Німеччини, було вилучення прибутку, отриманого в результаті злочинної діяльності організованих груп і запобігання своєрідної реінвестиції коштів у сферу організованої злочинності. Майновий штраф як вид покарання, передбачений КК Німеччини, застосовується за злочинні діяння, перелік яких суворо обмежений нормами Особливої частини КК ФРН: підробка грошових знаків, підробка знаків оплати, підготовка підробки грошових знаків і підробка бланків європейських чеків та європейських чекових карт, тяжкий випадок торгівлі людьми й сутенерство, крадіжка тощо.

Основна відмінність майнового штрафу від грошового полягає в тому, що майновий штраф не обчислюється системою денних ставок, а полягає у виплаті визначеної грошової суми, яка призначається судом. При визначенні розміру майнового штрафу суд виходить не з оцінки провини особи, котра скоїла злочинне діяння, а насамперед з вартості майна винного. Майновий штраф може призначатися тільки поряд з довічним позбавленням волі або позбавленням волі на термін понад два роки.

До додаткових покарань належить одне — заборона керувати транспортним засобом, яке призначається поряд з позбавленням волі на термін від одного до трьох років або грошовим штрафом у разі, якщо злочинне діяння було скоєне при використанні або у зв’язку з управлінням транспортним засобом.

Додатковими наслідками є ті, що настають для засудженого, як правило, без спеціального призначення цих заходів у вироку (автоматично). Подібний інститут існував у кримінальному праві Франції до моменту прийняття КК Франції 1992 року. Такі покарання іменувалися допоміжними й випливали з призначення деяких основних видів покарання. До додаткових наслідків у кримінальному праві Німеччини належать позбавлення права обіймати визначені посади, користуватися правами, отриманими в результаті публічних виборів, привселюдно обирати або голосувати, бути обраним, голосувати. Такий додатковий наслідок, як поразка в цивільних правах, з 1 квітня 1970 року виключене з КК ФРН.

Позбавлення правового становища і прав дійсні з моменту набуття вироком чинності. Цілям ресоціалізації служить правове розпорядження відновлення у правах, якщо фактично минула половина терміну або «суд очікує, що в майбутньому засуджений не скоюватиме більше навмисних злочинів».

§4. Кримінальний процес

4.1. Джерела кримінального процесу

Джерела кримінального процесу країн англо-американської правової сім’ї

Великобританія. Прагнення англійської буржуазії захистити свої інтереси від свавілля королівської влади зумовили зміни у кримінально-процесуальному праві, котре пристосовувало старі феодальні норми до нових буржуазних відносин настільки, наскільки в цьому були зацікавлені правлячі кола. Поряд з загальним правом, яке продовжувало залишатись основним джерелом у роки революції та в подальшому, значного по-

ширення набувало законодавство — статутне право.

Опозиційні настрої в англійському суспільстві напередодні революції знайшли своє відображення у відомій «Петиції про право» 1628 року. Основна її вимога про заборону проводити арешти без висунення обвинувачення та рішення суду відбивала спроби палати громад протистояти свавільній розправі короля з тими, хто чинив опір його політиці. 25 червня 1641 р. в умовах, коли вже розпочалися революційні події, «Довгим парламентом» було видано Акт про скасування Зоряної палати. В цьому Акті закріплювалися: вимога про видання наказу Наbeas соrpus асt будь-якій особі, котру заарештовано чи затримано за наказом короля або його чиновників для перевірки законності

561

арешту чи затримки; обов’язки осіб, які отримували наказ, доставити заарештованого до суду. Однак у розгляданому Акті була суттєва прогалина з точки зору реальності гарантій прав арештованого на перевірку підстав для арешту, оскільки не встановлювався термін доставки до суду арештованого, а саме повільне його виконання й було постійним зловживанням.

Цікавим з точки зору того нового, що внесла англійська революція у кримінальний процес, є програмний документ левелерів «Народна угода». У ньому сформульовані такі принципи англійського процесу: заборона допиту обвинуваченого як засобу його викриття, широта повноважень суду присяжних і принцип свободи їх внутрішнього переконання; вимога швидкого розгляду справи, ведення засідання англійською мовою, визнання права обвинуваченого висувати своїх свідків, захищатися особисто або з допомогою інших осіб.

Уперіод республіки процедура Habeas corpus act зберігала свою силу. Під час протекторату О.Кромвеля були видані інструкції «для забезпечення миру в республіці», згідно з якими особа, котра посягала на протектора або ж видані ним закони мала бути ув’язнена або вислана з конфіскацією майна в разі, якщо ці дії доведено.

Початок змін у кримінальному процесі, започаткованих в революційний період, набув подальшого розвитку. Про це свідчить «Акт з метою кращого забезпечення сво-

боди особистості і попередження заточень за морем» — «Habeas corpus Act», затвер-

джений королем 26 травня 1679 р., а також окремі кримінально-правові і процесуальні норми Білля про права 1689 р., Акту про улаштування 1701 р., що його доповнюва-

ли. У такому вигляді цей Акт застосовувався в подальшому без змін. Хоча за надзвичайних обставин його дія припинялася.

Тими ж прагненнями до створення режиму недоторканості особи у кримінальному процесі був зумовлений і Статут 1696 р. про розгляд справ про зраду. Відповідно до цього статуту копія обвинувального вироку мала вручатися обвинувачуваному принаймні за 5 днів до судового розгляду справи. Обвинувачуваний отримував право на побачення з адвокатом, міг наполягати на виклику нових свідків. Однак його могли й не сповіщати про свідків, котрі мали про нього свідчити.

Аналогічні Habeas corpus act закони були прийняті в Шотландії (1701 р.) та Ірландії

(1781 р.).

Боротьба освіченої верхівки суспільства за зміцнення політичних свобод у сфері кримінального права та процесу у XVIII ст. проявилася у справах про так званий заколотницький наклеп. Такого роду обвинувачення урядовою владою неодноразово висувалися проти авторів і видавців публікацій, у яких містилася критика державної влади. У 1792 р. парламент видав спеціальний акт: присяжні отримували повну волю вирішувати питання не тільки про сам факт опублікування «наклепу», але й про винність або невинність обвинувачуваного відповідно до своїх уявлень про політику і наклеп.

УХІХ на поч. ХХ ст. відбувалася подальша демократизація процедури розгляду кримінальних справ. Прийнятий у 1836 р. акт передбачав право звинуваченого, ув’язненого у в’язницю користуватися послугами адвоката й вимагати ознайомлення з матеріалами справи. Законом 1898 р. звинуваченому надавалося право за його бажанням свідчити в суді. У 1907 р. було прийнято закон про кримінальну апеляцію, згідно з яким утворювався кримінальний апеляційний суд і в окремих випадках передбачалось оскарження та перегляд не тільки вироку коронного судді, але й вердикту присяжних.

