Глава 9. Виконання арбітражних рішень

9.1. Міжнародно-правове регулювання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень

Загальним принципом виконання арбітражних рішень є принцип добровільного виконання. Добровільне виконання має місце тоді, коли сторона, проти якої це арбітражне рішення винесене, виконує його без застосування з боку другої сторони, на користь якої його винесено, процедур примусового виконання, передбачених законодавством кожної країни.

Якщо сторона, проти якої винесене арбітражне рішення, не виконала його добровільно, існує можливість застосувати процедуру примусового виконання цього рішення.

Примусове виконання арбітражного рішення — це така процедура, коли до сторони, проти якої арбітражне рішення винесене, застосовуються спрямовані на його виконання засоби примусового характеру, передбачені законом країни місця виконання.

Зупинімося на розгляді питань примусового виконання іноземних арбітражних рішень. Як справедливо вказав С. Лебедєв, ефективність арбітражу, який вирішує цивільно-правові спори у сфері міжнародної торгівлі, може бути досягнута в тому випадку, якщо існує можливість примусового виконання його рішення не тільки в тій країні, де арбітражне рішення було винесене, але і за її межами'. Треба зазначити, що в жодній країні світу іноземні арбітражні рішення не мають «безпосередньої виконавчої сили» і для набуття ними такої сили необхідно пройти спеціальну процедуру визнання та отримання дозволу на виконання в країні, в якій запитується таке виконання.

Поряд з національними правовими інструментами регулювання визнання та виконання іноземних арбітражних рішень значну, а іноді вирішальну роль, відіграють міжнародно-правові способи регулювання цих питань. До таких способів можна віднести як двосторонні, так і багатосторонні міжнародні договори, причому роль останніх постійно зростає.

Першим важливим кроком на шляху міжнародно-правової уніфікації норм, що регулюють міжнародний комерційний арбітраж в цілому та виконання арбітражних рішень зокрема, стали женевський Протокол та Женевська конвенція.

У женевському Протоколі, загалом спрямованому на регулювання арбітражних угод, щодо виконання арбітражних рішень було зафіксовано зобов'язання держав-учасниць Протоколу виконувати на своїй території арбітражні рішення, які були винесені міжнародними комерційними арбітражами на власній території. Це зобов'язання закріплено у ст. З Протоколу, яка вказує, що кожна До-

1 Див.: Лебедєв С.Н. Международный торговый арбитраж. — М., 1965. — С. 17.

117

говірна держава зобов'язується забезпечити виконання її владою згідно з положеннями її національного закону арбітражних рішень, винесених на її власній території на підставі попередніх статей'. Але поза сферою дії Протоколу залишились питання виконання іноземних арбітражних рішень. Для уникнення цієї прогалини треба було розробити окрему Конвенцію, яка й була прийнята у Женеві у 1927 р.

За задумом її розробників, женевський Протокол і Женевська конвенція повинні були перебувати між собою в тісному правовому зв'язку. Цей зв'язок полягав у тому, що державами — учасницями Женевської конвенції могли бути тільки ті країни, які на той час були учасниця женевського Протоколу. Ця вимога закріплена в ст. 7 Женевської конвенції, в якій зазначено, що дана Конвенція, яка залишається відкритою для підписання всіма, хто підписав Протокол про арбітражні застереження 1923 p., підлягає ратифікації. Вона може бути ратифікована тільки від імені тих держав-чле-нів і нечленів Ліги Націй, від імені яких було ратифіковано Протокол 1923 р2. Правові зв'язки цих двох актів обумовлені не тільки зазначеними вище положеннями. В ст. 1 Конвенції 1927 p., яка визначає сферу її застосування, сказано, що на території будь-якої Високої Договірної сторони, до якої застосовується дана Конвенція, арбітражне рішення, винесене відповідно до угоди (яка надалі називається «домовленість про арбітраж») і таке, що підпадає під дію Протоколу про арбітражні застереження, відкритого в Женеві 24 вересня 1923 p., буде визнаватися обов'язковим і виконуватися згідно з процесуальними правилами тієї території, де рішення пред'явлене для виконання, за умови, що вказане рішення винесено на території однієї з Високих Договірних Сторін, до якої застосовується дана Конвенція, та між особами, які підлягають юрисдикції однієї з Високих Договірних Сторін3. Таким чином, Женевська конвенція поширювала свою дію тільки на ті арбітражні рішення, які відповідають наступним вимогам (критеріям).

По-перше, арбітражне рішення має бути винесене на підставі арбітражної угоди, яка підпадає під дію Протоколу про арбітражні застереження 1923 р. По-друге, воно має бути винесене на території однієї з держав-учасниць Конвенції. По-третє, арбітражне рішення має бути винесене щодо спору між особами, які підлягають юрисдикції держав-учасниць Конвенції 1927 р.

Тільки ті арбітражні рішення, які відповідають всім вищеназваним критеріям, підпадають під дію Конвенції 1927 р. Ці критерії можна вважати відповідно до Конвенції базовими.

' Протокол об арбитражных оговорках 1923 г. // Регистр текстов международных конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. — Том II. Рч.73У.З. — Нью-Йорк, 1973. — С. 9—13.

1 Див.: Конвенция об исполнении иностранных арбитражных решений 1927 г. // Там само. — С. 17.

1 Там само. — С. 14.

118

Конвенція визначила, що іноземні арбітражні рішення, які відповідають усім зазначеним критеріям, повинні виконуватися згідно з процесуальними нормами тієї території, тобто тієї держави, де дане рішення пред'явлене до виконання.

Разом з цими як базові критерії Женевська конвенція запровадила і додаткові критерії, яким повинні відповідати арбітражні рішення, аби вони могли одержати статус арбітражних рішень, що можуть бути виконані на підставі цієї Конвенції. До таких «додаткових» критеріїв Женевська конвенція відносить:

По-перше, те, що арбітражна угода, на підставі якої винесено арбітражне рішення, має бути чинною згідно з законом, який до неї застосовується.

По-друге, те, що предмет спору міг підлягати врегулюванню шляхом арбітражу відповідно до закону країни, в якій рішення пред'являється до виконання (принцип припустимості арбітражної угоди). Не встановлюючи будь-яких обмежень щодо предмета спору, Протокол передбачає можливість для держав-учасниць обмежити цей предмет тільки правовідносинами торговельного характеру. Частина 2 ст. 1 Протоколу проголошує, що кожна Договірна держава зберігає право обмежити вказане вище зобов'язання тими контрактами, які вважаються торговельними за її національним законом. Договірна держава, яка скористалася цим правом, повинна повідомити Генерального Секретаря Ліги Націй, щоб інші Договірні держави могли бути таким чином поінформовані.

По-третє, те, що арбітражне рішення було винесено арбітражним судом, який був передбачений арбітражною угодою або сформований в порядку, погодженому сторонами, і відповідно до закону, який регулює арбітражну процедуру.

По-четверте, те, що рішення стало остаточним в країні, в якій його було винесено.

По-п'яте, те, що визнання і виконання арбітражного рішення не суперечить публічному порядку або принципам права тієї країни, в якій рішення пред'явлено до виконання.

Конвенція прямо встановлює, на кого покладається обов'язок доводити наявність усіх ознак, яким має відповідати арбітражне рішення. Це має робити сторона, на користь якої арбітражне рішення було винесене. Таким чином, обов'язок доведення в суді відповідності арбітражного рішення вимогам, наведеним вище, покладений на кредитора.

Стаття 3 Конвенції 1927 р. дає можливість стороні, проти якої винесено арбітражне рішення, довести в суді країни місця виконання, посилаючись на закон, який регулює арбітражну процедуру, що є інші підстави поряд з тими, що передбачені Конвенцією, які дають цій стороні право оскаржувати дійсність арбітражного рішення в суді загальної юрисдикції. В такому разі суд, у якому заявлено клопотання щодо виконання арбітражного рішення, виходячи з міркувань доцільності, може або відмовити у визнанні і виконанні цього арбітражного рішення, або відкласти розгляд даного

119

питання, надавши означеній стороні строк розумної тривалості, протягом якого вона могла б домогтися анулювання арбітражного рішення відповідним компетентним судом.

Такі положення ст. З Конвенції 1927 р. роблять перелік підстав, за наявності однієї з яких компетентний суд країни місця виконання арбітражного рішення може відмовити у визнанні і примусовому виконанні арбітражного рішення, невичерпним. Положення даної статті дозволяють стороні, проти якої винесено арбітражне рішення, заперечувати дійсність арбітражного рішення, посилаючись не тільки на положення самої Конвенції, але також і на положення закону країни, який застосовувався до регулювання арбітражної процедури, що згідно з нею було прийняте дане арбітражне рішення.

Підбиваючи підсумки аналізу критеріїв, яким має відповідати згідно з Конвенцією арбітражне рішення, а також підстав, за наявності яких у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, можна зробити такі висновки.

Обов'язок доведення в суді відповідності арбітражного рішення вимогам, передбаченим у ст. 1 Конвенції, покладений на кредитора. Факт відповідності арбітражного рішення критеріям, переліченим у ст. 2 Конвенції, має встановлюватися судом на його власний розсуд, що є формою судового контролю з боку суду країни місця виконання арбітражного рішення. На боржника Конвенція, з одного боку, покладає обов'язок доведення існування інших підстав для оскарження арбітражного рішення, а з іншого боку, дає право доводити це, посилаючись на будь-які підстави, які можуть існувати згідно з законом, що застосовувався до регулювання арбітражного процесу.

Однак Конвенція 1927 р. не обмежує свої вимоги до арбітражної угоди і арбітражного рішення, винесеного на її основі, зазначеними вище критеріями. Якщо арбітражне рішення та арбітражна угода, на підставі якої воно було винесене, відповідають усім наведеним вище критеріям — як базовим, так і додатковим — у визнанні і виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо суд країни місця виконання арбітражного рішення встановить, що арбітражне рішення було анульовано в країні, де воно було винесене; сторона, проти якої спрямоване арбітражне рішення, не була належним чином сповіщена про арбітражний розгляд спору в достатній строк, щоб мати можливість надати свої пояснення щодо справи або, будучи неправоздатною, вона не була належним чином представлена при розгляді спору; рішення винесене щодо спору, який не передбачений, або не підпадає під умови арбітражної угоди, або якщо воно містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди.

Якщо рішення не охоплює всіх питань, переданих до арбітражного суду, компетентний орган країни, в якій вимагається визнання і виконання рішення, може, якщо вважає за доцільне, відкласти вирішення клопотання про таке визнання та виконання або за-

120

довольнити його за умови надання гарантії, яку цей орган визнає достатньою.

Як бачимо, відповідність арбітражного рішення критеріям, переліченим у ст. 2 Конвенції, може встановлюватися судом на його власний розсуд, а точніше — має встановлюватися судом країни місця виконання арбітражного рішення.

Разом з визначенням критеріїв, яким повинні відповідати арбітражні рішення, щоб уможливлювалось їх виконання, Конвенція 1927 р. висуває вимоги до документів, що їх має подати сторона, яка заявляє клопотання про визнання і виконання арбітражного рішення. До таких документів належать: оригінал арбітражного рішення або його належним чином завірена копія згідно з вимогами закону тієї країни, в якій було винесено дане арбітражне рішення; документальні або інші докази того, що в країні, де арбітражне рішення було винесене, дане рішення стало остаточним у тому розумінні, що воно не може бути предметом оскарження, касації або перегляду в порядку нагляду залежно від того, в якій країні така процесуальна форма оскарження рішення існує. Також для визнання та виконання арбітражного рішення слід додати документальні або інші докази того, що, по-перше, арбітражна угода, на підставі і згідно з якою винесене арбітражне рішення, підпадає під дію Протоколу; по-друге, арбітражне рішення винесене на території однієї з держав-учасниць Конвенції 1927 р.; по-третє, воно винесене щодо спору між особами, які підпадають під юрисдикцію держав-учасниць Конвенції 1927 р., по-четверте, арбітражна угода, за якою винесено арбітражне рішення, була дійсною згідно з застосованим до неї законом; по-п'яте, арбітражне рішення було винесене тим арбітражним судом, який передбачався арбітражною угодою або сформований у порядку, погодженому сторонами згідно з законом, що регулює арбітражну процедуру. Ці докази повинні подаватися, як зазначає Конвенція, в разі необхідності, не визначаючи, коли така необхідність може виникнути.

Стосовно документів, перелічених у ст. 4 Конвенції, може вимагатися їх переклад на офіційну мову країни місця визнання і виконання арбітражного рішення. Такі переклади мають бути належним чином завірені дипломатичним або консульським представником країни, до якої належить сторона, «яка намагається скористатися рішенням», або присяжним перекладачем країни, в якій вимагається визнання і виконання рішення.

Підбиваючи підсумки розгляду положень Женевської конвенції 1927 р. щодо визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, слід зауважити таке.

Конвенцією було передбачено дуже багато вимог щодо арбітражної угоди та арбітражного рішення. Обов'язок доведення того, що арбітражне рішення та арбітражна угода відповідають основним вимогам Конвенції, покладався на сторону, на користь якої рішення було винесене. Це ставило сторону, яка вже несла на собі тягар доведення своєї правоти в арбітражному процесі, в становище

121

менш вигідне, ніж те, в якому знаходиться сторона, що програла і проти якої вимагалося виконання цього арбітражного рішення. Наявність великої кількості вимог формального характеру ускладнювала процедуру визнання та виконання арбітражних рішень. Невизначеність остаточного та вичерпного переліку підстав, за наявності однієї з яких у виконанні іноземного арбітражного рішення могло бути відмовлено, заважало формуванню єдиного уніфікованого підходу до виконання арбітражних рішень у різних країнах-у-часницях Конвенції.

Визнання і виконання іноземних арбітражних рішень згідно з Нью-Йоркською конвенцією 1958 р.

Розглянувши Женевську конвенцію, перейдімо до аналізу Нью-Йоркської конвенції, яка є сьогодні найважливішою складовою всесвітньої системи міжнародного комерційного арбітражу.

Як справедливо відзначив С. Лебедєв, перша спроба міжнародно-правової уніфікації основних питань міжнародного комерційного арбітражу, яка була розпочата в женевських актах, виявилася невдалою. Зростаюча інтенсивність сучасної міжнародної торгівлі і обумовлена цим необхідність спростити арбітраж змусили міжнародні ділові кола визнати, що женевські угоди вже не відповідають вимогам сучасних міжнародних економічних відносин.

Перший крок, спрямований на поліпшення такого становища, зробила Економічна і Соціальна Рада ООН на пропозицію Міжнародної торгової палати, яка представила вищезазначеній Раді попередній проект Конвенції про визнання і виконання арбітражних рішень. Економічна і Соціальна Рада ООН прийняла рішення (резолюція 520 XVII) створити Спеціальний Комітет, до складу якого ввійшли представники восьми держав-членів. Завданням Комітету було вивчення запропонованого МТП попереднього проекту Конвенції, подання Раді доповіді з цього питання, а також розробка в разі необхідності проекту нової конвенції. Такий проект разом з доповіддю був поданий Економічній і Соціальній Раді. В доповіді Спеціальний Комітет, аналізуючи поставлене МТП питання і підготовлений нею огляд, дійшов висновку, що необхідна розробка нової конвенції, яка, сприяючи більшою мірою, ніж Женевська конвенція 1927 р., виконанню іноземних арбітражних рішень, водночас виражала б загальноприйняті принципи правосуддя і поваги до суверенних прав держав'.

У своїй резолюції від 3 травня 1956 р. № 604 Економічна і Соціальна Рада прийняла рішення скликати конференцію повноважних представників держав, метою якої стало б укладення конвенції і розгляд можливих заходів для підвищення ефективності арбітражу як засобу вирішення цивільно-правових спорів. Ця конференція, на якій була прийнята Конвенція про визнання і виконання

1 Див.: Резолюція від 3 травня 1956 р. № 604 Економічної і Соціальної Ради ООН про скликання конференції повноважних представників держав для розгляду проекту Конвенції.

122

іноземних арбітражних рішень, проходила в Нью-Йорку з 20 травня до 10 червня 1958 р.

Нью-Йоркська конвенція не вирішила всіх проблем, що стосуються міжнародного арбітражу, однак вона врегулювала найважливішу з них, як і Женевська конвенція 1927 р., а саме — проблему визнання і виконання іноземних арбітражних рішень. У тексті Конвенції (ст. 2) була викладена суть женевського Протоколу 1923 р. Женевський Протокол 1923 р. і Женевська конвенція 1927 р. втрачали силу між Договірними державами після того, як ці держави ставали учасниками Нью-Йоркської конвенції (ст. 7).

Розгляньмо сферу застосування Нью-Йоркської конвенції. її норми застосовуються щодо визнання і виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та, де вимагається визнання і виконання таких арбітражних рішень, щодо спорів, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Положення Конвенції застосовуються також до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми в тій державі, в якій запитується їх визнання і виконання.

Нью-Йоркська конвенція зробила великий крок уперед порівняно з женевським Протоколом і Женевською конвенцією, які поширювали свою дію тільки на арбітражні рішення, винесені на території однієї з Договірних держав.

Таким чином, як базовий принцип Нью-Йоркська конвенція закріпила принцип, згідно з яким виконанню підлягають арбітражні рішення, винесені на території будь-якої держави, незалежно від того, є вона учасницею Конвенції чи ні. Цей критерій чи принцип можна умовно назвати «територіальним». Також відповідно до Конвенції не має значення, належать сторони арбітражної угоди, на підставі якої було винесене арбітражне рішення, до держав-учасниць Конвенції чи ні. Тому теоретично можна припустити таку ситуацію, коли на території певної країни-учасниці Конвенції буде виконуватися арбітражне рішення, винесене на території держави, яка не є учасницею Конвенції, щодо спору між сторонами арбітражної угоди, жодна з яких не належить до держав-учасниць Конвенції.

Проте Нью-Йоркська конвенція не повністю відмовилась від принципів, закріплених в женевських актах. Разом із зазначеним загальним правилом Конвенція 1958 р. передбачає, що та чи інша держава, яка стає учасницею Конвенції, має можливість обмежити сферу її застосування. Якщо будь-яка держава вважає неприйнятним для себе такий принцип, Конвенція передбачила можливість для таких держав обмежити застосування положень Конвенції тільки державами-учасницями. Для цього може бути використане перше застереження, що міститься в ст. 1(3) Конвенції. Держава, яка скористалася правом зробити таке застереження, буде застосовувати положення Конвенції щодо визнання і виконання на своїй території тільки тих арбітражних рішень, які винесені на території інших Договірних держав (так звані взаємні застереження).

123

Державні суди деяких країн, які скористалися зазначеним вище застереженням про взаємність, вказують у своїх рішеннях, що Конвенція застосовується для виконання арбітражних рішень, тільки якщо ці арбітражні рішення були винесені на території інших Договірних держав. Наприклад, Верховний Суд Японії зазначив стосовно арбітражного рішення, винесеного в Народній Республіці Китай, таке: суду добре відомо, що Японія приєдналася до Нью-Йоркської конвенції 20червня 1961 р. з декларацією, що вона буде застосовувати Нью-Йоркську конвенцію про визнання і виконання арбітражних рішень, винесених тільки на території іншої Договірної держави, і що Народна Республіка Китай приєдналася до Нью-Йоркської конвенції 27 листопада 1986 р.'.

Для деяких країн не є достатнім, щоб відділ договорів Організації Об'єднаних Націй було повідомлено про те, що певна країна стала державою-учасницею Конвенції. В таких країнах судам дозволено застосовувати Конвенцію щодо арбітражних рішень, винесених в інших країнах тільки після того, як уряд або одне з його агентств переконаються, що дана країна стала договірною державою, і подадуть відповідні «посвідчення». Прикладом такого підходу є Австралія, в якій секретар Міністерства закордонних справ повинен підписати сертифікат, зазначивши, що країна є Договірною державою в межах Нью-Йоркської конвенції2.

Разом з іноземними арбітражними рішеннями, визнаними такими згідно з «територіальним» принципом, у сферу дії Конвенції також підпадають арбітражні рішення, які не вважаються «внутрішніми» арбітражними рішеннями з погляду законодавства держави, на території якої вимагається визнання і виконання даного рішення. В цьому випадку мова йде про арбітражні рішення, які винесені на території тієї ж держави, в якій вимагається визнання і виконання даних рішень, але за законодавством даної держави ці рішення не є «внутрішніми» арбітражними рішеннями. На жаль, Конвенція не дає визначення «внутрішнього» арбітражного рішення, а лише відсилає до законодавства тієї держави, де вимагається виконання рішення. С. Лебедєв назвав цей додатковий критерій «національним» або «суб'єктивним». Він вказує, що він дозволяє кожній державі визначати, які арбітражні рішення, окрім тих, що винесені за кордоном, є «не внутрішніми», а іноземними.

Варто також звернути увагу, що Конвенція 1958 р. не містить вказівок стосовно того, що її положення повинні застосовуватися тільки до арбітражних рішень, винесених щодо спору між особами, які належать до різних держав, що є учасницями Конвенції. Конвенція взагалі не містить ніяких вимог стосовно належності сторін арбітражної угоди до тієї чи іншої держави, а також моменту підписання арбітражної угоди. Це також відрізняє її від Протоколу

1 Див.: Commercial Arbitration Yearbook — The Hague: Kluwer Law International, 1996. — Vol. 21. — P. 400—403.

2 Там само, 1995. - Vol. 20. - P. 1008-1095.

124

1923 p. і Конвенції 1927 p., а також від Європейської конвенції 1961 p., яка застосовується щодо арбітражних угод, арбітражних процесів і рішень, винесених на підставі таких арбітражних угод тільки в тому разі, якщо на момент підписання арбітражної угоди її сторони мали своє місцезнаходження або місце проживання в різних державах-учасницях Конвенції. Таким чином, на відміну від Нью-Йоркської Європейська конвенція виключає можливість застосування її положень щодо арбітражних угод, процесів і, що важливо, арбітражних рішень, коли обидві сторони арбітражної угоди не належать до Договірних держав.

Конвенція не встановлює також обмежень стосовно правовідносин, спори з яких будуть підпадати під її дію. Проте в ст. 1(3) Конвенції зазначено, що держави під час ратифікації і приєднання мають право вказати, що вони будуть застосовувати Конвенцію тільки щодо спорів, які виникають із договірних або інших правовідносин, що вважаються торговельними за національним законодавством даної держави. Приблизно третина держав-учасниць Конвенції зробили такі заяви. Так, Франція заявила, що вона буде застосовувати Конвенцію тільки до спорів, що виникають з правових відносин, договірних або інших, які розглядаються як торговельні за законами Франції'. Норвегія зробила заяву, що застосовуватиме Конвенцію до спорів, в яких предметом судочинства є нерухомість, яка знаходиться в Норвегії, або право на таке майно2.

Закінчуючи огляд сфери застосування Конвенції, слід зауважити, що Конвенція 1958 р. поширює свою дію на арбітражні рішення, винесені як арбітражами ad hoc, так і постійно діючими арбітражними органами, чим закріплює принцип, згідно з яким арбітражні рішення, винесені арбітражами ad hoc мають таку ж юридичну силу і «здійсненність», як і рішення, винесені постійно діючими арбітражними органами.

Ключовими для визнання і виконання арбітражних рішень є положення ст. НІ Нью-Йоркської конвенції. Згідно з ним кожна дер-жава-учасниця Конвенції взяла на себе зобов'язання визнавати арбітражні рішення як обов'язкові і виконувати ці рішення згідно з процесуальними нормами, що діють на території даної держави. Процесуальний режим, згідно з яким мають виконуватися арбітражні рішення, не повинен бути більш обтяжливим (більш складним за процедурою, більш тривалим у часі і таким, що коштує дорожче — мито, збори та ін.), ніж той, що застосовується в даній державі для визнання і виконання внутрішніх арбітражних рішень. Таким чином, за деякими винятками для визнання і виконання арбітражних рішень в межах Конвенції, так званих конвенційних арбітражних рішень, має

1 Див.: Нью-Йоркская конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных арбитражных решений 1958 г. // Регистр текстов международных конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. — Том II. 11.73У.З. — Нью-Йорк, 1973. — С. 38.

2 Там само.

125

застосовуватися, фактично, національний режим виконання. В силу цього не можна не погодитися з С. Лебедєвим, що Конвенція все ж не покладає на договірні держави зобов'язань прирівнювати в даному відношенні іноземні арбітражні рішення до внутрішніх1.

Стаття IV Конвенції визначає, так би мовити, технічні і формальні вимоги до документів, які повинні подаватися зацікавленою стороною для виконання арбітражних рішень. Сторона, яка звертається за визнанням і примусовим виконанням арбітражного рішення, що набуло сили, повинна направити до компетентної влади країни, в якій дане арбітражне рішення має бути виконане, письмове клопотання або заяву з проханням визнати і виконати це рішення. Слід зауважити: Конвенція не містить будь-яких вимог до форми та змісту такого клопотання, що вказує на те, що такі вимоги мають бути визначені законодавством кожної країни. До даного клопотання необхідно додати: належним чином завірений оригінал арбітражного рішення або належним чином завірену копію арбітражного рішення, оригінал арбітражної угоди або її належним чином засвідчену копію, на підставі якої було розглянуто спір і винесено арбітражне рішення.

Якщо мова арбітражного рішення не співпадає з мовою країни місця його виконання, то обов'язковим є переклад арбітражного рішення і арбітражної угоди на офіційну (державну) мову країни місця виконання. Переклад цих документів має бути завірений або дипломатичним чи консульським закладом, або офіційним чи присяжним перекладачем.

Необхідність подання арбітражної угоди випливає з положень ст. II Конвенції, згідно з якою кожна договірна держава визнає письмову угоду, за якою сторони зобов'язуються передати до арбітражу усі або будь-які спори. Існування письмової арбітражної угоди розглядається Конвенцією як умова дійсності арбітражного рішення. Компетентна влада країни виконання повинна переконатися в існуванні арбітражної угоди і мати її в своєму розпорядженні на випадок, якщо сторона, проти якої винесено рішення, буде посилатися на недійсність цієї арбітражної угоди. Як цілком справедливо було зазначено в доповіді Генерального секретаря ООН з питань практики застосування положень Нью-Йоркської конвенції 1958 р. стосовно ст. IV, в якій викладені технічні формальності щодо одержання ухвали про визнання і виконання арбітражного рішення, не було одержано великої кількості повідомлень і, очевидно, ніяких серйозних проблем у зв'язку з цим не виникло. Це варто вітати, враховуючи значимість ст. IV. Передбачаючи тільки надання арбітражного рішення і угоди, Конвенція ліквідовує вимоги подвійної екзекватури, які існували раніше згідно з положеннями Женевської конвенції, і концентрує судовий контроль у країні, де рішення має виконуватися. Сторона, яка подає ці два документи, подає докази prima facie свого пра-

1 Див.: Лебедев С.Н. Международный торговый арбитраж. — М., 1965. — С.152.

126

ва на виконання арбітражного рішення. її прохання має бути задоволеним, якщо іншою стороною не буде доведена жодна із перелічених далі підстав для відведення або вони не будуть встановлені судом'.

Взявши на себе зобов'язання визнавати арбітражні рішення обов'язковими і виконувати їх на своїй території, держави — учасниці Нью-Йоркської конвенції узгодили перелік підстав, за наявності однієї з яких у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено в країні місця виконання. Перелік таких підстав було визначено у ст. V Конвенції, яка складається з двох частин. В основі такого поділу лежить критерій покладання обов'язку доведення наявності тієї чи іншої підстави для відмови у виконанні арбітражного рішення. Пункт 1 ст. V Конвенції (далі — ст. V(l)) дає перелік підстав для відмови у виконанні, які повинні бути доведені стороною, проти якої арбітражне рішення спрямовано і вимагається до виконання. Пункт 2 ст. V (далі — ст. V(2)) дає перелік підстав, наявність яких суд може встановлювати на власний розсуд, опираючись при цьому не тільки і не стільки на докази сторін, скільки на свої власні дослідження. Незважаючи на те, що у ст. V(2) Конвенції передбачено дві підстави, вони в цілому стосуються порушень публічного порядку згідно з законом країни суду, в якій вимагається визнання і виконання арбітражного рішення.

