3.4. Бойові дії на території України в січні-жовтні 1943року

Упродовж січня-лютого 1943 року війська Південно-Західного фронту (командувач - генерал М. Ватутін) у жор­стоких боях просунулися на 200-250 км на захід, вийшовши на лінію Красноград - Новомосковськ - Синельникове. Чер­вона армія вела масштабний наступ на фронті шириною 1600 км. У лютому 1943 року вибили німців з Луганська. 12 лю­того 1942 року Червона армія вийшла до Червоноармійська Дніпропетровської області, створивши загрозу Дніпропетров­ську, а 16 лютого 1943 року радянські війська взяли Харків.

143

Рятуючи свій східний фронт від повної катастрофи, німецьке командування прискореними темпами перекинуло на територію СРСР свіжі резерви. Наприкінці лютого 1943 року вермахту з допомогою 25 свіжих дивізій вдалося ста­білізувати фронт у Донбасі. Німці створили два танкові угруповання, які розташували в районі Дніпропетровська та Харкова. На початку березня 1943 року вермахт перейшов у контрнаступ. 16 березня 1943 року радянські війська зму­шені були залишити Харків, фронт стабілізувався на річці Сіверський Донець.

Попри дошкульну поразку під Харковом, радянські війська протягом зимового наступу 1942-1943 років на окре­мих ділянках фронту відкинули вермахт на 300-700 км на захід. Водночас німецький контрнаступ у лютому-березні 1943 року свідчив про те, що Німеччина ще володіла дос­татньою кількістю резервів для здійснення масштабних нас­тупальних операцій і створення стійкої оборони. Протягом квітня-червня 1943 року на території України велися пози­ційні бої місцевого значення. Протиборчі сторони перегру­повували і концентрували свої сили для вирішальної битви.

Німецьке командування мало намір перехопити страте­гічну ініціативу у війні на Сході. Для цього воно обрало ра­йон так званого Курського виступу, де німці планували уда­рами з півночі та півдня оточити й ліквідувати велике радян­ське угруповання. До Курська було підтягнуто 50 дивізій (з них - 16 танкових), 2,7 тис. танків, 10 тис. гармат і міно­метів, 2 тис. літаків, 900 тис. солдатів.

Радянська розвідка заволоділа планами німецького нас­тупу, і радянські війська сконцентрувалися на заздалегідь підготовлених 8 рубежах оборони, які мали загальну протяж­ність 9240 км і глибину 300 км. На Курському виступі зосередили війська Центрального і Воронезького фронтів загальною чисельністю 1,3 млн осіб, на озброєнні яких було 19 тис. гармат і мінометів, 3,4 тис. танків, 2,1 тис. літаків. Крім цього, на схід від Курська радянське командування за­лишило великий резерв - війська Степового фронту, у яких нараховувалося близько 600 тис. бійців, 3,4 тис. гармат і мінометів, 1551 танк.

За такого співвідношення сил, коли наступаючі німецькі війська мали подолати завчасно підготовані оборонні рубежі

144

й розбити противника, який більше як удвоє переважав у людській силі, артилерії й танках, результат наступу вермах­ту вже був зрозумілий. 5 липня 1943 року німецькі танкові клини розпочали синхронний наступ з півночі та з півдня назустріч один одному, однак "загрузли" в глибоко ешелоно-ваній обороні й протягом тижня змогли проснутися лише на 12 та 35 км відповідно. Кульмінацією битви стало 12 липня 1943 року, коли німці кинули в бій усі танкові резерви, які так і не зуміли переламати хід битви у танковому бою поблизу с. Прохорівки. З 13 липня 1943 року в наступ перейшла Червона армія, яка під час кровопролитних боїв зуміла заволодіти 5 серпня 1943 року Орлом. На південь від Курська війська Воронізького та Степового фронтів 3 серпня 1943 року розпочали Харківсько-Білгородську операцію, яка тривала двадцять днів і завершилася взяттям Харкова 23 серпня 1943 року.

