Висновки:

Серед різних форм народної боротьби в тилу ворога найактивнішою були збройні партизанські дії. В Україні у кількох тисячах загонів і груп воювали сотні тисяч патріотів. Робітники, селяни, службовці, нерідко під впливом діяльності підпільників, саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблювали ворожий тил. Бойові дії народних месників очолили Центральний та Український штаби партизанського руху, створені у червні 1942 р.

Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Юнаків і дівчат не могли спинити ні труднощі боротьби, і терор. У травні 1943 р. гестапо заарештувало учасницю кам'янець-подільського підпілля Марію Трембовецьку. Перед розстрілом кати піддали 21-річну дівчину нелюдським тортурам, щоб вибити з неї потрібні їм відомості, зокрема адресу підпільної друкарні. Дівчині вирізали груди, відірвали руку, випалили око, нацькували собак, які загризли її мало не до смерті. Але Марія партизанські таємниці не виказала. У передсмертному листі, написаному на білизні, вона звернулася до своїх товаришів з такими словами: «Не здавайтеся, продовжуйте роботу. Ми вмираємо, але знаємо за що». Такі факти, які були далеко не поодинокими, свідчили про виняткову напруженість і гостроту боротьби. Водночас нелюдські вчинки і криваві злочини окупантів справляли роль додаткового фактора у посиленні руху Опору.

Точну, хоч і лаконічну, характеристику результатам бойових дій українських партизанів та підпільників, а також масового саботажу населення можна знайти в одному з документів противника — «Директивах по проведенню умиротворення на Україні», виданих командуючим оперативним тиловим районом «Південь» у червні 1942 р. «Труднощі не зникають,— зазначалося в них,— воєнні пересування постійна зазнають диверсій, роботі цивільної адміністрації, передусім у таких важливих галузях, як сільське господарство і промисловість, ставляться перешкоди».

Першочергове значення для досягнення корінного перелому у війні на користь Червоної армії мала діяльність радянського тилу. День і ніч напівголодні, часто без теплого одягу, терплячи побутову невлаштованість, трудилися пліч-о-пліч з місцевими робітниками, селянами, службовцями й численні виробничі колективи, евакуйовані з України. Основний тягар роботи, пов'язаної з розміщенням та введенням у дію евакуйованого устаткування, влаштуванням і забезпеченням усім необхідним для життя й діяльності прибулого з прифронтових районів населення, взяли на себе місцеві жителі та органи влади.

3.Геополітична самовизначеність незалежної України після Всеукраїнського референдуму(1 груд. 1991р).

Епохальність подій і явищ кінця XX ст. виявилася в тому, що сталися кардинальні зміни в геополітичній ситуації у світі: розпався Радянський Союз, змінився суспільно-політичний лад у колишніх соціалістичних державах Центральної та Східної Європи, об'єдналися Східна й Західна Німеччина, активно розширюється Північноатлантичний альянс, економічно й політично інтегрується, хоч і не без труднощів, Європейський Союз.

У новому геополітичному просторі кінця XX ст. з'явився ряд нових держав, серед них — Україна. Як новостворена держава, Україна відразу засвідчила прагнення віднайти свою геополітичну ідентичність, усвідомити себе в глобальному цивілізаційному контексті, визначитися з власними пріоритетами, національними інтересами, виробити стратегію й тактику їх реалізації.

У XX ст. після розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. та розколу Європи по Другій світовій війні на два антагоністичні табори поява в центрі Європи країни, що за розмірами та кількістю населення дорівнювала провідним державам континенту, стала третьою подією, що докорінно змінювала стратегічну конфігурацію в старому світі.

Досвід політичної історії виявив, що спілкування українського народу з іншими було інтенсивнішим у періоди повної або неповної державності. Також і світ виявляв до України більший інтерес за часів державності, й навпаки — в бездержавні часи вона опинялася на периферії міжнародних контактів. У період найвищого розквіту Київської Русі стольний Київ вважався третім за величиною європейським містом після Константинополя й Кордови. Налагодження економічних і культурних зв'язків із Візантією ввело давньоруську державу в коло передових євразійських країн. Так само за часів Богдана Хмельницького, коли вирішувалося завдання створення незалежної української держави, до якої мали увійти всі етнічні українські землі, Чигирин — столиця гетьманської республіки — став політичним центром міжнародного життя. В Україну прибували посольства з Росії, Польщі, Молдавії, Швеції, Австрії, до цих країн виряджались українські місії та посольства.

Для молодої держави насамперед було важливим використати традиції міжнародних контактів, які сягають корінням як у глибину століть, так і в часи Радянського Союзу, коли Українська РСР мала, хоч і обмежену, міжнародну суб'єктність, зокрема членство в ООН. Уже тоді в ній сформувалася плеяда дипломатів із високим авторитетом у зовнішньополітичних колах.

