Украина в дипломат отношениях Книга

Д

31

Статуту ООН «Цілі і принципи», та головою Ради безпеки ООН (1948–49);

В. Кравець і Г. Удовенко — головуючими в Раді безпеки ООН відповідно

1984 і 1985; Г. Удовенко — головою другого комітету ГА ООН (1987),

головою спеціального політичного комітету ГАООН (1989); П. Недбайло —

головою 23-ї сесії Комісії ООН з прав людини (1967; був серед перших —

разом із Р. Кассеном і Е. Рузвельт — нагороджений ООН відзнакою за

значний внесок у захист прав людини та основних свобод); Г. Шевель —

віце-президентом ГА ООН; В. Мартиненко — віце-президентом Комітету

із соціальних питань ЕКОСОР (1981); Ю. Кочубей — головою

Адміністративної комісії Генеральної конференції ЮНЕСКО (1985) і

заст. Генерального директора ЮНЕСКО (1987–92); А. Зленко — віце-

головою Генеральної конференції ЮНЕСКО (1987). Співробітники Д.с.

УРСР працювали на різних посадах у секретаріатах та робочих органах

ООН, ЮНЕСКО, МОП, МАГАТЕ, Європейської економічної комісії та

інших міжнародних і міжурядових організацій.

Літ.: Голуб В. Українав Об’єднаних Націях. — Мюнхен, 1953; Батюк В. Г.

Україна в Міжнародній організації праці. — К., 1968; Українська РСР у

міжнародних організаціях. — К., 1984; Нариси з історії дипломатії України.

К., 2001; Зленко А. М. Дипломатія і політика. — Х., 2003.

А. М. Зленко.

Д

33

відмовлено у вступі до цієї організації. У результаті приєднання Західно-

української Народної Республіки до Української Народної Республіки

(22 січня 1919) і перетворення ЗУНР на Західну область УНР булоприйнято

рішення про об’єднання дипломатичних репрезентацій двох держав, за

винятком тих, що перебували в країнах, які постали на теренах колишньої

Австро-Угорської імперії. Створення загальноукраїнської дипломатичної

служби не усунуло протиріч з питань зовнішньої політики та оборони між

керівництвом УНР та ЗО УНР, які наочно виявилися під час Паризької

мирної конференції.

Загалом період Української революції 1917–1921 став часом розбудови

державних органів зовнішніх зносин, становлення дипломатичної й кон-

сульської служби, створення правової бази зовнішньополітичної діяльності

України.

Літ.: Шульгин О. Політика. Державне будівництво України і міжна-

родні справи. — К., 1918; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле

(1914–1918): В 4 ч. — Львів, 1923; Мазепа І. Українав огні і бурі революції.

1917–1921: В 3 ч. — Прага, 1942; Грушевський М. На порозі нової України. —

К., 1991; Павлюк О. Дипломатія злуки // Всесвіт, 1992, №1–2; Будков Д. В.,

Вєдєнєєв Д. В. Організація зовнішньополітичного інформування за доби

Директорії УНР // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки,

1993, вип.4; Вєдєнєєв Д.В. Українська делегація на мирній конференції в

Парижі // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки, 1993,

вип.4; Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001; Дорошенко Д. І.

Історія України, 1917 — 1923: В 2 т. — К., 2002; Матвієнко В. Українська

дипломатія 1917–1921 років: на теренах постімперської Росії. — К., 2002;

Будков Д. В., Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. Становлення

зовнішньополітичної служби Української держави 1917–1923 рр. — К.,

2006; Соловйова В. В. Дипломатична діяльність українських національних

урядів 1917–1921 рр. — К.; Донецьк, 2006; Табачник Д. В. Українська

дипломатія: Нариси історії 1917–1990 рр. — К., 2006; Вєдєнєєв Д. В.

Дипломатична служба Української держави 1917–1923 рр. — К., 2007;

Дацків І. Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті націо-

нальних інтересів, 1917–1923 рр. — Т., 2009.

