Косик.Мікроек-ка (повна версія)

вищу за граничні витрати, тому що в такому випадку завжди існує небезпека зниження ціни одною фірмою і наступного захоплення нею всього ринку з подвоєнням прибутку.

Цінова конкуренція в моделі Бертрана може бути проілюстрована за допомогою кривих реакції фірм, побудованих за тією ж логікою, що і криві реакції для моделі Курно, тільки відносно цін (рис13.3).

Крива реакції першої фірми (R1 ) утворюється точками, які для кожної фіксованої ціни P2 другої фірми визначають ціну P1 першої фірми, що дозволяє їй максимізувати прибуток.

Аналогічно будується крива реакції другої фірми (R2 ) , яка дозволяє визначити оптимальну ціну другої фірми P2 як похідну до кожної фіксованої ціни P1 першої фірми. Точка перетину двох кривих реакції (E) є точкою стійкої рівноваги, де обидві

фірми встановлюють однакову ціну: P1* = P2* . 3 врахуванням

витрат виробництва ця точка відповідатиме стану конкурентної рівноваги, тобто P = MC .

Якщо взяти одну і ту ж криву ринкового попиту і обчислити рівновагу двох фірм за моделлю Курно (коли вибирають обсяг) і за моделлю Бертрана (коли фірми вибирають ціну), то одержимо різний результат. У моделі Курно кожна фірма в стані рівноваги виробляє значно менше продукції і за значно вищою ціною, ніж у моделі Бертрана. У моделі Курно обидві фірми одержують економічний прибуток, у моделі Бертрана – лише нормальний прибуток, оскільки P1 = P2 = MC .

Цінність моделі Бертрана в тому, що вона показує, наскільки суттєво відрізняється рівноважний результат (Q, P, EP) для

олігополії залежно від вибору фірмами стратегічного показника. Модель Бертрана також має недоліки. Якщо фірми призначають однакову ціну, то невідомо, яка частка сукупного

обсягу продажу припадає на кожну з них. У моделі припускається, що ринкові частки однакові, але не доведено, чому має бути саме так. Моделі Курно і Бертрана вважаються класичними.

незалежну позицію, а фірма 2 – аутсайдером, стан якого залежить від рішення лідера.

Ініціатива дає фірмі 1 перевагу, тому що конкурент змушений прийняти обсяг ініціатора як заданий і, щоб максимізувати свій прибуток, повинен встановити нижчий рівень виробництва. Якби він цього не зробив, а навпаки, збільшив випуск продукції, це призвело б до падіння цін, і обидві фірми програли б.

Графічно модель Штакельберга ілюструє рис. 13.4. Припустимо, що фірма 1 вважає для себе найкращим обсягом виробництва Q1 = 4 за умови, що фірма 2 буде реагувати на її

вибір згідно власної кривої реакції R2 (Q1 ) . Вибором фірми 2 буде виробництво обсягу Q2 = 2. Якби фірма 1 була впевнена, що фірма 2 зупиниться на цьому обсязі, то вона могла б обрати за своєю кривою реакції R1 (Q2 ) відповідний обсяг випуску Q1

=3. Проблема полягає у тому, що фірма 1 усвідомлює, що скорочення її обсягу виробництва викличе подальшу реакцію фірми 2 і рух вниз за кривими реакції до досягнення точки рівноваги Курно. Скоротивши власний обсяг випуску, який між

тим є більшим, ніж обсяг випуску фірми 2, лідер не має можливості примусити фірму 2 залишитись на рівні двох одиниць випуску. Тому перевага лідера обумовлює єдине

оптимальне для нього рішення – виробництво Q1* =4.

Умоделі Штакельберга фірма 1 фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона обирає обсяг випуску, котрий максимізує

їївласний прибуток. Якби фірми мали однакову економічну силу, жодна з них не змогла б маніпулювати поведінкою іншої, а рівновага зрештою відповідала б точці рівноваги Курно. Рівновага Штакельберга є також окремим випадком рівноваги Неша, але для домінуючої стратегії.

Розглянуті моделі характеризують варіанти поведінки олігополістів. Коли у галузі приблизно однакові фірми, для аналізу підходить модель Курно чи Бертрана. Коли в галузі домінує одна велика фірма, яка є лідером у впровадженні нових товарів або встановленні цін, то підходить модель Штакельберга.

