1.Поняття і структура норми міжнародного права.

Міжнародне право (як і внутрішньодержавне) складається з юридичних норм.

Норма міжнародного права - це правило поведінки, яке створюється державами та іншими суб'єктами міжнародного права узгодженням своїх позицій і визнається ними як юридично обов'язкове, спрямоване на регулювання відносин між учасниками міжнародних відносин.

Виходячи із загальної теорії права, слід виділити основоположні характерні риси, притаманні нормам міжнародного права, що можна розглядати як:

- узагальнене правило поведінки суб'єктів міжнародного права;

- юридичну обов'язковість застосування;

- наявність санкцій (а не лише моральних наслідків і здорового глузду);

- розгалужену їх класифікацію і т.д.

Більшість міжнародно-правових норм створюється у два етапи:

• узгодження волі суб'єктів міжнародного права стосовно правил поведінки;

• надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки.

Інколи ці два етапи можуть співпадати у часі, наприклад, коли міжнародний договір вступає у силу з моменту його підписання. У даному випадку підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил поведінки) і одночасно надання узгодженому тексту сили міжнародної договірної норми.

Разом з тим у міжнародному праві існують норми, які створюються у три етапи. Йдеться про так звані імперативні норми (норми jus cogens). Процес їх створення виглядає так:

a. узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки;

b. узгодження волі цих суб'єктів стосовно надання даному правилу поведінки вищої юридичної сили в даній правовій системі;

c. надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки.

У загальній теорії права визнано, що норми права з точки зору логіко-юридичного підходу мають трьохланкову структуру - гіпотеза, диспозиція, санкція. У правовій нормі міститься насамперед вказівка на те умов, за яких норма підлягає застосуванню, згодом викладається саме правило поведінки і, нарешті, зазначаються наслідки невиконання цього правила.

Специфіка міжнародних відносин полягає у тому, що суб'єкти міжнародного права самі виконують роль гаранта прийнятих норм. Відповідальність і санкції у міжнародному праві відокремлені від самих правил поведінки. Держави та інші суб'єкти міжнародного права найчастіше самі обирають заходи примусу відносно правопорушників з передбачених міжнародним правом.

Тому, на відміну від внутрішньодержавного права, міжнародно-правові норми складаються переважно з двох елементів — гіпотези і диспозиції.

Гіпотеза міжнародно-правової норми містить опис умов, за наявності яких застосовується правило поведінки. Наприклад відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини 1989 року дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної дитини, вона не досягне повноліття раніше.

Диспозиція норми міжнародного права зазначає на безпосередньо правило поведінки суб'єкта міжнародних правовідносин. Так, ст. 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлює: особи, які запевняють, що якесь з їх прав, перелічених у Пакті, порушено, і вичерпавши всі внутрішні засоби правового захисту (гіпотеза), можуть подати до Комітету з прав людини письмову заяву про це (диспозиція).

Інколи міжнародні норми складаються лише з однієї диспозиції. Так, ст. З Угоди СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року визначає, що статус біженця і вимушеного переселенця підтверджується видачею відповідного документа.

Санкція як елемент міжнародно-правової норми зустрічається рідко. Міжнародні норми містять санкції в основному стосовно правовідносин приватного характеру. Зокрема, на підставі ст. 36 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року продавець несе відповідальність відповідно до договору і до Конвенції за будь-яку невідповідність товару, яка існує в момент переходу ризику на покупця, навіть якщо ця невідповідність стає очевидною пізніше.

Міжнародне право е правовою системою, яка постійно розвивається і де активно здійснюються процеси кодифікації.

2.Класифікація норм у міжнародному праві та механізм їх реалізації.

Можна виділити кілька підходів та критеріїв класифікації норм міжнародного права, зокрема:

- за сферою дії (колом учасників) норми міжнародного права поділяються на універсальні і партикулярні (локальні або регіональні);

- за юридичною силою або способом правового регулювання - диспозитивні та імперативні норми;

- за обсягом і змістом приписів - загальні і спеціальні норми міжнародного права;

- за способом створення і формою існування - звичаєві, договірні норми, норми рішень міжнародних організацій;

- за функціями і змістом правил поведінки - матеріальні і процесуальні норми міжнародного права;

- за характером приписів, що містяться в нормах - норми-принципи, норми-визначення, норми-повноваження, норми-зобов'язання, норми-заборони;

- за роллю у механізмі міжнародно-правового регулювання - регулятивні й охоронні норми.

