1

Поширення Магдебурзького права в українських землях сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства.

Вплив цієї системи правових норм на українське суспільство не можна назвати однозначно позитивним, адже вона обумовила посилення іноземної колонізації та обмеження прав місцевого населення. Заохочення центральною владою переселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися ще за часів Вітовта, призвели до витіснення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці, а також до загострення проблем в економічній сфері, де серйозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.

Магдебурзьке право в українських землях гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самоуправління, хоча саме вплив місцевого звичаєвого права зробив німецьку систему правових норм значно м'якшою. Сформована в Україні модель Магдебурзького права характеризується значно більшим втручанням, ніж у Західній Європі, центральної влади в життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручалися королівські або великокнязівські намісники — воєводи і старости. До того ж голову органу міського самоуправління (магістрату) — війта, як правило, не обирали, а призначали король або великий князь.

Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували у привілейованому становищі, порівняно з селянством. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захищеним. По-друге, ремесло та торгівля забезпечували вищий, ніж у селян, рівень життя. По-третє, запровадження Магдебурзького права створювало юридичне підґрунтя для відносно незалежного розвитку міст. По-четверте, існування міського самоуправління формувало і фіксувало в ментальності міщан незалежність поглядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рішень. По-п'яте, процес обміну інформацією, а отже і генерація нових політичних, економічних та культурних ідей, завдяки порівняно більшій концентрації населення та активним контактам із зовнішнім світом відбувалися швидшими темпами, ніж у сільській місцевості.

2

Колективізація сільського господарства була одним з важливих напрямів створення сталінської моделі соціалістичного суспільства.

Кооперація -- добровільне об'єднання людей, які вносять матеріальні засоби для спільної господарської діяльності.

Колективізація - Репресивна політика сталінського режиму в 30-і рр.., Яка полягала в насильницьке об'єднання селян у колективні господарства і ліквідації, самостійних селянських господарств.

У плані 1-й п'ятирічки передбачалося об'єднати до колгоспів 18-20% селянських господарств, а в Україні - 30%. Однак незабаром пролунали заклики до форсованої колективізації. Одним з її ініціаторів став генеральний секретар ЦК КП (б) У С. Косіор, що висловилися в листопаді 1929 р. за проведення колективізації в протягом року. Завданнями колективізації було:

• прискорення процесу індустріалізації за рахунок пограбування села;

• забезпечення промисловості дешевою робочою силою;

• рішення хлібної проблеми в країні;

• ліквідація заможного селянства - «ворога» радянської влади.

2. Хід колективізації в Україні.

У постанові ЦК ВКП (б) від 6 січня 1930 передбачалося завершити колективізацію на Україні навесні 1932 р. шляхом насильства, погроз, брехливих обіцянок до початку березня 1930 р. в Україні було охоплено колгоспами 62,8% селянських господарств. У колгоспи забирали все майно селян, що породжувало опір, у ряді місць навіть збройне. Але воно було придушене. У відчаї селяни почали продавати або забивати худобу, псувати інвентар. Це вело до дезорганізації сільськогосподарського виробництва, необхідні були термінових заходів для виправлення становища.

13 березня 1930 г-Сталін виступив у «Правді» до статті «Запаморочення від успіхів», в якій засудив «перегини» у колгоспному будівництві. Всю провину за репресивні методи проведення колективізації радянський лідер поклав на місцевих керівників. Селянам дозволили виходити з колгоспів. Але відтік селян виявився настільки масовим, що наприкінці 1930 р. керівництво вирішило його призупинити. У ході колективізації постало питання про долю заможного селянства. За пропозицією Сталіна було визначено стратегічне завдання - ліквідувати куркульство як клас. Особливо активно боротьба з кулаком розгорнулася в перші місяці 1930 Під «розкуркулення» потрапляли не тільки заможні селяни, які використовували найману працю (куркулі), але й ті, хто не погоджувався йти в колгосп. Вони оголошувалися «підкуркульників». Таким чином, ліквідація куркульства як «класу» була формою репресій щодо всього селянства. До кінця 1931 керівництво СРСР планував завершити, в основному, колективізацію в Україні. У 1931 р. тривала ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих, хто не бажав вступати в колгоспи. Всього в період колективізації було експропрійовані 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали близько 1.2-1,4 млн. чоловік. Більшість з них були виселені до Сибіру і на Північ. Цих людей називали «спецпереселенцамі» і використовували на важких роботах. Багато хто з розкуркулених загинули.

3

Переслідування Української греко-католицької церкви почалися одразу з приходом радянської влади на Західну Україну. Окупанти організували кампанію залякування і дискредитації греко-католицького єпископату і духовенства, звинувачуючи їх у зв'язках із націоналістичним підпіллям та «антирадянськими» осередками за кордоном.

Довершив процес переслідування Української греко-католицької церкви так званий Львівський «собор» 8-10 березня 1946 року, який був організований органами державної влади і НКДБ у співпраці з членами «Ініціативної групи по возз'єднанню Греко-Католицької Церкви з Руською Православною Церквою». УГКЦ було офіційно ліквідовано, а її парафії та вірних передано під опіку РПЦ.

Після примусової ліквідації УГКЦ, її духівників масово стали вивозити в різні куточки СРСР. Серед архівних матеріалів є офіційні відписки-відмови греко-католицьких українських священиків служити РПЦ. У засланні священики проводили богослужіння та виконували обряди, всіляко демонструючи свою непокору радянській владі та вірність церкві.

Зі смертю Сталіна почалася відлига у ставленні до УГКЦ. Багато духівників повернулися із заслань і проводили нелегальні богослужіння. Організовувалися підпільні та катакомбні монастирі. Символом витривалості греко-католиків був митрополит Йосиф Сліпий, який після 18 років таборів та заслань не боявся вимагати волю для переслідуваної церкви.

На зорі української незалежності після більше 50 років переслідувань УГКЦ отримала свободу і визнання. У 2001 році Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив блаженними мучениками представників УГКЦ.

В основу виставки лягли матеріали Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету, передусім спомини очевидців та активних учасників підпілля, які було зібрано протягом 1992-2009 років, документи та фотографії з Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Центру досліджень визвольного руху (Львів), приватних збірок. Дизайн виконала Ольга Сало.

4

Корені українського народу сягають часів, які передували добі Київської Русі. Своїми витоками наш народ тісно пов'язаний з історією слов'ян.

У далекому минулому постала усна народна творчість доби Київської Русі. Відтоді до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів'я, приповідки.

Чудовими пам'ятками давньоруської народної творчості є билини. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, котрі самовіддано боронили рідну землю від ворогів.

Твори усної народної творчості у всіх народів передували творам писемним, першими з яких у Київській Русі стали літописи. Із виникненням писемності в Київській Русі почали записувати найвизначніші історичні факти. Записували їх або дуже стисло, або у вигляді розгорнутих оповідань («сказань»). Згодом ці записи були об'єднані й розміщені у хронологічному порядку. Отже, літописами називається зведення у хронологічній послідовності («за літами») коротеньких записів і докладних розповідей про історичні події.

Раннє виникнення літописів є свідченням високої культури давньоруської держави вже від початку її існування. На думку деяких дослідників, найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX століття. Але він не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ», створений на початку XII століття.

Оригінальна література Київської Русі представлена не тільки літописами. До її популярних жанрів належать церковні проповіді, повчальні та урочисті. Але перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім».

Пам'ятки давньоруської літератури свідчать про поширення освіти в Київській Русі ще до прийняття християнства. Після цієї знаменної події піклування про освіту взяли на себе держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві існувала державна школа, в якій навчалися діти «нарочитої чаді» — найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Саме тут було засновано першу відому на Русі бібліотеку й відкрито книгописну майстерню, де переписувалися й перекладалися книги, привезені з Візантії та Болгарії.

Хист і виняткова майстерність були притаманні руським будівничим. Вони зводили чудові споруди з дерева, каменю й цегли. Основним будівельним матеріалом слугувало дерево. Але існували на Русі і кам'яні споруди. Найдавніший кам'яний палац, відомий під назвою «палац княгині Ольги», було виявлено археологами на Старокиївській горі. У літописі він згадується під 945 роком. Та головна окраса міст Київської Русі —церкви. Протягом 989-996 pp. у Києві зводився храм Богородиці. Цю величну церкву назвали Десятинною. Вона була розкішно прикрашена: стіни розписано фресками, мозаїкою, для оздоблення використовувався мармур. Літописи називали її «мраморяною».

Справжнього розквіту досягло містобудування за князювання Ярослава Мудрого. 1037 року в Києві збудовано найбільший собор держави — Софію Київську. Крім богослужінь у цьому храмі справлялися урочисті державні церемонії, укладалися договори. Тут саджали на престол київських князів, хоронили їх. За часів Ярослава споруджуються головні міські ворота столиці — Золоті ворота з надбрамною церквою. Проте будівництво розгорталося не тільки у стольному граді. У Чернігові було зведено Спаський собор, за зразком Софії Київської будувалися собори святої Софії у Новгороді та Полоцьку. Наприкінці XI ст. спорудили Михайлівську церкву та Єпископські ворота у Переяславі. На західних кордонах Київської держави, у Перемишлі, було збудовано палац та білокам'яну круглу церкву-ротонду.

Разом із архітектурою високого рівня досягло образотворче мистецтво Київської Русі — мозаїка й фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Шедеврами світового значення є мозаїки Софійського собору. Найбільше вражають серед них зображення Христа Вседержителя та Богоматері Заступниці («Оранта»). Крім мозаїк для оздоблення використовувалися фрески. Довершені фрески Софійського собору та інших храмів тієї доби багато розповідають про життя й побут давніх русичів.

У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існували іконописні майстерні. Ікони писалися на дерев'яних дошках і були в усіх церквах, малювали їх за певними канонами. Зовсім не кожний митець мав право писати ікони.

За часів Ярослава Мудрого, коли великого авторитету набула книга, розквітла книжкова мініатюра. Так, «Остромирове Євангеліє», написане у 1056-1057 pp., прикрашене чудовими заставками та трьома витонченими мініатюрами.

Багатою була Київська Русь на музичні таланти. З письмових джерел відомо про виконання при дворах князів і бояр світської музики, співу та про забави скоморохів. Надзвичайно цінними для вивчання мистецтва музики є фрески Софії Київської. На одній з них зображено музиканта, який грає на смичковому інструменті, що нагадує скрипку. На іншій фресці двоє музикантів сурмлять у сурми, третій грає на флейті, четвертий б'є в тарілки, п'ятий перебирає струни, шостий грає на багатострунному інструменті, схожому на арфу.

Творцем культури Київської Русі був насамперед народ. Саме цей народ і зберіг культуру давніх русичів у часи татаро-монгольської навали, саме він зміг відродити її у період відродження слов'янських держав

5

До видатних діячів та засновників українського козацтва належить ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (Байда) Дмитро (7-1563) -український політичний і військовий діяч, один з організаторів запорозького козацтва, засновник першої відомої Запорозької Січі (Хортицької). Походив із князівського роду Вишневецьких. Деякі дослідники пов'язують Вишневецького із турово-пінськими Рюриковичами. Батько - Іван Михайлович (помер 1543) був старостою єйшинським і ворчинським (з 1533), старостою пропойським і чичерським (з 1536). Мати - Анастасія Семенівна Олизаровичівна (померла до 1541) була внучкою кн. К. І. Острозького по матері. Вишневецький вперше згадується у джерелах 1545. Ймовірно, він брав участь у боротьбі проти Османської імперії наприкінці 30-х - на поч. 40-х рр. 16 ст. З кінця 40-х обіймав посаду черкаського і канівського старости, спирався у своїй діяльності на запорозьке козацтво. У 1553 побував у Туреччині з метою визволення з неволі свого дядька Ф. М. Вишневецького. Після повернення В. з Туреччини король Сигізмунд II Август призначив його стражником на Хортиці (1554).

У 1555 р. на о. Малій Хортиці Вишневецький зайнявся зведенням потужного укріплення, звідси здійснив ряд успішних походів проти Османської імперії та Кримського ханства, насамперед на Очаків та Ісламкермен. У 1556 відправив два свої посольства до Москви з метою розширення антиосманської коаліції; тоді ж двічі відбивав турецькі напади на Січ. У травні 1557 було відбито черговий ворожий наскок. У жовтні того ж року кримський хан Давлет-Ґірей І вчинив новий напад на Січ, зібравши татар, ногайців, а також турецькі й молдовські війська. Вишневецький змушений був покинути Хортицю і відступати до Монастирського острова (нині в межах Дніпропетровська). Оскільки польський уряд не надав йому обіцяної допомоги, він перейшов на службу до Івана IV. Брав участь у організації оборони південних рубежів Московської держави від ординців. У 1558 Вишневецький і російський воєначальник Ржевський здійснили похід проти турків. У 1559 він. двічі ходив під Азов, воював у пониззі Дону, під Керчю. У зв'язку із втягненням Московської держави у Лівонську війну, дії московських військ у Північному Причорномор'ї стали менш активними. В цей час Вишневецький діяв у даному регіоні фактично сам. У квітні 1562 він прибув до Москви, щоб схилити Івана IV до продовження антиосманської боротьби. Не досягнувши мети, повернувся в підданство до Сигізмунда II Августа. У 1563 він разом з польським магнатом Альбрехтом Лаським здійснив похід на Молдову. Під час однієї з битв зазнав поразки, дістав поранення, потрапив у полон і був привезений до Стамбула. Вишневецький відмовився перейти на турецьку службу і був страчений разом із шляхтичем Пясенським. Героїчна смерть Вишневецького оспівана в народній історичній пісні про козака Байду; ця подія відбилася в ряді хронік та генеалогічних творів. Пізніше постать Байди-Вишневецького привертала увагу багатьох діячів української культури, зокрема П. Куліш присвятив йому свою п'єсу.

6

Четве́ртий Універса́л Украї́нської Центра́льної ради — державно-правовий акт, універсал Української Центральної Ради, що проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії. Прийнятий 9 (22) січня 1918 року в Києві.

[ред.]Опис

Універсал проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів.

Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови IV Універсалу:

УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.

Після жовтневої революції в Петрограді, в Україні більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова , печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина і т. п.) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді - це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.

IV Універсал закінчувався актуальним закликом:

7

На Лівобережжі у листопаді 1708 р. гетьманом був обраний полковник Іван Скоропадський (1708—1722), який в усьому був

слухняний царському урядові і був позбавлений права вирішувати щось самостійно.

При ньому постійно знаходився представник царського уряду, який контролював усі дії

гетьманської влади. Сам цар Петро І дедалі частіше втручався в українські справи. Всупереч

власним зобов'язанням він самостійно призначав полковників, у тому числі і з росіян, і з іноземців.

1722 р. була створена Малоросійська колегія з шести російських офіцерів. Вона відала збиранням податків з місцевого населення, контролювала діяльність генеральної військової канцелярії, займалась питаннями розміщення в Україні російських військ.