Під час Курської битви обидві армії понесли надзвичай­но великі втрати - вермахт недорахувався 500 тис. солдатів і офіцерів, втратив 1,5 тис. танків, 3,7 тис. літаків. Червона армія залишила на полі битви майже 900 тис. убитими, 6046 танків, 5244 гармат, 1626 літаків. Добові втрати радянських військ під час Курської битви сягали 12 тис. убитими, 89 танків і 27 літаків.

До кінця вересня 1943 року Червона армія провела на території України Мелітопольську, Донбаську, Чернігово-Прип'ятську операції. Найбільш масштабною і кривавою з них була Донбаська операція, що тривала з 13 серпня до 22 вересня 1943 року. Операція проводилася силами Південно-Західного (командувач генерал Р. Малиновський) і Півден­ного (командувач генерал Ф. Толбухін) фронтів. Незважаючи на понад двократну перевагу над противником у живій силі й танках, п'ятикратну перевагу в артилерії, просування радян­ських військ наштовхнулося на значні перепони. Вермахт (6-а армія генерала К. Голліта) створив добре укріплені рубе­жі на річці Міус, які подолали лише завдяки колосальній перевазі в артилерії (реактивні артилерійські установки зал­пового вогню буквально "переорали" німецькі оборонні рубе­жі). 18 серпня 1943 року німецьку оборону було прорвано. 8 вересня радянські війська вибили німців з міста Сталіно

145

(нині - Донецьк), а 22 вересня 1943 року вийшли на рубіж Дніпропетровськ - Мелітополь, досягнувши Дніпра. Втрати Червоної армії в цій операції складали 273,5 тис. убитими і пораненими.

Паралельно з просуванням радянських військ до Дніпра на півдні відбувалося наближення до головної української ріки в середній її течії. Війська Воронізького фронту (коман­дувач - генерал М. Ватутін) через Сумщину, Чернігівщину і Полтавщину вийшли до Дніпра в районі м. Переяслава-Хмельницького. Німецькі війська були відведені за лінію Дніпра й зайняли зручні оборонні рубежі. Червона армія вийшла до Дніпра на 750-кілометровому фронті.

Командування вермахту розробило план довготривалої оборони, відомий під назвою "Вотан". Він передбачав ство­рення від Балтійського до Чорного моря добре укріпленого "Східного валу", який мав проходити по лінії Нарва - Псков -Гомель і далі вниз по Дніпру. Цей рубіж, на думку німецького генералітету, мав перегородити шлях Червоній армії на захід. Гітлер навіть оголосив "Східний вал" рубежем райху й заявляв, що Червона армія не подолає його.

Основні сили захисників дніпровської частини "Східного валу" на території України складали війська групи армій "Південь" (командувач - фельдмаршал Е. фон Манштейн). Проти них діяли війська Центрального (командувач генерал К. Рокоссовський), Воронізького (командувач - генерал М. Ватутін), Степового (командувач - генерал І. Конєв), Пів­денно-Західного (командувач - генерал Р. Малиновський) і Південного (командувач - генерал Ф. Толбухін) фронтів. Співвідношення сил було на користь Червоної армії, що нас­тупала: в особовому складі 3 млн проти 1,2 млн німців, в артилерії - 51,2 тис. гармат проти 12,6 тис., у танках - 3 тис. проти 2,1 тис., у літаках - 2,8 тис. проти 2 тис. Радянське військове керівництво вирішило провести наступ через широку річку без зупинки, "на плечах" ворога, що від­ступав. Битва за Дніпро складалася з двох стратегічних наступальних операцій - Нижньодніпровської та Київської.

Нижньодніпровська наступальна операція тривала з 26 вересня до 20 грудня 1943 року й проводилася військами Степового (з 20 жовтня - 2-го Українського), Південно-

146

Західного (3-го Українського), Південного (4-го Українського) фронтів. У ході операції німецькі війська були витіснені із Запорізької і Херсонської областей, німецьке угруповання в опинилось у блокаді. На правому березі Дніпра було захоп­лено гігантський плацдарм (450 км по фронту і 100 км у глибину), який тягнувся від Черкас до Запоріжжя. Однак спроби радянських військ у середині грудня пробитися з цього плацдарму до Криворізького залізорудного басейну бу­ли зупиненні наполегливою обороною вермахту. Під час про­ведення Нижньодніпровської операції Червона армія зазнала величезних втрат - 754 тис. осіб убитими, що становило 45 % від усіх утрат радянських військ у боях за Україну з серпня до грудня 1943 року.