Справжньою датою народження самостійної зовнішньої політики України слід вважати 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Цим було зроблено перший, надзвичайно важливий крок до реального міжнародного визнання держави. У цьому історичному документі Україну проголошено суб'єктом міжнародного права та рівноправним учасником міжнародного спілкування, вперше оголошено про намір брати безпосередню участь у міжнародних справах, у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Розвиваючи положення цього документа, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, остаточно утвердивши принцип політичної самостійності. Практична реалізація такого принципу відразу порушила питання про формування засад зовнішньої політики України.

Першим етапом на цьому шляху був період від 16 липня 1990 року до 1 грудня 1991 p., коли відбувся референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Саме тоді було створено правові та політичні передумови для становлення незалежної Української держави, а відтак і для її утвердження як повноправного суб'єкта міжнародних відносин. Протягом згаданого періоду керівництво зовнішньою політикою здійснювалося Верховною Радою України: на той час парламент був фактично єдиним органом державної влади, який виступав і діяв від імені всіх громадян держави.

Зовнішньополітичні можливості України на цьому етапі були досить обмеженими, оскільки де-юре вона ще залишалася союзною республікою у складі СРСР. Однак і за таких умов удалося закласти фундамент майбутніх відносин із провідними, важливими для нашої держави країнами.

19 листопада 1990 р. підписано Договір між Україною (тоді УРСР) і Росією (тоді РРФСР), яким сторони визнавали суверенітет одна одної та який майже сім років був правовою підставою двосторонніх відносин між двома країнами. Вагомими здобутками позначилися й українсько-угорські двосторонні відносини. 27 вересня 1990 р. відбувся офіційний візит в Україну Президента Угорської Республіки Арпада Гьонца. Під час візиту сторони підтвердили невіддільне право народів України й Угорщини визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні, а також домовились утримуватися від будь-яких дій, що мали б на меті прямими чи опосередкованими засобами порушити територіальну цілісність одна одної. Важливими подіями у сфері зовнішньої політики України в цей період стали початок переговорів із Румунією щодо врегулювання проблеми кордонів, візити Голови Верховної Ради України до США, Канади, Франції, Німеччини.

Другий етап — етап міжнародного визнання України — розпочався в перші дні після референдуму.

Першою, 2 грудня 1991 p., незалежність України визнала Польща й вирішила встановити з нашою державою дипломатичні відносини. Того ж дня Канада визнала Україну як незалежну державу, 4 грудня це зробили Литва й Латвія, 5 грудня — Росія та Болгарія, 6 грудня — Естонія. В останні дні 1991 р. Україну визнали всі держави «великої сімки», що засвідчило остаточний злам у позиції світової громадськості щодо незалежності нашої держави. На 27 січня 1992 р. Україну вже визнала 91 держава, з 27 встановлено дипломатичні відносини.

Після 1 грудня 1991 p. визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій. 30 січня 1992 р. Україна стала членом Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (тепер Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а 10 березня 1992 p., приєдналася до Північноатлантичної Ради співробітництва (з 1998 р. — Рада євроатлантичного партнерства). Інтенсивність акцій щодо встановлення дипломатичних відносин України з іноземними державами засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядає утворення незалежної України як запоруку стабільності на терені колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагомим чинником у тому, що незалежна Україна досить швидко здобула визнання у світі, був обраний нею цивілізований і мирний шлях самовизначення. Керівництво зовнішньою політикою почав здійснювати обраний 1 грудня 1991 р. Президент України Леонід Кравчук, що відповідало процесу утвердження президентсько-парламентської системи правління, коли одним із першорядних завдань стало створення ефективної виконавчої вертикалі.

Цей період, окрім міжнародного визнання України, характеризувався активним процесом кристалізації її головних зовнішньополітичних пріоритетів. Вони формувалися на засадничих для нашої держави документах — Декларації про державний суверенітет та Акті проголошення незалежності України — й мали на меті якнайповніше забезпечити національні інтереси. Однак повноцінну теоретичну базу зовнішньої політики України ще тільки належало створити.

Магістральні вектори сучасної української зовнішньої політики, які характеризують третій етап її здійснення, визначено «Основними напрямами зовнішньої політики України», затвердженими Верховною Радою України 2 липня 1993 p., Концепцією національної безпеки України та іншими законодавчими актами. На практиці це означає стратегічне партнерство з Росією, інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури, співробітництво з країнами Центральної та Східної Європи.

На міжнародну арену Україна, зважаючи на її геополітичні характеристики та економічний потенціал, вийшла помітним державним суб'єктом у світовій розстановці сил.

В Україні в Карпатах міститься географічний центр Європи, в Криму — геополітичний полюс Євразії. За площею (603,7 тис. кв. км.) Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. В Україні станом на 5 грудня 2001 р. жило 48,2 млн. осіб, що ставило її за цим показником на шосте місце в Європі (після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції).

У світовій ієрархії країн Україна опинилась у другому ешелоні. За даними ООН 2003 p., Україна за індексом людського розвитку (тривалість життя, письменність і охопленість навчанням, розмір ВВП на душу населення) посідає 82 місце серед 102 країн світу й характеризується як середня за величиною та рівнем розвитку держава, якій однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших країн, так і до тих, що є найбіднішими на планеті.