Після смерті І. Скоропадського Петро І взагалі не дозволив обирати нового гетьмана. Претендент на булаву полковник Павло Полуботок, відомий своїми незалежними поглядами, дістав повноваження лише наказного гетьмана, але й вони обмежувалися діями Малоросійської колегії. П. Полуботок намагався дати лад в управлінні, відновити права Гетьманщини, зокрема здійснив судову реформу. За це наказом царя його ув'язнили в Петропавловській фортеці у Петербурзі, де він загинув укінці 1724 р.

Тільки після смерті Петра І і складної придворної боротьби було вирішено відновити гетьманство. 1727 р. в Глухові гетьманом був обраний полковник Данило Апостол (1727—1734), кандидатура якого була заздалегідь узгоджена з царським двором. Ставши гетьманом, Д. Апостол відразу почав зміцнювати адміністративний апарат і економіку України і вимагав відновлення козацьких прав. Відповіддю на це з боку царського уряду стали так звані «Рішительні пункти» (1728), які посилювали вплив російської адміністрації в Україні. Право остаточного вибору генеральної старшини і полковників надавалось цареві. Генеральний суд наполовину був сформований з представників російської адміністрації.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. обирати гетьмана знову не дозволили. Натомість було створене «Правління гетьманського уряду» з трьох генеральних старшин і трьох російських офіцерів. Формально вони мали рівні права, але фактично керував справами російський «правитель» — президент Правління.

На Слобожанщині також упроваджувались заходи щодо обмеження місцевого самоврядування. У 1719 р. всі судові справи були виведені з-під контролю козацьких полковників і передані царським урядовцям. Реорганізовані місцеві полки були перетворені на частини регулярної російської армії.

8

Після розгрому Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Спроби РСФРР нормалізувати відносини виявилися невдалими. 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули наступ на радянську територію. Причиною війни стали великодержавні прагнення керівництва Польщі, яке хотіло відновити Річ Посполиту в її кордонах «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія та Україна.

Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21 –24 квітня 1920 р. трьох конвенцій, які одержали назву «Варшавська угода». Польська держава визнавала право УНР на незалежне існування, а Директорія та Головний Отаман С. Петлюра визнавалися найвищою владою в Україні. Натомість Західна Україна з населенням 5,2 млн осіб мала залишитись у складі Польщі. Війська УНР разом із польськими військами мали взяти участь у радянсько-польській кампанії, унаслідок якої передбачалося відновити суверенітет УНР над захопленими більшовиками районами України.

Перший етап радянсько-польської війни (квітень – травень 1920 р.) проходив успішно для Польщі, війська якої до 7 травня разом із військами УНР і бригадами УГА зайняли Житомир, Вінницю, Київ та інші міста. Маючи потрійну перевагу проти радянських дивізій Південно-Західного фронту, поляки сподівались і на антибільшовицькі повстання в тилу радянських військ.

Однак польський окупаційний режим одразу ж викликав незадоволення. До Польщі вивозилися промислове устаткування, товари та сировина, і головне – відновлювалося поміщицьке землеволодіння. Повернення поміщикам землі й маєтків супроводжувалося репресіями проти українського населення і викликало сплеск селянських повстань.

У середині травня 1920 р. ситуація на польсько-радянському фронті змінилася на користь радянської сторони. Для боротьби з поляками радянське командування перекинуло найбільш боєздатні дивізії. План контрнаступу передбачав здійснення основного удару в Білорусії силами Західного фронту (командувач М. Тухачевський) в напрямку Варшави і допоміжними силами Південно-Західного фронту (командувач О. Єгоров) на Рівне–Брест. Контрнаступ Західного фронту, що розпочався 14 травня, був невдалим. 26 травня розгорнув наступ Південно-Західний фронт. 5 червня 1-ша Кінна армія С. Будьонного прорвала польську оборону, 7 червня червоні зайняли Житомир і Бердичів, 12 червня вступили до Києва. До кінця червня воєнні дії були перенесені на територію Західної України.

4 липня 1920 р. почався новий наступ Західного фронту. У другій половині липня Червона армія вступила на територію Польщі. Такий розвиток подій занепокоїв уряди країн Антанти. 22 липня 1920 р. польський уряд запропонував Москві розпочати переговори. Червона армія не припинила наступу. Тепер нею рухали надії більшовиків на світову революцію, про що свідчить створення Польського ревкому на чолі з Ф. Дзержинським і Ю. Мархлевським. Радянські війська опинилися на піступах до Варшави.

Але радянське командування переоцінило свої можливості. Тили Червоної армії не встигали за передовими частинами; два радянські фронти наступали в різних напрямках (Західний – на Варшаву, Південно-Західний – на Львів); радянський наступ не призвів до посилення класових протиріч, а навпаки, консолідував поляків; Франція надала суттєву допомогу Польщі зброєю та спорядженням.

27 серпня 1920 р. польські війска з району Любліна завдали удару у фланг Західного фронту, поставивши його на межу повного розгрому. Почався загальний відступ радянських військ. Фронт в Україні стабілізувався на лінії Коростень – Житомир – Бердичів. Обидві сторони були знекровлені. 12 жовтня 1920 р. у Ризі було підписано перемир’я між Польщею та радянською Росією. Це означало розрив відносин Польщі з УНР.

Українські війська, кількість яких зросла до 35 тис. осіб, продовжували вести боротьбу самостійно. Але сили були нерівні. У листопаді 1920 р. радянські частини відтіснили війська С. Петлюри до р. Збруч, останні змушені були переправитися на окуповану поляками територію. Там українські війська були інтерновані.

18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було укладено Ризький мир. До підписання миру було допущено делегацію УСРР. Польща визнавала існування УСРР. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Залишалася за Польщею і Східна Галичина.

Таким чином, Ризький мир мав для України ще важчі наслідки, ніж Варшавський договір. Організована боротьба регулярних українських військ за незалежну Україну закінчилася їх поразкою. Україна знову була розчленована між сусідніми державами: Румунією, Чехо-Словаччиною, Польщею і радянською Росією. Такий статус України, одна частина якої була під іноземною окупацією, а в іншій встановився антинаціональний тоталітарний режим, визнавався міжнародним співтовариством і зберігався до Другої світової війни.

На початку 1920 р. кораблі Антанти евакуювали до Криму залишки військ Денікіна. Кримське угруповання білогвардійців очолив командир козацького корпусу барон П. Врангель. Переформувавши війська, а також внісши зміни в ідеологію білого руху, він розпочав наступ. На кінець червня 1920 р., скориставшись тим, що основні сили Червоної армії були зайняті у війні з Польщею, П. Врангель захопив Північну Таврію, південну частину Катеринославщини, створивши загрозу Донбасові. Всі спроби здійснити десанти на Таманському півострові й підняти донське і кубанське козацтва на антибільшовицьке повстання були невдалими. Радянське командування, занепокоєне таким розвитком подій, у серпні прийняло рішення про створення Південного фронту, який очолив М. Фрунзе. Сюди були перекинуті додаткові сили, але їх було недостатньо для розгрому П. Врангеля.

З метою залучити додаткові сили у вересні між урядом УСРР і махновцями, була укладена угода про спільні дії проти П. Врангеля. Махно висунув політичні вимоги: надати автономію Гуляйпільському району, дозволити пропаганду анархістських ідей, звільнити з в’язниць анархістів і махновців, надати допомогу зброєю. Радянське керівництво УСРР після узгодження з Москвою погодилося із цими вимогами. У результаті угоди Червона армія одержала добре озброєного мобільного (основну бойову силу махновців складали кілька тисяч кулеметних тачанок) союзника у справі завоювання Криму.

7 серпня Червона армія перейшла в контрнаступ. У районі Каховки вона переправилася через Дніпро і захопила плацдарм, який становив загрозу для тилу і флангу військ Врангеля. Всі спроби ліквідувати цей плацдарм не мали успіху. Невдало завершилися рейд білогвардійців на Правобережжя і прорив у Донбас. У середині жовтня білогвардійці тримали оборону по всьому фронту. 28 жовтня Червона армія розпочала рішучий наступ, який завершився повним розгромом угруповання військ Врангеля у Північній Таврії. Білогвардійці втратили 50 % живої сили і 40 % зброї. Загнані у Крим, вони ще становили серйозну загрозу. Політбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення будь-що до зими завершити розгром П. Врангеля.

Червона армія нараховувала майже 100 тис. вояків. Їй протистояло 28-тисячне угруповання, яке обороняло сильні перекопські укріплення на Кримському перешийку. Командування Червоної армії прийняло рішення наступати через Сиваш в обхід укріплень, а частину війська кинуло на штурм Турецького валу. Протягом 8 – 11 листопада 1920 р. оборонні позиції білих цін

9

Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України,

П Р О Г О Л О Ш У Є

державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу.

Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом.

II. НАРОДОВЛАДДЯ

Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР.

Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА

Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.

Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законівРеспубліки на своїй території.

Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР, який призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний.

IV. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР.

Підстави набуття і втрати громадянства Української РСР визначаються Законом Української РСР про громадянство ( 1636-12 ).

Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР ( 888-09 ) і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР.

Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Українська РСР регулює імміграційні процеси.

Українська РСР виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони і захисту інтересів громадян Української РСР, які перебувають за межами Республіки.

10

Утворення Запорозької Січі було видатною подією… Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Остафій Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д. І. Вишневецького.

Бойовий танець запоріжців — Гопак

За свідченням Д.Яворницького[1], існували 8 січей:

Хортицька (1556–1557)

Томаківська (1563–1593)

Базавлуцька (1593–1638)

Микитинська (1639–1652)

Чортомлицька (1652–1709)

Кам'янська (1709–1711)

Олешківська (1711–1734)

Нова (Підпільненська) (1734–1775)

Після жорстокого зруйнування у 1775 р. Запорозької Січі російським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ (1775–1828).

Запорозька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запорожці. Козацька залога на Запорозькій Січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Запорозької Січі, де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству Запорозької Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла Запорозьку Січ у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, попри це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорозькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На Запорозькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.

[ред.]Міжнародні відносини

Докладніше: Морські походи запорозьких козаків‎

Сформувавшись в умовах жорстокої боротьби проти феодалів, з одного боку, і турецько-татарських агресорів — з другого, З. С. героїчно відстоювала свою незалежність. Литовський уряд, а пізніше уряд шляхетської Польщі, будучи неспроможними ліквідувати Січ, демонстративно відмовилися юридично визнати її існування. Щоб перешкодити втечам селян на Січ і повністю ізолювати Запоріжжя від України, польсько-шляхетський уряд збудував на Дніпрі фортецю Кодак. Проте спроби шляхетської Польщі знищити Січ успіху не мали. Коли слава про подвиги запоріжців у боротьбі проти шляхетської Польщі, Криму й Туреччини поширилася в Західній Європі, допомоги з боку Січі почали шукати уряди багатьох західноєвропейських держав. У 1594 р. за дорученням австрійського імператора Рудольфа ІІ на Січ прибув посол Еріх Лясота, щоб укласти союз проти Туреччини. Не раз у дипломатичні відносини із Запорізькою Січчю вступав і російський уряд. Частими були, особливо після 1654 р., дипломатичні стосунки з Січчю кримського, турецького та ін. урядів. Безперервні війни з турками і татарами, політика ізоляції Запоріжжя від центральних районів України, яку проводив польсько-шляхетський уряд, стояли на перешкоді народній колонізації цього багатого на природні ресурси краю. Протягом 16-17 ст. на Запоріжжі жило кілька десятків тисяч, а інколи тільки кілька тисяч козаків. Головним їхнім заняттям були промисли і скотарство.

Особливими були стосунки Січі з Мальтійським орденом. Деякі дослідники стверджують, що Князь Дмитро Вишневецький, розбудовував Запоріжжя за зразком Мальтійського Ордену. Одним з підтверджень цьому є зображення на козацьких корогвах та іншій атрибутиці, а також на козацьких (надгробних) хрестах мальтійських хрестів. Є зображення козаків й у головному храмі Мальти — Соборі Св. Івана Хрестителя.

11

Відбудова народного господарства України розпочалася відразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалася в повоєнні роки. Відбудова в Україні мала низку особливостей, які відрізняли її від західних країн.

Насамперед суттєво відмінними були масштаби збитків, нанесених війною. В Україні залишилися неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, тоді як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніжу нашій республіці, були руйнації промислового потенціалу і в інших країнах Заходу.

Перш за все відбудовували провідні галузі промисловості: вугільну, металургійну, залізорудну, машинобудівну, енергетичну, хімічну.

До кінця війни в Донбасі було введено в дію 123 крупні і 500 середніх та дрібних шахт. За 1943-1945 рр. країна отримала 500 млн. т донецького вугілля. В загальному паливному балансі питома вага Донбасу виросла з 4,8% в 1943 р. до 26,7% в 1945 р.

Металурги України ввели в дію 14 доменних та 35 мартенівських печей, 38 прокатних і трубних станів.

Якщо промислове виробництво в Україні 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії - 30%, у Франції - 38%, а рівень англійської промислової продукції вже 1946 р. досяг 90% від рівня 1937 р.

Після війни залишилося лише 17 % довоєнної кількості робітників, а весь промислово-виробничий потенціал становив 48 % проти 1940 р. У1950 р. цей показник становив 81 %. Протягом 50-60-хроків гострої нестачі робочої сили не відчувалося внаслідок відносного аграрного перенаселення, особливо у західних областях. У структурі зайнятості істотних змін не відбулося. Більшість робітників працювали у галузях матеріального виробництва (81,5 % у 1960 р.). У промисловості, будівництві, на транспорті було зайнято 38,8 %. Зберігалася висока частка зайнятих у сільському господарстві - 42,7 %, а у сфері торгівлі, послуг, державного управління - 18,5 %.

Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946 - 1947 рр. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946-1947 рр. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування "розкрадачів хліба"-, які, згідно зі статтю 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфікувалися як "вороги народу".

До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих

12

БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ (від латинського unio – союз) 1596 р. – об'єднання українсько-білоруської православної церкви з католицькою, яке мало глибокі наслідки в суспільно-політичному і релігійному житті українського народу. Була спричинена внутрішньою кризою православної церкви, ослабленням конфесії за умов державно- правового протегування Речі Посполитої католицизмові, децентралізацією управління Київської митрополії після Флорентійської унії (1439), проникненням до ієрархії середньої та дрібної шляхти заради здобуття матеріальних достатків. Полонізація української еліти, західні суспільно-політичні ідеї, з одного боку, та експансивні наміри створеного в 1589 р. московського патріархату – з другого також розхитували авторитет і вплив української православної ієрархії. Причетними до цього виявилися й церковні братства, які своїми діями по виходу з канонічної підлеглості єпископату порушували дисципліну і дезорганізовували церковне життя. Ініціатори унії – православні ієрархи – бачили в ній засіб припинення полонізаційного тиску Речі Посполитої на українське суспільство. Представники православної еліти (князь К.Острозький) прагнули до рівноправного об'єднання Східної та Західної церков. Католики (єзуїти П.Скарга, А.Поссевіно) – до повного прийняття православними українцями католицьких догматів і обрядів. Еволюція концепцій унії завершилася визнанням Київською православною митрополією зміни ієрархічної залежності від православного Вселенського патріархату до католицького Риму при збереженні традиційних православних обрядів.

