Боротьба зі злочинами міжнародного характеру
«Гарні закони породжені дурною моральністю» - Тацит, римський історик.
Таціт Публій Корнелій
Злочини міжнародного характеру (конвенційні злочини) — це злочини, склад яких визначений міжнародними конвенціями, які зобов’язують держав-членів увести відповідні норми до кримінального права.
Довгий час здійснювалися спроби створити єдиний Модельний карний кодекс, який би застосовувався, чиї б норми були наділені прямою дією щодо держав членів, але усі вони провалилися. На сьогодні існує практика закріплення складів злочинів у конвенціях, норми якої мають бути імплементовані до національних законодавств. Часто конвенції мають постанови, що зобов’язують держави у відповідності з міжнародним та внутрішнім правом приймати усі практично здійснені заходи з метою запобігання відповідних злочинів. Вирок щодо злочинів міжнародного характеру виноситься судом держави на підставі внутрішнього права.
На регіональному рівні можуть встановлюватися специфічні злочини. Наприклад, у зв’язку із широким розповсюдженням хабарництва при укладанні контрактів у 1996 році країни Латинської Америки підписали конвенцію про співробітництво у викоренені брудного урядового бізнесу.
Рабство та работоргівля
Міжнародно-правові засоби з викорінення работоргівлі відомі з початку ХІХ ст. У 1815 р. торгівлю неграми засудив Віденський конгрес. Аахенський конгрес 1818 р. визнав торгівлю неграми злочинною. Але тільки в ХХ ст. були укладені міжнародні договори, котрі забороняють обернення в рабство, работоргівлю та проголошують їх тяжкими злочинами. Імперативна заборона рабства та работоргівлі в чинному міжнародному праві закріплена в усіх універсальних і регіональних міжнародних угодах, які містять перелік прав людини, а злочинність рабовласництва з описом складу злочину — у низці спеціальних міжнародних угод про уніфікацію кримінального законодав-ства. Рабство та работоргівля в окремих своїх проявах продовжують існувати в сучасному світі. Наприклад, експлуатація дитячого труда, незаконний найом, таємний перевіз та експлуатація жінок у якості проституток, а також організована проституція дітей обох статей у низці країн підтверджується багатьма документами.
Згідно ст. 1 Конвенції відносно рабства 1926 року, яка була розроблена ще Лігою Націй, рабство — стан або положення особи, над якою здійснюються атрибути права власності або деякі з них. За рішенням Генеральної Асамблеї у 1953 році ООН офіційно стала правонаступницею Ліги Націй у справі застосування цієї Конвенції. У 1950 році у Нью-Йорку підписується Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатації проституції третіми особами.
У 1956 році у ході Женевської конференції 43 держави прийняли додаткову конвенцію про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, що схожі з рабством. Як види рабства у ній розглядають інститути та звичаї, схожі з рабством: боргова кабала; кріпосне положення; інститут або звичай, у силу якого жінку обіцяють видати або видають заміж без права відмови з її боку її батьки, опікун, сім’я або будь-яка інша особа чи група осіб за винагороду грошима або натурою (майном); чоловік жінки, його сім’я або клан мають право передати її іншій особі за винагороду або іншим способом; жінку по смерті чоловіка передають у спадок іншій особі; інститут або звичай, у силу якого дитину або підлітка молодше 18 років один, обоє батьків чи опікун передає іншій особі, за винагороду або без неї, з метою експлуатації тієї дитини або підлітка. Конвенцією про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами 1950 року до сучасних видів рабства віднесені також дії «кожного, хто для задоволення похоті іншої особи: зводить, схиляє або розбещує в цілях проституції іншу особу, навіть за згодою тієї особи» (ст. 2). Работоргівлею згідно з п. (в) ст. 7 Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі й інститутів та звичаїв, подібних до рабства 1956 року, є: «усі дії, пов’язані із захопленням, придбанням якої-небудь особи чи з розпорядженням нею з метою обернення її в рабство; усі дії, пов’язані з придбанням раба з метою його продажу чи обміну; усі дії з продажу чи обміну особи, придбаної з цією метою, і взагалі всяка дія з торгівлі чи перевезення рабів будь-яким транспортним засобом».
Згідно з міжнародним правом рабство є родовим поняттям і може про-являтися в різних видах. Тому виникає питання про різні види злочинної поведінки. Зокрема, держави зобов’язані розглядати обернення в рабство, схилення іншої особи до віддачі себе чи залежної особи в рабство, работоргівлю, таврування чи інші дії, щоб визначити підневільний стан раба як злочинні діяння, що тягнуть кримінальну відповідальність за національним законодавством.
Тримання в рабстві має на меті не позбавлення волі, а одержання певної користі. Суб’єктом рабовласництва є фізична особа, характеристики якої міжнародне право відносить до національної компетенції. Із суб’єктивного боку цей злочин може бути скоєно лише навмисно. Від рабства слід відрізняти примусову чи обов’язкову працю. Її застосування можливе у випадках, суворо визначених міжнародним правом і прийнятим на його основі національним законодавством.