Косик.Мікроек-ка (повна версія)

чого ціни знизились би. Якщо учасники змови можуть заблокувати вступ нових фірм, то змова буде успішною.

Однорідність продукції. Виробникам однорідної продукції легше досягти змови. Нововведення заважають координації дій. Коли продукція часто оновлюється і змінюється, угоди застарівають в короткий термін.

Різниця в попиті і витратах. Не тільки за умови диференціації продукції, але і там, де продукція стандартизована, фірми мають різні частки ринку і працюють з різною ефективністю, тобто їх криві попиту і витрат значно відрізняються, отже, будуть відрізнятися і ціни, що максимізують прибуток. Важко встановити ціну, прийнятну для всіх. Фірми з високими витратами прагнуть встановити вищі ціни. Швидка зміна витрат вимагає частого перегляду угод. В таких умовах важко досягти згоди і змовитись.

Шахрайство. Завжди існує спокуса піти на обман учасників змови. Щоб одержати додаткове замовлення, фірми вдаються до таємних цінових скидок, тобто проводять цінову дискримінацію. В умовах секретності покупці поділяються па дві групи. Продаж продукції понад квоту фірми додає до граничної виручки повну ціну, так що продаж буде прибутковим до точки, де MC = P . Але шахрайство може бути викрите. Покупці, які платять вищу ціну, можуть виявити, що інші купують дешевше і вимагати того ж для себе. Або покупці, які одержали знижку в одного продавця, вимагають такої ж в іншого учасника змови. Тоді виникає загроза розпаду змови. Отже, обман чинить перешкоди для олігополістичної змови.

Спад ділової активності. Звичайно перешкоджає змові, оскільки несподіване і різке скорочення ринку викликає зростання витрат. Криві попиту і граничної виручки зміщуються ліворуч, де крива середніх витрат вища. Фірми виявляють недовантаження виробничих потужностей, зменшення прибутковості. В надії підвищити попит за рахунок конкурентів фірми знижують ціни. Зрозуміло, що це веде до розпаду змови.

Не вступаючи в пряму таємну змову, олігополісти використовують ще одну модель ціноутворення – “лідерство

вцінах”. Де дуже поширений в багатьох галузях засіб координації поведінки фірм. Головна проблема – як погодити без переговорів потрібний рівень цін. У ролі цінового лідера виступає, як правило, найбільша або найефективніша фірма галузі. Зміна цін завжди пов’язана з певним ризиком того, що конкуренти не погодяться з коригуванням і не підтримають лідера. Тому ціновий лідер вдається до зміни цін не часто. Він не реагує на якісь незначні зміни у витратах або попиті власної фірми. Тільки якщо зміни захоплять всю галузь і будуть досить значними, наприклад, з’являться нові моделі автомобілів або підвищаться ціни енергоносіїв, тоді відбувається перегляд цін.

Про свої наміри лідер повідомляє завчасно, даючи так званий “ціновий сигнал”. Це може бути інтерв’ю головного менеджера пресі, в якому серед інших проблем він відзначає необхідність підвищити ціни. Якщо конкуренти сприймуть це повідомлення і пристануть на зміни, то виникає модель цінового лідерства. Якщо конкуренти відмовляться слідувати за лідером, неявна змова не відбудеться.

Коли з мовчазної згоди суперників одній фірмі відводиться роль цінового лідера, всі інші “цінові послідовники” встановлюють ціни слідом за ним і не змінюють їх доти, доки лідер не проголосить про нову зміну своїх цін. Поступово підвищуючи ціни, галузь може досягти такого високого рівня цін, як в картелі. Іноді роль лідера переходить від однієї компанії до іншої. Прагнучи зберегти лідерство надовго, перша

вгалузі фірма намагається не дуже часто змінювати ціни, що також сприяє негнучкості цін.

Ціновий лідер не завжди обирає ціну, яка максимізує прибуток у короткостроковому періоді. За допомогою цін існуючі в галузі фірми намагаються перешкодити входженню в галузь нових фірм. Якби не існувало бар’єрів входження, то високі ціни неможливо було б втримати довго. Надприбутки зникають з появою в галузі нових виробників, а ціни знижуються.

Намагаючись відлякати новачка, фірми можуть застосовувати так зване “хижацьке ціноутворення”. Вони різко знижують

ціну, втрачають свої прибутки, але сподіваються, що нові конкуренти втратять ще більше і не зможуть довго протриматись в галузі, бо, як правило, новачок має високі витрати і невелике підприємство. Цей метод застосовують рідко. Частіше фірми підтримують надлишкові виробничі потужності, щоб загроза різкого нарощування випуску була правдоподібною.