Берестейський церковний собор (червень 1595 р.) прийняв умови укладення унії ("Артикули, на які потребуємо гарантії від Панів Римлян перше, ніж приступимо до єдності з Римською Церквою"), які були затверджені папою римським Климентом VIII (конституція "Magnus Dominus" від 23 грудня 1595 р. та булла "Decet Romanum Pontificem" від 23 лютого 1596 р.). Делеговані собором, єпископи володимирський Іпатій Потій і луцький Кирило Терлецький 23 грудня 1595 р. урочисто склали сповідання віри перед Апостольським Престолом у Римі.

В Речі Посполитій угоду схвалив церковний собор у Берейсті 6–10 жовтня 1596 р., скликаний для ратифікації унії згідно з королівським привілеєм.

Реакція на ці події вилилася у тривалу антиунійну боротьбу, до якої з 1610 р. приєдналося українське козацтво, перетворившись згодом на головну силу цієї боротьби. Його заходами було дано відсіч спробам навернення в уніатство православних Києва (1610, 1618). Демонстрацією підтримки православ'я з боку козацтва став вступ до Київського Богоявленського братства гетьмана П.Сагайдачного з усім Військом Запорозьким (1620). Козацтво забезпечило перебування у Києві Єрусалимського патріарха Феофана, яким у 1620 р. здійснено архієрейські свячення шести єпископів для Київської православної ієрархії. Нововисвячені владики у маніфесті (1621) привітали Запопрозьке Військо словами високого признання, називаючи козаів наступниками давнього князівського лицарства. Ідеї захисту православної віри від наступу унії і скасування уніатської церкви стали одними із гасел Визвольної війни українського народу середини 17 ст., вістрям якої було українське козацтво.

13

У травні 1768 року на Правобережжі спалахнуло грандіозне народне повстання, що отримало назву Коліївщина (від слів колоти, колій). Очолив повстання досвідчений запорожець Максим Залізняк. Його загін виступив з Холодного Яру й узяв Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав та Канів. Чисельність повстанців швидко збільшувалася. Вони знищували шляхту, католицьке духовенство, орендарів, палили маєтки, ділили панське майно. Польський історик із жахом писав, що, здавалося, почалася нова «пожежа, подібна до Хмельниччини».

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень, кожну з яких очолював сотник. Військова й цивільна влада зосереджувалася в канцелярії повстанського війська. У червні - липні 1768 року на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я. Релятеєм, Н. Москалем та ін. Повстання швидко охопило майже всю Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, Га-личину. У паніці шляхта тікала в глиб країни чи на Лівобережжя під захист російського війська.

Багато шляхтичів сподівалося врятуватися в добре укріпленій Умані. Сюди підійшов загін М. Залізняка кількістю близько тисячі осіб. Загін надвірних козаків графа Фелікса Щенсного-Потоцького під командуванням Івана Ґонти, який охороняв місто, перейшов на бік повсталих. Умань опинилася в руках повстанців, а вся шляхта була перебита. Розташувавшись під містом, М. Залізняк та І. Ґонта посилали загони в інші частини Правобережжя. Вони сподівалися на підтримку російського уряду. Налякана польська шляхта просила царських генералів придушити повстання. Пани заявляли: «Коли іноземні сили не допоможуть, нам буде кінець».

Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну й на Запоріжжя. У цих умовах російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців.

У другій половині червня 1768 року російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків. 7 липня 1768 року російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли.

Решта гайдамацьких загонів була розбита в боях. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні-травні 1769 року. Польські каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями: гайдамаків вішали тисячами, відтинали їм голови, садили на палі. Найбільше повстанців страчено в містечку Кодні поблизу Житомира (близько 3 тис. осіб) і в с Сербах поблизу Могилева-Подільського (близько 2 тис. осіб).

М. Залізняка та інших гайдамаків — підданих Російської імперії — київська губернаторська канцелярія засудила до тілесного покарання й заслання на каторжні роботи до Нерчинська. І. Ґонту передали польському урядові, а незабаром його страчено через четвертування.

Народ навіки зберіг у своїй пам'яті героїчні образи гайдамаків, зокрема М. Залізняка та І. Ґонти. їм присвячені думи, пісні, літературні твори.

Визвольне повстання 1768 року, хоч і зазнало поразки, мало велике історичне значення. Воно прискорило падіння феодально-кріпосницьких порядків та визволення Правобережної України з-під влади Речі Посполитої. Крім того, події Коліївщини та справедлива боротьба гайдамаків відіграли значну роль у формуванні національної свідомості українського народу.

14

Десталінізація - процес ліквідації культу особи і сталінської політичної системи, створеної радянським лідером Йосипом Сталіним.

Сталінське керівництво було змінено після його смерті у 1953 році. Керівні пости на той момент займали: Лаврентій Берія, голова Міністерства внутрішніх справ; Микита Хрущов, перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії, і Георгій Маленков, прем'єр-міністр Радянського Союзу.

Десталінізація поклала кінець великомасштабному використанню примусової праці в економіці. Процес звільнення в'язнів ГУЛАГу був початий при Берії, але незабаром він був усунений від влади. Хрущов тоді став найвпливовішим радянським політиком.

У своїй промові «Про культ особи і його наслідки» на закритому засіданні XX з'їзду КПРС, 25 лютого 1956 року, Хрущов шокував своїх слухачів, засуджуючи диктаторську форму правління Сталіна і створений ним культ особистості. Крім того, він розкритикував злочини, скоєні і соратниками Лаврентія Берії.

Хрущовська компанія з очищення від спадщини Сталіна у громадській сфері проводилася в кінці 1950-х. Було проведено перейменування міст, пам'ятників та інших об'єктів, які були названі на честь Сталіна. Процес десталінізації досяг свого піку у 1961 році на 22-му з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу. В результаті з'їзду були прийняті два ключових акта десталінізації: по-перше, 31 жовтня 1961 року тіло Сталіна було винесене з мавзолею на Червоній площі і перепоховане[1], а по-друге, 11 листопада 1961 року, місто-герой Сталінград був перейменований у Волгоград[2].

У рамках десталінізації, багато інших міст, які носили ім'я Сталіна були або перейменовані або їм були повернуті їх колишні назви. Це торкнулося навіть столиць союзних республік та територій: Сталінабад, столиця Таджицької РСР була перейменована в Душанбе, Сталінірі, столиця Південно-Осетинської автономної області була перейменована в Цхінвалі.

15-16 НЕЗНАЮ

Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина ХУП ст.)

Загальна характеристика періоду. Соціальний розвиток українських земель. Особливості господарського життя.

Загальна характеристика періоду

У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.

У 1351 — 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.

Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств

(із залишками місцевої автономії), очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.

Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревсь-ка унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.

Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання за-лежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.

Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолювані намісниками — воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя. Землі-воєводства поділялися на повіти, в котрих головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винагороджувані

великими князями за їхню службу вотчинами та значними привілеями. З великих магнатів складалася великокнязівська рада ("пани - Рада"), без згоди якої великий князь не мав права видавати закони і розпорядження. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими. Пани-магнати користувалися правом мати власні, так звані подвірні, військові загони й підлягали безпосередній юрисдикції великого князя.

Люблінська унія 1569 року об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу — Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою. Одним з найважливіших наслідків Люблінської унії для українського народу було те, що українські землі - і ті, що належали перед тим до Литви, і ті, що належали вже до Польщі, опинилися тепер в одній державі. Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

В умовах всевладдя литовських, польських і місцевих магнатів, православне населення українських земель перетворилося на об'єкт нещадного поневолення й покатоличення. Більшість місцевих феодалів дотримувались щодо Польсько-Литовської держави угодовської політики.

У XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека - з боку Турецької (Османської) держави та Кримського ханства. Протягом XIV — XV ст. турецька військово-феодальна держава за султанів Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію, увесь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за хана Хаджі-гірея Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди. Основу його зовнішньої політики становило грабування країн-сусідів. Під час правління хана Менглі-гірея кримчани захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків), Хаджібей, які раніше належали Литовській державі. В 1475 році Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангун, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї і таким чином встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Наприкінці XV ст. розпочалися напади турків на Галичину та Поділля. Кримські татари, спираючись на підтримку Туреччини, ще з 80-х років XV ст., постійно

нападали на Україну. Наприкінці ХУ-першій третині XVII ст. татарські орди (загони) на чолі з беями і мурзами майже щороку грабували, палили, руйнували й спустошували українські міста і села, гнали в полон (ясир) тисячі людей, продаючи їх у рабство на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком стала Кафа.

Хоч литовські князі почали сплачувати кримським ханам щороку грошову данину (упоминки), кримчаки не припиняли своїх розбійницьких нападів на українські землі. Польсько-литовська держава була не в змозі організувати захист своїх південних рубежів. Лише в першій третині XVI ст. шляхетське військо та загони місцевих князів на чолі з воєводою князем К.І. Острозьким завдали ряд поразок татарським нападникам. Головний тягар оборони українських земель від турків і татар ліг на плечі народних мас — селян, городян і нової сили, що піднімалася, — козацтва.

Наприкінці XV — на початку XVI ст. утворилася єдина Російська держава. Важливим етапом на шляху зміцнення Російської держави було повалення в 1480 р. ординського іга. Ця подія засвідчила утворення Росії як суверенної держави, сприяла піднесенню її міжнародного авторитету й подальшої активізації зовнішньої політики.

Остаточне визволення Росії від залежності Орди справило великий вплив на історичну долю українського народу. Вже Великий князь Іван III офіційно проголосив своїм головним завданням у галузі зовнішньої політики боротьбу за возз'єднання всіх земель, що входили до Київської Русі, в єдиній Російській державі, вважаючи всіх їх своєю "отчиною". Таким чином, в політиці московських князів українські землі визначалися як складова і невід'ємна частина Російської держави. З метою реалізації цієї ідеї Іван III здійснив спробу дипломатичним шляхом примусити уряд Литви визнати за ним цей титул, однак зазнав невдачі. Це стало приводом до початку в 1498 році російсько-литовської війни.

Незадоволена своїм становищем, частина української аристократії проявляла симпатії до Москви. У другій половині XV ст. частина православних українських феодалів почала пе-реходити від великого князя литовського під владу великого князя московського.

На початку XVI ст. почалися переселення селян, городян і козаків з українських земель у складі Литви до Російської держави; Москва сприяла цьому. На службі в прикордонних

фортецях протягом першої чверті XVI ст. з'являються українські козаки ("черкаси") - переселенці з Київщини та Черкащини.

Таким чином, можемо стверджувати, що в XIV - XVII ст. українські землі знаходились в дуже складному становищі. Воно визначалось тим, що сусідні держави намагались заволодіти територією України, включити її в сферу своїх інтересів. Причому боротьба за впливи набувала як форм відкритого воєнного протистояння (боротьба Литви з Туреччиною, Кримом і Росією), так і дипломатичних угод (унії Литви з Польщею). В цих умовах українська спільнота змушена була шукати найбільш оптимальних умов для свого існування.

Соціальний розвиток українських земель

Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського на перший погляд не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівська влада залишила фактично недоторканими права місцевих феодалів на земельну власність, а також відповідні соціальні та політичні інститути українських земель - князівств.

Іншим аспектом розвитку феодалізму у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби у небаченій досі кількості представників різних верств на-селення, що супроводжувалося відповідним роздаванням землі на умовах володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного служилого стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й "нижчих" категорій - двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке надавалося за військову службу і чітко регламентувалось певним колом зобов'язань. Такими формами були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу, довічне. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення прекосного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої "державної" форми феодалізму, що певною мірою відрізнялося від "класичних" його західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості

феодалів Великого князівства Литовського, панів чи бенефіціїв, була все ж таки виконанням їхніх обов'язків перед державою, а не результатом договірних зобов'язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала форма давнього отчинного володіння - привілейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, можливості потрапити до якого були надзвичайно утрудненими.

Перенесення у Литовську державу всієї давньоруської ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку "державного" феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії ХУ-ХУП ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів — Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замкнутий стан, входження до якого було неможливим. У цьому не могли зарадити ні багатства, ні високі урядові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у певній державній системі.

Слід зауважити, що князівська верства не була однорідною. У XV - XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сан-гушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували маєтку середнього шляхтича, а часом навіть дрібного.

Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сан-гупіків, Гольшанських, Збаразьких, Вишневецьких, Чорторийсь-ких, Четвертинських, Корецьких називалися у документах "княжатами головними", решта мали назву "княжат-новітників". Підвалиною землеволодіння "головних княжат" були службові уділи їхніх предків, що закріпилися за даною гілкою роду на частині території колишніх династичних уділів цього ж таки роДу. Отже, "головних княжат" поряд з великою земельною власністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння на відміну від "княжат-новітників", які були власниками отчин — вислуг, наданих свого часу великим князем за межами інших родових угідь. У межах території князівського землеволодіння і князі-общинники, і князі-власники вислуг користувалися суверенними правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими.

Удільні князі-династи були повними суверенами свого володіння, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані великим князем за протиправні вчинки.

"Головні княжата" не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали інше право особистої підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на "княжат-новітників". За "головними княжатами" було закріплене право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів.

Наступну сходинку в українській феодальній ієрархії Великого князівства Литовського посідали пани. Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним характером землеволодіння і певними імунними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів складали бояри, чимало представників яких входили до складу панів -ради і за своїм політичним та економічним впливом поступово зрівнялися з князями.

Середній прошарок бояр-шляхти, або зем'ян, складався з представників військово-служилого стану, які прагнули розширення своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих феодалів. Упродовж всього XV ст. відбувалося поступове зближення давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинниць-кої доби, з новим військовослужилим станом. Останній дедалі закріплює за собою цілу низку майнових і імущих прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті формується єдиний привілейований стан — шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству.

Після видання Нешавських статутів та Радомського привілею шляхті Польща на початку XVI ст. перетворилася на шляхетську республіку з виборним монархом на чолі. Польська шляхта не лише домагалася певних політичних прав, цілковитої влади над своїми селянами, а й одержала навіть право відмови у "послушенстві" королеві. На початку XVI ст. законодавство у державі перейняв сейм, представництво в якому мала виключно шляхта.

Галицьке боярство опинилося у менш привілейованому становищі, ніж польська шляхта, проте в міру того як верхівка галицького боярства окатоличувалася й полонізувалася, вона одержувала привілеї, які надавали їй дедалі більше прав. Зрештою привілеєм від 1434 року король Владислав III

запровадив у Галичині польське право, а великі й середні бояри отримали право шляхетства; дрібне боярство поступово злилось з селянством. У 1435 році галицькій шляхті надали право самоврядування, в Галичині набули чинності шляхетські суди. За сприяння королів католицька церква посіла в Галичині становище державної й привілейованої.

Отже, оформлення шляхти як привілейованого стану та її остаточне відокремлення від "поспільства" (селянства) на середину XVI ст. було в основному завершене.