Практика застосування судами різних країн положень ст. V Конвенції свідчить, що перелік підстав має тлумачитися вузько. Застосування судами підстав, передбачених ст. V(l) Конвенції, для відмови у виконанні можливе тільки в разі серйозного порушення або чинних норм права, або загальних принципів міжнародного комерційного арбітражу, або положень, обов'язкових для сторін та арбітрів, які випливають з арбітражної угоди.

Щодо підстав для відмови у виконанні, передбачених ст. V(2) Конвенції, то суди повинні приймати рішення про порушення публічного порядку тільки у випадках порушення міжнародного, а не внутрішнього публічного порядку.

Значення, зміст та спрямованість ст. ст. IV—VI Конвенції полягають у тому, що мають створити такий правовий режим виконання арбітражних рішень, який був би максимально спрощеним та сприятливим. Таке ставлення закріплює, як зазначили відповідні суди США, «презумпцію, спрямовану на виконання»2.

Проаналізуймо ці підстави і з'ясуймо їх зміст.

Важливим для з'ясування суті підстав для відмови у виконанні є відповідь на запитання: чи може державний суд, до якого подано клопотання про виконання арбітражного рішення, на власний роз-

' Див.: Доклад Генерального секретаря ООН на Конференции ООН по международному торговому арбитражу // Ежегодник Комиссии Организации Объединенных Наций по праву международной торговли. — 1970. A/CN.9/21/ - С. 299-328.

2 Див.: Commercial Arbitration Yearbook — The Hague: Kluwer Law International, 1978. - Vol.3. - P. 205-299.

127

суд дозволити виконання, якщо є підстава для відмови у виконанні даного арбітражного рішення? Чи зв'язаний суд у своїх діях при вирішенні питання про виконання арбітражного рішення імперативним приписом, чи він має право діяти на власний розсуд? Ці питання виникають тому, що в тексті Конвенції застосовується не вислів «не має бути» відмовлено, а «може бути» відмовлено. Тому можна припустити, що Конвенція містить певний дозвіл судам вирішувати на власний розсуд: чи відмовляти у виконанні, чи за наявності однієї з підстав, передбачених ст. V(l) Конвенції, дозволяти таке виконання.

Практика судів багатьох країн свідчить про неоднозначний підхід до відповіді на ці питання.

У своєму рішенні від 2 грудня 1994 р. Окружний суд Іллінойсу підсумував ставлення США до Конвенції таким чином: метою Конвенції і основною метою визнання її імплементації в Америці були сприяння визнанню і виконанню комерційних арбітражних угод в міжнародних контрактах і уніфікація стандартів, за якими арбітражні рішення виконуються в країнах, що підписали Конвенцію. Згідно з метою Конвенції, яка полягає в тому, щоб лібералізувати процедуру виконання іноземних арбітражних рішень у визнанні і виконанні, в чому може бути відмовлено тільки на підставі певних вузько приписаних ситуацій. Стаття V Конвенції перелічує сім підстав для відмови у визнанні та виконанні іноземних арбітражних рішень. Тягар доведення, що одна із цих можливостей захисту від виконання рішення застосовується, лежить тільки на плечах сторони, яка заперечує виконання. В разі відсутності переконання суду, що один із цих вузьких винятків має місце, арбітражне рішення має бути виконане'.

Водночас практика деяких судів дає можливість стверджувати, що суд країни виконання арбітражного рішення має право власного розсуду під час винесення рішення про відмову у виконанні, навіть якщо доказів про наявність таких підстав для відмови у виконанні не представлено.

Вищий суд Гонконгу в рішенні, датованому 16 грудня 1994 р., в справі Nanjing Cereals v. Luckmate Commodities розробив юридичну основу, на підставі якої базується повноваження суду виносити рішення на свій розсуд. Розділ 44 Арбітражного Ордонансу, який імплементує Нью-Йоркську конвенцію в Гонконгу, передбачає:

(1) У виконанні конвенційного арбітражного рішення не повинно бути відмовлено за винятком випадків, згаданих в цьому розділі;

(2) У виконанні конвенційного арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо особа, проти якої воно спрямоване, доведе... Суд зазначив: отже, розділ 44 може розглядатися як такий, що надає суду повноваження виносити рішення на власний розсуд: навіть якщо існують підстави видати наказ, що дає дозвіл на виконання ар-

1 Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1994. - Vol. 19. — P.625-629.

128

бітражного рішення, у суду залишається можливість діяти на власний розсуд, щоб відмовити в цьому1.

Незважаючи на це, все ж таки немає серйозних теоретичних підстав і судової практики в інших країнах, яка б підтверджувала вірність такого підходу. Державні суди країн-учасниць Конвенції, в яких запитується визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, не мають права власного розсуду щодо відмови у виконанні іноземних арбітражних рішень з підстав інших, ніж ті, що передбачені ст. V Конвенції. Отже, першою характерною рисою підстав для відмови у визнанні та виконанні іноземних арбітражних рішень, передбачених ст. V Нью- Йоркської конвенції, є їх вичерпність.

Другою рисою, яка характеризує підстави для відмови у виконанні арбітражних рішень і логічно випливає із змісту першої риси, розглянутої вище, є те, що державний суд, в якому вимагається виконання іноземного арбітражного рішення, не може переглядати арбітражне рішення по суті в силу того, що такі підставі, як, наприклад, помилкове тлумачення факту чи закону арбітром, не внесені до переліку підстав для відмови, перелічених ст. V Конвенції. Це також підтверджується практикою судів різних держав.

Принцип, згідно з яким державний суд не може піддавати арбітражне рішення перегляду по суті, не означає, що суд не може дослідити арбітражне рішення для виявлення підстав для відмови у виконанні, передбачених ст. V Конвенції, наприклад, щодо перевищення арбітром своїх повноважень і таке ін.

Практика судів різних держав свідчить, що перегляд арбітражного рішення по суті заборонений Конвенцією. З цього приводу Верховний Суд Індії провів тривале публічне розслідування і дійшов висновку, що обсяг питань, поставлених перед судом, в якому вимагається виконання арбітражного рішення, обмежується підставами, зазначеними в розділі 7 Акта 1961 р. (який імплементує Нью-Йоркську конвенцію в Індії), і «не дає можливості стороні вказаного розгляду піддавати сумніву суть арбітражного рішення»2. Касаційний суд в Люксембурзі заявив, що Нью-Йоркська конвенція не передбачає контролю над способом, яким арбітри виносять рішення по суті справи. Єдиним застереженням є міжнародний публічний порядок. Навіть у випадку навмисної помилки під час тлумачення факту чи закону, вчиненого арбітражним трибуналом, це не є підставою для відмови у виконанні арбітражного рішення3. Інші суди також підтвердили принцип неможливості перегляду арбітражного рішення по суті.

Третя риса, яка характеризує підстави для відмови у виконанні іноземних арбітражних рішень, полягає в тому, що обов'язок дове-

1 Commercial Arbitration Yearbook, паї, 1994.- Vol.19. - P. 1027-1034.

2 Див.: Там само. 1995. — Vol. 20. 5 Див.: Там само. 1996. — Vol. 21.

- The Hague: Kluwer Law Internatio-

- P. 575-576.

- P. 565.

129

дення наявності цих підстав лежить на стороні, проти якої вимагається виконання арбітражного рішення. Прохання про відмову у виконанні повинна заявити сторона, проти якої дане арбітражне рішення спрямоване і проти якої вимагається його виконання. На цю ж сторону покладено обов'язок збирання і подання компетентному державному суду доказів, які підтверджують наявність однієї або кількох підстав, передбачених Конвенцією, і тільки за наявності заявленого прохання щодо відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення з поданням відповідних доказів компетентний державний суд має право розглянути це прохання, вивчити і оцінити подані докази згідно з процесуальними нормами країни, в якій вимагається визнання та виконання арбітражного рішення. З цього правила випливає, що компетентний державний суд, в якому розглядається справа про виконання арбітражного рішення, не має права з власної ініціативи ані заявляти про наявність тих чи інших підстав, ані збирати докази для підтвердження наявності цих підстав. Ця третя основна риса, яка характеризує підстави для відмови у виконанні, також майже одностайно підтверджується практикою судів різних держав.

Розглянувши основні риси, які характеризують підстави для відмови у виконанні арбітражних рішень, передбачені ст. V Нью-Йоркської конвенції, ми можемо перейти безпосередньо до дослідження кожної з цих підстав, насамперед, передбачених ст. V(l) Нью-Йоркської конвенції.

Підстави, передбачені ст. V(l)(a). Аналізуючи ці підстави, можна зробити висновок, що всі вони стосуються в широкому розумінні питань недійсності арбітражної угоди, але в самому тексті Конвенції вони поділяються на питання, що стосуються праводієздат-ності сторін арбітражної угоди, та ті, що стосуються інших складових або умов дійсності арбітражної угоди. Що стосується праводі-єздатності сторін арбітражної угоди, то Конвенція не конкретизує закон, згідно з яким недієздатність сторін угоди має визначатися, а дає лише загальне посилання на «закон, який застосовується до них». В силу цього право визначати такий закон, а згідно з ним — праводієздатність сторін арбітражної угоди має тільки суд країни виконання цього арбітражного рішення.

У теорії міжнародного приватного права та в законодавстві різних країн закріплені різні підходи щодо визначення права, яке застосовується до визначення праводієздатності юридичних та фізичних осіб. Розгляд цих підходів не є предметом нашого дослідження, і тому ми маємо тільки сказати, що Конвенція не містить чіткої колізійної норми, згідно з якою має визначатися праводієздатність сторін арбітражної угоди. Конвенція містить лише загальне положення, згідно з яким державний суд певної держави, який розглядає питання про виконання на території цієї держави іноземного арбітражного рішення, при визначенні праводієздатності юридичної або фізичної особи буде застосовувати спочатку відповідну колізійну норму, передбачену правом країни місця виконання, а

130

потім норми законодавства тієї країни, до якого відішле ця колізійна норма.

Якщо визнання та виконання арбітражного рішення вимагається в Україні проти української юридичної особи, то суд має визначати правоздатність боржника за українським законом, а правоздатність стягувача — іноземної юридичної особи — за законом країни, де вона створена. Необхідність застосування закону країни, де створена юридична особа, обумовлена нормою ч. 2 ст. 567 ЦК УРСР, яка встановлює: «Цивільна правоздатність іноземних підприємств та організацій при укладанні угод по зовнішній торгівлі і по зв'язаних з нею розрахункових, страхових та інших операціях визначається за законом країни, де створено підприємство чи організація»'. Праводієздатність стягувача — іноземної фізичної особи суд має визначати за законом країни, громадянином якої вона є, а осіб без громадянства — за законом країни, в якій вона має постійне місце проживання. Необхідність застосування закону країни громадянства чи закону країни доміцилія обумовлена нормами ст. 566-1 ЦК УРСР, яка встановлює: «Цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є. Цивільна дієздатність особи без громадянства визначається за законом країни, в якій вона має постійне місце проживання»2.

Розгляньмо інші умови недійсності арбітражної угоди.

Відомо, що дійсна арбітражна угода є правовою основою одержання третейським судом права (компетенції) розглядати спір, правовою підставою виключення компетенції державних судів розглядати цей спір, а також необхідною умовою того, що арбітражне рішення щодо спору може буде виконаним. Тому питання недійсності арбітражної угоди і поставлене на перше місце в переліку підстав для відмови у виконанні арбітражного рішення, передбачених ст. V Нью-Йоркської конвенції.

Арбітражна угода як різновид правочинів, її поняття, суттєві та факультативні умови, колізійні норми, які мають застосовуватися при визнанні арбітражної угоди недійсною, були нами розглянуті в главі 3 посібника.

Підстави, передбачені ст. У(1)(Ь) Конвенції. Наступна підстава для відмови у визнанні та виконанні іноземних арбітражних рішень передбачена ст. У(1)(Ь) Конвенції. Конвенція її визначає так: «Сторона, проти якої винесено арбітражне рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин не могла подати свої пояснення щодо суті спору»3.

' Цивільний кодекс УРСР. // Право України. — 1993. — № 11—12. 1 Там само.

' Див.: Нью-Йоркская конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных арбитражных решений 1958 г. // Регистр текстов международных конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. - Т. II. К.73У.З. - Нью-Йорк, 1973. - С. 38.

131

Підстава, передбачена ст. У(1)(Ь), стосується питань належної процедури, тобто дотримання міжнародними комерційними третейськими судами належної процедури розгляду спору. При розгляді цієї підстави постає питання визначення її обсягу та змісту, зокрема, чи маємо ми визнавати перелік зазначених у ст. У(1)(Ь) Конвенції дій вичерпним, чи він підлягає розширеному тлумаченню? Якщо розглядати цей перелік як вичерпний, то суд може відмовити у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення, якщо відповідач надасть докази того, шо він:

• або не був належним чином повідомлений про призначення арбітра;

• або не був належним чином повідомлений про арбітражний розгляд;

• або не мав змоги подати свої пояснення щодо спору. Якщо підходити до змісту підстави, передбаченої ст. У(1)(Ь), з

точки зору розширеного тлумачення, то суд має право відмовити у визнанні і виконанні арбітражного рішення, якщо сторона, проти якої вимагається його виконання, надасть докази суттєвих процесуальних порушень при розгляді справи, не обмежуючись наведеними вище, внаслідок яких ця сторона «не змогла представити свої пояснення» в необхідному обсязі.

Практика свідчить, що суди по-різному ставляться до вирішення цього питання.

По-перше, вони виходять з того, чи відповідала процедура розгляду справи загальним вимогам процесу країни місця виконання арбітражного рішення. Наприклад, Касаційний Суд Другого Округу США зазначив, що це положення відповідно санкціонує застосування стандартів держави суду щодо відповідного процесу1.

По-друге, суди мають брати до уваги тільки серйозні порушення належного процесу, виходячи з загального принципу вузького тлумачення ст. V Конвенції.

По-третє, положення ст. У(1)(Ь) не можуть розглядатися в контексті порушення публічного порядку країни місця суду згідно з положенням ст. У(2)(Ь) Конвенції, хоча відповідний процес, звичайно, розуміється як такий, що належить до публічного порядку кожної держави. За винятком підстав, передбачених ст. У(1)(Ь) Конвенції, суди можуть з власної ініціативи відмовляти у виконанні арбітражних рішень на підставі факту порушення належного процесу згідно зі ст. У(2)(Ь).

Підстава, передбачена ст. У(1)(Ь), вимагає, щоб сторона, проти якої вимагається виконання арбітражного рішення, була належним чином сповіщена про призначення арбітра і арбітражний розгляд. Проблема полягає в тому, чи є повідомлення адекватним, щоб інформувати сторону про призначення арбітра і арбітражний розгляд. Загальновизнаним є те, шо арбітраж є окремим засобом врегулю-

' Див.: Commercial Arbitration Yearbook .— The Hague: Kluwer Law International, 1978. - Vol.3 - P.205.

132

вання і вирішення спорів. З огляду на таке ставлення до арбітражу повідомлення не повинно мати специфічної офіційної форми, як цього вимагає законодавство певних держав для внутрішніх судових та третейських процесів. Тобто навіть звичайного листа буде достатньо, хоча надсилання рекомендованого листа з повідомленням про вручення є більш прийнятним. Суди, які розглядають справи про виконання арбітражних рішень, спеціально визначили, що спосіб направлення повідомлень, узгоджений сторонами, є достатнім. У випадках, коли спір розглядається постійно діючим арбітражним органом, як правило, застосовуються відповідні положення регламенту цього органу.

Слід зазначити, що сторони можуть за домовленістю між собою встановлювати більш стислі строки для призначення арбітрів і представлення своїх позицій щодо спору, ніж ті, що передбачені, наприклад, регламентом, який має застосовуватися. Недостатність строку для повідомлення сторонам про необхідність їх присутності на слуханнях не вважається судами порушенням належного процесу відповідно до ст. У(1)(Ь). Зокрема, строки для повідомлення, що застосовуються під час судових розглядів, не застосовуються до арбітражу. Критерієм, на підставі якого строк можна розглядати як невідповідно малий, є відповідь на запитання: чи був строк направлення повідомлення таким, що фактично перешкоджав стороні призначити свого арбітра, підготувати свій захист або з'явитися на слухання по справі?

Належні повідомлення стосовно призначення арбітра або арбітражного розгляду розглядаються як конкретні прояви загального принципу, згідно з яким кожна сторона має можливість подати свої аргументи і пояснення щодо суті спору.

Під час розгляду даного питання важливо визначити: чи були у сторони, проти якої виконується арбітражне рішення, фактичні перепони при поданні своїх аргументів у процесі арбітражного розгляду. Більшість вивчених справ, у яких аргументом проти виконання арбітражного рішення була неможливість подання пояснень в арбітражному процесі відповідно до ст. У(1)(Ь), свідчать про те, що така позиція захисту рідко буває успішною. Стосовно арбітражу під егідою СІЕТАС відповідач аргументував перед Вищим Судом Гонконгу, що він не зміг подати свої аргументи щодо сум з посиланням на абзац в арбітражному рішенні, який стосується розрахунку збитків «завдяки незалежному розгляду». Суд відхилив аргумент на підставі того, що відповідач мав достатньо можливості подати свої власні докази щодо цих сум'.

Підстави, передбачені ст. У(1)(с) Конвенції. Підстави для відмови у виконанні арбітражного рішення, які містяться у ст. У(1)(с) Конвенції, передбачають, що арбітражне рішення винесено щодо спору, який не передбачений або не підпадає під умови арбітраж-

' Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1996. - Vol.21 - P. 542-545.

133

ної угоди або арбітражного застереження в договорі, чи містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою чи застереженням, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою чи застереженням, тоді та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, охоплених арбітражною угодою чи арбітражним застереженням в договорі, може бути визнана і виконана1.

Підстави, передбачені ст. V(l)(c) Конвенції, поділяються на дві категорії. Перша категорія стосується арбітражних рішень щодо спорів, не передбачених арбітражною угодою. В такому разі завжди має місце перевищення складом арбітражного суду своїх повноважень, джерелом і основою яких є арбітражна угода. Друга категорія стосується випадків, коли склад арбітражного суду виходить за межі, встановлені арбітражною угодою. В цьому разі Конвенція допускає можливість часткового виконання арбітражного рішення, винесеного в межах арбітражної угоди. Умовою часткового виконання арбітражного рішення є те, що постанови, винесені в межах повноважень арбітрів, можуть бути відокремлені від постанов, винесених поза межами повноважень арбітрів.

Стаття V(l)(c) не стосується випадків, коли арбітр зовсім не мав повноважень через відсутність чинної арбітражної угоди. Такий випадок повинен розглядатися згідно з підставою, передбаченою ст. V(l)(a) Конвенції. Підстава, передбачена ст. V(l)(c), стосується тих випадків, коли сама арбітражна угода є чинною, а арбітражний суд виніс рішення з питань, що не були передбачені арбітражною угодою або не підпадали під дію даної арбітражної угоди.

У судових рішеннях, які були досліджені у зв'язку із застосуванням підстав, передбачених ст. V(l)(c) Конвенції, суди практично завжди відмовляли у задоволенні доводів відповідача, який, посилаючись на те, що склад третейського суду перевищив свої повноваження, вимагав відмовити у виконанні арбітражного рішення в цілому.

Підстави, передбачені ст. V(l)(d) Конвенції. Підстави для відмови у визнанні та виконанні іноземних арбітражних рішень, які містяться у ст. V(l)(d) Конвенції, передбачають, що склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді сторін або за відсутності такої не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж2. Ці підстави визначають правило, за яким у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо відповідач може довести, що формування складу третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді сторін або за відсутності уго-

' Див.: Нью-Йоркская конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных арбитражных решений 1958 г. // Регистр текстов международных конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. — Том II. R.73V.3. — Нью-Йорк, 1973. — С. 35.

1 Див.: Там само.

134

ди з таких питань не відповідали закону країни місця арбітражу. Так само, як і стосовно підстав, передбачених ст. V(l)(a), Конвенція віддає перевагу автономії волі сторін у визначенні закону, що має застосовуватися, перед уніфікованою колізійною нормою, яка відсилає до законодавства країни місця арбітражу.

Порівняно з підходами, покладеними в основу Нью-Йоркської конвенції, згідно з попередньою Женевською конвенцією 1927 р. у виконанні арбітражного рішення могло бути відмовлено, якщо формування третейського суду або арбітражна процедура здійснювалися не у відповідності з угодою сторін та з законом країни місця арбітражу. Так, необхідною умовою визнання та виконання арбітражного рішення згідно з п. с) ст. 1 Женевської конвенції є те, що рішення було винесене арбітражним судом, передбаченим домовленістю про арбітраж чи сформованим у порядку, узгодженому сторонами, і згідно з законом, який регулює арбітражну процедуру'. Таким чином, Женевська конвенція вимагала, щоб арбітражне рішення було винесене як згідно з угодою сторін (визнання принципу автономії волі сторін), так і згідно з процесуальними нормами законодавства країни місця арбітражу.

Міжнародна торгова палата (МТП), яка взяла на себе ініціативу розробки проекту нової Конвенції з питань виконання іноземних арбітражних рішень, вважала, що один з основних недоліків Женевської конвенції полягає в тому, що вона передбачала можливість виконання тільки тих арбітражних рішень, які були винесені у цілковитій відповідності з процесуальним законодавством країни місця арбітражу. Намагаючись уникнути такої жорсткої прив'язки до закону місця проведення арбітражу, МТП запропонувала у 1955 р. проект Конвенції з питань виконання справді міжнародних арбітражних рішень, тобто тих арбітражних рішень, які б зовсім не регулювались національним законодавством про арбітраж. Такий проект викликав заперечення розробників Конвенції 1958 р., які замінили поняття «міжнародне рішення» на поняття «іноземне рішення», зробивши посилання у ст. V(l) на застосування національного законодавства про арбітраж.

Підстави, передбачені ст. V(l)(e) Конвенції. Стаття V(l)(e) Конвенції передбачає як підставу для відмови у визнанні і виконанні іноземного арбітражного рішення наявність того, що рішення ще не стало обов'язковим для сторін або було скасоване чи призупинене виконанням компетентною владою країни, де його було винесено, або країни, закон якої застосовувався.

Перша частина даної статті, яка говорить: «рішення ще не стало обов'язковим для сторін...», передбачає насамперед, що у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо сторона,

' Див.: Конвенция об исполнении иностранных арбитражных решений 1927 г. // Регистр текстов международных конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. — Том П. ЮЗУ.З. — Нью-Йорк, 1973. - С. 14-19.

135

проти якої виконується арбітражне рішення, доведе, що це арбітражне рішення не стало обов'язковим для сторін.

Попередниця Конвенції 1958 р. — Женевська конвенція 1927 р. — вимагала, щоб арбітражне рішення стало «остаточним» у країні його винесення. Вислів «остаточне в країні, в якій воно було винесене», тлумачився в той час багатьма судами, що застосовували положення цієї Конвенції, як вимога отримання дозволу на виконання (exequatur), який мав видаватися судом країни винесення арбітражного рішення.

Так як в країні, де вимагалося виконання арбітражного рішення, також необхідно було отримати дозвіл на виконання, то застосування положень Конвенції 1927 р. на практиці перетворилось у систему так званої подвійної екзекватури. Суть її полягала в тому, що необхідно було отримати фактично два дозволи: один у країні місця винесення арбітражного рішення, другий — у країні місця виконання цього арбітражного рішення. Система подвійної екзекватури або система подвійного дозволу на виконання арбітражних рішень піддавалася серйозній критиці протягом всього періоду дії Конвенції 1927 р.

Розробники Нью-Йоркської конвенції, розглядаючи систему подвійної екзекватури як дуже громіздку, скасували її, передбачивши вимогу обов'язковості рішення для сторін спору. Різниця в підходах полягала в тому, що Женевська конвенція вимагала, щоб рішення стало обов'язковим у країні місця винесення з огляду на можливі процедури його скасування та оскарження, а Нью-Йоркська конвенція вимагала «обов'язковості рішення для сторін» з огляду на його обов'язковість для сторін. Внаслідок цього ніякого дозволу на виконання арбітражного рішення в країні його винесення згідно з положеннями Нью-Йоркської конвенції не вимагається. Цей підхід, який закріпив скасування принципу подвійної екзекватури, практично одностайно підтверджений судовою практикою різних держав.

У контексті термінології, що застосовується в конвенціях 1927 р. та 1958 р. для визначення остаточності і обов'язковості арбітражних рішень, необхідно стисло зупинитися на деяких невідповідностях, що мають місце в російськомовних текстах обох конвенцій. Російський переклад Конвенції 1927 р. містить таку редакцію пункту с) ст. 1: «решение стало окончательным в стране, в которой оно было вынесено...»'. Російський текст ст. V(l)(e) Конвенції 1958 р. дає таку редакцію: «решение еще не стало окончательным»2,

1 Див.: Конвенция об исполнении иностранных арбитражных решений 1927 г. // Регистр текстов международных конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. — Том II. К.73У.З. — Нью-Йорк, 1973. - С. 14-19.

2 Див.: Нью-Йоркская конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных арбитражных решений 1958 г. // Регистр текстов международных конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. — Том II. Я.73У.З. — Нью-Йорк, 1973. — С. 35.

136

хоча англійський текст Конвенції 1958 р. містить слово «binding», що означає російською мовою «обязательный», а українською мовою — «обов'язковий» і не може перекладатися будь-яким іншим чином.

Очевидно, під час перекладу тексту Конвенції 1958 р. з англійської на російську мову була допущена неточність, у результаті чого і Конвенція 1927 p., і Конвенція 1958 р. містять одне і теж слово, яке має в цих конвенціях різний зміст і значення. Також слід зазначити, що Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» дає таку редакцію відповідного положення ст. 36: «рішення ще не стало обов'язковим», а в частині D доповіді Генерального секретаря, яка стосується дослідження застосування Конвенції 1958 p., сказано: «Згідно з пунктом 1(e) статті V у визнанні і виконанні може бути відмовлено, якщо «рішення ще не стало остаточним для сторін або було скасовано чи призупинено його виконання компетентною владою країни, де воно було винесено, або країни, закон якої застосовується»'.

Таким чином, помилка, допущена в російському тексті Конвенції 1958 p., була повторена в доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченій практиці застосування даної Конвенції. Враховуючи той факт, що не існує автентичного перекладу Конвенції 1958 р. українською мовою, і на практиці в Україні застосовується російський текст Конвенції, який, як було показано вище, страждає певними неточностями, відповідні державні органи України під час підготовки та видання офіційних текстів міжнародних договорів українською мовою повинні мати це на увазі. Зазначена проблема може вводити в оману як дослідників і практикуючих юристів, так і суддів, які розглядають справи щодо визнання і виконання іноземних арбітражних рішень на території України.

Повертаючись до практики застосування Конвенції 1958 p., слід зазначити, що, застосовуючи підставу, передбачену ст. V(l)(e) Конвенції, для відмови у виконанні арбітражних рішень, суди по-різному ставляться до відповіді на запитання: повинна «обов'язковість» визначатися згідно з правом, що застосовується до арбітражного рішення чи вона може визначатися автономним способом, тобто незалежно від того права, що застосовується до арбітражного рішення? Часто суди досліджують застосовне право для того, щоб винести рішення щодо того, чи стало арбітражне рішення обов'язковим згідно з цим правом. Наприклад, Паризький суд розглянув німецьке арбітражне законодавство, згідно з яким арбітражне рішення стає обов'язковим тільки в тому разі, якщо воно депоноване в суді того району, в якому арбітражне рішення було винесено. Суд вирішив, що арбітражне рішення стало обов'язко-

' Доклад Генерального секретаря ООН на Конференции ООН по международному торговому арбитражу // Ежегодник Комиссии Организации Объединенных Наций по праву международной торговли. — 1970. — А/ €N.9/21/ - С. 318.

