Украина в дипломат отношениях Книга

за посередництва ООН та НБСЄ, інформуватиодне одногощодо зосереджен- ня військ і бойової техніки у районах спільного кордону. Кожна з держав узяла на себе зобов’язання забезпечувати основні права й свободи громадянам іншої договірної сторони та особам без громадянства, які проживають на її території. Зафіксовано, що Україна й Молдова зобов’язуються гарантувати права представників національних меншин на своїх територіях згідно з нормами ООН та НБСЄ, забезпечувати їхній вільний етнічний, культурний, мовний і релігійний розвиток, захищати від будь-яких спроб асиміляції, створювати сприятливі умови для діяльності культурно-освітніх закладів і вільного прийому радіо- й телепередач мовою цих меншин у місцях їх компактного проживання. Проголошено взаємне зобов’язання заохочувати зв’язки між своїми громадянами як на індивідуальній основі, так і на рівні державних, громадських та інших установ; сприяти співпраці між органами державної влади та управління, регіональними й місцевими органами самоврядування; розвивати прикордонне співробітництво. Передбачено розвиток економічних відносин, співпрацю в галузі транспорту, культури, охорони здоров’я, молодіжних обмінів, спорту. Сторони зобов’язалися створювати сприятливі умови для наукової співпраці, зв’язків між ученими, науководослідними інститутами, закладами Академій наук, науково-виробничими об’єднаннями. Україна й Молдова домовилися сприяти вивченнюі популяризації культурних надбань, зокрема мови одна одної, співпрацювати в галузі охорони навколишнього середовища, права, боротьби проти організованої злочинності й тероризму. Передбачалося укладення інших договорів та угод щодо співпраці у галузях: валютно-фінансовій, торговельного обміну, платежів, руху цінних паперів, митних і транспортних тарифів. Договір укладено на 5 років з автоматичним подовженнямйого дії на наступні 5 років за умови, що жодна з держав-підписантів не ініціює його денонсацію.

Літ.: Чала С. Снєгур звіряє стрілки за Кравчуком // Голос України, 1992, 24 жовтня; Правденко С. Кравчук-Снєгур: твереза політика // Голос України, 1992, 27 жовтня; Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Молдова // Політика і час, 1992, № 11–12; Бойко В. Наш особливий партнер. Україна — Молдова: сусідські відносини — на міждержавну правовуоснову // Політика і час, 1994, №1; Сорока М. Світ відкриває Україну. Про зовнішню політику Української держави у 90-х роках ХХ ст. Статті. Документи. Коментарі. — К., 2001; Україна — Румунія — Молдова: історичні, політичні та культурніаспекти взаємин:Міжнароднанаукова конференція 16–17 травня 2001 року. — Чернівці, 2002; Україна — Молдова: історична спадщина і перспективи розвитку співробітництва: Матеріали науковопрактичної конференції за міжнародною участю 26–27 червня 2002 року. — Одеса, 2003; Чекаленко Л. Д. Зовнішня політика України. — К., 2006.

О. А. Іваненко.

52 Енциклопедичний словник-довідник

ДОГОВІР ПРО ДОБРОСУСІДСТВО, ДРУЖНІ ВІДНОСИНИ І СПІВ-

РОБІТНИЦТВОМІЖ УКРАЇНОЮ ТАСЛОВАЦЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ

1993. Підписаний Президентом України Л. Кравчуком та Президентом Словацької Республіки М. Ковачем в Києві 29 червня 1993 під час перебування останнього з офіційним візитом у м. Києві. Договірратифікований постановою Верховної Ради від 24 лютого 1994, набув чинності 16 червня 1994 після його ратифікації Народною Радою СР і обміну ратифікаційними грамотами.

Слід зазначити, що словацькі, як і чеські, владно-політичні сили заздалегідь впродовж 1990-1992 готувалися до усамостійнення своїх республік через договірне припинення федерального союзу в рамках Чехословаччини й, відповідно, налагоджували попередні контакти із зарубіжними державами, в тому числі і незалежною Україною. Словаччина ще у 1990 виборола у федеральної влади право на певну самостійність у діях на міжнародній арені: було створено навіть міністерство зовнішніх стосунків Словаччини. Глава цього відомства — міністр П. Демеш 14 листопада 1991 відвідав Україну і обговорив із першим заступникомголови Верховної Ради України І. Плющем питання взаємного визнання та розвитку українсько-словацьких відносин після здобуття незалежності. Не випадково Словаччина в числі перших держав світу 8 грудня 1991 визнала незалежність України.

Наприкінці 1992, коли питання чесько-словацького розлучення було остаточно вирішено, з місією підготовки безпроблемного визнання Україною СР і ЧР після майбутнього проголошення їх незалежності до Києва прибув Голова Федеральних Зборів ЧСФР, майбутній перший президент Словаччини М. Ковач. Україна стала першою державою світу, яка 23 грудня 1992 заявила про визнання незалежності Словаччини і офіційно визнала суверенітет Словацької Республіки зразу ж після розлучення останньої 1 січня 1993 з Чехією. Україна була також співавтором резолюції про прийняття новостворених Словацької і Чеської республікдо ООН. 30 січня 1993 між Україною і СР встановленi дипломатичнi вiдносини, у Братиславi та Києвi відкриті,відповідно,українське i словацьке посольства. У 2000 відкрито Генеральне консульство СР в м. Ужгород, у 2003 — Генеральне консульство України в м. Пряшів, Почесні консульства Словацької Республіки у м. Донецьку та м. Ужгороді.

Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво між Україною та Словацькою Республікою насамперед зафіксував відсутність територіальних претензій двох сусідніх країн одна до одної. Стаття 1 договору зокрема гласить: «Договірні Сторони розвиватимутьсвої відносини як дружні держави. Вони будуватимуть відносини між собою на основі принципів суверенної рівності, територіальної цілісності та політичної незалежності, непорушності існуючих державних кордонів…». Вже 14 жовтня 1993 в Братиславі було підписано договір між Україною і СловацькоюРеспублікоюпро спільний державний кордон, ратифікований Верховною Радою України 15 липня 1994.

Договір відкрив широкі можливості для всебiчного взаємовигiдного спiвробітництва мiж Україною i Словацькою Республікою, яке зумовлене багатьма об’єктивними факторами: наявнiстю спiльних кордонiв; глибокими iсторичними та культурними зв’язками обох народiв; традицiйними господарськими зв’язками, взаємодоповнюючим характером нацiональних економiк; наявністю досить чисельної українсько-русинської меншини в Словаччинi та словацької — в Україні. Щодо останнього, то в договорі передбачалось створення українсько-словацької комісії з питань національних меншин, освіти і культури, яка поряд з міжурядовоюукраїнсько-словацькою комісією з питань торговельно-економічного і науково-технічного співробітництва відіграє важливу роль у формуванні системи і координації міждержавного співробітництва України і Словацької Республіки. Серед перспективних напрямів українсько-словацьких відносин було визначено розвиток міжрегіональних і транскордонних зв’язків.

Українсько-словацькі відносини відчутно активізувалися і увійшли в якісно новий етап розвитку з обранням у 1999 вперше всенародним волевиявленням Президентом СР Р. Шустера — щирого поборника зміцнення словацько-українського співробітництва. Воно характеризується позитивною динамікою та виходом на рівень конструктивного партнерства у всіх сферах політичного, економічного та гуманітарного співробітництва, розширенням українсько-словацької договірно-правової бази, яка станом на початок 2010 нараховувала майже 100 різних угод, договорів, інших двосторонніх міжнародних документів. Відбувається інтенсифікація політичного діалогу на найвищому рівні, що має вагомий вплив на наповнення двосторонніх відносин конкретним змістом. Лише за період 1999–2004 відбулося 11 зустрічей президентів України і Словаччини. Ця тенденція продовжується і після обрання Президентом Словацької Республіки І. Гашпаровіча, який 6–7 жовтня 2010 вперше відвідав Україну з офіційним візитом.

