Японська модель економічного розвитку в післявоєнний період

На відміну від інших країн в Японії по суті справи не існує проблеми безробіття, а в крупних містах нерідко виникає дефіцит робочої сили. Високий рівень життя відображається і в такому показнику, як середня тривалість життя, яка в Японії являється самою більшою в світі. Навіть ці фактори, доказуючи японські успіхи, визначають важливість порівнювального аналізу японського і американського шляху розвитку з точки зору їх значимості для економічних реформ в Україні.

На рівні національної економіки різниця японської та американської моделей найбільш ярко відображається в тій ролі, яку грає держава в економічному розвитку цих країн. США нарівні з Великобританією стали полігоном для найбільш цілісного втілення доктрини “Iaissez-faire”, принципів мінімально можливої державної участі в економічному житті. Інше в Японії. Характерною рисою її економічної політики стали після воєнні державні плани соціально-економічного розвитку. Перший із десяти планових періодів, реалізованих до теперішнього часу, був орієнтований на подолання глибокої структурної кризи в економіці країни в середині 50-х років.

Найбільшим успіхом був відмічений реалізований в 60-х роках план подвоєння національного доходу. Значно перевиконаний, він реалізовувався по ряду напрямів, першим з яких був пріоритет “загальних” цінностей перед “капіталістичними”. В числі основних поставлених цілей С. Окита, бувший міністр іноземних справ Японії, очолювавший в той період загальне планове бюро Комітету по економічному плануванню, називає стимулювання індустріалізації, збільшення експорту, розвиток людських можливостей в епоху науково-технічного прогресу.

В 70-80-і роки центр ваги економічного програмування в Японії зміщується в сторону забезпечення структурної адаптації галузей, а також сильного стимулювання науково-дослідницький і дослідно-конструкторських розробок в області передових технологій. Ключову роль в регулюванні економіки відіграє “суперміністерство” МІТІ, чиї накази фактично безумовно виконувалися японськими промисловиками.

На оборот, в Сполучених Штатах, де і раніше домінував принцип вільного ринкового господарства, в 80-і роки процес перегулювання економіки набрав нову силу. Адміністрація Р. Рейгана провела значне скорочення всіх федеральних витрат, за виключенням військових. Зокрема, були серйозно урізані програми страхування від безробіття, субсидії фермерам, виплати по лінії соціального забезпечення. Одночасно пройшло скорочення федеральних податків. Максимальна ставка прогресивного прибуткового податку була знижена з 50 до 28 процентів. Відповідна ж ставка в Японії в цей час була майже в три рази вище – 75 процентів.

Активна економічна політика держави в Японії спрямована на забезпечення довгострокових стратегічних цілей, що створює базу для стійкого господарського росту. Аналогічні пріоритети існують і в соціальній сфері, Соціальна політика Сполучених Штатів, навпаки, характеризується відмовою від концепції “економіки добробуту”, що проявляється в загальному рості соціальної нерівності в суспільстві. Додатковим джерелом диференціації стає передача в приватні руки функції по охороні здоровя, соціальній взаємодопомоги і деяких інших.

Потрібно признати, звичайно, що концепція “економіки добробуту” з її перерозподілюваними мотивами більш органічна для Японії. В той час як для західних, в особливості англомовних країн вона означала відому відмову від доктрини “Iaissez-faire”, для Японії з її традиційно сильною роллю держави річ шла лише про деяку “подвижку” пріоритетів державного впливу на економіку. Це знімало проблему легітимізації державного втручання у господарські процеси, яка дуже гостро стояла перед іншими країнами.

Активне державне регулювання економіки, одна з самих високих в світі станом на кінець 80-х років доля валового національного продукту, що йде на накопичення, соціальна політика, націлена на скасування майнової нерівності, ці моменти виступають головними відмінностями японської моделі розвитку.

Не менш серйозні відмінності можна виділити і на рівні фірми, корпорації. Головною особливістю японського капіталу являється те, що це не капітал акціонерів, не капітал приватних власників. Доля індивідуальних інвесторів в загальному акціонерному капіталі знизилась в після воєнні роки з 60 до менш ніж 20 процентів. При цьому самі по собі акціонерні товариства не являються тут важливим засобом концентрації фінансових ресурсів порівняно з кредитом.

Основними власниками акціонерного капіталу в Японії виступають установи і корпорації. При цьому власниками значної долі акції нерідко стають самі компанії, їх випускаючі. Важливим наслідком даної відмінності японських корпорацій являється вдвоє більш низька порівняно з США норма виплати дивідендів по акціям.

