Співвідношення окремих макроекономічних показників, % [3].

Показник	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Заощадження населення, % до ВВП	1,7	6,5	5,5	8,2	9,3	9,0
Заощадження населення, % валових заощаджень	6,5	23,3	19,6	25,8	36,3
Споживчі видатки населення,% до ВВП	68,6	68,0	67,6	64,2	69,5	71,3
Інвестиції в основний капітал, % до ВВП	19,7	19,2	20,6	22,5	22,0	23,3
Інвестиції в основний капітал, % до валових заощаджень	77,0	69,1	74,1	70,9	85,5

Тобто, заощадження населення незадовільно конвертуються у інвестиції, що є результатом відсутності повноцінного фінансового ринку в Україні, особливо кредитного та фондового.

Банки, як основні гравці фінансового ринку, використовують депозитні вклади фізичних осіб переважно не для кредитування реального сектору економіки, а для короткострокових операцій між суб’єктами та посередниками фінансово-кредитного ринку, гарантуючи собі стабільний прибуток. Характерним стало спрямування довгострокових банківських позичок на споживання, а не інвестування виробництва. Так, у 2007 р. обсяг довгострокового кредитування фізичних осіб зріс на 103%, а суб’єктів господарювання – на 73%. Недосконалою є і структура довгострокового кредитування. Зокрема, у 2007 р. 36% від загального обсягу довгострокових кредитів, наданих суб’єктам господарювання, були спрямовані у сферу торгівлі, послуг і ремонту; 24,1% - у переробну промисловість; 11,1% - в операції з нерухомим майном; 9,2% - у будівництво; 6,4% - сільське господарство, мисливство та лісове господарство [1].

Незважаючи на те, що питома вага кредитів у інвестиційну діяльність у загальному обсязі кредитів збільшилася з 5,6% до 22,2% на кінець 2007 р., їх вплив на інвестиційні процеси залишається недостатнім для вирішення проблем, які стоять перед економікою.

Таким чином, банківська політика не достатньо сприяла перетворенню заощаджень населення у інвестиційні ресурси підприємств реального сектору економіки.

Незадовільним залишається і стан безпосереднього інвестування заощаджень населення у цінні папери через канали фондового ринку. Фактично фондовий ринок України використовується як приватизаційний, а не інвестиційний механізм. Розвиток фондового ринку гальмується:

• недостатньою захищеністю прав міноритарних акціонерів, що не дозволяє підтримувати належний рівень капіталізації заощаджень домогосподарств;

• дискримінаційне оподаткування доходів фізичних осіб, які обрали об’єктом інвестування цінні папери;

• непрозорістю торгів цінними паперами, оскільки понад 90% договорів укладається поза межами організованого ринку, причому, з використанням тіньових схем. Пересічному громадянину придбати акцію чи продати її за ринковою ціною надзвичайно складно.

Отже,перетворення заощаджень населення на інвестиції пов’язане зі станом та розвитком фінансового ринку. Посилення інвестиційної спрямованості діяльності фінансового ринку вимагає:

• запровадження додаткових стимулів для тих комерційних банків, які значну частину свого кредитного портфеля спрямовують на довготермінові інвестиції;

• прийняття законодавчих актів, спрямованих на захист прав міноритарних акціонерів та жорсткого контролю держави за їх дотриманням;

• встановлення на певний період пільгового оподаткування доходів отриманих фізичними особами від операцій з цінними паперами і внаслідок володіння ними;

• сприяння розвитку не банківських фінансових установ (інститутів спільного інвестування, недержавних пенсійних фондів, інвестиційних компаній, компаній з управління активами тощо) та жорсткого контролю за їх діяльністю.

З огляду на те, що в Україні підприємствам бракує власних інвестиційних коштів, ще недостатньо сформований ринок інвестиційних ресурсів, існує гіпертрофована структура економіки та надмірна диференціація технічного рівня виробництва особлива роль серед усіх джерел інвестиційних ресурсів належить державним інвестиціям.

