3. Аспекти співвідношення права і моралі.

Під мораллю у юридичній літературі розуміють систему норм і принципів, що виникають із потреби узгодження інтересів індивідів один із одним і суспільством (класом, соціальною групою, державою) і спрямовані на регулювання поведінки людей відповідно до понять добра та зла і підтримуються особистим переконанням, традиціями, вихованням, силою громадської думки.

Наведене поняття доводить, що моральні норми мають історичний характер виникнення, формуються під впливом таких категорій, як добро, зло, чесність, справедливість. Вони охоплюють майже всі сфери життєдіяльності суспільства: економіку, політику, право тощо. Але у «чистому» вигляді моральне регулювання поширюється на порівняно вузьку сферу міжособистого спілкування (дружба, кохання, взаємодопомога). Але і у цій сфері їх не можна ізолювати від інших соціальних норм: традиції, релігійні норми, звичаї. За допомогою моралі узгоджується поведінка особи з інтересами суспільства, ліквідуються суперечності між ними, регулюється міжособистісне спілкування.

Коли потрібно показати відмінності моралі і права як суспільних явищ, то, звичайно, наголошують на такому:

   - Мораль насамперед розглядається як найбільш давній спосіб соціальної регуляції і саморегуляції поведінки людини, що виникає і розвивається ще у до цивілізаційний період, а право, як і держава, - продукт цивілізації.    - Право регулює тільки такі відносини між людьми та соціальними спільнотами, які виходять за межі міжособистісних, і тому підлягають зовнішньому контролю; натомість, мораль передусім є внутрішнім регулятором поведінки людини.

- Мораль - універсальний регулятор поведінки людей. Регулює різноманітні її види, тобто сферу впливу моральних норм на суспільні стосунки не завжди можна вкласти в певні рамки; право ж регулює лише найбільш важливі й актуальні з точки зору суспільства та держави відносини, які зрештою отримують загальнообов’язкове визнання.

- Джерелом моралі є повсякденна практична діяльність людей, і тому вона відображає належте з точки зору окремих спільнот, соціальних груп та об’єднань, суспільних інтересів, а право формулюється законодавцем і виражає загальнодержавну волю.

- Норми моралі створюються у стихійній творчості людей, містяться в їх свідомості і не мають писемного вираження; натомість, правові норми формулюються і встановлюються, як правило, у писемній формі, яка надає їм певного змісту та вказує на їх загальнообов’язковість.

- Правові норми вводяться у дію офіційно і набувають сили у точно встановлений термін, тоді як моральні норми поширюються поступово, у міру їх сприйняття й засвоєння громадською думкою окремих спільнот, соціальних груп та об’єднань, соціальних інститутів, суспільством. - Правовим нормам властива детальна регламентація поведінки суб’єктів суспільного життя, моральні ж приписи виступають найчастіше як загальні, абстрактні, а не конкретні правила (принципи, табу). - Норми права завжди становлять єдину за своєю сутністю, змістом та соціальним призначенням систему. Щодо моралі, то у суспільстві може існувати декілька систем моральних норм (класова, професійна, мораль спільнот, минулих соціальних систем і тих, що народжуються, тощо).    - Виконання приписів правових норм забезпечується шляхом офіційного закріплення прав і обов’язків учасників соціальних відносин та підтримки спеціально створеними державною владою інститутами, які за необхідності можуть вдаватись до примусу; що стосується вимог моральних норм, то їх виконання забезпечується впливом громадської думки, переконаннями людей. - Мораль є більш гнучкою та динамічною системою соціальних норм, а право внаслідок набуття формального визначення змісту виступає як більш стабільне явище, яке може за певних умов бути консервативним (правова норма хоч і віджила своє, застаріла, але допоки законодавець не скасував її, вона повинна виконуватись) . Отже, мораль і право відрізняються за багатьма параметрами, але у них багато спільного. І мораль, і право виконують загальну соціальну функцію - регулюють поведінку людей, виражають загальнолюдські уявлення про належне і справедливе.    У процесі реалізації своїх функцій право і мораль допомагають один одному в досягненні загальних цілей, використовуючи для цього притаманні їм методи. «Там де право відмовляється дати який-небудь припис, виступає зі своєю волею мораль; а де мораль не може одним своїм внутрішнім авторитетом стримувати прояви егоїзму, на допомогу їй приходить право зі своїм зовнішнім примусом». Як бачимо, вони об’єктивно потрібні один одному.    Взаємодія права і моралі полягає в їх соціальній та функціональній взаємодії.

