2. Ліквідація куркульства як класу

Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних, селян. Проте визначити, хто саме

є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Заможнішому селянинові, як правило, належало 10—15 акрів землі, кілька коней, корів та овець. Його майно у сучасних цінах навряд чи перевищувало б 600—800 доларів США. Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час громадянської війни куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що завдяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а цим звичайно займалася «трійка», деякої входили представник Чека (тепер ДПУ), голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, особисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін — підкуркульник.

Що ж фактично означала «ліквідація куркульства як класу»? Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з тими, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винний в усьому».

Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд покладав надії на відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та колективізації. Але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів або комсомольців.

Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р.— близько 47 тис. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та керівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники, що головним чином були російськими робітниками, фанатично відданими «побудові соціалізму» будь-якою ціною). Ці чужі на Україні люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю.

Розгортання суцільної колективізації на Україні.

Селянські протести

Громлячи куркулів, Сталін повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно розпочати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати Ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, труднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами змушували кількох селян створити колгосп. Партійний активіст нерідко кричав: «Хто проти колгоспів, той і проти Радянської влади. Ставлю на голосування. Хто проти колгоспу?» А тоді від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.

Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й убивали чиновників. Особливо поширилися так звані «бабські бунти» — повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озброєних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ.

Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів'я худоби.

Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. В обстановці такого насильства підпорядкування селян волі радянської влади було лише справою часу.

До березня 1930 р. близко 3,2 млн селянських господарств України відступили перед загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.

Тимчасове послаблення колективізації.

Нові наступи на село

Не можна сказати, що страшне спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю «Запаморочення з успіхів». Сталін проголошував у ній, що «корінний поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим». А далі йшло таке твердження: «Неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційне». Наміри Сталіна були очевидними: по-перше, він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації, а по-друге, звинувачуючи дрібних службовців, які слухняно виконували його настанови, Сталін намагався відмежуватися від страхітливих наслідків колективізації.

58

59

Павло́ Полубо́ток (1660 (?) — 29 грудня 1724) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1722—1724). Представник козацького роду Полуботків. Син Леонтія Полуботка. Чернігівський полковник. Один з лідерів автономістської партії. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.

Зміст [сховати]

1 Біографія

1.1 Ранні роки

1.2 1708 — 1721

1.3 1722 — 1724

1.3.1 Малоросійська колегія

1.3.2 Гетьман

1.3.3 Арешт

1.4 Гетьманство

1.5 Останні роки

2 Родина

3 Спадщина

4 Вшанування пам'яті

5 Примітки

6 Джерела та література

7 Посилання

[ред.]Біографія

[ред.]Ранні роки

Павло Полуботок народився близько 1660 року на родинному хуторі Старополуботівський (Полуботівка), нині смт.Шрамківка[Джерело?][1] в заможній козацькій родині. Прадід Ярема Полуботок був мешканцем Чернігова і 1637 року виконував обов'язки райця чернігівського магістрату[2]. Батько Леонтій Полуботок послідовно служив писарем та сотником Чернігівського полку, а згодом — бунчужним, генеральним осавулом і переяславським полковником.

В 1670-х роках Павло Полуботок навчався у Києво-Могилянській академії[2]. 1680 року він одружився із Єфимією Самойлович, племінницею Івана Самойловича. Після закінчення академії Полуботок служив у Війську Запорозькому як військовий товариш Чернігівського полку, а згодом отримав ранг значкового товариша[2].

1692 року, в ході слідства у справі ченця Соломона, гетьман Іван Мазепа звинуватив батька і сина Полуботків у державній зраді. Леонтія визнали винним[3], позбавили полковницької посади та конфіскували частину маєтків на користь гетьманської скарбниці. Проте на початку 18 століття Павло Полуботок повернув собі ласку гетьмана. 1703 року Мазепа затвердив за ним землеволодіння у Чернігівському полку, а 1705 року дав згоду на його обрання чернігівським полковником[2].

[ред.]1708 — 1721

1708 року, в ході Північної війни, Павло Полуботок не підтримав виступ Івана Мазепи проти московського царя Петра І. 6 листопада того ж року на Глухівській раді, організованій промосковською козацькою старшиною, він був одним із претендентів на гетьманство. Проте булава дісталася Івану Скоропадському, а кандидатуру Полуботка відхилили через побоювання Петра І:

Начальники малоруські зібрали негайно Раду, що складалася з козаків, з їхніх начальників і поспольства, і подали государеві призначених кандидатів, найгідніших людей з найперших полковників своїх, чернігівського, Павла Полуботка, стародубського, Івана Скоропадського, бути гідними. Государ, з них вибрав і призначив в гетьмани останнього, людину надійну і заслужену, а про Полуботка сказав: «Цей дуже хитрий; він може Мазепі уподібнитися». Тому, листопада 7 числа, на тій Раді, що зібралася, загальними голосами того Скоропадського і вибрали...

[розгорнути]

Оригінальний текст (рос.)

24 листопада 1708 року замість гетьманського уряду Петро І надав Полуботку села небожа Мазепи, Івана Обидовського[5]. Через місяць він отримав від царя Любеч з околицями і частину володінь самого Мазепи та Пилипа Орлика[6].

