5. Державне регулювання якості продукції, робіт послуг.

Суспільно-політичний рух на захист споживача (консьюмеризм — від англійського consumer — споживач, консьюмеризм — споживчий рух) виник наприкінці XIX століття. Визнання ця соціально-економічна і політико-правова концепція отримала в період між двома світовими війнами, проте відображення в законо­давстві зарубіжних держав знайшла тільки в 60-х роках XX століття. До того споживачі не мали спеціальних способів захисту своїх прав та інтересів; окремі норми, які мали на меті захистити покупців, наймачів та ін., перебували у складі таких галузей права, як цивільне, адміністративне, торговельне та кримінальне.

В умовах посилення монополізації економіки стало очевидним, що споживач є незахищеною стороною у взаємовідносинах з підприємцями. Ця проблема пов'язувалась також зі створенням мо­гутньої рекламної індустрії та розвитком засобів масової інформації, зростанням обсягів виробництва предметів довгострокового корис­тування, використанням хімічних продуктів, синтетичних та інших штучних матеріалів, розвитком інституту споживчого кредиту з ви­сокими ставками.

Термін «споживач», який використовується в літературі, на практиці і в законодавстві, за своїм змістом набагато ширше за такі традиційні поняття, як «покупець», «наймач», «замовник» тощо.

Кого слід вважати «споживачем»? Звертаючись до законодавства іноземних держав, можна зазначити, що далеко не скрізь поняття «споживач» отримало легальне визначення. В ряді країн (Франція, Бельгія, Данія, Великобританія) термін «споживач» використо­вується в законодавстві без будь-яких дефініцій. У багатьох інших державах цей термін уведений в обіг судовою практикою і доктри­ною. Часто він набуває соціально-економічного або просто техніко-утилітарного змісту. «Всі ми — споживачі», — пише іспанський дослідник Е. Поло.

Споживачем визнається непрофесіонал, який придбає товари та послуги для задоволення особистих потреб. Таким чином, кри­терієм, який вирізняє споживача, є його непрофесіоналізм: він придбає товари і послуги з метою особистого користування, а не для подальшої переробки або продажу. Мова йде, перш за все, про фізичних осіб — споживачів товарів і послуг. Однак у Статуті захи­сту споживачів, затв. Європейською радою в 1973 p., до споживачів вперше були віднесені не тільки фізичні, але й юридичні особи, які придбають товари і послуги з метою особистого користування.

Таким чином, ані в законодавстві, ані на практиці не склалось єдиної інтерпретації поняття «споживач», що, безперечно, негатив­но відбивається на захисті інтересів споживачів, оскільки не завжди є можливість визначити, хто є «непрофесіоналом», а хто — особою, яка придбає товар для ведення підприємницької діяльності.

У розвинених країнах і країнах, що розвиваються, законодавст­во із захисту прав споживачів або повністю базується, або значною мірою враховує основний міжнародно-правовий документ у цій га­лузі — підготовлені економічною і соціальною радою 00Н (ЕКО-СОС) Керівні принципи для захисту інтересів споживачів, які були схвалені Генеральною Асамблеєю 00Н резолюцією від 9 квітня 1985 p. № 39/248.

До основних прав споживачів Керівні принципи віднесли:

право на безпеку товарів;

право на інформацію;

право на вибір товарів;

право на виявлення своїх думок;

право на задоволення основних потреб;

право на відшкодування шкоди;

право на освіту;

право на здорове навколишнє середовище. Відтоді означені права споживачів отримали міжнародне визнан­ня і законодавче закріплення, були визнані розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. Держави стали закріплювати їх у своїх національних законодавствах. Поступово такі норми, відокремив­шись за особливими ознаками регулювання суспільних відносин, стали формуватися в окрему групову сукупність, яка одержала на­зву споживчого права.