Нарешті, існує ще одна модель цінової стратегії олігополії –

ціноутворення за принципом “витрати плюс”.

Це – практичний метод, зa яким фірма визначає свої середні витрати і робить накидку з розрахунку на певний прибуток. Але витрати часто змінюються в залежності від обсягу продукції, тому фірма повинна обрати якийсь середній плановий рівень виробництва. Наприклад, береться величина середніх витрат, коли фірма використовує свої потужності на 70 або 80%. Далі розраховують середній прибуток на тривалу перспективу. Оскільки фірма не знає, скільки продукції буде продано в майбутньому, вона встановлює такі накидки, що забезпечують приблизно 15% прибутку на весь вкладений капітал. Так визначають стандартну ціну, яка слугує базою для подальшого коригування її рівня з тим, щоб вона забезпечила 15%-ний прибуток після сплати податків. Спираючись на цю стандартну ціну, фірма розробляє свою цінову політику, незначно змінюючи ціни, щоб врахувати кон’юнктуру, конкуренцію і інші фактори.

Цей метод калькуляції цін за принципом “витрати плюс” особливо придатний для фірм, які випускають великий асортимент продукції. У реальній практиці фактично неможливо розподілити накладні витрати (на електроенергію, опалення, страхування, податки) між конкретними продуктами. Його часто використовують фірми, за якими закріпилась роль цінового лідера.

Розглянуті моделі олігополістичного ціноутворення показують, що олігополіст не веде цінової конкуренції, оскільки ціни змінюються рідко і у всіх одночасно, і часто виникають таємні змови відносно цін.

Типовою для олігополії стала нецінова конкуренція, тобто підвищення якості, оновлення і вдосконалення продукції, реклама і т.п. Через нецінову конкуренцію визначається частка ринку для кожної фірми в галузі. Поширення нецінової конкуренції спричинене її перевагами перед ціновою. Конкуренти можуть швидко відреагувати на зниження цін, вірогідність значного виграшу надто мала, зате можлива війна цін, яка завдасть шкоди всім. Нецінова конкуренція може забезпечити довгострокові переваги перед конкурентами, вона є більш контрольованою. Не може бути швидко повторена, наприклад, вдала реклама або оновлена продукція, чи вдосконалена технологія. Крім того, олігополісти мають значні ресурси для того, щоб підтримувати рекламу або розвиток виробництва. Характерним прикладом нецінової конкуренції є боротьба двох американських пивоварних компаній за лідерство в галузі. Компанія, яка успішно виборола собі це місце, витратила на рекламу у 1987 році понад 304 мли. дол., тоді як інший претендент – лише 171 млн. дол.

Оскільки існує множина моделей олігополії, то серед економістів немає єдиної точки зору на економічні наслідки олігополії. Традиційна зводиться до того, що олігополія близька за структурою до монополії, особливо олігополія, що ґрунтується на явній або таємній змові, тому має такі самі наслідки. Високі бар’єри для вступу в галузь призводять до обмеження випуску на обсягах, менших за ті, що відповідають мінімуму середніх витрат, і встановлення високої ціни, яка забезпечує великі прибутки. Вважають, що олігополія з точки зору суспільства є ще менш бажаною, ніж монополія, оскільки монополія регулюється і обмежується державою, а олігополія створює видимість конкуренції між нібито незалежними фірмами і регулюванню не підлягає.

На захист олігополії виступають економісти – послідовники точки зору Й.Шумпетера - Дж. Гелбрейта, які вважають, що олігополії необхідні для досягнення швидких темпів науково-технічного прогресу. Розробки сучасних технологій дуже дорогі, і тільки великі олігополії здатні їх здійснювати. Емпіричні дослідження,

однак, показують, що олігополії не є джерелом науковотехнічного прогресу. Вивчення походження важливих винаходів показує, що більше половини їх було зроблено незалежними винахідниками, не пов’язаними з лабораторіями корпорацій.

Деякі дослідники стверджують, що технічний прогрес в галузі може визначатися в більшій мірі науковим характером самої галузі, ніж її ринковою структурою.

ВИСНОВКИ

Олігополістичні галузі характеризуються нечисленністю фірм, кожна з яких має значну частку ринку. Основна причина поширення олігополій – ефект масштабу, що створює високі бар’єри для вступу в галузь.

Нечисленність конкурентів породжує елемент загальної взаємозалежності фірм. Рішення одного впливає на поведінку всіх інших, кожному треба передбачити реакцію суперників. У своїй боротьбі олігополісти застосовують різні методи, які вивчаються за допомогою теорії ігор. Існують кооперативні і некооперативні ігри, домінуюча і недомінуюча стратегії, стратегія максиміну та ін. Існує дилема олігополістів, яка відображає вплив на рішення олігополістів двох сил: одна породжує потяг до змови, інша

– до порушення угод з метою максимізувати власний прибуток.