На підвладних землях Павло Полуботок розгорнув активну господарчу діяльність. Він розвивав промисловість, будуючи млини, ґуральні, гути і рудні, і наповнював власну скарбницю, торгуючи зерном і тютюном. На виручені кошти Полуботок скуповував нові маєтки у Гадяцькому, Лубенському, Ніжинському, Охтирському, Сумському і Чернігівському полках. На початок 1720-х років він був одним із найбільших землевласників в тогочасній Гетьманській і Слобідській Україні. Полуботку належало близько 2 тисяч селянських дворів, садиби у Чернігові, Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах[2]. Він мав невелику бібліотеку[7], колекцію картин, ікон та зброї. За свідченням Якова Марковича, Полуботок цікавився історією і упорядкував котротку «Кроніку», що охоплювала події в Україні протягом 1452—1715 років[2][8]. Він також був покровителем чернігівського Вознесенського собору.

[ред.]1722 — 1724

1722 року Павло Полуботок був призначений наказним гетьманом 10-тисячного[2][9] козацького загону, який за указом Петра І, працював на будівництві Ладозького каналу. Будівництво було непопулярним серед козаків через зневажливе ставлення влади, несприятливий клімат, погане забезпечення продовольством, хвороби та високу смертність[10].

В першій половині 1722 року, Полуботок виконував обов'язки наказного гетьмана Війська Запорозького за відсутності Івана Скоропадського. Після смерті останнього, 4 липня 1722 року, козацька старшина обрала Полуботка наказним гетьманом ще до оголошення нових виборів[2].

[ред.]Малоросійська колегія

28 червня 1722 року Петро І створив у Глухові Малоросійську колегію на чолі з президентом Степаном Вельяміновим для керування справами Гетьманщини.

16 квітня 1723 року указом Петра І розширено повноваження Малоросійської колегії за рахунок звуження повноважень гетьмана.

[ред.]Гетьман

Реформа судочинства:

19 серпня 1722 року Полуботок видав універсал, який

1) забороняв зловживання світських і духовних можновладців щодо осіб козацького стану:

« абы пани полковники, панове старшина полковая, сотники, державци духовніе й свіцкіе, атамани й прочіє урядники й отнюдь нихто не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждати й употребляти, но міют они, козаки, при своих свободах зостаючи, толко войсковіе, чину их козацкому пристойные... отбувати й исполняти услуги[2] »

2) передбачав реформу судочиства, а саме визначав порядок суддових апеляцій та регламентував процес судочинства:

« А суди везді... со всяким надлежащим устроити порядком, жебы не сам [полковник] й не один суддя, але в присудствіи и другой старшины тамошней, також без-урядовых, только бы честных й разумных особ... справи судовые в судебной избі размотрувал й рішал бы обще-совістно, по истине, як право и самая слушность указывает...[2] »

Фінансова реформа:

Подання Сенату Російської Імперії колективних клопотань та чолобитних від імені старшини, козаків і посполитих з вимогою скасувати фінасове підпорядкування Гетьманщині Малоросійській колегії.

Саботаж фінансові розпорядження Малоросійської колегії.

Соціальні

Гальмування інкорпораційної реформи восени 1722 року за відсутності Петра І.

Скасування через Сенат постанов Вельямінова.

[ред.]Арешт

22 травня 1723 року — Полуботка із старшиною викликали до Петербурга «для ответу» за організацію антиросійської діяльності і підбурювання народу проти царя[2].

23 червня 1723 року — Петро І заборонив указом проводити нові вибори гетьмана[2].

вересень 1723 року — розпочалися допити Полуботка і старшини в Таємній канцелярії. Полуботок пропонує замінити Малоросійську колегію Генеральним судом в семи персонах[2].

Данило Апостол і старшина привозять до Петербурга від імені всього Війська Запорозького Коломацькі чолобитні, в яких просять дати дозвіл на проведення гетьманських виборів та ліквідувати податки, впроваджені Малоросійською колегією[2].

10 листопада 1723 року — розгніваний Петро І наказав ув'язнити Полуботка, старшину і всіх, хто допомогав їм, до Петропавлівської фортеці[2].

середина 1724 року — справу Полуботка віддано на розгляд Вищого суду[2].

29 грудня 1724 року, близько 15:00 — Полуботок помер від хвороби в камері. Похований на цвинтарі церкви Святого Сампсонія Прочанолюбця за Малою Невою в Петербурзі

17 лютого 1725 року — вістка про смерть Полуботка досягла Гетьманщини після повернення прислуги покійного гетьмана[2].

17 лютого 1725 року — в глухівській церкві відправлено панихиду по Полуботку. За народними переказами[2].

[ред.]Гетьманство

Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим. Старшина через особливу репутацію порушила клопотання про дозвіл обрання нового гетьмана, але на це прохання довго не було відповіді, і коли старшина дозволила собі нагадати про це клопотання, Петро влітку 1723 року відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час: царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв'язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявились зрадниками, і набридати царю з цим питанням не варто, бо управління Україною забезпечене і в справах немає замішання. Іншими словами, Петро не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.

Полуботок, людина енергійна, пройнята любов'ю до своєї країни, не міг дивитися на все це байдуже. З огляду на те, що приводом для всіх цих порушень старих українських прав служить українське безладдя та зловживання, він прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя або отаман одноосібне, а з ним засідало кілька асесорів для контролю. Нормував апеляції вищому суду на рішення нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого військового суду.