У90-х роках XIX ст. Ф. Еджворт ввів у модель Бертрана фактор невизначеності взаємної реакції, що робить рішення недетермінованим. Пізніше, вже у 20-х роках ХХ століття в моделі реакції почали включати витрати, кількість продукції та інші змінні. Якщо припустити, що фірми будуть виявляти реакцію одна одної, то тут можуть виникати різні ситуації. Фірми можуть рухатись до точки рівноваги Курно у випадку некооперативної рівноваги, коли кожна з них максимізує прибуток, виходячи з певних уявлень про реакцію іншої фірми. Якщо ж вони виходять з припущення, що конкурент застосовує стратегію максимальної шкоди для іншого, то виберуть реакцію максиміну. Може статись, що фірми будуть рухатись до точки кооперативної рівноваги і максимізувати сукупний прибуток. Немає підстав вважати, що один результат буде більш вірогідним, ніж інший.

Модель дуополії з диференційованою продукцією. Якщо олігополістичні фірми випускають диференційовану продукцію, тоді їм більш логічно в конкурентній боротьбі вибирати не обсяги, а ціни. Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від її власної ціни і ціни конкурента. Обидві фірми вибирають ціни одночасно, розглядаючи ціну конкурента як дану. Користуючись підходом, аналогічним застосованому до моделі Курно, можемо вивести правило визначення ціни, або криву реакції для фірми 1 і фірми 2 (рис. 13.5). Тоді у точці перетину кривих реакції встановиться рівновага Неша. Графік показує, що у випадку, коли фірми не вступають у змову, рівновага встановлюється в точці E за

нижчою ціною P1E = P2 E . Якби фірми таємно змовились, то

призначили б вищу ціну P1T = P2T і обидві виграли б від змови.

Точка рівноваги змістилася б вгору від E до T .

Таким чином, всі розглянуті моделі дуополії досягають рівноваги, яка є окремим випадком рівноваги Неша.

13.4. Моделі олігополістичного ціноутворення

Дослідження поведінки олігополістів виявило дві взаємопов’язані тенденції олігополістичного ціноутворення. 3 одного боку, ціни олігополістичного ринку негнучкі, вони змінюються рідше, ніж в умовах досконалої конкуренції і навіть чистої монополії. 3 іншого боку, найбільш імовірно, що коли ціни змінюються, то одночасно у всіх фірм, – це відображає схильність

олігополії до таємної змови.

0

Рис. 13.5. Цінова рівновага Неша

Для пояснення стабільності олігополістичного ціноутворення розроблено кілька різних моделей. Досить проста модель, що ілюструє негнучкість цін, отримала назву моделі “ламаної кривої попиту” (рис. 13.6). Вона побудована на логічних передбаченнях фірм відносно реакції суперників на підвищення і зниження ціни. Наприклад, в галузі є кілька фірм. Як будуть вони реагувати, якщо одна з фірм почне змінювати ціну з метою збільшити свої прибутки? Формально існують два імовірних варіанти поведінки. Перший варіант – фірми будуть у будьякому випадку вирівнювати свої ціни, другий – фірми будуть ігнорувати будь-яку зміну ціни.

За першим варіантом при зниженні ціни однією з фірм обсяг її продажу збільшиться незначно, тому що інші фірми також почнуть знижувати ціни. Незначне збільшення продажу у всіх фірм можливе за рахунок того, що покупці з інших галузей перейдуть в цю, приваблені низькою ціною. Якщо ж одна з фірм підвищить ціну, а інші вчинять так само, то фірма не буде витіснена з галузі, але всі галузеві олігополісти дещо втратять в обсягах продажу на користь інших галузей, куди перейдуть споживачі, заміщуючи дорогі продукти дешевшими. Отже, попит нееластичний, крива попиту стрімка і виглядатиме як крива D1 , зображена на рис.13.6.

Другий варіант реакції фірм, коли вони не будуть слідувати за зміною ціни, дасть такі наслідки: коли одна фірма знизить ціну, а конкуренти проігнорують це зниження, то її обсяг продажу суттєво зросте, а інші фірми втратять своїх покупців, які перейдуть до фірми з дешевшими продуктами, а якщо одна фірма підвищить ціну, то сама втратить покупців, і обсяг її продажу значно впаде. Тобто, в цьому випадку попит є

значно еластичнішим. Фірма, що підвищить ціну, не знизить обсяг продажу до нуля, тому що продукція диференційована, і знайдуться покупці, які згодні будуть платити вищу ціну за продукт, якому вони віддали перевагу. Крива попиту буде більш пологою і виглядатиме подібно до кривої D2 на рис.13.6.

