І.Я Хома_А.О Сова_Ж.В Мина_2012
.pdfТеоретичні основи культури |
11 |
Серед інших визначень, які зустрічають у підручниках, довідниках, словниках, енциклопедіях і є авторськими та просто привертають увагу, доречно виокремити такі: культура – це сукупність штучних порядків і об’єктів, що їх створили люди, доповнюючи природні; світ впорядкованих колективів людей, об’єднаних системою взаємовідносин; світ пізнання – інтелектуальних і образних рефлексій буття, розподілу і використання соціальних благ. Культура – це історія відносин людини з Богом, історія пізнання людини самої себе, Бога і буття.
Отже, розбіжності в формулюванні визначення «культура» стосуються не об’єкта і суб’єкта, а предмета культури. Сьогодні, як правило, вже не сперечаються щодо визначення терміна «культура», радше ведуть статистику таких визначень.
Стосовно сутності культури, то, зіставивши різні позиції, можна прийти до висновку, що в основу покладено діяльний підхід, оскільки творцем і носієм культури є людина. Вважається, що зрозуміти сутність культури можна лише через призму продуктивної діяльності людини, суспільства, всього людства: створюючи матеріальні блага для свого існування, людина, спочатку й не усвідомлюючи цього, а потім цілком свідомо розкривала свій духовний світ, тобто здібності та вміння, знання і світогляд, потенціал фізичний і духовний, соціальні почуття й національний характер тощо.
Діяльний підхід дає змогу сформулювати сутність культури в найузагальненішому значенні, тобто – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених внаслідок цілеспрямованої діяльності людства впродовж його історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі споживання, збереження, відтворення цих цінностей, розподілу і обміну.
Перед тим як перейти до узагальнення, важливо дати відповідь на запитання, що породжує діяльність? Культурологи, які починають аналізувати сутність культури з цього питання, вважають, що це є потреби людини. По-перше, людина має біологічні потреби, тобто в їжі, продовженні роду, захисті від природи тощо. Ці потреби породжують численні матеріальні потреби: в одязі, житлі, техніці тощо. По-друге, людина, формуючись як особа суспільна, породжує в собі і розвиває соціальні потреби. Важливу групу потреб складають потреби в пізнанні навколишнього світу і свого місця в ньому.
12 |
Розділ 1 |
Внутрішніми стимулювальними мотивами діяльності є сутнісні сили людини – взаємопов’язані і взаємозумовлені потреби і здібності. Водночас, людина живе і в певних соціокультурних умовах, тому культуру можна розглядати не тільки як індивіду- ально-психологічний акт, але і як суспільний процес.
У культурі людина не тільки діє, створює, але і саморозвивається. Втім діяльність людини обмежена або регулюється «правилами гри» колективного існування, виробленою системою норм, технологій, оцінок, критеріїв для тих чи інших соціально значущих інтелектуальних і практичних дій. У постійній дискусії і суперечності з цими чинниками перебувають творці культури, але це значно збагачує культуру.
На відміну від біологічних особливостей людини, норми культури не передаються генетично, а засвоюються, вивчаються тощо.
Загалом, мовивши про сутність культури, не слід вдаватись до надмірної ідеалізації людської діяльності. Адже людина створює не тільки те, що її духовно і матеріально збагачує, але й те, що несе реальну загрозу її існуванню і культурі загалом.
1.3. Типологія та функції культури
Багатозначність поняття «культура» в побутовому і науковому лексиконі сучасної людини є очевидним фактором. Відповідно складність і багаторівневість культури потребує певної систематизації та класифікації, без якої це поняття губиться, виникає плутанина в смислах, які вкладають у це поняття ті, хто ним оперує.
Класифікація культури, а точніше – створення типології культури (класифікації, які не претендують на вичерпне описання всіх об’єктів) може здійснюватись як в просторі однієї культури, так і стосуватись певної кількості культур. Під типологією в сучасній науці розуміють процес, за допомогою якого система поділяється на порівняно простіші підсистеми (елементи), що пізніше чергуються за певними ознаками. Основою для побудови типології культури є визначені ознаки, які дають можливість об’єднувати деякі феномени в групи і розрізняти їх залежно від наявності чи відсутності цих ознак.