Отож, в чому причини більш високих результатів японської економіки в останньому десятилітті? Парадокс в тому, що економічне життя в Сполучених Штатах в ключових питаннях більш послідовно орієнтується на критерії фінансової ефективності. При цьому економічна ефективність несе в собі два види обмежень: тимчасове і структурне. З точки зору часу пошук оптимального рішення, дії агентів ринкової економіки пов’язані з екстраполяцією вже існуючих тенденцій. Робочі орієнтуються на захист досягнутого рівня життя і місця на виробництві; підприємці хочуть збільшити поточний прибуток за рахунок відмови від довгострокових вкладень в науково-технічний прогрес, не обіцяючи негайної віддачі. Останнє, зокрема, визначає непридатність ринку передбачати і запобігати структурні кризи.

Друге обмеження стоїть в тому, що завжди є не одне рішення, що відповідає критерію ефективності, а ціле “віяло” можливостей, при яких більше задоволення одного із споживачів може бути забезпечене лише за рахунок іншого.

Секрет успіху японців бачиться саме в можливості проходження вказаних обмежень і використати більш сучасний критерій ефективності економічного розвитку. Як державне регулювання економіки, направлене на підвищення її інвестиційного потенціалу, завчасну, структурну перебудову господарства, так і стратегія дій корпорацій складають можливість вироблення довгострокових пріоритетів в рамках стратегічного часового горизонту.

Безперечно, що відмінності американської і японської економічних систем в багатому обумовлені історичними і національними особливостями розвитку цих країн. Але, думається, зводити корінну суть цих відмінностей до національних особливостей було б помилкою.

В) галузева та територіальна структура

При погляді на економічну карту Японії кидається в очі концентрація промисловості на порівняно невеликій території, що утворює смугу, що простягнулася від рівнини Канто на південно-сході о. Хонсю до півострова Хідзен на заході о. Кюсю. У цьому "індустріальному поясі", що охоплює південне узбережжя Хонсю і північні узбережжя Сікоку і Кюсю, знаходяться найбільші промислові райони країни - Токійський, Нагойскій, Осакській, Яватскій, а також велику кількість окремих промислових центрів. Тут проживає дві третини населення країни, і розташовані найбільші великі міста і морські порти Японії.

Подібне розміщення промисловості пояснюється насамперед тим, що вона виникла і розвивалася переважно в тих районах, де в надлишку були присутні дешеві робочі руки і знаходилися зручні порти, забезпечують добрі зв'язки зі світовими джерелами сировини і ринками збуту готової продукції.

У той же час, у зв'язку з початком розробки деяких видів мінеральних ресурсів, у ряді районів країни (о. Хоккайдо, західне узбережжі о. Хонсю) виникають нові промислові області, розташовані поза "Індустріального пояса". Спостерігається процес індустріалізації раніше сільськогосподарського узбережжя о. Хонсю, що примикає до внутрішнього Японському морю, і ряду інших територій держави.

Найбільш розвинутим в економічному відношенні районом Японії є Токійський промисловий район (Канто), на частку якого припадає близько однієї четвертої частини населення і промислової продукції країни. Тут знаходиться найбільший за кількістю жителів місто - столиця Японії - Токіо ( "Східна столиця"), поблизу якого розташовано більше 30 міст - супутників. Серед останніх можна назвати: Кавасакі - найбільший суднобудівний і судноремонтний центр Японії; Омія - залізничний вузол, центр вагонобудування; Кавагуті - старовинний центр військової промисловості; Токорадзава і Татікава - центри авіабудування. Тут же знаходяться найстаріші центри шовкового виробництва Японії - Кірію, Асікага, Такасакі та ін

Токійський район не має власної мінерально-сировинної бази (за винятком родовищ мідної руди Асіо на північ від Токіо), і його промисловість працює на привізній сировині і паливі. Енергетичними запасами район забезпечується головним чином за рахунок гідроелектространцій гірських областей та теплоелектростанцій.

Найбільшим індустріальним районом Японії залишається також Західний район (Кансай), в якому розташований найбільший енергетичний вузол країни. У промисловому виробництві Кансі провідне положення займає важка промисловість: металургія, машинобудування, хімія, суднобудування, військові галузі.