Літ.: Алмашій В. Створення та діяльність Українсько-словацькоїкомісії з питань національних меншин, освіти і культури (1990-ті роки) // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. — К., 2008, вип. 17; Віднянський С. В., Сергієнко Т.С. Українсько-словацькі відносини: здобутки і перспективи // Науковий вісник Дипломатичноїакадемії України. — К., 2002, вип. 7; Вовканич І. І., СюськоІ. М. Становлення міждержавних взаємин Чехії, Словаччини та України // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. –– К., 1998, вип. 7.; Макара М. П., Минович І. І. Карпатами поріднені: нарис етнополітичної історії і сучасного стану українськословацьких взаємин. — Ужгород, 1997; Україна і Європа (1991–2000 рр.). Частина І. Україна в міжнародних відносинах з країнами Центральної та Південно-Східної Європи. Анотована історична хроніка. — К., 2001.

С. В. Віднянський, Л. В. Янчук.

54 Енциклопедичний словник-довідник

ДОГОВІР ПРО ДРУЖБУ, ДОБРОСУСІДСТВО І СПІВРОБІТ-

НИЦТВО МІЖ УКРАЇНОЮ І РЕСПУБЛІКОЮ БІЛОРУСЬ 1995 —

базовий договір між Україною і Республікою Білорусь, підписаний 17 липня за Україну — Президентом України Л. Кучмою, за Республіку Білорусь — Президентом Республіки Білорусь О. Лукашенком. Термін дії договору — 10 років (його дія автоматично продовжується на наступні десятилітні періоди, якщо жодна із договірних сторін не заявить про своє бажання припинити його дію).

Сторони констатували, що з набуттям чинності цього договору припиняє свою дію Договір між Українською РСР і Білоруською РСР від 29 грудня 1990. Україна і Республіка Білорусь наголосили, що засновують свої відносини на взаємній повазі, довірі й згоді, керуючись принципами поважання державного суверенітету,рівноправності й невтручання у внутрішні справи одна одної, відмови від застосування сили, економічнихчи будь-яких інших засобів тиску, мирного врегулювання спорів, поваги до прав людини і основних свобод, виконання зобов’язань по міжнародному праву.Договірні сторони підтвердили свій намір дотримуватися Статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта (1975), Паризької Хартії для нової Європи.

Сторони визнали непорушність існуючих між ними державних кордонів і підтвердили, що не мають жодних територіальних претензій одна до одної і не висуватимуть їх у майбутньому, поважатимуть інтереси білоруської меншини в Україні і української меншини в Республіці Білорусь. Обидві держави сприятимуть продовженню процесу обмеження озброєнь і роззброєння, зміцненнюролі ООН у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, створенню системи колективної безпеки в Європі; сприянню взаємовигідному торгово-економічному і науково-технічному співробітництву між ними; тісній співпраці у галузі сільського господарства і переробної промисловості; застосуванню ресурсозберігаючих технологій, розвитку транспорту,інформатики і зв’язку; співробітництвув галузі освіти, науки і техніки, культури, інформації, літератури і мистецтва, охорони і поліпшення стану навколишнього середовища, охорони здоров’я, соціального захисту і соціального забезпечення. Країни забов’язались об’єднувати і координувати зусилля у вивченні, ослабленні й мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи 1986.

16 травня 1997 Верховна Рада України ухвалила документ «Про ратифікацію Договору про дружбу,добросусідство і співробітництвоміж Україною і Республікою Білорусь». Він набрав чинності 6 серпня 1997.