Універсальні норми - це ті норми, які регулюють міжнародні відносини за участю всіх або переважної більшості держав та інших суб'єктів міжнародного права, відповідають загальнолюдським інтересам та потребам, а також сприймаються всіма або переважною більшістю держав та інших суб'єктів міжнародного права. Наприклад Статут ООН, норми про нерозповсюдження ядерної зброї тощо.

Локальні норми - це такі норми, які покликані регулювати відносини двох або декількох держав і пов'язані з їх взаємними інтересами. Локальні норми, у свою чергу, поділяються на двосторонні та багатосторонні.

Регіональні норми діють у межах країн одного регіону (право Європейського Союзу, угоди в рамках СНД).Відповідно до ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року імперативна норма - це норма, яка приймається та визначається міжнародним співтовариством у цілому як така, відхилення від якої неприпустиме, та яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права Такого ж характеру. Суб'єкти міжнародного права не можуть на свій розсуд змінювати обсяг та зміст прав і обов'язків, передбачених імперативними нормами.

Серед імперативних норм особливу групу складають так звані норми jus cogens. До таких норм належать: основні принципи міжнародного права, спеціальні (галузеві) принципи (наприклад принцип свободи відкритого моря), а також деякі інші норми (про дипломатичні імунітети, про міжнародні польоти тощо). Норми jus cogens мають найвищу юридичну силу і решта норм повинні їм відповідати.

Диспозитивною є така норма, у межах якої суб'єкти міжнародного права самі визначають свою поведінку, взаємні права та обов'язки у залежності від обставин та інтересів.

Регулятивні норми надають суб'єктам право на здійснення передбачених у них позитивних дій.

Охоронні норми виконують функцію захисту міжнародного правопорядку від порушень, передбачають настання відповідальності і санкції відносно правопорушників.

Матеріальні норми фіксують права й обов'язки суб'єктів міжнародного права, їх правовий статус і т.д. Процесуальні норми регламентують порядок реалізації матеріальних норм.

Міжнародно-правові норми діють, лише коли вони реалізуються. Під реалізацією розуміють здійснення учасниками міжнародних правовідносин встановлених у нормах міжнародного права правил.

Юридичними формами здійснення міжнародно-правових норм є:

• дотримання;

• виконання;

• використання;

• застосування.

Дотримання - це спосіб дії в основному норм-заборон. Встановлюючи заборону геноциду (Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього 1948 р.), міжнародно-правові норми тим самим приписують суб'єктам утримуватися від зазначеної поведінки.

Шляхом виконання найчастіше реалізуються норми-зобов'язання. На підставі ст. З Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року держави-сторони пакту зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими у пакті.

Норми-права здійснюються у формі використання. Зокрема, ст. 29 Конвенції СНД про права і основні свободи людини 1995 року закріплює право громадян брати участь в управлінні і реалізації державних справ як безпосередньо, так і через вільно обраних представників.

Застосування як форма реалізації міжнародних норм поєднує різні акти поведінки.

Існує міжнародно-правовий і національно-правовий механізми реалізації норм. Перший становить сукупність міжнародних засобів, що забезпечують здійснення норм міжнародного права. Його створюють:

1) система міжнародних конференцій, організацій та органів, а також інших структур, на які покладено реалізації міжнародно-правових норм;

2) сукупність норм міжнародного права, які сприяють реалізації інших міжнародних угод.

Результатом реалізації міжнародно-правових норм є міжнародні правовідносини - відносини, урегульовані цими нормами, та які включають суб'єкти, зміст, об'єкти, юридичні факти.

3.Кодифікацію (від лат. codex - збірник законів і facio - роблю) сучасного міжнародного права можна визначити як упорядкування існуючих норм міжнародного права, їх систематизацію, удосконалення принципів і норм загального міжнародного права, здійснюваних шляхом:

1) встановлення точного змісту і точного формування чинних принципів і норм міжнародного права;

2) зміни або перегляду застарілих норм;

3) розробки нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу й актуальних потреб міжнародних відносин;

4) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті.

У науці міжнародного права першою спробою держав здійснити розвиток міжнародного права шляхом кодифікаційного акту вважається Віденський конгрес 1815 р. Новацією було те, що регламент Віденського конгресу не тільки закріпив колишні ранги дипломатичних агентів, а й запровадив новий розподіл дипломатичних агентів на класи (ранги).

Кодифікація у міжнародному праві може бути галузевою чи внутрішньогалузевою.

На відміну від інкорпорації, кодифікація стає дедалі дієвішим інструментом у міжнародному праві. Одне з перших тлумачень терміну "кодифікація " дано в резолюції Асамблеї Ліги Націй 1927 р., де вона визначалася як "фіксація, поліпшення і розвиток міжнародного права"і характеризувалася не простою реєстрацією існуючих правил, а їх "максимально можливою адаптацією до сучасних умов міжнародного життя ".

Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті у сфері прав міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права зовнішніх зносин, міжнародного гуманітарного права.

У сучасному міжнародному праві під інкорпорацією розуміють спосіб систематизації чинного міжнародного права шляхом об'єднання у збірнику правових актів у хронологічному, алфавітному або іншому порядку.

Постійна розробка проектів конвенцій з тих питань, які ще не врегульовані міжнародним правом чи недостатньо запроваджуються у практиці окремих держав, свідчить про прогресивний розвиток міжнародного права.

ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Поняття та види джерел міжнародного права

Порівняно з внутрішнім правом у міжнародному спостерігається відсутність класичної законодавчої, судової та виконавчої влади. Тут немає єдиного органу, який уповноважений створювати правові норми, котрі були б обов'язкові для всіх суб'єктів міжнародного права, а також відповідної системи судів, наділених юрисдикційними повноваженнями щодо вказаних суб'єктів без чітко вираженої на те їхньої згоди. А тому виникають питання: де необхідно шукати правові норми і як можна стверджувати, що відповідна пропозиція може бути визнана як міжнародно-правова норма? Зазначена проблема ще більше ускладнюється специфічною природою міжнародних відносин та існуючою колізією суверенітету держав. Однак міжнародне право є реальним фактом, із якого можна вивести і проаналізувати його норми.

Норми міжнародного права існують у певній формі, вони зафіксовані у вигляді відповідного правового "джерела".

Термін "джерела права" в юридичній літературі вживають у багатьох значеннях: як певна сукупність об'єктивно існуючих умов (обставин), що породжують право; як правові форми, в котрих закріплюються правила поведінки; як літературні джерела, що містять необхідні відомості про право та ін.

Потрібно зазначити, що офіційний характер джерела міжнародного права можуть набувати, здебільшого, у двох випадках: 1)через правотворчість, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють договори, котрі вміщують норми права або рекомендації міжурядових організацій "opinio juris"; 2) через санкціонування, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють звичаєві норми, надають їм юридичної сили.

Загальновизнано, що найбільш авторитетно джерела міжнародного права окреслено у ст. 38 (1) Статуту Міжнародного суду ООН, якими суд керується при вирішенні спорів, що передаються йому для розгляду.

До таких джерел відносять:

1) міжнародні конвенції - як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно Визнані державами, які є сторонами спору;

2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

4) із застереженнями, вказаними у ст. 59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із міжнародного публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Хоча таке формулювання є технічно обмеженим стосовно джерел, до яких повинен звертатися Міжнародний суд ООН, однак при цьому ніхто серйозно не піддає сумніву той факт, що цей перелік перераховує джерела сучасного міжнародного права на універсальному рівні. Такий стан випливає з того, що функцією Міжнародного суду є розгляд переданих йому спорів "згідно з міжнародним правом", а всі держави - члени ООН є "ipso facto" сторонами Статуту Міжнародного суду відповідно до ст. 93 Статуту ООН.

Враховуючи динаміку розвитку міжнародного права, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: резолюції міжнародних організацій та конференцій; рішення міжнародних судових установ; норми "м'якого" права, односторонні акти та інші акти.

Джерела міжнародного права можуть бути матеріальними та нематеріальними. Матеріальне джерело - це, як правило, правовий акт міжнародного характеру, котрий направлений на врегулювання відносин між суб'єктами міжнародного права. Такі акти створюють держави або за допомогою міжнародних організацій. До них відносять декларації, конвенції, протоколи та ін. Нематеріальним джерелом міжнародного права може бути звичай.Джерела міжнародного права можуть бути кодифікованими та некодифікованими, вони можуть регулювати окремі інститути міжнародного права або не бути предметно обмеженими.

Розрізняють універсальні та локальні джерела міжнародного права.Внутрішньодержавні закони не можна розглядати як джерела міжнародного права, оскільки вони виражають інтереси окремої держави, приймаються і діють у межах її внутрішньої компетенції. Однак їх зміст має важливе значення для забезпечення виконання норм міжнародного права.

Міжнародний договір - головне джерело сучасного міжнародного права

На противагу процесу творення права за допомогою звичаю, договори (або інші міжнародні конвенції) є результатом сучасного і свідомого методу нормотворення.

Договори мають різні назви, починаючи з конвенції, пактів, актів, хартій аж до статутів і декларацій, та власне угоди. Усі ці назви виражають письмову домовленість, згідно з якою держави на правовій основі беруть на себе відповідні зобов'язання з певного кола питань окреслених відносин.