Серед міст цього промислового району виділяються Осака, Кобе і Кіото. Осака, знаменита своїми суднобудівними верфями, виробництвом авіамоторів, електротехніки, велосипедів, скляними заводами і т.д., є ще й найважливішим фінансовим центром Японії, що має відділення всіх найбільших японських банків.

Як і будь-яка постіндустріальна країна Японія має відповідну структуру виробництва ВВП, у якому 2% припадає на сільське господарство, 35% на промисловість і 63% складає сфера послуг (2000). Відмінність від США чи країн-лідерів Європейського Союзу полягає у досить низькій питомій вазі аграрного сектору і високій – промисловості (у вище названих країнах її частка становить близько 20%). Подібною до ВВП є структура зайнятості, у якій провідною галуззю виступає торгівля та сфера послуг – 65%; промисловість – 30%; сільське, лісове та рибне господарство – 5%. Системна криза японської економіки, яка розпочалася у середині 90-х років швидше за все наблизить відповідну пропорцію виробничої та сервісної галузей до аналогічного в країнах-лідерах світової економіки рівня. Сфера послуг. Японія має розвинену сферу послуг, основними елементами якої є торгівля, транспорт та телекомунікації, банківська сфера та інші галузі виробничої та соціальної інфраструктури. Значна модернізація галузі, що мала місце на початку 90-х років ХХ ст. зробила японський транспорт та зв’язок одним з найконкурентніших у світі. Проте, оцінюючи відповідні переваги, не можна обійти банківську сферу, значення якої у цій країні є більшим ніж в інших країнах-лідерах. Японська банківська система складається з державних і приватних фінансово-кредитних установ. На поч. 90-тих років в країні існувала розгалужена мережа банків, до якої входили державні організації (Центральний Банк Японії, Японський банк розвитку тощо) та приватні фінансові установи, серед яких виділяється 11 найбільших міських банків; приватні спеціалізовані банки (довготермінового фінансування, траст-банки тощо), банки для малого та середнього бізнесу. Усю систему японських банків об’єднувала міжбанківська інформаційна система телекомунікацій. Проте, криза кінця ХХ ст. внесла суттєві зміни як в структуру банківської діяльності, так і у формуванні подальшої моделі. Справа у тому, що упродовж 80 – поч. 90-х років японські банки накопичували чималі борги, орієнтуючись на те, що у довготерміновій перспективі їм вдасться їх позбутися, коли темпи економічного зростання стануть більшими, проте таке не відбулося. Більше того, мало місце банкрутство в елітарній групі міських банків “Хоккайдо такусьоку”. Стрімко падав також світовий рейтинг найбільших ТНБ: якщо у 1993 році 8 банків з першої десятки лідерів були японськими, то вже у 2000-му році серед двадцяти п’яти найбільших їх налічувалося тільки чотири. Проте на початку ХХІ ст. ситуація почала змінюватися на краще. Перш за все мав місце глобально-національний процес злиття та поглинання ТНБ з утворенням чотирьох провідних фінансових груп: “Мідзухо” (банки “Industrial Bank of Japan”, “Дайити кангьо”, “Фудзі”), “Сумітомо – Міцуї” (банки “Сумітомо” та “Сакура”), “Міцубісі – Токіо” (банки “Токіо-Міцубісі та “Mitsubishi Trust & Banking Corp.”) “UFJ” (банки “Санва”, “Токай”, “Toyo Trust & Banking co”). Внутрішні витрати у цих групах є нижчими за аналогічні західні структури, проте вони певною мірою програють їм як на рівні прибутковості, так і на рівні менеджменту. Промисловість. Майже 99% усіх підприємств Японії за розмірами капіталу та найманими працівниками відносяться до малого та середнього бізнесу, проте у матеріальному виробництві їх питома вага дорівнює 74%. В структурі японської промисловості упродовж останніх двадцяти років продовжувала скорочуватись питома вага видобувних галузей та намітилося активне зростання наукоємкого виробництва. На поч. 90-х досягла відповідної сталості автомобільна промисловість з щорічним обсягом продукції у 12-13 млн. шт., загальне та транспортне машинобудування, випуск електронного обладнання, а також продукція хімічної промисловості, чорної металургії (остання має високодиверсифіковану структуру виробництва та експорту). Наприкінці ХХ – поч. ХХІ ст. у промисловості країни сталися значні зміни, які були зумовлені швидкою міграцією промислового капіталу Японії до інших країн, передусім до держав АТР. Так, у 1995 році обсяг зарубіжного виробництва японських компаній (41,2 млрд. ієн) перебільшив експорт цієї країни (39,6 млн. ієн). Лідером при цьому виявилася компанія “Айва”, закордонні підприємства якої забезпечують близько 90% продаж. При аналізі цього процесу в країні нерідко використовують індекс транснаціоналізації, який слід розуміти як середній показник питомої ваги зарубіжних активів у всіх активах компанії, питомої ваги зарубіжних продаж у загальному обсязі продаж компаній та питомої ваги зайнятих на закордонних підприємствах в офісах компанії від загальної чисельності її персоналу.