Беручи до уваги інтереси і потреби споживачів у всіх країнах, особливо в країнах, що розвиваються, і враховуючи, що споживачі повинні мати право на доступ до безпечних товарів, а також важ­ливість сприяння справедливому, рівноправному та стійкому еко­номічному і соціальному розвитку, Керівні принципи своєю метою визнали:

• сприяння країнам у встановленні і подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів;

• сприяння створенню структур виробництва і розподілу, здат­них задовольнити потреби та запити споживачів;

• заохочення високого рівня етичних норм поведінки тих, хто пов'язаний із виробництвом та розподілом товарів і послуг для спо­живачів;

• сприяння країнам у боротьбі з діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, що негатив­но відбивається на споживачах;

• сприяння створенню незалежних груп споживачів;

• розширення міжнародного співробітництва в галузі захисту інтересів споживачів;

• заохочення створення ринкових умов, які надають спожива­чам більший вибір за нижчої ціни.

В силу затвердженої Генеральною Асамблеєю 00Н резолюції держави — члени 00Н зобов'язались провадити активну політику захисту прав споживачів з урахуванням Керівних принципів. Кож­на держава має визначити свої особисті першочергові завдання в цій сфері, узгоджуючи їх з конкретними, притаманними цій державі економічними і соціальними умовами та запитами населення.

Керівні принципи також передбачають забезпечення:

• захисту споживачів від шкоди їх здоров'ю і безпеці;

• сприяння економічним інтересам споживачів і захисту їх інте­ресів;

• доступу споживачів до відповідної інформації, необхідної для компетентного вибору відповідно до індивідуальних потреб;

• освіти споживачів;

• наявності ефективних процедур розгляду скарг споживачів;

• свободи створювати споживацькі та інші відповідні групи або організації, можливості таких організацій висловлювати свою думку в процесі прийняття рішень, які зачіпають їх інтереси".

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p. заклала основоположні принципи побудови незалежної Ук­раїнської держави, її соціально-економічної та правової систем.

Відповідно до Декларації Верховною Радою України 3 серпня 1990р. було прийнято Закон «Про економічну самостійність Української РСР»; у якому визначалися мета і основні принципи економічної самостійності України, механізм регулювання соціально-еко­номічних відносин, організації фінансово-бюджетної системи тощо. Водночас постановою Верховної Ради України «Про реалізацію За­кону Про економічну самостійність Української РСР» Раді Міністрів України доручалося підготувати проекти законодавчих актів, зокрема про захист прав споживачів.

З огляду на визнання Україною затверджених Генеральною Асамблеєю 00Н принципів у травні 1991 p. Верховна Рада України прийняла Закон «Про захист прав споживачів». А в липні 1992 p. був створений Державний комітет у справах захисту прав спожи­вачів, завданням якого були розробка і втілення в життя державної політики із захисту прав споживачів. У липні 2000 p. відповідно до Указу Президента України № 926/2000 «Про Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України» новостворений Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації Ук­раїни став правонаступником ліквідованого Державного комітету України у справах захисту прав споживачів.

15 грудня 1993 p. була прийнята, а 15 січня 1994 p. набрала чин­ності нова редакція Закону України «Про захист прав споживачів». Поряд із цим діє ряд інших нормативних актів, які регламентують відносини продавця і споживача. Необхідно зазначити, що Закон України «Про захист прав споживачів», як й інші нормативні акти з питань захисту прав споживачів, поширюється на всі підприємства, які обслуговують населення, торгівельні підприємства, підприємства сфери послуг, підприємства, які вико­нують роботи, підприємства побутового обслуговування, підприємства громадського харчування. Тобто законодавством уре­гульовано всі випадки, де громадянин є споживачем (особою яка придбає, замовляє, використовує або має намір придбати або замо­вити товари (роботи, послуги) для особистих побутових потреб).

Закон України «Про захист прав споживачів» поширюється на всіх споживачів, які знаходяться на території України під час прид­бання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для за­доволення власних побутових потреб. Відповідно до його положень споживач має право вимагати від продавця (виготівника, виконав­ця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам до­говору, а також інформації про товари (роботу, послугу), яку надає продавець (виготівник, виконавець). Придбаний товар (робота, по­слуга) має бути якісний та безпечний для життя і здоров'я кожної людини.