137

вим, так як воно було депоновано в суді Гамбурга, де рішення було винесене1.

Інші суди трактують слово «обов'язковий» без відсилань до застосовного права, зважаючи при цьому на те, що арбітражне рішення більше не відкрито для дійсного оскарження по суті у іншій арбітражній інстанції або в суді2.

Аргументом на підтримку автономності тлумачення «обов'язковості» без посилань на право, що має застосовуватися, є така обставина. Якщо припустити, що право, яке застосовується, передбачає, що арбітражне рішення стає обов'язковим тільки після отримання дозволу на виконання, який видається судом країни місця винесення арбітражного рішення, то подвійна екзекватура справді буде введена в практику застосування Конвенції 1958 р. і, таким чином, зруйнує намагання її розробників скасувати подвійну екзекватуру. Автономність тлумачення має і ту перевагу, що завдяки їй не потрібно виконувати вимоги, які існують в країні місця винесення рішення, такі як депонування в суді або навіть отримання дозволу на виконання, адже ці вимоги є обтяжливими для виконання арбітражного рішення за кордоном. Наведена аргументація підтверджується судовою практикою багатьох країн.

Друга категорія підстав, зазначених у ст. У(1)(е) Конвенції, передбачає, що у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо сторона, проти якої винесене арбітражне рішення, доведе, що арбітражне рішення було скасоване судом країни, в якій або згідно з законодавством якої арбітражне рішення було винесене. Відповідно до ст. VI Конвенції 1958 р. суд може відкласти вирішення питання щодо виконання арбітражного рішення, якщо відповідач розпочав процедуру скасування арбітражного рішення в країні винесення рішення або в країні, закон якої застосовувався. Стаття VI дає пряме відсилання на ст. У(1)(е) Конвенції, і тому визначена в ст. У(1)(е) прив'язка стосовно компетентної влади повинна застосовуватися у зв'язку зі ст. VI Конвенції. Таким чином, підставою для відмови у виконанні арбітражного рішення може бути тільки те, що арбітражне рішення скасовано, тобто компетентною владою винесене рішення про скасування цього арбітражного рішення. Порушення справи про скасування арбітражного рішення само по собі не може розглядатися як підстава для відмови у виконанні даного арбітражного рішення, а лише як умова, за наявності якої суд країни місця виконання арбітражного рішення може відкласти розгляд питання про його виконання на підставі ст. VI Конвенції, і тільки тоді, коли буде вважати це за доцільне.

Практика свідчить, що дії, пов'язані зі скасуванням арбітражного рішення в країні його винесення, рідко є вдалими.

1 Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1977. - Vol.2. — P. 244.

2 Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1979. - Vol.4. - P. 275-277.; 1981. - Vol.6. - P. 237-242.

138

Сама Нью-Йоркська конвенція не містить норм, які стосуються процедури скасування арбітражних рішень, однак вона закріплює принцип, згідно з яким тільки компетентна влада країни, в якій чи за законом якої арбітражне рішення було винесене, має виключну компетенцію з питань скасування арбітражного рішення. Суди в інших Договірних державах можуть згідно з Конвенцією тільки надавати чи ненадавати дозвіл на виконання арбітражних рішень в межах їх юрисдикції. Скасування арбітражного рішення в одній країні має екстериторіальний ефект, так як запобігає його виконанню в будь-якій іншій Договірній державі на підставі ст. У(1)(е) Конвенції. На противагу скасуванню арбітражного рішення в країні його винесення відмова у виконанні арбітражного рішення обмежена територією країни, суд якої відмовив у його виконанні і, відповідно, суди інших Договірних держав юридично не зв'язані такою відмовою.

Визначення поняття «компетентна влада», передбаченого ст. У(1)(е) Конвенції, є дуже важливим. Зважаючи на те, що Конвенція не визначила статусу органів, на які покладені функції, передбачені ст. V, вважаю, що визначення таких органів віднесено до компетенції кожної з держав-учасниць. Приклади із судової практики, що стосуються визначення компетентного органу в розумінні ст. У(1)(е) Конвенції, підтверджують це. Так, Вищий Суд Квін-сленда в Австралії виніс рішення, що таким органом є не арбітр, а суд: «Суд країни, який має повноваження загального нагляду над місцевими арбітражами, може за певних обставин скасувати або тимчасово зупинити арбітражне рішення, яке визначає права сторін»'.

Третя категорія підстав, зазначених у ст. У(1)(е) Конвенції, також передбачає, що у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо сторона, проти якої винесено дане рішення, доведе, що арбітражне рішення було призупинене судом країни, в якій або згідно з законом якої воно було винесене. Відповідно до ст. VI Конвенції суд може відкласти вирішення питання щодо виконання арбітражного рішення, якщо відповідач розпочав процедуру призупинення арбітражного рішення або в країні винесення рішення, або в країні, закон якої застосовувався. Як і при скасуванні арбітражного рішення, підставою для відмови у виконанні арбітражного рішення може бути тільки те, що арбітражне рішення призупинено, тобто винесене рішення компетентної влади щодо його призупинення. Порушення справи щодо призупинення арбітражного рішення само по собі не може розглядатися як підстава для відмови у виконанні арбітражного рішення, а лише як умова, за наявності якої суд країни місця виконання арбітражного рішення може відкласти вирішення питання щодо його виконання на підставі ст. VI Конвенції, і тільки тоді, якщо буде вважати це за доцільне.

' Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1995. - Vol.20. - P. 542-549.

139

Із тексту Конвенції не випливає, що мали на увазі її укладачі під поняттям «призупинення арбітражного рішення». Найімовірніше, це стосується призупинення можливості виконання або призупинення виконання арбітражного рішення судом країни винесення.

Як було зазначено више, підстави для відмови у виконанні арбітражних рішень, передбачені ст. У(1)(е) Конвенції 1958 р., певним чином пов'язані з положеннями ст. IX Європейської конвенції, присвяченої питанням скасування арбітражних рішень у країні, в якій це арбітражне рішення було винесено. Зміст даної статті можна коротко сформулювати таким чином: якщо в одній із держав — учасниць Європейської конвенції арбітражне рішення було скасовано за однією з підстав, передбачених ст. IX цієї Конвенції, то таке скасування буде вважатися підставою для відмови у виконанні такого арбітражного рішення в інших державах, які водночас є учасницями як Європейської, так і Нью-Йоркської конвенцій.

Ці положення Європейської конвенції так були прокоментовані в доповіді спеціального доповідача ООН І. Нестора:

Справді, в підпункті е) п. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції міститься ще одна підстава, яка може стати мотивом для відмови у визнанні і виконанні рішення: згідно з вищезазначеним текстом можна відмовляти у визнанні і виконанні рішення на прохання сторони, проти якої це рішення винесено, якщо рішення ще не стало остаточним для сторін чи скасовано, чи призупинено компетентною владою країни, де воно було винесено, або країни, закон якої застосовувався. Це положення надає скасуванню рішення в тій країні, де воно було винесено, абсолютного характеру незалежно від підстави, за якою це рішення було скасоване. В Європейській конвенції 1961 р. подібного положення не передбачено, тому система, передбачена п. 1 ст. IX цієї Конвенції, є певним прогресом поріїзняно з Нью-Йоркською конвенцією. Справді, скорочуючи у відносинах між державами — учасницями Європейської конвенції число підстав для скасування іноземних арбітражних ріїиень, ця Конвенція значною мірою, навіть починаючи з моменту приведення рішення у виконання, ліквідовує можливості використання певних протипоказаних шляхів, до яких у деяких випадках буде схильна вдаватися сторона, що програла справу»'.

У логічному зв'язку з нормами ст. V Нью-Йоркської конвенції і, перш за все, нормами ст. У(1)(е), перебувають норми ст. VI Конвенції, яка визначає процедури відкладання надання дозволу на виконання арбітражних рішень.

Статтею VI Конвенції передбачені випадки, коли в ході визнання і виконання арбітражного рішення в одній країні, в країні його

' Див.: Доклад Специального докладчика Иона Нестора (Румыния): проблемы, касающиеся применения и толкования существующих международных многосторонних конвенций, действующих в области международного коммерческого арбитража, и связанные с этим вопросы // Ежегодник Комиссии Организации Объединенных Наций по праву международной торговли. - 1972. - Т. Ш. А/ СМ.9/64. - С. 278.

140

винесення або в країні, закон якої застосовувався, було порушено справу про скасування чи призупинення виконання даного арбітражного рішення. Згідно з положеннями ст. VI, якщо скасування чи призупинення виконання арбітражного рішення вимагається в країні, в якій чи за законом якої арбітражне рішення було винесено, суд країни місця виконання може відкласти вирішення питання про виконання цього рішення.

Зміст статті вказує на те, що суд має відповідні повноваження призупинити розгляд справи про виконання арбітражного рішення, керуючись при цьому міркуваннями доцільності більшою мірою, ніж чітко виписаними правовими критеріями, а також наказати стороні, яка порушила процедуру скасування чи призупинення арбітражного рішення, надати необхідне забезпечення. Як приклад можна навести рішення окружного суду штату Огайо, який підтвердив свої повноваження, зазначивши, що ст. VI Конвенції надає суду «невідчужуване право власного розсуду в рамках вирішення питань, передбачених статтею VI Конвенції»1. Необхідно зазначити, що ст. VI застосовується тільки в тих випадках, коли процедуру скасування чи призупинення виконання арбітражного рішення здійснено в країні його винесення чи в країні, право якої застосовувалося. Якщо в результаті розгляду відповідного клопотання арбітражне рішення буде скасоване або призупинене в країні його винесення, то у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на підставі ст. У(1)(е) Конвенції в будь-якій країні, де дане рішення може бути пред'явлене до виконання.

Незрозумілим залишається тільки одне положення ст. У(1)(е) Конвенції, на яке також є посилання у ст. VI Конвенції. Мова йде про посилання на компетентну владу країни, де арбітражне рішення було винесено, або країну, закон якої застосовувався. І якщо цілком ясно, що становить собою поняття «компетентна влада країни, де арбітражне рішення було винесено», то поняття «компетентна влада країни, закон якої застосовується», не має чіткого визначення. В силу цього суди схильні застосовувати лише прив'язку до місця винесення арбітражного рішення. Наприклад, у справі про скасування арбітражного рішення касаційний суд в Хертогенбош (Нідерланди) відмовився прийняти клопотання сторони про скасування арбітражного рішення відповідно до ст. VI Конвенції, так як було з'ясовано, що дії по скасуванню не були ініційовані в країні винесення арбітражного рішення2. Стосовно арбітражного рішення, винесеного в Брюсселі, сторона, яка програла, ініціювала процедуру скасування в суді Люксембурга. Суд Люксембурга відмовив у клопотанні щодо призупинення цього арбітражного рішення згідно зі ст. VI Конвенції, зазначивши, що «компетентним органом» є суд в країні винесення арбітражного рішення, якою в даній справі

1 Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1982. - Vol.7. - P. 382.

2 Див.: Там само. - 1996. - Vol.21. - P. 643-648.

141

є Бельгія, де ніяких дій по скасуванню не було розпочато, і що неістотним є те, що такі дії несумісні з Бельгійським процесуальним кодексом'.

Останнє питання, яке необхідно з'ясувати щодо права державних судів призупиняти виконання арбітражних рішень, як це передбачено у ст. VI Конвенції, стосується переліку підстав, за наявності яких державний суд може відкласти або призупинити його виконання. Чи має суд право відкласти чи призупинити виконання арбітражного рішення в інших випадках, ніж ті, які зазначені в ст. VI Конвенції? Ця проблема час від часу постає в процесі розгляду справ про виконання іноземних арбітражних рішень і знаходить своє вирішення у відповідних судових рішеннях. Досліджена практика судів різних держав-учасниць Конвенції свідчить про те, що положення ст. VI Конвенції тлумачаться судами обмежувально, тобто підстави для застосування обмежуються випадками, прямо передбаченими в цій статті.

Підстави, передбачені ст. V(2) Конвенції. Розглянувши підстави для відмови у визнанні та виконанні іноземних арбітражних рішень, передбачених ст. V(l) Нью-Йоркської конвенції, перейдімо до розгляду підстав, передбачених ч. 2 ст. V Конвенції.

Такими підставами є випадки, коли:

• об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законом країни, де вимагається визнання і виконання (ст. V(2)(a));

• визнання і виконання арбітражного рішення суперечить публічному порядку країни, де вимагається його виконання (ст. V(2)(b)).

На відміну від підстав для відмови у виконанні арбітражного рішення, зазначених у ст. V(l) Конвенції, застосування підстав, передбачених ст. V(2) Конвенції, можливе з власної ініціативи суду. Таким чином, з одного боку, положення ст. V(2) Конвенції можна розглядати як дозвіл компетентної влади країни місця виконання іноземного арбітражного рішення застосовувати ці підстави з її власної ініціативи, а з іншого боку, можна розглядати як припис або як обов'язок компетентної влади перевіряти кожне арбітражне рішення на предмет його відповідності вимогам ст. V(2). Таким чином, норму ст. V(2) треба розглядати як форму контролю з боку держави за дотриманням суттєвих вимог законодавства країни місця виконання (припустимість арбітражної угоди та несуперечність публічному порядку).

Стаття V(2)(a) дозволяє суду країни виконання арбітражного рішення відмовити у його виконанні на власний розсуд, якщо предмет спору не може бути предметом арбітражного розгляду згідно з законодавством місця знаходження даного суду, тобто суду країни виконання рішення. Цю підставу, незважаючи на те, що її в Конвенції виділено окремо, можна розглядати як додаткову до підста-

1 Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1996. - Vol. 21. — P. 617—626.

142

ви, передбаченої ст. V(2)(b). Такий підхід грунтується на тому, що визначення переліку спорів або кола правовідносин, спори з яких можуть за згодою сторін передаватися на розгляд до арбітражу, є прерогативою публічної влади кожної держави і в силу цього — складовою публічного порядку цієї держави. Неможливість, продиктована законом певної країни, піддавати арбітражному розгляду певні спори, відображає спеціальні національні інтереси, спрямовані на те, щоб дані спори розглядалися виключно в державних судах, а не шляхом арбітражу. Таким чином, необхідно розглядати цю підставу як складову внутрішнього публічного порядку кожної країни, порушення якого або невідповідність якому також є підставою для відмови у виконанні.

Стосовно застосування підстави для відмови у визнанні і виконанні арбітражного рішення, передбаченої ст. V(2)(b) Нью-Йорк-ської конвенції, цікавою є думка, висловлена у розділі F доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченому дослідженню застосування і тлумачення Конвенції 1958 p.: «Та сама обмежувальна тенденція досить чітко виявляється в рішеннях, що стосуються підстави, пов'язаної з публічним порядком. В даному разі коливання виявляються у проведенні відмінностей між міжнародним публічним порядком і внутрішнім публічним порядком...». Зважаючи на не-розробленість у вітчизняній науці понять міжнародного публічного порядку в цілому та співвідношення між міжнародним та внутрішнім публічним порядком зокрема, необхідно більш детально зупинитися на цьому питанні.

Професор Ван ден Берг у своїх коментарях до Конвенції 1958 р. дає таке визначення відмінностям між внутрішнім і міжнародним публічним порядком: «Відмінність між внутрішнім і міжнародним публічним порядком полягає в тому, що те, що притаманно публічному порядку у внутрішніх відносинах, не обов'язково є притаманним публічному порядку у міжнародних відносинах»'. Відмінність обумовлена різними цілями внутрішніх і міжнародних відносин. Практика свідчить, що кількість справ щодо виконання арбітражних рішень, які підпадають під публічний порядок у міжнародних відносинах, значно менша, ніж справ, які підпадають під публічний порядок у внутрішніх відносинах різних держав. У справах щодо виконання арбітражних рішень, які підпадають під дію Нью-Йоркської конвенції, відмінність, що вище встановлена, набуває все більшого визнання судами різних країн. Вони застосовують її як до питань можливості розв'язувати ті чи інші спори арбітражним шляхом (підстава (а) ст. V(2), так і до інших питань публічного порядку (підстава (Ь) ст. V(2)). Прикладом останнього є рішення Верховного Суду США у справі Scherk v. Alberto-Culver Сог. В цій справі Верховний Суд заявив, що хоча опори, які випливають

1 Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1996. - Vol. 20. - P. 800.

1 Див.: Там само. - 1976. — Vol. 1. - P. 203.

143

угод з цінними паперами, не можуть бути передані до арбітражу, якщо контракт є внутрішнім, але спори, що випливають з угод з цінними паперами, можуть бути передані на розгляд до арбітражу, якщо контракт є міжнародним. Так само Верховний Суд США у справі Soler v. Mitsubishi вирішив, що хоча позови, які стосуються антитрастового законодавства, традиційно розглядаються судами в США як неспроможні для врегулювання арбітражем, вони можуть бути в будь-якому випадку представлені для розв'язання в арбітражі в міжнародному контексті1.

Прикладом застосування на практиці відмінності між внутрішнім і міжнародним публічним порядком в інших справах (підстава ст. V(2)(b)) є наявність арбітражного рішення без мотивування. В більшості країн континентального права імперативним є те, що арбітражне рішення повинно містити мотиви, на підставі яких воно винесене. Така ж вимога, наприклад, закріплена в Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж», ст. 31 якого зазначає, що «в арбітражному рішенні повинні бути вказані мотиви, на яких воно базується...». Міститься ця вимога і у ст. VIII Європейської конвенції. На противагу в деяких країнах прецедентного права звичайною є відсутність імперативних вимог щодо необхідності мотивування арбітражного рішення. Застосовуючи відмінність між внутрішнім і міжнародним публічним порядком, суди країн, відповідно до законодавства яких наявність мотивів арбітражного рішення є імперативом, виконують арбітражні рішення, винесені в країнах, в яких такі арбітражні рішення є дійсними і без мотивувальної частини.

Застосування відмінності між внутрішнім і міжнародним публічним порядком у справах, що підпадають під дію Нью-Йоркської конвенції, може також розглядатися як результат застосування загального правила обмежувального тлумачення підстав для відмови у виконанні арбітражних рішень відповідно до ст. V Конвенції. Як заявив Американський касаційний суд другого округу у справі Parsons & Whittenmore v. RACTA, у виконанні арбітражного рішення повинно бути відмовлено тільки, якщо «будуть порушуватися основні положення кодексу моралі і справедливості держави місця знаходження суду».

В іншій справі твердження сторони, що арбітражне рішення, яке було винесено в Лондоні, порушує публічний порядок в Марокко внаслідок того, що марокканська сторона не є юридичною особою, касаційний суд в Касабланці зазначив, що «...тут слід торкатися принципів міжнародного публічного порядку, так як спір виник відповідно до міжнародної комерційної угоди, яка лежить в основі виконання арбітражного рішення»2.

Верховний Суд Кореї зазначив стосовно ст. V(2)(b) Конвенції, що «основний принцип цього положення — це захист фундамен-

' Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1986. - Vol. 11. — P. 555-566.

2 Див.: Там само. - 1996. — Vol. 21. - P. 627-631.

144

тальних моральних переконань і соціального порядку країни, в якій вимагається визнання і виконання арбітражного рішення, від заподіяння шкоди таким визнанням і виконанням. Так як належна увага має бути приділена стабільності міжнародного комерційного порядку, а також внутрішній стабільності, це положення повинно тлумачитися стисло»'. «Якщо застосовуються іноземні юридичні правила, і арбітражне рішення порушує імперативні положення корейського законодавства, таке порушення не обов'язково становить підставу для відмови. Тільки якщо конкретний результат визнання такого арбітражного рішення суперечить моральності та іншим положенням соціального порядку Кореї, в його визнанні і виконанні буде відмовлено»2.

Верховний Суд Індії, торкаючись питань публічного порядку, виніс дуже детально аргументоване рішення: «...Для того, щоб використати заборону публічної політики, виконання арбітражного рішення повинно зачіпати дещо більше, ніж порушення законодавства Індії. Так як Акт про іноземні арбітражні рішення Індії стосується визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, до яких застосовуються принципи міжнародного приватного права, вираз «публічний порядок» у розділі 7(1)(Ь)(іі) Акта про іноземні арбітражні рішення має обов'язково тлумачитися в тому розумінні, в якому застосовується доктрина публічного порядку у сфері міжнародного приватного права. Застосовуючи зазначений критерій, необхідно пам'ятати, що у виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено на підставі протиріччя публічному порядку, якщо таке виконання буде суперечити:

(i) фундаментальному порядку індійського законодавства; або

(ii) інтересам Індії; або

(iii) справедливості і моралі»3.

Підсумовуючи практику застосування судами різних країн підстави, передбаченої ст. У(2)(Ь) Конвенції, можна визначити такі основні порушення арбітражного процесу, які найбільш часто зустрічаються в судовій практиці різних держав, як підстави для відмови у виконанні арбітражного рішення на основі порушення публічного порядку.

До першої можна віднести ненадання рівної можливості сторонам викласти свою позицію.

Належний арбітражний процес, який відповідає публічному порядку, включає в себе фундаментальний принцип, що сторони мають рівну можливість викласти свою позицію. Цей принцип потребує, щоб кожній стороні було ефективно запропоновано таку можливість. Але якщо після відповідного повідомлення сторона відмовляється брати участь або залишається неактивною в арбітражі,

1 Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1992. - Vol. 17: - P. 568-571.

2 Див.: Там само. - 1996. - Vol.21. - P. 612-616. ' Див.: Там само. - 1995. — Vol.20. — P. 659-661.

145

це повинно розглядатися як умисна відмова сторони скористатися можливістю участі в арбітражі. Неучасть в арбітражі після надання належного повідомлення беззастережно розглядається судами як відсутність заборони на виконання конвенційного арбітражного рішення. Іншими словами, складовою частиною належного процесу поряд з зазначеним вище є також активна участь сторін у процесі розгляду справи.

До другої можна віднести неупередженість арбітра.

Неупередженість арбітра є фундаментальною умовою кожного арбітражного процесу. Ця умова вимагає, щоб арбітр не мав персональної зацікавленості у справі і був не залежним від сторін.

Однозначно підтверджуючи цей принцип у справах, вирішених згідно з Конвенцією, суди в цілому розрізняють випадки, в яких існують обставини, що можуть створити недолік неупередженості арбітра (так звана «приписувана упередженість» або «поява упередженого ставлення»), і випадки, в яких арбітр неефективно діяв у не-упередженій манері («справжнє упереджене ставлення»). Як правило, тільки в останньому випадку суди готові відмовляти у виконанні арбітражного рішення.

У ряді справ суди визнавали, що факт створення і формування третейських судів у багатьох східноєвропейських соціалістичних країнах (в яких арбітри могли бути обрані виключно з переліку, який складався із громадян конкретної соціалістичної країни) не є сам по собі порушенням публічного порядку в тому, що стосується неупередженості арбітрів.

Під час розгляду справи Верховним Судом Японії японський відповідач стверджував стосовно арбітражу, який мав місце в Бей-джінгу, що позивач є прибутковою організацією, яка належить до Економічного і торгового відділу Народної Республіки Китай, який є материнською організацією Китайської міжнародної економічної і торгової комісії, яка, в свою чергу, є материнською компанією СІЕТАС, і що таким чином неупередженого рішення в цьому арбітражі не варто очікувати. Верховний Суд Японії встановив: «Суду добре відомо, що СІЕТАС є єдиною арбітражною комісією і постійно діючою організацією для міжнародного арбітражу в Народній Республіці Китай. Таким чином, не можна сказати, що існує недолік упередженості тільки тому, що китайський позивач є однією з компаній, що контролюється урядом Китаю»1.

До третього порушення можна віднести відсутність мотивувальної частини в арбітражному рішенні.

Як вже було зазначено вище, арбітражне законодавство багатьох країн, а також положення Європейської конвенції приписують імперативне правило, згідно з яким арбітражне рішення повинно містити мотивувальну частину, на підставі якої арбітражне рішення винесене. В цих країнах такий принцип розглядається як фун-

' Див.: Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International, 1995. - Vol. 20. - P. 573-574

146

даментальний, що надає сторонам можливість бути інформованими про те, яким чином була втілена справедливість у їх справі. На противагу цьому в деяких країнах загального права звичною є відсутність мотивувальної частини в арбітражному рішенні. Застосовуючи відмінність між внутрішнім і міжнародним публічним порядком, суди багатьох країн, згідно з законодавством яких наявність мотивувальної частини в арбітражному рішенні є імперативною, як правило, виконують арбітражні рішення без зазначення мотивів, винесені в країнах, в яких такі рішення є дійсними, тобто в країнах, законодавство яких не вимагає обов'язковості мотивування арбітражного або судового рішення. Як приклад такої позиції судів можна навести рішення президента окружного суду у Роттердамі, в якому він відмовився визнати аргументи захисту, засновані на факті порушення публічного порядку на тій підставі, що в арбітражному рішенні мотивувальна частина була відсутня, так як він виявив, що сторони домовились про те, що мотивувальна частина не повинна вказуватися стосовно арбітражного рішення, винесеного в Ізраїлі. Таким чином, суд визнав дійсним арбітражне рішення, яке було винесене з порушенням вимог щодо мотивування такого рішення, посилаючись при цьому на угоду сторін спору, що, очевидно, не могло мати місця у разі внутрішнього арбітражу.

9.2. Національно-правове регулювання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень

9.2.1. Джерела правових норм, які регулюють порядок виконання іноземних арбітражних рішень в Україні

Джерелами норм, що регулюють питання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, є міжнародні договори, внутрішнє законодавство держав, а також судова практика і доктрина в тих країнах, у яких вони визнаються джерелом права.

Міжнародні договори і, перш за все, багатосторонні міжнародні договори (конвенції), відіграють значну роль у правовому регулюванні багатьох аспектів міжнародного комерційного арбітражу в цілому і питань визнання і виконання іноземних арбітражних рішень зокрема.

До багатосторонніх міжнародних договорів у сфері міжнародного комерційного арбітражу належать, перш за все, женевський Протокол про арбітражні застереження 1923 р., Женевська конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень 1927 р., Нью-Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р., Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., а також Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційній арбітраж1.

1 Див.: Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1975 p., International Arbitration and Dispute Resolution Directory 2000. — Martindale-Hubbell International.

147

Україна як лравонаступниця Української PCP за міжнародними договорами, укладеними Українською PCP1, є учасницею Нью-Йоркської конвенції 1958 p., яку Українська PCP ратифікувала у 1960 p., і Європейської конвенції 1961 p., яку Українська PCP ратифікувала у 1963 р.

Відповідно до ст. 9 Конституції України норми міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є складовою частиною національного законодавства України і тому є обов'язковими для виконання на всій території України. В силу того, що вказані дві конвенції були ратифіковані Українською PCP, то згідно з Законом України «Про правонаступниц-тво України» положення Нью-Йоркської і Європейської конвенцій є положеннями законодавства України, які мають обов'язковий характер і повинні застосовуватися як норми національного права України.

Національними, тобто суто внутрішніми правовими актами окремих держав, що регулюють міжнародний комерційний арбітраж в цілому і визнання та виконання іноземних арбітражних рішень зокрема, є цивільні процесуальні кодекси, спеціальні закони, інші нормативні акти.

На національно-правовому рівні питання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень в Україні регулюються положеннями законів України «Про міжнародний комерційний арбітраж», «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів»2, відповідними нормами ЦПК України, Закону України «Про виконавче провадження» та деякими іншими внутрішніми нормативними актами України.

9.2.2. Процесуальні аспекти визнання і виконання іноземних арбітражних рішень в Україні

Процесуальні аспекти визнання і виконання іноземних арбітражних рішень в Україні регулюються, перш за все, положеннями законів України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», «Про міжнародний комерційний арбітраж», а також нормами ЦПК України і Закону України «Про виконавче провадження».

