Зміст

1. Історія політичної економії — основа становлення і розвитку науки "Історія економічних вчень"

2. Джерела економічної думки Стародавнього світу. Економiчна думка Стародавньої Грецiї

Література

1. Історія політичної економії — основа становлення і розвитку науки "Історія економічних вчень"

Розвиток економічної науки поступово формував і саму науку про її власну історію. Якщо простежити розвиток еко­номічної думки починаючи з того періоду, коли вона стала формуватися як система знань, і кінчаючи сучасністю, то можна переконатись у тому, що в центрі цієї системи завжди знаходилась політична економія. Ця фундаментальна наука була і залишається методологічною базою для всіх загально­теоретичних і конкретних економічних наук. Тому історія полі­тичної економії є одночасно і основою становлення та роз­витку історії економічних вчень.

Засновники різних шкіл політичної економії мали глибоке історичне мислення. У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс і Ф. Енгельс, А. Маршалл та інші економісти брали економічні ідеї і розробки з історичного минулого людства і використо­ву­вали їх, збагачуючи економічну науку; їхні ж праці, в свою чергу, теж ставали історичним минулим у подальшому розвит­ку економічної думки і джерелом знань для наступних поколінь.

Треба підкреслити, що політична економія як наука теж виникла завдяки історичним досягненням, так як з давніх часів люди замислювались над питаннями ведення спочатку домашнього, а потім і суспільного господарства.

Термін "політична економія" з’явився як результат сполу­чення трьох стародавньогрецьких слів: "політейя" — суспільний устрій, "ойкос" — дім, господарство, "номос" — закон. Таким чином, політична економія майже дослівно — це наука ведення суспільного господарства.

Окремі міркування з приводу натурального царсько-храмового господарювання з’явились ще в ХХ ст. до н.е., а відомості про регламентацію відносин між людьми та про­порцій між господарськими ланками уже мали місце у мислителів Стародавньої Вавілонії, Індії, Китаю, країн Близь­кого Сходу. Щонайперші економічні ідеї стародавніх мисли­телів можна знайти, зокрема, в законодавчих і правових зведеннях, у філософських, політичних та історичних тракта­тах, що дійшли до нас. Правда, усі ці знання існували в рамках релігіозно-міфологічної системи поглядів.

Характерною рисою економічної думки античного світу є створення спеціальних наукових праць, у яких розроблялись основи натурального та елементи товарного господарства. Економічні процеси розглядались у творах Ксенофонта, Платона, Арістотеля (IV – III ст. до н.е.) і відіграли провід­ну роль в історії економічних вчень Стародавньої Греції. Особливий внесок зробив Арістотель, який вважається засновником цілого ряду методів пізнання економічних явищ. Його заслуга полягає в тому, що він сформулював основні економічні категорії.

Економічна думка Стародавнього Риму представлена іменами Катона і Варрона (II – I ст. до н.е.). Їхні твори були присвячені питанням приватної власності і проблемам орга­нізації приватного рабовласницького господарства особливо. Економічна думка Стародавнього світу була довгий час відносно локалізована. Тільки з розвитком світової торгівлі посилюється циркуляція наукових ідей, і тоді економічна думка все більше набуває всесвітнього характеру.

Таким чином, наукові досягнення первісної економії Старо­давнього Сходу, Греції та Риму є вихідним пунктом розвитку світової економічної думки.

Першою економічною теоретичною школою був меркан­тилізм (від італ. "мерканте" — торговець) — економічне вчення пізнього середньовіччя (XV – XVII ст.). Дослідженню меркантилістів, які стверджували, що джерелом багатства країни є торгівля, підлягала виключно сфера обігу. Найбільш значними представниками меркантилізму були: у Франції — А. Монкретьєн, в Англії — Т. Мен, у Росії — А. Ордин-Нащокін, В. Татищев, І. Посошков.

На відміну від західноєвропейських меркантилістів, І. Посошков не ототожнював багатство країни з грошима. Збільшення національного багатства він вбачав у збільшенні товарних благ за рахунок більш продуктивної праці.