Саме державні капітальні витрати є домінуючими в ході важливих структурних перетворень економік провідних країн світу. Так, у Китаї на інвестиційні потреби використовується більше 40% валового продукту. У США в період кардинальної структурної перебудови (1970-1980рр.) державні капітальні вкладення в окремі галузі становили від 10 до 40% усіх видатків федерального бюджету [2].

В Україні у 2007 р. капітальні видатки становили 14,8% усіх видатків державного бюджету – 25,8 млрд. грн. Ці незначні кошти, як правило, використовуються на виконання чисельних державних програм, які охоплюють різні сфери економічної діяльності. Найчастіше пріоритетне фінансування мають два види діяльності: паливно-енергетичний комплекс та сільське господарство. У розвинутих країнах перевага у державній фінансовій підтримці надається галузям обробної промисловості, сектору послуг, а не сировинним галузям, як це відбувається у нашій країні.

Досвід останніх років свідчить про значну розпорошеність державних інвестиційних коштів, непрозорість механізмів їх розподілу, що стримує можливість отримання бажаного ефекту.

Масштаби вирішуваних Україною проблем вимагають залучення і іноземних інвестицій. Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у формі кредитів, прямих і портфельних інвестицій. Кредитне фінансування здійснюється зазвичай міжнародними фінансовими організаціями (МВФ, Світовий банк, ЄБРР) та має конкретне цільове призначення (проведення структурних реформ, формування валютних ресурсів, підтримка бюджету та проблемних галузей, кредитування малого та середнього бізнесу тощо). Однак у цьому разі держава повинна здійснювати платежі на обслуговування зовнішнього боргу, зростання якого може мати негативні наслідки для економіки країни – реципієнта. Основним недоліком портфельних інвестицій є їх переважно спекулятивний характер, оскільки у цьому випадку іноземні інвестори претендують лише на чисті доходи від акцій, облігацій та інших активів. Тому найбільш оптимальним джерелом зовнішнього фінансування економіки вважаються прямі іноземні інвестиції.

Рис. 9.1. Обсяги та темпи росту іноземних інвестицій в економіку України.

Дані, відображені на рис. 9.1. показують, що обсяги іноземних інвестицій в економіку нашої країни зростають. На січень-вересень 2010 року вони становили 42 511,9 млн. дол. США. Найбільшими країнами-інвесторами на 1 жовтня 2010 року були: Кіпр – 9579,1 млн. дол. (22,5%), Німеччина – 705,7 млн. дол. (16,5%), Нідерланди – 4082,7 млн. дол., Російська Федерація – 2956,3 млн. дол. (7,0%).

Прямі іноземні інвестиції на душу населення на січень-вересень 2010 року становили 926,7 дол. Це набагато менше, ніж у інших постсоціалістичних країнах. Наприклад, у 2005 р. в Угорщині на одну особу припадало 6,1 тис. дол. іноземних інвестицій, у Польщі – 2,4 тис. дол., у Латвії – 2,1 тис. дол., у Литві – 1,8 тис. дол.

Незадовільними є не тільки обсяги іноземних інвестицій, але й їх розподіл за видами економічної діяльності. Для економіки України іноземний капітал необхідний для тих галузей, які визначають її технологічний розвиток та забезпечують виробництво важливих інвестиційних та споживчих товарів (машинобудування, приладобудування, легка промисловість тощо). Однак, станом на 2006 рік у загальному обсязі прямих іноземних інвестицій домінують оптова торгівля та посередництво (10,7%), фінансова діяльність (11,4%), операції з нерухомістю (8,4%), металургія та обробка металу (6,6%).

Рис.9.2. Динаміка частки ПІІ в економіку України за технологічними секторами

Невтішною є і динаміка частки прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в економіку нашої країни за технологічними секторами (рис.9.2). Так, структура ПІІ в економіку України у 2001-2008 рр. свідчить про нестабільність співвідношення обсягів ПІІ за технологічними секторами: починаючи з 2001 року воно було суттєвим на користь середнє технологічного сектору виробництва. Найменша частка цих інвестицій припадала на високотехнологічний сектор (7,8% і 9% - відповідно, у 2001 та 2003 рр.). Майже у стабільному стані (приблизно на рівні 10%) у цьому відношенні перербуває низько технологічний сектор. Однак, як негативну слід зазначити тенденцію зниження у 2005-2008 рр. порівняно з 2004 р. майже удвічі припливу ПІІ у сектор середньо- та високотехнологічних виробництв.