На основі цього договору 12 травня 1997 укладено Договір між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон; він був ратифікований Верховною Радою України 18 липня 1997. Білоруська сторона тривалий час відкладала ратифікацію у зв’язку із проблемою погашення боргу України

ДОГОВІР ПРО ДРУЖБУ І БРАТЕРСТВО МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ СРР І ТУРЕЧЧИНОЮ 1922. Укладено 2 січня 1922 у м. Анкарі (Туреччина) уповноваженим уряду УСРР,членом ВУЦВКта РНК, головнокомандувачем збройними силами України й Криму М. Фрунзе та уповноваженим Великих національних зборів Туреччини, депутатом ВНЗТ, комісаром закордонних справ Юсуфом Кемаль-беєм. Підписанню договору передувала українськотурецька конференція, що проходила 25–29 грудня 1921 в Анкарі. Зміст договору в основному повторював головні положення аналогічних договорів Туреччини з республіками Закавказзя (13 березня 1921) та з РСФРР (16 березня 1921). Кожна із сторін зобов’язалася не визнавати будьяких договорів або інших міжнародних актів, прийнятих усупереч їх волі, а також денонсувати всі попередні договори між Російською імперією та Османською імперією або Україною і Туреччиною, що не відповідали обопільним інтересам.

Уряд УСРР підтвердив усі положення договору стосовно території Туреччини та її кордонів, визнані попередніми договорами Туреччини із РСФРР і республіками Закавказзя, а також статті щодо режиму її капітуляції, тобто УСРР не визнала окупації державами Антанти низки районів Туреччини, в тому числі й столиці — Стамбула.

Водночас, Туреччина визнала УСРР незалежною й суверенною державою в територіальних межах, установлених згідно з договорами УСРР з РСФРР і сусідніми державами. За цим договором,міжнароднийстатуспротокБосфору і Дарданелл (тобто виходу із Чорного в Середземне море) мала визначити конференція причорноморських держав, при цьому застерігалося, що її рішення не повинні завдавати шкоди суверенітету та безпеці Туреччини.

УСРР і Туреччина зобов’язувалися не допускати утворення або перебування на своїх територіях ворожих, відповідно до Туреччини та УСРР, організацій, груп, офіційних осіб, а також, встановити на своїх територіях

Харкові відбувся обмін ратифікаційними грамотами, для чого тудиприбула турецька делегація на чолі з міністром охорони здоров’я Різа Нур-беєм.

Укладанням договорів Туреччини з РСФРР, республіками Закавказзя та УСРР радянські республіки розширювали коло держав, які їх визнавали, а такожпрагнули надати національно-визвольній боротьбі турецького народу соціалістичного спрямування та розв’язати на свою користь проблему статусу проток, а Туреччина прагнула домогтися від держав Антанти перегляду невигідного для неї Севрського мирного договору 1920 , який став результатом поразки Туреччини у Першій світовій війні у складі Четверного союзу.

Літ.: Українська РСР на міжнародній арені. Збірник документів (1917– 1923 рр.). — К., 1966; Україна і зарубіжний світ. — К., 1970; Мельтюхов М. Советско-польские войны. — М, 2001; S. Kostova (укл.). Rulers of the Ottoman Empire. The sultans of the Osman Gazi dynasty. — Sophia, 2003.

В. В. Павленко.

ДОГОВІР ПРО ДРУЖБУ І СПІВРОБІТНИЦТВО МІЖ УКРАЇНОЮ І ТУРЕЦЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ 1992. Підписаний 4 травня 1992 в місті Анкарі Президентом України Леонідом Кравчуком і Прем’єр-міністром Турецької Республіки Сулейманом Демірелем. Ратифікований Верховною Радою України 17 вересня того ж року. Набув чинності після обміну ратифікаційними грамотами 30 травня 1994.

У договорі (вміщує 20 статей) наголошено, що традиційні добросусідські відносини між країнами, закладені 2 січня 1922 у Договорі про братерство між Україною і Туреччиною, є «доброю основою для їх майбутніхвідносин» у рамках міжнародного права, закріплених у Статуті ООН, Гельсінському Заключному Акті та інших документах.

Сторони домовилися, що заохочуватимуть активізацію контактів між двома країнами на всіх рівнях, приділяючи особливу увагу розвитку міжпарламентських зв’язків і сприяючи розширенню контактів між громадськими установами, організаціями і громадянами, а також — проводити

консультації з метою впорядкованого розвитку їхніх відносин і обміну думками з міжнародних і регіональних питань не рідше одного разу на два роки по черзі у Києві та Анкарі.