Розгляньмо більш детально Закон України від 29 листопада 2001 р. «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», який є спеціальним нормативним актом, присвяченим регулюванню правовідносин, що виникають при визнанні та виконанні на території України як рішень іноземних судів, так і рішень міжнародних комерційних арбітражів. Цей Закон набрав чинності на початку 2002 р. і замінив Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. «Про визнання і виконання в СРСР рішень

1 Див.: Стаття 3 Закону України «Про правонаступництво України» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 46. — Ст. 617.

2 Урядовий кур'єр. — 2002. — № 9. — 16 січня.

148

іноземних судів та арбітражів», який діяв на території України згідно з постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу PCP».

Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» містить 5 розділів.

Розділ І «Загальні положення» присвячено визначенню термінів, що застосовуються в цьому Законі (ст. 1) та умовам визнання та виконання рішень іноземних судів (ст. 2).

Які важливі терміни визначає Закон?

По-перше, це — термін «рішення іноземного суду», який застосовується в тексті Закону. Під цим терміном Закон розуміє як рішення іноземних судів у цивільних, трудових, сімейних та інших справах, так і «рішення іноземних арбітражів» за умови, що вони набрали законної сили і підлягають визнанню та виконанню на території України на підставі міжнародних договорів України. Таким чином, норми цього Закону поширюють свою дію на визнання і виконання на території України іноземних арбітражних рішень, як ми звикли це називати, якщо вони набрали законної сили і це передбачено міжнародними договорами України.

По-друге, Закон дає визначення термінів: «визнання рішення іноземного суду» та «виконання рішення іноземного суду».

Під визнанням рішення іноземного суду Закон розуміє поширення законної сили відповідного рішення іноземного суду на територію України в тому порядку, який встановлено цим Законом. Під порядком, встановленим цим Законом, слід розуміти спеціальну, встановлену цим Законом судову процедуру, в результаті позитивного проходження якої відповідне рішення іноземного суду поширює свою законну силу на всю територію України. Але ще раз нагадаємо, що коли ми говоримо тільки про визнання рішення іноземного суду, то треба мати на увазі, що мова йде про визнання рішення, яке в силу закону чи міжнародного договору не потребує подальшого примусового виконання. Це стосується судових рішень, які були винесені у справах немайнового характеру, наприклад, рішень про розірвання шлюбу чи визнання прав автора.

Під виконанням рішення іноземного суду Закон розуміє застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому цим Законом. Під порядком, встановленим цим Законом, також слід розуміти спеціальну, встановлену цим Законом, судову процедуру, в результаті позитивного проходження якої відповідне рішення іноземного суду не тільки поширить свою законну силу на всю територію України (буде визнано), але й отримає правову можливість бути виконаним із застосуванням засобів примусового характеру, встановлених законодавством України. Процедура виконання стосується судових і арбітражних рішень, що були винесені у справах майнового характеру і в силу цього потребують як визнання, так і подальшого примусового виконання. У спорах, що виникають з зовнішньоторго-

149

вельних правовідносин, виносяться, як правило, рішення майнового характеру, тому іноземні арбітражні рішення, як правило, потребують визнання та примусового виконання в країні, де запитується таке визнання та виконання.

Видається більш коректним найперше з огляду на зміст самого Закону було б під терміном «виконання рішення іноземного суду» вказувати не стільки «застосування засобів примусового виконання рішення», скільки обов'язкове проходження спеціальної судової процедури визнання за рішенням іноземного суду законної сили на всій території України та надання спеціального дозволу на примусове виконання цього рішення, які передують застосуванню примусових засобів, передбачених Законом, для виконання рішення по суті. Саме застосування засобів примусового характеру відбувається не на підставі цього Закону і не відповідно до його положень, а на підставі окремого Закону України «Про виконавче провадження».

Що стосується самого примусового виконання рішення іноземного суду, то це є сферою, яка регулюється, як було вказано, законами України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження» та іншими нормативними актами.

Таким чином, в широкому розумінні визнання та виконання іноземного арбітражного рішення на території України, це — по-перше, спеціальна судова процедура, із застосуванням якої сила відповідного іноземного арбітражного рішення може бути поширена на територію України; по-друге, спеціальна судова процедура, за допомогою якої заінтересована сторона може отримати спеціальний дозвіл на виконання цього рішення на території України; по трете, процедура фактичного виконання рішення із застосуванням передбачених законодавством України засобів примусового характеру.

У вузькому розумінні визнання та виконання рішення іноземного суду (іноземного арбітражного рішення) — це спеціальна судова процедура поширення його законної сили на територію України і отримання дозволу на примусове виконання цього рішення на території України.

Примусове виконання іноземного арбітражного рішення — це окрема процедура, яка відбувається на тих самих правових та організаційних засадах, що і примусове виконання рішень українських судів та арбітражів.

Розглядаючи питання визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, ми будемо розглядати саме судову процедуру визнання іноземного арбітражного рішення та дачі дозволу на його примусове виконання на території України.

Розділ II «Примусове виконання рішення іноземного суду» регулює правовідносини, що виникають при судовому розгляді клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів, у тому числі строки пред'явлення таких клопотань, підсудність цих справ, порядок їх розгляду, підстави для відмови у задоволенні клопотань про визнання та виконання та ін.

150

Питання, які регулюються розділом II Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», стосуються:

1. Строків пред'явлення іноземних арбітражних рішень до визнання та виконання на території України.

Як загальне правило, для пред'явлення іноземних арбітражних рішень до визнання та виконання на території України Закон встановлює строк 3 роки з дня набрання цим рішенням законної сили.

2. Визначення компетентних органів, до юрисдикції яких віднесено розгляд справ про визнання та надання дозволу на примусове виконання в Україні іноземних арбітражних рішень.

Як ми вказували вище, Нью-Йоркська конвенція передбачає, що визнання та виконання іноземних арбітражних рішень має відбуватися шляхом звернення до «компетентної влади» країни місця виконання, не вказуючи, яка це має бути компетентна влада. В силу цього кожна країна — учасниця Нью-Йоркської конвенції має визначити таку «компетентну владу» в своєму законодавстві. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» у ст. 35 вказує на «компетентний суд», до якого має бути подано клопотання щодо визнання та виконання іноземного арбітражного рішення. Проте Закон не визначає, які саме українські суди є «компетентними» розглядати такі клопотання та вирішувати їх по суті. Вирішенню цього питання присвячена ст. 4 Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», яка вказує, що такими судами є Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні обласні суди і апеляційні міські суди міст Києва та Севастополя за місцем знаходження боржника, а якщо місцезнаходження боржника невідомо — то за місцем знаходження його майна.

3. Визначення процесуального документа, поданням якого має порушуватися провадження у справах про визнання та виконання на території України іноземних арбітражних рішень.

Нью-Йоркська конвенція в ст. IV передбачає подання «прохання», яке треба направляти до компетентної влади країни місця виконання іноземного арбітражного рішення. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» встановлює необхідність подання такого документа як «клопотання», не висуваючи проте будь-яких вимог до його змісту, форми та порядку підписання і подання до суду, вказуючи тільки, що клопотання має бути подано у письмовому вигляді.

Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» у ст. 6 визначає найменування, характер і зміст процесуального документа, поданням якого до «компетентного суду» може бути порушено провадження про визнання та виконання в Україні іноземного арбітражного рішення. Згідно з Законом до компетентного суду має бути подано «клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду», яке повинно містити такі дані:

151

• найменування стягувана (сторона, яка заявляє клопотання) або його представника, якщо клопотання подається представником;

• зазначення місцезнаходження стягувача чи представника;

• найменування боржника із зазначенням його місцезнаходження або місцезнаходження його майна;

• мотиви подання клопотання.

До клопотання мають бути додані документи, передбачені міжнародними договорами України. Це, в першу чергу, стосується Нью-Йоркської конвенції 1958 р., в ст. IV якої наведено вичерпний перелік документів, які потрібно додавати до клопотання.

4. Порядку судового розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення.

Згідно з положеннями Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» про надходження клопотання щодо надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення компетентний суд у п'ятиденний строк з дня отримання клопотання письмово повідомляє боржника і пропонує йому подати до суду у місячний строк свої можливі заперечення проти цього клопотання. Після отримання заперечень боржника або якщо такі заперечення не надані боржником у місячний строк, суд має постановити ухвалу, в якій визначити час судового розгляду заявленого клопотання, про що письмово повідомити стягувача і боржника. Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення здійснюється у відкритому судовому засіданні суддею одноособово. Нез'явлення боржника або стягувача не може бути перешкодою для розгляду справи по суті. При розгляді клопотання по суті водночас із застосуванням відповідних положень спеціального закону, яким є Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», до процедури судового розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення повинні застосовуватися як норми ЦПК України, що визначають загальні принципи цивільного судочинства в Україні, так і норми, які, наприклад, визначають мову розгляду цивільних справ, порядок ведення протоколу судового засідання, процесуальні права та обов'язки сторін тощо.

5. Визначення виду процесуального документа, який повинен ухвалити компетентний український суд за результатами розгляду справи про визнання та виконання іноземного арбітражного рішення.

Треба вказати, що ані Нью-Йоркська конвенція 1958 р., ані Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» не визначають, якими документами компетентний суд повинен дозволити виконання іноземного для України арбітражного рішення чи відмовити в наданні такого дозволу. Такими документами відповідно до ст. 7 Закону «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» є ухвала «про надання дозволу на примусове вико-

152

нання іноземного арбітражного рішення» або «ухвала про відмову у задоволенні клопотання». Винесена судом ухвала повинна бути передана судом сторонам у триденний строк з моменту її винесення. В силу того, що разом з положеннями Закону «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» повинні застосовуватися відповідні норми ЦПК України, всі процесуальні питання, пов'язані з винесенням ухвали, формою, змістом, порядком оскарження «ухвал про дозвіл примусового виконання іноземного арбітражного рішення» або «ухвал про відмову у задоволенні клопотання» тощо, регулюються відповідними нормами ЦПК України. Закон, у свою чергу, окремо визначає можливість оскарження ухвал, винесених з клопотань щодо визнання та виконання іноземних арбітражних рішень. Так, згідно з Законом ухвалу про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення або ухвалу про відмову в задоволенні клопотання про визнання та виконання іноземного арбітражного рішення можна оскаржити у вищестоящому суді, яким для апеляційних загальних судів є Верховний Суд України, у порядку і строки, передбачені законодавством України.

6. Порядку виконання ухвали суду, що набрала законної сили, про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення.

Цей порядок також визначається відповідними положеннями Закону «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», які встановлюють, що на підставі рішення іноземного арбітражу і ухвали суду, яка набрала чинності, відповідний суд України видає виконавчий лист, який надсилається для виконання до відповідних відділів державної виконавчої служби України за місцем виконання іноземного арбітражного рішення (місцезнаходження боржника чи місцезнаходження його майна). Всі дії щодо примусового виконання іноземного арбітражного рішення повинні виконуватися державними виконавцями згідно з законодавством України і, перш за все, згідно з Законом України «Про виконавче провадження».

Розділ III «Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню», регулює процедуру визнання іноземних судових і арбітражних рішень, що не підлягають примусовому виконанню.

Розділ IV «Міжнародні договори» закріплює принцип примата норм міжнародного права над нормами внутрішнього права. В силу цього принципу якщо норми міжнародного договору України встановлюють інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, то застосуванню підлягають правила, встановлені міжнародним договором.

Розділ V «Прикінцеві положення» встановлює порядок набрання Законом чинності та обов'язки Кабінету Міністрів України щодо внесення відповідних пропозицій до Верховної Ради України щодо змін законодавства.

153

Закінчуючи розгляд процесуальних аспектів визнання та виконання в Україні іноземних арбітражних рішень, треба вказати, що практика українських судів щодо розгляду справ про визнання та виконання в Україні іноземних арбітражних рішень була вивчена та узагальнена Пленумом Верховного Суду України.30

1 Див.: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.12.99 р. № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України.» // Юридичний вісник України. — 2000. — № 9. — 2—8 березня. — С. 23 — 32.

154

Література:

Джудитта Кордеро Мосс. Автономия воли в практике международного коммерческого арбитража. — М.: Институт государства и права РАН, 1996. — 84 с.

Дмитриева Г.К. Международный коммерческий арбитраж. Учебно-практическое пособие. — М.: Проспект., 1997. — 78 с.

Кисіль В., Приходъко М. Міжнародно-правова уніфікація в регулюванні основних питань міжнародного комерційного арбітражу // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. — К, 1995. — № 2.

Комаров B.B. Международный коммерческий арбитраж. — Харьков: Основа, 1995. — 304 с.

Лебедев С. ff. Международный торговый арбитраж. — М.: Международные отношения, 1965. — 218 с.

Лебедев С. ff. Международное сотрудничество в области коммерческого арбитража. — М.: Торгово-промышленная палата СССР, 1979. - 248 с.

Лебедев С. ff. Международный коммерческий арбитраж: компетенция арбитров и соглашение сторон. — М., 1988. — 122 с.

Минаков A.M. Арбитражные соглашения и практика разрешения внешнеэкономических споров. — М.: Юридическая литература, 1985. - 143 с.

Побирченко И.Г. Международный коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и практика. — К.: Издательский дом «Ин юре», 2000.

Рамзайцев Д.Ф. Внешнеторговый арбитраж в СССР. — М.: Внешторгиздат, 1957. — 184 с.

Рамзайцев Д.Ф. Арбитраж в торговом мореплавании. — М.: Морской транспорт, 1960. — 131 с.

Розенберг М.Г. Контракт международной купли-продажи. Современная практика заключения. Разрешение споров. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Книжный мир, 1998. — 826 с.

Розенберг М.Г. Практика международного коммерческого арбитражного суда: Научно-практический комментарий. — М.: Торгово-промышленая палата РФ. — 1997. — 288 с.

Хейфец Б. С. Арбитраж по морским делам. — М., — 1981. — 157 с.

Хлестова И.О. Арбитраж во внешнеэкономических отношениях стран — членов СЭВ. — М., 1980. - 160 с.

Цират Г.А., Цират A.B. Международный арбитраж как способ разрешения внешнеэкономических споров. — К.: Довіра, 1997. — 368 с.

Цират Г.А. Европейская конвенция о внешнеторговом арбитраже 1961 года: вопросы отмены арбитражного решения // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія «Міжнародні відносини». — Вип. 12. — К.:, 1999.

Цірат Г.А. Виконання іноземних арбітражних рішень в арабських країнах // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — Вип. 7 (Ч. І). - К., 1998.

Цірат Г.А. Виконання іноземних арбітражних рішень в Україні. //Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія «Міжнародні відносини». — Вип. 14. — К., 1999.

155

Нормативні акти:

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 6. — Ст. 56.

Цивільний кодекс УРСР. Затверджений Законом УРСР від 18 липня 1963 р.

Цивільний процесуальний кодекс України. Затверджений Законом УРСР від 18 липня 1963 р.

Закон України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

Закон України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 46.-— Ст. 617.

Закон України від 24 лютого 1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж» // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 25. - Ст. 198.

Закон України від 15 лютого 1995 р. «Про внесення змін і доповнень в деякі законодавчі акти України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 11. — Ст. 66.

Закон України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 24. — Ст. 207.

Закон України від 29 листопада 2001 р. «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» // Відомості Верховної Ради України. - 2002. — № 10. - Ст. 76.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» // Юридичний вісник України. - 2000. — № 9. - 2—8 березня.

Положення про третейський суд. Додаток № 2 до Цивільного процесуального кодексу України.

Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України. Додаток № 1 до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Нью-Йоркская конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных арбитражных решений 1958 г. // Регистр текстов международных конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. — Нью-Йорк. — 1973. — Том II. Я.73У.З.

Европейская конвенция о внешнеторговом арбитраже 1961 г. // Регистр текстов международных конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. — Нью-Йорк, 1973. — Том II. ЮЗУ.З.

156

Межамериканская конвенция о международном коммерческом арбитраже 1975 г. // Commercial Arbitration Yearbook. — The Hague: Kluwer Law International. — 1997. — Vol. 22.

Протокол об арбитражных оговорках 1923 г. // Регистр текстов международных конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. — Нью-Йорк, 1973. — Том II. R.73V.3.

Конвенция об исполнении иностранных арбитражных решений 1927 г. // Регистр текстов международных конвенций и других документов, касающихся права международной торговли. — Нью-Йорк, 1973. - Том II. R.73V.3.

Положение об арбитражном суде Немецкой Институции по арбитражному делу 1998 г. — Немецкая Институция по арбитражному делу, 2000.

Регламент Арбитражного института Торговой палаты Стокгольма в редакции от 1 апреля 1999 г. — Стокгольм: Арбитражный институт Торговой палаты, 2000.

Арбитражный регламент международного арбитражного суда Международной торговой палаты в редакции от 1 января 1998 г. // Издание № 581 Международной торговой палаты. — Август 2000.

Регламент Международного коммерческого арбитражного суда при Торгово-промышленной палате Украины. — В кн. Международный коммерческий арбитраж: Законы Украины, международные конвенции, Инкотермс. — К.: Изд-во Торгово-промышленной палаты Украины, 1995.

Арбитражный регламент ЮНСИТРАЛ. — В кн.: Цират Г.А., Цират А.В. Международный арбитраж как способ разрешения внешнеэкономических споров. — К.: Дов1ра, 1997.

Арбитражный регламент Европейской экономической комиссии ООН. — В кн.: Цират Г.А., Цират А.В. Международный арбитраж как способ разрешения внешнеэкономических споров. — К.: Дшмра, 1997.

157

ДОДАТКИ

І. НОРМАТИВНІ АКТИ УКРАЇНИ

ПРО МІЖНАРОДНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ АРБІТРАЖ Закон України від 24 лютого 1994 р.

Цей Закон виходить з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку; враховує положення про такий арбітраж, які є в міжнародних договорах України, а також в типовому законі, прийнятому в 1985 році Комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами у своєму законодавстві.

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Сфера застосування

1. Цей Закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України. Однак положення, передбачені статтями 8, 9, 35 і 36 цього Закону, застосовуються і в тих випадках, коли місце арбітражу знаходиться за кордоном.

2. До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися:

спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також

спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

3. Для цілей пункту 2 цієї статті, якщо:

— сторона має більше ніж одне комерційне підприємство, комерційним підприємством вважається те, яке має найбільше відношення до арбітражної угоди;

— сторона не має комерційного підприємства, береться до уваги її постійне місце проживання.

4. Цей Закон не зачіпає дії будь-якого іншого закону України, в силу якого певні спори не можуть передаватися до арбітражу або

158

можуть бути передані до арбітражу тільки згідно з положеннями іншими, ніж ті, що є в цьому Законі.

5. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про арбітраж (третейський суд), то застосовуються правила міжнародного договору.

Стаття 2. Визначення термінів та правила їх тлумачення

Для цілей цього Закону:

— «арбітраж» — будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України (додатки № 1 і № 2 до цього Закону);

«третейський суд» — одноособовий арбітр або колегія арбітрів; «суд» — відповідний орган судової системи держави;

— термін «комерційний» тлумачиться широко і охоплює питання, що випливають з усіх відносин торгового характеру, — як договірних, так і недоговірних. Відносини торгового характеру включають такі угоди, не обмежуючись ними: будь-які торгові угоди про поставку товарів або надання послуг чи обмін товарами або послугами; угоди про розподіл, торгове представництво; факторні операції; лізинг; інжиніринг; будівництво промислових об'єктів; надання консультативних послуг; купівля-продаж ліцензій; інвестування; фінансування; банківські послуги; страхування; угоди про експлуатацію або концесії; спільні підприємства та інші форми промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів та пасажирів повітрям, морем, залізничними та автомобільними шляхами;

— коли будь-яке положення цього Закону, за винятком статті 28, надає сторонам можливість приймати рішення з певного питання, сторони можуть доручити прийняття такого рішення будь-якій третій особі, включаючи установу;

— якщо в будь-якому положенні цього Закону є посилання на те, що сторони погодились або що вони можуть погодитися, або в будь-якій іншій формі є посилання на угоду сторін, така угода включає будь-які арбітражні правила, зазначені в цій угоді;

— коли в будь-якому положенні цього Закону, за винятком абзацу першого статті 25 і пункту 2 статті 32, є посилання на позов, воно застосовується також до зустрічного позову, а коли в ньому є посилання на заперечення, воно застосовується до заперечення на такий зустрічний позов.

Стаття 3. Отримання письмових повідомлень

1. Якщо сторони не домовились про інше:

— будь-яке письмове повідомлення вважається отриманим, якщо воно доставлено адресату особисто або на його комерційне під-

159

приємство, за його постійним місцем проживання або поштовою адресою; коли останні не можуть бути встановлені шляхом розумного наведення довідок, письмове повідомлення вважається отриманим, якщо воно надіслано за останнім відомим місцезнаходженням комерційного підприємства, постійним місцем проживання чи на поштову адресу рекомендованим листом або будь-яким іншим чином, який передбачає реєстрацію спроби доставки цього повідомлення;

— повідомлення вважається отриманим в день такої доставки. 2. Положення цієї статті не застосовується до повідомлень у ході провадження в судах.

Стаття 4. Відмова від права на заперечення

Сторона, яка знає про те, що яке-небудь положення цього Закону, від якого сторони можуть відступати, або яка-небудь вимога, згідно з арбітражною угодою, не були дотримані, і проте продовжує брати участь у арбітражному провадженні, не заявивши заперечень проти такого недотримування без невиправданої затримки, а якщо для цього передбачено будь-який строк, то протягом цього строку вважається такою, що відмовилась від свого права на заперечення.

Стаття 5. Межі втручання суду

З питань, що регулюються цим Законом, ніяке судове втручання не повинно мати місця, крім як у випадках, коли воно передбачене в цьому Законі.

Стаття 6. Органи для виконання певних функцій сприяння та контролю щодо арбітражу

1. Функції, зазначені в пунктах 3 та 4 статті 11, пункті 3 статті 13, статті 14, виконуються Президентом Торгово-промислової палати України.

2. Функції, зазначені в пункті 3 статті 16 і пункті 2 статті 34, виконуються обласним, міським (міст Києва і Севастополя) судами, Верховним Судом Республіки Крим за місцезнаходженням арбітражу.

Розділ II АРБІТРАЖНА УГОДА

Стаття 7. Визначення та форма арбітражної угоди

1. Арбітражна угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.

160

2. Арбітражна угода укладається в письмовій формі. Угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна із сторін стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угода укладена в письмовій формі і це посилання є таким, що робить згадане застереження частиною угоди.

Стаття 8. Арбітражна угода та подання позову щодо суті спору в суді

1. Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

2. У разі подання позову, зазначеного в пункті 1 цієї статті, арбітражний розгляд проте може бути розпочато або продовжено і арбітражне рішення може бути винесено, поки сперечання про підсудність чекають розв'язання в суді.

Стаття 9. Арбітражна угода та забезпечувальні заходи суду

Звернення сторони до суду до або під час арбітражного розгляду з проханням про вжиття забезпечувальних заходів та винесення судом ухвали про вжиття таких заходів не є несумісними з арбітражною угодою.

Розділ III СКЛАД ТРЕТЕЙСЬКОГО СУДУ

Стаття 10. Кількість арбітрів

1. Сторони можуть за власним розсудом визначати кількість арбітрів.

2. Якщо сторони не визначать цієї кількості, то призначаються три арбітри.

Стаття 11. Призначення арбітрів

1. Жодна особа не може бути позбавлена права виступати арбітром через її громадянство, якщо сторони не домовились про інше.

2. Сторони можуть за власним розсудом узгодити процедуру призначення арбітра чи арбітрів за умови дотримання положень пунктів 4 і 5 цієї статті.

3. В разі відсутності такої угоди:

— при арбітражі з трьома арбітрами кожна сторона призначає

161

одного арбітра, і двоє призначених таким чином арбітрів призначають третього арбітра; якщо сторона не призначить арбітра протягом ЗО днів після отримання прохання про це від другої сторони або якщо двоє арбітрів протягом ЗО днів з моменту їх призначення не домовляться про призначення третього арбітра, на прохання будь-якої сторони арбітр призначається органом, зазначеним у пункті і статті 6;

— при арбітражі з одноособовим арбітром, якщо сторони не домовляться-про вибір арбітра, на прохання будь-якої сторони арбітр призначається органом, зазначеним у пункті 1 статті 6.

4. Якщо під час процедури призначення, узгодженої сторонами:

— одна із сторін не дотримується такої процедури; або

— сторони або два арбітри не можуть досягти згоди згідно з такою процедурою; або

— третя особа, включаючи установу, не виконує яку-небудь функцію, покладену на неї згідно з такою процедурою, —

будь-яка сторона може просити орган, зазначений у пункті 1 статті 6, вжити необхідних заходів, якщо тільки угода про процедуру призначення не передбачає інших способів забезпечення призначення.

5. Рішення з будь-якого питання, що приймається згідно з пунктом 3 або 4 цієї статті органом, зазначеним у пункті 1 статті 6, не підлягає оскарженню. При призначенні арбітра орган зважає на будь-які вимоги, що ставляться до кваліфікації арбітра угодою сторін, і такі міркування, які можуть забезпечити призначення незалежного і неупередженого арбітра, а в разі призначення одноособового або третього арбітра бере також до уваги бажаність призначення арбітром особи іншого громадянства, ніж громадянство, до якого належать сторони.

Стаття 12. Підстави для відводу арбітра

1. В разі звернення до будь-якої особи у зв'язку з її можливим призначенням як арбітра ця особа повинна повідомити про будь-які обставини, які можуть викликати обгрунтовані сумніви щодо її неупередженості або незалежності..Арбітр з моменту його призначення і протягом всього арбітражного розгляду повинен без зволікання повідомити сторони про такі обставини, якщо він не повідомив їх про ці обставини раніше.

2. Відвід арбітру може бути заявлено тільки в тому разі, якщо існують обставини, що викликають обгрунтовані сумніви щодо його неупередженості або незалежності, або якщо він не має кваліфікації, обумовленої угодою сторін. Сторона може заявити відвід арбітру, якого вона призначила або у призначенні якого вона брала участь, лише з причин, які стали їй відомі після його призначення.

Стаття 13. Процедура відводу арбітра

1. Сторони можуть на свій розсуд домовитися про процедуру відводу арбітра за умови додержання положень пункту 3 цієї статті.

162

2. В разі відсутності такої домовленості сторона, що має намір заявити відвід арбітру, протягом 15 днів після того, як їй стало відомо про сформування третейського суду або про будь-які обставини, зазначені в пункті 2 статті 12, повинна в письмовій формі повідомити третейський суд про мотиви відводу. Якщо арбітр, якому заявлено відвід, сам не відмовляється від посади або інша сторона не погоджується з відводом, питання про відвід вирішується третейським судом.

3. Якщо заяву про відвід при застосуванні будь-якої процедури, узгодженої сторонами, або процедури, передбаченої пунктом 2 цієї статті, не задоволено, сторона, що заявляє відвід, може протягом ЗО днів після отримання повідомлення про рішення про відхилення відводу просити орган, зазначений у пункті 1 статті 6, прийняти рішення про відвід; таке рішення не підлягає ніякому оскарженню; поки таке прохання чекає на своє вирішення, третейський суд, включаючи арбітра, якому заявлено відвід, може продовжувати арбітражний розгляд та винести арбітражне рішення.

Стаття 14. Припинення повноважень (мандата) арбітра

1. У разі, коли арбітр юридично або фактично виявляється неспроможним виконувати свої функції або невиправдано довго не виконує їх з інших причин, його мандат втрачає чинність, якщо арбітр бере самовідвід або сторони домовляються про припинення мандата. В інших випадках, якщо зберігаються розбіжності щодо будь-якої з таких підстав, будь-яка сторона може звернутися до органу, зазначеного в статті 6, з проханням вирішити питання про припинення дії мандата; таке рішення не підлягає ніякому оскарженню.