Джерелами кримінально-процесуального права в сучасній Англії служать насамперед законодавчі акти, котрі здебільшого регулюють водночас і питання судоустрою: закони про Верховний суд 1981 р., про магістратські суди 1980 р., про присяжний 1974 р. (з подальшими змінами), про оскарження з кримінальних справ 1968 р., а також закони про кримінальне правосуддя 1925 р. і наступних років, у тому числі Закон 1988 року.

Серед актів, виданих наприкінці ХХ ст., велике значення мають такі закони: про переслідування за злочини 1985 р., про відправлення правосуддя 1985 р. і особливо

562

про поліцію й докази з кримінальних справ 1984 р. В останньому докладно регламентується діяльність поліції щодо розслідування злочинів, питання, пов’язані з проведенням обшуків та арештів, попереднім ув’язненням обвинувачуваних, розглядом скарг на дії поліцейських, а також оцінкою деяких доказів, наприклад, отриманих за допомогою комп’ютерних пристроїв. Важливе значення мають також Закон про поліцію та магістратські суди 1994 р. і Закон про кримінальний процес та розслідування 1996 року.

Що стосується норм прецедентного права, то і в галузі кримінального процесу, незважаючи на достатню кількість законодавчих актів, їх роль залишається суттєвою: воно стосується і тлумачення норм, у загальній формі викладених окремими законодавчими актами, і усунення прогалин у законодавстві.

Неодноразові спроби реформи кримінально-процесуального права були безуспішними. Так, робота створеної в 1978 році Королівської комісії з питань кримінального процесу успіху не принесла. Традиційні, старі, форми права розглядаються англійцями як підвалини й гарантії їх свобод.

Правова комісія, що подала в 1989 р. проект кримінального кодексу для Англії й Уельсу, запропонувала в майбутньому, після принципового схвалення проектів Загальної й Особливої частин КК, як третю частину цього ж кодексу розробити розділ за назвою «Доказ і процедура», тобто процесуальну частину загального кримінального і кримінально-процесуального кодексів.

Сполучені штати Америки. Дуалізм законодавства (федерації і штатів) чітко відбився також в історії кримінально-процесуального права США. Значно вплинули на судочинство і всі кримінально-правові процедури США судові традиції англійського загального права.

Особлива роль у регулюванні питань кримінального процесу належить Конституції США. У її тексті, в поправках IV, V, VI, VII, котрі увійшли складовою частиною до Білля про права (1791 р.), та в поправці XIV сформульовано не тільки багато суттєвих положень про судоустрій (у тому числі про розмежування підсудності судів федерації і штатів), але й найважливіші норми, що визначають права обвинувачуваного на різних стадіях кримінального процесу (умови проведення арештів та обшуків, право на суд присяжних, заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне й те ж діяння, заборона спонукань до надання свідчень проти самого себе, право обвинуваченого знати, в чому він звинувачується, тощо).

У XIX—ХХ ст. ці джерела доповнилися новим законодавством штатів, криміналь- но-процесуальними кодексами окремих штатів. Але англосаксонська основа американського кримінально-процесуального права лишилася непорушною. Усі питання, що стосуються кримінального процесу й судочинства на сучасному етапі, включаються у вигляді самостійних розділів у зводи законів штатів.

На федеральному рівні процес консолідації кримінально-процесуального законодавства знайшов своє вираження в розділі 18 Зводу законів США. У 1948 р. до цього розділу була включена особлива друга частина — «Кримінальний процес». Деякі важливі положення процесуального права знайшли своє відображення і в розділі 28 Зводу («Судоустрій і судова процедура»).

Значну роль у регулюванні питань судочинства відіграють нормативні акти, видані Верховним судом США на підставі повноважень, наданих йому в ряді актів Конгресу 1930-х рр., наказувати федеральним судам правила процедури з цивільних і кримінальних справ. Найважливішими серед цих постанов Верховного суду є: кримінального судочинства (1946 р.), апеляційного провадження (1968 р.), про докази (1975 р.). Окремо Верховним судом були видані правила провадження в самому суді (1980 р.), правила судового розгляду федеральними магістратами справ про малозначні злочини (1971 р.) тощо. Такі акти, як і зміни в них, стають чинними, якщо після їх схвалення Верховним судом США не буде заперечень з боку обох палат Конгресу в ході найближчої його сесії. Вони публікуються у Зводі законів США як додатки до відповідного розділу.

563

Джерела кримінального процесу в країнах континентальної правової сім’ї

Франція. Вимоги французької буржуазії щодо нової організації суду і процесу, заснованої на визнанні рівності всіх громадян перед законом, права на компетентний суд, на захист, скасування тортур, проведення публічного розслідування, арешту тільки на підставі закону знайшли своє правове закріплення вже в перших законодавчих актах початкового періоду буржуазної революції. Так, 30 квітня 1790 р. було прийнято закон про заснування суду присяжних з кримінальних справ. Прийнятий 27 листопада 1790 р. декрет створював при законодавчому корпусі касаційний трибунал, котрий мав розглядати вироки з точки зору дотримання процесуальних норм і правильності застосування кримінального права. Декретом від 20 січня 1791 р. у кожному департаменті створювався кримінальний трибунал у складі головуючого і трьох суддів.

Правові основи нового, буржуазного суду, кримінального процесу знайшли й конституційне закріплення у прийнятій у вересні 1791 р. Конституції: незалежність судової влади від адміністративної, створення суду присяжних, який складався з двох видів журі — звинувачувального (здійснювало віддання суду громадян) і журі вироку (розглядало справи по суті). Конституція встановлювала також безоплатність відправлення правосуддя, обов’язковість дотримання встановлених законом правил про затримання, арешт, звинувачення у кримінальному злочині. Порядок кримінального процесу на основах, прийнятих у конституції, був регламентований законом від 16 вересня 1791 року.

Жирондисти, перебуваючи при владі, зробили свій внесок у революційне кримі- нально-процесуальне законодавство, прийнявши Закон про надання муніципалітетам функцій поліції загальної безпеки: вони (муніципалітети) мали розслідувати злочини, що загрожували зовнішній та внутрішній безпеці держави і за якими звинувачення належало Законодавчим зборам. 19—20 жовтня 1792 р. було прийнято декрет про оновлення складу суддів, а 10 березня 1793 р. — про створення Надзвичайного кримінального трибуналу (з 29 жовтня 1793 р. Революційний трибунал. —

Л. Б., С. Б.).