[ред.]Останні роки

Петропавловська фортеця

Полуботок разом із старшиною не переставав також добиватися дозволу на обрання нового гетьмана, скаржився на самоуправства і грубе поводження великоросійських чинів і посилався на статті Богдана Хмельницького проти нововведень. Коли Вельямінов надіслав скаргу на Полуботка, що він протидіє колегії, Петро вирішив ще більше обмежити українське самоврядування і викликав Полуботка з найголовнішою старшиною в Петербург. А щоб в Україні в цей час взагалі було якомога менше старшини і козацтва, розпорядився вивести козацьке військо на південний кордон, ніби для охорони України від татар.

У Петербурзі Полуботок зі старшиною подали цареві прохання про повернення Україні старих прав, посилаючись на те, що за статтями Богдана Хмельницького ніхто не може втручатися в козацький суд, а тепер великоросійська колегія втручається в судові справи, приймає скарги на рішення і таке інше. Одночасно з цим козацьке військо, яке стояло на південному кордоні над рікою Коломаком, відправило цареві свої донесення, в яких скаржилось на різні несправедливості з боку великоруських правителів, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ, які розоряють населення, і просило знову дозволу обрати гетьмана за давніми порядками.

Хоча в усьому цьому не було нічого незаконного, але цар Петро страшенно розгнівався на Полуботка за протидію його планам русифікації. Він наказав заарештувати його і всю старшину, яка була з ним у Петербурзі, і посадити у Петропавловську фортецю. Велів заарештувати також усіх, хто брав участь у складанні коломацьких пунктів, і прислати їх до Петербургу.

Павло Полуботок розмовляє з Петром I у Петропавловській фортеці

Згідно з оповідями, Полуботок сміливо докоряв Петра за порушення українських прав, доводив, що гноблення України не приносить йому ніякої честі — значно більше слави правити народом вільним і вдячним, ніж пригноблювати його насильством. Нагадував йому про вірність і старанну службу українців і докоряв царя, що за цю криваву службу він платить їм гнівом та ненавистю: «За все це ми замість подяки одержали тільки кривди та зневагу, потрапили у тяжку неволю, платимо ганебну і нестерпну данину, змушені копати вали та канали, осушувати непрохідні болота, угноюючи їх трупами наших покійників, які тисячами гинули від утоми, голоду, нездорового клімату; всі ці лиха і кривди наші ще збільшились тепер за нових порядків: начальствують над нами московські чиновники, які не знають наших прав і звичаїв і майже неписьменні — знають тільки, що їм все можна, робити з нами». Розгніваний Петро крикнув, погрожуючи Полуботку смертю за таке зухвальство, і велів посадити його в фортецю. Перед смертю Полуботок сказав цареві: «За невинні страждання мої і моїх земляків будемо судитися у спільного і безстороннього судді, Бога нашого: скоро постанемо перед ним, і він розсудить Петра і Павла».

Не маючи підстав для обвинувачення Полуботка за його політичну діяльність — оскільки він керувався, очевидно, бажанням блага своїй батьківщині, — проти нього почали слідство на основі його управління полком і господарських справ — несправедливостей щодо населення і козаків, які тоді водились за кожним із старшини: у скуповуванні козацьких земель, незаконному закріпаченні тощо. Під цим слідством його тримали кілька місяців, і він, не дочекавшись його закінчення, помер у Петропавловській фортеці 29 грудня 1724 р. Незабаром після цього помер і цар Петро (28 січня 1725 р.).

Смерть Полуботка у в'язниці справила глибоке враження в Україні, особливо серед старшини. Полуботка почали прославляти як героя-мученика за Україну. Він був похований на кладовищі в Санкт-Петербурзі при церкві св. Самсона-Прочанолюбця (рос. Церковь Св. Странноприимца Самсона на Выборгской стороне) яка була побудована дерев'яною у кінці 1709 р. на пам'ять Полтавської баталії. Зараз на місці цервки стоїть кам'яний Сампсониевский собор, побудований у 1740 р.).

60

Володимир Святославич (давньорус. Володи́мѣръ Свѧтосла́вичь, 958? — 15 липня 1015) — руський державний і політичний діяч з варязької династії Рюриковичів, князь новгородський (958–980), великий князь Київський (978 (або 980)–1015). Син Святослава Ігоровича, великого князя Київського, та його коханки-рабині Малуші. 988 року охрестив Русь, першим з руських князів розпочав карбувати власну монету. Канонізований Католицькою і Православною церквами як Святий рівноапостольний князь Володимир. Відомий також як Володимир Великий, Володимир Святий, Володимир І.

Зміст [сховати]

1 Біографія

1.1 Народження і дитинство

1.2 Завоювання київського престолу

1.3 Язичницьке правління

2 Походи

3 Хрещення

4 Родина

4.1 Дружини і діти

5 Вшанування пам'яті

5.1 Князь Володимир на грошах

5.2 Названо на честь Святого Володимира

6 Ресурси інтернету

7 Посилання

8 Література

[ред.]Біографія

[ред.]Народження і дитинство

Син великого князя Київського Святослава I Ігоровича і його коханки Малуші, дочки Малка Любечанина, яка служила ключницею княгині Ольги. Рік народження Володимира невідомий. Його батько Святослав народився в 942, а старший син Володимира Вишеслав — близько 977, звідки історики виводять роком народження Володимира 960-й з точністю до декількох років.

Як повідомляють пізні джерела XVI століття Никонівський і Устюжський літописи, Володимир Святославич народився в селі Будутині, куди розгнівана Ольга відіслала Малушу.