2. Самовідвід арбітра або згода сторони на припинення його мандата на підставі цієї статті або пункту 2 статті 13 не означає визнання будь-якої із підстав, згаданих у цій статті або в пункті 2 статті 12.

Стаття 15. Призначення нового арбітра

Якщо мандат арбітра припиняє чинність на підставі статті 13 або 14, або через те, що арбітр сам бере самовідвід з будь-якої іншої причини, або через те, що його мандат скасовується угодою сторін, а також в будь-якому іншому випадку припинення чинності мандата арбітра, новий арбітр призначається згідно з правилами, які були застосовані при призначенні арбітра, якого замінюють.

Розділ IV

КОМПЕТЕНЦІЯ ТРЕТЕЙСЬКОГО СУДУ

Стаття 16. Право третейського суду на винесення постанови про свою компетенцію

І. Третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких заперечень щодо на-

163

явності або дійсності арбітражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону недійсність арбітражного застереження.

2. Заява про відсутність у третейського суду компетенції може бути зроблена не пізніше подання заперечень щодо позову. Призначення стороною арбітра або її участь у призначенні арбітра не позбавляє сторону права зробити таку заяву. Заява про те, що третейський суд перевищує межі своєї компетенції, повинна бути зроблена, як тільки питання, яке, на думку сторони, виходить за ці межі, буде поставлено в ході арбітражного розгляду. Третейський суд може в будь-якому з цих випадків прийняти заяву, зроблену пізніше, якщо він визнає затримку виправданою.

3. Третейський суд може винести постанову щодо заяви, зазначеної в пункті 2 цієї статті, або як з питання попереднього характеру, або в рішенні щодо суті спору. Якщо третейський суд винесе постанову з питання попереднього характеру, що він має компетенцію, будь-яка сторона може протягом ЗО днів після отримання повідомлення про цю постанову просити орган, зазначений в статті 6, прийняти рішення з цього питання; таке рішення не підлягає ніякому оскарженню; поки таке прохання чекає на своє вирішення, третейський суд може продовжувати розгляд та прийняти арбітражне рішення.

Стаття 17. Повноваження третейського суду давати розпорядження про вжиття забезпечувальних заходів

Якщо сторони не домовились про інше, третейський суд може на прохання будь-якої сторони розпорядитися про вжиття якою-небудь стороною таких забезпечувальних заходів щодо предмета спору, які він вважає необхідними. Третейський суд може зажадати від будь-якої сторони надати належне забезпечення у зв'язку з такими заходами.

Розділ V АРБІТРАЖНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

Стаття 18. Рівне ставлення до сторін

До сторін повинно бути рівне ставлення, і кожній стороні повинні бути надані всі можливості для викладу своєї позиції.

Стаття 19. Визначення правил процедури

1. За умови дотримання положень цього Закону сторони можуть на свій розсуд домовитись про процедуру розгляду справи третейським судом.

2. В разі відсутності такої угоди третейський суд може з дотриманням положень цього Закону вести арбітражний розгляд таким

164

чином, який він вважає належним. Повноваження, надані третейському суду, включають повноваження на визначення допустимості, належності, істотності та значущості будь-якого доказу.

Стаття 20. Місце арбітражу

1. Сторони можуть на свій розсуд домовитись про місце арбітражу. В разі відсутності такої домовленості місце арбітражу визначається третейським судом з урахуванням обставин справи, включаючи фактор зручності для сторін.

2. Незважаючи на положення пункту 1 цієї статті, третейський суд може, якщо сторони не домовились про інше, зібратись в будь-якому місці, яке він вважає належним для проведення консультацій між його членами, заслуховування свідків, експертів чи сторін або для огляду товарів, іншого майна чи документів.

Стаття 21. Початок арбітражного розгляду

Якщо сторони не домовились про інше, арбітражний розгляд щодо конкретного спору починається у день, коли прохання про передачу цього спору до арбітражу одержано відповідачем.

Стаття 22. Мова

1. Сторони можуть на свій розсуд домовитись про мову чи мови, які використовуватимуться в арбітражному розгляді. В разі відсутності такої домовленості третейський суд визначає мову або мови, які повинні використовуватися під час розгляду. Така домовленість або визначення, якщо в них не обумовлено інше, стосуються будь-якої письмової заяви сторони, будь-якого слухання справи та будь-якого арбітражного рішення, постанови чи іншого повідомлення третейського суду.

2. Третейський суд може дати розпорядження про те, щоб будь-які заяви і документальні докази супроводжувалися перекладом на мову або мови, про які домовились сторони або які визначені третейським судом.

Стаття 23. Позовна заява та заперечення щодо позову

1. Протягом строку, погодженого сторонами або визначеного третейським судом, позивач повинен заявити про обставини, що підтверджують його позовні вимоги, про питання, що підлягають вирішенню, та про зміст своїх позовних вимог, а відповідач повинен заявити свої заперечення з цих причин, якщо тільки сторони не домовилися про інше щодо необхідних реквізитів таких заяв. Сторони можуть подати разом із своїми заявами всі документи, які вони вважають такими, що мають відношення до справи, або можуть зробити посилання на документи або інші докази, які вони представлять надалі.

2. Якщо сторони не домовились про інше, в ході арбітражного розгляду будь-яка сторона може змінити або доповнити свої позовні вимоги або заперечення щодо позову, якщо тільки третейський

165

суд не визнає недоцільним дозволити таку зміну або доповнення з урахуванням допущеної затримки.

Стаття 24. Слухання та розгляд по документах

1. За умови дотримання будь-якої іншої угоди сторін третейський суд приймає рішення про те, чи проводити усне слухання справи для представлення доказів або усних дебатів, чи здійснювати розгляд тільки на підставі документів та інших матеріалів. Проте, крім того випадку, коли сторони домовились не проводити усного слухання, третейський суд повинен провести таке слухання на відповідній стадії розгляду, якщо про це просить будь-яка із сторін.

2. Сторонам досить завчасно повинно бути надіслано повідомлення про будь-яке слухання та про будь-яке засідання третейського суду, що проводиться з метою огляду товарів, іншого майна або документів.

3. Всі заяви, документи або інша інформація, що подаються однією із сторін третейському суду, повинні бути передані іншій стороні. Сторонам повинні бути передані також будь-які висновки експертів або інші документи доказового характеру, на яких третейський суд може базуватися при прийнятті свого рішення.

Стаття 25. Неподання документів або нез'явлення сторони

Якщо сторони не домовились про інше, в тих випадках, коли без зазначення поважної причини:

— позивач не подає свою позовну заяву згідно з вимогами пункту 1 статті 23, — третейський суд припиняє розгляд;

— відповідач не подає своїх заперечень щодо позову згідно з вимогами пункту 1 статті 23, — третейський суд продовжує розгляд, не розцінюючи таке неподання само по собі як визнання тверджень позивача;

— будь-яка сторона не з'являється на слухання або не подає документальні докази, — третейський суд може продовжити розгляд та прийняти рішення на підставі доказів, які є у справі.

Стаття 26. Експерт, призначений третейським судом

1. Якщо сторони не домовились про інше, третейський суд може:

а) призначити одного або кількох експертів для подання йому доповіді з конкретних питань, які визначаються третейським судом;

б) зажадати від сторони надання експерту будь-якої інформації, що стосується справи, чи пред'явлення для огляду або надання можливості огляду будь-яких документів, товарів чи іншого майна, що мають відношення до справи.

2. В разі відсутності домовленості сторін про інше експерт, якщо сторона просить або якщо третейський суд вважає це за необхідне, повинен після подання свого письмового або усного висновку взяти участь у слуханні, на якому сторонам надається можли-

166

вість ставити йому запитання та представляти свідків-експертів для одержання свідчень із спірних питань.

Стаття 27. Сприяння суду в отриманні доказів

Третейський суд або сторона за згодою третейського суду можуть звернутися до компетентного суду цієї держави з проханням про сприяння в отриманні доказів. Суд може виконати це прохання в межах своєї компетенції і згідно із своїми правилами отримання доказів.

Розділ VI

ВИНЕСЕННЯ АРБІТРАЖНОГО РІШЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ РОЗГЛЯДУ

Стаття 28. Норми, що застосовуються до суті спору

1. Третейський суд вирішує спір згідно з такими нормами права, які сторони обрали як такі, що застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено іншого наміру, будь-яке положення права або системи права будь-якої держави повинно тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права цієї держави, а не до її колізійних норм.

2. В разі відсутності якої-небудь вказівки сторін третейський суд застосовує право, визначене згідно з колізійними нормами, які він вважає застосовними.

3. Третейський суд приймає рішення ex aequo et bono, або як «дружній посередник», лише в тому разі, коли сторони прямо уповноважили його на це.

4. В усіх випадках третейський суд приймає рішення згідно з умовами угоди і з врахуванням торгових звичаїв, що стосуються даної угоди.

Стаття 29. Винесення рішення колегією арбітрів

При арбітражному розгляді колегіальним складом арбітрів будь-яке рішення третейського суду, якщо сторони не домовились про інше, повинно бути винесено більшістю арбітрів. Проте питання процедури можуть вирішуватись арбітром, що є головою третейського суду, якщо його уповноважать на це сторони або всі члени третейського суду.

Стаття ЗО. Мирова угода

1. Якщо в ході арбітражного розгляду сторони врегулюють спір, третейський суд припиняє розгляд, і на прохання сторін та за відсутності заперечень з його боку фіксує це врегулювання у вигляді арбітражного рішення на узгоджених умовах.

2. Арбітражне рішення на узгоджених умовах має бути винесено згідно з положеннями статті 31 і повинно містити вказівку на те, що воно є арбітражним рішенням. Таке арбітражне рішення має

167

ту ж силу і підлягає виконанню так само, як і будь-яке інше арбітражне рішення щодо суті спору.

Стаття 31. Форма і зміст арбітражного рішення

1. Арбітражне рішення повинно бути винесено у письмовій формі та підписано одноособовим арбітром або арбітрами. При колегіальному арбітражному розгляді достатньо наявності підписів більшості всіх членів третейського суду за умови зазначення причини відсутності інших підписів.

2. В арбітражному рішенні повинні бути зазначені мотиви, на яких воно грунтується, висновок про задоволення або відхилення позовних вимог, сума арбітражного збору і витрат по справі, їх розподіл між сторонами.

3. В арбітражному рішенні повинні бути зазначені його дата та місце арбітражу, як його визначено згідно з пунктом 1 статті 20. Арбітражне рішення вважається винесеним в цьому місці.

4. Після винесення арбітражного рішення кожній стороні повинна бути передана його копія, підписана арбітрами згідно з пунктом 1 цієї статті.

Стаття 32. Припинення арбітражного розгляду

1. Арбітражний розгляд припиняється остаточним арбітражним рішенням або постановою третейського суду, прийнятою згідно з пунктом 2 цієї статті.

2. Третейський суд приймає постанову про припинення арбітражного розгляду, коли:

— позивач відмовляється від своєї вимоги, якщо тільки відповідач не висуне заперечень проти припинення розгляду і третейський суд не визнає законний інтерес відповідача в остаточному врегулюванні спору;

— сторони домовляються про припинення розгляду;

— третейський суд визнає, що продовження розгляду стало з якоїсь причини непотрібним або неможливим.

3. Дія мандата третейського суду припиняється одночасно з припиненням арбітражного розгляду без шкоди, проте, для положень статті 33 та пункту 4 статті 34.

Стаття 33. Виправлення і роз'яснення рішення. Додаткове рішення

1. Протягом 30 днів після отримання рішення, якщо сторонами не узгоджено інший строк:

— будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону, може просити арбітражний суд виправити будь-яку допущену в рішенні помилку в підрахунках, описку чи друкарську помилку, або інші помилки аналогічного характеру;

— за наявності відповідної домовленості між сторонами будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону, може просити третейський суд дати роз'яснення якого-небудь конкретного пункту або частини арбітражного рішення.

168

Третейський суд, якщо він визнає прохання виправданим, повинен протягом ЗО днів після його отримання внести відповідні виправлення або дати роз'яснення. Таке роз'яснення стає складовою частиною арбітражного рішення.

2. Третейський суд протягом ЗО днів, рахуючи від дати арбітражного рішення, може за своєю ініціативою виправити будь-які помилки, передбачені в абзаці другому пункту 1 цієї статті.

3. Якщо сторони не домовились про інше, будь-яка із сторін, повідомивши про це іншу сторону, може протягом ЗО днів після отримання арбітражного рішення просити третейський суд винести додаткове рішення стосовно вимог, які були заявлені в ході арбітражного розгляду, проте не були відображені в рішенні. Арбітражний суд, якщо він визнає прохання виправданим, повинен протягом 60 днів винести додаткове рішення.

4. Третейський суд в разі необхідності може подовжити строк, протягом якого він повинен виправити помилки, дати роз'яснення або винести додаткове рішення згідно з пунктом 1 або пунктом З цієї статті.

5. Положення статті 31 повинні застосовуватися стосовно виправлення або роз'яснення арбітражного рішення або щодо додаткового рішення.

Розділ VII

ОСПОРЮВАННЯ АРБІТРАЖНОГО РІШЕННЯ

Стаття 34. Клопотання про скасування як винятковий засіб оспорювання арбітражного рішення

1. Оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання клопотання про скасування згідно з пунктами 2 та 3 цієї статті.

2. Арбітражне рішення може бути скасоване судом, зазначеним в пункті 2 статті 6, лише у разі, якщо:

1) сторона, що заявляє клопотання про скасування, подасть докази того, що:

одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у статті 7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки — за законом України; або

її не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або

рішення винесено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди, проте, якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення,

169

яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною угодою; або

склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить будь-якому положенню цього Закону, від якого сторони не можуть відступати, або, за відсутності такої угоди, не відповідали цьому Закону; або

2) суд визначить, що:

об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або

арбітражне рішення суперечить публічному порядку України.

3. Клопотання про скасування не може бути заявлено після закінчення трьох місяців, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне рішення, а в разі, якщо було подано прохання згідно із статтею 33, — з дня винесення третейським судом рішення з цього прохання.

4. Суд, до якого подано клопотання про скасування арбітражного рішення, може, якщо визнає це належним і якщо про це просить одна із сторін, зупинити провадження з питання про скасування на встановлений ним строк з тим, щоб надати третейському суду можливість відновити арбітражний розгляд або вжити інших дій, які, на думку третейського суду, дадуть можливість усунути підстави для скасування арбітражного рішення.

Розділ VIII ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ АРБІТРАЖНИХ РІШЕНЬ

Стаття 35. Визнання та виконання арбітражного рішення

1. Арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням положень цієї статті та статті 36.

2. Сторона, що спирається на арбітражне рішення або порушує клопотання про його виконання, повинна подати оригінал належним чином засвідченого арбітражного рішення або належним чином засвідчену копію такого, а також оригінал арбітражної угоди, зазначеної в статті 7, або належним чином засвідчену копію такої. Якщо арбітражне рішення або угода викладені іноземною мовою, сторона повинна подати належним чином засвідчений переклад цих документів на українську або російську мову.

Стаття 36. Підстави для відмови у визнанні або у виконанні арбітражного рішення

1. У визнанні або у виконанні арбітражного рішення, незалежно від того, в якій державі воно було винесено, може бути відмовлено лише:

1) на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця

170

сторона подасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, доказ того, що:

— одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у статті 7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки, — за законом держави, де рішення було винесено; або

— сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або

— рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; проте, якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана; або

— склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; або

— рішення ще не стало обов'язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято; або

2) якщо суд визнає, що:

— об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або

— визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку України.

2. Якщо в суді, зазначеному в абзаці п'ятому підпункту 1 пункту 1 цієї статті, заявлено клопотання про скасування або зупинення виконання арбітражного рішення, суд, в якому запитується визнання або виконання, може, якщо визнає це за належне, відкласти винесення свого рішення і може також, за клопотанням тієї сторони, яка просить про визнання або виконання арбітражного рішення, зобов'язати іншу сторону надати належне забезпечення.

Додаток № 1 до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»

ПОЛОЖЕННЯ про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України

1. Міжнародний комерційний арбітражний суд є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Торгово-промислова палата України затверджує Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду, порядок обчислювання арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інших витрат суду, сприяє його діяльності.

2. До Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за угодою сторін передаватись на вирішення:

— спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору знаходиться за кордоном, а також:

— спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

Зовнішньоекономічні відносини, спори з яких можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду, стосуються, зокрема, відносин купівлі-продажу (поставки) товарів, виконання робіт, надання послуг, обміну товарами та/чи послугами, перевезення вантажів і пасажирів, торгового представництва і посередництва, оренди (лізингу), науково-технічного обміну, обміну іншими наслідками творчої діяльності, спорудження промислових та інших об'єктів, ліцензійних операцій, інвестицій, кредитно-розрахункових операцій, страхування, спільного підприємництва та інших форм промислової і підприємницької кооперації.

3. Міжнародний комерційний арбітражний суд приймає до свого розгляду також спори, віднесені до його юрисдикції в силу міжнародних договорів України.

4. Рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду виконуються сторонами добровільно у встановлені ним строки. Якщо строк виконання в рішенні не зазначено, воно підлягає негайному виконанню. Не виконані в строк рішення виконуються відповідно до закону і міжнародних договорів.

5. По справах, що підлягають розгляду в Міжнародному комерційному арбітражному суді, голова Суду може на прохання сторони встановити розмір і форму забезпечення вимоги.

6. Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-

172

промисловій палаті України має печатку із своїм найменуванням українською і англійською мовами та зображенням меча і терез правосуддя.

Додаток № 2 до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»

ПОЛОЖЕННЯ про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України

1. Морська арбітражна комісія є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Торгово-промислова палата України затверджує Регламент Морської арбітражної комісії, порядок обчислювання арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інших витрат Комісії, сприяє її діяльності.

2. Морська арбітражна комісія вирішує спори, які випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають із торгового мореплавства, незалежно від того, чи є сторонами таких відносин суб'єкти українського та іноземного, або лише українського чи тільки іноземного права. Зокрема, Морська арбітражна комісія вирішує спори, що випливають із відносин:

1) щодо фрахтування суден, морського перевезення вантажів, а також перевезення вантажів у змішаному плаванні (ріка-море);

2) щодо морського буксирування суден та інших плавучих засобів;

3) щодо морського страхування і перестрахування;

4) пов'язаних з купівлею-продажем, заставою та ремонтом морських суден та інших плавучих засобів;

5) з лоцманської і льодової проводки, агентського та іншого обслуговування морських суден, а також суден внутрішнього плавання, оскільки відповідні операції пов'язані з плаванням таких суден морськими шляхами;

6) зв'язаних з використанням суден для здійснення наукових досліджень, видобування корисних копалин, гідротехнічних та інших робіт;

7) щодо рятування морських суден або морським судном судна внутрішнього плавання, а також щодо рятування в морських водах судном внутрішнього плавання іншого судна внутрішнього плавання;

8) зв'язаних з підніманням затонулих в морі суден та іншого майна;

9) зв'язаних із зіткненням морських суден, морського судна і судна внутрішнього плавання, суден внутрішнього плавання у мор-

173

ських водах, а також з заподіянням судном пошкоджень портовим спорудам, засобам навігаційної обстановки та іншим об'єктам;

10) зв'язаних із заподіянням пошкоджень рибальським сітям і іншим знаряддям лову, а також з іншим заподіянням шкоди під час здійснення морського рибного промислу.

Морська арбітражна комісія вирішує також спори, що виникають у зв'язку з плаванням морських суден і суден внутрішнього плавання по міжнародних ріках, у випадках, вказаних в цій статті, а також спори, зв'язані із здійсненням суднами внутрішнього плавання закордонних перевезень.

3. Морська арбітражна комісія приймає до розгляду спори за наявності угоди між сторонами про передачу їх на її вирішення.

Комісія приймає до розгляду також спори, що їх сторони зобов'язані передати на її вирішення в силу міжнародних договорів.

4. По справах, що підлягають розгляду Морською арбітражною комісією, голова комісії може на прохання сторони встановити розмір і форму забезпечення вимоги і, зокрема, прийняти постанову про накладення арешту на судно або вантаж іншої сторони, які знаходяться в українському порту.

5. Рішення Морської арбітражної комісії виконуються сторонами добровільно у встановлені нею строки. Не виконані в строк рішення виконуються відповідно до закону і міжнародних договорів.

6. Порядок реалізації забезпечення, що надається на підставі статті 4 цього Положення, встановлюється головою Морської арбітражної комісії після набрання її рішенням законної сили.

7. Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України має печатку із своїм найменуванням українською і англійською мовами та зображенням якоря і терез правосуддя.

ПРО ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ В УКРАЇНІ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ Закон України від 29 листопада 2001 р.

Цей Закон встановлює умови і порядок визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

рішення іноземного суду — рішення іноземних судів у цивільних, трудових, сімейних справах, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується конфіскації майна та від-

174

шкодування шкоди потерпілим, а також рішення іноземних арбіт-ражів та акти інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних, трудових, сімейних справ, що набрали законної сили і підлягають визнанню та виконанню на території України відповідно до міжнародних договорів України;

визнання рішення іноземного суду — поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому цим Законом;

виконання рішення іноземного суду — застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому законом;

міжнародні договори України — міжнародні договори про надання правової допомоги у цивільних, трудових, сімейних і кримінальних справах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інші міжнародні двосторонні або багатосторонні договори за участю України, якими передбачається визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів;

стягувач — будь-яка фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої постановлено рішення іноземного суду і яка звертається з клопотанням про його визнання та виконання на території України;

боржник — будь-яка фізична або юридична особа, яка за рішенням іноземного суду зобов'язана виконати певні дії на користь чи в інтересах стягувача.

Стаття 2. Умови визнання та виконання рішення іноземного суду

Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами України або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами України або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Розділ II

ПРИМУСОВЕ ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ ІНОЗЕМНОГО СУДУ

Стаття 3. Строки пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання

Рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів протягом строку, що перевищує три роки, яке може бути

175

пред'явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.

Стаття 4. Підсудність справ про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду Питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на клопотання стягувача розглядається апеляційним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними обласними, Київським та Севастопольським міськими судами (далі — відповідний суд України) за місцем постійного чи тимчасового проживання або перебування (місцезнаходження) боржника.

У разі коли боржник не має постійного чи тимчасового місця проживання або перебування (місцезнаходження) на території України або місце його постійного чи тимчасового проживання або перебування (місцезнаходження) невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається відповідним судом України за місцезнаходженням в Україні майна боржника.

Стаття 5. Порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у порядку, передбаченому міжнародними договорами України.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду може бути також подано стягувачем безпосередньо до відповідного суду України, визначеного статтею 4 цього Закону.

У разі коли міжнародними договорами України передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду через органи державної влади України, відповідний суд України приймає до розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України.

Стаття 6. Вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду повинне містити:

найменування стягувача або його представника (якщо клопотання подається представником), зазначення їхнього постійного чи тимчасового місця проживання або перебування (місцезнаходження);

найменування боржника, зазначення його постійного чи тимчасового місця проживання чи перебування (місцезнаходження) або місцезнаходження його майна в Україні;

мотиви подання клопотання.

176

До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами України.

У разі, коли міжнародними договорами України не визначено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, до клопотання додаються такі документи:

засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання;

офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили (якщо це не зазначено в самому рішенні);

документ, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була своєчасно і належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи;

документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше);

документ, що посвідчує повноваження представника стягувача (якщо клопотання подається представником);

засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.

Якщо зазначене клопотання і документи, що додаються до нього, не оформлено відповідно до вимог, передбачених цим Законом, або до клопотання не додано всі перелічені документи, відповідний суд України повертає їх стягувачеві (або його представникові) без розгляду.

Для розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду по суті забороняється вимагати інші документи та відомості, ніж визначені цією статтею.

Стаття 7. Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду Про надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду відповідний суд України у п'ятиденний строк письмово повідомляє боржника і пропонує йому у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання.

Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у разі його відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу повідомлення боржника про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що стягу-вач і боржник повідомляються письмово не пізніше ніж за 10 днів до його розгляду.

За заявою стягувача або боржника і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони.

177

Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду провадиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні.

У разі, коли рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, відповідний суд України визначає, в якій частині чи з якого часу воно підлягає виконанню.

Неявка без поважних причин у судове засідання стягувача, або боржника, або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання.

Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Копія ухвали надсилається судом стя-гувачеві та боржникові у триденний строк з дня постановления ухвали.

Якщо в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іноземній валюті, суд, який розглядає це клопотання, визначає суму в національній валюті за курсом Національного банку України на день постановления ухвали.

Стаття 8. Підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного су-

ДУ

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами України.

У разі коли міжнародними договорами України такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено:

якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;

якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було своєчасно і належним чином повідомлено про розгляд справи;

якщо рішення постановлене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України;

якщо постановлене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі, порушена між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу порушення справи в іноземному суді;

якщо пропущено встановлений міжнародними договорами України та цим Законом строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;

якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;

178

якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; в інших випадках, передбачених законами України.

Стаття 9. Оскарження ухвали суду

Ухвала, постановлена відповідним судом України про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання, може бути оскаржена стягувачем або боржником у порядку і строки, передбачені законами України.

Стаття 10. Порядок примусового виконання рішення іноземного суду На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, відповідний суд України видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом.

Дії та заходи з примусового виконання рішення іноземного суду провадяться державними виконавцями у порядку, передбаченому законом.

Розділ III

ВИЗНАННЯ РІШЕННЯ ІНОЗЕМНОГО СУДУ, ЩО НЕ ПІДЛЯГАЄ ПРИМУСОВОМУ ВИКОНАННЮ

Стаття 11. Порядок подання клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню

Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, за умови, що це передбачено міжнародними договорами України, подається заінтересованою особою до відповідного суду України, визначеного статтею 4 цього Закону.

У такому разі до клопотання додаються такі документи:

засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнання якого порушується клопотання;

офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні;

засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.

Стаття 12. Розгляд клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню

Про надходження клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, відповідний суд України у п'ятиденний строк письмово повідомляє заінтересовану сторону і пропонує їй у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання.

Після подання заінтересованою стороною заперечень у письмовій формі або у разі її відмови від подання заперечень, а так само

179

коли у місячний строк з часу повідомлення заінтересованої особи про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що заінтересовані сторони повідомляються письмово не пізніше ніж за 10 днів до його розгляду.

Якщо заінтересована сторона звернулася з проханням про перенесення часу розгляду справи і суд визнав це прохання поважним, розгляд справи може бути перенесено з повідомленням про це заінтересованих сторін.

Розгляд клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, провадиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні.

Неявка в судове засідання заінтересованої сторони, щодо якої суду відомо, що їй було своєчасно і належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи, не є перешкодою для розгляду клопотання, якщо вона не порушує питання про перенесення його розгляду.

За наслідками розгляду клопотання, а також заперечення у разі його надходження відповідним судом України постановляється ухвала про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення або про відмову у задоволенні цього клопотання.

У визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, відмовляється у випадках, передбачених міжнародними договорами України, а якщо міжнародними договорами України це не передбачено, то на підставах, зазначених у статті 8 цього Закону.

Копію ухвали суд надсилає заінтересованим сторонам у триденний строк з дня її постановления.

Ухвала, постановлена відповідним судом України за наслідками розгляду клопотання, може бути оскаржена у порядку і строки, передбачені законами України.

Розділ ГУ

МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ УКРАЇНИ

Стаття 13. Міжнародні договори України

Якщо міжнародними договорами України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у цьому Законі, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Розділ V

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

2. Кабінету Міністрів України протягом двох місяців з дня набрання чинності цим Законом подати до Верховної Ради України

180

пропозиції щодо приведення законів України у відповідність з цим Законом.