Подальший розвиток революції призвів до встановлення диктатури якобінців та уведення надзвичайного законодавства, котре значно посилило повноваження Революційного трибуналу в боротьбі з контрреволюціонерами. Згідно з декретом від 14 червня 1794 р., єдиними процесуальними формами, які зберігалися, були: публічний допит звинуваченого, оприлюднення всіх свідчень і публічне проголошення відповіді кожним із присяжних на питання головуючого про винність підсудного. Декрет скасував участь у процесі захисника. Єдиним покаранням, яке трибунал міг застосувати до засуджених, була страта.

З падінням якобінської диктатури велика буржуазія після декількох перехідних форм правління створила й укріпила режим імперії Наполеона Бонапарта. Криміналь- но-процесуальне законодавство цього періоду знаменувалося появою Кримінальнопроцесуального кодексу (Кодекс кримінального розслідування) 1808 р., що набув чинності одночасно з КК 1810 р. — з 1 січня 1811 року.

Кодекс 1808 р. відіграв важливу роль у практичному перетворенні низки найважливіших положень Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Ним був узаконений суд присяжних при розгляді справ у департаментських трибуналах, встановлена змішана форма кримінального процесу: розшукова, тобто таємна письмова процедура на стадіях досудового розгляду справи (при дотриманні визначених прав обвинувачуваного) і змагальна процедура судового розгляду з властивими їй принципами усності і гласності. У той же час скасовувався принцип незмінності суддів, закріплювалася цензова система для присяжних, адміністративна влада в особі префектів департаментів і префекта паризької поліції наділялася широкими повноваженнями щодо прийняття необхідних заходів для встановлення злочинів, проступків та поліцейських порушень і для передачі винних у розпорядження судів.

564

Як і КК 1810 р., наполеонівський КПК суттєво вплинув на законодавство багатьох країн різних континентів. У самій Франції протягом майже ста п’ятдесяти років він залишався без особливих змін. І тільки всередині ХХ ст. з прийняттям у 1958 р. нового КПК кримінально-процесуальне законодавство почало зазнавати реформування.

Новий Кодекс зберіг змішану форму кримінального процесу, однак значно посилив гарантії дотримання законності на досудових стадіях і безпосередньо в судочинстві (шляхом розширення можливостей судового контролю за слідством; правом подання обвинувачуваним скарг на дії слідчих органів тощо). У ньому докладно регулюються діяльність органів дізнання й попереднього слідства (книга 1), порядок розгляду кримінальних справ про тяжкі злочини, кримінальні делікти та провини (книга 2), питання касаційного оскарження (книга 3) та особливі види провадження, зокрема, з розгляду справ про злочини, скоєні під час судового засідання (книга 4), і, нарешті, виконання вироків з кримінальних справ (книга 5).

До КПК 1958 р. включені положення про низку правових інститутів, які традиційно відносяться до галузі кримінального права та пенітенціарії. Саме цей кодекс увів у французьке законодавство «відстрочку з випробуванням» як нову форму умовного осуду, передбачив правила режиму «напівволі», визначив порядок залучення ув’язнених до праці і принципи його оплати тощо.

КПК 1958 р. а також прийняті в подальшому закони 1970, 1972, 1981—1983 рр. значно демократизували кримінальний процес: посилили гарантії індивідуальних прав громадян, спростили судочинство, впорядкували діяльність слідчих органів, суду і присяжних.

Німеччина. Кримінально-процесуальне право Німеччини початку ХІХ ст. мало інквізиційний характер. Основними постулатами його були: суміщення всіх процесуальних функцій у руках судді, таємне та письмове судочинство у справі, позбавлення обвинуваченого права на захист, застосування тортур як засобів визнання провини.

Після видання Кримінального кодексу 1871 р. у Німецькій імперії були прийняті Закон про судоустрій 1877 р. та Кримінально-процесуальний кодекс (уложення) 1877 року. У ньому знайшли своє відображення загальні демократичні ідеї реформ кримінального процесу XIX ст., які в Німеччині отримали свій розвиток у результаті перемоги буржуазної революції 1848 року. Позитивно вплинув на його зміст і французький криміналь- но-процесуальний кодекс 1808 року. Мова йде про юридичне закріплення таких принципів, як незалежність суддів, розподіл функцій обвинувачення та вирішення справ, створення самостійної прокуратури, гласність та усність судового розгляду, участь у кримінальному правосудді народних представників (шеффенів та присяжних), заборона «повороту до гіршого», вільна оцінка доказів, захист прав та свобод особи від зловживань та свавілля у кримінальному судочинстві.

У період нацистської диктатури була скасована більшість процесуальних гарантій для обвинувачуваного, законодавчо виправдано свавілля суддів і засновані спеціальні суди для розправи над супротивниками нацистського режиму (Верховний народний суд, особливі суди нижчого рівня тощо). Відповідні зміни були внесені й до Закону про судоустрій та до КПК.

Після повалення фашистського режиму на всій території окупаційних зон стали діяти (за рішенням Контрольної Ради) Закон про судоустрій і КПК у редакції 1924 року.

З моменту утворення ФРН КПК був значно змінений і доповнений, зокрема в редакції 1950 року. Слід відзначити також Закон від 19 грудня 1964 року «Про зміни кримінального судочинства та судоустрою», який став відомим під назвою «Мала реформа кримінального процесу ФРН». Ним було закріплено:

—вимога обов’язкового обґрунтування взяття під варту;

—обмеження строку утримання під вартою шістьма місяцями;

—надання права обвинуваченому після закінчення попереднього розслідування знайомитися з матеріалами справи;

—розширення права захисника на листування та побачення з обвинуваченим, котрий перебував під вартою, тощо.

565

З метою боротьби з тероризмом та іншими злочинами окремі зміни й доповнення до КПК 1877 передбачали обмеження у правах обвинуваченого. У 1974 році було ліквідовано інститут попереднього слідства, що до цього традиційно розглядався як попереднє слідство судді, яке надавало більше прав обвинуваченому на захист порівняно з дізнанням; скасовані норми, котрі надавали право обвинуваченому за участю захисника знайомитися з матеріалами справи, подавати клопотання, просити прокурора про додаткове заслуховування (це було передбачено «малою реформою кримінального процесу 1964 року»); уведено інститут виключення захисника з процесу (якщо захисник підозрюється в конспіративних контактах з підзахисним, зловживає своїм правом відвідування місця ув’язнення або якщо таке відвідування створює загрозу небезпеці ФРН тощо).

Стадія попереднього розслідування звужена до форми прокурорського дізнання, обмежені конституційні права громадян на недоторканність житла, поліції надані додаткові повноваження щодо затримання громадян.

