Культура ХІХ.doc підручник
.docxГОЛОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ ХІХ СТ.
В історії світової культури особливе місце посідає XIX ст. – доба, коли європейська цивілізація, яка очолила світовий економічний, соціальний і культурний процес, досягла зрілості та завершеності.
Зокрема, за відомим іспанським філософом Ортегою-і-Гасетом (1883–1955 pp.), це час "осягнення повноти", коли прагнення європейської людини, що так повільно зароджувалися, нібито нарешті здійснюються.
Світ людини XIX ст, залученої до європейської цивілізації, якісно перетворився. Відбулися значні зміни і у поглядах людини на саму себе, зростали громадянська свідомість, особистісна самоповага. Цьому сприяли процеси у соціально-політичній царині.
Вагомою всесвітньою подією було проголошення у революційній Франції Декларації прав людини та громадянина (26 серпня 1789 p.). Вона містила вихідні для подальшого поступу цивілізації політичні парадигми. Зокрема, зазначалось, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах. Серед прав людини фігурували право на власність, безпеку й опір гнобленню. Розпочалося формування громадянського суспільства, лібералізації політичної ідеології європейських держав, залучення до політичної боротьби широких верств населення, модернізація політичного устрою. Наприкінці XIX ст. більшість європейських держав уже мали конституції, в яких визначались громадянські права людей, а в багатьох країнах діяли законодавчі органи, що дотримувалися загального виборчого права.
Індустріалізація, або промисловий переворот класичного зразка в середині XIX ст., став уже здійсненим фактом у більшості країн Європи та Північної Америки. Відбувся якісний стрибок у галузі техніки, яка стрімко рухалася вперед від парової машини Джеймса Ватта (1736–1819) – до пароплава Роберта Фултона (1765—1815), пасажирської залізниці Джорджа Стівенсона (1781—1848) та парового дирижабля Анрі Жифара (1825-1882), від двигуна внутрішнього згоряння Ніколауса Отто (1832 –1891) – до автомобіля Готліба Даймлера (1834—1900) і Карла Бенца (1844 – 1929), від електричної батареї Алессандро Джузеппе Вольта (1745-1827) – до генератора Вернера фон Сіменса (1816- 1892) та ін. За підрахунками Питирима Сорокіна (1889–1968), XIX ст. дало людству відкриттів та винаходів майже у 8 разів більше, ніж усі попередні століття разом починаючи від VIII ст. до н.е., а саме – 8527.
У XIX ст. завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На ґрунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна наука поступово захопила домінуючі позиції.
Свідоцтвом цього стали успіхи у фізичній та хімічній науках, зокрема відкриття законів збереження та перетворення енергії, зроблених Робертом Маєром (1814 –1878), Джеймсом Джоулем (1818–1889), Германом Гемгольцем (1821– 1894). Це час створення еволюційної теорії Чарльзом Дарвіном (1809 — 1882), яка змінила усю тогочасну наукову парадигму. Під впливом його вчення змінюються соціальні науки, в яких починають з’являтися різноманітні еволюціоністські концепції. Завдяки періодичній системі елементів, яку відкрив Дмитро Менделєєв(1834—1907) , було доведено внутрішній зв’язок між усіма відомими видами речовин. Відкриття електрону, радію, перетворення хімічних елементів, створення Альбертом Ейнштейном (1879— 1955) теорії відносності та квантової теорії Максом Планком(1858-1947) ознаменували прорив у галузь мікросвіту та великих швидкостей.
Розвиток університетської освіти в Україні сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені Михайлом Остроградським (1862—1923). Фундатором сучасної фізичної хімії став Микола Бекетов (1827 —1911), який очолював кафедру хімії Харківського університету. У 1886 р. в Одесі зоолог Ілля Мечников (1845 —1916) і мікробіолог Микола Гамалія (1859 — 1949), заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Данило Заболотний (1866—1929) і Володимир Високович (1854 –1912) зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов’язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії Миколи Пирогова (1810—1881). Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім – у Києві. Крім того, слід назвати геніального українського винахідника Миколу Кибальчича (1853– 1881), який вже у ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже у ХХ ст. названо кратер на Місяці).
Нова техніка з її швидкостями та засобами зв’язку викликала до життя нові способи подолання часу і простору. Всебічна модернізація життя, вихідний технічний, економічний та соціально-політичний розвиток європейських країн сприяв поширенню ідеї суспільного прогресу, утвердженню оптимістичного світогляду. Історія людства бачилась тепер як цілісний процес, на вершині якого перебували цивілізовані країни Заходу. Пріоритет західної, європейської культури не підлягав сумніву.
Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли впродовж життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюється життя народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми? Чи очікують людство нові потрясіння і коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у працях істориків. Філософи й історики першої половини XIX ст. прагнули з’ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового, «досконалого» суспільства.