Теоретичні основи культури |
13 |
Усучасній культурології існує багато типологій культури, оскільки характерні риси, притаманні культурі одного типу, можна виділяти по-різному. Культури можуть зараховувати до різних типів за хронологічним принципом (давня культура, сучасна), географічним (африканська, латино-американська), мовним (германські, романські, слов’янські культури), релігійним (православна, католицька, протестантська, мусульманська), економічним (капіталістична, соціалістична), принципом передачі інформації (семіотична) тощо. Крім того, можна виокремлювати типи культури за значимістю (регресивна, прогресивна, традиційна, модерністська, стагнаційна, репресивна), споживачем (масова, елітарна), художньостильовими ознаками (готика, ренесанс, бароко, класицизм, модерн). Культурологи пропонують виділяти цивілізаційну (антична, китайська цивілізації тощо) світоглядну (міфологічну, релігійну та наукову) типології культури.
Усередині культури як цілого, яка є історичним продуктом розвитку якогось етносу чи етносів, також можна виокремлювати
окремі різновиди культурних форм (субкультури ), типологія яких може ґрунтуватись на різних принципах (мова, віра, сексуальна орієнтація, інтереси тощо).
До основних теоретиків типології культури належить американський філософ, історик і культуролог Джеймс Керн Фейблман (р. н. 1904). У роботі «Теорія людської культури» (1946) він запропонував оригінальну концепцію ідеальних типів культури, яку виводить з описання культури, як окремого емпіричного рівня. Д. Фейблман визначив низку параметрів, за якими він виділив в історії сім культурно-історичних типів, кожен із яких не збігається з відомими культурами, а є моделлю, з якою може працювати культуролог. Типологія Д. Фейблмана передбачає такі основні ідеальні типи:
Субкультура – сукупність культурних зразків, тісно пов’язаних з домінантною культурою і у той же час відмінних від неї. У антропології – група людей у межах більшого суспільства з відмінними стандартами та моделями поведінки. Субкультура – це спільність людей, чиї переконання, погляди на життя і поведінку відмінні від загальноприйнятих або просто приховані від широкої публіки, що відрізняє їх від ширшого поняття культури, відгалуженням якої вони є. Найчастіше субкультури переходять у окремі ідейні поняття, бо важко назвати культуру, до якої б вони належали.
14 |
Розділ 1 |
допервіснообщинний, первіснообщинний, воєнний, релігійний, цивілізаційний, науковий і постнауковий.
Для культур допервіснообщинного типу спільним є ідея виживання людини в природі.
Первіснообщинна культура – це тип, який пов’язаний з першими високоорганізованими суспільствами. Для нього характерна внутрішня неоднорідність і низка принципових рис: участь у ритмі природного життя, досконаліша соціальна організація порівняно з допервіснообщинною; культ індивіда, який дотримується зразків загальноприйнятої поведінки, міфологічного мислення, ранніх форм релігії.
Воєнний тип спирається на ідею військової честі і здатності підкоряти. Для цього типу культури характерна писемність, архітектура, розвиток техніки і торгівлі. Сім’я, на фоні соціальних інститутів, відходить на задній план. З іншими культурами культури цього типу комунікують практично тільки як їхні завойовники.
Релігійний тип характеризується утвердженням орієнтації людини на цінності божественного світу, що набагато вищі, ніж ті, що існують у повсякденному світі. Серед його характерних рис можна виділити розквіт мистецтва і відкритість для взаємин з іншими культурами.
Цивілізаційний тип культури – це урбаністичний та індивідуалістський тип. Скептицизм у релігійній сфері доповнюється в людині цього типу впевненістю у власних безмежних здібностях до пізнання і перевірки своїх знань почуттями. Наука і освіта стають механізмами генерування знань про природу і світ. Міжкультурні контакти зміцнюються і розвиваються нові.
Науковий тип характеризується впевненістю в тому, що людині відкриті універсальні механізми і принципи всіх сфер буття. Ідеал людини наукового типу – безкорисливий дослідник, який бажає пізнати як створений світ. Релігії в межах культур цього типу відводиться місце переважно в сфері приватного, а не суспільного життя.
Постнауковий тип культури – тип, який перебуває на етапі становлення. Ідеал цього типу – гармонізація всіх здібностей людини, раціональний устрій суспільства, гармонізація всіх елементів культури і природи. Складність у визначенні цього типу культури
Теоретичні основи культури |
15 |
пов’язана з тим, що роздуми та висновки нерідко базуються на міркуваннях про майбутнє, а тому часто мають характер припущення.
Д. Фейблман запропонував модель, яка не претендує на те, щоб вичерпно описувати реальності культури.
Певна типологія культури визначається і відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.
Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність розкривається як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і матеріальній (виробництво, праця, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Відповідно до цього виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін.
Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з навколишньою природою та іншими народами. У результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.
Світова культура – феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, але одночасно і походить від неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційовані особливості.