Поведінка олігополіста дуже ускладнена олігополістичним взаємозв’язком, тому єдиної моделі олігополії не існує. Розроблені часткові моделі рівноваги Курно, Штакельберґа, Бертрана і ряд їх модифікацій для аналізу окремих ситуацій, а також узагальнена модель рівноваги Неша.

Олігополістичне ціноутворення характеризується негнучкістю цін. Для пояснення цього феномену розроблені моделі “ламаної кривої попиту”, матриці виграшів, явної та таємної змови, лідерства в цінах, ціноутворення за принципом “витрати плюс”. Для олігополістів, які не приймають участі в змовах, підходить модель ламаної кривої попиту. Вона пояснює негнучкість цін, але не пояснює їх рівня.

Для учасників таємних і явних змов характерна тенденція до максимізації сукупних прибутків всіх учасників. Їх поведінка схожа на поведінку монополіста. Менш формальний засіб координації цін - це лідерство в

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

Задача 1.

Задача 2.

Графік п редставляє параметри діяльності фірми. На основі графіка визначте:

1)в якій ринковій структурі пр ацює ця фі рма?

2)як називаєть ся представле на модель? Що вона пояснює?

3)чим обумовлена специфчна

кон фігурація кривої попиту ?

4)який обсяг пр одукції і яка ц іна є оптимальними для фірми?

5)яким є результат діяльності фірми?

6)в яких межах може зміню атись рівень

граничних витрат без зміни ціни і обсягу виробництва ?

Задача 3.

В галузі діють дві фірми, граничні витрати яких одн акові і рівні нулю. Попит на продукцію галузі становить: Р =100 – Q.

Визначте:

1)ціну і о бсяг виробни цтва за умов, що галузь є конкурентною;

2)ціну і о бсяг виробни цтва за умови, що фірми об’єднуються в картель.

Задача 4.

ЧАСТИНА V. ТЕОРІЯ РИНКІВ РЕСУРСІВ

У попередніх розділах ми вивчали ринки готової продукції, де покупцями виступають споживачі, а продавцями – фірми, які виробляють дану продукцію. Для виробництва будь-якої продукції фірмам потрібні засоби виробництва або вхідні ресурси. Фірми можуть придбати їх на окремих ринках, які одержали назву ринків факторів виробництва. Тут продавцями виступають домогосподарства, які володіють різноманітними ресурсами, в першу чергу – працею, а також інші фірми, що продають сировину, матеріали, устаткування тощо. Тепер ми починаємо вивчати особливості функціонування цих ринків.

Мікроекономічний аналіз ринків факторів виробництва багато в чому подібний до аналізу ринків готової продукції. Основним методом їх вивчення є аналіз попиту та пропонування, взаємодія яких формує рівноважні ціни ресурсів. Ринки факторів виробництва, як і ринки товарів, мають різну структуру. Ми будемо вивчати досконало конкурентні ринки, а також ринки з монопсонічною та монопольною владою.

Проте досліджувати механізм функціонування ринків ресурсів значно складніше, ніж ринків готової продукції. Головною економічною детермінантою, що ускладнює аналіз, є похідний характер попиту на фактори виробництва, тобто залежність його від попиту на продукцію, вироблену фірмою за допомогою даних ресурсів. Вивчаючи будь-які зміни на ресурсному ринку, ми повинні повсякчас враховувати ефект зворотного зв’язку між ринком ресурсів і ринком готової продукції.

Додатково ускладнює ситуацію та обставина, що ціни ресурсів є основним фактором, який формує доходи різних верств населення. Дія ринкового механізму породжує крайню нерівномірність особистих доходів домогосподарств. Внаслідок цього виникає чимало соціально-економічних і етичних проблем, соціальних конфліктів, які, в свою чергу, викликають необхідність державного втручання для їх вирішення. Саме тому ринок ресурсів зазнає значних впливів економічної політики держави, а також дій профспілок, які захищають інтереси найманих робітників.

Вивчення ринків ресурсів базується на ряді припущень, основними з яких

єнаступні:

згідно теорії факторів виробництва Ж.Б. Сея, кожен фактор має свою продуктивність, яку враховує фірма, купуючи ресурси;

у короткостроковому періоді діє закон спадної віддачі або спадної продуктивності факторів виробництва;

у довгостроковому періоді існує взаємозамінність основних

факторів виробництва.

