§ 3 Умисел та його види

Переважна кількість злочинів (понад 80 %), передба-чених Особливою частиною КК України, можуть бути вчинені лише з умисною формою вини. Серед злочинів, що вчиняються в реальному житті питома вага умисних ще більша. Тому вивченню умисної форми вини приділяється особлива увага.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 КК України умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння, що вчиняється, і передбачення суспільно небезпечних наслідків визначають процеси, що протікають у сфері свідомості, тому вони складають інтелектуальний момент прямого умислу, а бажання настання вказаних наслідків, визначаючи вольову сторону психічної діяльності, складає вольовий момент умислу.

Оскільки головною соціальною ознакою злочину виступає суспільна небезпека, то до змісту умислу включено усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння. З цього випливає, що предметом усвідомлення при умислі є: по-перше, фактичний зміст вчиненого діяння, по-друге, його соціальна сутність .

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння означає усвідомлення винною особою здатності свого діяння за своїми об’єктивними фактичними властивостями спричиняти шкоду певним суспільним відносинам, що охороняються законом, тобто посягати на певний об’єкт. При цьому не обов’язково, щоб особа точно знала на який саме безпосередній об’єкт вона посягає, головне, щоб вона усвідомлювала, що спричиняє шкоду певним інтересам особи, суспільства або держави (усвідомлювала сферу відносин, на які посягає).

Усвідомлення суспільної небезпеки діяння не слід змішувати із усвідомленням його протиправності. В цьому випадку діє правило: незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення. Протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпеки. Для визнання особи винною у вчиненні злочину, за загальним правилом, не потрібно, щоб вона усвідомлювала протиправність свого діяння . Однак у юридичній літературі зустрічається і інша точка зору.

Так, на думку О.І. Рарога, оскільки протиправність є повноправною ознакою злочину, то слід визнати невід’ємною рисою умисної форми вини усвідомлення протиправного характеру вчиненого діяння .

Ми підтримуємо точку зору тих учених, які зазначають, що для деяких складів злочинів (особливо з бланкетними диспозиціями) усвідомлення протиправності діяння є невід’ємною складовою інтелектуального моменту умислу, оскільки законодавче регулювання відповідних відносин є настільки складним і громіздким, що навіть фахівці зазнають серйозних труднощів при з’ясуванні відповідних приписів, тому про усвідомлення суспільної небезпеки в такому випадку, якщо особа не усвідомлює факту порушення вимог регулюючого законодавства не може бути й мови. Для розв’язання цієї проблеми вченими обґрунтовано пропонується викласти у новій редакції законодавче визначення умислу, поклавши в його основу диз’юнкцію – усвідомлення особою суспільної небезпеки або протиправності своїх дій (бездіяльності). Запропонована дефініція умислу виключатиме необхідність встановлювати усвідомлення, по-перше, протиправності стосовно тих злочинів, суспільна небезпека яких є очевидною (наприклад, вбивств), і, по-друге, суспільної небезпеки злочинів, в яких таке усвідомлення є вторинним щодо усвідомлення протиправності або взагалі неможливе .

Схожої позиції дотримується і А.В. Наумов, який зазначає, що у деяких випадках, шляхом конструювання в Особливій частині Кримінального кодексу спеціальних складів, законодавець пов’язує усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого винним діяння з усвідомленням його протиправності. Насамперед, це стосується злочинного порушення різних правил. Якщо особа не була ознайомлена з ними, інтелектуальний момент умислу виключається, а отже, виключається умисна форма вини і кримінальна відповідаль¬ність цієї особи . Як приклад можна навести злочин, передбачений у ч. 1 ст. 273 КК України – порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухо¬небезпечних цехах особою, яка зобов’язана їх дотримуватись, якщо воно створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду здоров’ю потерпілого.

Під передбаченням суспільно небезпечних наслідків слід розуміти відбиття у свідомості тих подій, що відбудуться у майбутньому; уява винного про ту шкоду, яка буде спричинена його діянням суспільним відносинам, що знаходяться під охороною кримінального закону . Для наявності умислу необхідно усвідомлення не будь-яких наслідків, а лише тих, що входять до складу об’єктивної сторони відповідного складу злочину.

Для прямого умислу є характерним усвідомлення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків. Для цього необхідна наявність однозначного причинного зв’язку, розвиток якого передбачає винний, наприклад, передбачення неминучості смерті при ножовому пораненні у серце. Безумовно, мова не йде про фактичну неминучість запланованих наслідків, оскільки настання або ненастання смерті залежить не тільки від бажання та дій суб’єкта, а й від інших обставин. Мається на увазі модель причиново-наслідкового зв’язку, яка існує у думках суб’єкта, і у якій діяння обов’язково породжує бажаний результат.

Передбачення наслідків означає усвідомлення суб’єктом, хоча б у загальних рисах, розвитку причинового зв’язку між діянням та наслідками. Наприклад, для визнання вбивства умисним не потрібно, щоб вбивця, здійснюючи постріл у життєво важливий орган, усвідомлював, які саме виникнуть ушкодження і які наслідки наступлять (внутрішня кровотеча, зупинка дихання, зупинка серця тощо). Достатньо усвідомлення того, що закономірним результатом пострілу стане смерть потерпілого .

