосфери або моря).

Злочини міжнародного характеру: поняття та види

Під злочином міжнародногохарактеру розуміють протиправні діяння, об'єктом посягань яких є: мирне співробітництво і нормальне функціонування міжнародних відносин (за винятком міжнародних злочинів), - тероризм, угон повітряних суден; економічний та соціально-культурний розвиток держав і народів - контрабанда, фальшивомонетництво, торгівля наркотичними засобами; фізичні особи, державне, громадське або особисте майно, моральні цінності - торгівля людьми, піратство, поширення порновидань тощо. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підробка грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін. Злочини міжнародного характеру: — торкаються інтересів двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян; — здійснюються окремими фізичними особами поза зв'язком із політикою держави; — спричиняють персональну відповідальність правопорушників у рамках національної юрисдикції. Доречно звернути увагу на деякі особливості злочинів, що розглядаються: По-перше, відповідальність за злочини міжнародного характеру несуть фізичні особи. По-друге, об’єктом злочинного посягання в даному випадку виступають нормальні відносини, міждержавне співробітництво, права людини та інші загальнолюдські цінності. По-третє, кримінальна відповідальність за ці злочини міжнародного характеру настає за національними нормами кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства.

Види відповідальності в міжнародному праві

Підстави: юридичні і фактичні.

Юридичні: порушено договірні, звичаєві норми, рішення судів чи арбітражів, акти МО, односторонні акти.

Міжнародно-правова відповідальність має специфіку. Вона не є ні приватноправовою, ні кримінально-правовою. Вона є особливим видом публічно-правової відповідальності.

Також виділяють матеріальну та політичну відповідальність. Матеріальна виникає якщо правопорушення спричиняє матеріальну шкоду, або спеціальною угодою передбачено відшкодування збитків. Політична виникає з факту порушення норм МП, якщо правопорушення не спричиняє матеріальної шкоди і досить часто разом з матеріальною відповідальністю.

Форми відповідальності в міжнародному праві

Підстави: юридичні і фактичні. Юридичні: порушено договірні, звичаєві норми, рішення судів чи арбітражів, акти МО, односторонні акти. Фактичні: за поведінку (дії, бездіяльність), що порушує м-п зобов’язання (держава несе відповідальність за дії всіх своїх державних органів або офіційних осіб, що діють від імені держави; поведінка приватних осбі чи господарюючих суб’єктів не присвоюється державі).

Форми: Репресалії (неозброєні) - це правомірні примусові дії однієї держави проти іншої держави. Репресалії застосовуються у відповідь на неправомірні дії іншої держави з метою відновлення порушеного права. Вони повинні бути відповідними заподіяномій шкоді і тому примусу, який необхідний для отримання задоволення. Репресалії можуть виражатися в припиненні або розриві дипломатичних відносин, введенні ембарго (заборони) на ввезення товарів і сировини з території держави-порушника та ін.

Сатисфакція (задоволення) — це надання державою-порушницею задоволення постраждалій державі за шкоду, заподіяну її честі і гідності. Сатисфакція може бути виражена у вигляді офіційного принесення вибачення, висловлювання співчуття або співчуття, завірення в тому, що подібні неправомірні акції не матимуть місця в майбутньому, надання почестей прапору потерпілої держави або виконання її гімну у відповідній урочистій обстановці тощо.

Сатисфакція може бути необхідною в тих випадках, коли реституція або компенсація не забезпечують повного відшкодування.

Ресторація як форма відповідальності припускає відновлення державою-порушницею колишнього стану якого-небудь материального об'єкту (наприклад, відновлення якості чистоти води, забрудненої з її провини).

Репарації є відшкодуванням матеріальної шкоди у грошовій формі, товарами, послугами. Обсяг і вид репарацій як правило, застосовуються на основі міжнародних договорів. Сума репарацій звичайний значно менше обсягу шкоди, заподіяної війною.

Реституція — це відновлення стану, який мав місце до здійснення протиправного діяння. Однією з форм реституції є повернення в натурі майна, неправомірно вилученого і вивезеного воюючою державою з території супротивника.

Субституція — це різновид реституції. Вона є заміною неправомірно знищеного або пошкодженого майна будівель, транспортних засобів, художніх цінностей, особистого майна і т.п.

Компенсація. Держава, відповідальна за міжнародно-протиправне діяння, зобов'язана компенсувати шкоду, заподіяну такою дією, оскільки така шкода не відшкодовується реституцією. Компенсація охоплює будь-яку обчислену у фінансовому відношенні шкоду включаючи упущену вигоду, наскільки вона встановлена. З різних форм відшкодування компенсація є найбільш поширеним видом санкцій. + Відсотки. Вони нараховуються тоді, коли це необхідно для забезпечення повноти відшкодування. Ставка і метод розрахунку відсотків визначаються так, щоб досягти цього результату. Відсотки обчислюються з дати, коли повинна була бути виплачена основна сума на дату виконання платіжного зобов'язання.

Підстави звільнення від міжнародної відповідальності.

Як і будь-яка система права, міжнародне право визначає обставини, що виключають протиправність поведінки, яка не відповідає зобов'язанням. Такими обставинами є згода, самооборона, контрзаходи, форс-мажор, лихо і стан необхідності. Цей перелік є вичерпним. Вказані обставини не припиняють зобов'язання і не впливають на його зміст. Вони лише виправдовують його невиконання, поки ті існують.

Згода держави на здійснення іншою державою діяння, що суперечить його зобов'язанню, виключає протиправність діяння. Згода повинна бути юридично дійсною. Протиправність виключається лише відносно держави, що дала згоду, і в межах цієї згоди. У практиці такі випадки зустрічаються досить часто, наприклад одна держава дозволяє іншій здійснити транзит через її повітряний або внутрішній водний простір.

Самооборона виключає протиправність заходів, вчинених в її здійснення відповідно до Статуту ООН. Остання підтверджує невід'ємне право держави на самооборону (ст. 51) і тим самим робить виключення з принципу незастосування сили. Це, проте, не означає, ніби самооборона виключає протиправність поведінки відносно всіх зобов'язань. Зберігають свою силу, зокрема, зобов'язання по гуманітарному праву і в галузі прав людини, що підкреслювалося і Міжнародним судом. Слід також мати на увазі, що випадок самооборони має певний вплив і на зобов'язання відносно нейтральних держав.

Контрзаходи, тобто ненасильницькі заходи, що чиняться у відповідь на правопорушення, здійснене іншою державою, є правомірними. Іншими словами, протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародно-правовому зобов'язанню, виключається, якщо таке діяння є контрзаходом. Найбільш поширеним є такий контрзахід, як припинення дії зобов'язання, порушеного іншою стороною.

Форс-мажор (непереборна сила). Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародно-правовому зобов'язанню, виключається, якщо це діяння обумовлене форс-мажором. Під форс-мажором розуміється поява непереборної сили або непередбаченої події, що не піддається контролю держави, які зробили за даних обставин виконання зобов'язання матеріально неможливим. Мова йде про ситуації, коли держава вимушена діяти всупереч зобов'язанню. Випадок форс-мажору відрізняється від ситуації лиха або стану необхідності тим, що він не містить елементу свободи вибору.

Принцип форс-мажору не застосовується, якщо ситуація обумовлена поведінкою держави, що посилається на неї, або якщо держава прийняла на себе ризик виникнення такої ситуації.

Лихо. Ситуація лиха виключає протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародно-правовому зобов'язанню. Під ситуацією лиха розуміється ситуація, в якій у виконавця діяння не було іншого розумного способу врятувати своє життя або життя ввірених йому людей. Мається на увазі ситуація, коли особа, поведінка якої привласнюється державі, опиняється в ситуації крайньої небезпеки для нього особисто або для осіб, за яких вона несе відповідальність.

Стан необхідності як загальне правило не може служити підставою для виключення протиправності діяння, що не відповідає міжнародно-правовому зобов'язанню. Виключення представляє випадок, коли діяння є єдиним для держави шляхом захисту істотного інтересу від великої і неминучої небезпеки. Така дія не має наносити серйозної шкоди істотному інтересу іншої держави або держав, або міжнародному співтовариству в цілому.

Жодна з перерахованих обставин, що виключають протиправність, не виправдовує відступ від імперативних норм міжнародного права. Так, на масове порушення прав людини, геноцид не можна відповідати аналогічними діями. Це положення відповідає закріпленій Віденською конвенцією про право міжнародних договорів нормі, згідно якої договір, що суперечить імперативній нормі, є недійсним (ст. ст. 53 і 64).

Посилання на обставину, що виключає протиправність, не припиняє існування зобов'язання, яке відновлює свою дію, як тільки відповідна обставина припиняє існування. Це положення не раз підтверджувалося в судовій практиці.

Матеріальна відповідальність за шкідливі дії, незаборонені міжнародним правом.

У міжнародній практиці немало випадків, що підтверджують матеріальну відповідальність держави за серйозну шкоду, заподіяну іншій державі діяльністю на її території. Є і декілька судових прецедентів. В результаті розгляду справи про інцидент в протоці Корфу (підрив британських військових кораблів на мінах, встановлених в територіальних водах Албанії третьою державою), Міжнародний суд визначив існування "зобов'язання кожної держави свідомо не допускати використання своєї території для здійснення дій, що порушують права інших держав".

У цілому ряду резолюцій міжнародних конференцій містяться положення про те, що держава несе відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність в межах її юрисдикції або контролю не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав.

У міжнародному праві утверджується звичаєва норма, згідно якої держава несе матеріальну відповідальність за шкоду, що є результатом не забороненої міжнародним правом діяльності, здійснюваної на її території або під її контролем, якщо така діяльність пов'язана з ризиком спричинення значної трансграничної шкоди через свої фізичні наслідки. Відповідальність виникає не у зв'язку з такого роду діяльністю, яка правомірна, а за заподіяну нею транскордонну шкоду.