З точки зору класичної геополітики українська геостратегія постала перед вибором двох головних парадигм: євразійської та євроатлантичної (до яких пізніше долучилась і третя — чорноморська), що зумовлено специфікою географічного розташування України, її належністю одночасно до двох регіонів — Європи та Євразії і, до того ж, її периферійним положенням у кожному з них.

У новітній історії Україна стикалася зі світом здебільшого опосередковано, крізь призму чужих інтересів та іншої, політично розвиненішої свідомості (польської, російської, німецької). Сьогодні Україна постала перед завданням відкрити світ для себе (Європа проходила цей шлях протягом кількох століть), як і себе для світу, перестати бути значним геополітичним простором для багатьох землян.

У теоретичному плані це зумовило пошук відповідного місця держави у світовій глобальній політичній та економічній системах, а в практичному — створення механізму реалізації національних інтересів політичного та економічного характеру на глобальному й регіональному рівнях. 

Участь України в СНД

СНД створена після розпаду СРСР шляхом підписання 8 грудня 1991 р. Угоди про створення співдружності незалежних держав керівниками Республіки Білорусь, РФ та України.

Ця угода була ратифікована Верховною Радою України 10 грудня 1991 р. із застереженнями, викладеними у Заяві Верховної Ради України від 20 грудня 1991 р. Згідно із Заявою, зокрема, „Україна заперечує перетворення співдружності незалежних держав на наддержавне утворення із своїми органами влади і управління”, „ ...заперечує надання співдружності незалежних держав статусу суб’єкта міжнародного права”, „Координаційні інститути в рамках співдружності не можуть мати владний характер, а їхні рішення є рекомендаційними”.

Оскільки Україна не визнає міжнародної правосуб’єктності СНД Статут СНД Україною підписано не було. Відтак, Україна не є державою-членом, а має статус держави-засновниці та держави-учасниці СНД.

Україна не бере участі у військово-політичних угодах, спрямованих на створення оборонного союзу в межах СНД, а відтак – не є стороною Договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Україна не бере участі й у Колективних силах СНД для підтримання миру поза егідою ООН чи ОБСЄ.

Крім того, де-юре Україна не є членом Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД, хоча делегації Верховної Ради України беруть у засіданнях МПА активну участь

У цілому ж, Україна утримується від будь-яких дій в рамках СНД, якщо це не відповідає курсу нашої держави на інтеграцію до європейського політичного, економічного та правового простору.

Водночас, у питаннях багатостороннього співробітництва з державами-учасницями СНД, які відповідають національним інтересам України і органічно поєднуються з курсом України на європейську інтеграцію, позиція нашої держави є досить активною.

Так, лише у 2011 році за ініціативи України на території нашої держави проведено понад десяток значних заходів по лінії СНД: засідання Ради міністрів закордонних справ СНД, засідання Економічної ради СНД з бізнес-форумом «Ялтинські ділові зустрічі», Шостий Форум творчої та наукової інтелігенції СНД, Міжнародний інноваційний Форум, засідання багатьох галузевих органів СНД

Останнім часом Україна бере участь у всіх засіданнях керівних органів СНД на максимально високому рівні, приєдналася до Правил процедури вищих органів СНД та Положення про Національного координатора, призначила Національного координатора (Перший віце-прем’єр-міністр України В.І.Хорошковський), поновила участь у Місії спостерігачів від СНД на виборах і референдумах, приєднується до окремих органів галузевого співробітництва і переглядає застереження до низки документів СНД.

Протягом 2011 року в рамках СНД Україною підписано 15 міждержавних та 36 міжурядових документів, серед основних – Договір про зону вільної торгівлі; Програма інноваційного співробітництва до 2020 року; Рамкова програма у сфері використання атомної енергії до 2020 року «Співробітництво Атом-СНД»; Рішення щодо створення Ради зі співробітництва у сфері фундаментальної науки; Заходи з проведення у 2011 році Року підвищення продовольчої безпеки; Програма співробітництва у протидії незаконній міграції на 2012-2014 роки; Концепція співробітництва у сфері культури та інші.

Основними напрямками багатосторонньої співпраці в рамках СНД для України протягом 20 років були і залишаються, насамперед, економічний, соціальний, гуманітарний, боротьба з новими викликами та загрозами.

Зусилля України завжди були спрямовані на інтенсифікацію та підвищення ефективності взаємодії в економічній сфері й, насамперед, на формування повномасштабної зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень. Україна брала активну участь у підготовці нового Договору про зону вільної торгівлі в рамках СНД, який був підписаний 18 жовтня 2011 року у ході засідання Ради глав урядів СНД. Основні його положення регулюють умови торгівлі України з державами СНД, у тому числі й з членами Митного союзу.

Участь України в СНД за соціальним та гуманітарним напрямками багатосторонньої співпраці дозволяє вирішувати певні питання правового та соціального захисту трудящих-мігрантів, надання правової допомоги, пенсійного та соціального забезпечення різних категорій населення, охорони здоров’я, повернення в Україну депортованих осіб, національних меншин, низку інших питань, що не врегульовані на двосторонньому рівні.