3. Ремесло та промисли
Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість ремісників, їх професій. Так, у кінці XVI — першій половині XVII ст. у Руському і Волинському воєводствах налічувалося понад 8000 ремісників. За даними перепису 1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26 % жителів були ремісниками. Внаслідок політики московської влади, що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники становили незначну кількість: у Чернігові — 4,5 %, у Гадячі — 16 % всіх жителів. Значними ремісничими центрами були Ніжин — 42,3 % дворів ремісників, Стародуб — 48,5 %. У Києві працювало 4 тис. ремісників. У Харківському намісництві ремеслом займався 1 % населення, в Катеринославському намісництві — 4 %. Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдосконалювалося, появилися нові галузі виробництва. У першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей. Окремі міста стали центрами ремісничого навчання. Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків, які перевозили товари гужовим і водним транспортом. Посилилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісники застосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд з кращими зразками західноєвропейського ремесла. У XVI — першій половині XVII ст. кількість цехових об'єднань збільшилася. Чисельність ремісників у цехах була різна: від 4 до 50 майстрів. Після Визвольної війни середини XVII ст. продовжувався процес створення цехів. Типовим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників різного фаху. За царською грамотою 1660 p. усі київські ремісники (понад ЗО спеціальностей) належали до чотирьох цехів. Діяльність цехів регламентувалася цеховими статутами, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сировини, що закуповувалась. Утруднювався вступ до цеху нових членів, для цього збільшувалися строки учнівства, а від членів вимагали "чистоти походження". Польсько-німецька міська верхівка не допускала українців до багатьох цехів, забороняла їм мати свої майстерні. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який насамперед задовольнявся партачами (позацеховими майстрами). У першій половині XVII ст. питома вага партачів у суспільному виробництві міст України була досить значною. У Львові вони становили понад 40 % усіх ремісників. На відміну від цехових ремісників, які були під юрисдикцією магістрату, партачі були під захистом шляхти, духовенства, замку й обслуговували їх потреби. Одночасно вони працювали на ринок, підриваючи своєю конкуренцією цехове ремесло. У ході Визвольної війни середини XVII ст. українські ремісники завоювали право вступати в будь-який цех і займатись усіма видами ремесла. В Лівобережній Україні та Слобожанщині козацька і російська адміністрація активно втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, давала дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст. Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом партачам. Місцева влада встала на захист цехів, але чисельність партачів зростала. У більшості українських міст на двох цехових ремісників припадав один позацеховий. Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ремеслом. Укладались угоди міських цехів з нецеховими ремісниками про поділ функцій, сплату певних податків. Протягом XVI—XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення продукції на ринок. У багатьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшували чисельність підмайстрів і учнів. Стала звичайним явищем практика використання наймитів, кількість яких становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри й учні. Протягом XVI—XVIII ст. набули поширення сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не додатком до сільського господарства. У першій половині XVII ст. серед сільських ремісників, які становили 3 % населення, налічувалося 200 ремісничих професій. Серед них помітне місце займали ткацтво (виробництво полотна, селянських сукон, килимів, хусток, рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (виготовлення возів, дерев'яного посуду, скринь, знарядь пращ). Окремі села були відомі своїми ремісниками та їх виробами. Наприклад, село Смолевичі на Чернігівщині славилося виробництвом килимів, села Роменського і Миргородського повітів на Полтавщині — ряднинами. На Чернігівщині цілі села жили з продажу дерев'яних і гончарних виробів, дьогтю, смоли. У передгірських і гірських районах Галичини поширилося сільське ткацтво на місцевих льоні та коноплі, що там вирощували. За обсягом виробництва воно перевищувало цехове. Селяни містечка Комарно поблизу Львова у XVII ст. щорічно виготовляли 16—18 тис. штук полотна (близько 400 тис. пог. м). Поступово відбувався процес підпорядкування сільського ремесла міському. Внаслідок певної насиченості сільського ринку ремісник намагався збути свій товар у місті. Проте це вдавалося їм з великими труднощами. Адміністрація міста штрафувала чи конфісковувала товар сільського ремісника, який втручався в монополію цехових ремісників. Сільські ремісники намагалися переселитися в місто. Переважна більшість втікачів поповнювала ряди партачів.
Промисли: Значного поширення стали набувати й сільські промисли. У фільварках розвивалася переробка сільськогосподарської продукції. З'являлися водяні млини, ґуральні, броварні тощо. Майже кожний шляхетський маєток мав ґуральню звичайно на один — три казани, броварню, медоварню. У першій половині XVII ст. вже зустрічаються ґуральні на шість і більше казанів, де в середньому працювало до 10 чол.
Для збільшення прибутків магнати й шляхта у своїх маєтках розширяли (або засновували) промисли, безпосередньо не зв'язані з сільським господарством: по виробництву заліза (рудні), поташу (буди), селітри (варниці), скла (гути), випалювання вугілля, виварювання солі (жупи) та ін. Це зумовлювалось як природними факторами (наявністю сировини), так і суто економічними — можливостями збуту продукції. Рудні були поширені в Північній Київщині, на Волині та в ряді районів Руського воєводства. Так, лише за даними реєстру скарг шляхти до Люблінського трибуналу за 1590—1625 pp., на Київщині й Брацлавщині діяло понад 20 рудень. У поборових реєстрах 1569 р. зафіксовано багато, як на той час, рудень у Руському воєводстві, зокрема в Перемишльській землі — 12, Львівській землі — 13.