У багатьох європейських країнах на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Майже в усіх європейських країнах створювалися історичні товариства, засновувалися музеї, почали видаватися історичні журнали, формувалися національні школи істориків. Мабуть, найвагомішою з-поміж них була школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації (О.Тьєррі, О.Міньє, Ф.Гізо). Зокрема, Огюстен Тьєррі (1795–1856) вважав, що історична наука повинна бути не «біографією влади», а «біографією маси». «...Рух народних мас до свободи, – писав він, – здався би нам більш величнішим, ніж походи завойовників, а їх бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу…»
Починається збирання фольклорних матеріалів, перші публікації з’являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки Якоба і Вільгельма Грімм). Виходять і перші слов'янські збірники.
В Україні в уже сформованому тоді середовищі інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь Микола Церетелєв (1790–1869) у 1819 р. – «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету Михайло Максимович (1804–1873). Іван Срезневський (1812-1880), крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови.
Дослідником, який поєднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів та активну громадянську позицію, став історик Микола Костомаров(1817–1885). Його світогляд складався під час навчання у Харківському університеті. Підсумком його досліджень стали 16 томів «Исторических монографий» і 6-томна «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей».
Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень, пов’язаний з ім’ям професора Київського університету Володимира Антоновича (1834–1908). По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. По-друге, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М. Грушевський.
Михайло Грушевський (1866–1934) до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Величезна наукова спадщина М.С. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів уже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» – фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.
Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Яворницький (1855–1940), який видав капітальну «Історію запорізьких козаків», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам’яток матеріальної культури козацької епохи.
Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олена Єфименко (1848–1918). Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки ХХ ст. приблизно одночасно з’являються «Нарис історї українського народу» М. Грушевського та «Історія українського народу» О. Єфименко – перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу.
Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Драгоманову (1841–1895). Великий політичний діяч, просвітник, філософ, М. Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств.
Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 р. «Літературного товариства ім. Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство ім. Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства – «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». З 1895 р. М. Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. – головою Наукового товариства ім. Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Про масштабність та авторитетність роботи Товариства свідчить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: М. Грушевський, І. Франко, І. Крип’якевич, а згодом видатні постаті світової науки – А. Ейнштейн, М. Планк, А. Мазон, Д. Гільберт.
У філософському спрямуванні розвиток європейської культури XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв’язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. У «Феноменології духу» (1807) культура людства показана в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчих сил «світового розуму». Свою епоху Гегель вважав перехідною до Нової формації, що поступово визріває в надрах християнської культури і ґрунтується на буржуазних моральних і правових принципах.
В контексті світового розвою новий імпульс одержує українська філософська думка. У першій половині ХІХ ст. постає Київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Й. Михневич, С. Гогоцький, П. Авсенєв, П. Юркевич та ін.). Проблеми взаємозв’язку мови і мислення ґрунтовно досліджує Олександр Потебня (1835–1891), який, у своїй праці «Думка й мова» доводить, що мова є органом, який утворює думку. Філософію нової української національної ідеї розробляє Трохим Зіньківський (1861— 1891), вважаючи цю ідею запорукою «поступу й культури національних організмів». Проблемну тему «герой, особистість і народ, нація» досліджує Іван Франко.
2. ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА ХІХ СТ.
Бурхливий розвиток науки і техніки в XIX ст. сприяв розвитку всіх сфер художньої культури того часу, до цього періоду відносять виникнення дизайну як особливого виду проектно-художньої діяльності, а також виникнення якісно нового виду мистецтва – мистецтва кіно. Кіно – дитя часу, яке поєднувало в собі науково-технічний прогрес з творчими пошуками діячів мистецтва.
Появі кінематографа передувала низка винаходів і у першу чергу – це виникнення фотографії. Датою народження фотографії вважається 7 січня 1839 р., коли французький фізик Доміник Франсуа Жан Араго (1786–1853) сповістив Паризьку академію наук про винахід художником та винахідником Луї Жаком Манде Дагером (1787–1851) першого практично прийнятного засобу фотографії, названого винахідником дагеротипією.
Винахід Дагера та геніальна здогадка братів Огюста і Луї Люм'єрів, які поєднали фотографічну плівку з проекційним ліхтарем, привели у 1895 р. до появи кіно. Незалежно від них механік Одеського університету Йосип Тимченко на два роки раніше створює кінетоскоп і 9 січня 1894 р. на ІХ з’їзді російських природодослідників і лікарів, що відбувався у Москві, здійснює за його допомогою перший у світі кіносеанс (глядачі побачили на екрані кавалеристів та метальників списів у русі). Попри те, що учасники з'їзду гідно оцінили винахід і передали його до Політехнічного музею у Москві, офіційні кола досить прохолодно поставилися до «живої фотографії», яку винайшов геніальний український винахідник. Відома заява Миколи ІІ з цього приводу: «Все це нісенітниці, жодного значення таким дрібницям надавати не варто…».