О. А. Іваненко.

Д

35

36

Енциклопедичний словник-довідник

їнських вищих навчальних закладах, налагодження зв’язків між освітніми

установами обох країн та надання допомоги Туреччині в технічному осна-

щенні навчальних закладів.

30 грудня 1922 УСРР підписала договори про створення СРСР і про пере-

дання загальносоюзному уряду повноважень представництва у міжнародних

відносинах, оголошення війни й укладення миру, ратифікації міжнародних

угод тощо. 20 вересня 1923 НКЗС УСРР припинив існування, а його функції

перебрав на себе НКЗС СРСР, до складу колегії якого увійшов український

представник. Законодавчозміни щодо зовнішньополітичної діяльності УСРР

закріпила всесоюзна Конституція 1924, яка надала союзному уряду право

репрезентувати СРСР у міжнародних відносинах, встановлювати диплома-

тичні зв’язки й укладати договори із зарубіжними державами. Відтак УСРР

втратила можливість здійснювати самостійну зовнішню політику.

Літ.: Хміль І. С. З прапором миру крізь полум’я війни. Дипломатична діяль-

ність УкраїнськоїСРР (1917–1920). — К., 1962; Українська РСР на міжнародній

арені. Збірник документів (1917–1923 рр.). — К., 1966; Хейфец А. Н. Совет-

Д

37

соціал-демократичної робітничої партії — В. Винниченко (обраний голо-

вою Д.), С. Петлюра (отаман республіканських військ) і А. Макаренко, від

Української партії соціалістів-революціонерів — Ф. Швець, від Української

партії соціалістів-самостійників — П. Андрієвський.

15 листопада створено тимчасовий уряд — Раду завідуючихдержавними

справами, яка проголосила звернення до українського народу із закликом

до збройної боротьби проти гетьмана, оголосивши його уряд неправомоч-

ним. Протягом другої половини листопада — першої половини грудня, на

хвилі широкого повстанського руху, війська Д. захопили більшу частину

України. 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади на користь свого уряду —

Ради міністрів, яка в свою чергу передала усі повноваження Д.

24 грудня створено Раду народних міністрів УНР,яку очолив В. Чеховсь-

кий. Відразу потому було скасовано гетьманське законодавство, натомість —

відновлено законодавство Центральної Ради. Насамперед, відновлено назву

УНР (замість «Українська держава»), ухвалено закони: про землю (скасову-

валась приватна власність на землю), українську державну мову, автоке-

фалію Православної церкви, скликання (з метою організації влади)

Трудового конгресу України тощо. 22 січня на Софійському майдані Києва

відбулася урочиста церемонія злуки двох українських державних утворень —

Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та УНР.

Незважаючи на задекларовану Д. відданість робітничому класу й селян-

ству в Україні мали місце придушення страйків, закриття профспілок й

робітничих організацій. Власність польських поміщиків (яким присвоєно

статус іноземців) оголошувалася недоторканною, не буливизначені порядок

і строки передачі селянам експропрійованих поміщицьких земель.

Новій владі не вдалося сформувати сильної дисциплінованої армії (під

час падіння гетьманського режиму Д. мала майже 100-тисячну армію, а на

кінець січня 1919 чисельність її військ скоротилася до 21 тис. вояків). Вже

2 лютого під тиском радянських військ Д. змушена була залишити Київ, її

штаб-квартиру перенесено до Вінниці. Відтоді місце розташування неодно-

разово змінювалося у залежності від перебігу подій на фронті. Становище

Д. ускладнювалося тим більше, що Антанта не поспішала визнавати

державну самостійність УНР, а розгляд цього питання було відкладено до

початку роботи Паризької мирної конференції (30 квітня). 10 лютого, на

вимогу тієї ж Антанти, В. Винниченкоподав у відставку.12 лютогоголовою

Д. став С. Петлюра, уряд очолив С. Остапенко.