« «Володимиръ бо бе отъ Малки, ключници Олжины; Малка же бе сестра Добрыне, — и бе Добрыня дядя Володимиру; и бе рожение Володимеру въ Будутине веси, тамо бо въ гневе отслала ея Олга, село бо бяше ея тамо, и умираючи даде его святей Богородици» (Никонівський літопис). »

У російській історичній літературі було намагання довести, що Будутино — це село Будник (зараз урочище Буденик) під Псковом. Однак серйозних підтверджень, які б доводили цю версію, немає. Український дослідник Ю. Диба висунув версію, що Будутино — це сучасне волинське село Будятичі, яке є околицею міста Нововолинська[3][4]. Згадка про церкву Пресвятої Богородиці, якій було передано літописне Будятино, кореспондується з документальними свідченнями XV ст., за якими Будятичі належали до угідь давнього Зимненського Свято-Успенського Святогорського монастиря.

Про подальшу долю Малуші літописи не повідомляють, а малолітній Володимир повернувся до Києва, де перебував під наглядом княгині Ольги. Вихованням його займався швидше за все дядько по матері Добриня, оскільки у звичаях Русі було довіряти виховання спадкоємців членам старшої дружини.

[ред.]Завоювання київського престолу

Після загибелі у 972 році князя Святослава Києвом керував Ярополк. У 977 році у розгорілася міжусобна війна між Ярополком і його братами, яку підняв київський воєвода Свенельд. Син воєводи, Лют, був убитий слугами Олега, за що той підбурив князя Ярополка піти війною проти брата. Під час бойових дій Олега вбили його воїни, скинувши з коня.

Тим часом Володимир у Скандинавії набрав з Добринею варязьке військо і в 980 році почав війну проти київського князя.

Володимир захопив місто Полоцьк, перебивши сім'ю варязького правителя міста Рогволода. Його дочку Рогніду, засватану перш за Ярополка, він насильно взяв за дружину. Рогніда, зґвалтована на очах у батька і братів, стала дружиною Володимира. В такій спосіб було «узаконено» приєднання Полоцького князівства. Потім з великим варязьким військом обложив Київ, де замкнувся Ярополк. Згідно з літописом слуга Ярополка по імені Блуд, підкуплений Володимиром, змусив Ярополка бігти в маленьке містечко Родня, залякавши заколотом киян.

У Родні Володимир заманив Ярополка на переговори, де двоє варягів «підняли його мечами попід пазухи». Вагітну дружину Ярополка, колишню грецьку черницю[5], Володимир взяв у наложниці.

Коли варязьке військо потребувало собі за службу данину з киян, Володимир обіцяв їм, але через місяць відмовився, а варягів відіслав на службу в Константинополь з радою візантійського імператора розвести тих по різних місцях. Частину варягів Володимир залишив собі для управління містами.

Згідно з літописом Володимир вокняжився в Києві у 980 році. Згідно з найраннішим Житієм Володимира монаха Якова («Пам'ять і похвала князю Володимиру», 2-я половина XI століття) це сталося 11 червня 978 року. З ряду хронологічних міркувань здається вірогіднішою дата 978.

[ред.]Язичницьке правління

Новий князь київський (величався також хозарським титулом каган[6]) вжив заходи щодо реформації язичницького культу. Спорудив у Києві капище[7] з ідолами шести головних богів слов'янського язичництва (Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Семаргла та Мокоші, без Велеса), також є відомості, що князь ввів, подібно скандинавам, практику людських жертвоприношень богам.

Так як є непрямі відомості про симпатії колишнього князя Ярополка до християнської віри і його контактах з латинським Заходом, то досить імовірно припущення про язичницьку реакцію при Володимирі, тобто боротьбі з християнством, що затверджувалось за його попередника. Археологічним підтвердженням цього може служити знахідка на місці пантеону Володимира залишків кам'яної будови зі слідами фрескового живопису, тобто церкви, що могла бути побудована Ярополком. Під час гонінь в Києві загинули одні з перших християнських мучеників на Русі — варяги Федір та Іван.

Повість временних літ так передає образ життя Володимира до хрещення:

«Був же Володимир переможений похіттю, і були у нього дружини [...], а наложниць було у нього 300 у Вишгороді, 300 в Бєлгороді і 200 на Берестові, у сільці, яке називають зараз Берестове. І був він ненаситний в блуді, приводячи до себе заміжніх жінок та зіпсутий дівчат».

Православні джерела стверджують, що після хрещення князь звільнив від подружніх обов'язків усіх колишніх язичницьких дружин. Рогніді він запропонував обрати чоловіка, але вона відмовилася і прийняла чернечий постриг.[8]

[ред.]Походи

Серебряник князя Володимира. Промальовка

У 981 р. «йде Володимир на Ляхи и взя грады их Перемишль, Червен и иныа грады, иже есть под Русью». Успіх Володимира пов'язаний також з тим, що йому вдалося порозумітися з окремими з хорватських племінних князів, про це ж свідчить поява серед його дружин двох «чехинь» Малфріди та Аделі. Того ж року «і вятичів він переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав.»

982 р. Володимир вдруге пішов походом на вятичів, які повстали проти князя. 983 р. «Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх». У 985 р. Володимир Святославич виступив проти Волзької Булгарії. Війна тривала з перемінним успіхом і скоро обидві сторони погодились на мир. Умови його влаштовували більше Булгар, бо булгари клялися, що «тогда не буди межди нами мира, егда камень начнет по воде плавати, а хмель погрязнути». Мир з Булгарією був скріплений черговим шлюбом.