Одночасно з консолідацією шляхетства як стану відбувалося законодавче закріплення прав і вольностей шляхти. Литовський статут 1529 р. підтвердив усі права, надані шляхті попередніми привілеями, та доповнив їх деякими новими, котрими шляхта фактично вже користувалась. Підтверджувалося правило, за яким шляхтич, що отримав маєток під магна-том був у праві покинути його, забравши своє рухоме майно, а також з дозволу великого князя — розпоряджатися третиною маєтку. Разом з тим статут узаконив поділ привілейованого класу ("стану") на шляхту, яка тримала землі за правом умовного володіння (за службу), і магнатів — князів і "панів", які володіли містами і містечками, величезними маєтностями за вотчинним правом, підлягали юрисдикції великого князя і могли мати свої власні військові загони.

Загальноземський підтвердний привілей від 1529 р. Сигіз-мунда II Августа гарантував непорушність володіння "отчина-ми" тим шляхтичам, котрі тримали маєтки під великим князем (або магнатом - паном). Великий князь обіцяв не віддавати шляхетських володінь будь-кому з магнатів.

Досягненням шляхти у Литовській державі було запровадження за Віленським привілеєм від 1565 року повітових шляхетських сеймиків за польським зразком, в яких брали участь місцеві пани і шляхта.

Статут 1565 року закріпив за шляхтою (зокрема на українських землях) законодавчі права і створив організаційне представництво шляхти на сеймах. Запроваджувалися єдині для магнатів і шляхти порядки військової служби, узаконювалося значення Великого вільного сейму, без згоди якого великий князь не мав права встановлювати будь-які державні устави.

Таким чином, реформи 60-х рр. XVI ст. зумовили зріст політичної ролі шляхти, сприяли встановленню режиму "шляхетської демократії". Поряд з тим слід мати на увазі, що

із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка.

Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не тільки священики, але й їх родини і весь церковний причт - усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було численним - навіть малі селища мали свої церкви, а по більших селах не раз бувало по дві парафії. Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і просувала на них зручних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, змушена була наближатися до мас.

Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, тому що знаходилося на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських чи великокнязівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти, або знаходився на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) най-численніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами; 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.

Крім цих, основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку - до їх повного закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

Одним із головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщи-на" (одиницею обкладання був "дим" - будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму").

Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки

І двори польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стадію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили права виходу від феодала, становили селяни-домники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном -так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курми тощо. Наприкінці XV ст. у міру розвитку ремесла і торгівлі і як наслідок поширення товарно-грошових відносин натуральні по-датки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином "тяглові" і "робітні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на Україну у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу - псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, але й сплачувала натуральні й грошові податки.

Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодально залежних селян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш: спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу їх звільняли від усіх податків. Звалися такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.

Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася

фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялись руками залежних від нього селян.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали в міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину в розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, то мазовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану.

Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи сільського господарства стирало грані між різними категоріями залежних селян, насамперед між дан-никами і тягловими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної свободи селян. За ступенем свободи, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV - XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих", або "отчигів", які втратили право виходу, і "вільних", або "похо-жих", ще спроможних покинути господарство феодала.

17

Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли не лише естетичні та етичні ідеали народу, а й його історія, філософія, психологія, дидактика - тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, неписані закони фіксувалися в усній формі, запам'ятовувалися вибраними громадою людьми і за потреби відтворювалися у незмінному вигляді.

Значний період в історії людства та кожного народу зокрема характеризується культивуванням так званого міфологічного мислення. Міфологічні образи, вірування стимулювали народну фантазію і сприяли культивуванню фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно - обрядової поезії. Але з часом міфологічні образи втрачають реальну основу і сприймаються творцями та носіями фольклору як художні образи та символи, в яких народ втілював свої суспільні ідеали.

Трансформація давньої міфології - поступовий перехід давніх сюжетів і мотивів, образів і світоглядних уявлень у нову систему художньої творчості - фольклор.

Весь фольклор умовно розподіляється на прозовий та поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два елементи: власне художню (казки, анекдоти) і документальну, не казкову прозу (легенди, перекази, оповідання).

Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах як героїко - фантастичні казки, казки про тварин, соціально - побутові казки та небилиці тощо.

Казки, як і більшість фольклорних жанрів, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпорядкована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним. Не всі казки набули яскраво вираженої структурної стабільності. Це стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змінюючись, оскільки виступають символами загальнолюдських моральних цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові сюжети, мотиви, образи і навіть стиль оповіді.

Дещо осібно від основного масиву стоять соціально-побутові казки. Вони складають, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй здатності відображати "вічні" суспільні проблеми та завдяки певній розкутості структури. Персонажі цих казок відносно заземлені, трактуються в основному з реальних позицій. Час і простір цих казок можуть бути досить конкретними, чітко визначеними - на відміну від замкненого часу і простору героїко-фантастичних казок. Соціально-побутові казки мають ще назви реалістичних, побутових або новелістичних; у основних своїх виявах вони складають проміжну ланку між власне казками (героїко-фантастичними та казками про тварин) і народною документалісти кою (легендами, переказами, оповіданнями).

Специфічний підрозділ казок складають небилиці, тобто оповідки про цілком неможливі в реальному житті речі та випадки. Найбільш поширені мотиви небилиць: людина сама витягає себе з болота або вирубує з дупла, вилазить на небо по дереву, зшиває дві половини коня, пан нагороджує оповідача за брехню тощо.

Значний масив народної прози складають легенди, перекази та оповідання. Головне, що відрізняє їх від казок, - це установка на вірогідність зображуваного.

В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно зарахувалися твори, сюжети і персонажі яких відбивали християнську міфологію. Оповідання про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входило оповідання про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарівників, тобто образів народної демонології

Замикають цей ряд фольклорної прози народні оповідання, тобто оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, пригоди, характерні повчальні історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої особи - очевидця чи учасника події. Оповідання, як і вся не казкова проза, мають вибірковий характер; у випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багаторазова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі зростає і вони наближуються до переказів чи легенд.

Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих змін, є замовлення (заговори). До них належать такі поетичні твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на навколишній світ. У народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим чарівникам, чаклунам, ворожкам та ворожбитам, тобто людям, що зналися з "надприродною" силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул. Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні, громадські та приворотні (відворотні) замовлення.

У контексті всього фольклорного фонду розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом - писемної творчості.

Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Протягом більш ніж трьохсотлітнього періоду записано мільйони зразків українських пісень. Народна пісня чи не найяскравіше за усі види фольклору здатна передавати специфіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує все свідоме життя людини - від колиски до гробової дошки. Вона й донині перебуває в стані активного побутування, отже, підтримує формування національної самосвідомості українців. І в наш час пісня залишається одним із невичерпаних джерел національної культури.

Згідно з історико - естетичною концепцією, українська пісенність розподіляється на чотири великих підрозділи, кожний з яких об'єднує кілька жанрів, тематичних груп і циклів.

Найдавнішим вважається ліро - епічний підрозділ, до якого входять переважно обрядові пісні (трудові пісні, колядки та щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні), замовляння, дитячі пісні.

Виключне значення у формуванні всієї української писемності мають календарно - обрядові пісні, які творилися і були в тісному зв'язку з трудовою діяльністю людей, причому до кожного циклу робіт були й свої пісні. Протягом багатьох століть тексти пісень залишалися незмінними. Лише з набуттям значних знань про навколишній світ, із розповсюдженням писемності і освіти (у 17 ст. значна частина населення володіла письмом) календарна поезія змінюється - її магічний зміст замінюється естетичним.

Також до родинно - обрядової творчості можна віднести народні голосіння. Голосіння - жанр епічний, особливо в тій частині, що присвячена возвеличенню добрих справ померлого, мають переважно ліричну тональність. Голосіння безпосередньо пов'язані з чимось трагічним і мають більш ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлювання жалю за померлим (голосили за батьківською хатою, оплакували батьків тощо).

Близькі до голосінь українські думи. Безпосередній зв'язок між цими жанрами народної епіки спостерігається у циклі невольницьких плачів, тобто в одному з найдавніших пластів думової традиції. Елементи думового стилю дослідники прослідковують уже в писемних пам'ятках Київської Русі (наприклад, "Слово о полку Ігоревім"). Думи стали прямими продовжувачами епічної традиції Київської Русі у 15 - 19 ст.ст.

Виконавці дум - кобзарі - відзначалися не лише талантом творення та культивування героїчного епосу, вони були високої культури взагалі. Розквіт думової традиції припадає на 16 - 17 ст. У другій половині 17 ст. думи, жанр, вже сформувалися і у кінці 17 - 18 ст. - розвиваються. В цей час думи переважно виконуються кобзарями(серед видатних кобзарів можна назвати Остапа Вересая (1803 - 1890), Андрія Шута, Федора Гриценко (Холодного), Івана Крюковського). Після ліквідації царизмом Січі, думи дещо трансформуються - вони набувають моралізаторсько - дидактичних рис. Переборюючи переслідування з боку шляхетської Польщі та царської Росії, кобзарі донесли до нас думи героїчного змісту, які є для нас джерелом історії, пам'яткою культури.

До епічних жанрів народної творчості населення України також належать балади та історичні пісні. За тематикою, образною системою, поетичним втіленням як балади так і історичні пісні явища відносно пізнього походження (бл. 16 - 18ст), хоча іноді трапляються елементи міфологічності і казковості.

Щодо пісенного фольклору, то сюди треба віднести українські ліричні пісні. Умовно їх можна розподілити на такі тематичні групи: пісні про кохання, про родинне життя, суспільно - побутові (козацькі, чумацькі, рекрутські, солдатські тощо) та пісні літературного походження.

Архітектура України у 18 - 19 ст.

Другу половину 17 ст. - поч. 18 ст. вважається золотим віком українського мистецтва. В Україні зароджується стиль, що постав із сполуки особливостей українських церков із західноєвропейським стилем і пізніше дістав назву українського бароко. Кульмінаційним часом розвитку цього стилю - пишного, урочистого - була доба Мазепи, мецената української культури.

Для України 18 ст. церква залишається центром культурного життя та найвизначнішою пам'яткою кожної місцевості, разом із тими скарбами, які вона має: ікони, реліквії, розписи, книги. Будівнича діяльність, насамперед церковна, пов'язана відображає значною мірою освоєння і відновлення старих і нових земель - з цим пов'язане будівництво полкових і сотенних церков та канцелярій, шпиталів та шкільних будинків при них. В часи Руїни будівництво найбільш інтенсивним було на північному Лівобережжі, зокрема в Чернігові. Переломним для України був рубіж 17 - 18 століть. Саме в цей час активно йде будівництво церков і церковних споруд Києва.

Особливо слід зазначити два періоди київського будівництва, які пов'язані з меценатською діяльністю гетьмана Івана Мазепи й пізніше з ім'ям архітектора Шеделя. Починається будівництво за Мазепи з Богоявленської церкви Києво - Могилянської академії (1690 - 1693); після спорудження нового навчального корпусу університет набуває остаточного вигляду. У 1696 році поновлюються роботи навколо Софіївської церкви: оновлюється по - барочному зовнішній вигляд собору, будується трапезна, південна брама, дзвіниця (споруджено перший поверх). З 1690 р. будується поруч з Лаврою Миколаївський собор, після його завершення починається будівництво мурів навколо Лаври, шести надбрамних церков, серед яких можна особливо відмітити Троїцьку надбрамну (реставровано давню споруду) та церкву Всіх Святих. Тоді ж оновлюється Успенський собор, відбудовується Лаврська друкарня, неподалік споруджується Вознесенська церква. В дев'яностих роках домініканський собор на Подолі перебудовується на церкву Петра і Павла, в 1706 році починається будівництво Печерської фортеці. З сказаного вище, ми можемо зробити висновок, що Мазепа був насправді будівничим Києва, він створив образ сучасного Старого Києва.

За часів Мазепи будують і його полковники: Миклашевський - Георгієвський собор у Видубичах, Мокієвський - Феодосійську церкву у цитаделі, полковник Герцик - церкву Воздвиження в Ближніх печерах. Міщанин Петро Гудима - оновлює Іллінську церкву на Подолі тощо.

Будував і гетьман Іван Скоропадський. Особливо значущою стала Спасо - Преображенська церква у селі Сорочинці, яка була збудована гетьманом Данилом Апостолом. Будують і Розумовські - завдяки їм споруджено Миколаївську церкву, собор Різдва Богородиці, церкву Трьох Святих в Лемешах.

Значну роль в архітектурі зіграв Йоган Готфрід Шедель (1680 - 1752), який з 30 - х років очолив будівництво найвизначніших київських споруд: Великої дзвіниці в Лаврі, надбудови дзвіниці в Софіївському соборі тощо.

Можна виділити два типи храмових споруд 18 ст. на Україні. Перший - це архітектурні споруди, які близькі до типу, якій був поширений в католицькій Європі того часу ( Італія, Німеччина, Австрія, Польща). Типово барочні споруди будують архітектори іноземного походження - Бернард Меретин у Львові уніатський собор Святого Юра (закінчений у 70 - х роках) і ратушу в Бучачі, Готфрід Гофман - новий Успенський собор (1771 - 1782р.р.), що започаткував сучасний ансамбль.

Стилю Європейської барочної архітектури відповідають також роботи Івана Григоровича - Барського (1713 - 1785 рр.) та Степана Ковніра (1695 - 1786р.р.). Іван Григорович - Барський мав освіту Києво - Могилянської академії та працював разом із Шеделем. Його споруди, зберігаючи європейську барочну стилістику, набували місцевих рис, простоти, демократичності. Йому належать такі споруди як павільйон - фонтан Самсона, весь водогін у Києві на Подолі, Покровська церква, церква Миколи Набережного поблизу Дніпра старий гостинний двір тощо.

У Григоровича - Барського і Шеделя вчився кріпак Степан Ковнір. Він залишив так званий Ковнірівський корпус та дзвіниці на Ближніх та дальніх печерах у Лаврі, за проектом архітектора Нєслова збудував Кловський палац. Конвіру властиві риси простонародного тлумачення європейського бароко, що становлять риси так званого "українського бароко".

Другий тип церков є результатом розвитку власне українських традицій будування. Це хрещаті в плані храми (тобто, в плані вона уявляє собою хрест, між кінцями якого вбудовані квадратні виступи). Ще у давньоруських соборах ми бачимо хрещаті колони. Хрещата в плані церква народжується ще з дерев'яної архітектури, де освоєно ідею перекривання рівновисоких частин храму одна одною. Перша така церква споруджена в Ніжині - Миколаївський собор (1668 - 1670). Також можна навести як приклад Андріївську церкву, яка сполучає в собі принципи бароко та українського хрещатого храму.

Якщо ж порівнювати хрещаті церкви з типово барочними церквами заходу України, то можна побачити, що їх об'єднує один стиль архітектури, один настрій, церкви мають певні спільні риси - все це створює індивідуальні особливості української архітектури - "українське бароко".