У 1987 р. поряд з новою редакцією КК була опублікована й нова, нині чинна редакція Кримінально-процесуального кодексу, котра все ще називається КПК 1877 року. Суттєві корективи до його тексту внесені Законом про боротьбу з нелегальною торгівлею наркотиками та іншими проявами організованої злочинності (1992 р.).

4.2. Основні риси кримінального процесу

Кримінальний процес в країнах англо-американської правової сім’ї

Великобританія. За формою англійський кримінальний процес є обвинувальним, або змагальним, тобто таким, у якому весь рух кримінального процесу спрямовується зусиллями обвинувача. Крім того, він будується на засадах змагальності й полягає в тому, що на всіх стадіях являє собою спір, боротьбу формально рівноправних сторін — обвинувача та обвинуваченого, суд же є лише арбітром у їх спорі (змаганні).

Формально проти обвинуваченого виступає король (королева), обвинувач же, навіть якщо він є потерпілим від злочину, здійснює кримінальне переслідування від імені корони. Основна турбота про збирання доказів, на підставі яких вирішується справа, покладається на сторони — обвинувача та обвинуваченого.

Право порушення кримінального переслідування та збирання доказів в Англії теоре-

тично майже цілком належить приватним особам. Фактично ж у більшості випадків кримінальне переслідування порушується і здійснюється поліцією. Діяльність поліції в англійському кримінальному процесі вважається поза процесуальною, і всі факти, здобуті нею, формально не визнаються доказами до тих пір, доки не будуть пред’явлені мировому судді (магістратові) й там закріплені. Це — так звана процедура перед суддями, котрі допитують, яка замінює собою процесуальну стадію попереднього розслідування й водночас є стадією віддання обвинуваченого до суду.

Попереднє розслідування провадять також коронери — посадові особи, призначувані радами графств або міст із числа адвокатів або лікарів, котрі здобули поряд з медич-

ною освітою знання в галузі права. Коронер має право розпочинати розслідування з власної ініціативи й провадити необхідні слідчі дії (в тому числі й арешти) без санкції суду. Свідки під страхом кримінальної відповідальності зобов’язані з’явитися на виклик коронера й дати свідчення. Коронер має право припинити розслідування або його продовжити, скликавши журі. Результати коронерського розслідування оформлюються вердиктом присяжних, який є підставою для направлення справи на розгляд суду присяжних.

Органом публічного обвинувачення є дирекція публічних переслідувань, котра без-

посередньо підпорядковується одному з членів уряду — генеральному атторнею. Основне її завдання — підтримання обвинувачення у справах, які стосуються інтересів Корони (особливо тяжкі і складні за характером злочин.

566

Обвинувальні повноваження надано й адміністративним відомствам у справах про злочини, які торкаються їх інтересів. Так, управління пошт переслідує винних у злочинах, передбачених законом про поштову службу, тощо.

Кримінальні справи в Англії розглядають такі суди: магістратські, Суд Корони, кри-

мінальне відділення Апеляційного суду, Апеляційний комітет палати лордів. Магістратські суди називають також судами малих сесій або судами сумарної

юрисдикції. Вони розглядають кримінальні справи без участі присяжних. Крім того, вони проводять попереднє судове розслідування у справах, які суд повинен слухати з участю присяжних, перевіряючи при цьому достатність доказів і здійснюючи процедуру віддання до суду для передачі до Суду Корони.

Суд Корони — вищий кримінальний суд присяжних, котрий входить до Верховного суду. Справи в ньому розглядають окружні судді, рекордери та судді з відділення королівської лави Високого суду. Призначення того чи іншого судді залежить від категорії кримінальної справи.

Кримінальне відділення Апеляційного суду розглядає апеляції на вироки та апеляцій-

ні постанови Суду Корони.

Апеляційний комітет палати лордів — вища й остаточна апеляційна інстанція. Голова — лорд-канцлер. Судовий склад для розгляду справ — від трьох до п’яти лордівсуддів із числа довічних членів палати (професійних юристів).

Обвинуваченому дається право самому вирішувати, в якому суді має розглядатися його справа — магістратському чи суді присяжних.

Провадження у справах, які розглядаються в Суді Корони, починаються з подання мировому судді (магістратові) графства заяви про обвинувачення. Ця заява може бути подана особою, котрій відомі факти, про які вона повідомляє, незалежно від того, чи є ця особа потерпілою. Заява може бути зроблена в будь-якій формі, за винятком випадків, коли вимагається арешт правопорушника. У цьому випадку одразу ж подається письмова заява про обвинувачення, котра має бути підтверджена під присягою.

Обвинувачений може бути викликаний до суду трьома способами:

1)наказом про виклик (судовою повісткою), який надсилається або вручається обвинуваченому й містить наказ з’явитися до суду в певний час. Перш ніж видати судовий наказ, магістрат повинен пересвідчитись у тому, що він має на це право і у справі є достатньо доказів проти особи, названої в заяві про обвинувачення;

2)наказом про арешт, коли є достатньо підстав та одного лише виклику буде недостатньо для забезпечення явки обвинуваченого. Цей наказ адресується поліції або — за певних обставин — приватним особам. У ньому міститься пропозиція арештувати обвинуваченого й доставити його до суду;

3)арешт без наказу, коли це дозволено законом. Арештованою може бути особа, котра раніше не засуджувалася, але скоїла такий злочин, за яким на підставі закону може бути позбавлена волі на п’ять і більше років, а також будь-який злочин, покарання за який точно визначене законом, або ж замах на злочин однієї з цих категорій.

Попередній судовий розгляд (процедура перед суддями, котрі допитують) провадиться магістратським судом стосовно будь-якого злочину, скоєного особою, викликаною або доставленою до суду. Попередній допит може мати місце й перед одним суддею. Засідання суду, на якому ведеться допит, закрите.

Суд (або один суддя) визначає, чи достатньо підстав для віддання обвинуваченого до суду, а також вирішує питання: яке обвинувачення він повинен висунути обвинуваченому; до якого місця знаходження Суду Корони має бути надіслана справа; чи слід брати обвинуваченого під варту, чи можна залишити його на волі, віддавши на поруки; чи буде зроблено «попередження про алібі»?

Після віддання обвинуваченого до суду суддя повинен надіслати в суд, у якому слухатиметься справа, свідчення свідків та заяву обвинуваченого. Обвинувачений має право за плату отримати копію протоколу свідчень.

