1.2. Історія і філософія науки

Наукознавчий розгляд історії науки. Вияв принципу єдності історичного і логічного в історико-науковому знанні. Сучасні трактування філософії науки. Зв'язок філософії науки з іншим загальнонауковим знанням. Наукова природничо-географічна думка і філософія, Р еволюціоністська й еволюціоністська інтерпретації розвитку науки. Парадигма і ''нормальна наука" за Куном іПоппером. Плюралізму науці.

Історія науки

Наукознавчий розгляд історії науки зосереджує увагу на "вигодах" для науки наявності та рефлексивного використання знань з історії науки. Таке знання потрібне більше не заради історії, а заради сьогодення і майбуття конкретної науки, збагачення її теорії та вдосконалення методології. Історія науки - не набір мало пов'язаних між собою знань про науку і науковців минулого; це спадкоємна, конкретна в часі і, що ближче до сучасності, -досконаліша система складових знань певної науки.

Історичні складові наукових знань, особливо давніх періодів науки, не завжди коректно розцінювати як концепції і теорії. Проте більшість тих складових зумовлювали одна одну, розвивалися, вдосконалювалися і по-своєму поступово наближалися до пізнання сутності досліджуваних об'єктів. Той поступ не завжди був лінійним, у ньому траплялися прориви над своїм часом, у науку майбутнього. Такі сплески наукової думки закономірно викликають особливий інтерес істориків і науковців-фахівців.

Історія науки виявляє себе знаннями різного змісту. Серед історико-наукових знань є і таке знання, яке правомірно і доцільно розглядати як знання теоретичне, представлене в його часовому становленні. У свою чергу будь-яке теоретичне знання є історичним (історично набутим і конкретно датованим), представленим у логічній формі. Тут спрацьовують два діалектичні принципи: принцип історизму та принцип єдності історичного і логічного. Врахування й цілеспрямоване використання обох принципів сприяє спадкоємнішому сприйняттю і використанню наукових набутків минулого у теперішньому науковому пізнанні, послідовнішому розвитку науки, ґрунтовнішому розгортанню її теорії. Таким чином відбувається актуалізація історико-наукових знань.

Знання з історії науки має і свою самоцінність - як складова наукової, дослідницької культури, без якої сучасне наукове знання неповне. Опанування науковцями історико-науковими знаннями не може бути безвідносним до їхніх фахових інтересів. Воно збагачує не лише наукову ерудицію, а й евристичний потенціал творчої особистості. До того ж відомості про розвиток науки, про творчий шлях і науковий внесок видатних вчених набуває особливого значення для становлення дослідницької індивідуальності молодих науковців.

У цій монографії в підрозділі 2.2 представлено три основних змістовно-історичних етапи розвитку природничо-географічних наук - класичний, некласичний і постнекласичний; подано основний методологічний дослідницький зміст кожного із них. У підрозділі 4.5 розкрито історичну трансформацію типу дослідника у фізико-географічних науках.

Філософія науки

Філософією науки називають сьогодні філософські проблеми розвитку науки або сукупність філософських концепцій науки. Ці бачення не суперечать, а доповнюють одне одного.

Філософське, зокрема гносеологічне та методологічне вивчення науки має тривалу, багатовікову історію. Але термін філософія науки поширився в XX столітті в публікаціях представників логічного позитивізму. Вони трактували філософське дослідження науки дещо звужено, обмежено. їм було властиво аналізувати мову науки засобами формальної логіки, намагатися звести наукові теоретичні поняття і висловлювання до емпіричних, які допускають перевірку шляхом спостереження чи експерименту. Єдиною функцією філософії науки вважалось логіко-методологічне забезпечення конкретних наук.

Тепер така однобокість подолана. На рубежі другого і третього тисячоліть проблемному розгляду філософів науки підлягають: світоглядні засади, засоби та методи наукового пізнання; структура наукового знання, наукових теорій; поняття наукового закону, закономірності; зміст різнорангової рефлексії у науці; процедури перевірки, підтвердження та спростування наукових законів, теорій і гіпотез; способи обґрунтування вдосконалень і розвитку наукового знання.

До проблем філософії науки відноситься не лише обґрунтування вже одержаного наукового знання, а й питання одержання нового знання, відносної самостійності наукового знання теоретичного рівня і незведення його до знання емпіричного рівня. Також проблемним питанням філософії науки є необхідність опиратися в ході одержання наукового знання на світоглядні та методологічні принципи і положення, що не допускають безпосередньої емпіричної перевірки (верифікації).

В сучасних умовах важливе завдання філософії науки - з'ясування дієвості різних світоглядних засад і передумов для розвитку науки, виявлення можливостей і передбачення наслідків їх застосування. Вони звичайно є взаємодоповнюючими, взаємозбагачуючими, евристичними для науки і нерідко соціально неоднозначними. Тому в коло інтересів філософії науки поряд із логіко-гносеологічними входять ще соціально-філософські та етичні проблеми науки і її розвитку.