Ми маємо справу з винятковим випадком, коли держава несе пряму відповідальність не за власні дії, а за дії фізичних і юридичних осіб на своїй території. Пояснюється це тим, що мова йде про діяльність, пов'язану з ризиком спричинення значної шкоди. У решті випадків питання про відшкодування транскордонної шкоди вирішується в приватно-правовому порядку, якщо, зрозуміло, шкода не спричинна діями самої держави.

Договори про відповідальність за значну транскордонну шкоду передбачають два основні види матеріальної відповідальності держави. Першою є абсолютна. Вона цілком покладається на державу, яка розглядається як єдиний відповідач. Такий режим встановлений Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1972 р. Держава несе повну відповідальність за шкоду, заподіяний іншим державам і їх громадянам запущеними з її території космічними об'єктами, незалежно від того, хто їх запустив.

Другим видом матеріальної відповідальності є та, згідно якої повну відповідальність несе приватний оператор, що здійснює діяльність, що заподіяла шкоду. На державу покладається відповідальність компенсації шкоди лише в тій мірі, в якій вона не була відшкодована оператором. Такий вид відповідальності передбачений договорами, що регламентують діяльність, пов'язану з використанням атомної енергії.

Відповідальність за міжнародні злочини.

Підстави: юридичні і фактичні.

Юридичні: порушено договірні, звичаєві норми, рішення судів чи арбітражів, акти МО, односторонні акти.

У юридичній доктрині отримала визнання концепція, відповідно до котрої серед багатьох правопорушень існує окрема категорія міжнародних злочинів, що становлять велику суспільну небезпеку. Правильне окреслення кола цих злочинів, їх розрізнення допоможе обрати ефективні форми і методи боротьби з ними. В.П. Панов зазначив, що міжнародними злочинами визнаються особливо небезпечні для людської цивілізації порушення принципів і норм міжнародного права, які мають визначальне значення для забезпечення миру, захисту особи та інтересів міжнародного співтовариства в цілому. Міжнародні злочини: здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями; здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою; зазіхають на міжнародний мир і безпеку; загрожують основам міжнародного правопорядку; спричиняютьвідповідальність держави як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відповідальності виконавців, що наступає в рамках міжнародної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (національної) юрисдикції. Вперше перелік таких злочинів було запропоновано Статутом Нюрнберзького Міжнародного воєнного трибуналу 1945 року. У проекті Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що був прийнятий Комісією з міжнародного права в 1991 році, до злочинів проти миру і безпеки людства віднесені агресія; загроза агресії; втручання; колоніальне панування та інші форми іноземного панування; геноцид; апартеїд; систематичні і масові порушення прав людини; виключно серйозні воєнні злочини; вербування, використання, фінансування і навчання найманців; міжнародний тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів; навмисна і серйозна шкода навколишньому середовищу. Як бачимо, проектом Кодексу до злочинів проти миру і безпеки людства віднесені як міжнародні злочини, так і деякі злочини міжнародного характеру. Відповідальність за міжнародні злочину можуть нести як суб'єкти міжнародного публічного права (держави, міжнародні організації), так і фізичні особи (вони несуть кримінальну відповідальність). Необхідно відзначити в даному випадку, що винні фізичні особи, підлягають міжнародної відповідальності як за дії в рамках державної політики, так і окремо від неї.

Важливою рисою міжнародної відповідальності за міжнародні злочини є незастосовність до певним їх різновидів термінів давності. Це положення зафіксоване у Конвенції від 26 листопада 1968 року «Про незастосовність терміну давності до військових злочинів і злочинів проти людства ».

Для покарання винних і з'ясування обставин міжнародних злочинів створюються міжнародні трибунали (найбільш відомі відносяться до кінця Другої Світової війни-Нюрнберзький, Міжнародний трибунал у Токіо). У наші дні - Трибунали по колишній Югославії і Руанді. Варто відзначити, що поки такі трибунали діють, в основному, лише за принципом ad hoc.

Кримінальна відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини.

Фізичні особи (громадяни держав і особи без громадянства), що вчинили міжнародні злочини, кримінальні злочини міжнародного характеру і інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти), можуть притягатися до кримінальної відповідальності відповідно до міжнародних договорів, що діють і передбачають покарання за такі правопорушення, а також національним законодавством держави, громадянами якої вони є або на території якої вони постійно проживають. За здійснення окремих злочинів, наприклад за піратство або угон повітряного судна, фізичні особи можуть притягатися до відповідальності за законами держави піратів, що захопили його, або викрадачів повітряного судна. Наприклад, в 1990 р. група радянських громадян угнала у Карачі рейсовий літак Аерофлоту. Терористи здалися місцевому спецназу і були засуджені до довічного ув’язнення.

До фізичних осіб застосовні положення Конвенції про незастосування терміну давності до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 р., що передбачають видачу злочинців по окремих видах злочинів відповідно до конвенцій, укладених державами з питань надання правової допомоги з кримінальних, сімейних і цивільних справ. Головний принцип, якого дотримуються практично всі держави, полягає в невідворотності покарання за міжнародне правопорушення, особливо за міжнародні злочини, що посягають на життєво важливі інтереси більшості держав або всього міжнародного співтовариства.

В середині 90-х років з метою притягнення фізичних осіб до кримінальної відповідальності створені Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії і Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид і інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за геноцид і інші подібні порушення, здійснені на території сусідніх держав. Ці трибунали повноважні чинити судове переслідування фізичних осіб, відповідальних за вбивства, знищення, поневолення, депортацію, ув'язнення, тортури, зґвалтування, переслідування з політичних, расових або релігійних мотивів і інші нелюдяні акти.

Міжнародна конференція 17 липня 1998 р. в Римі прийняла Статут Міжнародного кримінального суду. Юрисдикція Суду обмежується самими серйозними злочинами, що викликають заклопотаність всього міжнародного співтовариства. Відповідно до ст. 5 Статуту Суд володіє юрисдикцією відносно наступних злочинів: а) злочин геноциду; б) злочини проти людяності; у) військові злочини; г) злочин агресії.

Кодекс злочинів проти миру та безпеки людства. Стан вирішення проблеми.

Починаючи з 1947 року, Комісія міжнародного права ООН готує Кодекс , який об’єднає найважливіші норми з кримінального права, що полегшить роботу судів. Комісія міжнар. права ООН прийняла 1991 в першому читанні проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, який подала Ген. секретареві ООН. У проекті до злочинів проти миру і безпеки людства віднесені агресія; загроза агресії; втручання; колоніальне панування та інші форми іноземного панування; геноцид; апартеїд; систематичні і масові порушення прав людини; виключно серйозні воєнні злочини; вербування, використання, фінансування і навчання найманців; міжнародний тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів; навмисна і серйозна шкода навколишньому середовищу. Як бачимо, проектом Кодексу до злочинів проти миру і безпеки людства віднесені як міжнародні злочини, так і деякі злочини міжнародного характеру.

Поняття солідарної відповідальності в міжнародному праві

У Конвенції 1972 «Про міжнародну відповідальності за шкоду, заподіяну космічними об'єктами »передбачена солідарна відповідальність держав, що беруть участь в даній міжнародній організації і спільно здійснили запуск космічного об'єкта при відшкодування заподіяної цим об'єктом шкоди (ст. XXII). При солідарній відповідальності повинні бути дотримані наступні умови:

Спочатку вимога про відшкодування шкоди, завданої космічним об'єктом, подається безпосередньо до даної організації, а солідарна відповідальність держав-учасників настає лише після закінчення шести місяців за повторним заявою держави-позивача у разі несплати організацією суми відшкодування.

Відповідальність міжнародних організацій

має ряд особливостей. По-перше, вона виникає з порушення ними міжнародних зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права. По-друге, питання про відповідальність міжнародних організацій не закріплений повсюдно, а отримав відображення лише в деяких міжнародних договорах. Так, у договорах про дослідження та використання космічного простору встановлюється відповідальність міжнародних організацій, які здійснюють космічну діяльність, за шкоду, заподіяну цією діяльністю (Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, 1967 р.; Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1972 р.).

Відповідальність міжнародних організацій встановлюється також в конвенціях про відповідальність за ядерну шкоду у тих випадках, коли міжнародні організації виступають в якості операторів ядерних установок або операторів ядерних суден.

Міжнародні організації несуть відповідальність за недотримання статутних та інших обов'язків своїми органами та міжнародними посадовими особами, за заподіяння шкоди своїми діями державам, іншим міжнародним організаціям та фізичним особам.

Міжнародні організації несуть, в основному, матеріальну відповідальність, і на практиці існує тенденція поєднання матеріальної відповідальності міжнародної організації та держав:

1) встановлення солідарної відповідальності організації та держав-членів, тобто претензії про відповідальність можуть бути пред'явлені як державам-членам, так і організації;

2) встановлення відповідальності самої організації, у такому випадку претензії пред'являються тільки організації, яка сама вирішує питання про розподіл тягаря відповідальності між своїми членами.

Наприклад, у Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, була встановлена солідарна відповідальність, однак при дотриманні наступних умов:

a) будь-яка претензія щодо компенсації за шкоду подається в першу чергу міжнародної організації, що здійснює запуск об'єкта;

b) якщо організація протягом шести місяців не компенсувала суми заподіяної шкоди, то держава-позивач може поставити питання про відповідальність держав - членів організації.

У теорії наголошується, що міжнародні організації можуть бути і суб'єктами міжнародних претензій. Так, в консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 11 квітня 1949 р. по питанню про відшкодування збитків, понесених на службі в ООН, вказувалося, що міжнародна організація може виступати з претензією про відповідальність за заподіяну їй шкоду.

