§ 2 Вина та її основні ознаки
Вина є універсальною категорією. Вона зустрічається не тільки у кримінальному праві, але й у цивільному, адміністративному, трудовому, податковому та інших галузях законодавства. На цій категорії будується вся теорія юридичної відповідальності. Окрім правових наук, проблема вини відноситься до предмету вивчення філософії, етики, соціології, психології, педагогіки та інших наук .
Слід зазначити, що у кримінальному законодавстві різних держав виділяються три різних підходи до цього поняття. Більшість країн взагалі не використовують поняття вини, обмежуючись поняттями умислу та необережності (наприклад, Німеччина, Данія, Іспанія, Польща, Швеція та ін.). У кримінальному законодавстві США та країн загального права для позначення психологічної складової злочину використовується зовсім інша термінологія. Деякі країни, не визначаючи вину, вказують на те, що винним у злочинному діянні визнається особа, яка вчинила його з умислом або з необережності (наприклад, ст. 19 КК Республіки Казахстан, ст. 16 Китайської Народної Республіки, ст. 8 Латвійської Республіки, ст. 4 КК Російської Федерації). І лише деякі Кримінальні кодекси країн, що раніше входили до складу СРСР (наприклад, ст. 21 КК Республіки Білорусь та ст. 23 КК України), містять легальні визначення вини .
Згідно з положеннями ст. 23 КК України виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків. Таке визначення справедливе для злочинів з матеріальним складом, у яких обов’язковим елементом є наявність суспільно небезпечних наслідків. Для злочинів з формальним складом встановлення наявності таких наслідків не є обов’язковим, такі злочини є закінченими з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння. Тому і встановлювати психічне ставлення до наслідків у таких складах злочину не потрібно. Для злочинів з формальним складом вина формулюється як психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності .
Вина характеризується такими ознаками, як зміст, форма, сутність та обсяг . О.І. Рарог виділяє також таку категорію, як ступінь вини .
Традиційно в теорії кримінального права змісту вини приділялось набагато менше уваги, ніж формам вини. Це обумовлено тим, що, по-перше, багато вчених, акцентуючи свою увагу на формах вини, досить стисло висвітлювали зміст вини або взагалі не включали цю кримінально-правову категорію до кола питань, що розглядались, а по-друге, в історичному плані зміст вини набагато пізніше став об’єктом наукового дослідження, ніж форми вини. Однак, не дивлячись на все це, зміст вини займає центральне місце серед інших категорій, що характеризують вину, оскільки має велике теоретичне та практичне значення .
Зміст вини утворюють інтелект і воля у певному, передбаченому законом їх поєднанні. Предметний зміст обох цих елементів вини, тобто сукупність фактичних обставин, що мають юридичне значення, визначається конструкцією конкретного юридичного складу злочину.
Предметом свідомості (інтелекту) як елемента вини в кримінальному праві є тільки ті об’єктивні фактори, які визначають юридичну характеристику певного виду злочинів, тобто відносяться до ознак цього складу злочину.
Отже, зміст інтелектуального моменту визначається способом законодавчого опису складу злочину. До нього входять усвідомлення характеру об’єкта і характеру вчиненої дії чи бездіяльності. А в так званих матеріальних складах інтелектуальний момент охоплює, крім того, і передбачення (або можливість передбачення) суспільно небезпечних наслідків. Якщо законодавець вводить до числа обов’язкових елементів юридичного складу злочину певну додаткову ознаку, що характеризує місце, час, обстановку тощо, усвідомлення цих додаткових ознак також входить у зміст інтелектуального моменту вини .
З приводу співвідношення понять “усвідомлення” та “передбачення” у структурі інтелектуального моменту вини в науці кримінального права висловлюються різні точки зору. Згідно з першою точкою зору передбачення є різновидом усвідомлення, оскільки означає усвідомлення розвитку явища та його результату. І, оскільки передбачити не усвідомлюючи неможливо, то виокремлення передбачення недоцільно і необхідно виключити його із законодавчого визначення форм вини . Інші автори вважають, що саме передбачення наслідків обумовлює усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння, а не навпаки, тобто усвідомлення дублює передбачення і підлягає виключенню .
