80. Хто розробив поняття «соціальний характер» і який його зміст?

Німецький вчений Е. Фромм, представник неофрейдистського напрямку, намагаючись поєднати психоаналітичний і соціологічний підходи, вводить у соціологічний дискурс поняття "соціальний характер". Він відзначає, що кожна людина має свій індивідуальний характер, проте, якщо знехтувати незначними розбіжностями, можна виділити декілька типів характерів, у цілому репрезентативних для різних людей. Проблема структури характеру виходить далеко за межі окремого індивіда, якщо тільки вдається показати, що нація, соціальні спільноти або класи у цьому суспільстві мають специфічну для себе структуру характеру. Цей типовий для суспільства характер Е.Фромм назвав "соціальним характером".

"соціальний характер" не є статичним феноменом, він відображає не просто суму рис характеру, які можна знайти у більшості представників цього суспільства. На підтвердження цього слід розглянути функції соціального характеру. Одна з основних функцій соціального характеру полягає в тому, щоб людям хотілося діяти так, як вони повинні діяти, і в той же час, щоб вони знаходили задоволення, діючи відповідно до вимог соціальної системи. Соціальний характер буде виконувати стабілізуючу функцію на рівні суспільства і адаптуючу функцію на рівні особистості до того часу, поки об'єктивні умови в суспільстві та культурі залишаються незмінними. Якщо ж зовнішні умови змінюються таким чином, що перестають відповідати сформованому соціальному характеру, виникає розрив, завдяки якому соціальний характер замість елемента стабілізації, яким він повинен бути у суспільстві, перетворюється в елемент дестабілізації.

Соціальний характер являє собою порівняно стійке світоглядне і морально-психологічне утворення. Проте завдяки соціальній спрямованості його зміст завжди рухомий.

Визначити соціальний характер можна таким чином: соціальний характер - це складний та суперечливий соціальний феномен, який включає сукупність історично обумовлених норм, цінностей, потреб, настанов, очікувань і інтересів соціального суб'єкту у визначеному просторово-часовому континуумі.

81. В чому суть і хто розробив поняття парадигма та епістема?

Парадигма (дав.-гр. παράδειγμα, paradeigma - приклад, зразок) - багатозначний термін, який залежно від контексту може означати:

1. Поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого бог-деміург створює світ сущого;

2. У сучасній філософії науки - система теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв’язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства.

3. Cистема форм, уявлень та цінностей одного поняття, які відображають його видозміну, історичний шлях, заради досягнення ідеального поняття.

Термін "парадигма" у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі "Структура наукових революцій" (1962) Кун говорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.

Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане з періодами нормальної науки, у рамках яких вони виконують проєктивно-програмувальну і селективно-заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за допомогою наукових революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового співтовариства на нову систему світогляду й цінностей. 

У грецькій мові словом епістема позначається абсолютне систематичне знання. Це слово було запозичене і вжите Мішелем Фуко для позначення сукупності відносин та законів трансформації, що об'єднують усі дискурсивні практики у даний період часу. З 1966 p., коли Фуко вперше застосував цей термін у своїй праці "Слова і речі" (перекладеній та опублікованій англійською мовою в 1970 р. під назвою "Порядок речей", він широко вживався багатьма теоретиками постмодернізму в найрізноманітніших дисциплінарних галузях. 

Епістема - це історично змінюється структура, яка визначає умови можливості думок, теорій або наук в кожний історичний період; структура мислення, що виражає образ думок, властивий певній історичній епосі.

Епістема - один з основних термінів філософії Мішеля Фуко - структура, суттєво обумовить можливість певних поглядів, концепцій, наукових теорій і власне наук в той чи інший історичний період.Введена в філософський обіг Мішелем Фуко [1].Фуко також визначав епістему як дискурс-формування, визначальне спосіб, яким світ представляється або «бачиться». У цьому сенсі термін має схожість з поняттями парадигми або проблематики.