У 1615 р. французький меркантиліст А. Монкретьєн публікує "Трактат політичної економії", що дав назву май­бутній науці.

Засновником французької політичної економії вважається П. Буагільбер (XVII ст.), він сформулював ідеї закону вар­тості, ринкової рівноваги, саморегулювання ринку.

В середині XVIII ст. у Франції сформувалась школа фізіо­кратів (в пер. з грец. — влада природи). Засновником цієї школи був Ф. Кене, найбільш видатними представника­ми — А. Тюрго, В. Мірабо. Їхньою найважливішою заслу­гою є те, що вони вперше перенесли питання про поход­жен­ня суспіль­ного багатства з сфери обігу в сферу виробництва, вважаю­чи, проте, єдиним джерелом багатства природу, а єди­ною галуззю створення "чистого продукту" — сільське господарство.

Англійська класична політична економія сформувалась у XVII – XVIII ст., її видатними представниками були такі англій­ські економісти, як У. Петті, А. Сміт і Д. Рікардо. Цими вченими було встановлено, що багатство країни виникає в матеріальному виробництві, в усіх його галузях, що прибуток капіталістів вміщує неоплачену працю найманих працівників. Крім того, вони були авторами трудової теорії вартості, не розкривши, правда, двоїстого характеру праці і природи грошей.

XIX століття породило безліч вчень, теорій, шкіл, течій і напрямків економічної думки. Країнами, що дали світу най­більш видатних мислителів в економічній галузі, були Англія, Франція, Німеччина, Австрія та Америка.

Якщо розглядати виникнення економічних вчень у хроно­логічній послідовності, то можна виділити два етапи: першу половину XIX ст. і другу половину цього ж століття.

Всі або майже всі економічні теорії, які виникли в XIX ст., прямо чи непрямо були пов’язані з класичною політичною економією. Критикуючи або підтримуючи окремі положення системи Сміта — Рікардо, економісти XIX ст. висували свої версії вирішення економічних питань.

Найбільш відомими теоріями першої половини XIX ст. були теорія народонаселення Т.Р. Мальтуса, теорія стриму­вання Н. Сеніора, теорія трьох факторів і теорія послуг Ж.Б. Сея, тео­рія гармонії інтересів Г.Ч. Кері, теорія третіх осіб Ж.Ш. Сісмонді.

Особливе місце займають дві школи або течії еконо­міч­ної думки, які виникли в цей час, це — критично-утопічний соціалізм і школа пролетарської політичної економії, або марк­сизм. Обидві школи стояли на позиціях гострої критики капіталізму і його основи — приватної власності. Але соціа­лісти-утопісти XIX ст. (у Франції — А. Сен-Сімон і Ш. Фур’є, в Англії — Р. Оуен) аналогічно своїм попередникам із Західної Європи XVI – XVIII ст. (Т. Мору, Т. Кампанеллі, іншим представ­никам раннього утопічного соціалізму), не бачили дійсних шляхів переходу до більш гуманного суспільного устрою.

Утопічний соціалізм став одним із джерел марксизму, який з’явився як виразник корінних інтересів пролетаріату.

Марксизм виник у 40-х роках XIX ст., його засновниками були К. Маркс і Ф. Енгельс.

К. Маркс дослідив багато загальноекономічних проблем, дав відповіді на ті запитання, що не були вирішені вченими-класиками. Було відкрито двоїстий характер праці і природу грошей, розроблено теорію додаткової вартості.

Переростання капіталізму вільної конкуренції в монополі­стичний змінило форми економічних відносин. Ці зміни були всебічно проаналізовані В.І. Леніним і знайшли відобра­ження в створеній ним теорії імперіалізму. Таким чином, класики пролетарської політичної економії зробили глибокий аналіз капіталістичного способу виробництва і дійшли виснов­ку, що він не є вічним і природним суспільним устроєм.