Від доби бароко залишилось більше пам'яток світського будівництва, ніж від попередньої епохи. Причина цього - матеріали, якими користувалися (цегла). Але більшість будівель загинула все ж таки не через нетривкість матеріалу, а, наприклад, підчас руйнації Батурина у 1708р.: загинуло багато будинків, у тому числі палац гетьмана на Гончарівці. Також загинули й інші будинки Мазепи в Києві та в селах Дегтярівці та Поросючці. Збереглися ж будинок військової полкової канцелярії в Чернігові, зразок українського бароко, будівля Академії Наук, перебудована за митрополита Йоасафва Кроковського тощо.

У першій половині 19 століття архітектура України розвивається під впливом ідей романтизму, які вже набули поширення в літературі. Це був період відродження національних рис. В Західній Європі знов повертаються до готики й романського стилю, в Росії - до візантійського, давньоруського. Деякі архітектори робили спроби перенести в архітектуру елементи українського бароко, інші використовували елементи народної дерев'яної архітектури. Офіційними на той час залишалися класицизм та ампір, які в Україні набули національних рис. Найбільш відомими архітекторами були Меленський (церква - ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац) та інші.

У середині та у другій половині 19 століття в Україні були побудовані визначні споруди - оперний театр в Одесі (архітектори Ф.Фельнер та Г.Гельмер), Львові (З.Горголевський), резиденція митрополита в Чернівцях (Й.Главк).

Українські архітектори, використовуючи мотиви народної архітектури, створили визначні зразки українського модерну - будинок Полтавського земства (архітектори В.Кричевський і К.Жуков, розписи С.Васильківського, М.Самокіша, М.Беркоса, М.Уварова), будинок товариства "Дністер" у Львові (І.Левицький), перший в Україні критий ринок - Бессарабський в Києві (Г.Гай), меморіальний храм під Берестечком на Волині (В.Максимов), "Народний дім" у Дрогобичі (О.Лушпинський).

Шедевром монументальної скульптури став пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (автор - російський скульптор М. Мікешин).

Малярство, граверство і художнє мистецтво

Малярство досягло в 17-18 ст. високого рівня. Наприкінці 17 ст. шириться новий стиль церковного розпису: священні події подаються на тлі детально розробленого краєвиду, з тваринами, птахами (зразок цього стилю - розпис Троїцької церкви в Києво-Печерській Лаврі). Постаті Ісуса Христа, Богоматері, Святих набувають спеціальних для українського мистецтва рис. На іконах часто відображують постаті осіб, що офірують ікони: гетьманів, старшини (на іконі Покрови маємо портрет Хмельницького). Ці твори зберігають індивідуальні риси портретного малярства і всі деталі українського краєвиду та одягу, що роблять їх дуже цінними для історії побуту. Особливо цікаві ікони в м. Сорочинцах, на Полтавщині, а також ікони Угорської України.

Розвивається світське малювання, особливо портретне. Серед портретистів були видатні майстри. Еліта українського суспільства: митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини, визначні міщани мали свої портрети, хто гірший, хто ліпший, великі, на весь зріст, а маленькі - для медальйонів. Портрети прикрашали будинки, їх покладали до трун; портрети відображалися на іконах, як жертводавців, так і тих, за спомин яких давали до церкви ікону. Портрети цікаві з різних поглядів: багато з них мають психологічні риси й допомагають уявити собі особу, портрет якої подається. Цікаві портрети і з побутового погляду: на них бачимо одяг, іноді датований; бачимо поступову заміну української ноші західною (портрети Мазепи, Данила Апостола - в лицарських латах), К. Розумовського, Г. Полетики - в цивільних убраннях.

У 1757році в Петербурзі засновано Академію мистецтв, серед перших вихованців якої були українці: А. Лосенко, Г. Сребреницький, І. Саблуков та інші. Між центрами мистецтва України і Росії існував тісний зв'язок: Саблуков в 70 - ті роки керував художніми класами Харківського колегіуму. Дмитро Левицький (1735 - 1822), син видатного київського гравера Григорія Левицького, поїхав до Петербурга разом із російським художником Антроповим, який працював у Києві над розписом Андріївської церкви в 50 - ті роки, і став знаменитим російським майстром.

Мистецтво було пов'язано і з релігією. Так, розписи іконостасів - провідна, найбільш парадна сфера малярства у 18ст. Особливо характерним і природним явищем староукраїнської культури є іконостас Спасо - Преображенської лаври в Сорочинцах, критиром якої був Данило Апостол. Він створений в святкових рисах: святковий настрій створюють барви та їх комбінація.

У 1712 році Києво - Печерська друкарня випустила книгу "Ифика ієрополітика, или философія нравоучительная символами и пріудобленіями изъяснена к наставленію и пользе юним". Ця книга на ціле століття стала енциклопедією іконографії. Вона перевидавалась у Петербурзі у 1718, 1728, 1729р., у Львові 1760р.та у Москві та Відні 1790року. Від 64 до 70 гравюр з віршами до них пояснювали алегоричний зміст кожного символьного зображення - жертвоприношення Авраама, фантастичних тварин тощо.

Школа українського малярства трималася на рисунку, на традиції гравюри, яка була необхідною для оформлення різного роду шкільних тез, панегіриків тощо.

Поряд з професійним мистецтвом, що обслуговувало високі сфери життя, існувало і народне мистецтво. Мабуть, найхарактернішою постаттю періоду, улюбленою в різних сюжетах і позах, був "козак Мамай", - народна картина, яка була майже в кожній хаті. Цей образ - зародки романтизму, який (романтизм) потім перемістився у високе мистецтво.

Високого ступеня досконалості досягло в Україні граверство. В 1630-их роках зосереджувалось воно головно у Києві, в Києво-Печерській Лаврі, але в кінці 17 ст. вже суперничали з Києвом Львів та Унівський монастир: у своїх виданнях вони вміщали гарні орнаментальні прикраси на українські народні мотиви. У Львові розвивається граверство стилю бароко.

За доби Мазепи осередком граверства був Київ. Деякі з граверів Київської школи були відомі далеко поза межами України: О. Тарасевич (1672-1720), основоположник школи, був найвизначнішим місцем мідіориту й офорту на всьому Сході Європи. Він зробив чимало портретів королів і інших видатних осіб Європи. Крім нього працювали - Дю Галаховський, Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Мигура, З. Самойлович та інші. Гравери ілюстрували різні книги, наприклад, "Патерик Печерський", виготовляючи гравюри на металі, а також на дереві, так звані дереворити, і друкували їх на окремих аркушах паперу або на шовку. Частина цих гравюр присвячена видатним діячам України; тут є портрети, панегірики, види будівель, плани міст тощо.

Коло 20-ти гравюр присвячено Мазепі. Найстаріша гравюра Леонтія Тарасевича була виконана біля 1695 року, коли Мазепа мав 55 років. Він представлений тут ще молодим в оточенні алегоричних фігур, які символізують добрі діла. Найбільше гравюр виконав Іван Щирський - окремо і в різних книгах - та Захарій Самойлович. Багато працював у граверстві Іван Магура. В 1706 році на величезному аркуші паперу він нарисував - в центрі - Мазепу в лицарському убранні, з булавою, а по його боках 6 жінок, які символізують істину, правду, силу, справедливість, науку і мистецтво; вгорі представлено 6 церков, що їх фундував Мазепа (1706 рік).

Крім Києва, видатні гравери працювали в Чернігові і в Новгород-Сіверському. Українська граверська школа доби Мазепи сягала своїми впливами Польщі, Литви, Білорусії, Молдаво-Валахії і, звичайно, Московщини, де постійно працювали першорядні українські майстри: М. Карповський, О. Козачівський, І. Стекловський та інші.

У 1730-1740 роках, після загального занепаду української культури 1709-1720 років, граверство відродилось. У Києві працювало тоді 50 граверів, серед них найкращі О. Козачівський та Г. Левицький (1695-1768) - найвизначніший гравер 18 ст.

У кінці 18 та у другій половині 19 століть слід відмітити діяльність таких митців як Іван Матрос, А. Лосенко, Д. Левицького, В. Боровиковського та безумовно, Т. Шевченка, який залишив після себе багато витворів мистецтва. Найбільш відомі шевченківські портрети ("Автопортрет з свічкою" та інші), картини історичної, побутової тематики, пейзажі ("Селянська родина", "Катерина", "Дари в Чигирині", "Старости", "Судна рада", "Вдовина хата" та інші). Українська тематика в живопису в більшості розробляється російськими митцями, що певний час жили та працювали на Україні - це В.Тропінін, К.Павлов, М.Сажин, І.Сошенко, А.Мокрицький та інші.

Розвиток малярства у середині та другій половині 19 століття пов'язаний з відкриттям ряду спеціальних навчальних закладів (малювальні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевченківському живописі займають сцени з української природи, історичні події та інші. Великого значення для розвитку образотворчого мистецтва набув рух "передвижників" - пересувних художніх виставок (1870). До передвижників належали Микола Ге (картини філософсько - релігійної тематики), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії), Ілля Рєпін (картини з козацької тематики - "Запорожці пишуть листа турецькому султану"), Микола Бондаревський та інші.

У 80 - 90 - ті роки провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська школа пейзажного живопису - В. Орловський ("Сінокіс"), С.Святославський, І.Похитонов, П.Левченко ("Село взимку"), С. Васильківський ("Козача левада"). Був відомим художник І.Труш - він написав серію портретів видатних діячів української культури: портрети І.Франка, Л.Українки, В.Стефаника, М.Лисенка.

Український монументальний живопис був представлений роботами Й.Бокшай (розписи інтер'єра палацу митрополита у Чернівцях), М.Врубеля (реставрація фресок у Кирилівській церкві), С.Васильківського та В.Кричевського (розпис будинку Земства у Полтаві), М.Лимоненка (розпис Володимирського собору Києва) тощо.

Освіта у XVIII - XIX ст. та роль Києво - Могилянської академії в культурному та історичному житті

Нижча освіта в Україні у кін.17 - поч. 18 ст. була дуже поширеною, бо майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. Відомо, що у 1740 - 1748р.р. у сімох полках (Ніжинському, Люблінському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому та Миргородському) було 866 шкіл на 1099 поселень - тобто одна школа припадала на 1000 чоловік. В 1768 році на території повітів Чернігівського, Городянського та Сосницького було 134 школи і на кожну припадало 764 чоловіка. Ці факти свідчать нам про дуже високий розвиток освіти серед простого населення, бо, для приклада, у 1875 році на цій території було тільки 52 школи і на кожну припадало 6750 чоловік. Навчалися у 17 - 18 ст. в цих школах діти старшин, козаків, духовенства, селян.

Населення само розуміло потрібність в навчанні своїх дітей, тому воно за свої кошти засновувало і утримувало школи, сільська громада сама запрошувала вчителя і давала йому гроші. В сільській місцевості, де населення було розкидане по хуторах, навчали так звані "мандрівні дяки".

В містах існували братські школи.

Значна гірша ситуація була на українських землях під польською владою. Була заснована семінарія у Вільні, але це ситуацію в галузі освіти не покращило. Причина цього - все більше сполячення української шляхти, що призводило до занепаду і зникнення братських шкіл. Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було лише 20 місць для українців, причому 16 з них - для світських людей. В Умані у 1765 році засновано монастир, при якому навчалися до 400 учнів. Цей монастир було зруйновано підчас Коліївщини.

У 60 - 80 - ті роки відбувається поступовий занепад початкових шкіл, що тривав паралельно із втратою української автономії та розповсюдженням феодально - кріпосницьких відносин Російської імперії на українські землі. Покріпачене українське селянство вже було не в змозі утримувати школи. З початком 18 ст. занепадають братства, що призводить до ліквідації братських шкіл, а із скасуванням полкового устрою було закрито полкові школи. Після проведення адміністративної реформи у повітових містах дуже повільно починається процес створення повітових шкіл. Так, у Києві на початку 19 ст. було тільки 4 парафіяльних та єдина повітова школа. В Галичині та Буковині початкові школи існували у вигляді так званих "дяківок". У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши "тривіальні" школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні - для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували українські школи, які згодом було закрито.

На початку 19 століття переважна більшість шкіл була парафіяльними; в містах були повітові школи, кількість яких починала збільшуватися. На початку 19 століття в школах почали вживати "ланкастерський" метод навчання, тобто вчитель доручав кращим учням проводити заняття.

Середина 19 століття характеризується розвитком прогресивних ідей, які охопили суспільство - піднести освіту в народі було бажанням передової інтелігенції. Виступають за розвиток освіти прогресивні педагоги М. Пирогов, К. Ушинський, які порушили питання про рідну мову навчання.

Положення 1864 року про школу дало новий поштовх для їх розвитку. Встановлено два типи початкових шкіл: однокласові, з навчанням протягом трьох років та двокласові, з навчанням протягом п'яти років. Усі школи підлягали міністерству народної освіти або Синодові. Недоліком було те, що в школах було заборонено вживати українську мову та друкувати підручники рідною мовою (відповідно до Валуєвського циркуляру та Емського указу).

З 70 - х років велику роль у справі освіти мали земства, які організували широку мережу шкіл, дбали про кадри вчителів, організовували вчительські семінарії, давали кошти на утримання шкіл.

Щодо розвитку початкових шкіл на Буковині та Галичині у 19 столітті, то можна сказати, що шкільна справа була на низькому рівні. З 1816 року школи перейшли під контроль римо - католицької консисторії у Львові, яка на визнавала української мови. Кількість шкіл зменшувалась, бо населення неохоче віддавало дітей у школу з чужою мовою навчання. На початку 19 століття на Буковині не було жодної школи з українською мовою навчання. Але у 1870 році вийшов закон, на підставі якого шкільне будівництво на Буковині почало розвиватися: так у 1896 році там вже було 335 шкіл, серед яких 131 - українська.

Щодо середньої освіти, то вона була зосереджена в "главных народных училищах", програма яких відповідала нижчим класам пізніших гімназій.

1804 року в губернських та деяких повітових містах було засновано гімназії з 4 - х річним навчанням. У 1828 році відповідно до нового статуту, навчання в гімназіях збільшувалося до 7 - ми років і поширювалося вивчення латинської і грецької мов.

Існувало багато спеціальних середніх шкіл - 4 - класні духовні семінарії, кадетські корпуси (воєнні гімназії) тощо.

У Галичині існували 5- ти та 6- ти класні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії, було організовано 5 середніх шкіл - гімназій. У 1887 році засновано першу українську гімназію у Перемишлі, 1893 - в Коломиї, 1898 -в Тернополі.

На Буковині перші середні школи засновано у кінці 18 століття. В 1808 році в Чернівцях засновано гімназію, у 1824 - Богословський Інститут, а при ньому клерикальний семінар.

Щодо вищої освіти, то в 19 столітті вона набула нового розвитку. Так перший університет було засновано у 1805 році в Харкові (ініціатор Каразін), першим ректором якого був український поет П. Гулак - Артемовський.

Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований у 1834 році на базі закритого Кремянецького ліцею. Він спочатку мав два факультети - філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 - філософський, який згодом було поділено на два інших: історико - філологічний та фізико - математичний. Першим ректором був М. Максимович.