Міжнародна організація може нести відповідальність і з міжнародного приватного права, а також по внутрішньому праву держав. У цьому випадку відповідальність міжнародної організації залежить від визнання її правоздатності на території держави на підставі установчого акта або угоди з державою про її штаб-квартирі або представництві.

Поняття недружнього акту.

- дії однієї держави проти іншої держави або його юридичних або фізичних осіб, які не порушують норми міжнародного права, але по суті є недружніми. Маэ мысце посягання на ынтереси держав, не захищених МП. Недружній акт зачіпає інтереси держави, які не захищені міжнародним правом. До таких дій (актів) відносяться, наприклад, обмеження прав фізичних та юридичних осіб на території держави, підвищення митних зборів (податків) на товари, які ввозяться з певної держави, націоналізація іноземної власності тощо. У разі недружнього акту держава самостійно вирішує, яким чином їй реагувати на подібні дії, але якщо це не суперечить зобов´язанням за договорами. Оскільки в міжнародному праві відсутня заборона на здійснення недружніх актів, основну роль в регулюванні проблем, що виникають, виконують моральні та політичні засоби.

Поняття та зміст реторсій в міжнародному праві.

Реторсіями вважаються примусові дії однієї держави направлені проти іншої держави, що порушила інтереси першої. Реторсія може бути тільки відповіддю однієї держави на визначені недружні дії іншої держави з метою відновлення порушених прав. До реторсій відносять: відкликання посла з держави, що вчинила недружнє видворення з країни рівного числа дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів першої держави; заборона в'їзду до країни або відміна візитів делегацій, зокрема глави держави та ін. В 1995 р. Литва відкликала свого посла з Латвії на знак протесту проти угоди про розвідку нафтових родовищ, підписаного Латвією з рядом західних компаній. Проте, на думку Литви, територія на якій проводитиметься розвідка, є спірною і намічені роботи можуть завдати шкоди суверенітету і інтересам цієї держави. У серпні 1987 р. Канада вислала і оголосила персоною нон грата 19 радянських громадян. Ті ж заходи були прийняті СРСР у відношенні 13 канадських дипломатів.

Міжнародна кримінальна юрисдикція. Міжнародний кримінальний суд

Питання про утворення постійно діючого міжнародного кримінального органу, що має міжнародну юрисдикцію, було вперше серйозно поставлене в контексті Балканських воєн 1912-1913 рр. [6]. Спроба створення такого органу була зроблена після Першої світової війни: Версальський договір передбачав утворення Міжнародного трибуналу для суду над колишнім кайзером Германії Вільгель- мом II. Як відомо, ці наміри не були втілені. Обговорення концепції механізму міжнародної юрисдикції відновилося на міждержавному рівні після вбивства югославського короля Олександра і французького міністра закордонних справ Барту в Марселі 9 жовтня 1934 р. Франція звернулася в Лігу Націй з ініціативою розробити Міжнародну конвенцію по боротьбі з тероризмом з подальшим утворенням міжнародного кримінального суду [7]. Конвенції були прийняті, але не набули чинності.

Діяльність і вирок Нюрнберзького трибуналу відкрили нову епоху у розвитку міжнародного права, ставши історичним прецедентом, що довів рішучість і здатність світової спільноти карати за злочини, які полягають у грубих і масових порушеннях прав людини. Трибунал одержав свої юридичні повноваження з того факту, що кожна з держав, яка було стороною в договорі з його заснування, мала юрисдикцію щодо злочинів і осіб, котрі в них обвинувачувалися.

Сучасні положення стосовно міжнародної кримінальної юрисдикції не обмежують право її застосування тільки до «злочинів jus cogens», а формулюють більш гнучке визначення — «основні» злочини проти міжнародного права», наповнення якого, як відомо, не збігається з сутністю широкого поняття «міжнародні злочини» [31]. Ці юридичні категорії, вочевидь, відрізняються за суб’єктом їх вчинен- ня, механізмом відповідальності та обсягом юрисдикційного режиму. Однак, зрозуміло, що заборона рабства, геноциду, катування і інших подібних злочинів, має єдиний ціннісний фундамент, і нормативна бюрократія не в змозі його розділити.

На цьому ж ціннісному і морально- політичному фундаменті побудований орган постійного міжнародного кримінального правосуддя. Наприкінці 80-х — початку 90-х років під впливом сприятливих політичних умов, зв’язаних із закінченням «холодної війни», ідея створення постійного судового органу, що має міжнародну кримінальну юрисдикцію, одержала інтенсивний доктринальний і практичний розвиток. При всій розмаїтості модифікацій, що пропонувалися, превалювала думка, що існують два варіанти створення постійно діючого органу кримінальної юстиції: 1) багатостороння міжнародна угода; 2) рішення Ради Безпеки. 17 липня 1998 р. Конференція прийняла угоду про заснування Міжнародного кримінального суду — Римський статут, яким був заснований Міжнародний кримінальний суд. Стаючи учасницею Статуту, держава визнає тим самим юрисдикцію Суду стосовно найсерйозніших злочинів, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства.

Суд був заснований як постійний орган, що володіє юрисдикцією щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають занепокоєння міжнародного співтовариства. При цьому мова йде тільки про ті злочини, які перелічені в Статуті.Міжнародний кримінальний суд не підмінює кримінальні суди держав. Його юрисдикція є заповнювати.

Свої функції Суд може здійснювати на території будь-якої держави-учасника Статуту, а на основі спеціальної угоди і на території будь-якої іншої держави. Суд є самостійним міжнародним органом. Він володіє міжнародною правосуб'єктністю. Відносини Суду з ООН будуть регулюватися його угодою з цією організацією. Місцем перебування є Гаага.

Юрисдикція Суду обмежена найбільш серйозними злочинами, що зачіпають інтереси міжнародного співтовариства в цілому. До таких злочинів віднесено: геноцид, злочини проти людяності, військові злочини і агресія. Статут встановлює кримінальну відповідальність командирів та інших начальників за злочинні дії осіб, які перебувають під їх контролем. Вчинення злочину за наказом уряду чи начальника не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Проте з цього загального правила зроблено виняток, що суттєво знижують його значення. Правило не відноситься до випадків: а) якщо особа була юридично зобов'язана підкорятися наказам; б) якщо особа не знало, що наказ був незаконний; в) якщо наказ не був явно незаконним.

До складу Суду входять наступні органи: Президія, Апеляційне відділення, Судове відділення, Відділення попереднього виробництва, Канцелярія Прокурора і Секретаріат. Усього в Суді 18 суддів. Апеляційне відділення складається з голови Суду і чотирьох інших суддів. Судове відділення і Відділення попереднього виробництва складаються з шести суддів кожне. Судові функції Суду здійснюється у кожному відділенні палатами, Апеляційна палата складається з усіх суддів Апеляційного відділення. Опції Судової палати здійснюються трьома суддями, а Палати попереднього виробництва - трьома або навіть одним суддею.

Поняття міжнародних спорів та засобів їх мирного вирішення

За міжнародним правом, кожна держава і суб'єкти міжнародного права зобов'язані вирішувати спори між собою мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів є імперативним принципом міжнародного права. Він закріплений в п. 3 ст. 2 Статуту ООН, в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Заключному акті НБСЄ 1975 р. і в багатьох інших універсальних регіональних і двосторонніх договорах. Проблема використання мирних засобів вирішення міжнародних спорів обговорювалася ще на Гаазьких конференціях миру 1899 і 1907рр.

Міжнародний спір – це формально визнана суперечність між суб'єктами міжнародного права, що виникає з питання факту або права. Спір може бути двостороннім або багатостороннім.

Термін "міжнародні спори" вживається у вузькому і широкому значенні. У першому випадку під цим розуміються тільки ті ситуації, які характеризуються конкретними учасниками, достатньо чіткими взаємними претензіями, певним предметом. У другому - будь-які конфліктні міждержавні відносини. Серед останніх Статут ООН виділяє особливу категорію -"ситуації, які можуть привести до порушення миру".

Статут ООН поділяє спори на дві категорії:

- особливо небезпечні, продовження яких може загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки (ст. 34);

- будь-які інші спори (п. 1 ст. 33, п. 1 ст. 35 п. 1 ст. 36).

Статут ООН розрізняє ще дві категорії спорів: юридичного характеру і всі останні.

Згідно п. 3 ст. 36 Статуту ООН, спори юридичного характеру мають, як правило, передаватися сторонами до Міжнародного суду ООН. Статут Суду містить перелік правових спорів, з яких юрисдикція Суду є обов'язковою. Мова в цій статті йде про спори, що стосуються тлумачення договору; будь-якого питання міжнародного права; наявності факту, який, якщо буде встановлений, призведе до порушення міжнародного зобов'язання; характеру і розмірів відшкодування що належить за порушення міжнародних зобов'язань. Даний перелік правових спорів не є вичерпним.

Політичні спори як найбільш важливі і складні (наприклад, з територіальних питань, визначенню кордонів) вирішуються політичними засобами.

Поділ спорів на політичні і юридичні є відносним. В кожному спорі є обидві сторони. В одному випадку переважають політичні моменти, в іншому - юридичні.

Система мирних засобів вирішення спорів: загальна характеристика

Під засобами мирного розв'язання спорів необхідно розуміти способи та процедури врегулювання спорів між суб'єктами міжнародного права відповідно до принципів міжнародного права без застосування примусу в будь-якій формі.

У ст. 33 (1) Статуту ООН наведено перелік звичайних засобів мирного врегулювання спорів за міжнародним правом. Зокрема, у ч. 1 вказаної статті зазначено, що сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні, перш за все, прагнути вирішити спір через переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором.