Головним же результатом Херсонеської війни (осінь 987 — весна 988 рр.) було не тільки прийняття християнства на Русі (988 р.), але й союз з Візантією, скріплений шлюбом з принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (938–963 рр.). Анна народилася у 963 р. і померла у 1011 р.

Володимир Святославич першим з київських князів став карбувати власні монети. Златник важив 4,2 г і був рівний по вартості візантійській номізмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотному боці було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі — а се його срібло». Пізніші срібники на звороті замісь зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб.

Володимир-Василь Святославич помер 15.07.1015 р. у своїй приміській резиденції Берестові. Останки Володимира були вночі таємно перевезені до Києва і захоронені в мармуровому саркофазі у збудованій ним Десятинній церкві.

[ред.]Хрещення

Пам'ятник Володимиру Великому (Київ)

Докладніше: Хрещення Русі

8 років на Старокиївській горі навпроти княжого двору простояв облаштований Володимиром храм-капище, уособлюючи останню хвилю язичництва. На той час єдинобожжя у різних формах (християнство, мусульманство, іудаїзм) вже поширилося по тогочасному світу. На тогочасних східнослов'янських землях (особливо у великих городах) поряд з язичниками існували спільноти християн, мусульман, євреїв і т. д. Стояло питання вибору одного з єдинобожних віровчень у якості державного. Після довгих вагань Володимир Великий разом з оточенням зупинив свій вибір на православ'ї (християнстві) — віровченні найвпливовішої наддержави тогочасного світу — Римської (Ромейської) імперії (точніше її східної частини).

Оточена сусідами-християнами — поляками, чехами, болгарами, візантійцями — Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976–1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього посольство взимку 987–988 р. Той погодився, але за умови, що Василь ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт — Володимир зобов'язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, а вони народ великий (як запише один з тогочасних східних авторів).

Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царственну від народження сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херсонес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва.

Основні складові сюжетної лінії Корсунської легенди, у якій висвітлено події Володимирового хрещення, буквально збігаються з повір'ями, пов'язанними зі святим джерелом та чудотворною іконою Пресвятої Богородиці в с. Будятичах (ототожнюваних з місцем народження Володимира). Ця обставина свідчить про те, що в Будятичах функціонували легенди про Святителя Русі. Доказом давності цієї легендарної традиції, яка не зазнала впливів кабінетного зацікавлення літописами, є відсутність прямого вживання імені Володимира[9].

Час і місце його особистого охрещення дискусійні, натомість примусове навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 року, описуючи його так:

І коли прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, — то мені той противником буде…» А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду… а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається…

Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив. Християнізація по всій Європі просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Не стала винятком з загального правила і Русь. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів — поховальний — зберігав елементи язичництва аж до рубежа ХІІ-ХІІІ ст. Яскравим феноменом поверхового закорінення християнського світосприйняття є язичницькі ремінісценції знаменитого «Слова о полку Ігоревім» (кінець ХІІ ст.): автор практично не апелює до християнської символіки, натомість розлого покликається на поганську, згадуючи Дажбога, Велеса, Хорса, Стрибога та ін.

[ред.]Родина

4. Ігор I (~887 - † 945)

2. Святослав I (942 - † 972)

5. Ольга (~903 - † 969)

1. Володимир I (956~958 - † 1015)

6. князь Мал (?)

3. Малуша

7. невідома

[ред.]Дружини і діти

Володимир і Рогніда

До прийняття християнства Володимир утримував великі гареми. 300 наложниць у нього було у Вишгороді, 300 — у Білгороді (зараз c. Білогородка), 200 — у Берестові. Але літописці фіксували тільки «законні шлюби» князя і нащадків від них. У 969 р. він був посаджений батьком у Новгороді, де від його імені управляв брат його матері Добриня.

З літа 980 р. третьою дружиною Володимира стала вдова Ярополка I Святославича. Коли від цього зв'язку народився Святополк I, супротивники Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.» Подальша доля «грекині» невідома.

Олова — Перший шлюб Володимира стався ймовірно зимою 978/979 рр.

Вишеслав Володимирович (980 (?) — 995 (1010))

Рогніда — Зґвалтована на очах у батька, стала другою дружиною Володимира зимою 980 р.

Ізяслав (981–1001)

Ярослав-Георгій (983–1054)

Всеволод Володимирович (983–1013)

Предслава Володимирівна (983 (986) — 1011 (1042))

Прямислава Володимирівна (до 988 — ?)

грекиня — Вдова Ярополка I Святославича, стала третьою дружиною Володимира з літа 980 р.

Святополк-Петро (981–1019) супротивники Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.»

Малфріда (? — 1002) — чешка за походженням, напевно княжого роду. Шлюб близько 981 р.

Святослав Володимирович (982–1015)

Адель — донька перемишльського князя одного з хорватських князівств. Шлюб близько 981 р.

Мстислав-Костянтин (983–1036)

Станіслав Володимирович (бл. 984 — до 1015

Судислав Володимирович (бл. 985–1063)

2-а чешка

1-а болгарка — Шлюб після тривалої війні проти Волзької Булгарії у 985 р.

Борис-Роман (986–1015)

Гліб-Давид (987–1015)

2-г болгарка

Анна Порфірогенета (963–1011) — Шлюб з сестрою імператора Василія ІІ (дочкою імператора Романа II) після Херсонеської війни у 989 р.