Надзвичайно складно проходила й Київська наступальна операція, яка тривала з 12 жовтня до 23 грудня 1943 року. Операцію здійснювали війська Воронізького (1-го Україн­ського) фронту. Сталін особисто поставив завдання перед ко­мандуванням фронту взяти Київ до чергової річниці більшо­вицької революції (7 листопада). Спершу планувалося здій­снювати наступ на Київ з Букринського плацдарму, який розташовувався південніше міста. Однак гориста місцевість і добре укріплені німецькі позиції перетворили цю спробу на відверту контрпродуктивну "бійню". 3-тя гвардійська танкова армія (командувач - генерал П. Рибалко), кинута на Букрин-ський плацдарм, не мала маневру у складних рельєфних умо­вах, а тому не могла дієво використати свого наступального потенціалу.

Утративши на Букринському плацдармі 240 тис. сол­датів і офіцерів убитими, радянське командування лише 25 жовтня 1943 року (після місяця безуспішних боїв) віддало наказ залишкам військ здійснювати повторне форсування Дніпра з Букринського плацдарму на схід, а потім знову на захід, щоб перекинути війська на Лютізький плацдарм, який розташовувався на північ від Києва. 3 листопада 1943 року з Лютізького плацдарму почався наступ радянських військ у напрямку Житомирського шосе з метою оточити Київ із захо­ду. Для швидкого подолання німецької оборони на вузькій ділянці фронту в зоні прориву зосередили по 380 гармат і

147

мінометів на 1 км фронту. Під шквальним вогнем німецька оборона не витримала і почала руйнуватися. У прорив радянське командування ввело 3-тю гвардійську танкову армію, яка форсованим маршем просувалася до шосе Жито­мир - Київ.

Німецьке командування, для якого наступ з півночі ви­явився несподіваним, впродовж 4-5 листопада швидкими темпами евакуювало свої війська з Києва. 6 листопада 1943 року до столиці України вступила Червона армія. 13 листо­пада радянські війська були вже у Житомирі, відкинувши вермахт на 130 км на захід. Така конфігурація фронту, коли Червона армія з півночі "нависала" над основними силами німців на території України, загрожувала оточенням усьому німецькому армійському угрупованню в Україні. Прагнучи "вирівняти фронт", командування вермахту перекинуло в Ук­раїну додаткові війська з інших ділянок східного фронту, а також з Європи. 14 листопада 1943 року на захід від Жито­мира німці зосередили 9 танкових, 2 механізовані та 4 пі­хотні дивізії, якими нанесли контрудар у напрямку Києва. Червона армія перейшла до оборони на київському напрям­ку. Німці знову захопили Житомир і швидко просувалися в напрямку Києва, долаючи опір радянських військ і осіннє бездоріжжя. Найбільш запеклі танкові баталії розгорнулися в районі Фастова - Брусилова, де протиборчі сторони одномо­ментно кидали в атаку по 300-400 танків. За десять днів кровопролитних боїв вермахт просунувся на 60-80 км на схід, але витіснити Червону армію за Дніпро німці не змогли. Радянські війська, отримавши підкріплення, зуміли зупинити ударне угруповання противника, а 23 грудня 1943 року змусили його перейти до оборони.

Під час Київської операції Червона армія втратила по­над 800 тис. солдатів і офіцерів. Отже, у битві за Дніпро радянські війська втратили понад 1,5 млн бійців, 5 тис. танків, 1,5 тис. літаків.