Третім університетом був Новоросійський в Одесі, заснований у 1864 році.

Львівський університет був заснований у 1784 році. У 1849 р. було відкрито кафедру української мови та літератури (голова - Яків Головацький). У 1894 році відкрито кафедру української історії, яку посів професор М. Грушевський, у 1900 році засновано кафедру української літератури (К. Студинський).

На Буковині університет було засновано у 1875 році в Чернівцях. Мовою викладання була німецька, але існували й кафедри з українською мовою навчання: української мови та літератури, церковно - слов'янської мови та практичного богослов'я.

Університети не обмежували вищої освіти: у Києві існувала Духовна Академія, були Технологічний інститут у Харкові (з 1884р.), політехнічний інститут у Києві (1898р.), у Львові (1884 р.), Ветеринарний інститут у Харкові тощо.

Велику роль в розвитку української культури відіграла Києво - Могилянська академія. Наприкінці 17 століття було декілька спроб закрити академію (зокрема після пожежі 1666р.). Лише за царя Федора становище академії покращилося, у 1701 році Колегія була перейменована в Академію, їй дано право володіти маєтками, призначено щорічну субсидію у розмірі 1000 золотих.

Важливою була діяльність у справі відродження академії гетьмана Івана Мазепи. Мазепа був меценатом і опікуном академії: він збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися урочисті служби, часто відвідував академію, бував на диспутах тощо.

В ці часи в академії працювали такі видатні професори, як Степан Яворський, Йоасаф Прокопович, енциклопедист Теофан Прокопович (спеціаліст у галузі теології, філософії, літератури, математики, астрономії тощо) та інші.

Навчання було побудовано за зразком єзуїтських польських колегій. Було 7 - 8 класів, які поділялися на три цикли: нижчий - граматичний (інфіма, граматика та синтаксис), середній - риторичний(піїтика та риторика) та вищий - філософський (діалектика, логіка та теологія). Останній клас був розрахований на 4 роки. Мова навчання - латинська, крім того вивчали грецьку та старослов'янську. Академія мала у своєму складі одну з найбільших бібліотек, де були зібрані багато книг, рукописів, хронік.

У Академії навчалися племінники Мазепи та діти старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба та інших. Також тут вчилися і іноземці: Б.П. Шереметєв, син Патрика Гордона.

За 150 років свого існування в Академії навчалося бл. 25000 українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина свідомої інтелігенції, яка протягом 18 століття займала урядові місця.

Академія була також науковим осередком: її професорів та вихованців запрошували до Московії, а пізніше - до Російської імперії. Наприклад, Синод у своєму складі мав вихованців академії: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський та інші. З 1721 по 1750 р. більше 200 вихованців зайняли високі посади в Росії.

Розвиток науки у 18 - 19 ст.

Хмельниччина і нова Українська держава стали поштовхом для розвитку історичної науки, яка вже виходить за межи літописних оповідань та набуває нових форм.

Наприкінці 17 - на початку 18 століття з'являються так звані "козацькі літописи", автори яких брали безпосередньо участь у козацьких походах або були їх свідками.

У 18 столітті з'являються історичні твори, які пов'язують добу Гетьманщини з Княжою добою. У 1730 - х роках складено "Краткое опісаніе Малоросіи"; у 1765 році П. Симоновський - "Краткое опісаніе о козацком малоросійском народе" та інші.

Велике значення для розуміння культури, прагнень, ідеології тогочасної еліти мають щоденники та мемуари видатних політичних та культурних діячів. До цього можна віднести: "Дневник" Петра Апостола (1725 - 1727), сина гетьмана Данила Апостола, "Дневник" (1735 - 1740) Якова Марковича, "Дневник" генерального хорунжого М. Ханенка, який був дуже близьким до І. Скоропадського, П. Полуботка, Д. Апостола.

Щодо розвитку природничих та математичних наук у 17 столітті, то вони були розвинені слабше, ніж історія та право, але ніколи не зникало зацікавлення ними. В приватних бібліотеках були присутні книги з ботаніки, зоології, математики, метеорології тощо. При дворі К. Розумовського проживали доктори - француз Леклерк та німець Гебенштрайт. У 1751 році Іван Полетика став професором Медичної Академії у Кілю.

Філософія у 17 столітті розвивалася під впливом творів античних та середньовічних філософів, а також творів Декарта, Фр. Бекона, картезіанців.

Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722 - 1794), видатний вчений та мислитель. Син реєстрового козаку Полтавського полку, учився в Київській Академії, потім в університетах Мюнхену, Відня, Бреслау. Основою його філософічної концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети - самопізнання.

Для науки 19 століття було характерне зростання ваги природничих наук, так як відбувається промислове зростання. З'являються нові науки і напрямки. Серед видатних науковців цього періоду можна назвати багатьох людей.

У 1813 - 1820 рр. ректором Харківського університету був Т. Ф. Осиповський, який написав тритомну працю "Курс математики", що тривалий час була основним підручником для студентів. Слід відмітити діяльність Михайла Остроградського в галузі математики (його ім'я носить одна з вулиць Полтави, на якій стоїть один з найстаріших педагогічних ВУЗів України). За свої досягнення він був обраний членом Петербурзької, Паризької, Туринської та Римської Академій наук. Автор багатьох підручників з математики.

Михайло Максимович (1804 - 1873), перший ректор Київського університету, написав більше ніж 100 наукових праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії тощо.

Великий хірург М. І. Пирогов (1810 - 1881), який вперше здійснив операцію з анестезією, дав новий поштовх освітянського руху на Україні. Він був попечителем Київської навчальної округи, підтримував гуманні і прогресивні начинання в педагогічній справі.

В Україні складається низька наукових шкіл, які мали високий науковий рівень і впливали на умонастрій суспільства. Школа з хімії створюється в Київському університеті, в Харкові М. М. Беккетов (1827 - 1911) створив школу фізичної хімії, його роботи стали основою нової наукової галузі - металометрії. Розповсюджуються ідеї Дарвіна, світоглядний вплив яких був дуже великим. У Києві та Одесі працював один з братів Ковалевських, Олександр Онуфрійович(1840 - 1901), відомий зоолог. Він і його молодший брат Володимир зробили великий внесок у розвиток еволюціоністської концепції Дарвіна.

Відомим був Ілля Ілліч Мечніков (1845 - 1916), випускник Харківського університету. Викладав в Одесі, був членом Громади. У 1888році переїхав до Пастерівської лабораторії в Париж. Лауреат Нобелівської премії (за відкриття фагоцитозу). Працюючи професором Новоросійського університету в Одесі він із своїм учнем Миколою Гамалією (1859 - 1949) створив першу в Російській імперії і другу в світі бактеріологічну станцію, став одним з засновників мікробіології та вчення про імунітет. М. Гамалій, продовжуючи справу свого вчителя, зробив великий вклад у боротьбу з такими хворобами, як холера, чума, туберкульоз, сказ, впровадив в практику охорони здоров'я щеплення.

Також у галузі медицини плідно працював хірург Ю. Шимаковський, який світову славу здобув завдяки своїй праці "Операції на поверхні тіла" та винайденням декількох медичних інструментів.

У 70 - ті роки професором фізіології Новоросійського університету був І. М. Сєченов (1829 - 1905), який став засновником вітчизняної фізіологічної школи. В праці "Рефлекси головного мозку" він висвітлив питання про діяльність головного мозку, "душевне життя" з позиції науки.

17 років кафедру механіки Харківського університету очолював професор Олександр Ляпунов (1857 - 1918), який створив загальну теорію сталості руху механічних систем, написав ряд робіт з теорії імовірності. Також у галузі фізики плідно працював західноукраїнський фізик Іван Пулюй (1845 - 1918), який відзначився дослідженнями рентгенівського випромінювання.

На новий рівень в середині 19 століття вийшли гуманітарні науки.

Етнографія, тобто пізнання побуту, культури народу стала одним з основних каменів будівлі українського національного культурного відродження, яке відбувалося на межі 19 - поч. 20 ст.

Початок української етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777р. В Петербурзі "Опис весільних українських обрядів". 20 років по тому (1798р.) з'являється перша енциклопедія українознавства "Записки о Малоросії" Якова Марковича, де стисло викладено відомості про Україну, її історію, природу, населення, мову, поезію.

У 1819 році князь Микола Цертелєв опублікував в Петербурзі "Попытку собрания старых малороссийских песен" - збірку українських історичних дум.

Більш повніше і систематичне дослідження української етнографії під назвою "Малоросийские народые песни" склав у 1827 році Михайло Максимович, майбутній ректор Київського університету. Ця збірка вплинула на формування творчості О.Пушкіна, М. Гоголя, на вибір життєвого шляху П. Куліша і М.Костомарова.

Справу Максимовича продовжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 році він видав "Український альманах" - збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а у 1833 - 1838 - видав шість випусків "Запорожской старины".

Також велику роботу у галузі дослідження українських і російських народних пісень зробив український професор Московського університету Йосип Бродянський - у 1837 році він присвятив їм свою дисертацію.

Наприкінці 18 століття серед козацької еліти Лівобережжя посилилась зацікавленість історією, особливо історією козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків козацьких родів, які пішли у відставку з царської служби і присвятили себе опрацюванню та публікуванню історичних матеріалів. Найбільшої уваги серед істориків - аматорів заслуговують Василь Рубан - "Короткая летопись малоросийская" 1777р., Опанас Шафонський - "Черниговского наместничества топографическое описание" 1876р.

Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням як українських так і російських архівних матеріалів, була 4 - томна "История малой России" Д. Бантинш - Каменського. Головну увагу автор приділив діяльності історичних осіб, зовнішньо - політичним подіям.

У 1842 - 43 рр. вийшла 5 - томна "Історія Малоросії" Миколи Маркевича: в своїй праці він відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, обґрунтовував правомірність відтворення автономії України.

Михайло Максимович виступав проти норманської теорії походження Русі, досліджував історію козацтва.

Одним з видатних істориків 19 століття був Микола Костомаров (1817 - 1885). Більшість праць видані у його творі "Історичні монографії та дослідження". Також до видатних дослідників історії України можна віднести В. Антоновича та М. Драгоманова.

Наприкінці 19 століття почалася дослідницька робота видатного українського історика, громадського і політичного діяча України Михайла Грушевського (1868 - 1934), одним з найвідоміших дослідників козаччини був Дмитро Яворницький - тритомна праця "Історія запорозьких козаків".

На Західній Україні помітною була діяльність так званої "руської трійці"(І. Вагилевич, Я. Головацький та М. Шашкевич) у галузі етнографії, історії ("Русалка Дністрова" 1837р., де були викладені культура та побут населення України, епізоди з її історії тощо).

В галузі філософії йшла боротьба поглядів між матеріалістами та ідеалістами, в політекономії - між дворянсько - буржуазними вченими та ліберальними народниками.

Розвиткові філології перешкоджала русифікаторська політика царського уряду, але не дивлячись на це, філологічні науки продовжували розвиватися. Так, видатні праці з історії української мови, літератури та фольклору написав П. Г. Житецький (1837 - 1911), зокрема "Очерк звуковой истории малорусского наречия в 18 веке". Видатним мовознавцем був професор Харківського університету О.О. Потебня (1835 - 1891).

В цей час у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали М.Ф. Сумцов, П.П.Чубинський, М.П. Драгоманов, Б. Д. Грінченко.

Розвиток юридичних наук пов'язаний з іменами таких вчених: М.Ф.Владимирський - Буданов (історія російського, українського, литовського, польського права), О.Ф.Кістяківський (кримінальне право, історія права і судочинства в Україні), В.А.Незабитневський (міжнародне право) тощо.

Треба сказати про роль у розвитку національної свідомості українського народу науково - освітнього товариства "Просвіта", яке було засноване у Львові у 1868р.. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, альманахи, організовувало читальні, займалося просвітницькою діяльністю.

У 1892 році у Львові було організовано наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Воно мало за мету об'єднати наукові сили на всіх українських землях, згодом воно почало відігравати роль Академії наук. Товариств мало три відділи: філологічний, історико - філософський, математично - природничо - лікарський. Історико - філософську секцію з 1894 року очолював М. Грушевський. З 1898 р. він почав видавати 10 - ти томну монографію "Історія України - Русі". Всього до 1914 року Товариство видало близько 300 томів наукових праць з різних галузей знань, найбільше за все - з українознавства.

Музика та театральне мистецтво в 18 - 19 ст.

Осередком музичного життя у 18 столітті була Києво - Могилянська академія. В 1737 року засновано при Харківському колегіумі музичні класи під проводом Конашевича. Складалися рукописні "Богогласники", збірники кантів, які співали спудеї Києво - Могилянської академії. На початку 18 ст. у Львові вперше надруковано нотний "Ірмолой". Існувала також Січова співацька школа, яка готувала фахівців для церковних хорів.

Також важливим осередком музичного життя України був двір К. Розумовського в Глухові. Капельмейстером при дворі гетьмана був Андрій Рачинський, з Підляшшя, колишній капельмейстер єпископської капелі у Львові. З його школи вийшли видатні композитори: Артем Ведель, М. Березовський, Д. Бортянський та інші.

У ІІ половині 18 століття поширюються романси на основі кантів (релігійних пісень) та народні пісні, які виконували під різні інструменти (гітару тощо).

У 20 - х роках 19 століття музика набуває рис романтизму. Стають поширеними такі жанри як опера, пісні; їм характерне ліричне звучання, емоційне піднесення, використання елементів фольклору.

На початку 19 століття з'являються перші симфонії ("Українська симфонія" та інші). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М.Вербицького, І. Лаврінського. У середині та другій половині 19 століття слід відмітити діяльність Петра Ніщинського (музика до п'єси Шевченка "Назар Стодоля", "Вечорниці", "Ой закувала та сива зозуля") та Миколи Лисенка, засновника великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом і матеріалом опери ("Різдвяна ніч", "Тарас Бульба" та інші). Період після М.Лисенка характеризується інтересом до вокальної музики, до хорової, яка спирається на народну музику (К. Стецько, М.Леонтович, Я.Степовий та інші). В народних вокальних традиціях написаний і гімн України - "Ще не вмерла Україна" (1862р.).

18 століття - час розквіту вертепу. В театральній діяльності існував поділ на "верхній світ" та "нижній світ". Вистави "верхнього світу" належать до трагедійно - драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства тощо), то "нижній світ" сприймається суспільством як розвага.

Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво - Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для "нижнього світу".

Популярність "нижнього поверху" театру цієї доби пов'язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови - все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.

Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами.

Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин.

Серед відомих вистав "верхнього світу" можна відмітити вистави "Цар Ірод", "Цар Максиміліан", "Разговор Великороссии с Малороссией"(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько - Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.

Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого "Наталку Полтавку" (П'єса Котляревського "Наталка Полтавка" стала об'єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п'єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), "Сватанія на Гончарівці" та "Назара Стодолю" Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя В.Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало "Товариство, кохаюче рідну мову" під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 - х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.