Обвинувачений, щодо котрого складений обвинувальний акт (подається до Суду Корони проект обвинувального акту, який стає законним документом і перетворюється

567

на обвинувальний акт лише тоді, коли його підписує відповідний чиновник Суду Корони), повинен особисто з’явитися до суду для висунення йому обвинувачення. Якщо обвинувачений був відпущений на поруки, то він мусить з’явитися до суду й буде направлений у спеціальну камеру, щоб чекати там початку судового розгляду. У разі неявки обвинуваченого суд видає наказ про його арешт, проводить стягнення з його поручителів і подовжує на невизначений час зобов’язання обвинувачів та свідків щодо явки до суду.

Упроцесі судового засідання у випадку, якщо обвинувачений визнав себе винним, адвокат обвинувачення коротко викладає факти й викликає поліцейського чиновника, котрий вів справу, для того, щоб той схарактеризував обвинуваченого та обставини справи. Потім захисник подає аргументи на користь пом’якшення покарання. Інколи його виступ підкріплюється свідченнями свідків і самого підсудного. Після цього підсудному надається можливість виступити перед судом, а потім виноситься вирок.

Якщо підсудний не визнав себе винним у висунутому обвинуваченні або в будь-якій його частині, то тим самим він визначив характер суперечки, яка виникла між ним і короною. Ця суперечка має бути вирішена судом — малим журі з 12 присяжних засідателів, котре формується за відповідними правилами.

Вердикт присяжних оголошується у відкритому судовому засіданні у присутності всіх присяжних і підсудного. Він не є остаточним, оскільки суд може запропонувати присяжним переглянути його. Лише після того, як суддя схвалить вердикт і дасть клеркові розпорядження занести його до протоколу, він вважається остаточним.

Після винесення обвинувального вердикту суддя постановляє вирок. Перед проголошенням вироку він надає можливість обвинувачеві та захиснику висловити свої міркування щодо міри покарання і знайомиться з довідкою поліції про наявність попередніх судимостей в обвинуваченого, його репутацію та обставини його життя. Підсудному надається можливість зробити всі заяви, які він бажає, в доповнення до промови захисника про пом’якшення вироку. Вироки в англійських судах не мотивуються.

Якщо присяжні винесуть виправдувальний вердикт, то суддя постановляє виправдальний вирок, яким звільняє підсудного від обвинувачення і з-під варти.

Упорядку сумарного (спрощеного) провадження розглядаються справи про малозначимі діяння, а якщо обвинувачений згоден, то й деякі справи про злочини, котрі переслідуються за обвинувальним актом. Як правило, розгляд справи в суді сумарної юрисдикції займаєвсього кілька хвилин: цісуди розглядають до98 відсотків кримінальнихсправ.

Сполучені Штати Америки. За своєю формою кримінальний процес США є обвинувальним, або змагальним, як і в Англії. Порушувати кримінальне переслідування й підтримувати обвинувачення в суді може потерпілий від злочину. До їх послуг у США існують численні приватні розшукові бюро, які за плату проводять розшуки на користь того, хто до них звертається. У більшості випадків кримінальне переслідування у США порушується і здійснюється поліцією, федеральним бюро розслідувань (ФБР) та органами атторнейської служби.

Основним органом розслідування є поліція, до складу котрої входять численні установи, які створюються різними владами. Прийнято розрізняти поліцію федеральну, поліцію штатів та місцеву поліцію.

Федеральна поліція включає і ФБР. Воно підпорядковується міністрові юстиції (ге- нерал-атторнею) США. ФБР розслідує найнебезпечніші злочини, що переслідуються за федеральними законами. Характер діяльності інших федеральних органів розслідування в межах поліції визначений федеральним законодавством з урахуванням їх належності до тієї чи іншої галузі виконавчої влади.

Компетенція органів розслідування, які входять до структури поліції кожного зі штатів, визначається законодавством штатів, їх територіальна юрисдикція обмежена штатом. Начальник поліції підпорядковується губернаторові.

Компетенція федеральних органів розслідування й відповідних органів у штатах чітко не розмежована, оскільки відповідальність за деякі злочини може бути передбачена і федеральним законом, і законом штату.

568

Атторней — особа, котра здійснює правозастосовчу діяльність від імені та в інтересах довірителя. Таким довірителем може бути, наприклад, федеральний уряд, уряд штату або орган місцевого самоврядування. Один із основних обов’язків атторнея — проведення розслідування порушень закону й висунення обвинувачення у кримінальних справах.

Хоча в літературі термін «атторней» нерідко перекладається як «прокурор», становище атторнея в системі органів влади, сфера діяльності та його повноваження значно більші, ніж у країнах, де існує інститут прокуратури. Він може виступати як адвокат у цивільній справі та обвинувач у кримінальній справі, як урядовий юрисконсульт з тех- ніко-юридичних питань і як радник із широких проблем політики тощо.

Органом розслідування в США, як і в Англії, є також коронер. Він встановлює причини смерті в тих випадках, коли вони не відомі або коли є підстави припускати, що смерть була насильною, проводить розслідування з участю присяжних, число яких встановлене процесуальним законодавством штатів. Висновки коронерського розслідування називаються вердиктом. У ньому вказується, чи мало місце вбивство, яка медична причина смерті, коли, де і яким чином було скоєно вбивство, а також ім’я винного, якщо воно встановлене.

Цей вердикт не є актом віддання до суду. Відповідно до встановленого у штаті порядку, він направляється окружному атторнею, котрий складає обвинувальний акт і передає його до органу віддання до суду — великого журі, якщо законом штату воно передбачене, або безпосередньо до суду. Якщо велике журі відмовляється винести вердикт, справа проти обвинувачуваного припиняється. Після винесення несприятливого для обвинувачуваного вердикту йому офіційно повідомляють про висунуті обвинувачення і про день суду.

Якщо обвинувачуваний незаможний, то судом йому призначається адвокат. Органами розслідування в США є також різного роду комітети й комісії, створювані

органами виконавчої влади (наприклад, комітетзрозслідуванняорганізованої злочинності). Формально вважається, що дані, зібрані органами розслідування, не мають доказової ваги і призначені як матеріал для підтримання обвинувачення, а не для суду. Поліцейські та співробітники ФБР виступають як свідки в суді з приводу виявлених ними обставин, а також подають суду заяви допитаних осіб. Після закінчення розслідування

справа передається до суду. Потерпілий може звернутися до суду й безпосередньо. Офіційно вважається, що процесуальною стадією розслідування кримінальної спра-

ви є попереднє слухання справи в суді. Тому теоретично першим кроком кримінального процесу в США є доставка до мирового судді (магістрату) заарештованої за підозрою у скоєнні злочину особи для з’ясування питання про обґрунтованість порушення кримінального переслідування і про запобіжний захід. У разі, якщо обвинувачений відмовився від попереднього розслідування (він має на це право), суддя висуває йому обвинувачення й вирішує питання про те, відпустити його під заставу або взяти під варту. У протилежному випадку — суддя може надати обвинуваченому певний термін для запрошення захисника та для виклику свідків.