Причин таких невиправдано високих утрат було декіль­ка. По-перше, радянське військове і політичне керівництво прагнуло якнайшвидше форсувати Дніпро, тому армія не мала достатньо часу для підготовки форсування. Практично

148 відсутніми були плавзасоби, погано навченими й погано оз­броєними були війська, нашвидкуруч підготованими вияви­лися командири. Маршал І. Конєв у "Записках командувача фронтом", виданих ще в радянські часи (1987 р.), відзначав, що під час форсування Дніпра не встигли підвезти понтонних мостів та інших інженерних засобів, що змушувало форсу­вати водну перепону на "підручних плавзасобах" (дошках, колодах, набитих сіном плащпалатках, саморобних плотах, рибацьких човнах тощо).

"На жаль, практично не було засобів для форсування ріки, не рахуючи декількох надувних човнів. Місцевість сте­пова, лісу немає і, відповідно, немає де взяти допоміжного матеріалу для побудови плотів і мостів. Окрім лози, верби, на березі річки нічого не було. Правда, деякі передбачливі ко­мандири дорогою збирали човни, бочки, дошки від зруйно­ваних хат, і все, звісно, стало в нагоді. Але для армії цього було замало. Ми прийняли рішення: все, що є в найближчих селах (дерев'яні стодоли, двері, дахи, бочки, паркани), використовувати для спорудження плотів".

Той самий І. Конєв підкреслював, що через нестачу боє­припасів перед форсуванням Дніпра не проводили належної артилерійської підготовки, тобто війська кидали просто на німецькі кулемети. Також маршал зізнавався, що окремі мо­лодші офіцери не були належним чином підготовані для проведення такої складної операції, як форсування широкої водної перепони.

По-друге, якби в Москві думали про збереження життя максимальній кількості солдатів, логічно було б не форсувати Дніпро в середній та нижній течії, а, насамперед, перетнути цю річку в Білорусії, де вона значно вужча. Якби Червона армія восени-взимку 1943 року витіснила вермахт з Біло­русії, їй би відкрився прямий шлях на Варшаву та Берлін, що змусило б німецьке командування відвести свої війська з України. Іншою можливістю провести форсування Дніпра з меншими втратами було очікування зими, коли річка вкри­лася льодом, що дозволяло б форсувати її значно простіше. До слова, німецьке командування на Україні надзвичайно боялося того, що радянські війська чекатимуть зими, бо вер-

149

махту не вистачало рухомих резервів для того, аби відбити ймовірні атаки по всій протяжності Дніпра.

Ймовірно, рішення форсувати Дніпро без підготовки бу­ло спричинене політичними міркуваннями. Прорив Червоної армії на Правобережну Україну дозволяв Сталіну впливати на ситуацію на Балканах і в акваторії Чорного моря. Сталін боявся, що з висадкою союзників в Італії уможливиться їх рух через Адріатичне море на територію Югославії. Якби по­дії розгорталися таким чином, то англо-американці отримали б шанси за допомогою партизанів Й. Тіто зайняти Югосла­вію. Очевидно, що Болгарія, Румунія та Угорщина момен­тально вийшли б з війни і були б без бою окуповані англо-американцями. Нарешті, війська союзників могли почати визволяти територію України, що в майбутньому спричинило б появу серйозних політичних проблем для Кремля, врахову­ючи невизначеність кордонів з Польщею та Румунією і по­тужний українських національний рух на заході від Дніпра.

По-третє, в бій за Дніпро кидали щойно мобілізованих польовими військкоматами цивільних мешканців, нерідко 15-17-річних юнаків, а також тих червоноармійців, які вихо­дили з оточення або полону і залишалися жити в окупації. їх відправляли на бійню без військової підготовки, без зброї і обмундирування. Таких людей було зігнано до Дніпра 250 тис. Від них вимагалося "змити кров'ю ганьбу проживання під німцями". Сталін відверто мстився за антирадянські наст­рої серед солдатів-українців у 1941 році. Олександр Дов­женко 28 грудня 1943 року записав у щоденнику:

"Сьогодні В. Шкловський розповів мені, що у боях гине багато мобілізованих на Україні цивільних громадян. їх звуть, здається, чорносвитниками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивлять­ся як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав, - розповідав мені Віктор".

Важко назвати подібні дії радянської влади інакше, як злочинами проти людяності, народовбивством українців з політичних міркувань.

150