Та минуло десь століття півтора після виникнення марк­сизму, а капіталізм і досі існує. Хоча це вже, звичайно, не той капіталізм, що був раніше. Його можна визначити як модер­ні­зований капіталізм. Змінилися продуктивні сили та еконо­міч­ні відносини суспільства, змінилась також і суспільна надбудова.

Класики марксизму аналізували тільки суперечності капіталізму, виходячи з інтересів пролетаріату. В цьому був елемент догматизму. Вони не передбачили основних мотивів і можливостей розвитку буржуазного суспільства.

Стосовно колишніх країн соціалізму, то треба підкресли­ти, що марксизм обгрунтовував свої висновки в основному на прикладі розвитку капіталізму в Англії, К. Маркс не аналізу­вав азіатського способу виробництва. Багато теоретичних і практичних положень і концепцій в країнах соціалізму висвіт­лювались, виходячи не з марксизму, а дотримуючись припу­щень. Крім того, в умовах комуністичної формації (її першої фази — соціалізму) марксизм недооцінював ролі ні товарно-грошових відносин, ні ринку, ні підприємництва.

Ці негативні моменти стали основою корінних недоліків економічної науки країн соціалізму, в тому числі і радянської економічної науки.

Друга половина XIX ст. ознаменувалась виникненням цілого ряду економічних шкіл: австрійської, математичної, кембриджської, американської, а також молодої історичної школи. Названі вище школи (крім історичної) використову­вали суб’єктивно-психологічний підхід у вивченні економічних процесів. У рамках цих шкіл були розроблені такі теорії: граничної корисності, граничної продуктивності факторів виробництва, попиту і пропозиції та ін.

Проте усі названі школи і теорії другої половини XIX ст. вважаються сучасними і розглядатимуться далі.

2. Джерела економічної думки Стародавнього світу

Як уже грунтовно підкреслювалось, сучасна економiчна думка своїми корiннями сягає глибини віків. Питанням економiчного розвитку значної уваги приділяли навіть учені Стародавнього світу. Їхні думки, правда, були тiсно пов’язанi в першу чергу з проблемами становлення рабовласництва на Сходi в IV ст. до н.е. Уже тодi вчених цiкавили питання виникнення товарно-грошових вiдносин, власностi, проблеми визначення сутностi економiчних явищ, категорiй i законiв.

Спiльною рисою економiчної думки Стародавнього свiту було бажання зберегти рабовласництво i натуральне госпо­дарство. Фiлософи цієї далекої пори засуджували лихварськi i торговельнi операцiї, якi, з точки зору етики і моралi, пору­шували принцип еквiвалентностi обмiну.

Економiчну думку Стародавнього Сходу представляють вчені та філософи Стародавнього Єгипту, Вавiлонiї, Старо­давнього Китаю та Стародавньої Індiї. Особливостi економiки цих країн були пов’язанi з занадто великою роллю держа­ви (це обумовлювалось створенням єдиних iригацiйних систем i необхiднiстю контролю за їх дiєю), яка жорстко регулювала i обмежувала використання позички, торгiвлi, захищала та пiдвищувала роль державної власностi.

Цi питання обговорювалися ще в ХХII столiттi до н.е. в "Пов­чаннi гераклеопольського царя своєму синові Мерікару" в Стародавньому Єгиптi та у ХVIII ст. до н.е. в "Прореченні Іпусера".

Найбiльш значним джерелом економiчної думки того часу вважається Кодекс законiв Вавiлонiї, який було прийня­то царем Хаммурапi у ХVIII ст. до н.е.

Згiдно з цим Кодексом (його було прийнято для захисту незалежностi держави, посилення ролi армiї), пiдвищувалося значення приватної власностi: людину, яка присвоїла чуже, за цим законом, слід було стратити або передати у рабство. Одночасно зменшувався тягар за несвоєчасну сплату боргів: відтепер громадяни не втрачали своїх земельних ділянок за борги. Якщо ж за борги продався хтось із членiв сiм’ї, то строк рабства не перевищував трьох рокiв, пiсля закiнчення строку борг анулювався. Для регулювання лихварства розмiр грошової позики обмежувався 20%, а натуральної — 33% вiд початкової суми.

