Итоги реформы

Проведение реформы сильнейшим образом повлияло на развитие Великого княжества Литовского. Реформа закрепила и значительно усилила феодальную эксплуатацию, в то время как доходы казны и великого князя сильно возросли. Крестьяне лишались права перехода с места на место, обрабатываемая ими земля более не рассматривалась как их собственность. Реформа также была первым земельным кадастром и способствовала развитию экономической системы государства. Важным итогом реформы стал переход ктрёхпольной системе севооборота. Огромное влияние на всю дальнейшую историю имело разрушение сельской общины и формирование подворной системы землепользования. На многие века сохранилась планировка крестьянских усадеб и деревень, введённая во время реформы^[2].

2.Розвиток міст. Становище міського населення.

Розвиток ремесла в Україні сприяв зростанню старих і виникненню нових міст. У середині XVI ст. вони стали важливими господарськими, політичними та культурними центрами. У 40-х роках XVII ст. в Україні налічувалося 970 міст і містечок, в тому числі у Руському воєводстві — 177, Волзькому — 32, Холмській землі — 23, у Волинському воєводстві — 150, Подільському — 111, Брацлавському — 122, Київському — 385, Чернігівському — понад 40, на Слобожанщині — близько 20, Північній Буковині — 10, у Закарпатті — понад 20. Виникли такі міста й містечка: Конотоп, Фастів, Лисянка, Шаргород, Гадяч, Миргород, Базалія, Яготин, Костянтинів, Умань, Рокитне, Кролевець, Савиши, Бориспіль, Гайсин, Бердичів, Бобровиця та ін. Ініціатива у створенні міст належала польським магнатам, але будували їх та мешкали у них українці. Магнати або королівські старости шукали собі нові джерела доходів — податки з ремісників, плата за проїзд у місті, за місце на ринку. Люстрації XVI ст. свідчать, що містечко давало панові у 5—10 разів більший прибуток, ніж село, на грунті якого воно виникло. Крім того, міста створювали сприятливі умови для збуту сільськогосподарської продукції. Доходи від сіл, розташованих поблизу міст, завжди були більшими. Містечка були порівняно невеликими, половина з них налічувала до 100 подвір'їв. Існували й такі містечка, що мали до 20 "ринкових" будинків. У заснованих містечках зароджувалися ремесло і торгівля. Проте більшість населення становили землероби, від селян вони відрізнялися тим, що за статутами міст не відробляли панщини, а лише сплачували натурою чинші та данину. Містечка, залишившись аграрними, з десятками ланів землі, незначною кількістю ремісників і купців, відрізнялися від звичайних сіл тільки ярмарками й торгами. Більшість міст України протягом XVI — першої половини XVII ст. нараховувала по 100— 300 будинків. Однак в окремих містах кількість їх зростала до 1750 (у Києві). У більшості міст України було від 1 до 3 тис. мешканців, а у містечках — 700—800. У другій половині XVII—XVIII ст. продовжували створюватися міста. У XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст і містечок, у середині XVIII ст. — 200. З освоєнням південних земель були засновані міста Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одеса. Однак міста залишалися невеликими і малонаселеними. За переписними книгами 1666 p. міське населення Лівобережної України становило 46 %, а в 90-х роках XVIII ст. в містах жило лише 6,5 % населення. У Києві налічувалося 2454 будинки, в Полтаві — 1000, в Стародубі — 800, в Ніжині — 900. Міста Слобідської України виникли на основі поселень українських переселенців. У кінці XVIII ст. жителі міст становили 6,8 % населення, де більша частина їх були військові, селяни, в основному українського походження з колишніх козаків. Торгово-промислові люди, або міщани, становили 12,1 % міських жителів. Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора. Соціально-економічний розвиток міст і становище їх мешканців залежали від правового статусу. У складі Речі Посполитої міста поділялися на королівські (державні) та приватновласницькі (панські й церковні). Перші розташовувалися на державних землях, як правило, були адміністративними центрами королівської влади на місцях. В управлінні вони керувалися магдебурзьким правом, яке передбачало самоврядування, привілеї, ремесла тощо. Містечками з міщанським населенням керували ратуші. Більшість міст (80 % були приватною власністю магнатів і шляхтичів, а також католицької та православної церков. Близькими за своїм становищем до приватновласницьких міст були юридики в королівських містах — це шляхетська чи церковна власність на території міст (двори, будинки), яка впліталась у господарство міст, але не підлягала їм ні юридичне, ні