Закон України «Про захист прав споживачів» визначив нові принципові підходи до врегулювання відносин за участю громадян — покупців, замовників товарів, робіт та послуг. Ним передбачено цілу систему способів захисту прав громадян-споживачів. У (цьому ж Законі набуло спеціального юридичного значення поняття «спо­живач». Так, у преамбулі цього Закону зазначається, що ним регу­люються відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і ви-готівниками, виконавцями, продавцями в умовах різних форм влас­ності, встановлюються права споживачів та визначається механізм реалізації державного захисту їх прав. При цьому споживачем виз­нається громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для влас­них побутових потреб.

Законом визначаються також спеціальні умови щодо зобов'яза­ної перед споживачем сторони (виготівника, виконавця, продав­ця). Такою зобов'язаною стороною визнається підприємство, ус­танова, організація або громадянин-підприємець, які виробляють товари для реалізації, виконують роботи або надають послуги, ре­алізують товари за договором купівлі-продажу. Це означає, що суб'єктами відносин, врегульованих Законом «Про захист прав споживачів», може бути лише певне коло уповноважених і зо­бов'язаних осіб.

Даючи характеристику Закону України «Про захист прав спожи­вачів», необхідно зупинитися на розділі II — «Права споживачів та їх захист». Норми, вміщені в цьому розділі, є далеко не однорідни­ми за своїм праворегулюючим значенням. Ці норми умовно можна поділити на:

• організаційно-правові, які визначають повноваження органів державної виконавчої влади, обов'язки і відповідальність службових осіб органів у справах захисту прав споживачів та їх правовий за­хист (ст. ст. 5, 6, 7, 9, 10 Закону);

• правовстановлюючі норми, які визначають права споживачів — переддоговірні, договірні та права у разі порушення умов догово­ру (ст. ст. З, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 18, 19, 20 Закону);

• правозобов'язуючі норми, які зобов'язують продавців, вико­навців, виготівників забезпечити дотримання певних вимог щодо якості товарів (послуг, робіт), безпеки, гарантійних термінів до вступу в договірні відносини із споживачами (ст. ст. 12, 13 Закону);

• праворегулюючі норми, які регулюють відносини, що виник­ли між продавцями (виконавцями) і покупцями (замовниками) як сторонами договору та визначають правові наслідки порушення прав споживачів (ст. ст. 14, 15, 17, 20, 23 Закону);

• правозахисні норми, які встановлюють організаційно-проце­суальні способи захисту порушених прав споживачів (ст. ст. 8, 9, 24 Закону).

Такий поділ правових норм сприяє раціональному застосуван­ню, а також подальшому структурному вдосконаленню законодав­ства про захист прав споживачів.

У розділі III, що складається з двох статей, законодавець визнав за громадянами право з метою захисту своїх законних прав та інте­ресів об'єднуватися у громадські організації та визначати їх повно­важення.

Закон України «Про захист прав споживачів» є спеціальним комплексним законодавчим актом, який містить особливі методи і способи захисту прав споживачів. Ці особливості, насамперед, по­лягають у встановленні, крім звичайних, ще і додаткових гарантій реалізації споживачами своїх прав та додаткових обов'язків і підви­щеної відповідальності зобов'язаних відносно споживачів осіб. То­му вкрай важливо правильно визначати зміст тих чи інших відно­син, що виникли, з метою встановлення правомірності поширення на них дії Закону України «Про захист прав споживачів».

До системи споживчого права як комплексного цивільно-право­вого інституту, крім Закону України «Про захист прав споживачів», належать інші законодавчі акти чи окремі їх норми у сфері торго­вельного та інших видів побутового обслуговування населення. Та­кими є, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України від 19 бе­резня 1994 p. № 172 «Про реалізацію окремих положень Закону Ук­раїни «Про захист прав споживачів», Порядок відбору у господарю­ючих суб'єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг зразків товарів, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплекту­ючих виробів для перевірки Їх якості та Порядок проведення кон­трольної перевірки правильності розрахунку із споживачами за на­дані послуги і реалізовані товари, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1994 p. № 215, Порядок заняття тор­говельною діяльністю і правила торговельного обслуговування на­селення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 p. № 108; Правила продажу продовольчих товарів, затв. нака­зом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків України від 28 грудня 1994 p. № 237, Правила комісійної торгівлі непродовольчи­ми товарами, затв. наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків України від 13 березня 1995 p. № 37, Правила продажу не­продовольчих товарів, затв. наказом Міністерства зовнішніх еко­номічних зв'язків і торгівлі України від 27 травня 1996 p. № 294 та інші нормативні акти.