ПРО ПРАКТИКУ РОЗГЛЯДУ СУДАМИ

КЛОПОТАНЬ ПРО ВИЗНАННЯ

Й ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ

ТА АРБІТРАЖІВ І ПРО СКАСУВАННЯ

РІШЕНЬ, ПОСТАНОВЛЕНИХ У ПОРЯДКУ

МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО

АРБІТРАЖУ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 12

Узагальнення практики розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України, свідчить про неоднаковий підхід судів до визначення умов, за яких рішення іноземних судів підлягають визнанню і примусовому виконанню в Україні, та наявність помилок при розгляді клопотань про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на її території.

У зв'язку з необхідністю забезпечити однакове вирішення зазначених питань і неухильне додержання при цьому положень нормативно-правових актів, які їх регулюють, Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз'яснення:

1. Розгляд судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів є особливою формою взаємної правової допомоги, яка надається Україною та іншими державами-учасницями відповідних міжнародних договорів.

При їх вирішенні суди повинні виходити з положень ст. 84 Закону від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження», статей 35, 36 Закону від 24 лютого 1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж» і відповідних міжнародних договорів України, що передбачають порядок визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів, і враховувати, що згідно зі ст. 9 Конституції України міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, входять до національного законодавства України та що відповідно до Закону від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України» такі договори застосовуються в Україні в порядку, передбаченому для норм цього законодавства.

При цьому належить виходити також із загальних правил про те, що міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на суб'єкти держав-учасниць та що за наявності між учасниками ба-

181

гатосторонніх договорів ще й договорів двосторонніх або спеціальних угод з питань правової допомоги мають застосовуватися відповідні норми тих договорів і угод, що набрали чинності пізніше.

З питань визнання й виконання рішень іноземних судів та ар-бітражів, не врегульованих законодавством України, згідно з постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу PCP» застосовуються у встановлених нею межах відповідні положення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. «Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів» (далі — Указ).

Своєчасне і правильне вирішення зазначених клопотань сприяє підвищенню міжнародного авторитету України.

2. Згідно зі ст. 2 Указу компетентними судами України по розгляду клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів є обласні, Київський і Севастопольський міські суди та Верховний суд Автономної Республіки Крим за місцем проживання (перебування) боржника, а якщо останній такого в Україні не має — за місцем знаходження його майна.

Клопотання про скасування рішення (постанови), постановленого в порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України, також розглядаються судами цього рівня за місцем проведення арбітражу (статті 6, 16, 34 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж»).

Якщо рішення іноземного суду (арбітражу), на виконання якого в Україні було дано дозвіл компетентним судом, не повністю виконано і повернено стягувачу (через вибуття боржника за межі України тощо), у разі звернення стягувача за продовженням його виконання останнє провадиться згідно з раніше даним дозволом.

У тому разі, коли рішення іноземного суду (арбітражу) постановлено щодо кількох боржників, частина яких не проживає (не перебуває) в Україні і не має на її території майна, суд розглядає питання про визнання й виконання цього рішення лише щодо боржників, які проживають (перебувають) на території України або мають там майно.

Безоплатно для заявника і боржника провадиться лише розгляд компетентним судом України клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду та арбітражу. При дачі таким судом дозволу на примусове виконання рішення на території України воно здійснюється за відповідними правилами Закону «Про виконавче провадження», в тому числі щодо відшкодування судових витрат на проведення виконавчих дій.

3. Суди повинні з'ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, про визнання й виконання рішення суду чи арбітражу якої надійшло клопотання. У даний час є чинними, зокрема, такі міжнародні договори з цього питання, які уклала Україна або до яких вона приєдналась:

182

а) Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена державами — членами Співдружності Незалежних Держав у м. Мінську 22 січня 1993 р. (далі — Мінська Конвенція). Крім України учасницями цієї Конвенції є республіки Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Грузія, Киргизька Республіка та Російська Федерація. Конвенцію ратифіковано Верховною Радою України із застереженням, що Україна бере на себе зобов'язання визнавати й виконувати рішення, постановлені на територіях держав — учасниць Конвенції за винятком визнання і виконання виконавчих написів та нотаріальних актів щодо грошових зобов'язань;

б) Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у м. Києві 20 березня 1992 р. (далі — Київська Угода). До учасниць даної Угоди належать республіки Білорусь, Вірменія, Таджикистан, Казахстан, Туркменистан, Узбекистан, Киргизька Республіка, Російська Федерація та Україна;

в) Конвенція про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень, укладена у м. Нью-Йорку в 1958 р. (далі — Нью-Йоркська Конвенція). Відповідно до ст. 2 цієї Конвенції термін «арбітражне рішення» включає як рішення, постановлені арбітрами, призначеними в кожній окремій справі, так і рішення, постановлені постійними арбітражними органами, до яких звернулися сторони. Сторонами у таких справах можуть бути і фізичні, і юридичні особи. Учасницями цієї Конвенції є значна частина держав світу, в тому числі Україна. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 серпня 1960 р. про ратифікацію Конвенції визначено, що Україна застосовуватиме її положення щодо арбітражних рішень, постановлених на території держав, які не є учасницями Конвенції, лише на умовах взаємності. При виникненні у зазначених випадках спору щодо наявності взаємності питання слід з'ясовувати через Міністерство закордонних справ України. Згідно зі ст. 15 Закону «Про міжнародні договори України» зазначене міністерство на вимогу органів, що застосовують міжнародні договори України, повинно надати офіційну інформацію з питань, що виникають у зв'язку з виконанням міжнародного договору України;

г) Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж, підписана в м. Женеві 21 квітня 1961 р., ратифікована Верховною Радою УРСР 25 січня 1963 р. (далі — Європейська конвенція), якою передбачено деякі особливості проведення арбітражу порівняно з положеннями Нью-йоркської Конвенції;

д) двосторонні договори України:

— про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах:

з Республікою Грузія (підписано 9 січня 1995 р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995 р.). В розумінні цього Договору цивільними визнаються також сімейні справи;

183

з Естонською Республікою (підписано 15 лютого 1995 р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995 р.). Згідно з цим Договором цивільними вважаються також сімейні справи;

з Республікою Молдова (підписано 13 грудня 1993 р., ратифіковано Україною 10 листопада 1994 р.). Вжите в цьому Договорі поняття «цивільні справи» охоплює також сімейні і трудові справи;

з Республікою Польща (підписано 24 травня 1993 р., ратифіковано Україною 4 лютого 1994 р.). Під цивільними в цьому Договорі розуміються також сімейні і трудові справи;

з Китайською Народною Республікою (підписано 31 жовтня 1992 р., ратифіковано Україною 5 лютого 1993 р.). За цим Договором термін «цивільні справи» включає також торгові, господарські, шлюбно-сімейні і трудові справи;

— про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах із Литовською Республікою (підписано 7 липня 1993 р., ратифіковано Україною 17 грудня 1993 р.);

— про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах із Латвійською Республікою (підписано 23 травня 1995 р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995 р.);

— про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах із Монголією (підписано 27 червня 1995 р., ратифіковано Україною 1 листопада 1996 р.), згідно з яким термін «цивільні справи» охоплює також торгові, господарські, сімейні та трудові справи;

— про правову допомогу та правові відносини в цивільних і сімейних справах із Республікою Узбекистан (підписано 19 лютого 1998 р., ратифіковано Україною 5 листопада 1998 р.);

е) згідно із Законом від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступ-ництво України» (ст. 7), нотами України, надісланими в січні 1994 р. до посольств іноземних держав, з якими у СРСР були двосторонні договори про правову допомогу, про застосування цих договорів щодо України, поки обидві сторони не домовляться про інше, а також відповідно до Віденської конвенції про правонаступ-ництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 р., яка набула чинності для України 6 листопада 1996 р. і передбачає, що двосторонній міжнародний договір, який у момент правонаступництва держав був чинним щодо території, що є об'єктом правонаступництва, вважається чинним між новою незалежною державою та іншою державою-учасницею, коли вони чітко про це домовились або внаслідок їх поведінки вони повинні вважатись такими, що висловили зазначену домовленість, в Україні застосовуються положення таких міжнародних угод СРСР:

— Договору між СРСР та Народною Республікою Албанія про надання правової допомоги в цивільних, шлюбно-сімейних та кримінальних справах від ЗО червня 1958 р.;

— Договору між СРСР та Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги від 23 лютого 1982 р.;

184

— Договору між СРСР та Народною Республікою Болгарія про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 19 лютого 1975 р.;

— Договору між СРСР та Угорською Народною Республікою про надання правової допомоги в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 15 липня 1958 р., а також Протоколу від 15 липня 1958 р. про внесення змін і доповнень до цього Договору;

— Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 10 грудня 1981 р.;

— Договору між СРСР та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 21 травня 1981 р.;

— Договору про взаємне надання правової допомоги між СРСР та Іракською Республікою від 22 червня 1973 р.;

— Договору між СРСР та Народною Демократичною Республікою Йемен про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 6 грудня 1985 р.;

— Договору між СРСР та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах від 19 січня 1984 р.;

— Договору між СРСР та Корейською Народно-Демократичною Республікою про надання правової допомоги в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 16 грудня 1957 р.;

— Договору між СРСР та Республікою Куба про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 28 листопада 1984 р.;

— Договору між СРСР та Румунською Народною Республікою про надання правової допомоги в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 3 квітня 1958 р.;

— Договору між СРСР та Туніською Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 26 червня 1984 р.;

— Договору між СРСР та Фінляндською Республікою про правовий захист та правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 11 серпня 1978 р.;

— Договору між СРСР та Федеративною Народною Республікою Югославія про правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 24 лютого 1962 р.;

— Конвенції між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 25 січня 1979 р.;

є) у зв'язку з офіційним оформленням правонаступництва України для неї залишається чинною Конвенція з питань цивільного процесу, що була укладена в Гаазі 1 березня 1954 р. і набула чинності для СРСР з 26 липня 1967 р. (далі — Гаазька Конвенція).

Клопотання про визнання й виконання арбітражного рішення (рішення третейського суду), постановленого на території держави-Договірної Сторони, відповідно до Київської Угоди вирішується компетентним судом іншої Договірної Сторони за правилами цієї Угоди. Наявність у клопотанні посилань на Нью-йоркську або Єв-

185

ропейську конвенцію сама по собі не може бути підставою для відмови в його задоволенні.

4. Оскільки згідно зі ст. 84 Закону «Про виконавче провадження» рішення іноземних судів (арбітражів) визнаються й виконуються в Україні за наявності відповідного міжнародного договору (конвенції, угоди) за її участю, то в разі, коли держава, про виконання рішення суду чи арбітражу якої надійшло клопотання, не є учасницею такого договору, суди України не розглядають цього клопотання і відмовляють у його прийнятті на підставі п. 1 ст. 136 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК), а якщо справу було заведено — закривають провадження в ній на підставі п. 1 ст. 227 цього Кодексу, крім випадків, коли арбітражні рішення відповідно до застережень України до Нью-Йоркської Конвенції виконуються на умовах взаємності.

Разом з тим для вирішення питання про визнання й виконання рішення не має правового значення, чи була особа, щодо якої постановлено рішення судом (арбітражем) Договірної Сторони міжнародного договору, громадянином цієї держави, якщо інше не випливає з даного договору.

5. Клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів в Україні подаються в порядку, визначеному відповідним міжнародним договором.

Згідно зі ст. 53 Мінської Конвенції воно подається в компетентний суд Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, або ж у суд, що постановив рішення у справі по першій інстанції, який надсилає його компетентному суду. Такий самий порядок подачі клопотань передбачено договорами України з республіками Молдова, Узбекистан, Польща.

За договорами України з Республікою Грузія, Литовською, Естонською, Латвійською республіками клопотання про дозвіл на виконання рішення подається до суду, що розглядав справу по першій інстанції, а той надсилає його до суду, компетентного постановити за ним рішення.

Договорами між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною та Монголією визначено, що клопотання про визнання й виконання судового рішення подається заявником до суду, який постановив це рішення, і пересилається останнім до суду іншої Договірної Сторони через її центральні установи (у даному разі — через Верховні Суди). Якщо ж заявник проживає або перебуває на території Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути подано і безпосередньо до суду цієї Сторони.

Відповідно до Київської Угоди господарюючі суб'єкти кожної з держав-учасниць можуть звертатись із клопотанням про виконання рішення загального, арбітражного (господарського) чи третейського суду однієї з них безпосередньо до компетентного суду іншої, на території якої це рішення підлягає виконанню.

Через Міністерство юстиції України зазначені клопотання пересилаються в тому разі, коли такий порядок їх подання встановле-

186

но міжнародним договором, на підставі якого в даному випадку провадяться визнання й виконання рішення. У випадку, коли міжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд має пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, цим органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо передбачено міжнародним договором. Якщо ж такої прямої вказівки в міжнародному договорі немає, таким центральним органом є Верховний Суд України, який за ст. 125 Конституції України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

Із додержанням усіх наведених вище вимог щодо порядку подачі, форми і змісту клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів мають подаватись і клопотання про визнання й виконання рішень судів та арбітражів України на території держави — іншої Договірної Сторони.

У випадках, коли клопотання, яке згідно з установленим порядком обов'язково має подаватись лише через суд (арбітраж), що постановив рішення, або через відповідний центральний орган Договірної Сторони, подано безпосередньо компетентному суду України, останній відмовляє в його прийнятті на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК, оскільки за таких умов воно не може бути предметом судового розгляду. Разом з тим якщо клопотання, з яким сторона у справі мала право звернутися безпосередньо до компетентного суду України, направлено зазначеному суду через центральний чи інший орган Договірної Сторони, це не є перешкодою для розгляду даного клопотання.

6. У порядку, передбаченому статтями 35, 36 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» і Нью-Йоркською Конвенцією, розглядаються клопотання про визнання й виконання рішень комерційного арбітражу, що провадяться за арбітражною угодою сторін (третейського суду), а не органів судової системи держави, до відання яких законодавством останньої віднесено розгляд господарських та інших комерційних спорів (господарських, арбітражних судів тощо).

Зокрема Нью-Йоркською Конвенцією визначено, що вона застосовується щодо визнання й виконання арбітражних рішень, постановлених на території іншої держави, ніж держава, де запитуються їх визнання й виконання, за спорами, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також щодо арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями у тій державі, де запитуються їх визнання й виконання. Йдеться про арбітражні рішення, постановлені як арбітрами, призначеними в кожній конкретній справі, так і постійними арбітражними органами, до яких сторони звернулись (ст. 1) відповідно до їх письмової угоди про зобов'язання передавати в арбітраж усі або які-небудь спори, що виникли або можуть виникати між ними у зв'язку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, об'єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду (ст. 2).

187

7. При вирішенні питання про прийняття до розгляду клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду (арбітражу) судам відповідно до вимог ст. 137 ЦПК необхідно перевіряти, чи відповідають їх форма та зміст і додані до них документи вимогам певного міжнародного договору та Указу. Таке клопотання повинно мати письмову форму і містити:

а) найменування стягувача, а також його представника (якщо клопотання подається останнім), вказівку про місце їх проживання, а якщо стягувач є юридичною особою — про її місцезнаходження;

б) найменування боржника і вказівку про місце його проживання, а якщо він є юридичною особою — про її місцезнаходження (місцезнаходження майна боржника на території України, якщо місцем його проживання чи перебування не є Україна);

в) прохання стягувача про дозвіл на примусове виконання, а в тому разі, коли раніше рішення вже виконувалось — вказівку на те, в якій частині або з якого часу потрібне його виконання.

До клопотання мають бути додані всі документи, передбачені відповідним міжнародним договором, зокрема:

— рішення іноземного суду або його засвідчена копія та офіційний документ про те, що рішення набрало законної сили і підлягає виконанню, або про те, що воно підлягає виконанню до набрання законної сили (якщо цього не видно з самого рішення), а також належно засвідчені оригінал арбітражного рішення або його копія, а якщо цього вимагає відповідний міжнародний договір, — і офіційний документ про те, що воно набрало законної сили;

— документ, із якого видно, що сторона, проти якої постановлено рішення і яка не брала участі у процесі, була в належному порядку і своєчасно викликана в суд, а в разі її процесуальної недієздатності була належним чином представлена (мала уповноваженого представника). Виклик у судове засідання може підтверджуватись оригіналом або засвідченою копією документа, за допомогою якого мав здійснюватися виклик згідно з міжнародним договором або законодавством держави, де розглядалася справа;

— документ, що підтверджує часткове виконання рішення на час його пересилання, а згідно з Київською Угодою — ще й виконавчий документ;

— за договором із Республікою Узбекистан — ще й документ, що підтверджує угоду сторін щодо справ договірної підсудності.

Відповідно до Мінської Конвенції клопотання і додані до нього документи надсилаються разом із засвідченим їх перекладом мовою запитуваної Договірної Сторони або російською мовою.

Такі самі, в основному, вимоги щодо додатків до клопотань та перекладу тих і інших передбачають і чинні двосторонні міжнародні договори України. Однак у деяких із них є уточнення.

Так, за договором із Монголією, республіками Молдова і Польща до клопотання додається засвідчений переклад останнього, а також доданих документів мовою тієї сторони, на території якої рішення має бути визнано й виконано.

188

Договором з Китайською Народною Республікою визначено, шо до клопотання додається засвідчена судом копія судового рішення і що клопотання й додані до нього документи мають бути перекладені й державною мовою запитуваної сторони або англійською мовою.

Згідно із договорами з республіками Грузія, Узбекистан, Естонською, Латвійською, Литовською республіками до клопотання додаються засвідчені судом копії рішення, і саме воно й додані до нього документи мають бути подані й у перекладі державною мовою його виконавця або російською мовою. При цьому за договором з Естонською Республікою переклад засвідчується офіційним перекладачем, або нотаріусом, або посадовою особою Договірної Сторони, яка запитує, а за договорами з Республікою Грузія, Латвійською і Литовською республіками він може засвідчуватися також дипломатичним представництвом чи консульською установою цієї Договірної Сторони.

Згідно з Нью-Йоркською Конвенцією до клопотання про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень повинні бути додані належно засвідчені оригінал чи копія письмової угоди, за якою сторони зобов'язались передавати в арбітраж усі або які-не-будь спори, що виникали чи можуть виникнути між ними у зв'язку з певним договором або іншими правовідносинами, об'єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду (термін «письмова угода» включає арбітражне застереження в договорі чи арбітражну угоду, що підписана сторонами або міститься в листах чи телеграмах, якими вони обмінялися). Якщо арбітражне рішення або зазначена угода викладені не офіційною мовою тієї держави, в якій запитуються визнання й виконання цього рішення, подається також переклад названих документів мовою даної держави. Переклад засвідчується офіційним чи присяжним перекладачем або дипломатичною чи консульською установою.

Сторона, що порушує клопотання про виконання арбітражного рішення на підставі ст. 35 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж», повинна подати оригінал належним чином засвідченого арбітражного рішення або засвідчену копію останнього, а також оригінал або належним чином засвідчену копію арбітражної угоди. Згідно зі ст. 7 цього Закону остання вважається укладеною в письмовій формі, якщо міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу чи з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, у яких одна зі сторін стверджує наявність угоди, а інша не заперечує проти цього. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угоду укладено в письмовій формі і це посилання є таким, що робить згадане застереження її частиною. Якщо арбітражне рішення або арбітражна угода викладені іноземною мовою, сторона повинна подати належним чином засвідчений переклад цих документів українською або російською мовою.

189

8. Поряд із належним міжнародним договором до прийняття відповідного законодавчого акта України можуть застосовуватись положення Указу, зокрема:

ст. З — щодо форми і змісту клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду, а також щодо переліку документів, які до нього додаються, — за відсутності відповідних вказівок у міжнародному договорі. Виняток становить лише положення цієї норми про те, що клопотання і додані до нього документи мають бути перекладені російською мовою. Якщо інше не передбачене міжнародним договором України, переклад клопотання й доданих до нього документів відповідно до ст. 10 Конституції України має бути зроблено на її державну мову, тобто на українську;

ст. 5 — щодо постановления за наслідками розгляду клопотання ухвали про дозвіл на примусове виконання рішення або про відмову в цьому;

ст. 6 — про направлення в триденний строк з дня розгляду клопотання копій ухвали стягувачеві або його представникові і боржнику;

ст. 8 — про видачу на підставі рішення іноземного суду (арбітражного рішення) та ухвали про дозвіл на примусове виконання цього рішення, що набрала законної сили, виконавчого листа, який надсилається в районний (міський) суд за місцем виконання рішення;

ст. 10 — про те, що рішення іноземних судів, які не підлягають примусовому виконанню, визнаються без будь-якого подальшого провадження, якщо з боку заінтересованої особи не надійшло заперечень проти цього, а також щодо порядку подачі й розгляду такого заперечення.

Наведені положення Указу (крім переліку документів, які додаються до клопотання, — його визначають міжнародні договори) застосовуються також при розгляді клопотань про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень.

Ухвала про наслідки розгляду клопотання про визнання і дозвіл на виконання рішення іноземного суду на території України може бути оскаржена в касаційному порядку на підставі ст. 7 Указу.

9. Судами розглядаються питання про визнання й виконання лише тих рішень іноземних судів та арбітражів, коло яких визначено міжнародним договором, що поширюється на дані правовідносини.

Зокрема ст. 51 Мінської Конвенції і двосторонніми міжнародними договорами України до цього кола включено рішення судів, у тому числі мирові угоди в цивільних і сімейних справах, інших компетентних органів, до відання яких віднесено ці справи, а також рішення про відшкодування шкоди в кримінальних справах.

Згідно з Київською Угодою до компетентного суду Договірної Сторони можуть подаватися клопотання про виконання рішень загальних, арбітражних (господарських), третейських судів, а також інших органів, до компетенції яких віднесено вирішення справ, що

190

випливають із договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб'єктами.

У тих випадках, коли йдеться про судові рішення держави, яка у питаннях розгляду цивільних справ пов'язана з Україною тільки Гаазькою Конвенцією, компетентні суди України можуть розглядати лише прохання (передані у дипломатичному порядку) в частині судових витрат.

Норми міжнародних договорів щодо кола судових рішень у цивільних (сімейних) справах, про визнання й виконання яких можуть порушуватися клопотання в компетентних судах України, свідчать про те, що в них під рішеннями розуміються владні постанови суду або арбітражу, якими визначаються певні обов'язкові для сторін права й обов'язки. Тому ними можуть бути як рішення у вузькому розумінні цього слова, так і затверджена судом мирова угода (інший акт примирення), ухвала, постанова (у тому числі про стягнення аліментів) суду (судді) і судовий наказ.

Оскільки міжнародними договорами України не встановлено відповідних обмежень, їх правила щодо дозволу на примусове виконання стосуються рішень іноземних судів у цивільних справах і в частині стягнення з боржника судових витрат, у тому числі державного мита й інших витрат у дохід держави — Договірної Сторони, суд якої постановив рішення. Враховуючи характер стягнень в останньому випадку, належить визнати правильною практику тих судів, які питання про дозвіл виконання рішень у цій частині вирішують за клопотанням іноземного суду, який постановив таке рішення.

10. Під визначеним міжнародними договорами України судовим порядком розгляду клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) розуміється порядок провадження в цивільних справах, встановлений ЦПК. Тому при розгляді зазначених клопотань повинні застосовуватися відповідні інститути ЦПК, які згідно із засадами цивільного судочинства забезпечили б права стягувача та боржника, об'єктивне, правильне і своєчасне вирішення питання.

Йдеться, зокрема, про застосування норм ЦПК про порушення цивільної справи (ст. 5), про розгляд її по першій інстанції одноособово суддею у відкритому судовому засіданні, проведення судочинства державною мовою України (статті 7, 9, 10, 16), про судові доручення (ст. 33), засади змагальності (статті 15, 30), права й обов'язки осіб, які беруть участь у справі (ст. 99), про судові повідомлення (статті 90, 93), прийняття заяв (ст. 136 у відповідних межах), про ознайомлення боржника з клопотанням у порядку підготовки справи, його попереднє опитування, роз'яснення йому процесуальних прав і обов'язків, проведення необхідних уточнень, запитів, призначення справи (статті 143, 147), про судовий розгляд (гл. 20 з урахуванням особливостей вимог і без судових дебатів), про протоколи (гл. 21), про закриття провадження при письмовій відмові заявника від клопотання (ст. 227 у зазначеній частині), про

191

ухвали суду першої інстанції (гл. 28), про провадження справ у касаційній та наглядній інстанціях (розд. IV у відповідній частині), інших відповідних норм. При застосуванні правил ЦПК щодо можливості за певних умов відстрочити чи розстрочити виконання рішення (ст. 33 Закону «Про виконавче провадження») необхідно враховувати положення Конвенції Організації Об'єднаних Націй 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів у випадках, коли про це порушувалось клопотання комерційним підприємством держави-учасниці зазначеної Конвенції. Згідно з цією Конвенцією ніяка відстрочка не може бути надана судом або арбітражем продавцю чи покупцю, якщо той вдається до якогось засобу правового захисту від порушення договору (п. З ст. 45, п. З ст. 61).

11. Міжнародні договори України про правову допомогу не виключають для суду, що має розглядати клопотання, можливості уточнити дані, необхідні для вирішення останнього. Більше того, міжнародні договори України з республіками Грузія, Молдова, Польща, Естонською, Латвійською республіками передбачають, що в тому разі, коли при дачі дозволу на виконання рішення у суду виникне сумнів у чомусь, він може зажадати пояснень від особи, яка порушує клопотання, а також опитати боржника по суті останнього і за наявності необхідності запитати роз'яснення суду, який постановив рішення. В такому порядку суд може, наприклад, уточнити місце проживання боржника, з'ясувати, чи дійсно він викликався в судове засідання при розгляді справи по суті, як це зазначено у приєднаній до клопотання довідці, чи набрало рішення законної сили, чи виконувалось воно раніше, з якого часу має провадитися стягнення за ним, чи відбулося після постановления рішення пра-вонаступництво у зв'язку з реорганізацією юридичної особи або смертю фізичної особи, які були стороною у справі.

Якщо за міжнародним договором клопотання передаються тільки через центральні органи Договірних Сторін і він не передбачає можливості з'ясування питань, щодо яких виник сумнів, безпосередньо через суд, що постановив рішення, необхідні уточнення здійснюються через органи, визначені цим договором (через Міністерство юстиції або Верховний Суд України).

У тому ж разі, коли недоліки клопотання не можуть бути усунені шляхом уточнення, суд на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК ухвалою відмовляє в його прийнятті і повертає заявникові, оскільки не оформлене належним чином клопотання не підлягає судовому розгляду.

Якщо до суду, якому подано клопотання, надійдуть відомості про те, що фактичним місцем проживання (перебування) боржника є територія, на яку поширюється юрисдикція іншого компетентного суду України, він пересилає клопотання за належністю. Коли за даними адресного обліку, органів ОВІР тощо боржник не проживає на території України (вибув із неї) і не має там майна, суд закриває провадження у справі на підставі п. 1 ст. 227 ЦПК, ос-

192

кільки за цих умов клопотання не може бути предметом розгляду компетентного суду України.

12. Клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до останніх будь-які зміни.

Відповідно до міжнародних договорів України суд відмовляє у задоволенні клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду у випадках, коли:

згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої постановлено рішення, воно не набрало законної сили, за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню до набрання законної сили;

відповідач не брав участі у процесі внаслідок того, що йому або його уповноваженому не було своєчасно і належним чином вручено виклик у суд;

у справі між тими самими сторонами, про той же предмет і з тих самих підстав на території Договірної Сторони, де має бути визнано й виконано рішення, вже було постановлено рішення, що набрало законної сили, або установою цієї Договірної Сторони раніше було порушено провадження, або ж є визнане рішення суду третьої держави;

згідно з положеннями даного міжнародного договору, а в не передбачених ним випадках — згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнано й виконано, справа належить до виключної компетенції її установи, спір вирішено не компетентним судом;

відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі про договірну підсудність;

закінчився строк давності примусового виконання, передбачений законодавством Договірної Сторони, суд якої виконує доручення.