дочка графа Куно фон Енгінген (? — 1018)

діти від невідомо якої з дружин:

Позвізд Володимирович (до 988 — ?)

Добронега-Марія Володимирівна (? — 1087)

[ред.]Вшанування пам'яті

[ред.]Князь Володимир на грошах

Враховуючи загальновизнаний вплив Володимира Великого на розвиток державності і суспільного життя на землях сучасної України, він зображений на лицевій стороні всіх різних видів одногривневих банкнот і двох монетах. Також пам'ятник Володимиру Хрестителю на Володимирській гірці в Києві був зображений на купюрі 100 000 купонів. Портрет Володимира Святославича зображено на банкноті номіналом 1 гривня.

Монета 1 гривня 2004 року.

Пам'ятна монета Володимир Великий.

1 гривня зразку 1996 року.

100 000 купонів.

1 гривня зразку 2006 року.

[ред.]Названо на честь Святого Володимира

Володимирський собор (Київ)

Київський Імператорський Університет Святого Володимира

[ред.]Ресурси інтернету

Володимир Святославич у Вікіцитатах?

Володимир Святославич на Вікісховищі?

Володимир Святославич на Родоводі?

Володимир Святий: біографічний нарис

Рюриковичі. Персональний склад

Біографія Володимира Святославовича та його принципи

Як виглядав великий князь київський

Князь Володимир і хрещення Русі

Кралюк П. Коріння Хрестителя Русі. Володимир Святий — родом із Волині?

Радіо Свобода Петро Кралюк: Війни у Вікіпедії, або чи пошанує Україна Володимира Святого?

Цікаві факти Про особисте життя Володимира Великого (наложниці).

[ред.]Посилання

↑ Диба Ю. Літописне Будятино (про місце народження князя Володимира Святославовича та розташування найдавнішої церкви Пресвятої Богородиці) // П'яті «Ольжині читання». Пліснеськ. 7 травня 2010 року. Львів-Броди, 2011, с.23-28.

↑ Диба Ю. Історично-географічний контекст літописного повідомлення про народження князя Володимира Святославовича: Локалізація Будятиного села // Княжа доба. Історія і культура. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип`якевича НАН України. — Вип. VI. — С. 37-70

↑ Диба Ю. Літописне Будятино (про місце народження князя Володимира Святославовича та розташування найдавнішої церкви Пресвятої Богородиці) // П'яті «Ольжині читання». Пліснеськ. 7 травня 2010 року. Львів-Броди, 2011, с.23-28.

↑ Диба Ю. Історично-географічний контекст літописного повідомлення про народження князя Володимира Святославовича: Локалізація Будятиного села // Княжа доба. Історія і культура. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип`якевича НАН України. - Вип. VI. - С. 37-70

↑ Дружину Ярополку привів його батько Святослав з походу на Візантію в 970 році

↑ « Слову про закон і благодать» Іларіона . Див докладніше Руський каганат.

↑ Імовірно цей пантеон виявлений археологами в 1977 року

↑ Приблизно в 987 Рогнеда зважилася помститися за скоєне і вбити чоловіка, великого князя київського Володимира. Однак ця спроба завершилася невдачею. За замах на великого князя Рогнеді загрожувала смерть. За легендою, розгніваний Володимир наказав дружині ошатно одягнутися і взяв у руки меч, проте на крик прибіг їхній первісток Ізяслав і став на захист матері також з мечем в руках. Володимир не зміг вбити Рогнеду на очах у сина. Замість цього він наказав заслати їх обох в полоцьку вотчину — місто у верхів'ях річки Свіслоч, названий Ізяславом.

↑ Диба Ю. Інтерпретація Корсунської легенди в Будятицькій традиції вшанування Святого джерела // Старий Луцьк (Матеріали наукової конференції «Любартівські читання», 30-31 березня 2012 р.).- Луцьк, 2012.- Вип. 8.- С. 26-39

61

Загарбання Польщею майже всієї України призвело до посилення феодально-кріпосницького та національного гніту. На селі зросли розміри панщини, уведено нові натуральні та грошові повинності, які й без того були непосильними. Здирству панів не було меж. Історик Гнат Хоткевич писав: «Панщина... — ідеал поміщика — 7 день у тиждень і 24 години на добу». Не кращою була ситуація й в українських містах: від панських утисків потерпали міщани, передусім купці й ремісники. Українцям було найгірше за польського панування: магдебурзьке право поширювалося тільки на католиків, посади в органах міського самоврядування могли займати лише поляки чи німці. Послаблення королівської влади призвело до повного свавілля феодальної знаті. Магнати (або, як їх іще називали, королів'ята) поводилися у своїх маєтках та замках як королі: вони нападали на беззахисні села й містечка, відбираючи один в одного землі, маєтки, майно.

Ще більше загострилася ситуація в Україні після Берестейської унії 1596 року. Та козаки, селяни, міщани, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати все ж залишилися вірними православ'ю. Від національних, феодальних та релігійних утисків селяни й городяни тікали на Запорізьку Січ, де їхніми надійними союзниками й захисниками завжди були козаки.

Утворення Запорізької Січі та формування українського козацтва активно сприяло піднесенню боротьби проти національно-релігійного гніту та кріпосницьких порядків. Утікачі, які ставали козаками, не тільки поповнювали запорізьке воїнство чисельно, а й приносили та активізували на Січі антипольські настрої. Між козацтвом та іншими верствами населення України — селянами, городянами, православним духовенством — установилися міцні зв'язки.

