2. Тенденції розвитку управління об’єднань підприємств

З розвитком ринкових відносин в Україні розвиваються і форми підприємницької діяльності. Для того щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції та реалізовувати значні фінансово-промислові проекти підриємствам уже недостатньо функціонування в рамках окремих розрізнених господарських товариств, і тому вони прагнуть об'єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом. Такі об'єднання підприємств в цивільному праві називають господарськими об'єднаннями. Останні мають свої специфічні ознаки, які відрізняють їх від господарських товариств. Чинне законодавство України виділяє чотири основних види об'єднань підприємств, до яких відносяться асоціації, корпорації, консоріуми і концерни.

Необхідність створення в нашій країні об'єднань була визнана ще наприкінці 60-х років. Пізніше були прийняті перші спроби створення виробничих і науково-виробничих об'єднань.

На першому етапі реформи (1992-1993 рр.) було штучно зруйновано багато виробничих і науково-виробничих комплексів, систем, які складалися з технологічно взаємопов'язаних підприємств. Велику роль зіграло надане колективам структурних підрозділів підприємств право приймати рішення про їх перетворення в самостійні акціонерні товариства. Найбільш наглядний результат таких дій - створення на базі "Аерофлоту" бульш ніж 400 самостійних авіакомпаній, з яких тільки 20 життездатні, а інші, маючи на балансі 1 - 3 літаки, не мають можливості нормальної організації польотів. Як слідство - масова неплатоспроможність авіакомпаній, відсутність коштів для ремонту і обновлення техніки, різке зниження безпеки польотів. Для аеропортів - відсутність коштів на забезпечення і профілактику наземного устаткування. Для виробництва - відсутність замовлень на поставку авіаційної техніки. В результаті цього в порівнянні з 1991 р. об'єм перевезень авіаційним транспортом до 1995 р. зменшився вдвоє. З 1992 по 1994 рр. число загиблих на 1 млн. перевезених пасажирів збільшилось майже в 5 разів, знос авіаційної техніки досягнув 70%. Кількість діючих аеропортів знизилася з 1302 в 1991 р. до 875 в 1995 р. Спроби виділення і перетворення в самостійні підприємства наукових і дослідно-конструкторських підрозділів провідних науково-виробничих комплексів привели їх до руйнування високотехнологічних галузей промисловості, що значно ускладнило умови функціонування наукоємких виробництв.

Починаючи з 1994 р. все більш підприємств мають наміри ввійти в склад великих об'єднань. Такі об'єднання, включаючи в себе промислові підприємства, наукові інститути, торгові фірми, банки, страхові компанії і інші фінансові структури, є своєрідним каркасом економіки провідних індустріальних країн і світового господарства в цілому, основою сучасного промислового виробництва.

Як свідчить світовий досвід, джерело стратегічних переваг для учасників об'єднань - це конкурентні переваги, в значній мірі в сфері технологічного розвитку, забезпечення ресурсами.

3. Відмінні та подібні промислово – фінансові групи та інших господарських об’єднань

Порівняльна характеристика господарського об'єднання і промислово-фінансової групи.

Спільні риси:

• господарські організації корпоративного типу;

• добровільність створення;

• вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи;

• належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їх учасників і є вторинними структурами;

• відсутність мети отримання прибутку;

• мета створення — координація діяльності учасників і об'єднання їх зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів);

• різний склад учасників (підприємства та інші господарські організації певної або різних галузей народного господарства);

• тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення господарського об'єднання і ПФГ та здійснення цим органом контролю за їх діяльністю.

Відмінні риси:

• наявність у господарського об'єднання статусу юридичної особи і відсутність такого статусу у ПФГ;

• наявність у ПФГ мети реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництва кінцевої продукції, що необов'язково для добровільних господарських об'єднань;

• заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обсуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг (щодо господарського об'єднання закон таких обмежень не встанолює);

• обов'язкова участь у ПФГ банку і водночас вимога участі лише одного банку в ПФГ (щодо господарського об'єднання таких обмежень і вимог не встановлюється);

• тимчасовість діяльності ПФГ, в той час як господарські об'єднання можуть створюватися як на певний строк, так і без визначення терміну діяльності;

• обов'язковість укладення генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ, що регулює відносини між ними; в частині господарського об'єднання (концерні, консорціумі) таку функцію (нарівні з іншими) виконує статут, а в інших (асоціації, корпорації) — договір;

