1. Кооперування — це виробничі зв'язки між підприємствами, які спільно

виготовляють кінцеву продукцію (виконують роботи, надають послуги).

Головна умова кооперування — широка мережа спеціалізованих і

організаційно відокремлених виробництв.

Внутрішньогалузеве кооперування – це кооперування підприємств у

межах однієї галузі.

Міжгалузеве кооперування – це кооперування між підприємствами

різних галузей.

Внутрішньорайонне кооперування – це виробничі зв’язки між

підприємствами, які розташовані в межах одного крупного економічного

району.

Міжрайонне кооперування – встановлення виробничих зв’язків між

підприємствами, розташованими в різних економічних районах.

Виробниче кооперування - це одночасно і умова, і наслідок розвитку

спеціалізації підприємств.

Види кооперування:

• агрегатне;

• подетальне;

• технологічне.

Агрегатне кооперування передбачає, що головне підприємство, яке

випускає складну продукцію, отримує від інших підприємств готові агрегати,

які використовують для комплектування продукції головного підприємства.

Подетальне кооперування передбачає, що головне підприємство

отримує від підприємств-суміжників деталі й вузли.

Технологічне кооперування полягає в тому, що одне підприємство

постачає іншому певні напівфабрикати або виконує окремі технологічні

операції.

Кооперування може здійснюватися і між підприємствами, які не

перебувають у прямій виробничій залежності між собою. Виробничі зв'язки

між ними виникають унаслідок надлишку виробничих потужностей на

одному підприємстві і дефіциту аналогічних потужностей — на іншому.

Показники кооперування :

1) кількість підприємств, які кооперуються з даним підприємством.

При цьому окремо підраховують кількість підприємств-постачальників і

підприємств-замовників;

2) питома вага напівфабрикатів і виробів, які входять по кооперації в

собівартість готових виробів, що виготовляють на даному підприємстві;

3) питома вага напівфабрикатів, які підприємство виготовляє «на

сторону», у загальному їх випуску і у випуску всієї продукції;

4) загальний обсяг перевезень по кооперації в натуральному й

вартісному вираженні.

Кооперуванню й спеціалізації належить значна і зростаюча роль у

розвитку підприємств об'єднання, оскільки вони дають змогу поліпшити

використання їхніх виробничих потужностей.

2. Основною характерною рисою сучасних систем внутрішньофірмового управління є орієнтація на довгострокову перспективу, зосередження уваги на фундаментальних дослідженнях, диверсифікацію діяльності, активне впровадження інновацій, максимальне використання творчої активності персоналу підприємства.

Серед сучасних напрямків модифікації підприємств та структур управління можна виокремити:

9. перехід від вузької функціональної спеціалізації управлінської роботи до інтеграції в змісті та характері управлінської діяльності;

10. дебюрократизація, тобто відмова від формалізації відносин та ієрархії, відокремлення функціональних та штабних ланок структури управління;

11. скорочення кількості ієрархічних рівнів шляхом реорганізації великих централізованих підприємств у декілька невеликих або створення мережі підприємств;

12. трансформація організаційних структур підприємств із ієрархічних (пірамідальних) у пласкі, із мінімальною кількістю рівнів управління між керівництвом та безпосередніми виконавцями;

13. здійснення децентралізації низки функцій управління, насамперед виробничих і збутових. Для цього в структурі підприємства створюються напівавтономні або автономні відділення, стратегічні бізнес-одиниці, що несуть відповідальність за прибутки і збитки;

14. підвищення ролі інноваційної діяльності. Для цього в межах великих підприємств створюються інноваційні підрозділи що орієнтуються на виробництво та самостійне просування на ринках нових виробів та технологій, а також підрозділів, що діють на принципах «ризикованого фінансування»;

15. організація філіальних форм зв’язку між самим підприємством та іншими підприємствами, у тому числі шляхом створення внутрішніх ринків;

16. створення автономних груп (команд), діяльність яких спрямована на розв’язання конкретних завдань, постійне підвищення творчої та виробничої віддачі персоналу.

Таким чином, основними варіантами розвитку підприємства є:

6. внутрішнє зростання за рахунок використання власних ресурсів;

7. злиття, поглинання інших господарюючих суб’єктів з метою збільшення ресурсів та виходу на нові ресурсні ринки та ринки збуту;

8. перерозподіл внутрішніх ресурсів, зосередження їх на пріоритетних напрямках діяльності;

9. припинення здійснення неефективних напрямків діяльності, не забезпечених ресурсами. Може відбуватись шляхом продажу пакету акцій та активів, внутрішньої ліквідації або переорієнтації;

10. відокремлення, передача видів діяльності, не забезпечених ресурсами, іншим виконавцям на договірній основі, через продаж або виділення активів.

3. Генеральна угода про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції ПФГ включає:

• назву ПФГ;

• перелік затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ;

• визначення головного підприємства ПФГ та перелік її учасників;

• кандидатуру президента ПФГ, його права і обов'язки, порядок звільнення з посади;

• перелік кінцевої продукції ПФГ;

• термін дії угоди;

• інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визначають необхідними ініціатори створення ПФГ.

Головне підприємство ПФГ не несе відповідальності за зобов'язаннями учасників ПФГ, учасники ПФГ не несуть відповідальності за зобов'язаннями головного підприємства, якщо інше не обумовлене двосторонніми договорами.

Генеральна угода про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції промислово-фінансової групи, укладення і зміст якої регламентуються Законом України "Про промислово-фінансові групи в Україні" від 21 листопада 1995 р. та Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 p. №781. Суспільне значення створення промислово-фінансових груп (далі — ПФГ) полягає в досягненні особливої мети, передбаченої законом — реалізації державних профам розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурній перебудові економіки, і зумовлює ступінь державного впливу на процес її досягнення. Специфіка Генеральної угоди полягає в тому, що вона, будучи за своєю природою договором про сумісну діяльність суб'єктів господарювання без створення юридичної особи, затверджується постановою Кабінету Міністрів України про створення (реєстрацію) ПФГ та набирає чинності тільки з дня прийняття такої постанови. Генеральну угоду про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції ПФГ лише в самому загальному розумінні можна кваліфікувати як угоду, укладену під відкладальною умовою в розумінні ст. 61 ЦК України. Проте не сторони угоди ставлять виникнення відповідних прав та обов'язків у залежність від настання відомої їм обставини (видання відповідного акта вищим органом виконавчої влади держави), а сам закон встановлює таку умову. Очевидно, що принцип цивільно-правової диспозитивності в цьому випадку не діє. Крім того, Закон України "Про промислово-фінансові групи в Україні" передбачає обов'язковість включення до змісту Генеральної угоди ряду обов'язкових організаційних умов, зокрема: переліку затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ, визначення головного підприємства ПФГ (вказівка на те, яке підприємство може бути головним підприємством ПФГ, міститься в ст. 1 закону). Крім того, Кабінет Міністрів, приймаючи постанову про створення (реєстрацію) ПФГ, фактично затверджує кандидатуру президента ПФГ, вказану в Генеральній угоді, а також його права, обов'язки і порядок звільнення з посади, тобто ті питання, вирішення яких ст. 431 ЦК віднесено виключно до компетенції учасників договору про сумісну діяльність.

Білет № 14