Переговори є основним засобом мирного вирішення міжнародних спорів. Саме переговори згадані першими у списку мирних засобів у ч. 1ст. 33 Статуту ООН. Переговори можуть бути і складовою частиною (етапом) інших засобів, зокрема посередництва. Вони є найбільш ефективним та гнучким засобом мирного вирішення спорів. Процес та процедура проведення переговорів включають такі елементи, як згода на переговори, визначення кола учасників, предмета та мети, місця, часу, форми, регламенту, мови тощо. Визначення часу проведення переговорів може суттєво вплинути на рішення держави щодо участі у переговорах. Так, у квітні 2009 р. Ізраїль не брав участі у міжнародній конференції з питань боротьби із расизмом, посилаючись на факт, що відкриття конференції припадає на національний день пам'яті жертв Голокосту.

Інколи сторони спору не можуть вести переговори у зв'язку з відсутністю прямих контактів між ними (наприклад, стан збройного конфлікту). Інші держави, що не є сторонами спору, можуть пропонувати свої "добрі послуги", або виступати у такій ролі на запрошення однієї із сторін спору. У цей спосіб третя держава може вести перемовини зі сторонами спору з метою спонукати їх до початку переговорного процесу, обміну первинними умовами щодо умов проведення таких переговорів, проте участі у самих переговорах не бере. У разі, якщо третя держава пропонує чи передає сторонам умови можливого вирішення спору, вона виступає у ролі посередника. Тому на посередництво третьої сторони необхідна згода всіх держав, що є сторонами спору. Посередництво має на меті сприяти переговорному процесу за суттю, обміну первинними позиціями щодо спору та вирішенню спору як такого. Посередник може у деяких випадках давати свої пропозиції щодо вирішення спору, а не лише передавати взаємні пропозиції сторін спору. Жодна держава не має обов'язку виступати посередником. Часто посередниками виступають і фізичні особи, зокрема глави держав. Відома роль Генерального секретаря ООН як посередника у вирішенні низки міжнародних спорів.

Міжнародний арбітраж - один з найстаріших засобів вирішення спорів. Міжнародний арбітраж відносять до судових засобів мирного вирішення міжнародних спорів. Відповідно до Гаазької конвенції 1899 р., метою міжнародного арбітражу є вирішення спорів між державами суддями, що обрані самими державами, на основі дотримання права. Склад і порядок діяльності арбітражу регулюється окремою угодою між державами щодо конкретного спору, який називається компромісом. Міжнародні арбітражі розглядали різні за предметом спори. У 1977 р. Велика Британія та Франція передали спір щодо розмежування континентального шельфу до міжнародного арбітражу. Конвенція з морського права 1982 р. передбачає створення окремого Міжнародного трибуналу з морського права.

Міжнародні спори можуть бути передані за взаємною згодою держав на вирішення міжнародного судового органу. Існує певна відмінність при вирішенні спорів міжнародними судами й арбітражами. Склад міжнародного арбітражу для кожного спору значною мірою залежить від волі держав, які є учасниками спору, тоді як міжнародний суд складається незалежно від волі сторін. При арбітражному розгляді сторони самі визначають на компромісній основі компетенцію третейського суду та процедуру розгляду спору. Стосовно правової компетенції і діяльності міжнародного суду - вони знаходять своє відображення у стабільному правовому акті який визначає його статус. А окремі деталі функціональної регламентації встановлюються самим судом.

Міжнародний суд діє на підставі Статуту, що є невід'ємною частиною Статуту ООН. Суд складається із 15 суддів, серед яких не може бути двох громадян однієї держави. Членів суду (суддів) обирає Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН із осіб, внесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду (ст. 4 Статуту). Суддів обирають на 9 років (з правом переобрання), чинна процедура передбачає, що кожні три роки 5 суддів Суду складають повноваження. Суд знаходиться у м. Гаазі (Нідерланди). Засідає у повному складі, проте може створювати камери (особливо для вирішення окремих категорій справ) у складі трьох та більше суддів. Рішення камери вважається рішенням самого Суду.

Компетенція Суду має особливості. Тільки держави можуть бути сторонами у справах, що розглядаються Судом. Суд є відкритим для держав - учасників Статуту Суду. До відома (юрисдикції) Суду належать: а)усі справи, що передані йому сторонами; б) усі питання, спеціально передбачені Статутом ООН чи чинними договорами та конвенціями (п. 1 ст. 36 Статуту). Можна виокремити три основні способи визнання юрисдикції Суду державами: 1) ухвалення односторонньої заяви про визнання обов'язковості юрисдикції Суду; 2) укладання сторонами спору спеціальної угоди; 3) включення спеціальних положень у міжнародні договори.

Механізми мирного вирішення спорів міжнародними організаціями.

Більшість установчих документів передбачають спеціальні механізми щодо мирного врегулювання спорів між членами кожної організації. У системі ООН проблемі вивчення практики організацій у сфері мирного вирішення спорів завжди відводилась особлива увага. З цією метою, згідно з резолюцією ГА ООН від 17 грудня 1974 р., був створений Спеціальний комітет по Статуту ООН і посиленню ролі організації. У результаті зусиль багатьох підрозділів ООН був підготовлений "Довідник з мирного вирішення спорів між державами", рекомендований до опублікування у лютому 1991р. сесією Спеціального комітету по Статуту ООН і посиленні ролі Організації.

Практика міжурядових організацій системи ООН виробила два різновиди переговорів - консультації й обмін документами. Консультації - це найбільш поширений засіб (метод) участі МО у переговорному процесі. Проведення консультацій застосовується в таких МО, як МОП, ІМО, ІКАО, МБРР, МВФ та ін.

Обмін думками можна вважати одним із різновидів консультацій, при якому з'ясовується питання щодо вибору засобів мирного вирішення спору та способу здійснення його врегулювання. Він передбачений у ст. 84 Конвенції 1975 р. про представництво держав у їх відносинах з МО універсального характеру ("консультації на прохання будь-якої сторони"); ст. 41 Конвенції 1978 р. про правонаступництво держав стосовно договорів і ст. 42 Конвенції 1983 р. про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів ("проведення консультацій і переговорів"); ст. 283 Конвенції ООН 1982 р. з морського права ("обмін консультаціями").

МО системи ООН останніми роками широко практикують проведення колективних переговорів у формі багатосторонніх конференцій. Такі переговори проводяться, як правило, за місцем перебування штаб-квартири МО. За результатами переговорів, МО здебільшого приймає певний нормативний документ.

Поряд з участю у переговорному процесі МО системи ООН беруть активну участь у розслідуванні спірних ситуацій.

Процедура розслідування або уточнення спірного питання отримала конкретизацію в Гаазьких конвенціях про мирне вирішення спорів. Стаття 9 Конвенції 1907 р. У подальшому розслідування як засіб вирішення спорів передбачалось у багатьох двосторонніх і багатосторонніх договорах, включаючи Статути Ліги Націй, ООН та установчих документах спеціалізованих установ ООН.

Широке застосування отримала діяльність МО з мирного врегулювання міжнародних спорів з використанням такого засобу, як "добрі послуги". Відповідно до Гаазької конвенції, вони можуть бути охарактеризовані як метод сприяння діалогу між сторонами міжнародного спору. Особливістю "добрих послуг" є включення третьої сторони у спір у тих випадках, коли держави не можуть знайти вирішення конфліктного питання. У системі ООН "добрі послуги", як правило, надають вищі посадові особи адміністрацій міжурядових організацій: генеральні секретарі та генеральні директори організацій.

Переговори та консультації як засоби мирного вирішення міжнародних спорів

Міжнародні переговори. Вони є найбільш динамічним і ефективним засобом вирішення суперечок. Не випадково в ст. 33 Статуту ООН переговори названі в числі основних засобів врегулювання міжнародних спорів та конфліктів. Так, згідно зі ст. 42 Віденської конвенції про правонаступництво державщодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. у разі виникнення спору між двома або кількома учасниками Конвенції щодо її тлумачення або застосування вони будуть на прохання будь-якого з них прагнути вирішити його шляхом проведення консультацій і переговорів.

Переговори не тільки є засобом врегулювання міжнародного спору, а й виконують функції допоміжного засобу. Практично всі способи вирішення міждержавних конфліктів завжди починаються з безпосередніх переговорів про застосування цих способів і дуже часто завершуються такими переговорами.

Переговори можуть бути двосторонніми та багатосторонніми. Останнім, як правило, надається форма міжнародної конференції.

Міжнародне правоне встановлює однакового порядку ведення переговорів. Як показує практика, нормальні переговори проходять наступні основні стадії: виступ держави або групи держав (наприклад, ЄС) або іншихсуб'єктів міжнародного праваз ініціативою проведення переговорів; досягнення домовленості між сторонами про переговори (час, місце, рівень і т. п.); вироблення процедури ведення переговорів; власне переговори; прийняття узгодженого в ході переговорів акта1.

Переговори розрізняються: по предмету спору - переговори з політичних, економічних, соціальних та інших питань; за кількістю учасників - двосторонні і багатосторонні; за статусом беруть участь посадових осіб - переговори на вищому рівні (глав держав, глав урядів), на рівні міністрів закордонних справ, послів або спеціально уповноважених на це посадових осіб.

Консультації. Предметом консультацій є звичайно питання, що мають життєво важливе значення для держав або міжнародних організацій. У міжнародній практиці використовуються два різновиди консультацій: факультативні та обов'язкові. Факультативними є консультації, до яких сторони вдаються за взаємною згодою.