Підтримуємо точку зору авторів, які зазначають, що інтелектуальний елемент вини повинен включати як усвідомлення, так і передбачення, оскільки усвідомлення – це процес відображення дійсності, в той же час як передбачення – це випереджуюче відображення, тобто відображення у свідомості явищ, можливість виникнення яких об’єктивно існує .
Вольовий зміст вини також визначається конструкцією складу злочину. Предметом вольового ставлення суб’єкта є фактично та сама сукупність фактичних обставин, що визначають юридичну сутність діяння і утворюють склад даного злочину . У кримінальному законі вольовий момент описується за допомогою таких термінів як “бажання”, “свідоме припущення”, “легковаже розраховування на відвернення”.
Таким чином, зміст вини як елемента суб’єктивної сторони злочину складають інтелектуальний та вольовий момент (ознака) стосовно об’єктивних елементів цього складу злочину (об’єкта та об’єктивної сторони).
Дискусійним залишається питання про зміст вини у так званих злочинах з формальним складом. Найбільш поширеною позицією з цього приводу є думка про те, що інтелектуальна ознака умислу в цих випадках включає лише усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння, ставлення до наслідків тут не виникає та й не може виникнути. А вольова ознака умислу обмежується бажанням вчинення конкретної дії чи бездіяльності . Схожої думки дотримується і О.І. Рарог, який зазначає, що у злочинах з формальним складом ознакою об’єктивної сторони, що втілює суспільну небезпечність діяння, є сама заборонена законом дія чи бездіяльність. Тому у формальних складах вольовий зміст умислу вичерпується вольовим відношенням до самих суспільно небезпечних дій (бездіяльності). Звідси випливає, що вольовий момент при вчиненні таких злочинів завжди полягає у бажанні вчинити суспільно небезпечне діяння, заборонене законом .
На думку В.П. Ємельянова, така позиція є неточною, оскільки законодавець дає визначення умислу та необережності не стосовно складів, а стосовно злочину як явища реальної дійсності. Злочин, у свою чергу, як будь-яке посягання на якийсь об’єкт, невідворотно приводить до виникнення тих чи інших наслідків, і у винної особи завжди присутнє певне психічне ставлення не тільки до свого діяння, але і до наслідків, незалежно від того, чи передбачені ознаки таких наслідків у відповідних складах, чи ні. До формальних складів відносяться розбій та вимагання, але це не означає, що особи, які вчиняють ці злочини, розуміючи суспільно небезпечний характер своїх дій, не передбачають настання суспільно небезпечних наслідків і не бажають їх настання .
Підтримує висловлену позицію і М.В. Семикін, який зазначає, що факт перенесення моменту закінчення злочину в цих складах на стадію фактичного готування до нього ніяким чином не виключає ні усвідомлення суспільної небезпечності, ні передбачення наслідків тих діянь, для вчинення котрих була здійснена підготовка, ні вольової спрямованості на доведення до кінця початої злочинної діяльності .
З останніми позиціями можна погодитись лише частково. Дійсно, вчиняючи злочин із формальним складом, винна особа може передбачати настання суспільно небезпечних наслідків і бажати їх настання, але таке передбачення і бажання знаходяться поза межами складу злочину, їх встановлення не обов’язкове. Тому обсяг вини вичерпується встановленням психічного ставлення до самого суспільно небезпечного діяння. Це обумовлено юридичною конструкцією такого складу злочину. Отже, обсяг вини злочину із формальним складом вичерпується встановленням інтелектуального та вольового моменту щодо суспільно небезпечного діяння.