У Стародавньому Китаї в VIII – VII ст. до н.е. отримують розвиток залiзнi засоби працi, якi прискорили розвиток хлi­боробства та ремесла. Поширюються товарно-грошовi вiдно­сини. Спiльнота розпадається, її замiнює рабовлас­ницьке господарство. В цих умовах дуже своєчасно з’являється збiрка "Лунь юй" ("Бесiди i судження") у 551 – 479 рр. до н.е. Конфуцiя (Кун Фу-цзи). Конфуцiй стверджував, що Бог є лише першопричиною свiту, але вiн не втручається в явища суспiльного життя, якi пiдкоряються штучним законам i захи­щаються громадськими законами. Конфуцій захищав рабо­власництво, пiдтримуючи iнтереси найнижчого класу рабо­власникiв, тому в його поглядах було багато протирiч. Так, наприклад, він добивався здiйснення принципу соцiальної рiвноваги при збереженнi рабовласництва, подiляв власнiсть на колективну ("велика спiльнiсть" селянської спільноти) i при­ватне володiння (рабоволодiння). Джерелом багатства, на його думку, є праця, що збiльшує багатство кожної люди­ни (й iмпе­ратора теж), а також заохочував прагнення кожної людини до морального вдосконалювання, поваги до дорос­лих. Конфуцiй вважав, що народ матиме добробут, якщо вмiло господарю­ватиме при регламентованих патрiархальних вiдносинах.

Через два столiття в Китаї були розповсюджені iдеї колективного економiчного трактату "Гуань-цзи". На думку авторів трактату, праця є джерелом могутностi держави. Вони висували iдею про еквiвалентнiсть обмiну. Це означало неможливiсть того, щоб у результатi обмiну "майстрiв" i "хлi­боробцiв" продуктами працi вигоди одних були бiльшими, нiж вигоди iнших. Автори трактату закликали весь народ працювати однаково і тим самим отримувати все порiвну. При цьому золото розглядається не як єдина форма багатст­ва, а як засiб підрахунку ресурсiв держави i засiб обiгу для народу. В "Гуань-цзи" зроблено висновок про те, що народ створює дохід для знатних i прибуток для торговцiв. Однак це зроблено тільки для захисту багатих. "Якщо б усi були знатними, то нiкому було б працювати i країна залишилася б без доходiв". Автори рекомендували регулювати цiни на хлiб, вiдкрити хлiборобам дешеву позику, замiнити прямi податки на залiзо i сiль непрямими. Це повинно привести до того, щоб держава була багатою, а народ — задоволеним.

Важливою пам’яткою Стародавньої Індії є "Артхашаст­ра", автором якої вважається Каутильї Вішнугупте — радник царя Чандрагупта I (IV – III ст. до н.е.). У перекладi "артха" — вчення, а "шастра" — доходи. Основна ідея "Артхашастри" — змiцнення рабовласництва. У роботi стверджується, що рабст­во — це доля нижнього стану. В "Артхашастрі" знахо­дить своє вiдображення проблема вартостi товарiв (величина вартостi визначається кiлькiстю днiв працi), а винагорода розгляда­ється з точки зору результатiв працi. Аналізується також роль держави в реалiзацiї "правильної" економiчної полiтики стосов­но пiльгового землекористування, будiвницт­ва дорiг, охорони iригацiйних споруд тощо. Так, Каутилья висунув пропозицiю щодо диференцiацiї в цiнi товару витрат виробникiв i купцiв: їм пропонувалися заздалегiдь встанов­ленi нормативи прибут­ку в розмiрi 5% вiд цiни товару вiтчиз­няного виробництва i 10% — вiд цiни товару iноземного вироб­ництва. Положення "Артхашаст­ри" закликають царя розвивати продуктивнi сили, регулювати цiни на товари, дотримуватися активного торговельного балансу.