Застосування обов'язкових консультацій передбачено у двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорах. Наприклад, у ст. 283 Конвенції ООН зморського права1982 р. передбачено, що держави-учасники без зволікання повинні проводити обмін думками, коли процедура врегулювання спору була припинена без досягнення врегулювання чи коли спір врегульовано і обставини вимагають консультацій щодо способу здійснення врегулювання. Відповідно до Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 якщо між двома або кількома державами - учасницями Конвенції виникає суперечка з приводу її застосування або тлумачення, то на прохання будь-який з них між ними проводяться консультації. На прохання будь-якої з сторін у спорі для участі в консультаціях запрошується організація, за якої держава має свого постійного представника, або скликається конференція даною організацією або під її егідою (ст. 84).

Добрі послуги та посередництво як засоби мирного вирішення міжнародних спорів

Добрі послуги і посередництво. Згідно зі ст. 2 Конвенції 1907 держави у разі серйозного розбіжності між ними зобов'язані вдатися до добрих послуг або посередництва однієї або кількох дружніх країн. Право пропонувати добрі послуги або посередництво належить непричетним до суперечки державам.

Завдання посередника полягає «в узгодженні протилежних домагань і в заспокоєнні почуття неприязні, якщо воно виникло між державами, що перебувають у суперечці »(ст. 4 Конвенції 1907 р.). Обов'язки посередника припиняються з того моменту, коли одна із спірних сторін або сам посередник пересвідчується, що запропоновані кошти примирення не були прийняті. Добрі послуги і посередництво не є обов'язковими. Вони мають виключно значення ради.

У разі виникнення між державами суперечки, що представляє небезпеку для миру і міжнародної безпеки, спрощує держави обирають держава, якій вона доручає увійти в контакт з державою, обраним іншою державою з метою попередити порушення мирних відносин. Примирливий період не може перевищувати тридцяти днів. У цей період спрощує держави припиняють всякі безпосередні стосунки між собою по предмету спору. Держави-посередники повинні докласти всі свої старання за рішенням спору.

Добрі послуги або посередництво можуть надавати держави (у тому числі колективно) або міжнародні організації. Надають добрі послуги держава або міжнародна організація самі в ході переговорів не беруть участь, якщо про це не попросять спрощує сторони. За посередництва третя сторона вправі брати участь в переговорному процесі й висувати усні або письмові пропозиції щодо суті спору.

Росія в XVIII-XX ст. неодноразово виступала в якості посередника у вирішенні спорів між іншими державами. Наприклад, Версальський (англо-американський) мирний договір 1783 р., який підтвердив незалежність США, було укладено за посередництва Росії та Австрії.

СРСР, а потім Російська Федерація неодноразово пропонували свої добрі послуги з вирішення регіональних конфліктів. Наприклад, у 1966 р. СРСР з успіхом надав добрі послуги при врегулюванні індо-пакистанського збройного конфлікту через Кашміру. У свою чергу в 1962 р. Радянський уряд прийняв добрі послуги і посередництво Генерального секретаря ООН у зв'язку з кризою в районі Карибського моря. Зусиллями Генерального секретаря ООН дозволений ряд інших міжнародних спорів та конфліктів.

Особливості слідчої та узгоджувальної процедури як засобів мирного вирішення міжнародних спорів

Встановлення фактів (слідчі процедури, розслідування) - процедура, що застосовується у разі необхідності встановлення фактів, що лежать в основі суперечки, зокрема фактів порушення угоди.У таких випадках звичайно створюється змішана комісія, що складається з рівної кількості представників сторін. В інших випадках в комісію включається та третя сторона. Іноді ці функції здійснюються за окрему особу, зокрема посадовою особою організації.

Процедура може включати слухання боків, опитування свідків, помічення відповідних місць. Результатом процедури є доповіді, повідомлення сторонам.

Порядок створення і діяльність слідчих комісій визначені Гаазькою конвенцією світу 1907. Слідчі комісії досить рідко використовуються країнами. В останні роки набула поширення практика напрямки Генеральним секретарем ООН місій для розслідування ситуацій на прохання сторін спору, наприклад, у суперечці між Іраном та Іраком в 1988 р., а також за рішенням Ради Безпеки. Найбільш відомою нагодою є створення Спеціальної комісії ООН з роззброєнняІраку, що була наділена надзвичайно широкими повноваженнями.

Примирення (узгоджувальна процедура) поєднує в собі встановлення фактів і посередництво.

Зазвичай примирення здійснюється погоджувальною комісією. Така комісія з'ясовує предмет спору, збирає необхідну інформацію і прагне підвести сторони до згоди. Про результати комісія інформує сторони в суперечці. Оскільки узгоджувальна комісія не обмежена жорсткими рамками права, остільки вона володіє широкими можливостями для досягнення взаємоприйнятного врегулювання.

Як приклад двосторонніх комісій, можна вказати на франко-марокканську комісію (1958), норвезько-ісландську (1981 г.). У 1961 р. Генеральна Асамблея вирішила створити погоджувальну комісію з Конго. Її члени були призначені головою Генеральної Асамблеї.

В останні десятиліття багато універсальні і регіональні договори передбачають використання узгоджувальних комісій. При цьому деякі з них встановили, що у разі недосягнення згоди сторін про створення погоджувальної комісії у визначений термін до її формування залучається третя сторона, звичайно посадова особа міжнародної організації. Такі положення містять, наприклад, Віденська конвенція про право договорів та Конвенція ООН з морського права.

Незважаючи на свої переваги, примирлива процедура використовується порівняно рідко. За останні 70 років вона застосовувалася приблизно в 20 випадках, і не завжди успішно. Тому немає нічого дивного в тому, що в спеціальних областях міжнародного співробітництва виявляється тенденція до підвищення ефективності погоджувальної процедури.

Арбітраж та судовий розгляд як засоби мирного вирішення міжнародних спорів

Мирне вирішення спорів в рамках ОБСЄ

Розвиненою є система розгляду спорів в рамках ОБСЄ. Відповідно до Будапештського документу 1994 р., що перетворив нараду в організацію, остання має на меті розвивати можливості і активність превентивної дипломатії, збільшувати свою здатність у врегулюванні конфліктів і криз.

Основи спеціального механізму по вирішенню спорів були закладені Радою НБСЄ в 1992 р., який прийняв Конвенцію по примиренню і арбітражу. Конвенція передбачила створення Палати примирення і арбітражу. Палата має своїми органами примирливі і арбітражні комісії, а також бюро.

До звернення в Палату примирення сторони в спорі повинні використовувати інші засоби, перш за все переговори. У разі невдачі кожна із сторін може передати спір комісії примирення, яка створюється ad hoc. Згоди на це іншої сторони не вимагається, якщо тільки остання не заявить, що спір стосується її територіальної цілісності.

Кожна із сторін призначає по одному членові. Із загального списку посередників Бюро вибирає три інших члена. Завдання комісії - надати сторонам допомогу у врегулюванні спору відповідно до міжнародного права і їх зобов'язань, на основі актів НБСЄ (ст. 24). Діяльність примирливої комісії є не судовою, а політичною процедурою. Тому комісія припускає врегулювання на основі не тільки права, але і політичних зобов'язань.

Комісія може бути створена за заявою однієї із сторін в спорі. При недосягненні згоди сторін Комісія висловлює в своїй доповіді пропозиції по мирному врегулюванню. У разі незгоди сторін з пропозиціями доповідь направляється Раді міністрів ОБСЄ.

Після закінчення 30 днів з моменту представлення доповіді Раді міністрів ОБСЄ будь-яка із сторін в спорі може передати його на розгляд арбітражу, але для цього необхідна попередня заява обох сторін, що сперечаються, про визнання його юрисдикції. Кожна із сторін призначає по одному арбітру, не менше трьох арбітрів призначає бюро. Арбітраж вирішує спір тільки на основі міжнародного права. Його рішення обов'язкове для сторін.

Поняття та джерела права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, принципи і норми якої визначають порядок укладення, дії і припинення дії міжнародних договорів.

Ця галузь займає ключове місце в системі міжнародного права, оскільки пов'язана зі всіма його галузями і інститутами. У теорії і практиці використовується також таке поняття, як міжнародне договірне право.

Джерелами права договорів є звичаєві норми, які значною мірою кодифіковані і розвинені універсальними конвенціями:

Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. (стосується договорів тільки між державами),

Віденською конвенцією про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.

Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978р.

Важлива роль в регулюванні укладення і виконання міжнародних договорів належить внутрішньому праву. Основні його положення містяться в конституційному праві, а також у спеціальних законах. В Україні таким є Закон України «Про міжнародні договори України». Детальніші норми формуються в практиці державних органів, включаючи судові.

Об'єктом права міжнародних договорів є власне міжнародні договори. Вони визначають взаємні права і обов'язки сторін у політичній, економічній, науково-технічній, культурній і інших сферах.

Міжнародний договір є основним джерелом міжнародного права. На основі міжнародних договорів створюються і функціонують міжурядові організації. Зміни, які відбуваються у праві міжнародних договорів, неминуче зачіпають інші галузі міжнародного права. Через це право міжнародних договорів займає особливе місце в системі міжнародного права. Сьогодні в світі налічується більше 500 тис. багатосторонніх і двосторонніх договорів.

Поняття, види та юридична природа міжнародного договору

Поняття міжнародних договорів

Першим документом, який дав офіційне визначення міжнародного договору стала Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р, в якій приймають участь понад 80 держав. Для України Конвенція набула чинності 13 червня 1986 р.

Під міжнародним договором у Конвенції визначається міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі і врегульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Традиційно в науці міжнародного права під міжнародним договором розуміють угоду, що укладається між основними суб’єктами міжнародного права, перш за все між державами, що регулює відносини між ними шляхом створення взаємних прав та обов’язків.