Тим часом радянські війська успішно просувалися територією України:

3 січня захопили Харків, 19 січня — Полтаву, 5 лютого — Київ. Протягом

січня-травня армія Д., зазнавши серію суттєвих поразок, почала відступати

у напрямі Вінниця — Жмеринка — Проскурів — Рівне, а на початку травня

змушена була евакуюватися у Радзвилів. В той же час армія

ЗУНР

опинилася в аналогічній ситуації, у середині травня війська польського

генерала Галлера захопили Луцьк. Загальна небезпека втрати державності

зблизила С. Петлюру та Є. Петрушевича (голова ЗУНР). Від середини липня

армія Д. та Українська галицька армія ЗУНР почали діяти спільно

(чисельність зведених військ складала близько 85 тис. вояків). У листопаді

командування УГА вступило у переговори з денікінцями, що призвело до

розколу у таборі об’єднаних сил Д. та ЗУНР (частина військ разом із

С. Петлюрою пішла до Польщі, інша — залишилася в Україніу складі армії

білогвардійського генерала М. Омельяновича-Павленка). Верховне керів-

ництво справами УНР перейшло до С. Петлюри як голови Д.

Упродовж кінця 1919 — першої чверті 1920 співвідношення сил в Україні

змінювалося на користь радянських військ. У квітні 1920 з метою досяг-

нення єдності дій С. Петлюра уклав з головою польської держави, марша-

лом Ю. Пілсудським три таємні конвенції — «Варшавську угоду». Д.

передала право командування своїми військами Польщі, останній були

обіцяні території ЗУНР.

25 квітня 1920 розпочалася радянсько-польська війна, у якій брали участь

150 тис. солдатів і офіцерів Польщі та 15 тис. військовиків Петлюри. За

короткий час об’єднана армія захопила значну територію України. Проте

вже 5 червня розпочався контрнаступ радянських військ. Радянський уряд

відхилив ноту протесту британського міністра закордонних справ лорда

Дж. Керзона (оголошена 11 липня) з вимогою зупинитися перед лінією, яку

Антанта 8 грудня 1919 визначила як кордон між Польщею, Білорусією та

Україною (т. зв. «лінія Керзона»). 12 червня радянськічастини зайняли Київ,

а протягом липня-серпня — майже усі українські землі і вступили до

Польщі. 14 серпня польське командування перейшло у контрнаступ і за

десять днів війська Червоної Армії були відкинуті за Буг, а наприкінці

вересня фронт перемістився в район Житомира й Бердичева. 12 жовтня між

РСФРР і Польщею було укладено перемир’я, яке фактично зафіксувало

згоду радянської сторони на те, що Західна Україна та Західна Білорусія

залишаться у складі Польської держави. Із закінченням радянсько-польської

війни і подальшим розгромом окремих петлюрівських загонів Д. остаточно

припинила своє існування.

Літ.: Назарук О. Рік на великій Україні. — Відень, 1920; Христюк П.

Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр. — Б. м.,

1922, т. 3–4; Петлюра С. Статті. Листи. Документи. — Нью-Йорк, 1979, т. 2;

Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926). — К., 1992; Українська

революція і державність (1917–1920 рр.). — К., 1998; Директорія, Рада

Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918–1920: Доку-

менти і матеріали: У 2 т. — К., 2006.

В. В. Піскіжова.

Д

39

ДОГОВІР МИРНИЙ МІЖ УКРАЇНСЬКОЮСРР І ЛИТОВСЬКОЮ

ДЕМОКРАТИЧНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ 1921.

Підписаний 14 лютого 1921

у Москві уповноваженими уряду УСРР Ф. Коном, Ю. Коцюбинським та

уповноваженими уряду Литовської Демократичної Республіки Ю. Балтру-

шайтісом, Й. Ванагасом-Сімонайтісом, Р.Йоделісом, К. Свіласом. Укладан-

ня договору стало можливим після утворення влітку 1919 незалежної ЛДР

внаслідок розпаду Російської імперії й повалення в Литві влади більшовиків

за допомогою польських військ (грудень 1918 — літо 1919). Договору 1921

передував мирний договір між РСФРР і ЛДР від 12 липня 1920, за яким м.