Боротьба козацтва в перших його виступах виявляла яскравий національно-визвольний характер і відразу ж дістала відгук і гарячу підтримку широких народних мас.

Козацьке повстання 1591 — 1593 pp. під проводом Криштофа Косинського

Перше велике селянсько-козацьке повстання, яке охопило Поділля, Волинь і Київщину, почалося 1591 року. На боротьбу проти магнатів і шляхти разом із козаками й селянами піднялося населення деяких міст. Очолив козацько-селянське повстання Криштоф Косинський, гетьман українського реєстрового козацтва. Про самого керівника повстання історикам відомо не дуже багато. За мужність і військовий талант у боротьбі з ворогами він дістав серед січового товариства ім'я «заслуженого козака».

Спровокувало повстання свавілля білоцерківського старости Я. Острозького, який не допустив К. Косинського до землі й маєтку, дарованих йому польським королем за службу. Це дуже обурило Косинського. Зібравши загін козаків, він вирушив проти панів. До козаків приєдналися повсталі селяни-втікачі й городяни. Повстанці штурмом оволоділи замком Я. Острозького й містом Білою Церквою, захопили гармати, легку зброю, військові припаси, гроші, спалили боргові документи. Козаки та їхні союзники захопили Трипілля, Богуслав, Переяслав, київський замок. Повстання перекинулося на Брацлавщину. Тож повстання набуло нового характеру: від помсти за особисту образу К. Косинського до загального національно-визвольного повстання. Усі міста й повіти, які займав К. Косинський, присягали на вірність гетьманові й Війську Запорізькому. Селян-утікачів, які виступили на боці К. Косинського, гетьман оголошував вільними козаками.

Наляканий розмахом повстання, польський король оголосив шляхетське рушення, у якому взяли участь магнати й феодали Київського, Волинського та Брацлавського воєводств. Край був переведений у воєнний стан. Шляхетське військо очолили Я. Острозький та черкаський староста О. Вишневецький. 23 січня 1593 року польські війська й повстанці на чолі з К. Косинським зустрілися під містечком П'яткою на Волині (тепер Чуднівського р-ну Житомирської області). Шляхетська армія була добре озброєна, основну її силу становила важка кіннота — закуті в лати гусари, угорська піхота та артилерія. Більша частина повстанців — селяни й міщани — були озброєні кілками, ціпами, вилами, рідко хто мав вогнепальну зброю.

Протягом тижня тривала кривава битва. Великих утрат зазнали обидві сторони, тому розпочали переговори, унаслідок яких була підписана угода. За нею козаки брали на себе зобов'язання:

• повного «послушанства королю»;

• скинути з гетьманства К. Косинського;

• виписати з реєстру всіх, хто був занесений до нього під час повстання. Крім того, вони не мали права:

• самостійно підтримувати дипломатичні відносини з сусідніми державами;

• жити на магнатських і шляхетських територіях;

• здійснювати бойові походи.

Прагнучи заручитися підтримкою московського царя, К. Косинський звернувся до нього по допомогу. Цар, зв'язаний московсько-шведською війною, не міг активно втручатися в справи козаків, але надіслав на Січ гроші й припаси та видав царський указ, згідно з яким донські козаки мали надати допомогу запорожцям.

У травні 1593 року козаки на чолі з К. Косинським виступили із Запоріжжя й узяли в облогу черкаський замок О. Вишневецького. Становище обложених було дуже скрутним, козаки обстрілювали місто як із суходолу, так і з річки (частина повстанців розташувалася в човнах на Дніпрі). Поява запорожців біля Черкас підняла селян на нове повстання проти панського гніту й закріпачення. Оточений у замку, О. Вишневецький удався до підступу й хитрощів: він запросив гетьмана до себе на переговори. У складі загону зі 150 козаків К. Косинський прибув до Черкас, де під час переговорів його підступно вбили слуги О. Вишневецького.

Шляхта розбила рештки повстанців. Козаки змушені були зняти облогу й відступити на Січ.

62

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що питання про формування національного менталітету українців завжди хвилювало і хвилює сьогодні всіх національно свідомих громадян України, насамперед її політичну еліту.

Поняття "ментальності народів" завжди перебувало на вістрі уваги провідних учених і політиків ще з прадавніх часів. Сьогодні його досліджують Ю.Римаренко, М.Пірен, М.Вівчарик, В.Капелюшний та ін. Однак їхні дослідження, на нашу думку, мають досить загальний характер без тісної прив'язки поняття "ментальність" до рідної мови індивідуума.

Метою нашої роботи і стало висвітлення таких категорій, як "ментальність" і "мова" стосовно українського національного ґрунту. При цьому ми мали завданням, крім розгляду теоретичного боку проблеми, показати своєрідність української ситуації, що полягає в паралельному становленні державності і дальшої консолідації нації на тлі відродження рідної (української) мови.

Теоретико-методологічний зріз етноментальної тематики сягає ще античних часів, де в рамках так званого латентного періоду давні мислителі порушують евристичну функцію невловимої, але об'єктивно існуючої сфери дійсності, яка в ролі проблеми "духу народів" стає об'єктом філософського осмислення. Вчення про "дух народів", що передує появі в науковому лексиконі терміна "ментальність", є безпосереднім втіленням проблеми співвідношення релігійного й національного начал у бутті того чи іншого народу (де релігія є однією з національних ознак).