У зазначених випадках згідно з Київською Угодою суд відмовляє у визнанні та виконанні й арбітражного рішення.

Договір із Монголією, крім цього, передбачає, що у визнанні й виконанні рішення суду може бути відмовлено, якщо те або інше може заподіяти шкоду суверенітету, безпеці чи публічному порядку Договірної Сторони, до якої звернено клопотання. Під публічним порядком у цьому та інших випадках, коли незаподіяння йому шкоди обумовлює можливість визнання й виконання рішення, належить розуміти правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо).

Відповідно до ст. 5 Нью-Йоркської Конвенції і ст. 36 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, тільки якщо ця сторона надасть

7....

193

компетентній владі за місцем, де запитуються визнання й виконання, докази того, що:

сторони в арбітражній угоді були за застосованим до них законом якоюсь мірою недієздатними або ця угода недійсна за законом, якому сторони підпорядкували цю угоду, а за відсутності в арбітражній угоді вказівки про нього — за законом держави, де рішення було постановлено;

сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд чи з інших причин не могла подати свої пояснення;

дане рішення постановлене щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою або такого, що не підпадає під умови останньої чи арбітражного застереження в договорі сторін, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди чи арбітражного застереження (однак та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплюються арбітражною угодою чи арбітражним застереженням, може бути визнана й виконана, якщо ці постанови можуть бути відокремлені від постанов з питань, які не охоплюються такими угодою або застереженням);

склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді сторін чи, за відсутності такої, — закону тієї держави, де мав місце арбітраж;

рішення ще не стало обов'язковим для сторін, або було скасоване, або його виконання було зупинено компетентною владою держави, в якій воно було постановлене чи закон якої було застосовано.

Оскільки Україна є учасницею як Нью-Йоркської Конвенції, так і Європейської конвенції, при вирішенні клопотань про визнання й виконання рішень про зовнішньоторговельний арбітраж необхідно враховувати положення ст. IX Європейської конвенції щодо оголошення арбітражного рішення недійсним, зокрема п. 2, який передбачає, що у відносинах між державами — учасницями цієї Конвенції, які одночасно є учасницями Нью-Йоркської Кон-венції^ п. 1 зазначеної статті обмежує застосування статей V, І «е» Нью-Йоркської Конвенції передбаченими в ньому випадками.

У визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути також відмовлено, якщо компетентна влада (в Україні — компетентний суд) держави, в якій вони запитуються, визнає, що:

об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законом цієї держави;

визнання й виконання цього рішення суперечать її публічному порядку.

Пред'явлення для примусового виконання рішення іноземного суду чи арбітражу після закінчення трирічного строку з дня набрання ними законної сили є підставою згідно зі ст. 84 Закону «Про виконавче провадження» для відмови у дозволі на виконання незалежно від того, чи такі наслідки прямо передбачені міжнародним договором, чи він містить загальне посилання на те, що поря-

194

док виконання рішень регулюється законодавством Договірної Сторони, на території якої повинно бути здійснено виконання. Пропуск цього строку у справах про періодичні платежі має своїм наслідком стягнення їх у межах трьох років до звернення з клопотанням, а не відмову в задоволенні останнього.

За наявності даних про сплату боргу після постановления рішення іноземного суду (арбітражу) суд може вирішити клопотання з урахуванням сплаченого. Якщо борг сплачено повністю, а стягу-вач не відмовляється від клопотання, воно залишається без задоволення.

Встановивши, що аналогічне клопотання вже вирішувалось компетентним судом України, суд відмовляє з цих підстав у його задоволенні, крім випадків, коли раніше така відмова вже мала місце або провадження в справі було закрито внаслідок відсутності необхідних умов, які у зв'язку з наступними змінами стали відповідати вимогам міжнародних договорів (рішення набрало законної сили, місцем проживання чи перебування боржника стала Україна тощо).

13. Виходячи з положень міжнародних договорів (наприклад, ст. 9 Київської Угоди, ст. V Нью-Йоркської Конвенції, ст. 36 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» про те, що відмова у визнанні й виконанні рішення іноземного суду чи арбітражу провадиться на прохання тієї сторони, проти якої це рішення спрямоване, не можна виключати можливості звернення останньої за наявності для цього підстав із таким проханням до компетентного суду в тому разі, коли сторона, на користь якої постановлено дане рішення, не порушує клопотання про його визнання й виконання, але поряд із цим використовує його на шкоду інтересам боржника.

14. При вирішенні питання, чи компетентним судом постановлено рішення, про визнання і примусове виконання якого порушено клопотання, а також при визначенні своєї компетенції щодо розгляду справи, одна зі сторін якої проживає (перебуває) на території України, а друга — на території іншої держави, що є Договірною Стороною, суди мають виходити як із загальних положень відповідного міжнародного договору, так і з його положень, а якщо їх немає — із положень законодавства Договірної Сторони, якими встановлено виключну компетенцію судів останньої на розгляд певних категорій справ.

Зокрема згідно з Мінською Конвенцією справи про право власності та інші майнові права на нерухоме майно належать до виключної підсудності судів Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно; справи про позбавлення батьківства, стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, визначення місця проживання останніх, інші справи, що виникають із правовідносин між батьками й дітьми, підсудні судам держави, на території якої постійно проживають діти; справи про встановлення й оспорення батьківства або материнства підсудні судам держави, на території якої проживає відповідач; у справах про відшкодування шкоди, крім тих, що ви-

Т

195

никають із договорів та інших правомірних дій, компетентним є суд держави — учасниці цієї Конвенції, на території якої мала місце та чи інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди (потерпілий може також пред'явити позов у суд держави-учасниці Конвенції, на території якої проживає відповідач).

Згідно з Київською Угодою справи про визнання недійсними повністю чи частково актів державних та інших органів, які не мають нормативного характеру, а також про відшкодування збитків, завданих господарюючим суб'єктам такими діями, або збитків, що виникли внаслідок неналежного виконання зазначеними органами своїх обов'язків щодо цих суб'єктів, розглядаються виключно судом за місцем знаходження зазначеного органу.

15. Коли документ, поданий на підтвердження виклику сторони в судове засідання, не свідчить про те, яким чином та коли їй вручено цей виклик, і вона оспорює даний факт, суд повинен з'ясувати дійсні обставини її виклику на підставі інших поданих сторонами доказів, а в необхідних випадках — запитати із суду, що постановив рішення, й оглянути документи про виклик сторони, встановлені процесуальним законодавством, за яким провадився розгляд справи.

Згідно з Нью-Йоркською Конвенцією у клопотанні про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень може бути відмовлено з мотивів неповідомлення про призначення арбітра та про час розгляду справи за умови, що боржник, який звернувся з проханням про таку відмову, подав докази того, що йому належним чином не було повідомлено про призначення арбітра або про арбітражний розгляд чи він не міг подати свої пояснення з інших причин. При з'ясуванні того, чи було зазначене повідомлення здійснено належним чином, суд має виходити з відповідних процедур, які були визначені сторонами в арбітражній угоді чи в арбітражному застереженні, або на застосування яких вони при цьому погодились, з Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ (Комісія ООН по праву міжнародної торгівлі, 1976 р., на який спиралися сторони в арбітражній угоді, чи з Європейської конвенції, а також із регламенту органу, який за угодою сторін мав здійснити арбітраж.

16. Відповідно до статей 232—234 ЦПК і ст. 5 Указу суд вирішує клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду (арбітражу) мотивованою ухвалою, яка постановляється в кімнаті, призначеній для постановления рішень. Ухвала повинна, зокрема, містити: повне найменування суб'єкта клопотання, рішення, про визнання й виконання якого йдеться, органу, що його постановив, та держави, до якої він належить; зміст цього рішення і визначені заявником межі його виконання; зміст пояснень стягувача і боржника (якщо вони беруть участь у судовому засіданні), відомості про подані ними додаткові докази, що стосуються умов задоволення клопотання; мотиви, з яких суд дійшов висновку (мотивувальна частина ухвали); висновок суду, порядок і строк оскарження ухвали (резолютивна частина останньої).

196

У мотивувальній частині ухвали мають бути наведені встановлені судом обставини, які відповідно до міжнародного договору є підставою для визнання і надання дозволу на виконання рішення або для відмови в цьому (щодо правомочності суду, набрання рішенням законної сили, повідомлення належним чином і своєчасно боржника, який не брав участі у процесі, про час і місце розгляду справи, наявності або відсутності інших умов, від яких залежать наслідки вирішення клопотання), мотиви, з яких суд відхиляє доводи боржника про наявність обставин, що виключають можливість дати згоду на примусове виконання рішення на території України, а також повну назву міжнародного договору й законодавчого акту України (із посиланням на їх статті, частини, пункти тощо), якими керувався суд, постановляючи ухвалу.

Виходячи з відповідних міжнародних договорів і чинного законодавства України про валютне регулювання в резолютивній частині ухвали викладається висновок про відмову в задоволенні клопотання, коли для його позитивного вирішення немає підстав, або про задоволення клопотання і надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (арбітражу) на території України з викладенням змісту цього рішення та визначенням сум, що підлягають стягненню, в зазначеній у рішенні валюті у випадках, коли грошові зобов'язання виникли і мають виконуватись в іноземній валюті відповідно до вимог законодавчих та інших нормативних актів України (при платежах у такій валюті, що здійснюються на виконання зобов'язань у ній, перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності тощо), а в решті випадків — в українській грошовій одиниці за офіційним валютним курсом Національного Банку України.

Згідно зі ст. 8 Указу виконавчий лист видається на підставі рішення іноземного суду (арбітражу) й ухвали компетентного суду України про дозвіл на примусове виконання, що набрала законної сили, без вказівки про це в ухвалі.

При відмові від клопотання суд закриває провадження у справі на підставі п. 4 ст. 227 ЦПК.

Оскільки за ухвалою про задоволення клопотання виконується рішення іноземного суду (арбітражу), в разі скасування в наступному цього рішення виконання припиняється згідно з п. 5 ч. 1 ст. 37 Закону «Про виконавче провадження», при цьому провадження закривається за постановою державного виконавця, а ухвала не переглядається.

17. Згідно з міжнародними договорами України рішення, які не потребують виконання (про визнання прав, оголошення банкрутом, визнання недійсними певних актів, визнання, оспорення чи позбавлення батьківства, розірвання шлюбу, встановлення фактів, що мають юридичне значення, усиновлення, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення померлим тощо), які постановлені судом однієї з Договірних Сторін і набрали законної сили, визнаються на територіях інших Договірних Сторін без спеціально-

197

го провадження за умови, що установою юстиції запитуваної Договірної Сторони раніше в цій справі не було постановлено рішення, яке набрало законної сили, або якщо згідно з даним договором, а в не передбачених ним випадках — згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнано, справа не належить до виключної компетенції її установ юстиції.

Якщо згідно з міжнародним договором така справа порушується за клопотанням особи, на захист прав якої спрямовано рішення, провадження розпочинається лише за його наявності. В протилежному випадку слід застосовувати правила ст. 10 Указу, суть яких полягає в тому, що компетентний суд вирішує питання про визнання рішення іноземного суду, яке не потребує виконання, лише за наявності заперечення проти нього з боку заінтересованої особи (інші такі рішення вважаються визнаними без судового розгляду чи будь-яких спеціальних процедур). Це заперечення може бути подано й задоволено тільки з підстав, установлених для відмови у визнанні рішення, і не може стосуватися суті останнього. Воно подається у компетентний суд за місцем проживання (перебування) заінтересованої особи і розглядається та вирішується судом у такому ж порядку, що й клопотання про визнання і примусове виконання рішення іноземного суду.

З урахуванням особливостей даного питання має постановлятися й ухвала суду за наслідками розгляду заперечення. В її резолютивній частині суд постановляє про відмову у визнанні рішення, а за відсутності підстав для цього визнає заперечення безпідставним. У кожному разі в резолютивній частині ухвали має бути зазначено, про рішення якого саме суду і держави йшлося, в якій справі воно постановлено, і викладено його зміст.

Оскільки обласні та відповідні їм суди вирішують клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду (арбітражу), а також заперечення проти його визнання від імені України за її зобов'язаннями як Договірної Сторони, на їх ухвали поширюються правила ч. 5 ст. 124 Конституції України про те, що судові рішення ухвалюються судами іменем України.

18. Положення Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» щодо скасування рішень такого арбітражу застосовуються, якщо місцем його проведення є Україна. Затвердження цим Законом Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України і Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України не означає, що міжнародний арбітраж в Україні може здійснюватися тільки цими органами. Поряд із ними це можуть здійснювати також спеціально створений для розгляду окремої справи арбітраж або постійно діюча поза системою судів загальної юрисдикції арбітражна установа, яким за угодою сторін передано вирішення: спорів із договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторгових та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча

198

б однієї зі сторін знаходиться не на території України; спорів створених на території України підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій між собою або між їх учасниками, а так само їх спорів з іншими суб'єктами права в Україні. Зокрема відповідно до ст. 11 Закону від 2 грудня 1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні» регіональні торгово-промислові палати мають право створювати за ініціативою учасників спору третейські суди, які можуть здійснювати і міжнародний комерційний арбітраж.

У відповідних випадках щодо скасування рішень міжнародного комерційного арбітражу мають застосовуватись також положення Європейської конвенції, зокрема її статті V, IX.

19. Згідно зі ст. 5 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» з питань, що регулюються даним Законом, не повинно мати місця ніяке втручання суду загальної юрисдикції, крім випадків, коли воно передбачене цим Законом. Такими випадками, зокрема, є звернення сторони до компетентного суду:

за вирішенням її заяви про відсутність у третейського суду компетенції на розгляд спору (ст. 16). Якщо третейський суд ухвалить з питань попереднього характеру постанову про те, що він має відповідну компетенцію, сторона протягом ЗО днів після одержання повідомлення про таку постанову може просити компетентний суд постановити рішення з цього питання, яке не підлягає ніякому оскарженню;

із клопотанням про скасування арбітражного рішення з визначених Законом підстав (ст. 34).

Ці заяви і клопотання підсудні компетентному суду (Верховному суду Автономної Республіки Крим, обласному, Київському та Севастопольському міським) за місцем проведення арбітражу.

20. При розгляді й вирішенні зазначених заяв і клопотань суд має керуватися відповідними нормами ЦПК, Законом «Про міжнародний комерційний арбітраж», Положенням про Міжнародний комерційний арбітражний суд або Положенням про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України, положеннями міжнародних договорів про міжнародний арбітраж, Регламентом Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, Законом «Про торгово-промислові палати в Україні», арбітражною угодою чи арбітражним застереженням сторін.

Якщо сторони в арбітражній угоді чи в арбітражному застереженні домовились про передачу спору в арбітраж, при розгляді заяви про відсутність у третейського суду компетенції необхідно виходити з узгодженого волевиявлення сторін. За наявності спору щодо того, хто повинен проводити арбітраж, це питання перш за все має бути предметом уточнення, узгодження і врегулювання самих сторін, адже лише вони мають повноваження визначити, який саме орган здійснюватиме арбітраж. Тільки якщо сторонами була письмово виявлена в угоді або арбітражному застереженні узгодже-

199

на воля з цього питання, суд може вважати, що арбітраж має компетенцію.

Заяви і клопотання мають розглядатися та вирішуватися в тому ж порядку, що й клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів, про який ідеться у п. 10 даної постанови.

Згідно з положеннями ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» щодо розміру ставок оплати державним митом скарг на судові рішення клопотання про скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу мають оплачуватись державним митом у розмірі 50 відсотків ставки, встановленої для оплати державним митом позовної заяви, що подається до суду. Заяви про скасування постанов цього арбітражу з питань його компетенції оплаті державним митом не підлягають.

На рішення і постанови міжнародного комерційного арбітражу не поширюються правила гл. 42 ЦПК про перегляд судових рішень, що набрали законної сили. Разом з тим для постановлених щодо них ухвал винятків із цих правил не існує.

21. Згідно зі ст. 34 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» постановлене в Україні в порядку такого арбітражу рішення може бути оспорено в суді лише шляхом подання клопотання про його скасування в порядку і з підстав, передбачених цією статтею.

Клопотання може бути заявлено не пізніше трьох місяців починаючи з дня, коли сторона, що його заявляє, отримала арбітражне рішення, а в разі, коли постановлялося ще й рішення про виправлення і роз'яснення останнього або додаткове рішення, — з дня їх постановления. Оскільки згаданою статтею передбачено, що після закінчення зазначених строків клопотання про скасування арбітражного рішення не може бути заявлено, компетентний суд залишає подане всупереч цьому положенню клопотання без розгляду відповідно до ст. 85 ЦПК, якщо не знайде підстав для задоволення заяви сторони про продовження або поновлення строків.

Арбітражне рішення може бути скасовано, коли сторона, що заявляє клопотання, подасть докази того, що: одна зі сторін в арбітражній угоді була якоюсь мірою недієздатною і (або) ця угода є недійсною за законом, якому сторони її підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки — за законом України; або її не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи арбітражний розгляд, або вона не могла подати свої пояснення з інших причин; або рішення постановлено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору чи такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за її межі (проте, якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною угодою); або склад третейського суду чи арбітражна процедура не від-

200

повідають угоді сторін (якщо тільки остання не суперечить будь-якому положенню цього Закону, від якого сторони не можуть відступати) чи, за відсутності такої угоди, не відповідають цьому Закону. Арбітражне рішення також підлягає скасуванню, якщо компетентний суд визнає, що об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України або арбітражне рішення суперечить її публічному порядку.

Згідно з п. 5 ст. 1 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» до арбітражних рішень, на які поширюється дія Європейської конвенції, наведені підстави скасування рішень застосовуються у межах, передбачених ст. IX цієї Конвенції.

Закон не надає компетентному суду права зупиняти виконання рішення. Останній може лише, якщо визнає це необхідним і якщо про це просить одна зі сторін, зупинити на встановлений ним строк провадження з питання скасування рішення з тим, щоб надати третейському суду можливість відновити арбітражний розгляд або вжити інших дій, які, на думку третейського суду, дадуть можливість усунути підстави для скасування арбітражного рішення.

В інших випадках суд постановляє мотивовану ухвалу про відмову у задоволенні клопотання, якщо відсутні наведені вище підстави для нього, а за їх наявності — про скасування рішення (без будь-яких інших висновків). Оскільки така ухвала за своїм змістом є актом правосуддя, вона відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України постановлюється іменем України.

II. МІЖНАРОДНІ КОНВЕНЦІЇ

КОНВЕНЦИЯ О ПРИЗНАНИИ И ПРИВЕДЕНИИ В ИСПОЛНЕНИЕ ИНОСТРАННЫХ АРБИТРАЖНЫХ РЕШЕНИЙ Нью-Йорк, 10 июня 1958 г.

Статья I

Настоящая Конвенция применяется в отношении признания и приведения в исполнение арбитражных решений, вынесенных на территории государства иного, чем то государство, где испрашивается признание и приведение в исполнение таких решений, по спорам, сторонами в которых могут быть как физические, так н юридические лица. Она применяется также к арбитражным решениям, которые не считаются внутренними решениями в том государстве, где испрашивается их признание и приведение в исполнение.

Термин «арбитражные решения» включает не только арбитражные решения, вынесенные арбитрами, назначенными по каждому отдельному делу, но также и арбитражные решения, вынесенные постоянными арбитражными органами, к которым стороны обратились.

При подписании, ратификации иди присоединении к настоящей Конвенции или при уведомлении, предусмотренном в статье X этой Конвенции, любое государство может на основе взаимности заявить, что оно будет применять настоящую Конвенцию в отношении признания и приведения в исполнение арбитражных решений, вынесенных только на территории другого Договаривающегося государства. Оно может также заявить, что оно будет применять настоящую Конвенцию только в отношении споров, возникающих по договорным или иным правоотношениям, которые остаются торговыми по национальному закону государства, делающего такое заявление.

Статья II

1. Каждое Договаривающееся государство признает письменное соглашение, к которому стороны обязуются передавать в арбитраж все или какие-либо споры, возникшие или могущие возникнуть между ними в связи с каким-либо конкретным договорным или иным правоотношением, объект которого может быть предметом арбитражного разбирательства.

2. Термин «письменное соглашение» включает арбитражную оговорку в договоре или арбитражное соглашение, подписанное сторонами или содержащееся в обмене письмами или телеграммами.

202

Суд Договаривающегося государства, если к нему поступает иск по вопросу, по которому стороны заключили соглашение, предусматриваемое в настоящей статье, должен, по просьбе одной из сторон, направить стороны в арбитраж, если не найдет, что упомянутое соглашение недействительно, утратило силу или не может быть исполнено.

Статья III

Каждое Договаривающееся государство признает арбитражные решения как обязательные и приводит их в исполнение в соответствии с процессуальными нормами той территории, где испрашивается признание и приведение в исполнение этих решений, на условиях, изложенных в нижеследующих статьях. К признанию и приведению в исполнение арбитражных решений, к которым применяется настоящая Конвенция, не должны применяться существенно более обременительные условия или более высокие пошлины или сборы, чем те, которые существуют для признания и приведения в исполнение внутренних арбитражных решений.

Статья IV

1. Для получения упомянутого в предшествующей статье признания и приведения в исполнение сторона, испрашивающая признание и приведение в исполнение, при подаче такой просьбы представляет:

a) должным образом заверенное подлинное арбитражное решение или должным образом заверенную копию такового;

b) подлинное соглашение, упомянутое в статье II или должным образом заверенную копию такового.

2. Если арбитражное решение или соглашение изложены не на официальном языке той страны, где испрашивается признание и приведение в исполнение этого решения, сторона, которая просит о признании и приведении в исполнение этого решения, представляет перевод этих документов на такой язык. Перевод заверяется официальным или присяжным переводчиком или дипломатическим или консульским учреждением.

Статья V

1. В признании и приведении в исполнение арбитражного решения может быть отказано по просьбе той стороны, против которой оно направлено, только если эта сторона представит компетентной власти по месту, где испрашивается признание и приведение в исполнение, доказательства того, что:

а) стороны в соглашении, указанном в статье II, были по применимому к ним закону в какой-либо мере недееспособны или это соглашение недействительно по закону, которому стороны это соглашение подчинили, а при отсутствии такого указания — по закону страны, где решение было вынесено, или

203

b) сторона, против которой вынесено решение, не была должным образом уведомлена о назначении арбитра или об арбитражном разбирательстве или по другим причинам не могла представить свои объяснения, или

c) указанное решение вынесено по спору, не предусмотренному или не подпадающему под условия арбитражного соглашения или арбитражной оговорки в договоре, или содержит постановления по вопросам, выходящим за пределы арбитражного соглашения или арбитражной оговорки в договоре, с тем, однако, что если постановления по вопросам, охватываемым арбитражным соглашением или оговоркой, могут быть отделены от тех, которые не охватываются таким соглашением или оговоркой, то та часть арбитражного решения, которая содержит постановления по вопросам, охватываемым арбитражным соглашением или арбитражной оговоркой в договоре, может быть признана и приведена в исполнение, или

а) состав арбитражного органа или арбитражный процесс не соответствовали соглашению сторон или, при отсутствии такового, не соответствовали закону той страны, где имел место арбитраж, или

е) решение еще не стало окончательным для сторон или было отменено или приостановлено исполнением компетентной властью страны, где оно было вынесено, или страны, закон которой применяется.

2. В признании и приведении в исполнение арбитражного решения может быть также отказано, если компетентная власть страны, в которой испрашивается признание и приведение в исполнение, найдет, что:

a) объект спора не может быть предметом арбитражного разбирательства по законам этой страны, или

b) признание и приведение в исполнение этого решения противоречат публичному порядку этой страны.

Статья VI

Если перед компетентной властью, указанной в подпункте «е» пункта 1 статьи V, было возбуждено ходатайство об отмене или приостановлении исполнения арбитражного решения, то та власть, к которой обратились с просьбой о признании и приведении в исполнение этого решения, может, если найдет целесообразным, отложить разрешение вопроса о приведении в исполнение этого решения и может также по ходатайству той стороны, которая просит о приведении в исполнение этого решения, обязать другую сторону представить надлежащее обеспечение.

Статья VII

Постановления настоящей Конвенции не затрагивают действительности многосторонних или двусторонних соглашений в отношении признания и приведения в исполнение арбитражных реше-

204

ний, заключенных Договаривающимися государствами, и не лишают никакую заинтересованную сторону права воспользоваться любым арбитражным решением в том порядке и в тех пределах, которые допускаются законом или международными договорами страны, где испрашивается признание и приведение в исполнение такого арбитражного решения.

Женевский протокол 1923 г. об арбитражных оговорках и Женевская конвенция 1927 г. о приведении в исполнение иностранных арбитражных решений утрачивают силу между Договаривающимися государствами после того, как для них становится обязательной настоящая Конвенция, и в тех пределах, в которых она становится для них обязательной.

Статья VIII

Настоящая Конвенция открыта до 31 декабря 1958 г. для подписания от имени любого члена Организации Объединенных Наций, а также от имени любого государства, которое является или впоследствии станет членом какого-либо специализированного учреждения Организации Объединенных Наций или которое является или впоследствии станет участником Статута Международного Суда, или любого другого государства, которое будет приглашено Генеральной Ассамблеей Организации Объединенных Наций.

Настоящая Конвенция подлежит ратификации, и ратификационные грамоты депонируются у Генерального секретаря Организации Объединенных Наций.

Статья IX

Настоящая Конвенция открыта для присоединения всем государствам, упомянутым в статье VIII.

Присоединение совершается депонированием грамоты о присоединении у Генерального секретаря Организации Объединенных Наций.

Статья X

Любое государство может при подписании или ратификации настоящей Конвенции или при присоединении к ней заявить, что эта Конвенция распространяется на все или некоторые территории, за международные отношения которых оно несет ответственность. Такое заявление вступает в силу одновременно с вступлением в силу настоящей Конвенции в отношении этого государства.

В любое время после указанного выше такое распространение может быть совершено посредством уведомления на имя Генерального секретаря Организации Объединенных Наций и вступает в силу на девяностый день, считая со дня получения Генеральным секретарем Организации Объединенных Наций этого уведомления, или в день вступления в силу настоящей Конвенции в отношении соответствующего государства в зависимости от того, какой срок истекает позднее.

205

Что касается территорий, на которые настоящая Конвенция не будет распространена при подписании или ратификации ее или при присоединении к ней, то каждое заинтересованное государство должно рассмотреть вопрос о возможности принятия мер, необходимых для распространения применения этой Конвенции к указанным территориям при условии согласия правительств таких территорий, где это необходимо по конституционным основаниям.

Статья XI

К федеративным и не унитарным государствам применяются нижеследующие постановления:

a) по тем статьям настоящей Конвенции, которые относятся к законодательной юрисдикции федеральной власти, обязательства федерального правительства в соответствующих пределах те же, что и обязательства Договаривающихся государств, которые не являются федеративными государствами;

b) что касается тех статей настоящей Конвенции, которые относятся к законодательной юрисдикции образующих федерацию государств или провинций, не обязанных, согласно конституционной системе федерации, принимать законодательные меры, то федеральное правительство доводит такие статьи со своей благоприятной рекомендацией до сведения надлежащих властей государств или провинций в кратчайший по возможности срок;

c) федеративное государство, участвующее в настоящей Конвенции, представляет, по требованию любого другого Договаривающегося государства, переданному через Генерального секретаря Организации Объединенных Наций, справку об имеющих отношение к любому конкретному постановлению настоящей Конвенции законах и практике федерации и ее составных частей, указывая, в какой мере это постановление проведено в жизнь законодательными или иными мерами.