Вольовий момент прямого умислу, що характеризує спрямованість волі суб’єкта, визначається у законі як бажання настання суспільно небезпечних наслідків. Бажаними є не тільки наслідки, які приємні винному, викликають у нього внутрішнє задоволення, але і такі, що при внутрішньо негативному емоціональному відношенні до них з боку винного видаються йому необхідними або неминучими на шляху задоволення потреби, яка стала рушійною причиною дії.

Бажання як елемент умислу полягає у прагненні до певних наслідків, які можуть виступати як:

1) кінцева мета (наприклад, вбивство з ревнощів, помсти);

2) проміжний етап на шляху досягнення кінцевої мети (вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину);

3) засіб досягнення мети (вбивство з метою отримання спадщини вбитого);

4) неминучого супутнього елемента діяння .

Непрямим (евентуальним) є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК України).

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння при непрямому умислі не відрізняється від такого ж усвідомлення при прямому умислі. Відмінність між прямим та непрямим умислом полягає у характері усвідомлення суспільно небезпечних наслідків та вольовому моменті. Так, на відміну від прямого умислу, при непрямому особа усвідомлює лише реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків, а не їх неминучість. Така можливість передбачається як реальна, якщо суб’єкт вважає суспільно небезпечні наслідки закономірним результатом розвитку причинового зв’язку саме в цьому конкретному випадку. Якщо ж особа, усвідомлюючи закономірність настання таких наслідків у багатьох інших подібних випадках, не розповсюджує її на конкретний випадок (абстрагується від неї), то можна вести мову лише про абстрактну можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Свідоме припущення ж сумісне лише з передбаченням реальної, а не абстрактної можливості настання злочинних наслідків, оскільки неможливо погоджуватися на наслідки, які не є закономірними для цього конкретного випадку .

Справедливим видається і зворотне твердження – якщо винна особа усвідомлювала неминучість настання суспільно небезпечних наслідків, то про свідоме припущення мова вже йти не може, наведені обставини свідчать про наявність у особи бажання як щодо дії, так і щодо наслідків, а отже, прямого умислу.

Вольовий момент непрямого умислу полягає в тому, що особа не бажає настання суспільно небезпечних наслідків, які вона усвідомлює, але свідомо їх припускає або відноситься до них байдуже. При свідомому припущенні злочинні наслідки не є ані метою дій винного, ані засобом її досягнення, ані етапом на шляху до мети. При непрямому умислі винний не прагне спричинити суспільно небезпечні наслідки, вони йому не потрібні, він їх не бажає, про що прямо зазначено у законі .

Проте не слід помилятись. При характеристиці непрямого умислу слова “не бажала” не можна розуміти як негативне відношення до суспільно небезпечних наслідків, як активне їх небажання, тобто намагання уникнути суспільно небезпечних наслідків. Навпаки, таке відношення є позитивним, схвальним, хоча у винного і немає прямого інтересу у спричиненні шкідливих наслідків. Тим не менш, він свідомо припускає їх настання, заздалегідь погоджується на їх спричинення. Ці наслідки є тією ціною, яку винний готовий сплатити заради досягнення своїх цілей, що знаходяться, як правило, за межами складу злочину або принаймні не співпадають з його суспільно небезпечними наслідками. Саме позитивне, схвальне відношення до наслідків зближує свідоме припущення із бажанням, робить їх різновидами вольового змісту однієї форми вини.

Вольовий момент непрямого умислу може полягати не тільки у свідомому припущенні настання суспільно небезпечних наслідків, але й у байдужому ставленні до їх настання. Воно мало чим відрізняється від свідомого припущення і означає відсутність активних емоційних переживань у зв’язку з суспільно небезпечними наслідками, реальна можливість настання яких відображається у свідомості винного. У цьому випадку суб’єкт спричиняє шкоду не замислюючись про шкідливі наслідки вчинюваного діяння, можливість спричинення яких видається йому цілком реальною .

Іноді особа може не бажати настання суспільно небезпечних наслідків, сподіваючись на те, що вони не настануть. У таких випадках особа розраховує на якусь випадковість, яка відверне шкідливі наслідки. Проте, якщо така надія не пов’язана з розрахунком на реальні конкретні обставини, які можуть запобігти настання злочинних наслідків, в наявності вольовий момент непрямого умислу у виді свідомого припущення настання таких наслідків, аже сподіватися “на навмання” – значить ні на що не сподіватись.

Так, особа, яка підпалює вночі дім потерпілого, знаючи, що в ньому знаходяться його батьки похилого віку, передбачає можливість настання їх смерті і може навіть сподіватися, що вони якимось чином врятуються. Але, якщо таке сподівання не пов’язано з розрахунком на конкретні реальні обставини, які можуть завадити настанню суспільно небезпечних наслідків, наочним є свідоме припущення настання таких наслідків, а отже, непрямий умисел .

