ЗМІСТ

1. Розвиток неокласичної традиції

2. Соціально-економічні ідеї народництва

ЛІТЕРАТУРА

1. Розвиток неокласичної традиції

Неокласичний напрямок, подібно до класичного (А. Сміт, Д. Рікардо та ін.), намагався довести, що в умовах вільної конкуренції рівновага між попитом та пропозицією, між вироб­ництвом та споживанням встановлюється сама по собі. На думку неокласиків, тільки ринкові відносини без втручання держави можуть забезпечити найбільш ефективний розвиток економіки.

Проте неокласичний напрямок все ж відрізняється від класичної політичної економії. Якщо об’єктом дослідження класиків було капіталістичне виробництво в цілому, то нео­класики оголосили об’єктом дослідження "чисту економіку" незалежно від її суспільної форми. Тоді, коли об’єктом аналізу у класиків є економічні категорії, які характеризують відносини між класами та їхніми суспільними групами, то в неокласичному напрямку об’єктом дослідження виступають економічні інтереси окремої людини ("економічної людини"): споживача, виробника, продавця і т. ін. Представники класичної політичної економії були прихильниками трудової теорії вар­тості, неокласики ж вважали, що вартість товару визнача­ється тільки його граничною корисністю.

З еволюцією неокласичного напрямку змінився і його зміст. Засновники цього напрямку (австрійська школа) вва­жали, що ціна (вартість) товару визначається лише його гра­ничною корисністю, і розглядали тільки ринок вільної конкуренції.

Представники кембриджської школи внесли зміни в теорію маржиналізму. Вони стверджували, що ціна товару залежить не тільки від його корисності, а й від витрат виробництва. Вони зробили спробу поєднати теорію гранич­ної корисності з теорією "трьох факторів", а також у зв’язку з утворенням монополій визнали наявність на ринку невільної конкуренції.

Подальшого розвитку неокласичний напрямок одержав у роботах А. Пігу та Р. Хоутрі.

Англійський економіст Артур Сесіл Пігу (1877 – 1959) був учнем великого англійського економіста, засновника кембріджської школи буржуазної політекономії Альфреда Мар­шалла. Його головна наукова праця — "Політична еконо­мія добробуту" (1920).

А. Пігу в основному займався не теорією вартості, а застосуванням неокласичної теорії вартості для дослід­жен­ня проблем суспільного добробуту. Його головний філо­софсь­кий принцип — найбільше благо для найбільшої кіль­кості людей.

Добробут А. Пігу розумів як ступінь задоволеності бажань людини. Бажання, на його думку, неможливо прямо вимі­ряти, але для цього може бути використана кількість грошей, яку людина згодна заплатити за надане благо.

Критерієм національного добробуту А. Пігу вважав суспіль­ну корисність сукупного продукту. Головним показником національного добробуту, тобто суспільної корисності, за А. Пігу, є національній дохід ("національний дивіденд"). Він підкреслював, що національний добробут залежить не тільки від розміру національного дохіду, але й від його розподілу. Більш рівномірний розподіл національного доходу збільшує суспільний добробут.

А. Пігу стверджував, що, оскільки прибуток залежить від убуваючої граничної корисності, трансферт доходу від бага­тих до бідних може збільшити сукупний добробут, бо задоволення останніх зросте більше, ніж зменшиться сума задоволення перших. А. Пігу відхиляв безпідставні твердження мальтузіан­ців, що підвищення заробітної плати призведе до перенасе­лення, а також те, що бідність виникає з вини бідняків. Він вважав, що бідність скоріше пов’язана з "поганим середо­вищем".

А. Пігу показав, що ринковий механізм вільної конкурен­ції ("своєкорисливий інтерес") не дозволяє досягти можливого максимуму суспільного добробуту. Він зазначав, що монополії призводять до зростання цін і зниження рівня інвестицій, а отже, до зменшення національного доходу. А. Пігу стверджу­вав також, що збільшення приватного споживання може призвести до нехтування суспільною вигодою за рахунок суспільних витрат (наприклад, дим від приватної фабрики шкодить навколишньому середовищу, але власник цього підприємства не бажає позбутися вигоди від фабрики, хоч добре розуміє, що він робить) та з інших причин. Пере­шкоджає зростанню добробуту і диференціація населення за рівнем доходу.