• створення господарського об'єднання на добровільних засадах за рішенням самих учасників, а ПФГ — за рішенням Уряду України;

• ґрунтовне регулювання на законодавчому рівні порядку створення, діяльності, реорганізації та ліквідації ПФГ на відміну від господарського об'єднання, внутрішня організація яких, порядок управління, представництва тощо визначаються самими учасниками в установчих документах;

• здійснення представництва ПФГ його головним підприємством, а об'єднанням чи його головним підприємством, чи створеним учасниками виконавчим органом господарського об'єднання (ці питання регулюються установчими документами господарського об'єднання);

• встановлення законом до головного підприємства ПФГ певних вимог: виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення її збуту, а також сплати податків в Україні і обмеження/заборона для певних категорій господарських організацій (торговельних підприємств, підприємств у сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ) бути головним підприємством ПФГ, у той час як питання представництва господарського об'єднання вирішуються на локальному рівні (тобто самими учасниками господарського об'єднання);

• особливий порядок реєстрації для ПФГ, який здійснюється Мінекономіки; господарське об'єднання реєструються в загальному для всіх суб'єктів підприємницької діяльності порядку;

• здійснення виходу головного підприємства або іншого учасника ПФГ прийняттям постанови Кабінету Міністрів України, а вихід учасника з господарського об'єднання — внесенням відповідних змін до установчих документів і відомостей державної реєстрації;

вихід або виключення з ПФГ головного підприємства обов'язково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію в Міністерстві економіки; у разі виходу або виключення одного з учасників (у тому числі і головного підприємства) з господарського об'єднання необхідно внести відповідні зміни до установчих документів і до відомостей державної реєстрації господарського об'єднання;

4. Компанія планує придбати нове обладнання за ціною 36000 у.г.о., що забезпечує 20000у.г.о. економії витрат ( у виді грошового потоку) на рік протягом трьох найближчих років. За цей період устаткування підлягає повному зносу. Вартість капіталу компанії складає 16% і очікується інфляція з темпом 10% на рік.

Рішення

Спочатку оцінимо проект без урахування інфляції. Дані зведемо у таблицю.

	рік	Сума грошей	16% - й множник	Теперішнє значення
Вихідна інвестиція	тепер	(36000)	1	36000
Річна економія	(1-3)	20000	2,246	44920
Теперішнє значення				8920

З розрахунків очевидним є висновок: проект слід прийняти, відзначаючи високий запас міцності.

Тепер врахуємо в розрахунковій схемі ефект інфляції. Насамперед необхідно врахувати вплив інфляції на необхідне значення показника віддачі. Для цього зробимо наступні прості розрахунки. Припустимо, що підприємство планує реальну прибутковість своїх вкладень відповідно до процентної ставки 16%. Це означає, що при інвестуванні 36000у.г.о. через рік воно повинно одержати 36000*(1+0,16)= 41760 у.г.о. Якщо темп інфляції становить 10% то необхідно скоригувати цю суму відповідно до темпу: 41760*(1+0,10)=45,936 у.г.о. Загальний розрахунок можна записати у такий спосіб: 36000*(1+0,16)*(1+0,10) = 45936 у.г.о.

Рішення

Спочатку оцінимо проект без урахування інфляції. Дані зведемо у таблицю.

	рік	Сума грошей	16% - й множник	Теперішнє значення
Вихідна інвестиція	тепер	(36000)	1	36000
Річна економія	(1-3)	20000	2,246	44920
Теперішнє значення				8920

З розрахунків очевидним є висновок: проект слід прийняти, відзначаючи високий запас міцності.

Тепер врахуємо в розрахунковій схемі ефект інфляції. Насамперед необхідно врахувати вплив інфляції на необхідне значення показника віддачі. Для цього зробимо наступні прості розрахунки. Припустимо, що підприємство планує реальну прибутковість своїх вкладень відповідно до процентної ставки 16%. Це означає, що при інвестуванні 36000у.г.о. через рік воно повинно одержати 36000*(1+0,16)= 41760 у.г.о. Якщо темп інфляції становить 10% то необхідно скоригувати цю суму відповідно до темпу: 41760*(1+0,10)=45,936 у.г.о. Загальний розрахунок можна записати у такий спосіб: 36000*(1+0,16)*(1+0,10) = 45936 у.г.о.