Тривалі спостереження за поведінкою олігополістичних фірм показали, що логіка їх реакції наступна: на зниження цін олігополісти будуть реагувати відразу таким же зниженням, щоб перешкодити конкуренту перехопити їхній попит, а на підвищення цін вони не відреагують з тих же мотивів, тобто, щоб захопити попит фірми, яка має високу ціну. Ситуацію зниження ціни відображає відрізок кривої попиту PD1 , а

ситуацію підвищення ціни – відрізок PD2 . Отже, для кожної

фірми існує крива попиту, зламана в точці P . Ліворуч від точки переважаючої ціни P крива попиту полога, а попит більш еластичний, праворуч – крива попиту стрімка і відповідає нееластичному попиту.

На рис.13.6 нанесені також криві граничного виторгу MR1 і MR2 , які відповідають відрізкам кривої попиту PD1 і PD2 . Оскільки крива попиту в точці P зламана, то крива граничного виторгу на обсязі Q0 має розрив. Верхній відрізок кривої

граничного виторгу відповідає більш еластичній частині кривої попиту, підходить близько до неї, бо для збільшення обсягу попиту досить незначного зниження ціни. І навпаки, нижня частина кривої граничного виторгу на обсягах продажу, більших за Q0 , проходить значно нижче, суттєво відхиляючись від

кривої попиту. Оскільки попит нееластичний, збільшення обсягів продажу вимагає значного зниження ціни.

Ламаний графік попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних галузях, де немає таємної змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може передбачити, що будь-яка зміна ціни погіршить її становище. Якщо вона підніме ціну, то значна частина споживачів покине її, а якщо вона зменшить ціну, то обсяги продажу зростуть незначно. А в гіршому випадку

витрати виробництва можуть підвищитись так, що переважать зростання прибутку. Крім того, зниження ціни може викликати цінову війну, тобто конкуруючі фірми призначать ще нижчу ціну.

Зауважте, що коли фірма виробляє оптимальний обсяг Q0 за ціною P0 , визначений згідно правила MR = MC , то зміна рівня граничних витрат від MC1 до MC2 в межах відрізка розриву

кривої граничного виторгу ніяк не вплине на обсяг виробництва чи ціну, що є додатковим свідченням негнучкості олігополістичного ціноутворення.

Модель “ламаної кривої попиту” була розроблена у 1939 році одночасно кількома економістами (Р. Холлом, К. Хітчем, П.Свізі) і неодноразово піддавалася критиці. Вона має позитивну сторону, оскільки досить просто ілюструє негнучкість цін в олігополії. Проте не пояснює, чому фірми обирають саме ціну P0 , а не

будь-яку іншу. Крім того, деякі економісти зауважують, що олігополістичні ціни не такі вже й негнучкі. Під час інфляції 70- 80-х років у західних країнах олігополісти суттєво і часто піднімали свої ціни. В цілому вважають, що негнучкість цін краще пояснює модель, яка відображає ситуацію “дилеми ув’язнених”.

“Дилема олігополістів” – це модель олігополістичного ціноутворення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключають співробітництво. Вона самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів.

Розглянемо цю стратегію ціноутворення за допомогою рис.13.7, на якому представлена матриця результатів від встановлення певних цін. На ринку лише два

продавця (фірма 1 і фірма 2), кожен з яких може встановити або низьку, або високу ціну. Якщо обидві фірми встановлюють високу ціну, то кожна одержить прибуток в розмірі 20 тис. грн., а якщо обидві встановлять низьку ціну, то прибутки кожної становитимуть лише 15 тис. грн. Таким чином, тут є стимул як до змови, так і до обману суперника.

Якщо одна фірма встановить високу ціну, а інша низьку, то фірма, що має низьку ціну, одержить 30 тис. грн. прибутку, а та, що має високу – лише 10 тис. грн. Коли б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б високу ціну, але якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись низької ціни. Наприклад, якщо перша фірма призначає високу ціну, то друга фірма максимізує прибуток, знижуючи свою ціну. Якщо фірма 1 призначить низьку ціну, то фірма 2 одержить більше, якщо також знизить ціну, уникаючи зменшення прибутку. Таким чином, фірма 2 максимізує свій прибуток, встановлюючи низьку ціну при будь-якому рішенні суперника. Розрахунки першої фірми аналогічні, тому фірма 1 також завжди призначає низьку ціну. Стан обох фірм утім є гіршим, ніж у випадку змови і призначення обома високих цін.