Вільнюс і Вільнюський край визнавалися невід’ємноючастиною ЛДР.Проте

вже у жовтні 1920 шляхом воєнної інтервенції ця територія була приєднана

до Польщі. Небезпека подальшого захоплення Польщею Литви спонукала

останню зафіксувати існуючі на той час державні кордони, уклавши мирні

угодиз іншими державами, в тому числі з УСРР, договір між УСРР і ЛДР був

вигідним і для РСФРР,оскільки певною мірою ставив бар’єр можливій схід-

ній експансії Польщі, яка прагнула відновити кордониРечі Посполитої 1772.

Мирний договір визнавав державну самостійність УСРР і ЛДР. Сторони

зобов’язувалися заборонити перебування на своїй території ворожих іншій

стороні військово-політичних угруповань та здійснювати перевезення їх

через свої порти, надати право оптації литовцям в Україні й українцям у

Литві, повернути на батьківщину біженців Першої світової війни та майно,

вивезене під час війни з Литви в Україну,обопільно амністувати громадян

та оптантів кожної зі сторін. Країни погодилися укласти після ратифікації

основного договору торговий і транзитний договорита поштово-телеграфну

конвенцію, встановити дипломатичні та консульські відносини, створити

спільну комісію для врегулювання окремих питань.

Літ.: Українська РСР на міжнародній арені. Збірник документів

(1917–1923 рр.). — К., 1966.

В. В. Павленко.

ДОГОВІР МІЖ СРСР І ПОЛЬСЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ ПРО

РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН 1945.

Укладений

40

Енциклопедичний словник-довідник

Польською Республікою проходив від пункту поблизу витоку річки Сану на

північний схід до її витоку і вниз посередині річки до точки,що знаходиться

біля Солина, далі на схід від Перемишля до річки Солокії, звідти по річках

Солокії і Західному Бугу на Немирів-Ялівці, потім до стику кордонів

Литовської РСР, Польської Республіки і Східної Пруссії. Проведення на

місцевості кордонів передбачалося здійснити змішаною радянсько-польсь-

кою комісією з місцем перебування у Варшаві, що мала розпочати свою

роботу не пізніше 15 днів із дня обміну ратифікаційними грамотами. Обмін

ратифікаційними грамотами відбувся у Варшаві 5 лютого 1946. У розвиток

цього договору 15 лютого 1951 в Москві укладено договір про обмін

ділянками державних територій, який юридично зафіксував остаточне

польсько-українське розмежування національних територій. Згідно з ним

на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками із майже

однаковою площею. Внаслідок цього до Львівської області ввійшли землі в

районі м. Кристонополя (нині м. Червоноград), а в межах польськоїдержави

опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області. На

продовження досягнутих домовленостей 15 лютого 1961 в Москві укладено

спеціальний договір про режим радянсько-польського державного кордону,

співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань. Таким чином,

було юридично зафіксовано факт включення протягом 1939–1945 pоків

Західної України до складу СРСР, що відповідало рішенням і духу

Тегеранської, Кримської та Потсдамської конференцій, а також Договору

про дружбу,взаємодопомогу і повоєнне співробітництво між СРСР й Поль-

щею, укладеного в Москві 21 квітня 1945.

Завершенням процесу врегулювання територіальнихпитань у радянсько-

польських відносинах було остаточно визначено кордони України і

засвідчено їх юридичне визнання світовим співтовариством. Булозбільшено

територію УРСР та її демографічний потенціал, здійснено об’єднання укра-

їнських земель у складі однієї держави і, у підсумку,майже повністю завер-

шено формування її

державної території (останнім актом цього процесу