Філософія науки розвивається в тісному зв'язку з історією науки та наукознавством, соціологією науки, психологією наукової творчості, логікою науки, методологією. Проблематика цих сфер знання виходить за межі філософії, її опрацьовують також загальнонауковими та спеціально-науковими методами. Зв'язок цих сфер знання з філософією науки поступово змінюється, ускладнюється, але зберігається, залишається незаперечно актуальним для пізнання - і результативним.

Наукова природничо-географічна думка і філософія. 1980- 1990-і роки у країнах Заходу і Сходу відзначились цільовими і пошуковими зверненнями наукової географічної думки до філософії та методології. Мета звернень до зовнішніх щодо географічного знання чинників - отримати нові імпульси для розвитку конкретно-наукових географічних теорій, імпульси інтеграційного та евристично-іноваційного змісту [Грицай О.В., Котляков В.М., Преображенский В.С., 1994; Пащенко ВЖ, 1999].

Можливо, в країнах Заходу це була реакція на змістовне безпліддя чистого "геомодернізму" 1960-х років і реакція на дихотомію "співробітництво зі владою - боротьба зі владою" 1970-х років. Підкреслену фразу ілюструє збірник "Теми (основи) в географічній думці" під редакцією Н.Харвея і В.Холлі [Themes in geographis thought, 1981]. Стрижень збірника - нариси "географічної філософії", де розглянуто підходи: прагматизму, феноменології, екзистенціоналізму, ідеалізму, "середовищного детермінізму" і марксизму. О.В Грицай, ВМ.Котляков, В.С.Преображенський [1994, с. 13] звертають увагу на те, що "...більшість згаданих філософських напрямів не відомі масі вітчизняних географів. Це результат методологічного нігілізму, який склався в останні десятиріччя і заважає нашому взаєморозумінню з зарубіжними колегами-теоретиками". Зауважимо: нові історичні умови поламали ту традицію.

Згадані філософські підходи характерні для некласичної науки, але в своєму часовому і вжитковому співіснуванні створюють філософсько-методологічне тло, на якому і у взаємодії з яким тепер розвиваються постнекласичні наукові підходи. Проте для багатьох географів із країн колишнього СРСР властивий подвійний методологічний нігілізм: вимушений радянський ("єдино правильне філософське вчення - марксизм-ленінізм") і звичайний дослідницький опір-нігілізм щодо нового, а тим більше нового складного, важко доступного. Пострадянські дослідники мусять враховувати ці історичні та суб'єктивні обставини, а також усталене для них раніше запізнення

приблизно на 15-20 років кожної наступної "моди" на дослідницькі новинки, освоєні науковцями Заходу.

Це означає, що і через традиційне запізнення, і завдяки ідеологічному розкріпаченню, пострадянські географи у 1990-х роках, тобто вже в епоху постнекласичної науки, паралельно продовжуватимуть освоювати згадані некласичні філософські напрями - і осягатимуть постнекласичні методологічні підходи. Всі вони справді будуть співіснуючими у часі та у вжиткові. (Про постнекласику див. у розділі 2).

Слід підкреслити, що на констатацію про настання постнекласичної доби у розвиткові географічної науки українські науковці мають найбільше підстав серед географів країн СНД. Про це свідчать чи не найперші взагалі науково-методологічні конференції, присвячені проблемам постнекласичних методологій, проведені в Києві - щодо природничо-географічних наук (1994) і щодо складових новітнього ландшафтогенезу - в географії в цілому (1996). Третя конференція (1998) присвячена постнекласичним складовим актуальної проблеми гуманізації географії, четверта (2000) - всебічному розглядові ландшафтів як основи науки. Опубліковане монографічне узагальнення "Методологія постнекласичного ландшафтознавства" [Пащенко В.М., 1999].

Примітна висока загальна оцінка, яку неодноразово висловлював В.С.Преображенський, підкреслюючи лідерство українських науковців серед учених колишнього Радянського Союзу в опрацюваннях із теорії та методології географії: "Географы Украины идут огромными шагами в развити нашей науки." [Людина в ландшафті..., 1998, с. 3].

Шляхи розвитку науки

Розвиток науки здавна цікавив дослідників; найрезультативніші теорії опрацювали наукознавці та філософи. У другій половині XХ ст. у філософії науки в країнах Заходу склались революціоністська та еволюціоністська інтерпретації розвитку науки. Перша грунтується на теорії наукових революцій Т. Куна (нар. 1922 р.). Друга - на історико-еволюційних моделях поступового вдосконалення наукових знань за К.Поппером (нар. 1902 р.) і С.Тулміном (нар. 1922 р.). І.Лакатош (1922-1974) запропонував гнучкішу концепцію зміни науково-дослідних програм у науці - логіко-нормативну реконструкцію розвитку науки.