Заслухавши свідчення й пояснення, суддя вирішує питання про те, чи достатньо підстав для притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності. Якщо таких підстав немає, він постановляє припинити справу, у протилежному випадку притягує обвинуваченого до кримінальної відповідальності і, якщо справа йому підсудна, в тому ж засіданні вирішує справу по суті й виносить вирок. Якщо справа йому не підсудна, нижчий суд направляє її до того суду, котрому вона підсудна.

Традиційною рисою американського кримінального судочинства є те, що підсудний має право на суд присяжних, якщо йому загрожує більше ніж 6-місячний термін ув’язнення. Журі присяжних у більшості американських штатів складається з 12 чоловік, відібраних із представників різних прошарків суспільства.

Процедура судового розгляду кримінальних справ детально розробляється законодавством штатів і федерацією, а в деяких випадках випливає з прецедентів загального права.

569

Судове засідання починається з загальної інструкції, яку дає суддя присяжним; потім обидві сторони у процесі дають короткий виклад своєї позиції. Американське судочинство послідовно дотримується принципу змагальності. Суддя в основному залишає свободу дій за сторонами процесу. Останні ніби ведуть між собою боротьбу шляхом несподіваного представлення доказів, виклику свідків для допиту, а також мають право на перехресний допит. Основна увага в ході судового розгляду приділяється усним виступам (свідків, експертів, прокурора, адвоката, обвинувачуваного тощо).

Однією з особливостей американського змагального процесу є те, що протягом усього судового розгляду діє презумпція невинності підсудного. Тягар доведення провини обвинувачуваного лежить на стороні обвинувача, який має переконати у своїй правоті колегію присяжних. При цьому велику роль відіграє правило про припустимість і неприпустимість доказів, встановлене за рішенням у справі Меппа (1961 р.), згідно з яким забороняється використовувати в судовому процесі докази, отримані незаконним шляхом.

Велику роль у розвитку правила припустимості доказів відіграли також рішення Верховного суду 60—70-х років: зокрема, у справі Міранди, про обов’язковість попередження обвинуваченого перед допитом про те, що він має право на мовчання, а також дати згоду на свідчення у присутності адвоката. Обвинувачуваний може зажадати виключення будь-яких визнань, отриманих, приміром, шляхом незаконного стеження.

Заключною стадією кримінального процесу є рішення головного питання про вин-

ність або невиннітість обвинувачуваного. Право вирішувати це питання належить журі присяжних, а не судді. У деяких штатах присяжні визначають не тільки винність обвинувачуваного, але й міру покарання. Вердикт (вирок), що його виносить журі, має бути одноголосним. Якщо такої одноголосності не вдається досягти і суддя не може вплинути на позицію присяжних, то він визнає суд недійсним через відсутність одноголосності присяжних.

У більшості штатів винесення вироку здійснюється суддею. Суддя має велику свободу у виборі закону і, згідно з обставинам справи, — міри покарання. Для останніх десятиліть характерна тенденція до деякого скорочення свободи суддівського розсуду.

Лише невелика кількість кримінальних справ розглядається й вирішується на основі суду присяжних. Значна більшість справ у штатах розглядається суддею одноосібно у спрощеному порядку. Це так зване сумарне судочинство дозволяє розглядати справи без дотримання жорстких формальних правил, у прискореному порядку. Вирішальне значення по таких справах мають протоколи й рапорти поліції, а також свідчення самих поліцейських як свідків обвинувачення. Терміни покарання по таких справах не перевищують 5 років.

Кримінальний процес у країнах континентальної правової сім’ї Франція

Франція. Кримінально-процесуальне право Франції являє собою форму змішаного або континентального процесу. Для неї характерні такі чинники: наявність самостійної стадії попереднього розслідування, чітке розмежування розслідування і стадії судового розгляду кримінальної справи по суті. При цьому, на відміну від попереднього розслідування, судовий розгляд заснований на принципах гласності, усності, безпосередності та змагальності у веденні процесу.

Порушення кримінального переслідування, а також керівництво судовою поліцією,

нагляд за розслідуванням і підтримання обвинувачення в суді, забезпечення виконання судових рішень покладено на прокуратуру, система органів котрої представлена: прокурором Республіки, генеральним прокурором при апеляційному суді, генеральним прокурором при Касаційному суді.

Прокурор Республіки приймає скарги та повідомлення про злочини й вирішує відповідно до своїх повноважень, які заходи щодо них ужити.

570

Попереднє розслідування у французькому кримінальному процесі має дві форми:

попереднє слідство й дізнання.

Попереднє слідство є обов’язковим лише у справах про злочин. В окремих випадках воно може провадитися й у справах про делікти та проступки.

Проведення попереднього слідства є прерогативою слідчого судді, а у справах про діяння неповнолітніх — судді у справах неповнолітніх.

Слідчий суддя може проводити слідство лише на підставі вимоги прокурора Республіки, в тому числі й у випадку явного проступку або делікту. Розслідуючи справу, він має право висунути обвинувачення будь-якій особі, але у скоєнні діяння, вказаного лише у вимозі прокурора. Якщо ж у ході розслідування стало відомо про діяння, не вказані у вимозі прокурора, він зобов’язаний негайно повідомити його про скарги, що надійшли до нього, або передати йому протоколи, в яких вони зафіксовані.

Слідчий суддя проводить усі слідчі дії, які він вважає за необхідні для встановлення істини, пояснює обвинуваченому його права.

Затриманий обвинувачений має право після першої ж явки до слідчого судді вільно спілкуватися зі своїм захисником, допит здійснюється у його присутності. Матеріали справи повинні бути передані захисникові обвинуваченого та представникові цивільного позивача не пізніше, ніж за 24 години до кожного допиту обвинуваченого або цивільного позивача.

Слідчий суддя може, залежно від обставин, видати мандат про явку, на приведення, на затримання або арешт обвинуваченого. Мандати підлягають виконанню на території всієї Республіки в чітко визначені терміни.

Взяття під варту — винятковий запобіжний захід. Він не може перевищувати чотирьох місяців. Але якщо необхідно надалі тримати обвинуваченого під вартою, слідчий суддя має право подовжити цей термін ще до чотирьох місяців спеціальною мотивованою постановою, заснованою на матеріалах справи, а також за мотивованою вимогою прокурора Республіки.

Після закінчення слідства матеріали направляються прокуророві Республіки, котрий зобов’язаний повідомити слідчому судді свої вимоги не пізніше триденного терміну.