28 грудня 1895 р. у Парижі на бульварі Капуцинів у приміщенні «Гранд кафе» було організовано перший у світі публічний кіносеанс. Глядачі столиці Франції побачили свій перший фільм – вихід робітників з фабрики. Саме цю подію прийнято вважати датою народження кінематографа. Розробивши свій оригінальний пристрій, фірма «Люм’єр» швидко поставила справу кіно «на потік». Дві з перших кінокартин «Прибуття поїзда» і «Политий поливальник» настільки приголомшили людей, що вже через декілька тижнів апарат і фільми Люм’єрів з’явилися і публічно демонструвалися у Римі, Відні, Берліні, Москві, Петербурзі, а також в Одесі, а потім потрапили до Єгипту, Австралії, США. У всіх країнах світу з’явилися сінематографи, ілюзіони, кінотеатри, а через рік-два у більшості європейських країн починають знімати власні фільми.
ХІХ сторіччя привнесло в художню творчість величезну стильову та жанрову різноманітність. Причому всіх великих майстрів при їх яскравій індивідуальності об'єднувало усвідомлення неповторної цінності людської особистості.
Українську художню культуру ХІХ ст. можна умовно поділити на два періоди:
1.Культура початку ХІХ ст., яка розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму.
2. Культура кінця ХІХ ст. – період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з´являється на високому рівні суспільного і художнього розвитку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості і суспільства.
Взагалі розвиток художньої культури XIX ст. проходив під знаком боротьби і послідовної зміни її основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму, символізму та модерну. Всі ці художні стилі, історично змінюючи один одного, але часто і співіснуючи, знайшли відбиття у всіх видах мистецтва.
Класицизм (англ. classicism, від лат. classicus – зразковий) – напрямок, характерною рисою якого була непорушність певних естетичних норм, в уявленнях чітко розмежовувалося піднесене і низьке, прекрасне і потворне, він продовжував спиратися на античні традиції, ідеологічну спадщину і зовнішні форми римської демократії.
У рамках класицизму першої половини XIX ст. пережила свій розквіт архітектура. У цей час у Парижі, Лондоні, Берліні, Санкт-Петербурзі з’являються численні архітектурні ансамблі, які додали головним європейським столицям характерного вигляду.
У роки правління Наполеона у Франції склався стиль ампір (від франц. імперія), який став продовженням і одночасно завершенням класицизму. Будівлі і споруди у стилі ампір відрізнялися монументальністю й урочистістю, часто вони прикрашалися військовою атрибутикою. Ці будівлі були покликані прославляти перемоги Наполеона: Вандомська колона, споруджена за зразком давньоримського стовпа імператора Траяна, Тріумфальна арка (архітектор Ф. Шальгрен) – кращий зразок стилю ампір. Завдяки своїм колосальним розмірам (майже 50 м висотою, біля 45 м шириною) і розташуванню на пагорбі на перетині дванадцяти великих вулиць, арка чудово проглядається з різних частин французької столиці. Її прикрашає знаменита скульптурна композиція – рельєф Франсуа Рюда «Марсельєза». Тріумфальна арка стала одним з символів Парижа.
З Франції класицизм і його різновид ампір поширилися у Росії, де досягли вершини в архітектурі Петербурга.
Образ міста на Неві склався саме у першій половині XIX ст., коли виникли основні його обриси у формі тризубця та численні комплекси: Васильєвського острова (архітектор Тома де Томон), Адміралтейства (архітектор А. Захаров) та Казанського собору (архітектор А. Вороніхін).
Вищим здобутком класицизму в Росії стали роботи зодчого К. Россі, який завершив створення ансамблів Палацової площі дугою й аркою будівлі Головного штабу і Сенатської площі – будовами Сенату і Синоду. У другій чверті сторіччя в Петербурзі був побудований за проектом архітектора О. Монферрана грандіозний Ісаакіївський собор.
Завдяки посередництву французьких містобудівників класицизм став поширюватися навіть у США, де став першим національним стилем під назвою «грецьке відродження». У цьому стилі у Вашингтоні були зведені Капітолій – будівля конгресу США і Білий дім – резиденція президентів.
В архітектурі України XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. Перехід від бароко до класицизму відбився на плануванні міст, за будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Обов’язково був виділений адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту мали відкритий характер. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення – головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).
У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і у Криму – Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона у 1809 р. було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров’я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором Андрієм Меленським (1766–1833). За його проектом споруджені пам'ятник на честь повернення Києву Магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837–1843 рр. за проектом Вікентія Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор – Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (архітектор В. Васильєв, закінчив А. Тон) увічнили пам’ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.
Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.