Аматорський гурт при Громадському клубі був творінням відомої єлизаветградської сім'ї Тобілевичів: Марія (сценічне прізвище Садовська), Панас (Саксаганський), Микола (Садовських) та Іван (Карпенко - Карий). Постійна театральна група Кропивницького - Тобілевичів складалася на базі гуртка в Кременчуці. А з 1882 р. починається історія українського класичного реалістичного театру, який народився з об'єднання сил Кропивницького, Тобілевичів та інших акторів. Величезним надбанням групи була Марія Знаковецька, з якою незабаром одружився Микола Тобілевич. Ця аматорська група встановила близькі стосунки з групою Києва, якою керував Михайло Старицький.

Впродовж другої половини 19 століття для театру багато пишуть: М. Кропивницький ("Дай серцеві волю, заведе в неволю" - 1863р., "Дві сім'ї", "Зайдиголова", "Пошились у дурні", "По ревізії" тощо), Іван Карпенко - Карий ("Новобранець", "Бурлака", "Сто тисяч", "Мартин Боруля", "Хазяїн", "Наймичка", "Сава Чалий" тощо), М. Старицький ("Не судилося", "Богдан Хмельницький", "Талан" тощо) та багато інших. Також пишуть для театру багато українських письменників, серед яких можна відмітити Панаса Мирного ("Лимерівна" - 1883р.), Нечуй - Левицький ("На кожумяках"- 1895р.) та інші. До класичного українського музичного театру також належить опера С.С. Гулака - Артемовського "Запорожець за Дунаєм". В 1863 році вона йшла в Маріїнському театрі, в 1864 - 1865 роках - у Великому театрі в Москві. В українському театрі вперше її спробував поставити Старицький у 1884 році в Ростові.

Література 18 - 19 століття

На початку Козацької держави виразно позначилися в літературі України впливи релігійної полеміки початку 17 століття, а пізніше в літературі довгий час переважали духовні інтереси над світськими внаслідок того, що більша частина авторів були духовні особи. Це позначилося в духовних віршах, в яких прославляли Ісуса Христа, Богоматір, різних святих. Священик Дмитро Туптало, талановитий письменник, написав збірник пісень - "Руно орошенное" у 1680 році., фундаментальну працю полемічного характеру - "Житія святих" у 12 частинах. Були пісні повчальні - про смерть, тлінність життя тощо. Але почали з'являтися багато пісень, які мали світське спрямування - любовні, політичні, що прославляли героїв - Богдана Хмельницького, Богуна, Палія, Мазепа був автором популярної у той час пісні "Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тянуть... ", також не доведено його авторство іншої пісні : "Ой біла тій чайці небозі...".

Характеристичні для цієї доби були вірші емблематичні та панегіричні. Це вірші різних форм - у вигляді яйця, хреста, вази, вірші, які можна було читати з початку та з кінця тощо. Серед авторів перші місця належали І. Величковському, авторові емблематичних збірок "Млеко", "Зегар" та збірки епіграм, ієромонахові Клементу Зіновієву (писав сатиричні вірші); Дмитрові Тупталові (1651 - 1709), Стефанові Яворському (1658 - 1722) та Григорію Сковороді (1722 - 1794), авторові збірки "Сад божественних пісень". Епос був презентований слабше. Збереглися вірші про битву під Берестечком, Хотином, про оборону Відня. Релігійний епос виявлений у переспівах Самійла Мокрієвича (1697) - Євангелії від Матвія, Апокаліпсиса; І. Максимовича: "Богородице Диво", "Осьм блаженства" (відповідно 1707 та 1709 рр.).

Широко були представлені оповідання, переважно релігійного змісту -про святих та їх чудеса. Чималою популярністю користувалась проповідницька література. Теорію проповіді розробив Й. Галятовський, ним же видано кілька збірок проповідей. Відомими були також проповіді Л. Барановича, А. Радивилонського, Л. Мацієвича.

Великий інтерес викликала так звана паломницька література. Найвідомішим твором цього напрямку у 18 столітті стало "Странствование" В. Григоровича - Барського, в якому описані мандрівки автора по країнам Східної Європи та Сходу, що тривали 24 роки.

Улюбленим видом літератури кінця 17 середини 18 століття була драма. Зародилась вона під впливом польської літератури початку 17 століття. Спочатку дія відбувалася за сценою, а на сцені тільки розповідалося про події. На зламі 17 та 18 століть з'являються справжні драми. На Україні розвиток драми був пов'язаний з Київською Колегією. Спочатку вистави були переважно релігійного змісту - присвячені Різдвяним та Великоднім святам. Але потім з'являються драми моралістичного змісту, в яких виступають реальні постаті - "Лазарь", "блудний син" тощо; з'являються драми історичні: збереглися три драми з історії України, одна з римської та одна з сербської історії.

Вчення поетики в Академії сприяло розвитку української поезії. Видатними зразками української поезії , в якій поєдналися академічні та народні традиції, стали збірки "Сад божественних пісень" та "Басні харківські" Григорія Сковороди.

У другій половині 18 століття популярними були побутово - історичні вірші. У них постали герої Визвольної війни, постаті Б. Хмельницького, Палія, Мазепи, українського козацтва. Іншим видом віршів була релігійна лірика - Д. Туптало, Л. Баранович. Ц. Мокрієвич намагався викласти віршами Біблію.

У другій половині 18 століття спостерігається збільшення впливу на українську літературу російської (А. Кантемір, О. Сумароков тощо).

"Батьком української літератури " часто називають Івана Котляревського. І це не випадково, бо поема Котляревського "Енеїда" (вперше побачила світ у неповному виданні у 1798 році) була першою поемою, написаною українською літературною мовою. "Енеїда" - це пародійний твір, бурлеско - травестійна поема, переробка поеми римського поета Вергілія, в якій Котляревський дав широку картину народного життя, з його додатним і від'ємними сторонами.

Гумористично - сатирична форма мала послідовників. Найбільш яскравими є Петро Гулак - Артемовський та Євген Гребінка, які користувалися в своїй творчості формою байки.

Григорій Квітка - Основ'яненко відомий як засновник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки: сентименталізм (твори "Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов" тощо) та початок романтизму (повісті " Конотопська відьма", "Мертвецький Великдень").

З творчістю Котляревського та Квітки - Основ'яненко пов'язане становлення української драми - обидва письменники виступали як організатори театрального життя першої половини 19 століття, режисери. П'єси Котляревського "Наталка Полтавка", "Москаль - чарівник", комедії Г. Квітки "Сватання на Гончарівці", "Шельменко - денщик" і зараз зберігають свою популярність.

30 - ті - 40 - ві роки позначаються розвитком етнографії, мовознавства, журналістики. Так, виходить перша українська граматика О. Поплавського, з'являються такі українські журнали як "Украинский вестник", "Украинский журнал", альманахи "Сніп", "Молодик".

Подальший розвиток української літератури пов'язаний з творчістю видатного українського письменника, громадського і політичного діяча, Тараса Григоровича Шевченка. Поява у 1840 році "Кобзаря" відкрила новий етап розвитку літератури.

Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. В баладах "Причинна", "Утоплена", "Тополя", "Русалка" сплітається світ реальний та світ казково - фантастичний, побутові образи з образами уяви. Також риси романтичності мають історичні поеми Шевченка. Постаті гетьманів, козацьке життя, воєнні походи, які знайшли художнє втілення в поемах, яскраво говорять нам про захоплення поета минувшиною: "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Гамалія", "Тарасова ніч", "Гайдамаки".

Шевченко став засновником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми ("Катерина", "Наймичка", "Сон"), суспільно - політичні ("Єретик", "Сліпий", "Кавказ", "Посланіє") виступали проти кривдників народу - царів, панів тощо. У своїй творчості (а також і політичній та громадській діяльності) він засуджував та викривав кріпацтво, самодержавство, національне гноблення.

Творчість Т. Г. Шевченка мала великий вплив на подальший розвиток української літератури, суспільної та політичної думки. Творчість письменника надихала багатьох інших, його політичні ідеї, які були викладені в одній з програм Кирило - Мефодієвського братства, залишалися популярними і набули подальшого розвитку.

60 - 80 - ті роки в історії української культури виділяються як доба безумовного панування реалістичної літератури.

Чітко виділяється в загальному літературному потоці творчість П. Куліша. З усієї творчої спадщини особливе значення має його роман "Чорна рада" - він є класичною романтичною прозою.

Загалом спрямування післяшевченківської літератури, що слугувалося народною українською мовою, виразно реалістичне. У 1857 році (одночасно з романом "Чорна рада") з'являються "Народні оповідання" Марко Вовчок. У 1861 - 1862р.р. написані "Люборацькі" А.П. Свидницького - перший український соціальний роман (надрукований частково у 1886р.), в 60 - х роках "Марко проклятий" О.П. Стороженка, повість із селянського життя, у 1865р. - "Лукян Кобилиця" - О. - Ю. Федьковича, "Турецькі бранці" буковинського священика Сидора Воробкевича, які відкрили низьку збірок його романтичних оповідань. Наступного року вийшли "Дві московки" І.С. Нечуй - Левицького, у 1872р. - оповідання "Лихий попутав" Панаса Мирного. В цьому ж році він починає писати роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", який став класикою українського реалізму. Роман закінчено у 1875 році , а у 1876 році з'являється "Микола Джеря" Нечуй - Левицького, а ще через два роки - "Кайдашева сім я". У 1874 р. в журналі "Друг" надруковано перші твори Івана Франка, а вже у 1880 - 81 роках - "Борислав сіється". Популярними були оповідання та повісті О. Косинського. Широкої популярності набуває великий реалістичний прозовий жанр.

Проза Марка Вовчок, а ще більш Нечуя - Левицького, Панаса Мирного та Івана Франка була цілком зрілою, займала гідне місце серед реалістичних авторів тієї епохи. В цей період відбувається завершення формування післяшевченківської національної української літератури, що зіграло велику роль у подальшому розвитку культурного процесу на Україні.

Взагалі, українська література другої половини 19 століття була одним з найголовніших чинників формування української національної ідеї, рушієм національного відродження кінця 19 - початку 20 століття.

Висновки

Українська культура періоду 18 - 19 століття розвивалась в суперечливих умовах. З одного боку можна відмітити меценатську діяльність багатьох гетьманів України цього періоду, зокрема І. Мазепи, Д. Апостола та інших. Їхня діяльність дала поштовх для розвитку багатьох галузей науки та культури. З іншого - руйнівним чинником для української культури була великодержавницька політика російського царизму - ліквідація посади гетьмана у 1764р., зруйнування Січі Катериною ІІ у 1775р., ліквідація територіально - адміністративного устрою Гетьманщини у 1783 році., впровадження кріпосного права на Лівобережжі тощо. Але не дивлячись на це, 18 століття позначилося діяльністю таких відомих осіб як Г.Сковорода, відомого філософа України, Шеделя, Ковніра - відомих архітекторів, які створили визначні шедеври української барочної архітектури, Д.Туптала, Л.Мацієвича - відомих літераторів. Культура 18 століття заклала початок для розвитку справжньо української національної культури.

Для культури 19 століття характерний подальший наступна українську культуру русифікації - вона посилилась після польського повстання 1830 року, полягала в забороні вживання української мови, в забороні друкування та розповсюдження книжок українською. Русифікація торкнулася всіх сфер культурного життя України - від літератури і театру (було заборонено вистави українською) до архітектури. Але, я вважаю, саме 19 століття було найголовнішим періодом у розвитку української культури: саме в цей час відбувається формування української літературної мови (цьому поклав початок І.Котляревський), під впливом ідей товариств декабристів на Україні та програм "Кирило - Мифодїївського братства" відбувається формування національної ідеї українського народу, національної свідомості. Цьому сприяла діяльність та творчість видатного українського письменника, громадського та політичного діяча - Т.Г.Шевченка. Завдяки діяльності багатьох науковців відбувається становлення української науки. Театр набуває рис національного театру дякуючи діяльності таких митців як І.Карпенко - Карий, С.С. Гулака - Артемовського, М.Кропивницького та інших. В цей період були написані твори, які стали класикою української літератури.

18

5. Директорія її політика і наслідки

В ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання представників українських політичних партій, які об'єдналися у Національний союз. Присутні відхилили ідею відновлення Центральної Ради і створили верховний орган УНР -- Директорію. Головою її став В. Винниченко, членами--С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко .

В той же час, серед Директорії не було згоди щодо напрямків політичної діяльності. Це ускладнювалося суперництвом між Винниченком та Петлюрою і їхніми прибічниками. Вплив останнього невпинно зростав, проте не скрізь. Умовним вік був у військових структурах, що являли собою напівпартизанські загони. Вони добре воювали неподалік від місць проживання, а за несприятливої обстановки розпадалися. Саме тому Директорія мала на початку свого правління ІОО-тисячну армію, а наприкінці січня, перед здачею Києва більшовикам,-- всього 21 тис чоловік.

Нестабільність, армії, придушення робітничих страйків, розгін профспілок, погроми мирного населення та інші дії! стали причинами падіння Директорії.

Вирішили це протиріччя більшовики, які в січні 1919 р розпочали свій другий наступ на Україну, перед цим звівши нанівець переговори з Директорією. В зоні окупації вони розгорнули партизанські дії проти Антанти, а в лютому 1919 р. разом з регулярними радянськими військами розгромили її війська під Вознесенськом.

За цих обставин, не отримавши допомоги від Франції, до якої Директорія вернулася по допомогу, В. Винниченко в середині лютого подав у відставку і виїхав за кордон. С. Петлюра - продовжував боротьбу з більшовиками.

19

Перші поселення на території України

"Багато величного є на Землі, але немає нічого більш великого, ніж людина..."

Софокл

Людська істота, точніше те, що ми зараз називаємо нею, по суті, пройшла надзвичайно складний і тернистий шлях від свого зародження до остаточного результату в сучасному вигляді. Розвиток людини на території України відбувався в основному за тими самим напрямками, що й у інших регіонах. Заселення сталося близько 1,5 млн. Родючі ґрунти, помірний клімат, річки, повні риби та ліси, багаті дичиною – Україна з віддавна була краєм, зручним для проживання та сприятливим для поселень. Археологічні знахідки свідчать про безперервні поселення від часів появи перших людей. За свідченнями науковців, первісна людина – пітекантроп – на території сучасної України з'явилася близько 200 тис. років тому, в епоху раннього кам'яного віку, або палеоліту.

Перші поселенці українських земель, ймовірно, з'явились на наших теренах, мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і Балкани. Вони ще зберігали ознаки примітивного походження – незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Проте ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися. Від появи першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. тривав палеоліт. Сучасні археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве в Закарпатській області та в районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис. – 40-35 тис. років тому), з'являється неандерталець – людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни. А от стоянки пізнього палеоліту знайдені практично на всій території України – Мізинська – на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом. Із мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак -Коба у Криму, Гребеники в Одеській області.

У кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис. до н. е.). Саме цей період вважають розквітом первісного ладу тому ще вже постало продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю, з'являються штучні матеріали – обпалена глина, а потім – тканина.