Статья XII

Настоящая Конвенция вступает в силу на девяностый день, считая со дня депонирования третьей ратификационной грамоты или грамоты о присоединении.

Для каждого государства, ратифицирующего настоящую Конвенцию или присоединяющегося к ней после депонирования третьей ратификационной грамоты или грамоты о присоединении, настоящая Конвенция вступает в силу на девяностый день после депонирования этим государством своей ратификационной грамоты или грамоты о присоединении.

Статья XIII

Любое Договаривающееся государство может депонировать настоящую Конвенцию письменным уведомлением на имя Генерального секретаря Организации Объединенных Наций. Денонсация

206

вступает в силу через год со дня получения этого уведомления Генеральным секретарем.

Любое государство, которое сделало заявление или уведомление на основании статьи X, может в любое время впоследствии заявить в уведомлении на имя Генерального секретаря Организации Объединенных Наций, что действие настоящей Конвенции в отношении соответствующей территории прекратится через год со дня получения этого уведомления Генеральным секретарем.

Настоящая Конвенция будет применяться в отношении арбитражных решений, дела о признании и приведении в исполнение которых были начаты до вступления в силу денонсации.

Статья XIV

Никакое Договаривающееся государство не вправе пользоваться настоящей Конвенцией против других Договаривающихся государств иначе, как в тех пределах, в которых оно обязано применять эту Конвенцию.

Статья XV

Генеральный секретарь Организации Объединенных Наций уведомляет государства, упомянутые в статье VIII, о нижеследующем:

а) о подписании и ратификации согласно статье VIII; о) о присоединениях согласно статье IX;

Статья XVI

Настоящая Конвенция, русский, английский, испанский, китайский и французский тексты которой являются равно аутентичными, хранится в архиве Организации Объединенных Наций.

Генеральный секретарь Организации Объединенных Наций препровождает заверенные копии настоящей Конвенции государствам, упомянутым в статье VIII.

ЕВРОПЕЙСКАЯ КОНВЕНЦИЯ О ВНЕШНЕТОРГОВОМ АРБИТРАЖЕ Женева, 21 апреля 1961 г.

Нижеподписавшиеся, должным образом уполномоченные, собравшись под эгидой Европейской экономической комиссии Организации Объединенных Наций,

констатируя, что 10 июня 1958 г. на Конференции Организации Объединенных Наций по международному торговому арбитражу была подписана Конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных арбитражных решений,

желая содействовать развитию европейской торговли путем устранения, по мере возможности, некоторых затруднений в функци-

207

онировании внешнеторгового арбитража в отношениях между физическими и юридическими лицами различных европейских стран, согласились о нижеследующих постановлениях:

Статья I. Сфера применения Конвенции

1. Настоящая Конвенция применяется:

а) к арбитражным соглашениям как физических, так и юридических лиц, которые на момент заключения такого соглашения имеют постоянное местожительство или соответственно свое местонахождение в различных Договаривающихся государствах, о разрешении в порядке арбитража споров, возникающих при осуществлении операций по внешней торговле;

о) к арбитражным процессам и решениям, основанным на соглашениях, указанных в пункте 1, абзац а) настоящей статьи.

2. Для применения настоящей Конвенции:

a) термин «арбитражное соглашение» обозначает арбитражную оговорку в письменной сделке или отдельное арбитражное соглашение, подписанное сторонами или содержащееся в обмене письмами, телеграммами или в сообщениях по телетайпу, а в отношениях между государствами, в которых ни один из законов не требует письменной формы для арбитражного соглашения, — всякое соглашение, заключенное в форме, разрешенной этими законами;

b) термин «арбитраж» обозначает разбирательство споров как арбитрами, назначенными по каждому отдельному делу (арбитраж ad hoc), так и постоянными арбитражными органами;

c) термин «местонахождение юридического лица» обозначает место, где находится контора юридического лица, заключившего арбитражное соглашение.

Статья II. Возможность для публично-правовых юридических лиц обращаться к арбитражу

1. В случаях, предусмотренных пунктом 1 статьи I настоящей Конвенции юридические лица, которые по применимому к ним национальному закону рассматриваются как «юридические лица публичного права», будут иметь возможность заключать арбитражные соглашения.

2. При подписании или ратификации настоящей Конвенции или присоединении к ней каждое Договаривающееся государство может сделать заявление об ограничении упомянутой возможности условиями, указанными в его заявлении.

Статья III. О праве иностранных граждан быть арбитрами

Для разбирательства споров, предусмотренных настоящей Конвенцией, арбитрами могут быть назначены иностранные граждане.

Статья IV. Осуществление арбитражного процесса

1. Стороны арбитражного соглашения могут по своему усмотрению:

208

a) предусматривать передачу споров на разрешение постоянного арбитражного органа, в этом случае рассмотрение споров будет производиться в соответствии с регламентом такого органа,

b) предусматривать передачу споров на разрешение арбитража по данному делу (арбитраж ad hoc) и в этом случае, в частности:

i) назначать арбитров или устанавливать, в случае возникновения какого-либо спора, методы их назначения;

ii) устанавливать местонахождение арбитражного суда;

iii) устанавливать правила процедуры, которых должны придерживаться арбитры.

2. Если стороны предусмотрели передать могущие возникнуть между ними споры на рассмотрение в арбитраж ad hoc и если в течение 30 дней с даты извещения ответчика о передаче дела в арбитраж одна из сторон не назначила своего арбитра, то, если стороны не предусмотрели в арбитражном соглашении иного, арбитр этой стороны назначается, по просьбе другой стороны, председателем компетентной торговой палаты страны, в которой на момент подачи просьбы о передаче дела в арбитраж проживает или имеет свое местонахождение неназначившая арбитра сторона. Этот пункт равным образом применяется к замещению арбитров, назначенных одной из сторон или председателем вышеуказанной торговой палаты.

3. Если стороны предусмотрели передать могущие возникнуть между ними споры на рассмотрение в арбитраж ad hoc, состоящий из единоличного арбитра или из нескольких арбитров, но если в арбитражном соглашении не содержится необходимых для осуществления арбитражного процесса данных, упомянутых в пункте 1 настоящей статьи, то, если стороны не пришли к соглашению на этот счет и с оговоркой относительно случая, указанного в пункте 2, соответствующие меры будут приняты уже назначенными арбитром или арбитрами. Если стороны не договорились о назначении единоличного арбитра или если назначенные арбитры не могли достигнуть договоренности о мерах, которые должны быть приняты, истец должен будет обратиться с просьбой о принятии этих мер в том случае, если стороны договорились о месте арбитража, по своему выбору: либо к председателю компетентной торговой палаты места арбитража, согласованного сторонами, либо к председателю компетентной торговой палаты того места страны ответчика, в котором на момент подачи просьбы о передаче дела в арбитраж он проживает или имеет свое местонахождение; если стороны о месте арбитража не договорились, то истец может обратиться по своему выбору либо к председателю компетентной торговой палаты того места страны ответчика, в котором на момент подачи просьбы о передаче дела в арбитраж он проживает или имеет свое местонахождение, либо к Специальному комитету, состав и характер деятельности которого определены в приложении к настоящей Конвенции. Если истец не воспользовался правами, предоставленными ему настоящим пунктом, этими правами могут воспользоваться ответчик или арбитры.

209

4. Председатель или Специальный комитет, к которому направлена просьба, может, в зависимости от характера просьбы:

a) назначить единоличного арбитра, если это было согласовано сторонами, арбитра-председателя, суперарбитра или третьего арбитра;

b) произвести замещение арбитра (или арбитров), назначенных в ином порядке, чем это предусмотрено в пункте 2 настоящей статьи;

c) устанавливать местонахождение арбитражного суда, причем решением арбитров может быть избрано другое место арбитража;

d) устанавливать либо непосредственно, либо путем ссылки на регламент какого-либо постоянного арбитражного органа правила процедуры, которых должны придерживаться арбитры, если последние, за отсутствием договоренности между сторонами, сами не установили правила своей процедуры.

5. Если стороны предусмотрели передать могущие возникнуть между ними споры на рассмотрение постоянного арбитражного органа, но не назначили этого органа и не достигли соглашения на этот счет, то истец может направить просьбу о таком назначении в соответствии с положениями пункта 3 настоящей статьи.

6. Если в арбитражном соглашении не содержится указаний относительно того, каким из видов арбитража — постоянно действующим или ad hoc — должен быть решен спор между сторонами, и если стороны не пришли к соглашению по этому поводу, то истец сможет направить просьбу о решении этого вопроса в соответствии с положениями пункта 3 настоящей статьи. Председатель или Специальный комитет могут либо отослать стороны к постоянному арбитражному органу, либо им предписать назначить своих арбитров в срок, указанный председателем или Специальным комитетом, и принять в этот же срок меры, необходимые для осуществления арбитражного процесса. В последнем случае применяются пункты 2, 3 и 4 настоящей статьи.

7. Если в течение 60 дней с момента получения им просьбы о выполнении одной из функций, перечисленных в пунктах 2, 3, 4, 5 и 6 настоящей статьи, председатель Торговой палаты, к которой была направлена просьба в силу положений одного из вышеназванных пунктов, не примет соответствующих мер, лицо, обратившееся с просьбой, которая не была выполнена, может обратиться к Специальному комитету с просьбой о том, чтобы он взял на себя выполнение функций, которые не были выполнены.

Статья V. Отвод арбитражного суда по неподсудности

1. Отвод арбитражного суда любой из сторон по неподсудности должен быть заявлен в арбитражном суде не позднее представления соответствующей стороной своего искового заявления или своих возражений по существу дела, если этот отвод основывается на отсутствии или недействительности арбитражного соглашения или утраты им силы, а если он основывается на том, что поставленный вопрос превышает полномочия арбитра, — как только будет постав-

210

лен в ходе арбитражного процесса вопрос, который, по мнению выдвигающей возражение стороны, выходит за пределы компетенции арбитра. Заявление об отводе, сделанное на более поздних стадиях арбитражного процесса, может быть удовлетворено, если арбитражный суд найдет причину просрочки уважительной.

2. Указанные в пункте 1 возражения против компетенции арбитражного суда, не выдвинутые в установленные в этом пункте сроки, не могут быть выдвинуты на более поздней стадии арбитражного процесса, а также в государственном суде при обращении к нему с просьбой о рассмотрении дела по существу или об исполнении арбитражного решения, если только эти возражения не касаются таких вопросов, возбуждение которых не предоставляется свободному усмотрению сторон в силу закона, применимого арбитром, или соответственно в силу закона, подлежащего применению компетентным государственным судом согласно коллизионной норме страны суда. Решение арбитра о пропуске срока может быть обжаловано в государственном суде.

3. Арбитражный суд, против которого заявлен отвод о неподсудности, не должен отказываться от разбирательства дела и имеет право сам вынести решение по вопросу о своей компетенции или о наличии или действительности арбитражного соглашения или сделки, составной частью которой это соглашение является, с тем, однако, что указанное решение арбитражного суда может быть впоследствии обжаловано в компетентном государственном суде в соответствии с законом страны суда.

Статья VI. Подсудность государственным судам

1. Отвод государственного суда по неподсудности, основанный на наличии арбитражного соглашения и заявленный в государственном суде, в котором возбуждено дело одной из сторон в арбитражном соглашении, должен быть заявлен под угрозой утраты права за пропуском срока до или в момент представления возражений по существу иска, в зависимости от того, рассматривает ли закон страны суда такой отвод как вопрос процессуального или материального права.

2. При вынесении решения по вопросу о наличии или действительности указанного арбитражного соглашения государственные суды Договаривающихся государств, в которых поднят этот вопрос, должны будут руководствоваться, если вопрос касается правоспособности сторон, законом, который к ним применяется, а по другим вопросам:

a) законом, которому стороны подчинили арбитражное соглашение;

b) при отсутствии указаний на этот счет — законом страны, в которой должно быть вынесено решение;

c) при отсутствии указаний на закон, которому стороны подчинили арбитражное соглашение, и если в тот момент, когда этот вопрос представлен на разрешение государственного суда, невозможно установить, в какой стране должно быть вынесено арбит-

211

ражное решение, — законом, применимым в силу коллизионной нормы государственного суда, в котором возбуждено дело.

Суд, в котором возбуждено дело, может не признать арбитражное соглашение, если по закону его страны спор не может быть предметом арбитражного разбирательства.

3. Если одна из сторон в арбитражном соглашении подала заявление с просьбой об арбитраже, то государственный суд, в который может в последующем обратиться другая сторона с иском по тому же предмету или по вопросу об отсутствии, недействительности или утрате силы арбитражным соглашением, должен отложить вынесение решения по вопросу о компетенции арбитражного суда до тех пор, пока арбитражный суд не вынесет решения по существу дела, поскольку у государственного суда нет достаточно существенных оснований для отступления от этого правила.

4. Испрашивание одной из сторон временных мер или мер предварительного обеспечения в государственном суде не должно рассматриваться ни как несовместимое с арбитражным соглашением, ни как передача дела в государственный суд для разрешения его по существу дела.

Статья VII. Применимое право

1. Стороны могут по своему усмотрению устанавливать с общего согласия право, подлежащее применению арбитрами при решении спора по существу. Если не имеется указаний сторон о подлежащем применению праве, арбитры будут применять закон, установленный в соответствии с коллизионной нормой, которую арбитры сочтут в данном случае применимой. В обоих случаях арбитры будут руководствоваться положениями контракта и торговыми обычаями.

2. Арбитры выносят решение в качестве «дружеских посредников», если между сторонами на этот счет имеется договоренность и если применимый закон это разрешает.

Статья VIII. Мотивы решения

Считается, что стороны в арбитражном соглашении договорились о необходимости мотивированного арбитражного решения, если только они:

a) не оговорили особо, что решение не должно быть мотивировано, или

b) не избрали арбитражной процедуры, в рамках которой не принято мотивировать арбитражное решение, и если при этом ни одна из сторон не потребовала особо, до окончания устного разбирательства или, при отсутствии устного разбирательства, до составления арбитражного решения, чтобы решение было мотивировано.

Статья IX. Объявление арбитражного решения недействительным

1. Отмена арбитражного решения, подпадающего под действие настоящей Конвенции, в одном из государств — участников Конвенции, будет являться причиной отказа в признании или испол-

212

нении этого решения в других государствах — участниках настоящей Конвенции только при условии, что отмена арбитражного решения была произведена в государстве, в котором или по закону которого это решение было вынесено, и лишь по одному из следующих оснований:

a) стороны в арбитражном соглашении были, по применимому к ним закону, в какой-либо мере недееспособны или это соглашение было недействительно по закону, которому стороны его подчинили, а при отсутствии такого указания, по закону страны, где решение было вынесено, или

b) сторона, требующая отмены решения, не была должным образом уведомлена о назначении арбитра или об арбитражном разбирательстве или по другим причинам не могла представить свои объяснения, или

c) указанное решение было вынесено по спору, не предусмотренному или не подпадающему под условия арбитражного соглашения или арбитражной оговорки в договоре, или содержит постановления по вопросам, выходящим за пределы арбитражного соглашения или арбитражной оговорки в договоре, с тем, однако, что если постановления по вопросам, охватываемым арбитражным соглашением или оговоркой, могут быть отделены от тех, которые не охватываются таким соглашением или оговоркой, то та часть арбитражного решения, которая содержит постановления по вопросам, охватываемым арбитражным соглашением или арбитражной оговоркой в договоре, может быть отменена, или

сЗ) состав арбитражной коллегии или арбитражная процедура не соответствовали соглашению сторон или, при отсутствии такового, не соответствовали положениям статьи IV настоящей Конвенции.

2. В отношениях между государствами — участниками настоящей Конвенции, которые одновременно являются участниками Нью-Йоркской Конвенции 10 июня 1958 г. о признании и приведении в исполнение иностранных арбитражных решений, пункт 1 настоящей статьи ограничивает применение статьи V, 1 «Ь» Нью-Йоркской Конвенции случаями, предусмотренными в пункте 1 статьи IX настоящей Конвенции.

Статья X. Заключительные положения

1. Настоящая Конвенция открыта для подписания или присоединения к ней для стран — членов Европейской экономической комиссии и стран, допущенных с правом совещательного голоса в соответствии с пунктом 8 круга ведения этой Комиссии.

2. Страны, могущие участвовать в некоторых работах Европейской экономической комиссии согласно статье II положения о ее круге ведения, могут стать Договаривающимися сторонами настоящей Конвенции путем присоединения к ней по ее вступлении в силу.

3. Конвенция будет открыта для ее подписания по тридцать первое декабря тысяча девятьсот шестьдесят первого года вклю-

213

чительно. После этой даты она будет открыта для присоединения к ней.

4. Настоящая Конвенция подлежит ратификации.

5. Ратификация Конвенции или присоединения к ней производятся путем передачи надлежащего акта на хранение Генеральному секретарю Организации Объединенных Наций.

6. При подписании или ратификации настоящей Конвенции или присоединении к ней каждая Договаривающаяся сторона препровождает Генеральному секретарю Организации Объединенных Наций список торговых палат и других органов ее страны, председатели которых будут выполнять функции, возложенные статьей IV настоящей Конвенции на председателей компетентных торговых палат.

7. Постановления настоящей Конвенции не затрагивают действительности многосторонних и двусторонних соглашений в отношении арбитража, заключенных Договаривающимися государствами.

8. Настоящая Конвенция вступает в силу на девяностый день после того, как пять указанных в пункте 1 настоящей статьи стран передадут акты о ратификации или присоединении. В отношении каждой страны, которая ратифицирует настоящую Конвенцию или присоединится к ней впоследствии, настоящая Конвенция вступает в силу на девяностый день после передачи страной ратификационной грамоты или акта о присоединении.

9. Настоящая Конвенция может быть денонсирована любой Договаривающейся стороной путем нотификации Генеральному секретарю Организации Объединенных Наций. Денонсация вступает в силу по истечении двенадцатимесячного срока после получения Генеральным секретарем упомянутой выше нотификации.

10. Если после вступления в силу настоящей Конвенции число Договаривающихся сторон окажется, вследствие денонсации, менее пяти, настоящая Конвенция теряет силу со дня, когда станет действительной последняя из денонсаций.

11. Генеральный секретарь Организации Объединенных Наций сообщает странам, указанным в пункте 1, а также странам, ставшим Договаривающимися сторонами на основании пункта 2 настоящей статьи:

a) о заявлениях, сделанных в соответствии с пунктом 2 статьи II;

b) о ратификациях Конвенции и о присоединениях к ней в соответствии с пунктами 1 и 2 настоящей статьи;

c) о сообщениях, полученных в соответствии с пунктом 6 настоящей статьи;

й) о датах вступления в силу настоящей Конвенции в соответствии с пунктом 8 настоящей статьи;

е) о денонсациях в соответствии с пунктом 9 настоящей статьи;

I) об утрате настоящей Конвенцией силы в соответствии с пунктом 10 настоящей статьи.

214

12. После тридцать первого декабря тысяча девятьсот шестьдесят первого года подлинник настоящей Конвенции будет сдан на хранение Генеральному секретарю Организации Объединенных Наций, который препроводит надлежащим образом заверенные копии каждой из стран, указанных в пунктах 1 и 2 настоящей статьи.

В удостоверение чего нижеподписавшиеся, надлежащим образом на то уполномоченные, подписали настоящую Конвенцию.

Составлено в Женеве двадцать первого апреля тысяча девятьсот шестьдесят первого года в одном экземпляре на русском, английском и французском языках, причем все три текста являются равно аутентичными.

ПРИЛОЖЕНИЕ Состав и характер деятельности специального комитета, указанного в статье IV Конвенции

1. Специальный комитет, указанный в статье IV Конвенции, состоит из двух постоянных членов и председателя. Один из постоянных членов избирается торговыми палатами или другими органами, назначаемыми в соответствии с пунктом 6 статьи X Конвенции государствами, в которых на момент открытия Конвенции для подписания существуют национальные комитеты Международной торговой палаты и которые к моменту выборов являются участниками Конвенции. Другой член избирается торговыми палатами или другими органами, назначаемыми в соответствии с пунктом 6 статьи X Конвенции государствами, в которых на момент открытия Конвенции для подписания национальных комитетов Международной торговой палаты не существует и которые к моменту выборов не являются участниками Конвенции.

2. Лица, которые будут в соответствии с предусмотренными ниже в пункте 7 условиями исполнять обязанности председателя Специального комитета, соответственно избираются торговыми палатами или другими органами, как это предусмотрено в пункте 1 настоящего приложения.

3. Торговые палаты или другие органы, указанные в пункте 1 настоящего приложения, избирают в то же время и в соответствии с предусмотренными выше условиями заместителей председателей и заместителей постоянных членов Специального комитета на тот случай, если они временно лишены возможности исполнять свои обязанности. Если один из председателей или один из постоянных членов вообще не может исполнять свои обязанности или выходит в отставку, его заместитель становится председателем или постоянным членом, и группа торговых палат или других органов, которая избрала заместителя, ставшего председателем или постоянным членом, избирает нового заместителя.

4. Первые выборы Комитета происходят в течение 90 дней после депонирования пятой ратификационной грамоты или пятого акта о присоединении. В этих выборах могут также участвовать тор-

215

говые палаты или другие органы стран, подписавших Конвенцию, но не ставших еще ее участниками. Если не представляется возможным провести выборы в указанный срок, применение пунктов 3—7 статьи IV Конвенции приостанавливается до тех пор, пока не будут проведены вышеуказанные выборы.

5. С оговоркой относительно положений пункта 7 члены Специального комитета избираются сроком на четыре года. Новые выборы происходят в течение первых шести месяцев четвертого года, считая с даты предыдущих выборов. Если выборы новых членов Комитета оказались безрезультатными, то ранее избранные члены продолжают исполнять свои обязанности до избрания новых членов.

6. Результаты выборов членов Социального комитета сообщаются Генеральному секретарю Объединенных Наций, который доводит их до сведения государств, указанных в пункте 1 статьи X настоящей Конвенции, и государств, ставших Договаривающимися сторонами согласно пункту 2 статьи X. Генеральный секретарь также извещает эти страны о возможном прекращении применения и о вступлении в силу пункта 3—7 статьи IV Конвенции в соответствии с пунктом 4 настоящего приложения.

7. Лица, избранные в качестве председателей, исполняют свои обязанности поочередно, каждое из них — в течение двух лет. Возложение функций председателя на одного из лиц, избранных в условиях, предусмотренных в пункте 2, в течение первого двухлетнего периода после вступления Конвенции в силу, производится по жребию. Затем обязанности председателя возлагаются на новый двухлетний период на лицо, избранное председателем группой стран иной, чем та, которая избрала председателя, исполнявшего свои обязанности в течение предыдущего двухлетнего периода.

8. Просьбы к Специальному комитету, предусмотренные в пунктах 3—7 статьи IV Конвенции, направляются Исполнительному секретарю Европейской экономической комиссии. Исполнительный секретарь направляет эти просьбы сперва члену Специального комитета, избранному группой стран иной, чем та, которая избрала председателя, исполняющего свои обязанности в момент подачи просьбы. Решение, предложенное членом, к которому Исполнительный секретарь обратился в первую очередь, препровождается исполнительным секретарем другому члену Комитета и, если последний одобряет его, это решение рассматривается как решение Комитета и как таковое доводится Исполнительным секретарем до сведения лица, обратившегося с просьбой.

9. Если оба члена Специального комитета, к которому Исполнительный секретарь обратился, не могут договориться путем переписки, Исполнительный секретарь Европейской экономической комиссии созывает совещание Специального комитета в Женеве, чтобы попытаться прийти к согласованному решению по представленной просьбе. За отсутствием единогласия, решение Комитета

216

принимается большинством голосов и доводится Исполнительным секретарем до сведения лица, обратившегося с просьбой.

10. Расходы, связанные с содействием, оказанным Специальным комитетом в деле урегулирования спора, входящего в область применения настоящей Конвенции, оплачиваются лицом, обратившимся с просьбой, и относятся им на счет процессуальных расходов.

СПИСОК

торговых палат и других органов, препровожденный генеральному секретарю в соответствии с пунктом 6 статьи X

Австрия

Президент «Bundeskammer der Gewerblichen Wirtschaft», Wien 1., Stubenring 12.

Болгария

Президент Торговой палаты Народной Республики Болгария, 11-А Бульвар Стамболийского, София.

Венгрия

Председатель Венгерской торговой палаты.

Верхняя Вольта

Торговая палата Верхней Вольты и Уагадугу.

Италия

Associazione Italiana per l'Arbitrato (Итальянский арбитражный союз).

Куба

Торговая палата Республики Куба. Польша

Председатель Польской палаты внешней торговли. Polska Izba Handlu Zagranicznego (Польская палата внешней торговли). U1. Trebascka 4, Warszawa.

Румыния

Торговая палата Румынской Народной Республики через посредство ее председателя.

Российская Федерация

Торгово-промышленная палата Российской Федерации.

Турция

Объединение турецких торгово-промышленных палат и товарных бирж. Генеральный секретарь Объединения г-н Берин Байдаг

217

примет участие в заседании, на котором будут избраны члены специального комитета.

Украина

Торгово-промышленная палата Украины.

Федеративная Республика Германия

Deutsche Ausschuß fur Schiedsgerichtswesen (Германская арбитражная комиссия), через посредство ее председателя, Bonn, Market 26-32

Франция

Председатель Собрания президентов торговых и промышленных палат, который будет также участвовать в выборах в Специальный комитет. Первый заместитель Председателя этого Собрания будет выступать в качестве его заместителя. Канцелярия Председателя Собрания находится по адресу: 27, Avenue de Friedland, Paris (8e).

Чехословакия

Торговая палата Республики Чехии, через посредство ее президента.

Югославия

Председатель внешнеторгового арбитражного суда при Федеральной экономической палате, Knez Mihajlova 10, Belgrad.

III. РЕГЛАМЕНТИ ПОСТІЙНО ДІЮЧИХ МІЖНАРОДНИХ КОМЕРЦІЙНИХ ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ ТА РЕГЛАМЕНТИ, РЕКОМЕНДОВАНІ ДЛЯ ЗАСТОСУВАННЯ АРБІТРАЖАМИ AD HOC

АРБИТРАЖНЫЙ РЕГЛАМЕНТ КОМИССИИ ОРГАНИЗАЦИИ ОБЪЕДИНЕННЫХ НАЦИЙ ПО ПРАВУ МЕЖДУНАРОДНОЙ ТОРГОВЛИ

Резолюция Генеральной Ассамблеи ООН от 15 декабря 1976 г. № 31/98

Генеральная Ассамблея,

признавая ценность арбитража как метода урегулирования споров, возникающих в контексте международных торговых отношений,

будучи убеждена, что разработка регламента для специального арбитража, который был бы приемлем для стран с различными правовыми, социальными и экономическими системами, явится значительным вкладом в развитие гармоничных международных экономических отношений,

учитывая, что Арбитражный регламент Комиссии Организации Объединенных Наций по праву международной торговли был подготовлен после продолжительных консультаций с арбитражными учреждениями и центрами международного торгового арбитража,

отмечая, что Арбитражный регламент был принят Комиссией Организации Объединенных Наций по праву международной торговли на ее девятой сессии 17 (А/31/17), глава V, раздел С после должного обсуждения,

1. Рекомендует использовать Арбитражный регламент Комиссии Организации Объединенных Наций по праву международной торговли при урегулировании споров, возникающих в контексте международных торговых отношении, в частности, путем ссылок на Арбитражный регламент в коммерческих контрактах;

2. Просит Генерального секретаря обеспечить возможно более широкое распространение Арбитражного регламента.

219

АРБИТРАЖНЫЙ РЕГЛАМЕНТ КОМИССИИ ОРГАНИЗАЦИИ ОБЪЕДИНЕННЫХ НАЦИЙ ПО ПРАВУ МЕЖДУНАРОДНОЙ ТОРГОВЛИ (ЮНСИТРАЛ)