У більшості випадків попереднє розслідування провадиться у формі поліцейського дізнання. До складу судової поліції входять посадові особи, чиновники й агенти. Посадовими особами судової поліції є: мери та їх помічники, офіцери, чини жандармерії й окремі жандарми, поліцейські комісари, офіцери та деякі чини державної безпеки, комісари поліції, їх помічники й офіцери поліцейської префектури. Вони проводять усі необхідні дії з дізнання і мають право арештувати обвинуваченого. Про всі відомі їм злочини вони зобов’язані негайно інформувати прокурора Республіки, а після закінчення дізнання направити йому матеріали справи.

Органом віддання до суду є обвинувальна камера. Вона складається з голови і двох членів апеляційного суду, які на своєму засіданні вирішують питання про те, чи достатньо зібрано доказів проти обвинуваченого.

Якщо обвинувальна камера приходить до висновку, що діяння обвинуваченого не містить складу злочину, ні делікту, ні проступку, або коли особа, котра вчинила діяння, залишилася невідомою, або якщо немає достатніх доказів проти обвинуваченого, вона оголошує про припинення кримінального переслідування, у протилежному — розпоряджається про направлення справи відповідно до виправного або поліцейського трибуналу. Якщо діяння обвинуваченого містить склад злочину, обвинувальна камера виносить постанову про віддання обвинуваченого до суду присяжних.

Обвинувальна камера може за клопотанням генерального прокурора, однієї зі сторін або з власної ініціативи дати розпорядження про проведення додаткових слідчих дій, які вона вважає необхідними. Додаткове розслідування провадиться одним із членів обвинувальної камери або слідчим суддею, вповноваженим нею для цієї мети.

Розгляд кримінальних справ за першою інстанцією відбувається: в судах присяжних (справи про злочини); у виправних трибуналах (справи про делікти); у поліцейських трибуналах (справи про проступки).

571

Справи про злочини неповнолітніх, котрі не досягли 16 років, а також про серйозні делікти й проступки неповнолітніх розглядають суди у справах неповнолітніх, які запроваджені за місцем знаходження трибуналів вищої інстанції. Справи про злочини, скоєні неповнолітніми, котрі досягли 16 років, розглядаються судами присяжних для неповнолітніх, створеними при апеляційних судах.

Порядок розгляду справ про злочини в суді присяжних. Суд присяжних склада-

ється з суду у власному розумінні цього слова та журі. До складу суду у власному розумінні цього слова входять голова і два асесори. Журі складається з громадян, унесених до списків присяжних згідно з існуючими правилами.

З числа присяжних, унесених до сесійного списку, за існуючими правилами створюється журі з 9 присяжних, яке вирішує справу. Обвинувачений, а якщо їх кілька, то всі обвинувачені мають право у процесі формування складу присяжних відвести не більше п’яти присяжних, а прокурор — не більше чотирьох. Журі вважається сформованим з того моменту, коли з урни будуть вибрані 9 бюлетенів з прізвищами, щодо яких не заявлено відводу, а якщо це потрібно, то й бюлетені з прізвищами додаткових присяжних.

Судовий розгляд проходить публічно, однак голова може заборонити всім неповнолітнім або деяким з них доступ до залу засідань. Засідання може вестися за закритими дверима лише у випадках, коли є небезпека, що гласність завдасть шкоди громадському порядку або моралі. Вирок завжди проголошується у відкритому засіданні.

Голова суду має великі права. Він відповідає за дотримання порядку в судовому засіданні й керує судовим розглядом. Асесори та присяжні можуть ставити запитання обвинуваченому і свідкам лише з дозволу голови, а обвинувачений, його захисник, цивільний позивач і його представник — лише через головуючого. Однак прокурор має право безпосередньо ставити запитання обвинуваченому та свідкам.

Голова суду наділений дискреційними повноваженнями, згідно з якими він може «по совісті й честі» вживати будь-які заходи, корисні, на його думку, для встановлення істини.

Обвинувачення в суді присяжних підтримує генеральний прокурор апеляційного суду або прокурор Республіки особисто або через своїх заступників. Прокурор іменем закону звертається до суду з усіма вимогами, які він вважає корисними. Суд зобов’язаний вислухати, обговорити й винести щодо них рішення.

Присутність захисника обвинуваченого в судовому засіданні обов’язкова, за відсутності ж обвинуваченого справа може слухатися. Після кожного засідання обвинуваченому, який не з’явився, а також обвинуваченому, який видалений із залу судового розгляду за порушення порядку, дається через секретаря судового засідання для ознайомлення протокол судового засідання і вручаються копії вимог, заявлених прокурором, та постанови суду.

Обвинувачений, цивільний позивач та їх представники можуть заявити клопотання, про вирішення яких суд зобов’язаний винести постанову.

Після закінчення судового слідства суд вислуховує цивільного позивача та його представників, прокурор викладає свої вимоги, а обвинувачений і його захисник подають доводи захисту. Останній виступ у дебатах завжди належить обвинуваченому або його захисникові.

Після цього голова оголошує судовий розгляд закінченим, дає розпорядження про передачу секретареві суду присяжних усіх матеріалів справи, крім постанови обвинувальної камери про віддання до суду, оголошує запитання, на які повинні дати відповідь суд і журі в дорадчій кімнаті. Якщо з приводу питань виникає суперечка, суд, вислухавши думку прокурора, сторін та їх представників, вирішує її своєю постановою.

Постанова і проголошення вироку. Голосування членів суду присяжних відбувається в дорадчій кімнаті шляхом подання письмових бюлетенів, у яких присяжні спочатку висловлюються з питань про головний факт (тобто про винність або невинність), а потім додаткових, якщо такі були поставлені. Результати голосування голова зазначає на полях опитувального листа під кожним запитанням. Будь-яке несприятливе для об-

572

винуваченого рішення, в тому числі й відмова визнати наявність пом’якшуючих провину обставин, приймається більшістю не менш ніж у вісім голосів. У разі ствердної відповіді на запитання про винність суд присяжних відразу ж вирішує питання про міру покарання. Після цього проводиться таємне й роздільне голосування стосовно кожного обвинуваченого.

Якщо яке інкриміноване обвинуваченому діяння, не підпадає чи перестало підпадати під дію кримінального закону або якщо обвинувачений оголошений невинним, суд присяжних виправдовує його. Якщо на користь обвинуваченого встановлені обставини, які виключають застосування покарання, суд присяжних звільняє його від покарання.

Про прийняті рішення робиться позначка на опитувальному листі, який підписується в процесі засідання головою і присяжним, призначеним першим за результатами жеребкування. Відповіді суду присяжних на поставлені запитання є остаточними. Після цього в залі засідань оголошуються відповіді присяжних, вирок суду й тексти законів, які застосував суд.