Не є міжнародним договором угоди внутрідержавного характеру, в тому числі договори між федеральними органами державної влади та органами державної влади суб’єктів федерації про розмежування компетенції, оскільки вони регулюють внутрішні відносини у межах однієї держави – суб’єкта міжнародного права, а не міжнародні відносини.

Види міжнародних договорів

Представниками науки міжнародного права розроблені критерії, що можуть бути покладені в основу класифікації.

Насамперед міжнародні договори можна класифікувати за формою укладання на письмові та усні. До форми міжнародного договору належать всі способи та засоби, за допомогою яких узгодження волі суб’єктів міжнародного права набуває виразу угоди. Форма конкретного договору залежить від згоди сторін. Договори можуть укладатися в письмовій та усній формі. Більш поширені письмові договори і саме до них застосовуються положення Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., що ні в якому разі не принижує значення і не впливає на юридичну силу договорів, які укладаються в усній формі і іноді називаються „джентльменськими угодами”. Усні договори не мають формального договірного тексту, не підписуються і не скріплюються печатками. Прикладом джентльменської угоди було укладення Лондонської джентльменської угоди у 1946 р. між СРСР, США, Великою Британією та ін. державами про принцип справедливого географічного розподілу місць для непостійних членів Ради Безпеки ООН.

Всі міжнародні договори можна класифікувати за назвою, а саме: міжнародні договори, угоди, акти, протоколи та ін. Як зазначалось, назва договору не визначає його юридичної сили та значення.

Поширеною є класифікація договорів як домовленостей держав. В цьому випадку головною підставою їх розподілу є кількість суб’єктів міжнародного права, що брали участь в укладанні договору. Розрізняють двосторонні договори (у договірному процесі беруть участь дві держави) та багатосторонні (беруть участь більше як дві держави) договори.

Багатосторонні міжнародні договори поділяють на загальні багатосторонні та обмежені багатосторонні, хоча такі види договорів прямо не передбачені у Віденській конвенції. Особливе значення в сучасному світі відіграють загальні багатосторонні договори чи договори універсального характеру. Особливою рисою загальних міжнародних договорів є перш за все те, що їх об’єкт та цілі становлять інтерес для міжнародного співтовариства у цілому. Це такі міжнародні договори, що становлять інтерес для людства. А саме: договори про забезпечення миру, безпеки, заборони зброї масового знищення, прав і свобод людини, охорони природи та навколишнього середовища та ін. Зокрема, Загальна декларація прав людини. Обмежені багатосторонні договори – це договори з невеликою, порівняно з загальними, кількістю учасників, участь нової держави в якому залежить від згоди його учасників. Прикладом такого договору для України може бути Угода про створення Співдружності Незалежних Держав 1991р.

Наступною підставою для класифікації міжнародних договорів є сфера дії міжнародного договору. За цим критерієм розрізняють універсальні, регіональні та локальні договори. Прикладом універсального міжнародного договору, учасником якого виступає й Україна, є Загальна декларація прав людини, Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього [90] та ін.До регіональних договорів належить, зокрема, Європейська угода про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини, Європейська хартія місцевого самоврядування та ін.

Всі інші договори можна вважати локальними, серед яких у сучасному світі переважають двосторонні міжнародні договори.

За характером розрізняють відкриті, напіввідкриті та закриті міжнародні договори. Учасником відкритого міжнародного договору (наприклад, Віденської конвенції про право міжнародних договорів) може стати будь-яка держава, незалежно від згоди інших держав-учасників. Якщо згода держав-учасників є обов’язковою для набуття членства в міжнародному договорі, договір вважається напіввідкритим. Прикладом такого міжнародного договору для України може бути Статут СНД. Закритим вважається такий міжнародний договір, у якому беруть участь тільки держави, що укладали договір, можливість збільшення учасників договору в тексті документа не передбачається.

Важливим критерієм класифікації міжнародних договорів виступає їх об’єкт, за яким розрізняють мирні, політичні, економічні міжнародні договори, а також міжнародні договори із спеціальних питань.

Політичні договори регулюють відносини по підтримці миру та безпеки, наданню взаємної допомоги у межах різних союзів, про нейтралітет, з територіальних питань. Прикладом такого договору може бути Договір про дружбу та співробітництво між Україною та Литовською Республікою від 8 лютого 1994 р. та ін.

Економічні договори направлені на регулювання відносин у торгівельно-економічній сфері і являють собою угоди про економічне співробітництво, про поставки товарів, надання послуг, про кредити, позики та ін. Прикладом такого договору може бути Гарантійна угода (Кредитна лінія малих та середніх підприємств) між Україною та Європейським банком реконструкції та розвитку 16 грудня 1994 р.

Договори із спеціальних питань являють собою різноманітні двосторонні та багатосторонні угоди з питань науки і техніки, транспорту, зв’язку, культури, освіти, інформації, спорту, правової допомоги, соціального забезпечення та ін. Наприклад, Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 28 травня 2001 р.

За строком дії міжнародні договори поділяються на строкові та безстрокові.

Залежно від того, хто виступає стороною міжнародного договору, можна виділити міжнародні договори між державами, міжнародні договори між державами та міжнародними організаціями, договори між міжнародними організаціями.

Порядок укладення міжнародних договорів

Основними стадіями укладення договорів є ухвалення тексту, встановлення автентичності, згода на обов’язковість міжнародного договору.

Першою стадією є ухвалення тексту. Текст багатостороннього договору приймається більшістю в дві третини учасників конференції і не накладає юридичних зобов'язань. Проте сам факт ухвалення тексту багатостороннього договору здатний робити вплив як на політику, так і на міжнародне право. Так, в 1984 р. Генеральна Асамблея ООН переважною більшістю голосів схвалила резолюцію, що підкреслила історичне значення ухвалення Конвенції по морському праву "як важливий внесок в підтримку миру, справедливості і прогресу для всіх народів земної кулі".

Друга стадія - встановлення автентичності, тобто достовірності тексту, яке здійснюється шляхом підписання, повного або попереднього, самого тексту або заключного акту, що містить текст договору.

Третя стадія - згода на обов'язковість договору, яка може бути виражена підписанням, ратифікацією, ухваленням, затвердженням або приєднанням залежно від порядку, передбаченого договором.

Держава, що завершила оформлення своєї участі в договорі, незалежно від того, чи вступив він для неї в силу, називають "договірною державою". Державу, яка погодилася на обов'язковість договору і для якої він набув чинності, називають учасницею договору.

Застереження до міжнародних договорів.

Застереження - одностороння заява, що зроблена державою або міжнародною організацією в процесі укладення договору, яка має на меті виключити або змінити юридичну дію певних положень договору відносно автора застереження.

Право держави робити застереження було закріплене Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (ст. 19). Проблема застережень пов'язана з тим, що в багатосторонніх конвенціях бере участь велика кількість держав, інтереси яких далеко не завжди співпадають. Нерідкі випадки, коли, підтримуючи конвенцію в цілому, держава вважає неприйнятною для себе те або інше окреме положення. Інститут застережень покликаний забезпечити якомога ширшу участь держав.

Застереження робляться при підписанні, ратифікації, затвердженні, ухваленні або приєднанні до договору, а також при повідомленні про правонаступництво відносно договору. Застереження, зроблене при підписанні, повинно бути підтверджено при ратифікації, затвердженні. Правом робити застереження володіють ті ж особи і органи, які представляють державу при підписанні, ратифікації і затвердженні договору.

Застереження не повинно суперечити цілям і принципам договору, змінювати його головний зміст. Воно не може мати місця, якщо такого роду застереження заборонені договором або якщо договір допускає лише певний вид застережень, до якого дане застереження не відноситься. Є немало договорів, що не допускають застережень, наприклад Договір про створення Економічного союзу країн СНД. Застереження може бути у будь-який момент знято державою, що його зробила .

Застереження, яке безумовно допускається договором, не потребує згоди інших договірних держав. У всіх інших випадках така згода необхідна. Якщо з обмеженого числа учасників, а також з цілей і принципів договору виходить, що він повинен застосовуватися лише в цілому між всіма учасниками, то застереження до нього потребують ухвалення всіма учасниками. В інших випадках заперечення проти застереження частини учасників не перешкоджає участі в договорі держави, що зробила застереження. Застереження вважається прийнятим учасником, якщо протягом року він не заявить заперечення.

Застереження до засновницького акту організації потребує ухвалення її відповідним органом.

Юридичні наслідки застереження полягають в тому, що вона воно відповідні зміни до договору у взаєминах сторони, що його зробила, і сторін, що його прийняли. У разі заперечень проти застереження з боку окремих учасників в їх взаєминах з державою, що зробила застереження, відповідне положення не застосовується. Застереження не змінює положень договору у взаєминах інших учасників.

Депозитарій, реєстрація та публікація міжнародних договорів

Депозитарій

Депозитарій (хранитель) договору визначається угодою договірних сторін. Депозитарієм можуть бути держава, уряд, міжнародна організація або її вища посадова особа. Реально депозитаріями є держава і організація, а не їх органи. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. визначав депозитарієм уряди СРСР, Великобританії і США. Такий прийом зустрічався і в подальшому.

Функції депозитарію носять міжнародний характер і повинні здійснюватися неупереджено. У разі розбіжностей між якою-небудь державою і депозитарієм останній інформує про це всіх учасників, які і ухвалюють рішення.

Основні функції депозитарію наступні: зберігання оригіналу договору і зданих на зберігання повноважень; підготовка і розсилка завірених копій договору; отримання і зберігання інших документів, що відносяться до договору, і інформування про них учасників; реєстрація договору.