Моральним визнається дотримання норм закону і навпаки - протиправна поведінка, що порушує норми чи суперечить закону, є аморальною, засуджується суспільством.

Можна погодитися з М. Матузовим, який обґрунтовує такий висновок: все, що регулюється правом, регулюється і мораллю, але не все, що регулюється мораллю, регламентується правом. Ці два явища не статичні, вони рухомі й у майбутньому право дедалі більше наближатиметься до норм моралі. 4. Поняття і структура професійної культури юриста.

Культура як історичне явище означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених і створюваних людством, а також сукупність усіх видів перетворювальної діяльності, за допомогою якої формуються ці цінності. Розвиток культури залежить від змін соціально-економічних формацій і характеризується рівнем оволодіння людством силами природи, а також рівнем розвитку кожної окремої людини і людства загалом. Разом з тим культура має певну самостійність щодо змін своєї матеріальної основи. Така самостійність виявляється у спадкоємності та взаємодії культур різних народів.Термін “культура” означає не тільки сукупність людських досягнень у підкоренні природи, у розвитку техніки, науки, освіти, моральних устоїв, а й досягнутий рівень культури, ступінь досконалості в оволодінні будь-якою галуззю знання і діяльності. У такому значенні використовують термін “культурність”. Розуміння культури саме як культурності в сучасній науковій літературі відображене в термінах “культура праці”, “культура управління”, “культура судового процесу”, “професійна культура юриста” та ін.

Отже, професійна культура юриста покликана визначати межі поширення моральних норм на службову діяльність; утверджувати загальнолюдські цінності, українські національні традиції та звичаї, теоретично обґрунтувати їхню необхідність, сутність та специфіку вияву на практиці, відображати норми службової поведінки працівників, піддавати її критично-ціннісному аналізові, сприяти доцільному вибору тих чи інших правил взаємовідносин та принципів професійної моралі.

Професійна культура юриста як різновид культури особи вбирає в себе внутрішні і зовнішні професійні аспекти практично усіх видів культур. Професійна майстерність юриста визначає його вміння застосовувати у процесі реалізації правових норм результати існуючих видів культур (субкультур), здійснювати правове виховання громадян.

Професійну культуру юриста слід розглядати як його професійну властивість, яка характеризується:

- його знаннями правових та інших соціальних норм (моральних, естетичних, корпоративних тощо);

- повагою правника до права (як позитивного, так і природного), моральних норм, почуттям службового обов'язку;

- вмінням і навичками правоохоронця реалізовувати правові, психологічні та інші норми та знання;

- його готовністю настановчо виконувати свій службовий обов'язок, діяти правомірно у будь-якій ситуації;

- власною правомірною поведінкою юриста при здійсненні його професійної діяльності.

Професійна культура юриста формується поетапно. Якщо її основи закладаються під час навчання, отримання юридичної освіти, то інші складові професійної культури набуваються в процесі діяльності, коли відбувається подальше усвідомлення свого призначення, поглиблення пізнання специфіки юридичної діяльності.

Специфічна суть юридичної професійної культури конкретизується у таких ознаках (функціях):

- формування почуття моральної та юридичної відповідальності;

- дотримання сформованого позитивного стереотипу поведінки;

- вироблення моральної обґрунтованості службових взаємовідносин;

- готовність бездоганно виконувати службовий обов'язок;

- вироблення культури професійних дій;

- погодження суспільних (надаючи їм перевагу) і особистих інтересів юриста;

- недопущення професійної деформації;

- застереження від виявів бюрократизму тощо.

Складовими професійної культури юриста є політична, правова, етична та естетична культура.