Білет №10

1. Державне регулювання економіки здійснюється центральними та місцевими органами державного управління. Держави різняться між собою формами управління, державним устроєм, політичною системою, функціями органів влади.

Державна влада в Україні реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Функції, права та обов´язки державних органів України окреслені Конституцією, законами України та іншими нормативно-правовими актами.

У сучасній українській державі інтегруючу функцію щодо гілок влади надано Президенту - главі держави. Президент України повинен сприяти узгодженості у діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування. При будь-якій формі державного правління президент країни має безпосереднє відношення до виконавчої та законодавчої влади.

Як глава держави Президент виступає у вирішенні внутрішніх проблем країни, арбітром при виникненні непорозумінь між законодавчою та виконавчою владою, має значні повноваження щодо виконавчої влади, є ініціатором з утворення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, вирішує кадрові питання.

Уряд України значною мірою залежить від Президента, який згідно з Конституцією призначає і звільняє його членів, у тому числі і прем´єр-міністра. Залежні від Президента і місцеві органи управління економікою - місцеві державні адміністрації.

Президент формує стратегію соціально-економічного розвитку країни, основні положення якої висвітлюються у посланнях до народу та щорічних посланнях Президента до Верховної Ради України.

Президент здійснює правове регулювання економічних відносин. У межах своїх повноважень видає укази, декрети, розпорядження з господарських питань, неврегульованих чинним законодавством, затверджує ухвалені Верховною Радою закони, використовує право вето щодо ухвалення законів і повертає їх у парламент зі своїми пропозиціями.

Апаратом Президента України є Адміністрація Президента України, яка здійснює організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне забезпечення діяльності Президента.

Верховна Рада України розглядається як вищий законодавчий орган країни, який розробляє і приймає закони та інші законодавчі акти щодо регулювання економіки в цілому та окремих її сфер.

Відповідно до Конституції України на Верховну Раду покладено виконання таких основних функцій щодо регулювання економіки:

-     прийняття законів;

-     затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;

-     контроль за виконанням Державного бюджету;

-     визначення засад економічної політики держави;

-     затвердження державних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку;

-     здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України;

-     затвердження переліку об´єктів державної власності, що не підлягають приватизації.

З метою здійснення законодавчих робіт, підготовки і попереднього розгляду питань, що належать до повноважень Верховної Ради України, утворені і постійно діють комітети - економічної політики, бюджету, фінансів, банківської діяльності, соціальної політики та праці, власності та інвестицій тощо.

Система органів виконавчої влади включає структурні ланки трьох рівнів:

1.  Вищий рівень - Кабінет Міністрів України.

2.  Центральний рівень - міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади, прирівняні до державних комітетів, органи центральної влади зі спеціальним статусом.

3.  Місцевий або територіальний рівень, на якому діють органи виконавчої влади загальної компетенції - Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; органи галузевої та функціональної компетенції, які безпосередньо підпорядковані органам виконавчої влади або знаходяться у подвійному підпорядкуванні.

Кабінет Міністрів України - вищий орган виконавчої влади, якому підпорядковуються міністерства, комітети, центральні органи, наділені спеціальним статусом. Кабінету Міністрів належить основна роль в управлінні економікою, забезпеченні реалізації законів, постанов та інших законодавчих актів.

Основними міністерствами в Україні є міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, фінансів, праці та соціальної політики, екології та природних ресурсів, транспорту, юстиції, освіти і науки, охорони здоров´я тощо.

У структурі виконавчої влади важливе значення має Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, основними функціями якого є:

-     участь у реалізації соціально-економічної стратегії держави, визначення економічної політики;

-     формування пріоритетів розвитку національної економіки;

-     розробка програм розвитку країни;

-     координація зусиль міністерств і відомств.

До складу державних комітетів входять комітети: енергозбереження, промислової політики, земельних ресурсів, водного господарства, зв´язку та інформації, стандартизації, метрології та сертифікації, регуляторної політики і підприємництва, телебачення та радіомовлення тощо. Вони здійснюють регулювання економіки в певній сфері чи галузі.

Центральні органи виконавчої влади, наділені спеціальним, статусом., представлені: антимонопольним комітетом, державною податковою адміністрацією, фондом державного майна, фондом комунального майна, державною митною службою, Пенсійним фондом, Державним казначейством, державною комісією з цінних паперів та фондового ринку тощо (табл. 2).