Публікація і реєстрація договорів

В історії дипломатії таємні договори заслужили сумну славу. З їх допомогою вирішувалися долі народів і держав, готувалися війни. Такі договори несумісні з основами національного і міжнародного демократичного правопорядку. Демократичному правопорядку властивий наступний принцип: закон не зобов'язує, якщо він не опублікований (non obligat lex nisi promulgate).

За всіх умов не підлягають застосуванню неопубліковані договори, що зачіпають права людини.

Реєстрація - це засіб обмеження можливості використання таємних договорів. Статут ООН вимагає, щоб кожна міжнародна угода члена Організації була зареєстрована в Секретаріаті і їм опублікована. На випадок нереєстрації передбачена санкція: сторони на такий договір не можуть посилатися ні в одному з органів ООН. Іншими словами, для ООН незареєстрований договір юридично не існує. Проте це не впливає на обов'язкову силу договору відносно сторін.

Останнє положення було підтверджене Міжнародним судом. У рішенні про юрисдикцію відносно спору між Катаром і Бахрейном, Міжнародний суд визначив, що нереєстрація "не має ніяких наслідків для дійсності угоди, яка не стає менш обов'язковою для сторін".

Реєстрація договорів передбачена і статутами регіональних організацій. Існує також система внутрішньої реєстрації. В Україні система реєстрації договорів знаходиться у веденні МЗС. Чинні міжнародні України вносяться в єдиний державний реєстр нормативних актів.

Вступ договору в силу та дія міжнародного договору

Юридичні наслідки для учасників міжнародного договору наступають тільки після набрання ним чинності. Саме з цього моменту його учасники повинні керуватися принципом pacta sunt servanda (договори мають виконуватися).

Згідно з положеннями Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., порядок і дата набрання чинності договором визначаються в його тексті або узгоджуються договірними сторонами під час переговорів (ст. 24). Зазвичай міжнародні договори набувають чинності або з дати підписання, або з моменту обміну ратифікаційними грамотами, або з моменту здачі певної кількості ратифікаційних грамот депозитарію. Іноді в договорі визначена процедура набрання ним чинності через певний строк після здачі на зберігання депозитарію необхідної кількості ратифікаційних грамот.

Набрання міжнародним договором чинності має велике значення у визначенні строку його дії. У міжнародній практиці відомі договори, що укладаються на певний строк (частіше за все це торговельно-економічні угоди), на невизначений строк, без констатації строку дії та із вказівкою на безстроковий характер договору. Як правило, положення про строк дії міжнародного договору або його безстроковий характер містяться в заключних статтях. Строк дії міжнародного договору до його закінчення може бути продовжений або відповідно до його положень, або за згодою його учасників, що іменується в міжнародному праві пролонгацією.

Крім часового аспекту, міжнародні договори також мають просторову (територіальну) сферу дії. Зазвичай дія міжнародних договорів поширюється на всі території, що перебувають під суверенітетом держав-учасниць, якщо інше не передбачене в самому договорі. Дія деяких багатосторонніх договорів поширюється на міжнародні території спільного користування, наприклад, Договір про Антарктику 1959 р. і Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в їхніх надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 р. Статут ООН має практично необмежену територіальну сферу дії.

За загальним правилом, дія міжнародних договорів не поширюється на треті держави, що не беруть участь у ньому — pacta tertiis пес nocent пес prosunt (договори не шкодять і не сприяють третім особам). Проте в деяких договорах держави-учасниці передбачають можливість мати права й обов’язки за цим договором для третіх сторін.

У міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів (ст. 42 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.). Дійсним є такий міжнародний договір, який укладений відповідно до норм міжнародного права і в ньому втілено дійсну угоду суб’єктів міжнародного права, яка не суперечить основним принципам та іншим імперативним нормам міжнародного права.

Недійсність міжнародного договору залежно від ступеня його невідповідності нормам міжнародного права може бути двох видів: абсолютна і відносна. Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens), наприклад, основним принципам міжнародного права. Відносна недійсність міжнародного договору означає його заперечуваність однією зі сторін. Частіше відносна недійсність договору зумовлена помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні.

Встановлення автентичності тексту договору

Сучасне міжнар. право передбачає особливу стадію укладання міжнар. договорів — установлення А. т. м. д. (ст. 10 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969). Встановлення автентичності здійснюється шляхом підписання, підписання ад референдум або парафування представниками держав тексту міжнар. договору чи заключного акта конференції, який міститься у цьому договорі. Сторони мають право передбачити й ін. процедуру встановлення автентичності. Учасники договору можуть укладати договір з одним автент. текстом, з автент. текстами мовами сторін (здебільшого, двосторонні угоди), автент. тексти мовами, які вони вважають за доцільні. Сучасні універсальні міжнар. договори, що укладаються у межах і під егідою ООН, мають, як правило, автент. тексти шістьма мовами (англ., араб., ісп., кит., рос, французькою). Були випадки, коли автент. текст договору приймався однією мовою, а надалі був автентифікований кількома мовами (Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1994). Якщо автентичність тексту договору встановлено двома та більше мовами, це означає, що його текст кожною мовою має однакову юрид. силу.

Способи вираження згоди на обов’язковість договорів

Віденська конвенція про право міжнародних договорів закріплює наступне положення: згоду держави на обов'язковість для неї договору може бути виражено підписанням договору, обміном документами, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який домовились. Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави, коли: а) договір передбачає, що підписання має таку силу; b) в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу; або с) намір держави надати підписанню такої сили випливає з повноважень її представника або був виражений під час переговорів. Для цілей пункту 1: а) парафування тексту означає підписання договору в тому випадку, коли встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах, так домовились; b) підписання ad referendum договору представником держави, якщо воно підтверджується цією державою, означає остаточне підписання договору.

Згода держав на обов'язковість для них договору, що складається з документів, якими вони обмінюються, виражається шляхом цього обміну, якщо: а) ці документи передбачають, що обмін ними матиме таку силу; або b) в інший спосіб установлено домовленість цих держав про те, що цей обмін документами повинен мати таку силу.

Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається ратифікацією, якщо: а) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією; b) в інший спосіб установлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовились про необхідність ратифікації; с) представник держави підписав договір з умовою ратифікації; або d) намір держави підписати договір з умовою ратифікації випливає з повноважень її представника або був виражений під час переговорів.

Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається прийняттям або затвердженням на умовах, подібних до тих, які застосовуються до ратифікації.

Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається приєднанням, якщо: а) договір передбачає, що така згода може бути виражена цією державою шляхом приєднання; b) в інший спосіб установлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовились, що така згода може бути виражена цією державою шляхом приєднання; або с) всі учасники потім домовились, що така згода може бути виражена цією державою шляхом приєднання. Якщо договором не передбачено інше, то ратифікаційні грамоти, документи про прийняття, затвердження або приєднання означають згоду держави на обов'язковість для неї договору з моменту: а) обміну ними між договірними державами; b) депонування у депозитарію; або с) повідомлення про них договірних держав або депозитарію, якщо так домовилися. Згода держави на обов'язковість для неї частини договору має силу лише в тому випадку, коли не допускається договором або коли з цим згодні інші договірні держави.

Тлумачення міжнародних договорів (поняття, цілі, принципи, види)

Тлумачення — це встановлення дійсного змісту міжнародного договору. Тобто того змісту, який точно відображає волю сторін договору, що існувала під час його укладання. Тлумачення здійснюється для правильного застосування положень міжнародного договору і має відбуватися згідно з основними принципами сучасного міжнародного права. Розділ 3 Віденської конвенції 1969 р. містить основні принципи та правила тлумачення текстів міжнародних договорів. По-перше, міжнародний договір повинен тлумачитись сумлінно (п. 1 ст. 31). Цей принцип передбачає чесність і добру волю сторін, спрямовану на встановлення дійсного змісту договору. По-друге, термінам договору сторони повинні надавати загальне значення відповідно до об’єкта та цілей договору (п. 1 ст. 31). Термін набуває спеціального значення лише в тому випадку, якщо встановлено, що учасники договору мали такий намір (п. 4 ст. 31).

Тлумачення здійснює той орган, який застосовує договір. Якщо тлумачення здійснює орган однієї з держав — сторін договору, це тлумачення має юридичну силу лише для цієї держави (внутрішньодержавне тлумачення). Розрізняють парламентське, урядове та судове тлумачення такого виду. Якщо тлумачення здійснюється за згодою сторін договору, таке тлумачення зветься автентичним. Цей вид тлумачення має найбільший ефект і найвищу юридичну силу.

Тлумачення може здійснюватись різними міжнародними органами, про що між сторонами договору має існувати домовленість. Такий вид тлумачення часто іменують міжнародним. До органів, що здійснюють міжнародне тлумачення, відносять Міжнародний Суд ООН, міжнародні арбітражі, різні міждержавні (міжурядові) комітети та комісії тощо.

Тлумачення, що здійснюється окремими особами, які офіційно не представляють відповідну державу, є неофіційним. До цього ж виду відноситься і доктринальне тлумачення, що надається з боку науковців — і перш за все юристів-міжнародників. Це необов’язкове тлумачення, але воно може мати вплив, особливо зважаючи на авторитет науковця.

Під час тлумачення міжнародних договорів користуються деякими спеціальними способами: словесним (граматичним), логічним, систематичним, історичним. Словесне або граматичне тлумачення — це з’ясування значення слів, словосполучень, речень договору за допомогою правил граматики певної мови. При логічному тлумаченні з’ясовується значення терміна, речення, статті в контексті всього договору. Якщо тлумачення здійснюється в порівнянні з іншими міжнародними угодами, які так чи інакше стосуються предмета регулювання відповідного договору, воно є систематичним. Історичне тлумачення — це встановлення змісту договору шляхом вивчення відносин сторін, які існували під час укладання договору. Вважається, що воно дозволяє точніше з’ясувати дійсні наміри сторін, що були висловлені в тексті договору.