Важливе значення для споживчого права мають закони України від 7 червня 1996 p. № 236/96-ВР «Про захист від недобросовісної конкуренції», від 3 липня 1996 p. № 270/96-ВР «Про рекламу» та інші нормативні акти, які містять окремі норми, що прямо чи опо­середковано сприяють захисту прав споживачів.

Нормам Закону України «Про захист прав споживачів» та інших законодавчих актів у цій сфері правового регулювання притаманні певні спільні критерії, що дозволяє розглядати їх самостійну су­купність, яка може бути визнана комплексним цивільно-правовим інститутом.

Як відомо, юридична наука поділяє всю правову систему на відповідні частини, що одержали назву галузей права, кожна з яких покликана забезпечувати тому чи іншому виду суспільних відносин певний юридичний режим правового регулювання'. При цьому в основу розмежування окремих галузей права вчені, як правило, по­кладають предмет і метод правового регулювання. Поняття предме­та правового регулювання дає уявлення про те, що саме (яку су­купність суспільних відносин) регулює ця галузь права, а поняття методу — як (якими засобами, способами) держава здійснює нор­мативний вплив на суспільні відносини.

Аналізуючи ж норми споживчого права, неважко помітити відсутність у ньому цих характерних для галузі права ознак. По-пер­ше, норми споживчого права не дають повного регулювання відно­син між торговельними підприємствами (громадянами-підприємця­ми), виготівниками та виконавцями робіт та послуг і громадянами-споживачами. Значна частина цих відносин регулюється норами цивільного права.

По-друге, для споживчого права характерне правове регулюван­ня за допомогою методів правового регулювання різних галузей права (цивільного, адміністративного та ін.).

По-третє, за своїм функціональним призначенням споживче право спрямоване на пільговий захист лише певної категорії суб'єктів цивільних правовідносин — громадян-споживачів, що са­мо по собі усуває дію цивільно-правового методу юридичної рівності сторін.

Споживче право не може бути визнане і самостійним галузевим правовим інститутом, оскільки його норми не містять завершеного правового регулювання відповідної частини суспільних відносин. Юридичною наукою обгрунтоване існування також змішаних, міжгалузевих комплексних правових інститутів. Споживче право, яке містить значну кількість цивільно-правових норм, все ж є підстави визнати міжгалузевим (цивільно-адміністративним) ком­плексним правовим інститутом.

Звичайно, споживче право існує в структурі права України не само по собі, оскільки його зовнішній прояв реалізується у відповідній системі законодавства. Що ж стосується споживчого права, то його структурі адекватно відповідає лише Закон України «Про захист прав споживачів». Переважна ж більшість інших зако­нодавчих та нормативних актів містять незначну кількість норм, що стосуються споживчого права. За своїм змістом вони є або цивільно-правовими або адміністративно-правовими. Тому спожив­че законодавство є комплексним законодавством, у якому значна частина правових норм має цивільно-правовий характер. У свою чергу правові норми комплексного законодавства, які регулюють певну категорію відносин у сфері захисту прав споживачів (по­купців товарів, замовників робіт, послуг) утворюють нормативне джерело функціонування відповідного комплексного інституту спо­живчого права.

Безперечно, основним у системі споживчого законодавства є За­кон України «Про захист прав споживачів», норми якого формують зміст інституту споживчого права. Саме ним встановлюються виз­начальні принципи правового регулювання відносин за участю гро­мадян-споживачів, а також окреслюються соціальне необхідні по­треби і юридичне допустимі межі їх пільгового захисту. Норми інших законів, зокрема про захист від недобросовісної реклами, про запобігання монополізму, лише прямо чи опосередковано спрямо­вуються на сприяння реалізації споживачами своїх прав.

Особливе значення в системі споживчого законодавства посіда­ють норми Цивільного кодексу УРСР, які встановлюють правила укладення договорів купівлі-продажу, підряду, схову та інших угод у сфері побутового обслуговування, юридичну відповідальність за неналежне їх виконання чи невиконання. Дотримання громадяни­ном цих правил служить надійною правовою гарантією захисту їх порушених прав як споживачів. Безперечно, в новому Цивільному кодексі мають посісти чільне місце норми щодо захисту прав спо­живачів. Однак у ньому мають бути вміщені лише норми цивільно-правової належності; адміністративно-правові норми мають знайти своє місце в адміністративному та інших галузях законодавства. При цьому доцільно зберегти Закон України «Про захист прав спо­живачів», який регулює окрему сферу діяльності і забезпечує захист прав громадян-споживачів засобами різних галузей права. Вказаний Закон є комплексним нормативним актом, і в цьому полягає його позитивне значення.

Важливе значення для захисту прав споживачів мають також По­ложення про порядок тимчасового припинення діяльності підприємств сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, які систематично реалізують недоброякісні товари, порушують правила торгівлі та надання послуг, умови зберігання і транспортування то­варів, Положення про порядок вилучення неякісних товарів, доку­ментів та інших предметів, що свідчать про порушення прав спожи­вачів та Положення про порядок припинення (заборони) господа­рюючим суб'єктам відвантаження, реалізації (продажу) і вироб­ництва товарів, виконання робіт і надання послуг, що не відповіда­ють вимогам нормативних документів, затв. постановою Верховної Ради України від 25 січня 1995 p. № 26/95-ВР. Зазначені положен­ня містять широкий спектр адміністративно-організаційних заходів, спрямованих на запобігання порушенням, які так чи інакше при­зводять до реалізації споживачам неякісних товарів (послуг).

Не можна недооцінювати значення нормативних актів різних міністерств і відомств, зокрема Міністерства економіки України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації Ук­раїни, Антимонопольного комітету України. Такі нормативні акти мають юридичну силу лише за умови їх державної реєстрації у Міністерстві юстиції України, яка здійснюється відповідно до Ука­зу Президента України від 3 жовтня 1992 p. № 493/92 «Про держав­ну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших ор­ганів виконавчої влади».

Захист прав споживачів також має здійснюватися відповідно до вимог міжнародного права. Так, згідно зі ст. 2 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені в законодавстві України про захист прав споживачів, то застосовуються правила міжнародного договору.

З проголошенням Україною незалежності перед державою по­стала проблема створення власної системи стандартизації, сер­тифікації, метрології та акредитації, яка могла б працювати в рин­кових умовах, а також сприяла б входженню України до структур світової економіки і торгівлі. Нині основні принципи світової торгівлі сформульовані в Генеральній угоді з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та Угоді про технічні бар'єри в торгівлі (ТБТ). За цими уго­дами кожна країна має право встановлювати власне технічне регу­лювання в інтересах національної безпеки, запобігання зловживан­ням, охорони життя, здоров'я та безпеки майна громадян, охорони навколишнього середовища'.

В Законі України «Про захист прав споживачів» та інших зако­нодавчих актах можна виділити певні визначальні принципи, харак­терні для побудови їх правових норм, серед яких доцільно зазначи­ти такі:

• встановлення державних обов'язкових вимог до якості товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування насе­лення;

• пріоритету законодавчого регулювання над договірним у відносинах між продавцями (виконавцями) та покупцями (замовни­ками);

• встановлення додаткових обов'язків для продавців (ви-готівників) та привілеєвих прав для споживачів-покупців (замов­ників) порівняно із загальними засадами цивільного законодавства;

• встановлення спеціальних способів захисту прав споживачів органами у справах захисту прав споживачів та об'єднаннями спо­живачів, а також спрощеного судового захисту.

Існування цих принципів обумовлене необхідністю посилення захисту безпосередніх споживачів товарів і послуг за сучасних умов бурхливого розвитку науково-технічного прогресу та підприємництва, що нерідко супроводжується випуском неякісних

товарів, в тому числі небезпечних для життя і здоров'я людей. Са­ме наявність цих принципів у правових нормах дає підстави гово­рити про формування в Україні комплексного правового інституту споживчого права.