Договори можуть класифікуватися на "правотворчі", які повинні мати загальне застосування, а також "договори-контракти", котрі стосуються винятково невеликої групи держав, або навіть лише двох держав. Такий поділ має на меті показати загальний або локальний характер цієї угоди, а також рівень відносин, що виникають з неї.

Договір вказує на виразну згоду та свідому форму застосування законодавства відповідної держави. Упродовж XX ст. кількість укладених міжнародних договорів значно зросла, підтвердженням чого є зростаюча кількість томів зібрання договорів ООН. У міжнародних відносинах вони відіграють істотну роль.

Поряд із розширенням урядового контролю, а також зростаючим впливом технологічного та комунікаційного прогресу на міжнародній арені з'являються проблеми, котрі вимагають відповідної форми міждержавного врегулювання.

Багато вчених-міжнародників визнають договори найважливіших джерелом міжнародного права, оскільки вони вимагають чіткої згоди сторін, що домовляються. А відтак договори розглядали як головний інструмент стосовно звичаю, який завжди визнають у формі мовчазної згоди. Для прикладу, серед важливих договорів можна назвати Статут ООН, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Віденську конвенцію про дипломатичні зносини 1961 р. та ін.

Міжнародно-правові договори виступають одним із видів домовленостей, за допомогою яких держави висловлюють своє ставлення до окремих проблем міжнародного права, або виражають нові норми, котрими вони будуть керуватися у своїх діях на міжнародній арені. Такого роду договори в кінцевому підсумку вимагають значної кількості участі держав, через що відбувається зростання їх значущості, а інколи можуть вміщувати норми, обов'язкові для всіх держав. Вони є нормативними домовленостями, що окреслюють принципи розвитку, яких необхідно дотримуватися. Прикладом таких договорів може бути Договір про Антарктику 1959 р. або Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. Існує також багато договорів, які, підтверджуючи чинні правові норми, кодифікують звичаєві норми - наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р.

Сторони, які не підписали і не ратифікували конкретного договору, не є зв'язані його положеннями. Це загальний принцип, який наочно проілюстрований у справі про континентальний шельф у Північному морі38 - ФРН не ратифікувала цю Конвенцію, у зв'язку з чим не була зобов'язана виконувати її положення. Однак, якщо договір віддзеркалює норми звичаєвого права, держава, котра не є його стороною, все одно буде зв'язана його відносинами - не тому, що це договірна норма, а тому, що вона підтверджує звичай міжнародного права. Поряд із тим, держави, які не є учасницями цієї угоди, можуть підтвердити факт, що її положення, залежно від характеру домовленостей, кількості її сторін та інших обставин, можуть бути джерелом звичаєвих норм.

Необхідно зазначити, що у випадках створення договірної норми, яка стосується тієї самої сфери, що й норма звичаєвого права, остання не поглинається договірною нормою, а залишається функціонувати окремо. Такий теоретичний висновок був підтверджений у практиці діяльності Міжнародного суду ООН у справі Нікарагуа проти США.

Договори можуть мати конституційний характер, оскільки вони фіксують факт утворення міжнародної організації і виступають як їх конституції, закріплюючи права та обов'язки.

З іншого боку, "договори-контракти" самі собою не є інструментами створення права, оскільки їх ухвалює невелика кількість держав, і стосуються вони обмеженого кола питань. На відміну від правотворчих договорів, "договір-контракт" припиняється відразу після виконання.

Значення договорів не в тому, що вони нібито відтворюють звичаєві правила, а в тому, що вони в заново створених нормах регулюють такі відносини, які не врегульовані звичаєвим міжнародним правом. А відтак, враховуючи динаміку сучасних міжнародних відносин, держави не можуть вичікувати, поки створиться міжнародний звичай. Лише міжнародним договором можна врегулювати процес виникнення нових міжнародних відносин у відповідній сфері.

Кожен міжнародний договір є не лише юридичною угодою, а актом вищих органів держави, який встановлює нові юридичні норми.

Важливою якістю договорів є стабільність їх норм, які впродовж тривалого терміну дії забезпечують велику передбачуваність у поведінці учасників, що є надзвичайно важливим для міжнародного правопорядку і має особливе значення для врегулювання життєво важливих для держав проблем. Окрім цього, чітка визначеність договірних норм суттєво полегшує їхнє застосування, а також забезпечує належний контроль за їх виконанням. Особлива державно-правова процедура оформлення згоди на обов'язковість договору у формі ратифікації, підписання та ін. надає договірним нормам додатковий авторитет у внутрішньодержавній сфері, полегшує їх взаємодію з національним правом.

Таким чином, міжнародний договір - це міжнародна угода, укладена між державами у письмовій формі й урегульована міжнародним правом незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.