Відносна та абсолютна недійсність міжнародних договорів

Право міжнародних договорів містить презумпцію дійсності договорів: кожен договір, що діє, обов'язковий для учасників, поки інше не встановлене на основі міжнародного права.

Недійсність договору може бути відносною і абсолютною.

Підставами відносної недійсності міжнародного договору є: помилка, обман,підкуп представника.

Всі ці випадки рідко зустрічаються і важко доказові. Проте вони відомі практиці.

Питання про значення помилки виникло, наприклад, коли Угорщина в 1989 р. вирішила відмовитися від угоди з ЧССР про будівництво гідровузла на Дунаї на тій підставі, що технічний проект не враховував негативних наслідків цього будівництва. Правонаступниця ЧССР - Словаччина не визнала довід Угорщини переконливим. Позиція Словаччини була підтверджена при розгляді цієї справи Міжнародним судом.

Відносна недійсність договору робить його оспорюваним. Зазвичай допущені помилки усуваються додатковою угодою сторін. Прикладом може служити угода у формі обміну нотами, що виправляла плани об'єктів і певні технічні помилки в Договорі по ракетах середньої і меншої дальності 1988 р.

Абсолютна недійсність означає нікчемність договору із самого початку. Її підставами є: примус представника,примус держави, невідповідність договору імперативній нормі міжнародного права jus cogens .

Віденські конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і 1986 р. підтвердили норму, згідно якої договір є нікчемним, якщо він був укладений в результаті погрози силою або її застосування, порушуючи принципи міжнародного права, закріплені Статутом ООН (ст. 52).

У випадках відносної недійсності, коли учасник має право оспорювати дійсність договору, він повинен зробити необхідні дії після того, як йому стали відомі відповідні факти. Це право втрачається, якщо такі дії не були зроблені. Інакше договір постійно знаходився б в невизначеному стані. Це ж положення стосується права учасника припинити договір при його порушенні іншою стороною або у разі докорінної зміни обставин.

Припинення договору

Припинення договору або вихід з нього здійснюються згідно з положеннями договору або за угодою учасників. В більшості випадків договір припиняється в результаті закінчення терміну дії або виконання. Факт виконання юридично оформлюється сторонами.

Багато договорів містять норми про порядок їх денонсації, тобто одностороннього припинення дії договору на умовах, передбачені в ньому. Іноді зустрічаються договори, що забороняють денонсацію, наприклад Міжнародна угода по цукру 1953 р.

Одностороннє правомірне припинення дії договору на підставах, в ньому не передбачених, називається анулюванням.

Підставою для припинення договору може бути тільки серйозне порушення його основних положень. Інші порушення породжують правовідносини відповідальності, але не анулюють договір. Міжнародний суд підтвердив, що тільки серйозне "порушення самого договору державою- стороною договору дає іншій стороні підстави для припинення договору". Інші порушення "можуть виправдовувати вжиття певних заходів, включаючи контрзаходи, постраждалою державою, але не є підставою для припинення згідно праву договорів".

..
Національне законодавство України і право міжнародних договорів

Мова договору є головним елементом за допомогою якого воля суб’єктів міжнародного права отримує прояв зовні. Саме в мові договору, у формулюваннях його тексту відображається реальність волі суб’єктів та узгодженість державних воль. Міжнародний договір існує саме як угода, втілена у тексті.

Питання про те, якими саме мовами буде автентифіковано зміст досягнутих домовленостей (текст договору) вирішується самими учасниками договору. Так, у міжнародно-договірній практиці нашої держави склався звичай, за яким двосторонні угоди України з державами Середньої Азії або Закавказзя нерідко укладаються російською мовою. З Китаєм Україна інколи укладає договори українською, китайською та англійською мовами. У такий спосіб держави домовляються, що в разі виникнення труднощів стосовно тлумачення тексту, спорів щодо застосування договорів та ін., текст договору, викладений третьою мовою буде мати переважну силу.

Залежно від суб’єкта укладення міжнародних договорів України в Законі України „Про міжнародні договори України” виділяються (ст. 3):

Міжнародні договори, які укладаються від імені України, а саме:

а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

Міжнародні договори, які укладаються від імені Уряду, а саме: міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.
Міжнародні договори, які укладаються від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів, а саме: міжнародні договори з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Залежно від того, який орган був уповноважений на укладання міжнародного договору, можна виділяти (ст. 3 Закону):

міждержавні,
міжурядові,
міжвідомчі договори.

На основі Закону „Про міжнародні договори України” можна виділити також міжнародні договори, які підлягають чи не підлягають ратифікації.

Ратифікації підлягають міжнародні договори України (ст. 9):

а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України;

г) про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

ґ) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об'єктів права державної власності України;

е) виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України;

є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

Всі інші міжнародні договори України ратифікації не потребують.

Залежно від ініціатора проведення переговорів та підписання міжнародних договорів, виділяються договори, які:

укладаються з ініціативи Президента України,
укладаються з ініціативи Уряду України,
укладаються з ініціативи центральних органів виконавчої влади.

Доступ до інформації про міжнародні договори України ускладнений відсутністю повного "Зібрання діючих міжнародних договорів України". Тому класифікація міжнародних договорів України, їх упорядкування за сучасних умов є справою нелегкою.

106. Тимчасове застосування положень договору

Зі вступом у дію міжнародного договору він стає обов’язковим для сторін, а його положення створюють диспозитивний ефект. Віденська конвенція 1969 р. передбачає, що міжнародний договір вступає в дію після підписання (ст. 12), після ратифікації, якщо договір передбачає таку процедуру вступу (ст. 14), прийняття, затвердження або приєднання (ст. 14, 15). У випадку, якщо договір передбачає обов’язкову ратифікацію міжнародного договору, існує часовий проміжок, коли текст договору вже погоджено і підписано, однак він не вступив в дію. Такий проміжок, як правило, використовується сторонами для приведення свого законодавства у відповідність із міжнародним договором задля спрощення процедури імплементації положень міжнародного договору у національне законодавство. Практика показує, що дедалі більше міжнародних договорів містять положення про обов’язковість їх ратифікації. Проте інколи виникають такі об’єктивні обставини, які потребують максимально швидкого застосування договору, не чекаючи закінчення процедури ратифікації (обміну ратифікаційними грамотами, як це передбачено ст. 16 Віденської конвенції 1969 р.). Саме такі потреби зумовили появу ст. 25 Віденської конвенції 1969 р. (тимчасове застосування) та відповідної статті Віденської конвенції про право міжнародних договорів, укладених між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (далі – Віденська конвенція 1986 р.). Зокрема, ст. 25 передбачає, що договір або його частина застосовуються тимчасово до вступу договору в дію, якщо: а) це передбачається самим договором; b) держави, які брали участь у переговорах, домовилися про це іншим чином.

Основною причиною для тимчасового застосування міжнародного договору ще до його вступу в дію є терміновість, яка необхідна задля врегулювання певних питань

Застосування договору до того, як він вступить в дію, може призвести до ситуації, коли він взагалі ніколи не вступить в дію, або вступить в той момент, коли його вже виконано, адже сторони виконають взяті на себе зобов’язання і таким чином зникне предмет договору.

107. Норми jus cogens та дійсність міжнародних договорів

Дійсність міжнародного договору - це особлива його якість. Тільки дійсні міжнародні договори є джерелами обов'язкових для держав міжнародно-правових норм.

Недійсність міжнародного договору, залежно від ступеня його невідповідності нормам міжнародного права, може бути двох видів: абсолютна і відносна. Абсолютна недійсність міжнародного договору носить об'єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб'єктів, які його уклали, Такий договір вважається юридично нікчемним ab initio (із самого початку). Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens), наприклад, основним принципам міжнародного права. На цій основі секретні протоколи до Пакту Молотова - Ріббентропа 1939 p., в яких мова йшла про розподіл сфер інтересів у Європі між СРСР і Німеччиною, були визнані З'їздом народних депутатів СРСР у 1989 р. юридично нікчемними з моменту їх укладення. Відносна недійсність міжнародного договору означає його заперечуваність однією зі сторін. Частіше за все відносна недійсність договору буває зумовлена помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні. Юридичною основою недійсності міжнародного договору Г. В. Ігнатенко та О. І. Тіунов вважають: а) явне порушення особливо важливої норми внутрішнього права держави, яке стосується компетенції укладання договорів (порушення є явним, якщо воно очевидне для будь-якої держави); б) помилку в оцінці факту або ситуації, які існували при укладанні договору і були основою для згоди на його обов'язковість, при цьому держава не мала права посилатися на помилку як на основу для визнання договору недійсним, якщо вона своєю поведінкою сприяла виникненню цієї помилки; в) обман із боку іншої держави, яка бере участь у переговорах; г) прямий або побічний підкуп представника однієї держави іншою державою, яка бере участь у переговорах.

1 / 481 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 > Следующая >>>

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
02.09.2019685.06 Кб1shpori_kpzk.doc
#
06.09.2019973.82 Кб3shpori_makro.doc
#
06.09.2019629.55 Кб3Shpori_makro.docx
#
21.04.20191.63 Mб1shpori_mark-g_1.doc
#
20.09.2019343.08 Кб6shpori_MEV_GOS.docx
#
22.03.20151.33 Mб49shpori_MP_-_done.doc
#
16.09.2019691.71 Кб2ShPORI_new.doc
#
22.03.2015204 Кб83shpori_OSPO_novi.docx
#
19.11.2019814.59 Кб3shpori_po_ABD.doc
#
01.05.2019172.86 Кб1Shpori_Shevaldina.docx
#
25.04.2019347.65 Кб1shpori_skorocheni.doc