Як бачимо, іноземні інвестиції в Україні ні за обсягом (у 2006 р. частка іноземних інвестицій у загальному обсязі капіталовкладень становило всього 3,4%), ні за структурою розподілу за видами економічної діяльності поки що не мають суттєвого впливу на розвиток економіки.

Отже, в Україні ще не досягнуто тієї маси інвестиційних ресурсів, які б могли забезпечувати високі та стабільні темпи економічного зростання та підвищення добробуту населення. За таких умов важливими проблемами державного регулювання інвестиційного процесу є удосконалення діючого механізму регулювання інвестиційної діяльності та маневрування наявними інвестиційними ресурсами з метою їх якісного використання.

Держава в своїй політиці повинна дотримуватись принципу пріоритетності, стимулюючи вкладення у найбільш важливі програми. Мова іде:

- про пріоритетні напрямки розвитку галузей і виробництв, які забезпечують національну, екологічну, продовольчу безпеку країни, але не привабливі для приватного бізнесу. Слід пам'ятати, що самостійна держава зобов'язана задовольняти свої основні потреби (не менше ніж на 70 %) за рахунок власного виробництва;

- про державну стратегію цілеспрямованого інвестування, реалізація якої вимагає вкладень не завжди швидко окупних, але має великий соціально-економічний ефект в перспективі, ініціює наступні інвестиції.

Пріоритетними сферами інвестування є ті, котрі дозволяють добитись швидкої віддачі вкладень і одночасно обумовлюють виникнення потреб у розвитку споріднених виробництв (виробництво будматеріалів, металоконструкцій, технічного обладнання).

До пріоритетних слід віднести житлове будівництво, підприємства по збереженню та переробці сільськогосподарської продукції, об'єкти інфраструктури.

Пріоритетними повинні стати інвестиції в «людину» (охорона здоров'я, соціальне забезпечення, страхування, наука, підготовка кадрів, без яких суспільство буде деградувати), в найважливіші види наукоємних і стратегічних виробництв.

Якісне удосконалення інвестиційного процесу повинно також здійснюватись за рахунок:

- чітко адресного інвестування - конкретних підприємств і конкретних виробництв, а не галузей і підгалузей, де ці кошти розпорошуються;

- переважного інвестування розробок та впровадження передових технологій, а також виробництв, які забезпечують розповсюдження таких технологій;

- організації дієвого контролю за ефективністю використання ресурсів.

Активізація інвестиційної діяльності - єдино можливий шлях виходу України на траєкторію сталого економічного зростання, запорука її відродження на якісно новій основі.

Література

1. Аржевітін С. Роль держави у структурній перебудові економіки // Вісник НБУ. – 2008. – серпень.

2. Гаврилюк О.В. Інвестиційний імідж та інвестиційна привабливість України // Фінанси України. – 2008. - №2,3.

3. Жигінас В.В. Джерела інвестиційних ресурсів структурної перебудови // Формування ринкових відносин в Україні. – 2008.- №1.

4. Національна економіка: навч. посіб. / За ред.. В.М.Тарасевича. – К.: Центр учбової літератури, 2009

5. Одотюк І.В. Інвестиційний фактор інноваційних зрушень у наукомісткому виробництві промисловості України // Економіка і прогнозування. – 2008. - № 2.

6. Пасхавер Б. Цінова конкурентність аграрного сектора // Економіка України. - 2007. - №1.

7. Соколов Н. Фантом у теорії оподаткування (про криву Артура Лаффера)//Економіка України. – 2010. - №7

8. Федулова Л. Технологічна готовність економіки України в умовах відсутності технологічної політики//Економіка України. – 2010. - №9