Історичні передумови

Співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю з’явилося задовго до появи міжнародного права. Так, в угоді єгипетського царя Рамзеса ІІ та царя хетів Хаттушилля ІІІ від 1926 року до н.е. зазначалося, що якщо Рамзес роз-гнівається на своїх рабів, коли вони вчинять повстання, та піде усмиряти їх, то заодно з ним має діяти і цар хетів. З часів римського права пірати розгля-далися як вороги усього людського роду (hostis humanis generis). Віденський конгрес 1815 року заклав підвалини визнання злочинності работоргівлі.

Найважливіші передумови міжнародного співробітниц­тва в боротьбі зі злочинністю в його сучасному розумінні стали зароджуватися у країнах Європи з другої половини ХVІІ ст. З того часу разом зі становленням державного су­веренітету виникають і його найважливіші атрибути, котрі вплинули на утворення в ХVІІІ—ХІХ століттях основного напряму міжнародного правового співробітництва з бороть­би зі злочинністю — уніфікації кримінального законодав­ства держав і правової допомоги у кримінальних справах.

Ідея територіального верховенства держави поклала по­чаток становленню низки фундаментальних основ кримі­нальної юстиції. Серед них — відхід держав від права будь-якого сюзерена, котре існувало в середньовіччя, карати злочинця та необхідність вироблення правових процедур, використання яких дозволило б забезпечити просторову дію кримінальних законів. На цій основі і з’явилися угоди проекстрадицію1. Починаючи з ХІХ ст. вони поширилися та потім послужили основою для угод про правову допомогу у кримінальних справах. Сучасні угоди про правову допомо­гу нерідко виходять за межі боротьби зі злочинністю, охоп­люючи в тому числі цивільні правові відносини.

Іншим важливим наслідком розвитку державного суве­ренітету, що суттєво вплинув на міжнародно-правове співробітництво в боротьбі зі злочинністю, стало формуван­ня принципу невидачі своїх підданих (громадян). Дія цьо­го принципу могла створити суттєві перепони в боротьбі з найнебезпечнішими злочинами: держава могла не видава­ти свого підданого, який скоїв злочин в іншій державі, але і не притягати його до кримінальної відповідальності, не вважаючи скоєне діяння злочинним. Це стало однією з ос­новних причин виникнення іншого напряму в міжнародно­му правовому співробітництві в боротьбі зі злочинністю договорів про уніфікацію кримінального законодавства. Серед перших таких договорів були Конвенція про філок­серу 1881 р., Паризька угода про охорону підводних теле­графних кабелів 1884 р. Саме на основі ідеї уніфікації кри­мінального законодавства пізніше виникла доктрина міжнародного кримінального права. Уніфікація криміналь­ного законодавства відбувалася повільно, бо торкалася над­звичайно делікатної області державного суверенітету — формування кримінально-правової політики. Більшість чинних угод про уніфікацію кримінального законодавства укладені у другій половині ХХ ст.

Серед перших нових угод про екстрадицію була угода 1777 р. між Францією та Швейцарією про видачу державних злочинців, вбивць та обвинувачених у загальних злочинах. Російська Імперія, до складу якої входила на той час Україна, почала укладати угоди про екстрадицію з другої чверті ХІХ ст.

Злочини на території тих чи інших держав підпадають під юрисдикцію цих держав, і цими займаються їх правоохоронні органи. Однак злочинна ді-яльність часто переходить кордони держав, і з’являється необхідність між-народного співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю. Із цією метою почалися укладатися спочатку двосторонні, а потім багатосторонні угоди у цій сфері, скликатися міжнародні конгреси, конференції, створюватися між-народні організації.

Визначальним фактором є те, що принцип юрисдикції держави щодо злочині залишався нерушимим і міжнародна боротьба зі злочинністю зводи-лися до вирішення питань розмежування юрисдикції держав у випадку колі-зій стосовно розшуку та видачі злочинців, різних слідчих дій тощо. З часом почалася розвиватися сфера з обміну інформацією та досвідом боротьби зі злочинністю: складання загальних картотек та без даних тощо. Розширюва-лося й співробітництво із надання технічної допомоги.

Новий імпульс співробітництву між державами надали виникнення транснаціональної організованої злочинності. На початку ХХ ст. стала про-глядатися тенденція до виділення злочинів міжнародного характеру, щодо яких важко встановити територіальну юрисдикцію якихось певних держав. Так, Перша Міжнародна конференція щодо уніфікації кримінального законо-давства у Варшаві у 1927 році віднесла до таких злочинів піратство, торгівлю рабами, жінками та дітьми, наркотиками тощо. Найбільшу ж небезпеку для міжнародної спільноти становлять злочини, які вчиняються самими держа-вами, що посягають на міжнародний мир та безпеку. До них відносяться зло-чини агресії, геноциду та апартеїду, проти людяності та військові злочини.

Слід розрізняти три групи деліквентів за сучасним міжна-родним правом: держави, які вчинюють міжнародні злочини; конкретні ви-конавці таких злочинів, що діють від імені держави; окремі особи чи групи осіб, які вчинюють кримінальні злочини міжнародного характеру не від імені держави.