У цей період у філософії науки утвердилось поняття парадигми (грец. парадеіуїла - приклад, взірець). Парадигма - це сукупність нормативних теоретичних і методологічних передумов, характерних для досліджень певного етапу наукової практики, це стиль або тип наукового мислення, взірець для вирішення дослідних завдань. Фіксуючи моменти нормативності, безперервності, традицій і наслідування у розвитку науки, таке розуміння парадигми є протилежним поняттю наукової революції. За взірцем, звісно найкращим, наукові дослідження зазнають успішного тиражування і

нагромадження переважно однорідних фактів, які в свою чергу отримують однотипні наукові пояснення - і підтверджують їх.

Поняття парадигми опрацював американський вчений-наукознавець Томас Кун [Кун Т., 1977]. За його теорією, зміст реалій у науці, який співвідноситься із поняттям парадигми, відповідає періоду "нормальної науки". Цей спокійний період дає можливість подолати труднощі дослідної роботи, успадковані з бурхливого періоду розвитку науки, фіксувати зміни в структурі наукового знання, що настали після попередньої наукової революції. Під тиском "аномалій" — наукових проблем, нерозв'язанних у рамках певної парадигми, вона "вибухає" - настає революційний період творення нових, нерідко конкуруючих парадигм, а потім - період панування чергової парадигми-переможниці. Так виглядає розвиток науки за стислим викладом уявлень Т. Куна. Але є критика його уявлень і доповнення до них.

Карл Поппер [Рорреr К. Я, 1970], виходячи із сутнісного розуміння науки як продуцента принципово нового знання, назвав "нормальним" той період науки, коли в ній відбуваються істотні зміни і справді виникає нове знання, а не просто нагромаджуються факти, та ще за взірцем.

Таке переозначення наукової "норми" - досить переконливе. Та є очевидні підстави для критичного зауваження щодо поглядів обох поважних авторів. А саме: наука розвивається у співіснуванні численних різнофазових особистісних дослідницьких онтогенезів - становлень молодих дослідників і відходів від роботи в науці дослідників літніх. Тому говорити про якісь ^% періоди одностайності в тих онтогенезах, тобто про періоди філогенезу в науці -переважання парадигм чи наукових революцій - то явне перебільшення.

Отже, критиковані погляди Т.Куна і К.Поппера де в чому не відповідають дійсності, якщо врахувати досить динамічне оновлення корпусу дослідників, що відбувається через природну ротацію багатьох окремих науковців. Те саме можна зауважити і з огляду на реальні можливості певного філогенезу в науці в цілому. Іншими словами, з'ясовуючи механізми розвитку науки, доречніше мати на увазі не гіпотетичні періоди одностайності, а реальні безперервні плюралізми наукових поглядів. При цьому окремо треба говорити про вплив видатних персоналій на прогрес у науці, про механізми такого впливу на переконання багатьох і як наслідок - про дослідницькі наслідування.

Імре Лакатош [Ьакаіоз /., 1978] справедливо наголосив на теоретичному плюралізмові в науці, але не на особистісному рівні. Він вказав на конкуруюче співіснування кількох парадигм. У XX ст. це мало місце в багатьох науках, у фізико-географічних зокрема і загалом у природознавстві. Цей факт і заперечує тезу Куна про тривале переважання однієї парадигми - і не зовсім: адже мода в науці таки існує. Підтвердження щодо моди переконливі: у сімдесятих роках XX століття радянська наука, мов заворожена, перебувала під тотальним впливом системних досліджень і, що гріха таїти - системних декларацій також.

Філософи-марксисти розцінюють побудови, подібні опрацьованим щойно згаданими західними наукознавцями, як суб'єктивістські та ідеалістичні. На противагу їм, на доповнення до них, матеріалістична філософія науки у вирішенні проблем розвитку науки грунтується на діалектичному трактуванні історизму, на діалектиці абсолютної та відносної істин, переходу кількісних змін у якісні, єдності та боротьби протилежностей. Докладніше представлення згаданих поглядів на розвиток науки подано в книгах В.С.Черняка [1986], Р. Дж. Джонстона [1987], Ю.Р.Шеляга-Сосонка, В.С.Крисаченка, ЯЛ.Мовчана [1991].

У нових державницьких реаліях, що настали в Україні, потрібна грамотна поєднаність, а не ідеологічна перебірливість фундаментальних наукових основ. Конструктивному розвиткові науки слугує реалізація найрізноманітніших філософських і наукознавчих підходів та знань як взаємодоповнюючих, застосовуваних критично і творчо, з твердим дотриманням умови адекватності як визначальної в їхньому застосуванні.

Виконанню вимог щодо прийнятних основ розвитку науки сприяє всебічне розуміння сутності та самоцінності наукових теорій. Саме таке розуміння наукових теорій покладено в основу продуктивних досліджень, виконаних українськими вченими-наукознавцями М.С.Бургіним та В.І.Кузнєцовим [1991, 1993]. їхні результати, як і напрацювання лідера української школи наукознавства Г.М,Доброва, набули визнання у наукознавців багатьох країн.