Частка імпортної продукції у проміжному споживанні експортно-орієнтованих видів діяльності у промисловості* [13].

Види промислової діяльності	Проміжне споживання, млн. грн.	Імпорт матеріалів, сировини, комплектуючих, млн. грн.	Частка імпортної продукції у проміжному споживанні, %
Видобування вуглеводнів	45841	43413	94,7
Текстильна та шкіряна промисловість	6435	4188	64,9
Хімічне виробництво, гумові та промислові вироби	25893	17893	69,1
Виробництво машин та устаткування	25245	12970	51,4
Металургія та оброблення металу	39283	12170	30,9

Як бачимо, в окремих експортно-орієнтованих видах діяльності частка імпортної продукції у виробничому споживанні сягає 31 % - у металургії, 69 % - у хімічній промисловості, 51 % - у машинобудуванні.

Імпорт споживчих товарів (одягу, взуття, електротоварів, телерадіотоварів, автомобілів, продовольчих товарів, є результатом зростаючого дефіциту товарів українського виробництва.

Частка машино- та приладобудування (33 %) в структурі імпорту України з огляду на необхідність підвищення технологічного рівня національного виробництва не є оптимальною. Так, у Великобританії частка машинобудування у структурі імпорту становить близько 45 %.

Що стосується співвідношення експорту і імпорту товарів і послуг, то як засвідчують дані рис. 7.6. в останні роки , починаючи з 2006 року, ми на жаль маємо від’ємне сальдо.

Рис. 7.6. Динаміка обсягів експорту - імпорту товарів і послуг

Окрім того , як видно з малюнку, розрив між імпортом і експортом має тенденцію до зростання.

Для удосконалення зовнішньоекономічної структури необхідно:

• збільшити експортний потенціал країни;

• зменшити в експорті частку сировини та матеріалів і збільшити частку продукції переробної галузі;

• збільшити в імпорті частку прогресивного обладнання та машин і зменшити частку продукції, що може вироблятися на вітчизняних підприємствах;

• добитися позитивного сальдо в зовнішньо-торгівельній діяльності.

Таким чином, сучасна структура економіки України, порівняно зі структурою розвинених країн, є занадто деформованою, не ефективною і не відповідає реаліям сьогодення. За таких умов об’єктивно необхідною є проведення державою цілеспрямованої структурної політики.

3. Структурна політика: сутність, методи, типи.

Державне регулювання структури економіки здійснюється за допомогою структурної політики. Структурна політика держави – це політика обґрунтування цілей та характеру трансформації структури економіки, визначення пріоритетних ланок суспільного виробництва та співвідношення між ними, комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують її ефективне функціонування. Виходячи з тієї ситуації, що склалася в економіці України основними цілями державної структурної політики мають стати:

• удосконалення оптимальних макроекономічних пропорцій;

• розвиток конкуренції та обмеження монополізму;

• зниження матеріаломісткості та енергоємності виробництва;

• підвищення технічного рівня та конкурентноздатності продукції;

• ліквідація диспропорції між галузевими комплексами;

• ліквідація диспропорції технічного рівня виробництв різних галузей;

• раціональне розміщення виробництва та збалансований територіальний розвиток;

• охорона довкілля.

Держава з метою досягнення показаних цілей може використовувати методи як прямого, так і непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать:

• надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій на розвиток окремих сфер економіки, галузей, виробництв, регіонів;

• використання системи державних замовлень та закупівель;

• індикативне планування економічного і соціального розвитку;

• організація різних типів спеціальних економічних зон;

• встановлення норм і правил охорони навколишнього середовища.

До методів непрямого регулювання належать:

• надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними сферами, галузями і виробництвами, які визнані пріоритетними;

• здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпортної політики, в тому числі, встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо;

Традиційний інструментарій державного регулювання в межах структурної політики в кожній країні доповнюється специфічними засобами та пріоритетами відповідних до економічної ситуації та цілей соціально-економічного розвитку. В залежності від міри втручання держави в процес структурних перетворень, методів регулюючого впливу розрізняють два типи структурної політики: пасивну та активну.

Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях, покладаючись на "дію гри вільних ринкових сил”. За такої політики ланцюг структурних перетворень схематично можна представити таким чином. Нові галузі і виробництва, а також нові ціни на сировинні ресурси змінять структуру споживчого попиту, який в свою чергу, вплине на структуру споживчих цін. Створений в суспільстві за допомогою цін прибуток, а з ним і економічні ресурси перерозподіляться на їх користь. Прибутковість і значення старих виробництв зменшиться і вони почнуть відтіснятися на периферію театру економічних дій. Період, на протязі якого, стара структура поступається місцем новим виробництвам та організаційним формам, є виходом із структурної кризи. Отже, трансформація економічної структури відбувається в процесі структурної кризи, а головним важелем перетворень є закон попиту та пропозиції. У такий спосіб формувалась структура економіки США і Великобританії. Але цей шлях надто тривалий і пов’язаний зі значними соціальними втратами.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних перетворень. На державному рівні розробляються програми підтримки, розвитку та модернізації традиційних галузей та регіонів, спеціалізації на основі використання бюджетних, податкових, кредитних важелів регулювання, здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпортної політики тощо. Визнаним шляхом подолання структурних криз є концентрація ресурсів на найбільш перспективних підприємствах, їх реконструкція та технологічне оновлення. Таку політику проводять уряди Японії, Південної Кореї, Сінгапура та інших нових індустріальних країн.

Світова практика свідчить, що держава повинна гнучко і своєчасно змінювати економічні і галузеві структури у відповідності з прогресивними зрушеннями в науці, техніці і технології, в суспільних і індивідуальних потребах.

При формуванні структурної політики слід правильно визначити критерії пріоритетності галузей, найбільш характерними з яких є:

- здатність галузі зменшити залежність країни від імпорту дефіцитної сировини, енергії, споживчих товарів;

- вплив галузі на мінімізацію дефіциту в торгово-платіжному балансі країни;

- ступінь задоволення внутрішнього попиту продукції галузі, що визначає перспективу її розвитку;

- рівень впливу галузі на технічне переозброєння та підвищення ефективності суспільного виробництва;

- вплив галузі на навколишнє середовище.

При реалізації структурної політики необхідно чітко визначити пріоритетні напрямки структурних перетворень, які необхідно здійснювати одночасно на двох рівнях: міжгалузевому.