Разом з тим у літературі питання про зміст вольового моменту у злочинах з формальним складом залишається дискусійним.
Зокрема, зазначається, що діяння саме по собі не є предметом бажання, таким є результат діяння. Ніякі відтінки вольового ставлення суб’єкта до самого діяння не впливають на форму вини: якщо він здійснює суспільно небезпечне діяння, усвідомлюючи його суспільно небезпечний характер, питання про те, чи бажав він вчинити це діяння, позбавлене кримінально-правового значення . Вольовий момент у таких злочинах відсутній, оскільки бажання діяти не може складати вольовий момент вини. Саме діяння є вольовим актом, тому словосполучення “вольове діяння” є тавтологією. Під бажанням у психологічній літературі розуміється прагнення до конкретного результату, що передбачає свідому і цілеспрямовану діяльність особи. Наявність у кримінально-правовій формулі вини такого елемента, як бажання суб’єкта, свідчить про намір включити у вину вольовий момент – спонуку злочинної поведінки . Діяння не є ані відображенням прагнень особи, ані спонукою злочинної поведінки, це лише спосіб досягнення мети і реалізації злочинних намірів. Якщо ж діяння вчинюється проти волі особи, то в даному випадку вина взагалі виключається.
Можна погодитись з Б.С. Нікіфоровим, який зазначає, що, якщо особа вчиняє діяння, усвідомлюючи його характер, це означає, що вона бажає вчинити це діяння. Якщо хтось бажає, щоб його діяння не мало певного характеру, він не вчиняє цього діяння. Можливість вчинення людиною діяння, характер якого вона усвідомлює, але не бажає, виключається як за правилами логіки, так і психологічно. Тому тавтологіч¬ними є висловлювання, що зустрічаються в літературі та судовій практиці на кшталт: “усвідомлює, що пускає в обіг підроблені грошові знаки, проводить незаконний обшук, незаконно позбавляє волі іншу особу тощо, і бажає цього” . Схожої позиції додержується і О.М. Готін. Він зазначає, що бажання або небажання скоїти суспільно небезпечні діяння у злочинах із формальним складом для кваліфікації значення не мають і лише можуть враховуватись при призначенні покарання. Залишення суспільно небезпечних наслідків за межами складу злочину аж ніяк не означає, що воля спрямована на діяння, а не на наслідок. Інша справа, що вольове ставлення до наслідку, який знаходиться поза складом злочину, позбавлене кримінально-правового значення . З такою точкою зору можна погодитись.
Таким чином, на наш погляд, зміст вини злочину із формальним складом складається лише з інтелектуального моменту, що полягає в усвідомленні особою суспільної небезпечності свого діяння. Проте це питання залишиться дискусійним, доки відсутні законодавче визначення вини у формальних складах злочинів або відповідні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України.
Форма вини визначається закріпленим у законі співвідношенням психічних елементів (свідомості і волі), що утворюють зміст вини, тобто відмінністю в інтенсивності і визначеності інтелектуальних і вольових процесів, що відбуваються в психіці суб’єкта злочину . У ст.ст. 24 та 25 КК України законодавець визначає дві форми вини – умисел та необережність, які в свою чергу поділяються на різновиди: умисел – на прямий та непрямий, необережність – на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. На відміну від умислу, обидва види необережності характеризуються відсутністю усвідомлення реальної небезпеки діяння і передбачення суспільно небезпечних наслідків у конкретному випадку. Вольовий елемент обох видів умислу полягає у позитивному (у формі бажання або свідомого припущення) відношенні до суспільно небезпечних наслідків, а вольовий елемент обох видів необережності полягає у негативному відношенні до суспільно небезпечних наслідків, настання яких винний намагається уникнути або взагалі не передбачає .
Поділ вини на форми має велике практичне значення.
По-перше, форма вини визначає ступінь суспільної небезпечності діяння і дозволяє відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Так, якщо законодавець передбачає кримінальну відповідальність за певне діяння лише за наявності умислу, то схоже за об’єктивними ознаками діяння, вчинене з необережності, не є злочином, наприклад, умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК України).