Ще одна модель ціноутворення виникає, коли фірми галузі вступають в явну чи таємну змову.

Якщо фірми йдуть назустріч одна одній і відкрито домовляються про рівень цін і обсяги виробництва, то виникає явна змова. Найбільш поширена її форма – картель. Картель є прикладом кооперативної гри. Рис. 13.8 пояснює механізм картельної угоди та її наслідки. Якби галузь з невеликою кількістю однакових фірм діяла як конкурентна, то,

Рис. 13.8. Модель картелю

як показує рис. 13.8 а), довгострокова рівновага досягалася би в точці E0 (P0 , Q0 ) , а кожна фірма за рівноважною ціною не

одержувала б економічного прибутку (рис. 13.8 б), перебуваючи у стані беззбитковості.

При організації картелю фірми ведуть переговори і офіційно оформляють угоду, де узгоджені ціна, галузевий обсяг випуску і квота кожного учасника, а також механізм запровадження угоди та механізм контролю за її виконанням. Картель діє як фірма –

MR = MC , рівновага досягається на обсязі QK за ціною PK . За

цією ціною узгоджується квота кожного учасника так, щоб сума всіх квот була рівна сукупному обсягу картелю. Як видно з рис. 13.8 б), одержавши квоту qk , типова фірма – учасник картелю

починає отримувати економічний прибуток в розмірі площі прямокутника EK ACA PK . Але за високою картельною ціною PK

фірма могла б розширити випуск до q1 , досягнувши рівноваги в точці E1 , де PK = MC , і одержати б значно більший прибуток, рівний площі фігури E1BCB PK . Спокуса розширити

виробництво вступає в суперечність з картельною угодою і загрожує її існуванню. Якщо всі учасники картелю підуть на таке порушення, то галузевий випуск зросте до Q1 , а такий обсяг

можливо реалізувати лише за дуже низькою ціною P1 , нижчою, ніж конкурентна P0 (рис. 13.8 а). Цим пояснюється нестійкість

картелювання.

Дотримання ж картельної угоди суперечить ефективності виробництва і зменшує суспільний добробут, подібно до монополії. Тому картелювання забороняється антимонопольним законодавством у багатьох країнах світу.

Учасники картелю можуть мати різні витрати виробництва, різні оцінки ринкового попиту, що робить процес укладання

угоди складним. Перша умова успіху картелю – створення стабільної організації, члени якої погоджували б ціну на певні рівні виробництва, а потім дотримувались угоди. Від спокуси обману можуть утримувати лише дуже великі прибутки від картелізації і загроза повернення до низьких конкурентних цін на тривалий період. Друга умова успіху – потенціал монополіста. Якщо еластичність попиту значна, то для підвищення цін буде небагато можливостей. Усі виробники об’єднуються дуже рідко. На картель припадає лише частка сумарного обсягу виробництва. Тому треба брати до уваги реакцію з боку некартельованих виробників.

Оскільки явні змови (картелювання) заборонені законодавчо, корпорації нерідко шукають шляхи до таємного співробітництва. Таємні угоди не оформляються офіційно. До них відносяться так звані джентльменські угоди, які не фіксуються документально, а укладаються на коктейльних вечірках, під час гри в гольф чи на зборах асоціацій усно. Проте вони дозволяють досягти згоди відносно цін на продукт, частки кожного продавця на ринку. Такі угоди важко виявити, хоч вони і порушують законодавство. В результаті змови олігополія стає подібною до монополії за рівнями виробництва і цін.

На практиці явні і таємні змови створюються важко, і ще важче зберегти їх надовго. Тому для олігополій центральна проблема – передбачити, в якому випадку відбудеться змова, як унеможливити її порушення. Повністю ця проблема ще не вирішена, але виявлено ряд факторів, які полегшують або утруднюють змову. Проаналізуємо вплив цих факторів.

Правові перешкоди. Імовірність змови більша, якщо правова система країни сприяє явним угодам, а у випадку обману фірмі загрожує судова справа. При законодавчій забороні картелювання змови поширені менше.

Число фірм. Чим менше фірм домовляються, тим за інших рівних умов легше домовитись і виявити обман.

Бар'єри вступу в галузь. Підвищення в результаті таємної змови цін і прибутків приваблює нові фірми приєднатися до неї. Але такий вступ збільшив би ринкове пропонування, внаслідок