Сусідська община змінює родову організацію людей. Натомість матріархату постає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип'яті. Найбільш вивченою археологічною культурою наступної епохи енеоліту є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і частково території, яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV – кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) – Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами.

У другій половині ІІІ – на початку І тис. до н.е. починається новий етап давньої історії України – так званий бронзовий вік. А вже протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур – Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна і т. д... Бронзовий вік інколи називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи. За бронзового віку поглиблюється розподіл праці між землеробськими і скотарськими племенами. Скотарі освоювали степові простори, а землероби селилися вздовж річок у лісостеповій частині України. Для захисту від ворогів вони будували укріплені місця – городища. Найтиповішими для бронзового віку є племена ранньоямної, пізньоямної, катакомбної та зрубної культур. Племена зрубної культури (назва походить від звичаю ховати покійників у дерев'яних зрубах під курганами) на останньому етапі розвитку (кінець II тис. до н.е.) ототожнюються з історичними кіммерійцями. Цей іраномовний етнос став першим населенням на території України, згаданим у писемному джерелі – "Одіссеї" Гомера.

Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

Отже, із давніх часів території сучасної України населяли первісні люди, чиїми предками ми є. Саме вони створювали перші знаряддя праці, перші писемні знаки, символи та навіть, як бачимо, перші поселення, що допомагали їм вижити в суворому світі. У давні часи місце осілого життя людей, що виникло з розвитком землеробства, відігравло важливу роль у формуванні того, що ми пізніше назвемо суспільством.

20

Зародження українського козацтва було зумовлене трьома головними взаємопов'язаними причинами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

Необхідною передумовою козацької ґенези була наявність вільних земель на південному порубіжжі України. Незаселені південні території мали великі природні багатства, які вражали сучасників. Тому не дивно, що кожної весни сюди вирушали ватаги промисловців на "уходи" — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість Уходників поверталася додому, де збували здобич.

Спочатку уходництвом займалися а основному мешканці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, — Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.

Угодницький промисел давав непогані прибутки, але водночас потребував великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, а й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич те визволяючи бранців. Саме це військово-промислове населення, об'єднуючи вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, й утворило основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні зі Степом.

Формування козацького стану, зростання його чисельності сприяло розширенню господарської діяльності у родючих південних степах. Основною діяльністю козаків були землеробство і промисли, помітне місце посідали ремісництво й торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селами "на волості", як називали заселені простори Подніпров'я,; свідчило про зародження фермерства як форми буржуазного виробництва.

На новоколонізованих землях сформувався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаки об'єднувалися у самоврядні громади, які одночасно були військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, рибалити, полювати. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва — т.зв. городові, або міські, козаки — проживала "на волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "покозачення" міщан.

Зростання чисельності козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви, що розглядали його як де стабілізаційний фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької вольниці, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. В 1572 р. за наказом короля 300 козаків було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й отримали назву реєстрових козаків. Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основними завданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом.

Прагнучи ліквідувати суверенність українського козацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військову, уряд все ж був змушений зберегти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію. Реєстровці звільнялися від будь-яких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що полягав у принципі "де три козаки, там два третього судять". Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, отримали військові клейноди. їм передавалось у володіння м. Трахтемирів на Київщині разом зі старовинним Зарубським монастирем. Там мали розміститися арсенал та шпиталь. І хоча ці привілеї, власне, поширювалися тільки на реєстровців, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Так абстрактна ідея козацької "воль-пості" набула конкретного змісту та офіційного визнання.

У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій реєстрового війська, за яким воно поділялося на 6 полків по 1000 осіб у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за назвою найбільшого міста. Кожний полк поділявся на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому "старший", або гетьман, якого спочатку призначав король, а згодом обирали самі козаки.

Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, а з іншого — не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, за великим рахунком, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального та національно-релігійного гноблення.

21

Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле.

З (16) березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення "До українського народу", в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об'єднання українського народу, відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866—1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — видатний український історик, політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Холм, Польща). Навчався у Тифліській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету. Брав активну участь у діяльності київської Громади. В 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В1898—1913 pp. очолив НТШ у Львові. Політичну діяльність розпочав у Галичині, будучи одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Один з ініціаторів і голова Товариства українських поступовців. У1914 р. звинувачений російським урядом в австрофільстві та засуджений до заслання в Сибір. У1917 р. повернувся до Києва, де був обраний головою Української Центральної Ради. У квітні 1918 р. обраний Президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського емігрував до Чехословаччини, потім — Австрії, де вів широку науково-організаційну діяльність. У березні 1924 р. повернувся до Києва, обраний членом Української Академії Наук. У1929 р. звинувачений в організації Українського націоналістичного центру та заарештований. У1931 р. висланий до Москви. Помер за нез'ясованих обставин у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською організацією, що в основному діяла в Києві. Реальну владу в місті навесні 1917 р. мав губернський комісар Тимчасового уряду П. Суковкін. Перші телеграми з повідомленням про створення УЦР були відправлені до Берліна, Відня й Петрограда. Двадцятитисячна маніфестація українців у Петрограді, стотисячна в Києві відбулися під гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської федеративної республіки.

Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організаційному й правовому аспектах. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий, склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня — Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень.

УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму.

Значно активізувалася тоді діяльність українських політичних партій. На провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції підтвердила основні вимоги щодо націоналізації землі та автономії України. У ц середовищі побутували сумніви щодо реальності соціалістичної революції в Україні без підтримки пролетарів Заходу. Керівництво партії вважало Ради робітничих депутатів лише політичними центрами демократії, а не владними органами. У промові на IV з'їзді УСДРП В. Винниченко зазначив: революція знищила царизм, а значить і будь-який ґрунт для "самостійництва", тому українство повинно захищати ідею федеративно-демократичної республіки. У липні 1917 p. II з'їзд УПСР проголосив своєю метою встановлення диктатури революційної демократії, соціалізацію землі. Лідери партії, до якої належав і М. Грушевський, вважали, що до літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на себе владу. Партія обстоювала тезу добровільної федерації суверенних націй у демократичній Росії. Як і в УСДРП, у ній поступово виникли поміркована та радикально-ліва, близька до більшовиків, течії.

Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії (нерідко за демократичні завоювання приймали анархічну сваволю), проведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Цим була зумовлена постійна стриманість і схильність до компромісів українських політичних сил. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною незалежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір'я до майбутньої Української Народної Республіки.

Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними, особливо при вирішенні економічних проблем. У квітні-травні 1917 р. в УЦР відбулися дебати щодо питання про те, чи може вона як коаліційний орган різних партій займатися господарськими проблемами чи тільки питаннями автономії, культури та освіти. Оскільки економічні програми мали лише УПСР і УСДРП, то до створеної у травні економічної комісії залучили тільки їх представників. Між тим зволікання з вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно: так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби. Навесні 1917 р. найменш вигідне становище було в більшовиків України. На той час це була малочисельна з нестійким авторитетом, незначною кількістю етнічних українців організація, але вже наприкінці того ж року більшовики України нараховували 42 тис. осіб. Вони генерували соціальне нетерпіння мас. Час працював саме на ліворадикальні ідеї, розширюючи соціальну базу більшовиків та їх союзників.

Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи:

1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень — початок червня 1917 p.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня — початок вересня 1917 p.). Відбувалося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами щодо легітимізації автономії України.

3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб'єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 — середина січня 1918 p.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів.

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією, втрати влади в січні-лютому 1918 р.

22

2. Реформи Ольги

Як свідчить літопис, Ольга, приборкавши деревлян, заходилася впорядковувати збір данини – аби запобігти в майбутньому спалахам невдоволення, подібним до тих, внаслідок яких і загинув її чоловік.

Княжою владою було передбачено різні розміри і види данини: у літопису їх названо уставами, уроками, оброками.

Поблизу великих міст Ольга позакладала погости – адміністративно-господарські осередки, де представники князівської влади регулярно збирали встановлену данину, чинили суд тощо. Отож Ольга, згідно із цим тлумаченням, замінила сезонне полюддя регулярним збором данини в погостах.

3. Зовнішня політика княгині Ольги. Візит до Царгорода.

Найважливішим зовнішньополітичним партнером Руської держави за часів Ольги лишалася Візантія.

Більш-менш усталеною датою щодо подорожі Ольги до Константинополя є 957 р., хоча літописець називає іншу. Встановили її на підставі свідчень візантійського імператора, учасника події, Костантина Багрянородного, який залишив спогади про дві імператорські учти руської княгині, вказуючи не лише дати кожної, а й дні тижня, на які ті випали.

Посольство княгині складалося зі 100 найшанованіших осіб, з-поміж яких – Ольжин небіж, руські княгині й боярині, священик, посли й перекладачі, купці. Разом із прислугою, воїнами та моряками почет Ольги становив майже півтори тисячі осіб.

Мета поїздки княгині Ольги до Константинополя витлумачується неоднозначно. Літописець і житійна література причини візиту вбачали у прагненні Ольги охреститися.

У літопису розповідалося, що, прибувши до Константинополя, княгиня стала християнкою і що її хресним батьком був сам імператор. Щоправда, Константин Багрянородний про хрещення Ольги у своїх спогадах не згадав жодним словом.

Отже, вирушаючи до Царграда, княгиня Ольга прагнула поновити мирну міждержавну угоду між Руссю та Візантією – адже за звичаями тих часів угода діяла доти, доки живими були володарі, що її уклали. Смерть князя Ігоря й спонукала Ольгу вирушити до Константинополя за новим текстом договору. Щоправда, укладено його вочевидячки не було. І відносини Русі та Візантії, цілком природно, стали прохолоднішими.

Спроби встановити відносини із Германською імперією

Деяке послаблення відносин із Візантією змусило Ольгу шукати іншого сильного союзника.

У західноєвропейських джерелах збереглося свідчення про посольство княгині Ольги, надіслане року 959 до германського імператора Оттона І.

Руські посли були вповноважені просити германського володаря надіслати до Києва вищих священиків для поширення християнства, а також клопотатися про встановлення відносин «миру й дружби».

Оттон І задовольнив прохання княгині й у 961 р. надіслав до Києва кількох священиків на чолі з єпископом Адальбертом, одначе розгорнути діяльність у руських землях вони не змогли.

Наприкінці життя Ольги княжа влада ослабла. Свідченням цього стала повна зміна державної політики з вокняжінням 964 р. Ольжиного сина – Святослава.

4. Заходи щодо поширення християнства

З іменем Ольги пов’язують спорудження кількох церков у Києві, зокрема церкви святого Миколи на могилі Аскольда та церкви святої Софії.

Наполегливість Ольги у справі поширення християнства була належно поцінована нащадками, для яких княгиня-християнка була, за образним висловом літописця, «передвісницею християнській землі, як вранішня зоря перед сонцем і зірниця перед світом».

За кілька століть, на думку істориків – не пізніше 13 ст., Ольгу почали вшановувати як святу.

5. Зовнішня політика князя-воїна

Похід проти Хозарії

Року 964, як свідчить літопис, Святослав вирушив у похід на Оку та Волгу, маючи на меті підкорити Хозарський каганат.

Похід тривав два роки. Протягом цього часу було подолано волзьких булгар та буртасів (мордву), ясів і касогів.

Перед руськими мечами не встояли й найпотужніші фортеці Хозарії – місто Семендер, розташоване на березі Каспійського моря, місто Саркел, що на Дону, та столиця каганату Ітіль, що у гирлі Волги.

Військова присутність русичів на землях Хозарії настільки підірвала сили цієї держави, що відновити колишню велич вона не спромоглася і невдовзі занепала.

Та всупереч гучним перемогам Святослава, мало хто з істориків оцінює його політику щодо Хозарії позитивно. Адже Хозарський каганат, немовби щит, захищав руські землі від набігів численних східних кочовиків. Із занепадом Хозарії кочові орди посунули на Русь.

Відвойовані на сході землі треба було захищати, а сил для того в Руської держави бракувало.

Тож територіальні придбання Святослава по короткім часі було втрачено.

Перший балканський похід Святослава

Не менш масштабною й так само мало результативною була кампанія Святослава на Балканах. Розпочата 967 р., вона тривала кілька років і складалася із двох походів.

Як уважають історики, до першого походу проти Болгарії Святослава спонукав візантійський імператор Никифор.

Обізнаний про вчинений Святославом розгром Хозарії, він прагнув силою руського війська упокорити свавільних болгарських володарів.

Водночас чимало дослідників, проаналізувавши перебіг подій, дійшли висновку, що Святослав мав на Балканах і власний інтерес.

Здійснюючи активну наступальну політику в південному напрямку, він мріяв про нову великокнязівську резиденцію – поближче до територій, на яких воював.

Отож, Святослав упродовж 968 р. швидко просувався землями Нижнього Подунав’я і невдовзі “взявши вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи там, у городі Переяславці, беручи данину…»

Такий розвиток подій аж ніяк не відповідав зовнішньополітичним планам Візантії, яка сама воліла володарювати на Балканах. Тому невдовзі Святославові довелося воювати вже проти військ імператора.

Не на користь Святославові складались обставини. Влітку 968 р. до Переяславця надійшла звістка про смертельну небезпеку, яка загрожувала Києву: скориставшись відсутністю великого князя та його дружини, до руської столиці підійшли орди печенігів і оточили її.

Святослав змушений був якомога швидше повертатися до Києва. На Дунай він зміг повернутися лише 970 р.

За відсутності Святослава на Балканах сталися суттєві зміни: у Візантії на престолі утвердився новий імператор Іоанн Цимісхій, який удався до всіх дипломатичних заходів, аби переконати Святослава відмовитися від його зазіхань на Балкани.

Уряд Болгарії уклав із Візантією союзницьку угоду й розпочав боротьбу проти руських залог у дунайських фортецях. Отже, Святославові довелося знову братися до зброї.

Другий балканський похід

На початку походу Святослав підкорив майже всю Болгарію, перейшов через Балканські гори і вдерся до Фракії.

Одначе у битві під Аркадіополем Святослав зазнав поразки – першої в житті.

Це змусило його повернути на Дунай і закріпитися в Доростолі (тепер Сілістра в Болгарії). Навесні 971 р. сюди підійшли війська візантійського імператора.

Святослав зі своєю дружиною опинився в облозі, яка тривала три місяці. Врешті знесилені противники погодилися на переговори.

Відбувалися вони на найвищому рівні: особисто зустрічалися руський князь і візантійський імператор.

За договором 971 р. Святослав відмовлявся від претензій на візантійські володіння у Криму та на Дунаї, візантійський імператор зобов’язувався пропустити русичів додому й надалі ставитися до них як до друзів.

Дійшовши згоди зі Святославом, візантійський володар таємно повідомив ханові печенігів Курі, що виснажені тривалим походом русичі повертаються із великою здобиччю додому.

У районі дніпрових порогів печеніги перекрили шлях до Києва. Реально оцінивши співвідношення сил, Святослав відійшов до Білобережжя, щоби там перезимувати.

На початку березня 972 р. князь вирушив до Києва. Та біля порогів його атакували печеніги. У бою загинуло багато русичів. Наклав головою і великий князь.