По-друге, іноді законодавець диференціює кримінальну відповідальність залежно від форми вини, яка таким чином визначає кваліфікацію. Наприклад, за формою вини розмежовуються умисне вбивство (ст. 115 КК України) та вбивство через необережність (ст. 119 КК України).
По-третє, форма вини визначає умови відбування покарання у виді позбавлення волі, зокрема, вона враховується при визначенні рівня безпеки установи відбування покарання.
По-четверте, деякі інститути кримінального права, а саме: незакінчений злочин, рецидив, співучасть пов’язані тільки з умисною формою вини.
По-п’яте, наявність умисної форми вини зобов’язує суд дослідити питання про мотив та мету злочину.
По-шосте, залежно від форми вини розрізняються умови звільнення від кримінальної відповідальності, умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким тощо. Так, у зв’язку з дійовим каяттям від кримінальної відповідальності за вчинення вперше злочину середньої тяжкості може бути звільнена особа, яка вчинила злочин тільки з необережності (ст. 45 КК України).
Під обсягом вини, на думку О.І. Рарога, слід розуміти сукупність показників психічного ставлення винного до всіх об’єктивних ознак, що інкримінуються суб’єктові злочину. Він встановлює межі кола фактичних обставин, що визначають юридичну сутність вчиненого діяння, тобто обсяг вини встановлює конкретні межі її змісту.
Як кримінально-правове явище вина існує тільки у злочині, який є соціальним феноменом. Тому і вина є соціальним явищем. Саме соціальна сутність вини дозволяє обґрунтувати осуд суспільно небезпечної поведінки суб’єкта. Сутність вини нерозривно пов’язана із змістом вини.
Соціальну сутність вини складає негативне (характерне для умислу) або зневажливе чи недостатньо уважне (характерне для необережності) психічне ставлення суб’єкта до основних соціальних цінностей, що проявилося у вчиненні конкретного злочинного діяння.
Ступінь вини – це оціночна категорія, що містить психологічну та соціальну характеристику вини з її кількісної сторони і виражає міру негативного, зневажливого або недостатньо уважного відношення винної особи до основних соціальних цінностей. Ступінь вини особи у вчиненні конкретного злочину є безпосереднім вираженням міри перекручення ціннісних орієнтацій винного. Тому вона знаходиться у безпосередньому зв’язку із розміром кримінально-правового примусу, необхідного для виправлення дефектів соціальних орієнтацій правопорушника, характером і розміром покарання, що йому призначається. Окрім форм та видів вини на її ступінь впливають також особливості змісту інтелектуального та вольового процесів, що відбуваються у психіці винного. Обсяг і визначеність свідомості, характер передбачення, наполегливість у досягненні мети можуть суттєво вплинути на ступінь вини. Ступінь легковажності в оцінці обстановки, характер обов’язку передбачити і причини непередбачення наслідків можуть підвищити або зменшити ступінь необережної вини .
Заслуговує на увагу також питання про співвідношення вини та осудності. Так на певних історичних етапах розвитку кримінального права осудність ототожнювалась із виною. Лише набагато пізніше після жорстокого розподілу суб’єкта та суб’єктивної сторони ці поняття були розмежовані. З іншого боку, деякі автори взагалі не виділяють зв’язку вини та осудності.
Ми поділяємо точку зору авторів, які зазначають, що вина базується на осудності, остання є основою вини. У вині задіяна лише частина усієї осудності людини, основна ж маса осудності знаходиться поза її межами. Звідси осудність людини і осудність суб’єкта злочину співвідносяться між собою як ціле та частина. На цю частину і спирається вина. Саме тому осудність вважається загально психологічною основою, загально психологічним фундаментом вини, і, відповідно, її складовою, оскільки без складової осудності не може бути і вини .