Лекція № 3 Тема: Суб'єкти трудового права

(К.Ю.Н., доц. Маркіна т.Г.)

Суб'єкти права – це учасники суспільних відносин, які можуть бути носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.

Всіх суб’єктів трудових правовідносин можна поділити на дві групи: головні і другорядні.

Головні – це такі суб’єкти, які відіграють у трудових правовідносинах провідну роль і забезпечують існування самих трудових правовідносин. Серед головних суб’єктів можна виділити окремі підгрупи, що також відрізняються особливостями правового становища. Першу підгрупу становлять так звані обов’язкові суб’єкти: роботодавці і працівники. Без їхньої участі трудові правовідносини взагалі не виникають.

Головних суб’єктів другої підгрупи можна умовно назвати допоміжними. Їх специфіка полягає в тому, що, незалежно від наявності конкретних трудових правовідносин, такі суб’єкти існують, оскільки утворюються державою і покликані сприяти функціонуванню трудових правовідносин. Сюди можна віднести органи нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства та органи зайнятості.

Третю підгрупу головних суб’єктів трудових правовідносин можна назвати факультативними, тому що їхня участь у трудових правовідносинах хоч і важлива, але не завжди обов’язкова і не є постійною. Такими суб’єктами є профспілкові або інші органи, уповноважені представляти найманих працівників у трудових правовідносинах.

Другорядними суб’єктами трудових правовідносин можуть бути такі, які беруть участь у трудових правовідносинах тільки якщо виникає потреба або ж якщо їхня участь є тимчасовою, після чого вони припиняють своє існування. У цю групу входять постійно існуючі суб’єкти: комісії з трудових спорів (КТС), профспілкові об’єднання, а також суб’єкти, що можуть з’являтися епізодично: робочі комісії для ведення колективних переговорів, страйкові комітети, кваліфікаційні та атестаційні комісії та ін.

Кожний суб'єкт трудового права наділяється специфічною властивістю – правовим статусом. Особливість правового статусу полягає в тому, що він із юридичних позицій визначає, хто є хто в сфері суспільних відносин. Зміст статусу суб'єктів трудового права включає:

а) їхню трудову право-дієздатність (правосуб'єктність);

б) закріплені за ними законодавством суб'єктивні права й обов'язки;

в) гарантії цих прав і обов'язків;

г) відповідальність за виконання покладених на них обов'язків.

Трудова правосуб'єктність як особлива властивість суб'єктів трудового права, означає, що при наявності певних умов ( наприклад, досягнення конкретного віку для громадянина) вони здатні бути учасниками трудових правовідносин. Трудова правосуб'єктність завжди являє собою здатність громадянина, роботодавця, профоргану мати і своїми діями набувати суб'єктивні права й обов'язки, що складають зміст конкретних правовідносин.

Суб'єктивні права й обов'язки, які безпосередньо випливають із закону, представляють ядро правового статусу суб'єкта трудового права. Вони звичайно фіксуються в основних нормативних актах трудового законодавства. На відміну від суб'єктивних прав і обов'язків, які складають зміст конкретних правовідносин, ці суб'єктивні права й обов'язки називаються статутними.

Поряд із трудовою правосуб'єктністю і статутними правами й обов'язками фактична реальність змісту правового статусу суб'єктів трудового права доповнюється гарантіями здійснення статутних прав і відповідальністю за виконання статутних обов'язків.

_Кожна група суб'єктів трудового права характеризується своїм правовим статусом. Однак і всередині кожної групи треба розрізняти суб'єктів, які володіють специфічними рисами і мають особливе базове юридичне положення. Наприклад, громадяни як суб'єкти трудового права можуть бути поділені на особливі підгрупи: жінки, які мають малолітніх дітей; молоді спеціалісти; інваліди і т.д. Це говорить про те, що правовий статус може мати і внутрішньовидові різниці.

У залежності від характеру прав і обов'язків розрізняють два види правових статусів: загальний і спеціальний. Загальний правовий статус передбачає однакові для кожного виду суб'єктів права й обов'язки. Спеціальний правовий статус – прояв загального статусу стосовно до внутрішньовидових особливостей суб'єктів.