Після винесення вироку голова, за наявності підстав, роз’яснює обвинуваченому його право оскаржити вирок у касаційному порядку й повідомляє йому терміни подання касаційної скарги.

Виправдана особа не може бути знову затримана, і їй не може бути знову висунуто обвинувачення у скоєнні того ж самого діяння, навіть якщо йому дають іншу кваліфікацію. Коли ж у ході судового розгляду виявлені докази про скоєння обвинуваченим інших діянь, ніж ті, за які він був відданий до суду, і прокурор заявляє про порушення кримінального переслідування, то голова дає розпорядження, щоб виправданий обвинувачений був негайно під вартою направлений до прокурора Республіки, котрий зобов’язаний негайно заявити вимогу про початок розслідування.

Порядок розгляду кримінальних справ у виправних і поліцейських трибуналах у зага-

льних рисах такий же, як і в суді присяжних, але є й багато відмінностей. Виправний трибунал складається з голови та двох суддів. Він приймає до свого розгляду справи про делікти. Деякі справи, зокрема про обвинувачення в автошляхових злочинах, розглядаються професійним суддею одноосібно. Державне обвинувачення підтримує прокурор Республіки або один із його помічників.

Справа може бути в окремих випадках розглянута без обвинуваченого, якщо він заявив про це в письмовій формі або не з’явився без поважних причин.

У випадках, коли працівники судової поліції вповноважені на основі спеціальних вказівок закону констатувати вчинення деліктів за допомогою протоколів і рапортів, спростування фактів, встановлених цими протоколами й рапортами, допускається лише шляхом подання письмових доказів або показань свідків. Факти, зафіксовані у протоколах, вважаються достовірними, доки не заявлено про фальшивість протоколів.

Вирок виноситься того ж дня, коли було закінчено судовий розгляд, або через декілька днів. В останньому випадку голова повідомляє присутнім сторонам про день, коли вирок буде оголошений. Вирок, винесений за відсутності обвинуваченого, доводиться до його відома спеціальним повідомленням. Протягом 10 днів з дня повідомлення або одного місяця, якщо він проживає за межами Франції. Обвинувачений має право подати заперечення проти виконання вироку в цілому або в частині, яка стосується долі цивільного позову. У ті ж самі терміни заперечення на вирок, винесений за їх відсутності та проти їх інтересів, можуть подати цивільний позивач і цивільний відповідач. Заперечення на вирок не має сили, якщо особа, котра подала його, не з’явиться в термін, встановлений трибуналом для розгляду заперечення.

Поліцейський трибунал розглядає справи про проступки. Розгляд справ спрощений і здійснюється одним суддею. Функції прокуратури в поліцейському трибуналі виконують комісари або офіцери поліції, призначені генеральним прокурором при апеляційному суді, а у справах про нанесення шкоди навколишньому середовищу — спеціалісти, призначені відповідною службою, а також прокурор Республіки особисто або через своїх заступників, якщо покарання, передбачене за проступок, перевищує 10 днів тю-

573

ремного ув’язнення або 400 франків штрафу, та в інших випадках, коли він вважає це за доцільне.

Факти вчинення проступків доказуються протоколами або рапортами судової поліції, а за їх відсутності або ж для підтвердження — показаннями свідків. Присутність обвинуваченого при розгляді справи не обов’язкова, але обвинувачений може подати заперечення на вирок.

Справа може взагалі не розглядатися. Не викликаючи обвинуваченого до трибуналу, суддя на підставі поліцейського протоколу дає вказівку повідомити особі, котра вчинила проступок, про її право сплатити штраф, розмір якого визначає суддя. Лише якщо штраф не виплачено в установлений для цього строк, суддя приступає до розгляду справи й виносить своє рішення.

Німеччина. Метою кримінального процесу в Німеччині проголошувалося здійснення кримінального права держави, приведення в дію тих законів, якими це право визначається. Формально кримінальний процес був побудований з обмеженням слідчого початку на користь змагального, з незалежністю слідчого судді від прокурора і навіть з допущенням захисника на стадії попереднього розслідування.

Право порушення публічного обвинувачення належить прокуратурі. Якщо предметом процесу є проступок, то прокуратура має право за згодою суду вирішити питання про віддання до суду обвинуваченого без кримінального переслідування (якщо провина правопорушника незначна).

Усправах про малозначні діяння прокуратура може відмовитися від публічного обвинувачення й водночас покласти на правопорушника такі зобов’язання:

а) виконати певну роботу з метою усунення шкоди, завданої діянням; б) внести певну грошову суму на користь установи або до державної казни; в) виконати громадсько-корисну роботу.

При цьому встановлюється певний термін (до одного року). Якщо обвинувачений виконує ці обов’язки, то він звільняється від відповідальності.

Упроцесі розслідування справи прокуратура має право вимагати від усіх органів та осіб різні відомості. Поліція зобов’язана виконувати всі вимоги й доручення прокуратури.

Затримання громадян з метою встановлення особи не може продовжуватися більше 12 годин. Затриманий має бути негайно доставлений до дільничного судді для отримання санкцій на взяття під варту. При допиті обвинуваченого суддею дозволяється присутність представника прокуратури й захисника, свідків або експерта — представника прокуратури, обвинуваченого й захисника.

Кримінально-процесуальним кодексом передбачені посади слідчого судді вищого земельного суду і слідчого судді Верховного суду ФРН (вони розслідують складні злочини).

Суд, який компетентний розглядати справу по суті, приймає рішення про відкриття судового розгляду. В обвинувальному висновку має бути клопотання про відкриття судового розгляду, разом з обвинувальним висновком до суду направляються всі матеріали кримінальної справи.

Вобвинувальному висновку мають бути відображені всі суттєві результати розслідування. Вони можуть не оголошуватися, якщо справу розглядатиме суддя одноосібно.

Голова суду вручає обвинуваченому обвинувальний висновок і пропонує йому протягом певного терміну заявити клопотання, подати додаткові докази.

Суд виносить ухвалу про відкриття судового розгляду, допускає обвинувачення до розгляду справи. Суд може перекваліфікувати обвинувачення. Прокуратура може скласти новий обвинувальний висновок (суттєві результати розслідування в ньому вже можуть не наводитися).

Підготовка до слухання справи. Виклик учасників судового розгляду здійснює головуючий. Він може залучати й нові докази. Прокуратура має право викликати інших осіб.

Судовий розгляд повинен розпочатися не раніше ніж через тиждень після вручення підсудному виклику. Якщо цього не відбулося, слухання відкладається (підсудний мо-

574