У залізоробному виробництві існувало два типи підприємств: із застосуванням тільки ручної праці та частково механізовані за допомогою водяного колеса. На руднях останнього типу існував певний технічний поділ праці. Ці, як правило, відносно невеликі підприємства складалися з трьох відділів: димарки, де варилося залізо; великого молота для обробки криці, кузні, де виготовлялися залізні вироби. Водяний двигун приводив у рух молот і ковальські міхи. Безпосередньо на рудні працювали наймані фахівці, що одержували платню натурою і грішми; допоміжні роботи (копання руди, випалювання вугілля) виконували залежні люди, відбуваючи феодальну повинність.
Поширеним промислом, часто зв'язаним із фільварковим господарством, було виробництво поташу. Його інтенсивний розвиток пояснюється великим попитом на поташ на внутрішньому й особливо на західноєвропейському ринках. Поташні розташовувалися в лісистих місцевостях. У кінці XVI — першій чверті XVII ст. у Київському і Брацлавському воєводствах діяло понад 50 буд. Великі поташні знаходилися на Уманщині. Один із місцевих власників буд, магнат Мартин Калиновський, за контрактом із львівським купцем (1634) на поставку 100 бочок поташу одержав 29 тис. злотих, а пізніше (1638), за контрактом із гданським купцем, за поставку 100 лаштів поташу — 108 тис. злотих.
На буді середнього розміру працювало кілька десятків чоловік. Серед найманих фахівців були коритники, поташники, бондарі, пакувальники, пильщики, фурмани. Кваліфіковані робітники одержували грошову плату: поташник за 10 тижнів — 7,5 злотих, бондар за бочку — 7,5 грошів і т. п., чорноробам платили натурою (хлібом, сукном, полотном тощо). Працювали на варницях і феодально залежні селяни.
Значні прибутки давало виробництво селітри. Як осередок цього промислу виділялася Лівобережна Україна, особливо Миргородщина. У зв'язку з великим попитом на селітру на внутрішньому й зовнішньому ринках (вона йшла головним чином на виготовлення пороху) уряд Польщі монополізував її виробництво. У серпні 1621 р. польський король Сигізмунд III призначив управителем селітряних варниць «у всій Київській землі і по всій Україні і в диких полях Білгородських, Очаківських, Путивльських» та ін. шляхтича Б. Обалковського. Однак, незважаючи на заборону приватним особам виробляти селітру, окремі магнати й шляхтичі мали свої власні варниці.
На Прикарпатті, головним чином на Перемишльщині, Коломийщині, Дрогобиччині та в околицях Галича розвивалися соляні промисли. Прикарпатська сіль у другій половині XVI і особливо в першій половині XVII ст. не тільки задовольняла попит значної частини населення України, а й вивозилася в Польщу та Литву.
Як державні соляні промисли, так і соляні жупи окремих феодалів були великими підприємствами (на дрогобицьких жупах, наприклад, працювало більше 700 чол.) і давали значні прибутки. Так, згідно з даними ревізії 1565 p., сума державного доходу від соляних жуп Руського воєводства (крім Долинської жупи) становила 31 445 злотих.
На великих соляних жупах, особливо державних, королівських, існували як технічний поділ праці, так і значне застосування найманої кваліфікованої робочої сили (зваричі, лопатники, бондарі, ковалі тощо). На допоміжних операціях використовувалися феодально залежні селяни, що відбували панщину.
Таким чином, на руднях, поташних будах, селітряних варницях, великих соляних жупах спостерігалися, по-перше, певний технічний поділ праці, по-друге, використання кваліфікованих найманих робітників і феодально залежних селян, тобто характерні риси ранньої форми мануфактури, що виникала в період панування феодального способу виробництва.
Деякого розвитку у феодальних маєтках набуло виробництво скла, будівельних матеріалів (цегли, вапна та ін.).
Розвивались і селянські промисли (виробництво поташу, залізоробство, солеваріння тощо). Найбільш поширеним з них на Прикарпатті було солеваріння. Так, у середині XVI ст. в Галицькому старостві існувало 20 селянських соляних веж, в околицях Дрогобича — 39. В с. Ясеничах налічувалося 32 селянські соляні черені, у с. Количі — 11 і т. д. На цих промислах теж застосовувалась наймана праця. Навіть на дрібних соляних промислах обсяг робіт був такий значний, що й багатодітному селянинові часто не під силу було обходитись без найманої праці (виварювання солі тільки на одній черені потребувало постійно трьох працівників — зварича, рубача, лопатника).
У козацьких слободах, степових та передстепових районах України розвивалися також бджільництво, полювання, рибальство, селітроваріння. Ці промисли зосереджувалися в руках сільської і слобідської верхівки, яка експлуатувала працю місцевої бідноти різними способами, в тому числі у формі найму.