Культура, будучи виразником засобів і норм соціальної організації та регулювання життєдіяльності суспільства, володіє низкою функцій. До основних функцій належать:
∙ суспільно-перетворювальна визначається тим, що культура служить цілям перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворювальної діяльності людей в інтересах задоволення всезростаючих потреб суспільства. Здійсненню цієї функції сприяють засоби праці, наукові дослідження та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини;
16 |
Розділ 1 |
∙пізнавальна полягає в тому, що культура відкриває перед людиною скарбницю знань та практичного досвіду багатьох поколінь. Через культуру, яка об’єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.
∙етноформувальна та етнозахисна творять неповторний та самобутній образ нації, який визначається такими чинниками, як мова, історія, традиції, одяг, страви, пісні, танці тощо. Ці функції забезпечують цілісність та самобутність нації, оберігають її від руйнівного впливу чужих елементів;
∙регулятивна або нормативна реалізується через систему норм і цінностей, що є регуляторами поведінки та суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства. Норми моралі і права, як регулятори поведінки, можуть існувати у певному культурному середовищі. Стійкі культурні традиції, звичаї, обряди, своєю чергою, забезпечують поступовість суспільного розвитку, гарантують ефективність та дієвість позадержавних регуляторів поведінки. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях – на виробництві, у громадських містах, товариському оточенні, побуті;
∙світоглядна синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оцінювальні та вольові чинники духовного світу особистості. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, за допомогою якого вона належить до сфери соціокультурної регуляції. Світогляд забезпечує органічну єдність усіх форм свідомості (міфологічної, релігійної та наукової) та надає людині певних духовних орієнтирів;
∙аксіологічна або ціннісна функція полягає в тому, що культура, як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири
йпотреби. Залежно від історичних, економічних, політичних та інших умов, у суспільстві завжди домінують ті чи інші цінності. Культура є засобом їхнього передавання та поширення. Вона дає можливість вибрати ті вартості, які найкраще відповідають вимогам часу. Орієнтує людей на кращі здобутки та допомагає відрізнити справжні культурні вартості від посередніх;
Теоретичні основи культури |
17 |
∙Семіотична або символічна закріплює у системі знаків і символів духовні цінності. Опредметнені духовні цінності через літературу, музику, мистецтво набирають певної символічної форми.
Уних закодовано реальний зміст свідомості та всю гаму емоцій. Символічний зміст культури забезпечує живий зв’язок поколінь і неперервність культурного процесу;
∙Комунікативна зводиться до передавання історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів спілкування між людьми;
∙Інтегративна полягає в здатності об’єднувати людей незалежно від їх національної чи конфесійної належності, світоглядних та ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народ – у світову цивілізацію. Саме культура об’єднує людей різних націй в одне ціле, світову цивілізацію, і дає змогу їм порозумітися між собою.
1.4. Розвиток уявлень про цивілізацію. Багатозначність поняття «цивілізація»
Поняття «цивілізація», як і «культура» позбавлене однозначного визначення. На буденному і науковому рівнях розуміння поняття «цивілізація» часто дуже суперечливе. У термінологічному словнику та словнику іншомовних слів зафіксовано такі визначення «цивілізації»: будь-яка форма існування живих істот, наділених розумом; історичні типи культури, локалізовані в часі і просторі; рівень суспільного розвитку і матеріальної культури, досягнутий суспільною формацією; достатньо високий розвиток культури, науки, освіти; прогрес.
Етимологія поняття «цивілізація» сягає доби античності, а саме римського періоду, і вживалось для позначення людини, котра проживає в місті, є освіченою, вихованою тощо, протиставляючи його дикості, неосвіченості, варварству. Приблизно в такому ж значенні вживалось це поняття і в добу Середньовіччя. У добу Нового часу протиставлення набуло історико-теоретичного змісту і дещо іншого значення. Так, у працях просвітників прийнято говорити про цивілізацію в значенні прогресу – «дикість–варварство–цивілізація». Власне на цьому культурно-історичному етапі «культура» і
18 |
Розділ 1 |
«цивілізація» стали конкурентами для позначення розвитку соціальних, політичних, технічних і всіх інших досягнень західноєвропейського суспільства того часу.
З кінця XIX ст. у багатьох концепціях культурно-історичного розвитку суспільства активізувалися спроби протиставити культуру і цивілізацію в історичному ракурсі. Цивілізація почала трактуватись як окремий феномен, що формується на певному (пізньому) етапі розвитку культури (так би мовити, «вслід» за культурою), протистоїть культурі за багатьма параметрами та характеристиками і, пригнічуючи духовні основи культури своїми прагматично-мате- ріальними інтенціями, врешті-решт веде до її розпаду і загибелі. Тобто цивілізація (в такому розумінні) сама, виростаючи з культури, прагне витіснити культуру, посісти її місце.
