§ 1. Поняття та значення суб’єктивної

сторони складу злочину

Оскільки визначення суб’єктивної сторони в законо-давстві не міститься, це питання залишається дискусійним в теорії кримінального права. Найбільш спірним питанням залишається співвідношення суб’єктивної сторони та вини.

Точки зору вчених із цього приводу можна умовно поділити на три групи.

На думку представників першої групи (А.А. Піонтковсь-кий, П.С. Дагель, Г.А. Крігер та ін.) поняття суб’єктивної сто-рони та вини співпадають, інтелектуально-вольова діяльність людини безпосередньо пов’язана з мотиваційною та емо¬цій-ною діяльністю. Так, на думку П.С. Дагеля, вина є внутріш-ньою, суб’єктивною стороною злочину, психічним відношен¬ням суб’єкта до свого суспільно небезпечного діяння та його наслідків, виражених у злочині . Точка ж зору, згідно з якою суб’єктивна сторона злочину не вичерпується виною, а містить також мотив та мету злочину, ґрунтується на змішуванні суб’єктивної сторони злочину (вини) й ознак складу злочину, що характеризують цю суб’єктивну сторону (умисел, необережність, мотив, мета, афект, завідомість тощо), а також на змішуванні понять змісту та форми вини . Але така точку зору обґрунтовано підлягала критиці в науковій літературі. По-перше, у ст. 23 КК України чітко визначено, що вина може виражатись лише у формі умислу або необережності, ні мотив, ні мета не можуть бути формами вини. По-друге, вони не входять до змісту психічного ставлення особи до вчинюваного нею діяння та його наслідків, вони знаходяться поза сферою інтелекту і волі як елементів вини .

Представники другої групи (Ю.А. Демидов, Г.А. Злобін, Б.С. Утевський та ін.) вважають, що поняття вини ширше за поняття суб’єктивної сторони, вона не може зводитись до певного елемента злочину, вона знаходить свій вираз як в об’єктивній, так і суб’єктивній стороні злочину . Як правильно вказує О.І. Рарог, така позиція обумовлена тим, що в судовій практиці термін “вина” застосовується у двох значеннях. Якщо в науці кримінального права поняття вини означає наявність у вчиненому діянні умислу або необережності, то на практиці говорять про вину, як про доведення самого факту вчинення злочину конкретною особою. Ототожнення вини із фактом вчинення злочину позбавляє її конкретної визначеності як юридичної ознаки складу злочину .

У вітчизняній науці кримінального права превалює третя точка зору, згідно з якою суб’єктивна сторона злочину являє собою внутрішню сторону злочину, яка відображає певні психічні процеси у свідомості суб’єкта з приводу вчиненого діяння і складається з певних елементів. Останні прийнято поділяти на обов’язкові та факультативні.

До основних елементів суб’єктивної сторони складу злочину відноситься вина, яка згідно зі ст. 23 КК України може бути виражена у формі умислу або необережності.

Додатковими елементами суб’єктивної сторони є мотив і мета. Деякі дослідники відносять сюди і емоційний стан. Але така точка зору залишається дискусійною. Так, на думку О.І. Рарога, емоції виражають більше соціальну, ніж юридичну характеристику, і відносяться до суб’єкта злочину (підкреслюють особливості його психічного стану) . У той же час А.П. Козлов вважає, що емоції є однією з категорій, що складають потребно-мотиваційну сферу, але не входить як самостійний елемент до структури суб’єктивної сторони злочину .

На наш погляд, така розбіжність у думках викликана тим фактом, що емоційний стан можна розглядати у двох аспектах. Якщо розглядати емоційний стан як фактор, який впливає на здатність винної особи усвідомлювати характер своїх дій і керувати ними, то такий емоційний стан буде відноситись до категорії осудності (в тому числі обмеженої), яка розглядається в рамках суб’єкта злочину. Якщо ж мова йде про емоційний стан, який не впливає на здатність винної особи усвідомлювати характер своїх дій і керувати ними, то в такому випадку емоції відносяться до суб’єктивної сторони як відображення певних психічних процесів суб’єкта злочину, що виражають його потреби, мотиви і здатні дати відповідь на запитання про фактори, які спонукали винного на вчинення злочину. Проте така ознака не є самостійною.

