Кирило Розумовський 1750—1764

Початок кар'єри

Кирило Розумовський народився 18 березня 1728 року в Гетьманщині, в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку.

За допомогою брата Олексія був викликаний з рідного села Лемеші до Санкт-Петербургу, звідки посланий був, під опікою адьюнкта Академії Наук Г. Теплова, на навчання за кордон (Німеччина, Франція, Італія), де перебував у 1743—1745 рр. Повернувшися до Петербургу, 1745 р. був призначений президентом Російської Академії Наук (1746).[1] 1746 року одружився з родичкою цариці Єлизавети I, Катериною Наришкіною.

1744 Року Імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідувань Києва вибрала місце, де згодом буде збудовано Маріїнський палац за проектом б.Растреллі саме для графа Розумовського.

На домагання української старшини, підтриманої Олексієм Розумовським, Імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями» відновила гетьманат. Кирила Розумовського обрали гетьманом на раді в Глухові (лютий 1750 р.). Однак самого Кирила на церемонії не було, він не захотів їхати із столиці в провінцію. Лише в 1751 р., за суворим наказом імператриці Єлизавети, гетьман поїхав у Глухів.

Було відновлено автономію Гетьманщини, права гетьмана поширено на Київ і Запоріжжя. Відання українськими справами в Петербурзі повернули з Сенату до Колегії закордонних справ (як це було за попередніх гетьманів).

Реформа Гетьманщини

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти,

запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

Останній гетьман

Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К.Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ 1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; скасування індукти й евекти у 1754 р.; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).

Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. З другого боку, соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності, а династичні плани К.Розумовського викликали опозицію й опір з боку шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні. У цих умовах Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських, і 1764 року примусила К.Розумовського зрезиґнувати з гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали було у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема, Батурин.

Понад 11 років (1755–1767) проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Наостанок таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він будує для себе розкішний палац, де збирає одну з найбагатших у Європі бібліотек.

Заповів поховати себе в склепі-мавзолеї збудованої ним на території Воскресенської церкви. Її звели на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору. 1927 року радянські чиновники від культури відкрили його саркофаг, забрали коштовні речі, а склеп засипали землею.

КАЛНИШЕВСЬКИЙ ПЕТРО (1690 -1803)

ОСТАННІЙ КОШОВИЙ ОТАМАН ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО НИЗОВОГО (1765 - 75). Здібний адміністратор і дипломат, Калнишевський багато зробив для економічного та культурного піднесення Запоріжжя й оборони його державної автономії; він дбав про кольонізацію Запорізької території, поширення хліборобства й торгівлі; кілька разів був послом Коша в Петербурзі, де обстоював територіяльні права Запоріжжя від зазіхань російського уряду та оселених ним на півдні України чужоземних військових колоній. Але відвернути остаточного знищення Запоріжжя йому не вдалося. 1775 р. Калнишевський був засланий до Соловецького манастиря, де перебував ув'язненим до 1801 р. Після звільнення постригся там у ченці й незабаром помер.

31 жовтня (12 листопада за н. ст.) 1803 року у віці 112 років на Соловках помер останній кошовий Січі Запорозької Петро Іванович Калнишевський. Народився він близько 1690 чи 1691 року (так подають в енциклопедіях) в селі Пустовійтівка Лубенського полку. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового, 1762 року обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 - 1774 pp. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці, отаман був нагороджений орденом Андрія Первозванного, йому було присвоєно чин генерал-лейтенанта. Тоді серед російських вельмож стало модним записуватися в реєстр Війська Запорозького. Записалися і новоросійський генерал-губернатор Григорій Потьомкін, і Михайло Кутузов. Іншою ж рукою князь Потьомкін готував знищення Січі Запорозької. 23 квітня 1775 року він виступив на засіданні уряду з проєктом її ліквідації. 4 червня (17 за н. ст.) за схваленим пляном 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелі, повертаючись із війни, обступило Січ, яка була тоді на річці Підпільній. Хоч козаки поривалися до бою, та отаман велів не чинити опору: на Січі під той час було всього кількасот козаків. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Отамана Петра Калнишевського, а разом з ним військового писаря Івана Глобу, військового суддю Павла Головатого, військового старшину Андрія Порохоню, полковників Чорного, Степана Гелеха, Івана Кулика, Івана Ґараджу, курінних отаманів Осипа Паралича, Мусія Головка та інших було заарештовано.

3 серпня Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «что нет теперь более сечи Запорожской в политическом ея уродстве». Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власности та в намаганні створити незалежне управління. Байдуже, що Запорозька держава фактично проіснувала майже два століття, у ній навіть виробився свій адміністративний поділ на паланки.

Частина запорожців пішла на Кубань, частина - під турків і прожила там до 1828 року, змінивши 5 січей: Устьдунайську, Банатську (в Австрії), Старосейменську, Котирлезьку та Дунавецьку. Доля ж старшини була сумна: Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському манастирі в Тобольську, Іван Глоба - у манастирі в Туруханську 1790 року. Найгірше довелося 85-річному тоді отаманові Петрові Калнишевському: 25 років на Соловках.

На Соловках я вже бував п’ять разів - у Дні пам'яті жертв політичного терору, то можу розповісти, в які умови потрапив кошовий.

Це ми тепер знаємо, що одним із «ослушників» супроти волі царя російського був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого «вража баба» Катерина, зруйнувавши Січ, запроторила на Соловки.

Соловецький монастир

Петра Калнишевського утримували у казематі №15. "Порційних грошей" виділяли 1 карбованець на добу (що в 40 разів більше, ніж іншим в'язням). На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У 1792 році Петро Калнишевський переведений в одиночну в'язницю біля Поварні.

Коли кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот. Просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей.

Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня) 1803 року.

Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом:Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю.

Навесні 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана.