2. Біблія – священна книга християн.
Слово «Біблія» походить від грец. biblia – книги. Вона створювалася від ХІІ ст., тобто впродовж майже півтори тисячі років у процесі відбору, редагування, канонізації релігійних тексів, які спершу юдаїзм, а потім християнство визнали богонатхненними – навіяними людям Богом шляхом Одкровення. Тобто через Біблію Бог звернувся до людей. Писали її сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписувачів, перекладачів. Складається Біблія із двох частин – Старого та Нового Завітів.
Слово «Завіт» (давньоєвр. berit, грец. diatheke – угода, договір, союз, заповіт) походить від біблійної ідеї про угоду (завіт) Бога з обраним народом та з усім людством.
Старий Завіт, який утворюють юдейські священні писання, сформувався в дохристиянські часи (з сер. І тис. до н. е. по ост. десятиліття І ст. н. е.), а їх виправлення та редагування юдейськими книжниками-масоретами тривало до кінця Х ст. Написаний він давньоєврейською (гебрайською) мовою, а окремі фрагменти – арамейською (її діалектом).
Старозавітний канон – корпус (перелік, склад), послідовності, правильності, чистоти текстів. Існує кілька канонів Старого Завіту:
Палестинський (яннійський) канон, створений єрусалимськими релігійними вчителями і відредагований юдейськими книжниками-масоретами. Він найбільш ортодоксальний, саме на його основі сформувався ТаНаХ.
Олександрійський (діаспорний) канон сформувався в процесі викладу юдейських книг загальновживаним серед єврейської діаспори грецьким діалектом кайне. До нього входили і популярні в діаспорі, але не визнані в Палестині 11 книг.
У ІІІ–ІІ ст. до н. е. на основі діаспорної версії було здійснено переклад Старого Завіту грецькою мовою, він отримав назву Септуаґінта (лат. septuaginta – сімдесят). За легендою, його здійснили 72 перекладачі протягом 72 днів. Саме Септуаґінта стала основою християнського Старого завіту. В руслі її традицій, але з деякими скороченнями канонізовано латиномовний варіант Старого Завіту, що має назву Вульґата. Неканонічні книги Старого Завіту вважають «душекорисними» (православ’я), богонатхненними (католицизм).
До книг Старого Завіту входять: П’ятикнижжя Мойсеєве, Книги історичні, Книги пророцькі, Книги учительські (поетичні). У книгах Старого Завіту, який ще називають Законом суворої правди, йдеться про створення світу, перших людей, початок історії людства, про вигнання людини з раю, всесвітній потоп, релігію єврейського народу. Містить він і вчення про месію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю.
Людина розглядається як сфера боротьби добрих і лихих сил. У зв’язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичене з мітраїзму). Рай – вічне пристановище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закритим садом країни Едем.
Біблія визнає Бога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті він триєдиний: творча сила (Елогіум), володар світу (Адонай), особа (Ієгова). Таким його уявляли давні євреї.
Новий Завіт складається із чотирьох Євангелій – від святих Матвія, Марка, Луки та Івана. Перші три Євангелія, що споріднені спільністю сюжетів та манерою викладу, називають синоптичними (дослівно – «з однієї точки зору»). Найдавнішим вважається Євангеліє від Марка, хоча в Біблії воно розміщене після Євангелія від Матвія.
До Нового Завіту входять також історична книга Діянь (або Дій, Діяння) Святих Апостолів; 21 Послання Святих Апостолів, 14 з яких пов’язано з іменем апостола Павла, решта – з апостолами Яковом, Петром, Іваном, Юдою; і нарешті, пророцька книга Одкровення Святого Івана Богослова (Апокаліпсис).
Формування канону Нового Завіту було тривалим процесом. Протягом I–IV ст. н. е. відбиралися загальновживані тексти шляхом їх співставлення та визначення на церковних соборах ступеня святості. Остаточну редакцію затвердив Тульський собор у 692 р., хоча канонічність Апокаліпсису аж до ІХ ст. бралася час від часу під сумнів.
У процесі канонізації книг Біблії значна частина християнських творів до святого Письма не увійшла. Та вони продовжували функціонувати у християнському середовищі. Ці книги одержали назву апокрифів (грец. apokriphos – таємний, секретний). Біблійні апокрифи поділяють на старозавітні та новозавітні.