Романтизм (фр. romantisme), – суспільний і культурний рух, який охопив багато країн Європи і найрізноманітніші сфери – від філософії і політичної економії до моди на костюми і зачіски, а його характерними ознаками стали заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.
Романтизм як художній напрямок поч. XІX ст., як джерело та ідеал творчості вибрав духовне життя суверенної особистості, яка живе не розумом, а почуттями. У своєму повному обсязі романтизм стверджує себе як реакцію на раціоналізацію культури, розповсюдження утилітарно-практичного підходу до життя. Спроба відійти від раціоналізму в культурі, вийти за межі соціуму знайшла вираз у постійному інтересі романтизму до внутрішнього світу людини. Фундаментом естетики та художньої практики цього напряму є захоплення ідеєю захисту унікальності особистості, яка для романтиків - найвища цінність, краса якої в силі піднесених почуттів, що розкриваються в напруженій ситуації, в романтичному герої цінується насамперед несхожість, чи це геніальний художник, великий композитор, пророк або пристрасний гравець, невиправний дуелянт. Романтизм поетизує прагнення особистості до повної самореалізації - у мистецтві, науці, політиці тощо. Романтизм тяжіє до загадковості та таємничості.
У романтизмі стверджується всемогутність і самодостатність особистості, він сповнений пафосу пробудженої індивідуальності. Романтичні переживання буття пов'язані з усвідомленням глибин людського духу, гармонією Всесвіту, глибоким розчаруванням ефемерністю земного буття, тому в романтичному ідеалі краси присутній відтінок печалі, скорботи про недосяжність ідеалів. У межах романтизму з'являються ретроспективні світовідчуття, зокрема середньовічні духовні цінності, де був присутній взаємозв'язок людини і Бога, який було втрачено згодом.
Великим художнім відкриттям романтизму став історичний роман, основоположником якого був Вальтер Скотт (1771–1832). У своїх романах «Айвенго», «Квентін Дорвард», «Роб Рой» та інших він геніально показав зв'язок долі окремої особи з історичною долею народу. Епоха романтизму відмічена багатьма блискучими витворами історичного жанру: Віктора Гюґо («Собор Паризької Богоматері», «93-й рік»), Олександра Дюма («Королева Марго», «Три мушкетери») та інших. Молодий північноамериканський романтизм гідно був представлений у романах Фенімора Купера («Останній з могікан», «Слідопит», «Звіробій»), у знаменитій «Пісні про Гаявату» Генрі Лонгфелло.
Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів – українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського у збірці «Запорожская старина» (1833–1838), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам’яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842–1843), О. Бодянського (1846–1848) (у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших.
Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками (1820-х та 1830-х pp.) створеними під проводом І. Срезневського.
Другим осередком українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830 – 40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком.
Філософський романтизм тогочасних київських учених, професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою – «Книгою буття українського народу». М. Костомаров зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. Серед них були: М. Гулак, О. Навроцький, В. Білозерський, Д. Пильчиков, М. Савич, Г. Андрузький, І. Посяда, О. Тулуб, П. Куліш та ін. Як згадував пізніше Куліш, «…се була молодіж високої чистоти душевної…». У Програмі товариства проголошувалась боротьба за соціальне і національне визволення слов’янських народів, в їх числі українського. У прокламації кирило-мефодіївців «До братів українців» підкреслювалось: «Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби, болгари».
Кирило-мефодієвський час для більшості членів товариства був вихідним пунктом їх подальшої діяльності. Це був період надзвичайного романтичного піднесення та натхнення. Але у березні 1847 р. таємне товариство було розгромлене царським урядом, а його члени заарештовані.
Третім етапом українського романтизму була діяльність згуртованих навколо журналу «Основа» (1861–1862) письменників і діячів, серед якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаху «Хата» (1860) П. Куліш та Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі «подражаній пророкам» і поем «Юродивий» і «Неофіти». До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович.
Відкриваючи значення та вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам’яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів.
Стосовно романтичного напряму у музиці ХІХ ст., то він виявився на рідкість багатим видатними обдарованнями. Франц Шуберт (1797–1828) і Роберт Шуман (1810–1856), Гектор Берліоз (1803–1869) і Ріхард Ваґнер (1813–1883), Ференц Ліст (1811–1886) і Фредерик Шопен (1810–1849), багато інших композиторів – гордість національних культур і всієї світової музичної культури. З романтизмом у музику прийшли емоційна виразність, фантастична вигадка, казково-поетична образність, нерідко запозичена з фольклору. Найяскравіше явище в музиці романтизму – панування лірико-психологічного начала. Суть кожного музичного романтичного твору – «лірична сповідь». Саме тому найважливішого значення набули різні малі форми, які наповнилися серйозним і глибоким змістом – фортепіанна п’єса, інструментальна мініатюра, романс (Шуман, Шопен, Ліст). Нові тенденції вплинули і на симфонізм (Берліоз, Ліст).