Ці й інші причини привели А. Пігу до висновку про необхідність державного регулювання економіки. Він розгля­дав дві форми державного втручання: непряму (податки, дотації та ін.) і пряму (контроль над цінами, націоналізація підприємств тощо).

Найбільш цінним у роботах А. Пігу є застосування еко­номічної теорії для вирішення дуже важливої для людей проблеми — підвищення добробуту й обгрунтування необхід­ності державного регулювання економіки.

Англійський економіст Ральф Джордж Хоутрі (1879 – 1975), як і А. Пігу, був представником кембриджської школи нео­кла­сичного напрямку. Найважливішими його книгами є "Гроші та кредит" (1928), "Капітал і зайнятість" (1937).

Головну увагу Р. Хоутрі приділяв проблемам циклічного розвитку економіки й антициклічного регулювання за допо­могою кредитно-грошової політики.

На його думку, грошам належить найважливіша роль в економіці, а регулювання грошового обігу дозволить вирішити проблеми економічного циклу.

Р. Хоутрі вважав, що людина виходить на ринок з чітко встановленою метою — робити гроші, до яких вона прагне заради них самих. Гроші є центром економічної поведінки. Вони гарантують свободу вибору при купівлі, уособлюють заможність і є джерелом влади над ресурсами.

Р.Хоутрі доводить, що гроші є головним показником багатства. Для аналізу багатства він застосовує поняття "корисність", а ріст багатства ототожнює зі збільшенням корисності. На думку Р. Хоутрі, корисність, з точки зору різноманітних індивідуумів, — категорія сумнівна. Він гово­рить, що перевага того або іншого товару для споживача має дуже віддалене відношення до справжньої цінності благ, які обираються, а ринкова вартість настільки далека від дійсної міри етичних цінностей, що не є навіть першим наближенням до такої міри.

На противагу А. Пігу Р. Хоутрі не вважав, що добробут вимірний. Він відхиляв можливість виміру добробуту рин­ковою цінністю.

Р. Хоутрі стверджував, що у фокусі дослідження повинні знаходитися насамперед гроші. Так, наприклад, він стверд­жував, що грошова політика і прагнення отримати прибуток є основними чинниками, які визначають як зайнятість, так і ціни. Він вважав, що в умовах вільного ринку механізм визна­чення заробітної плати працює погано, оскільки заробітна плата знаходиться в дуже жорстких межах. Готовність під­приємців збільшувати заробітну плату залежить від перспек­тиви одержання прибутку, а останній, у свою чергу, залежить від кредитно-грошової політики. Обмежувальна грошова політика цілком може завдати шкоди найманим робітникам і викликати безробіття. На думку Р. Хоутрі, кредитно-грошова політика не повинна бути ні обмежувальною, ні надмірно експансіо­ністською. Політика високої заробітної плати призводить до пропорційно більшого надходження грошей та до пропорцій­но високих прибутків і цін. Політика в галузі заробітної плати і кредитно-грошова політика мають бути ув’язані. Якщо ринку праці надати можливість функціонувати самостійно, то заробітна плата, на думку Р. Хоутрі, відставатиме від цін і трудящі зазнають втрат.

Р. Хоутрі вважав головним знаряддям кредитно-грошової політики зміну банківських процентних ставок. Через грошову призму він розглядав і економічний цикл. На його думку, циклічний розвиток — чисто грошове явище, обумовлене коливаннями грошового попиту і змінами кредитної політики. До пожвавлення виробництва приводить розширення кредиту і зниження банківського процента. Підвищення норми процента і скорочення кредиту провокує спад економічної активності. Р. Хоутрі вважав, що запобігти циклічним коливанням або принаймні пом’якшити їх можна шляхом розумної грошово-кредитної політики.

Р. Хоутрі бачив вирішальні чинники економічного роз­витку не у виробничій, а в грошовій сфері. Його критикували за явну недооцінку негрошових чинників розвитку економіки: накопичення капіталу, зміни його структури та ін. Водночас він багато зробив для того, щоб показати вплив кредитно-грошової політики на економічну діяльність.