4 АПК

Агропромисловий комплекс Японії - інтегрована частина її господарства з виробництва і збуту продовольства й продуктів із сільськогосподарської сировини та продукції морських промислів. У власне сільському господарстві діють підприємства кількох форм власності: фермерське господарство (невеличкі сімейні ферми), великі сільськогосподарські підприємства корпорацій та сільськогосподарська кооперація (вона в Японії чи не найбільш міцна серед економічно розвинутих країн). Діяльність сільського господарства забезпечує так звана передсільськогосподарська сфера - сільгоспбанки, фірми по виробництву сільськогосподарських машин та обладнання, а також добрив, державні науково-дослідні заклади, що працюють у галузі біології, генетики, біотехнології, сільськогосподарські вузи. Післясільськогосподарська сфера забезпечує переробку, збереження, фасування, транспортування та збут продовольства й іншої сільськогосподарської продукції. Останнім часом в АПК Японії зайнято приблизно 28% економічно активного населення країни, і цей комплекс забезпечує приблизно 56% потреб країни у продовольстві (якщо до цього додати дуже важливу для цього регіону продукцію морських промислів, то самозабезпечення продовольством для Японії досягне майже 70%). За останні десятиріччя в країні істотно перебудувалася виробнича структура сільського господарства. Досить чітко проявилася орієнтація на три напрями спеціалізації: рисосіяння із впровадженням ранньоспілих високоврожайних сортів; плодоовочівництво, яке використовує найновіші досягнення техніки при створенні теплиць, овочевих плантацій та садів; тваринництво, що відзначається досить високою фондоємкістю і значною часткою імпортних кормів у раціонах. У забезпеченні своїх потреб у продукції інших галузей країна орієнтується переважно на імпорт. Так, імпортується 85% потрібної країні пшениці, вся кукурудза, 90 бобів та сої, 80 цукру, близько 20 жирів, 30% м'яса та фруктів. Поруч із важливими змінами в економіці і підвищенням агротехнічного рівня у сільському господарстві Японії поглиблюється територіальна спеціалізація в такій послідовності: локалізація виробництва окремих видів продукції, формування добре виражених зон спеціалізації, формування на території цих зон агропромислових комплексів. За сучасних умов особливо виражена локалізація виробництва деяких плодоовочевих. Наприклад, значна частина виробництва білокачанної капусти зосереджена в районі Канто (навколо столиці), яблук - у префектурах Аоморі та Нагано, мандаринів - преф. Вакаяма, чаю - преф. Сідзуока тощо. Склалися добре виражені зони приміської та зональної спеціалізації сільського господарства. Зоною приміської спеціалізації стала територія мегаполісу від долини Канто до долини Кінкі. Найбільш характерні пояси зональної спеціалізації - "рисовий пояс" - сільськогосподарський район північного сходу Хонсю та узбережжя Японського моря; північний схід Хоккайдо спеціалізується на молочному тваринництві й буряківництві; центральний високогірний район перейшов від шовківництва до вирощування овочів та фруктів. Впровадження в сільськогосподарський сектор економіки монополістичного капіталу в особі фірм харчової, машинобудівної, хімічної промисловості, а також спроби державного регулювання розвитку окремих сільськогосподарських районів сприяли формуванню місцевих агропромислових утворень. Наприклад, у районах, що спеціалізуються на виробництві молока, ринок і молокопереробну промисловість контролюють, скажімо, на Хоккайдо концерн харчової промисловості "Юкідзірусі", в Канто й інших частинах мегаполісу - "Мейдзі", "Морінага", "Юкідзірусі". Виробництво і збут пива в Японії контролюють концерни "Кірін біру", "Саппоро біру", "Асахі біру", виробництво й збут тютюнових виробів - тютюнова монополія "Сембай кося". Найбільш значну роль у структурі АПК країни відіграють фірми, зайняті оптовою торгівлею, організацією збереження та збутом продовольства.