Попит фірми на фактори виробництва має спільні риси для всіх видів ресурсів, тому вивчається в одному розділі. Пропонування кожного з ресурсів має свої специфічні особливості, тому вивчаємо його окремо для

кожного з основних факторів. Специфіка пропонування обумовлює особливості встановлення рівноваги на окремих ринках. Тому для аналітичних цілей ринок ресурсів розділимо на такі види: ринок праці, ринок капітальних активів (фізичного капіталу), ринок фінансового (позичкового) капіталу, ринок капітальних послуг (орендний), ринок землі (безстрокового активу). Кожен з них має свої характеристики, які розглянемо окремо. Сучасна теорія цих ринків, особливо теорія ринків капіталу, порівняно з іншими мікроекономічними теоріями розроблена досить слабо, що визнається західними економістами.

У цьому розділі ми розглянемо, як формується попит на ресурсному ринку, що функціонує як досконало конкурентний. Тут може виникнути дві ситуації. Фірма купує ресурси на конкурентному ринку і продає свою продукцію також на конкурентному ринку. В такому випадку попит на продукцію фірми абсолютно еластичний, вона продає весь її обсяг за однаковою ринковою ціною. Інша ситуація виникає, коли на досконало конкурентному ринку ресурсів покупцем виступає фірма, яка є монополістом або олігополістом на ринку готової продукції. В умовах ринку недосконалої конкуренції фірма продає свої товари, враховуючи спадний характер кривої попиту, тобто збільшення обсягів продажу можливе лише за рахунок зниження ціни продукції.

14.1. Особливості попиту на фактори виробництва

Ринки ресурсів, як і всі інші ринки, регулюються силами попиту і пропонування. Побіжні спостереження показують, що відносно попиту на ресурси тут діють ті ж закономірності, що і для попиту на готову продукцію. Він виступає як спадна функція від ціни ресурсу. Закон попиту твердить, що між ціною і обсягом попиту на товар або послугу існує обернена залежність. Цей закон справедливий також і для ринку факторів виробництва: чим вищою є ціна ресурсу, тим меншим за інших рівних умов буде обсяг попиту на нього.

Проте формування попиту на ресурси виробництва зазнає впливу багатьох специфічних факторів, пов’язаних з похідним характером

попиту. Можна виділити три такі особливості.

По-перше, похідний характер попиту на фактори виробництва означає,

що він фактично породжується попитом на товари і послуги. Якщо продукція фірми користується стійким попитом, то і попит фірми на відповідні ресурси буде стійким. І навпаки, зі зміною попиту на товар зазнає певних змін і попит фірми на фактори виробництва. Фірма не купить навіть дешевих і ефективних ресурсів, якщо виготовлений за їх участю товар не користується попитом, бо вона купує ресурси лише для виробництва продукції, яка задовольняє попит споживачів і максимізує прибуток.

По-друге, кількість різних видів ресурсів, які купує фірма, залежить від технології, яку фірма вибирає для виробництва продукції. Кожен технологічно ефективний спосіб виробництва вимагає певної комбінації ресурсів, яка дозволяє досягти максимального обсягу випуску продукції.

По-третє, обсяг попиту на кожен з факторів виробництва залежить від

співвідношення його продуктивності і ціни. Як ми знаємо, існує взаємозамінність основних факторів виробництва. Прагнучи мінімізувати витрати виробництва заданого обсягу продукції, фірма може змінювати комбінацію ресурсів, замінюючи дорогий ресурс відносно дешевшим або більш продуктивним.

Все це впливає на формування кривої попиту на фактори виробництва не тільки фірми, але й галузі, а також економіки в цілому.

14.2. Попит фірми на один змінний фактор

Розглянемо, як формується попит на фактори виробництва у

короткостроковому періоді, коли змінним є лише один ресурс F . Приймаючи рішення про купівлю факторів виробництва, фірма повинна визначити, як кількість одиниць ресурсу пов’язана з обсягом виробленого продукту. Пригадаємо, що цей взаємозв’язок показує виробнича функція (розділ 8). Якщо для розширення обсягів випуску фірма додатково залучає лише один фактор виробництва, то весь приріст продукції відносять на рахунок продуктивності змінного фактора.

Теоретичною основою аналізу є закон спадної граничної продуктивності або спадної віддачі. Нагадаємо основні постулати теорії спадної віддачі. Вона виходить з того, що тенденція зменшення продуктивності з’являється не з самого початку розширення виробництва. На низьких обсягах випуску, коли потужності завантажені не повністю, кожна додатково залучена одиниця змінного фактора має зростаючу продуктивність, тобто додає до випуску більше одиниць продукції, ніж попередня. Але на певному рівні випуску, коли фіксовані потужності задіяні повністю, кожна додаткова одиниця змінного ресурсу стає менш продуктивною, з цього моменту починає діяти закон спадної віддачі. В аналізі попиту на фактори виробництва ми