економічно. Незважаючи на заборону королівської конституції 1611 p., власники юридиків з метою збагачення поселяли в своїх володіннях ремісників, купців, робітників промислів. Подекуди юридики досягали значних розмірів і давали великі доходи. Вони негативно впливали на економічний розвиток міст, підривали ремесло й ^торгівлю, свідчили про пряме втручання феодалів у міське життя. З подальшим розвитком ремесла, промислів та торгівлі В в XVI — першій половині XVII ст. в Україні посилилася | диференціація міського населення. Виділилися три основні "групи: 1) найбагатша купецько-лихварська верхівка — патриціат; 2) середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні міщани — бюргерство; 3) експлуатована й зовсім безправна біднота — плебс (плебейство). До патриціату належали сім'ї польських і покатоличених українських міщан, розбагатілі родини німців, вірменів та інших національностей. Бюргерство створювало опозицію патриціату і вимагало місця для себе у міському управлінні. Так, у 1577 p. населення Львова набуло права обирати "колегію мужів" із обмеженими контрольними функціями. Плебейство (позацехові, незаможні ремісники, підмайстри наймити) становили переважну більшість міського населення. Реєстр подимного Київського воєводства за 1631 p. відрізняв у містах або містечках будинки "ринкові", "вуличні" й "убогі", або "нужденні халупи". Значну частину городян становили "загородники", "коморники", "підсусідки". Крім трьох основних груп, у містах України проживала значна частина населення, яка не підлягала міській владі — козацтво, козацька старшина, шляхта, жовніри та ін. Козаки, які становили значну частину населення міст Брацлавщини, Подніпров'я, відігравали значну роль у економічному розвитку міст, займалися торгівлею, промислами, ремеслом. За офіційними документами, їх називали "непослушними", оскільки вони не були підпорядковані міській управі, не виконували повинностей і вважали себе вільними. Крім українців, у містах проживали поляки, німці, євреї, вірмени, греки, татари та ін. У Наддніпрянській Україні міста мали український характер. Українське населення міст обмежувалося в правах займатися торгівлею та ремеслом, не допускалося до міського самоврядування. Наприклад, у Львові православні українці не мали права займати жодної посади і мешкали лише на невеличкій ділянці міста (Руська вулиця). Мешканці платили податки і виконували повинності на користь короля, церкви, приватних власників, старост і орендарів у "королівщинах", — грошима, натурою, відробітками. Останні були різноманітними (тижнева панщина, ремонт млинів, підводна, толоки, шарварки, сторожування). Великим тягарем для міського населення було покриття витрат на військові потреби Польщі, утримання жовнірів. Городяни виконували повинності на користь місцевих церкви чи костьолу. Значної шкоди завдавали свавілля королівської та міської адміністрації, міжусобна боротьба магнатів і шляхти, знущання польських жовнірів і найманих іноземних військ, а також оренда і застава міст. Під час Визвольної війни українського народу середини XVII ст. в становищі міст і міщан відбулися важливі зміни. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї. Так, Б. Хмельницький видав кілька універсалів про охорону Києва від постоїв козацьких військ, погрожував покаранням за кривди міщанам, звільнив Київ від воєводського податку, надавав пільги заможним селянам у торгівлі, забороняв місцевим селянам користуватися землями і сіножатями, що належали місту. Приватновласницькі та королівські міста опинилися під юрисдикцією уряду, і керували ними ратуші, що підлягали компетенції загальної козацької влади в краї. Деякі міщани покозачилися (близько 60—80 %), деякі селяни записалися в міщани. В окремих містах (Черкаси, Канів, Переяслав) більшу частину населення становили козаки. Зросла міська верхівка з бюргерства, козацької старшини, шляхти. Більшість населення була українцями. У Східній Галичині 90—94 % міст належали магнатам, шляхті, духовенству. Міста королівщини становили 6—10% усіх міст. Лише Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були міста Правобережжя. У містах із магдебурзьким правом зберігалися юридики. Значну частину жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею (ЗО—40 %). Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селяни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі. Отже, XVI—XVIII ст. були періодом бурхливого процесу виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господарському житті України. Проте на відміну від міст Західної Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були невеликими.