Таке визначення видів умислу і їх поділ справедливі для злочинів з матеріальним складом і не підходять для злочинів з формальним складом, оскільки в їх конструкції відсутні суспільно небезпечні наслідки. У юридичній літературі поширеною є точка зору про те, що для злочинів з формальним складом, як уже зазначалось, вина визначається як психічне відношення винного до свого діяння. Оскільки поділ умислу на прямий та непрямий ґрунтується тільки на відмінності усвідомлення настання суспільно небезпечних наслідків та бажанні або свідомому припущенні їх настання, то визначити вид умислу у злочинах з формальним складом, які не містять суспільно небезпечних наслідків у своєму складі, неможливо і некоректно. Ми також зазначали, що вважаємо, що зміст вини для таких злочинів вичерпується лише інтелектуальною ознакою (усвідомлювала особа суспільно небезпечний характер своїх дій чи не усвідомлювала), тому відносно таких злочинів вважаємо за можливе зазначати лише наявність умисної форми вини, не виокремлюючи її вид.

Поділ умислу на прямий та евентуальний має важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення. Наприклад, лише з прямим умислом пов’язується попередня злочинна діяльність – приготування та замах на злочин. Впливає вид умислу і на індивідуалізацію покарання – вважається, що суспільна небезпечність злочину, вчиненого з прямим умислом, більша, ніж вчинених з непрямим умислом.

На законодавчому рівні закріплено лише два види умислу, хоча у науці кримінального права виділяють і інші його різновиди.

Так, за моментом виникнення і формування злочинного наміру розрізняють заздалегідь обдуманий умисел та такий, що виник раптово.

Заздалегідь обдуманий – це умисел на вчинення злочину, що був реалізований через значний проміжок часу після його виникнення. Впродовж цього часу суб’єкт обмірковує та виношує плани і способи вчинення злочину (місце, час, знаряддя та засоби тощо). Частіше за все він свідчить про наполегливість суб’єкта у досягненні злочинної мети, і як наслідок, підвищену суспільну небезпеку. Однак він може бути пов’язаний і з невпевненістю, коливаннями, острахами винного, які змушують його відкладати вчинення злочину. У цьому випадку такий умисел, навпаки, свідчить про менший ступінь суспільної небезпеки особи.

Умисел, що виник раптово – це умисел, який був реалізований відразу ж або через незначний проміжок часу після виникнення злочинного наміру. Він буває простий або афектований.

Простим умислом, що виник раптово, є умисел, за якого намір вчинити злочин виник у винного в нормальному психічному стані і був реалізований відразу ж або через незначний проміжок часу після виникнення.

Виникнення афектованого умислу обумовлюється сильним душевним хвилюванням, яке спричинено неправомірними діями потерпілого. При афектованому умислі душевне хвилювання ускладнює, але не виключає свідомий контроль над вольовими процесами з боку людини. Цим і пояснюється пом’якшення покарання за злочини, вчинені з таким умислом.

За своїм психологічним змістом і заздалегідь обдуманий умисел і такий, що виник раптово, може бути і прямим, і непрямим.

В залежності від ступеня визначеності уявлення суб’єкта про важливі фактичні і соціальні риси діяння, умисел може бути визначеним (конкретизованим) і невизначеним (неконкретизованим).

Визначений умисел характеризується наявністю чіткого уявлення про якісні та кількісні показники об’єктивних ознак злочину, що впливають на кваліфікацію (об’єкт злочину, наслідки, спосіб вчинення злочину тощо). Він може бути простим та альтернативним.

При простому визначеному умислі особа передбачає лише один конкретний, безальтернативний результат (наприклад, особа, яка здійснює постріл з пістолета у голову потерпілого передбачає лише настання смерті). При альтернативному умислі винний передбачає приблизно однакову можливість настання двох або більше конкретно визначених наслідків (наприклад, особа, яка б’є потерпілого кийком по голові, передбачає, що може вбити потерпілого або спричинити тяжку шкоду його здоров’ю). При цьому в літературі пропонується різна кваліфікація діяння при такому умислі. Так, одні автори пропонують кваліфікувати діяння за наслідками, що фактично настали . На думку інших, якщо винним передбачалась можливість настання більш тяжких наслідків, ніж ті, які фактично настали, його дії мають бути кваліфіковані як замах на відповідний злочин . Вважаємо, що остання точка зору є більш обґрунтованою, оскільки особа у таких випадках передбачає можливість настання більш тяжкого суспільно небезпечного наслідку і бажає або свідомо припускає його настання, тобто наявною є умисна форма вини відносно цих наслідків. Така кваліфікація є більш повною, оскільки враховує спрямованість умислу.

При невизначеному умислі особа має загальне, а не індивідуально визначене як при визначеному умислі, уявлення про об’єктивні ознаки діяння, тобто вона усвідомлює лише його видові ознаки. Наприклад, особа, яка наносить численні сильні удари ногами в голову та живіт потерпілого, передбачає, що спричинить шкоду здоров’ю потерпілого, але не усвідомлює кількісних показників цієї шкоди. У таких випадках діяння слід кваліфікувати за наслідками, що фактично настали.