Дискусійним в літературі залишається питання про віднесення завідомості до ознак суб’єктивної сторони злочину. Так, О.І. Рарог зазначає, що включення завідомості до ознак суб’єктивної сторони злочину є необґрунтованим. Завідомість – це не самостійний елемент психічної діяльності людини, а особливий технічний прийом, що використовується для характеристики суб’єктивної сторони злочину. Він означає спосіб вказівки у законі на те, що суб’єкт при вчиненні діяння достеменно знав про наявність тих чи інших обставин, що мають суттєве значення для кваліфікації злочинів або призначення покарання . Проте така думка видається непослідовною. Якщо завідомість, як зазначає автор, використовується для характеристики суб’єктивної сторони злочину, то куди ж її включати, як не до ознак суб’єктивної сторони?

У зв’язку з цим заслуговує на увагу позиція П.І. Орлова, який зазначає, що завідомість завжди передбачає обізнаність особи з певними обставинами, а, отже, є ознакою, яка характеризує інтелектуальний момент вини. Будь-яких даних про стан волі особи поняття завідомості не містить . Таким чином, завідомість дійсно не є самостійним елементом психічної діяльності людини і тому не може розглядатись як самостійна ознака суб’єктивної сторони злочину, проте вона є ознакою, яка характеризує вину, а саме її інтелектуальний момент і тому повинна розглядатись в рамках суб’єктивної сторони злочину.

Завідомість виступає показником високого ступеня усвідомлення тієї чи іншої ознаки об’єктивної сторони складу злочину, вона означає наявність у винного таких, що не викликають у нього сумніву, відомостей про існування обставин, з якими закон пов’язує завідомість. При цьому особа знає про ці обставини завчасно, до початку вчинення діяння . Завідомі знання – це знання, які ґрунтуються на таких, що не можуть бути спростовані, доказах, отримані з достовірних джерел .

Мотив та мета злочину, хоча і є необхідними елементами будь-якого злочину, не завжди вказуються серед необхідних ознак складу злочину, як, наприклад, не завжди вказуються спосіб дії чи бездіяльності, місце, час тощо, хоча будь-який злочин вчинюється завжди певним способом, у певному місці, в певний час . Перелік ознак, які визнаються обов’язковими для суб’єктивної сторони конкретного складу злочину, залежить від диспозиції кримінально-правової норми.

Суб’єктивна сторона злочину має важливе юридичне значення. Як складова частина підстави кримінальної відповідальності, вона дозволяє відмежувати злочинне діяння від незлочинного, оскільки не є злочином спричинення суспільно небезпечних наслідків за відсутності вини, а також необережне діяння, що карається лише за наявності умислу, наприклад, умисне спричинення легкого тілесного ушкодження (ст. 125 КК України), і вчинення діяння без мети, вказаної у законі чи з мотивів, що відрізняються від вказаних у диспозиції норми, наприклад не є злочином виготовлення підроблених грошей (ст. 199 КК України) без мети збуту, а також розголошення комерційної чи банківської таємниці (ст. 232 КК України) за відсутності корисливого чи іншого особистого мотиву.

Крім цього, суб’єктивна сторона допомагає у відмежуванні складів злочинів, що мають аналогічні об’єктивні ознаки, наприклад умисне вбивство (ст. 115 КК України) і вбивство через необережність (ст. 119 КК України).

Зміст суб’єктивної сторони злочину значно впливає на ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і суб’єкта злочину, а отже – на характер відповідальності та розмір покарання. Тому Пленум Верховного Суду України неодноразово у своїх постановах наголошував на необхідності ретельного дослідження характеру і спрямованості умислу, мети і мотивів злочину, навіть якщо вони не є обов’язковими ознаками складу злочину.

Значну роль відіграє суб’єктивна сторона і для визначення можливості звільнення від кримінальної відповідальності. Так, у ст.ст. 45 та 46 КК України зазначено, що за певних підстав звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості. Тобто питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин середньої тяжкості, може бути вирішено тільки після встановлення змісту суб’єктивної сторони злочину.

Згідно зі ст. 81 КК України диференціюється строк фактичного відбуття покарання, необхідний для застосування умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання. Так, особа, яка вчинила умисний тяжкий злочин може бути звільнена умовно-достроково після фактичного відбуття не менше двох третин строку покарання, а якщо такий злочин вчинений з необережності – не менше половини строку. Схожі правила встановлені і щодо заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК України).

Таким чином, суб’єктивна сторона злочину – це психічна діяльність особи, безпосередньо пов’язана із вчиненням злочину. Вона складається з вини (обов’язкова ознака), мотиву та цілі (факультативні ознаки). Емоційний стан та завідомість хоча і характеризують суб’єктивну сторону злочину, але не є її самостійними ознаками. Суб’єктивна сторона має важливе значення для обґрунтування кримінальної відповідальності, правильної кваліфікації злочинів, звільнення від кримінальної відповідальності, призначення покарання, звільнення від відбування покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.