Негативне ставлення до цивілізації і її зіставлення з культурою стало своєрідним відображенням суперечностей, які накопичились у процесі розвитку західного світу. Тріумф науки і техніки, урбанізація, ріст доходів і витрат людей не сприяли вихованню в широких колах безкорисності, моральності і духовності. Воля до життя перемогла волю до культури.
За Миколою Бердяєвим (1874–1948) культура неминуче переходить у цивілізацію, яка завершується виснаженням творчих сил та смертю культури.
У цьому контексті культуролог Фердінанд Тьонніс (1855– 1936) виділив і описав два типи суспільних відносин – общинні й суспільні. Общинні відносини, які, на його думку, є відносинами культурного типу, ґрунтуються на емоційних зв’язках, душевній схильності і зберігаються завдяки наслідуванню традиції та об’єднувальній дії спільної мови. Суспільні ж відносини, які є відносинами цивілізаційного типу, засновані на раціональному обміні речами, тобто мають матеріально-речову природу і характеризуються протилежними прагненнями учасників такого обміну. Оскільки розвиток людства спрямований від общини до суспільства, то, на думку Ф. Тьонніса, суспільний прогрес веде до втрати традиційних цінностей, зменшення теплоти родинних зв’язків, ролі загальної взаємної прихильності й душевності у взаємовідносинах тощо. Натомість у ставленні людей один до одного з’являється все більше розрахунку і раціоналізму.
Теоретичні основи культури |
19 |
На цьому тлі розвинулись ідеї культурного песимізму і критики сучасних культурних тенденцій. Одним з першим, хто почав критикувати культуру, в буквальному розумінні, був Фрідріх Ніцше (1844–1900). Він розглядав культуру як бар’єр для розвитку сильних особистостей і тому вважав, що для виховання якостей надлюдини треба не зважати на мораль, цінності тощо, оскільки це притаманне слабким людям.
Багато дослідників культурної проблематики розвивали ідею розмежування культури і цивілізації, як стадій з домінуванням духовного і матеріально-технологічного аспектів буття людини. Зокрема, Герберт Маркузе (1898–1979) вважав, що культура протистоїть цивілізації, як вічне свято – холодній повсякденності, свобода – необхідності, дозвілля – роботі, утопія – реальності.
Така своєрідна «термінологічна війна» не могла тривати дуже довго. Зусиллями антропологів поняття «цивілізація» набуло первинного значення, згідно з якими під цивілізацією почали розуміти рівень розвитку людства за відповідними ознаками. Найчіткіше ці ознаки сформулювали американські антропологи-культурологи Г. Чайдл та К. Клакхон. Перший виділив 10 ознак: 1) наявність міст; 2) монументальні міські споруди; 3) податки; 4) інтенсивна економіка, зокрема і торгівля; 5) ремесла; 6) писемність; 7) розвиток наукових знань; 8) розвинуте мистецтво; 9) привілейовані групи; 10) держава. К. Клакхон виділив три ознаки: 1) міста; 2) монументальна архітектура; 3) писемність. Ці три ознаки є результатом системи причиново-наслідкових процесів – економічних, соціальних і політичних.
Загалом у сучасній культурологічній думці в аналізі поняття «цивілізація» опускають первинне значення, а ґрунтуються на протиставленні поняттям «культура» і виділяють такі явні відмінності між ними:
∙поняття культура – це ширше поняття ніж цивілізація, адже цивілізація – це стадія розвитку культури, якої досягають не всі культури;
∙культура охоплює науково-технічний прогрес та духовногуманістичну спадковість між народами, націями, а в понятті цивілізація явно відчутні матеріально-виробничі пріоритети;
20 |
Розділ 1 |
∙культура тісно пов’язана з національною специфікою, а цивілізація тяжіє до глобальних масштабів;
∙культура обов’язково спирається на релігійні начала, а цивілізація – безрелігійна.
Питання для самоконтролю
1.Якого значення надав поняттю «культура» римський мислитель М. Цицерон?
2.Які підходи до розуміння культури розвинулись у добу Нового
часу?
3.Чим пояснюється наявність великої кількості визначень поняття «культура»?
4.Що означає типологія культури?
5.Яке значення відводиться функціям культури?
6.У протиставленні понять «культура-цивілізація», яких ознак надають цивілізації?