Договір визначив напрями широкої двосторонньої співпраці. Наголошено на необхідності розвитку всебічного співробітництва в економічній, торговельній і науково-технічній галузях з метою підвищення добробуту обох народів, створенні сприятливих правових, економічних і фінансових умов «для поетапного переходу до широкого ефективного і вільного обігу товарів, послуг і капіталів між двома країнами».

Держави домовилися, що заохочуватимуть розбудовуконтактів між їхніми народами і розвиток туризму, сприятимуть зміцненню зв’язків між молодіжними і спортивними організаціями, розвиватимуть співробітництво в галузях науки, техніки, культури, мистецтва, освіти та інформації.

Особливого значення надано питанню взаємодії у чорноморському регіоні на основі «Декларації про чорноморське економічне співробітництво», активізації прибережної торгівлі, перетворенню басейну Чорного моря в «зону миру,стабільності і процвітання», співпраці в галузі охорони навколишнього середовища.

Договір укладено терміном на десять років з автоматичним продовженням його дії на наступні п’ятирічні періоди, якщо він не будеденонсований однією із сторін.

З часу підписання договору характерною рисою відносин між Україною і Турецькою Республікою став розвиток активного політичного діалогу, зокрема на найвищому рівні, формування договірно-правової бази укра- їнсько-турецької міждержавної співпраці. Під час офіційних візитів Президента Турецької Республіки С. Деміреля в Україну (1994) і Президента України Леоніда Кучми до Турецької Республіки (1996) укладено низку міждержавних угод: «Про кордони економічних (морських) зон України і Республіки Туреччина», «Про військово-технічне співробітництво», «Про морське торговельне судноплавство» тощо. Основну договірно-правову базу відносин остаточно сформовано у період з 1998 до 2000 під час офіційних візитів Президента Турецької Республіки С. Деміреля в Україну (1998) і Президента України Л. Кучми до Турецької Республіки (2000). Під час цих зустрічей укладено консульську конвенцію та низку двосторонніх угод «Про співробітництво в галузі охорони здоров’я та медичної науки», «Про співробітництво в галузі освіти», «Про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища».

Серед стратегічно важливих міждержавних договорів, укладених після 2000: «Угода про створення Чорноморської групи військово-морського співробітництва» (2001), «Про співробітництво у сфері дослідження та використання космічного простору» (2001), «Угодапро технічне і фінансове

58 Енциклопедичний словник-довідник

ДОГОВІР ПРО ДРУЖБУ, ПАРТНЕРСТВО І СПІВРОБІТНИЦТВО МІЖ УКРАЇНОЮ І РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ 1997. Укладено 31 травня у Києві й скріплено підписами Президента України Л.Кучми та Президента Російської Федерації Б.Єльцина. Термін дії договору 10 років. Він прийшов на зміну Договору УРСР і РРФСР від 19 листопада 1990 і врегульовував принципово важливі питання у відносинах між обома державами. Містить 41 статтю.

Ст. 1 констатує рівноправний і суверенний статус Україний РФ та оголошує відносини між ними як стратегічне партнерство й співробітництво.

За ст. 2 визнається територіальна цілісність та непорушність існуючих кордонів між обома державами.

Договір (ст.3) декларує мирне врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва на основі міжнародних зобов’язань та міжнародного права.Ст. 4 містить зобов’язання здійснювати співробітництво з метою зміцнення міжнародного миру й безпеки, сприяти процесу загального роззброєння, створення та зміцнення колективної безпеки в Європі.

Ст.5 прокламуються домовленості про проведення регулярних зустрічей на вищому рівні, створення змішаних комісій для вирішення окремих питань, що становлять взаємний інтерес. Відповідно до ст. 6 Україна і РФ зобов’язалися не укладати з третіми країнами будь-якихдоговорів, спрямованих проти іншої сторони.