1. Формування національного менталітету - нагальне завдання сучасної Української держави

1.1. Історіографія проблеми національного менталітету

Теоретико-методологічний зріз етноментальної тематики сягає ще античних часів, де в рамках так званого латентного періоду давні мислителі порушують евристичну функцію невловимої, але об'єктивно існуючої сфери дійсності, яка в ролі проблеми "духу народів" стає об'єктом філософського осмислення. Вчення про "дух народів", що передує появі в науковому лексиконі терміна "ментальність", є безпосереднім втіленням проблеми співвідношення релігійного й національного начал у бутті того чи іншого народу (де релігія є однією з національних ознак).

Латентний (прихований) період дослідження проблематики вияву ментального феномену та причин його наявності як такого пов'язується із спостереженнями, констатацією і комплексною характеристикою відмінностей у традиціях, звичаях та характерах (вдачах) різних народів. Посилання на "колективний компонент" у рисах характеру релігійно-розрізнених груп (соціальних чи мовних), регіональних поселень, міст-держав зустрічаємо вже в Таціта і Арістотеля. Класичним твором, що став джерельною базою для інших дослідників, був твір, що приписують Гіппократові, в якому з'ясовано теорію про вплив клімату на характери народів. Мислитель дає комплексну характеристику "кліматичної домінанти": "спека й холод, вогкість і сухість повітря впливають на дихання й кровообіг, а тим самим на рухливість, темперамент народів, що, у свою чергу, впливають на витривалість, чутливість, обережність чи сміливість тощо" [2]. Гіппократівський висновок про "залежність способу праці й роду поживи від природних розумів і клімату та їх однозначний вплив на людську вдачу" знайшов своє продовження в більшості досліджень з проблеми детермінант ментальності.

У часи Відродження до проблеми "духу народів і природності їх розмаїття" звертався французький публіцист і дослідник релігійного феномену Жан Боден (XVI ст.), який, наслідуючи Гіппократа, доводив, що "вдача народів залежить від клімату, ґрунту, способу праці, поживи й т.п., які й витворюють природні варіації людства".

Як правило, дослідники так званого латентного періоду оперують такими умовними "синонімами-замінниками" поняття "етноментальність", як "дух" або "душа народу", "національний або народний характер", "етнічна психіка", "колективна чи народна психологія", "народні властивості", "колективний досвід", "колективна свідомість", "національна вдача", "родові якості народу" тощо. Це побічно актуалізує проблематику саме "термінологічної споживи" категорії "ментальність", що посилюється не тільки сьогоденною популярністю вищезгаданих інтерпретацій та відсутністю сталої дефініції самого поняття "ментальність", ай помітним скептицизмом окремих учених щодо "дійсної необхідності" самого терміна.

До історіографії XVII ст. з "проблеми національних менталітетів" відносять також протилежні концепції Рене Декарта та Джона Локка щодо мисленнєво-розумової спроможності індивіда чи народу та модусу інтелекту як такого. Якщо емпіризм англійського вченого заперечував "вродженість змістовних ідей", що дозволило Д Локку простежити зв'язок між відмінностями духовних цінностей і різницею досвіду народів [3], то французький філософ наголошував на "фактичній вродженості ідей" і серед властивих мисленню уявлень називав, крім усього, і ідею Бога [4].

XVIII і XIX ст. стали особливим етапом у розвитку досліджень різних аспектів ментального феномену, що пов'язано з виникненням національних держав і становленням сучасних націй. Так, актуалізуючи проблему падіння моральності, про "дух деїзму" у релігійному вихованні та "залежність людської вдачі від природних та суспільних розумів і виховання" писав Жан-Жак Руссо. Аналогії між кліматом, характером, темпераментом, державним устроєм (дух законів) проводить Шарль Луї Монтеск'є у праці "Про дух законів". Учений акцентує увагу на можливій наявності "кореневої заподії", яка продукує взаємопов'язану типовість будь-якого унікального набору рис колективного характеру певних груп [5].

Заперечивши поділ народів на "вищі" і "нижчі" раси й наголошуючи на ідеї "розумової рівності" всіх індивідів, до окремих проблем ментальності як "інтелектуального оснащення народів" звертався Клод Адріан Гельвецій. Оцінку національного характеру різних народів з футурологічними прогнозами історичної ролі кожного з них дають Імануш Кант та Йоган Гердер. Останній став не тільки прихильником українців та популяризатором їх духовності в Європі, ай ініціював ідею так званого "духовно-владного, местного призначення України". Проблему причинності існування феномену національних характерів з акцентом на "змінність і штучність", а не "постійність і генетичність" у процесі появи й розвитку досліджував англійський філософ і дипломат Девід Юм у фундаментальній праці "Про національні характери" [6].

Серйозний внесок у науковий процес з дослідження нових критеріїв етнонаціональної проблематики зробили представники німецької філософії другої половини XVIII - початку XX ст. Зокрема, Фрідріх Шеллінг висунув ідею про історичне призначення - місійне покликання кожної без винятку нації.

Актуальність ментальної тематики зумовила виникнення "народної психології" як окремої науки, де "дух народів" є не побічною сферою, а центральним об'єктом пізнання. Якщо М. Лацарус фокусував увагу на "психологічних закономірностях людських спільнот, що діють тривалий час", то видатний етнопсихолог Х.Штейнталь відійшов від стандартних норм, заснувавши так званий психологічний напрям мовознавства та "звукокопіювальну теорію виникнення мов" [5, c. 147-148].