Ст. 8 містить зобов’язання обох країн зміцнювати співробітництво у військовій та військово-технічній галузі, забезпечення державної безпеки, співробітництва з прикордонних питань, митної справи, експортного та імміграційного контролю на основі окремих угод. Ст. 10 визнає право кожної із сторін захищати у встановленому порядку права своїх громадян, які проживають на території іншої сторони, згідно з нормами міжнародного права. Ст.12 зобов’язує сторони захищати етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність національних меншин на своїх територіях.

Ст. 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20 присвячено співробітництву в економіці. Україна і РФ визнають необхідність поетапного формування і розвитку загального економічного простору шляхом створення умов для вільного пересування товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Ст. 23, 24 передбачають співробітництво в галузі культури, а ст. 25, 26 — в галузі захисту і поліпшення стану навколишнього середовища.

Ст. 27, 28 зобов’язують розвивати співробітництво в галузі соціального захисту своїх громадян, які постійно проживають чи тимчасово перебувають на території іншої сторони. Ст. 31 присвячено розвитку співробітництва в галузі охорони здоров’я і поліпшення санітарно-епідеміологічної обстановки. Ст. 32 врегульовує міграційні процеси. Ст. 33 передбачено співробітництво у боротьбі зі злочинністю.

Сторони взяли також зобов’язання з розвитку міжпарламентського співробітництва (ст. 35).

Згідно зі ст.40 договір укладено терміном на десять років з автоматичним продовженням його у разі, якщо жодна із сторін своєчасно не заявить про своє бажання припинити його дію.

Договір булоратифіковано ВР України 14 січня 1998, Державною думою РФ — 15 грудня 1998, а Радою Федерації — 17 лютого 1999.

60 Енциклопедичний словник-довідник

ДОГОВІР ПРО ДРУЖБУ, СПІВРОБІТНИЦТВО І ВЗАЄМОДОПО-

МОГУ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РЕСПУБЛІКОЮ ГРУЗІЯ 1993. Підписаний 13 квітня 1993 у Києві президентами обох держав — Л. М. Кравчуком та Е. А. Шеварнадзе. Набув чинності 7 вересня 1994 в день обміну ратифікаційними грамотами. Укладання договору відбулося в особливо складний для Грузії період відновлення внутрішньої та міжнародної стабільності після трагічного громадянського протистояння. Документ став визначальною віхою державного розвитку двох народів колишнього СРСР і ознаменував перехід двосторонніх відносин на якісно новий рівень.

У договорі висловлено спільне переконання сторін, що подальший розвиток відносин дружби і взаємовигідного співробітництва відповідає корінним інтересам обох держав і служить справі миру і безпеки, сприяє зміцненню засад демократичної правової державності на основі загальновизнаних норм міжнародного права й у відповідності до цілей і принципів Статуту ООН та в інтересах розбудови мирної, демократичної і єдиної Європи. Договір зафіксував зобов’язання сторін послідовно керуватися принципами взаємної поваги державного суверенітету, територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів, рівноправності і невтручання у внутрішні справи одна одної, незастосування сили чи загрози силою, мирного врегулювання спорів, поваги до прав людини і основних свобод (ст. 1). Україна і Грузія мають співробітничати з метою зміцнення миру, підвищення стабільності й безпеки як у глобальному, так і в регіональному масштабі (ст. 2). Відповідно до ст. 4, сторони зобов’язалися ніколи і ні за яких обставин не використовувати свої збройні сили одна проти одної. Кожна зі сторін має не допускати використання її території для підготовки та здійснення агресії або інших насильницьких дій проти іншої сторони. У випадку, якщо одна зі сторін стане об’єктом агресії, інша сторона не повинна надавати агресору будь-якої воєнної допомоги або іншого сприяння. Висловлено готовність України та Грузії до тісної взаємодії в рамках міжнародних організацій, членами яких вони є, а також на багатосторонніх конференціях і форумах з метою надання незворотного характеру позитив-