Місцеві органи виконавчої влади наділені всією повнотою державної влади на своїй території. Вони здійснюють розпорядження та користування природними ресурсами території; управляють місцевими бюджетами, формують регіональну політику; створюють умови для виконання державних та регіональних програм; самостійно здійснюють зовнішньоекономічні зв´язки; забезпечують соціальний захист населення території, дотримання соціальних норм і стандартів.

Конституційний суд - вищий орган судової влади в Україні, який стежить за виконанням законів, розглядає конфліктні ситуації між гілками влади. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. До судів спеціальної юрисдикції належать Господарський та Адміністративний суди.

Крім державних органів влади, регулювання економіки здійснюють недержавні структури управління економікою. До них відносять асоціації, об´єднання, спілки, фонди, центри тощо - молодіжні, ветеранів, за професійним спрямуванням, захисту прав споживачів тощо.

Характерною ознакою сучасного стану органів державного управління і влади є те, що рівень їх організуючого впливу (регулювання) на суспільні процеси не задовольняє потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, формування нового соціально-економічного укладу та демократичної правової держави. За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації влади, за якого її суб´єкти забезпечували б функціонально достатню і структурно несуперечливу систему управління та регулювання. Це виявляється у недосконалому стані всіх складових державного управління. Зокрема, Президент не став єдиним центром державного управління, оскільки не керує роботою уряду і не несе відповідальності за стан соціально-економічних процесів в державі. Уряд, в свою чергу, як центр виконавчої влади не здатний керувати дієво, оскільки не має міцного і стабільного політико-правового становища в державному апараті і не спирається на підлеглі місцеві органи. До того ж створений при Президентові апарат (Адміністрація Президента) дещо дублює діяльність урядових структур.

Міністерства і відомства залишилися без належного керівництва зверху і без відповідальних виконавців на місцях. При цьому декларований функціональний принцип діяльності міністерств фактично заперечується створенням центральних відомств галузевого типу, внаслідок чого загальна чисельність підвідомчих уряду органів зараз є надто велика і приблизно така, як у Російській Федерації.

Місцеві органи державного управління недостатньо дієздатні, оскільки внаслідок політики автономізації та незалежності місцевих рад фактично не вписуються у владно-виконавчу вертикаль.

У той же час державний вплив центру через місцеві держадміністрації послаблений, а місцеве самоврядування не знаходить достатнього розвитку.

Верховна Рада України як вищий законодавчий орган держави, який забезпечує правове регулювання господарських процесів, не завжди сприяє прийняттю законодавчих актів, які б відповідали принципам реалізму, науковості, прагматизму та демократизму. В своїй діяльності Верховна Рада допускає лобіювання інтересів окремих верств суспільства, яке не сприяє задоволенню загальнонаціональних інтересів; приймає популістські рішення, не забезпечені фінансовими і матеріальними ресурсами; не йде на певні компроміси між гілками влади та всередині парламенту.

Оцінка діяльності органів державного управління всіх рівнів дає підстави для висновків про відсутність принципової згоди між органами виконавчої та законодавчої влади з ключових питань розбудови держави, нестабільність в організації виконавчої влади, втрати нею управлінських якостей. Тому проведення адміністративної реформи в Україні має важливе значення. Нова адміністративна система повинна будуватися на засадах єдності системи органів державної виконавчої влади; розумної централізації та децентралізації в їх відносинах; стабільності і політичної незалежності управлінського апарату від будь-яких впливів; посиленого розвитку законодавства; достатнього матеріально-технічного, фінансово-економічного та іншого забезпечення.

Проведення адміністративної реформи обумовлює необхідність нових підходів до цільового призначення державного контролю, який має не лише захисне, стримуюче значення при неправомірних діях, а й забезпечує зворотний зв´язок, дає оцінку ефективності реалізації прийнятих рішень та відповідності певним ситуаціям.

Адміністративна реформа - це вид політико-правової реформи у сфері виконавчої влади, спрямованої на вдосконалення її організаційної структури, функцій, кадрового та інформаційного забезпечення, взаємовідносин з органами місцевого самоврядування.

2 Об'єднання підприємств. Згідно зі ст. 70 ГК України підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші її види) на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами. Результатом такого об'єднання є створення нових утворень - об'єднань підприємств, ознаки, правовий статус і види яких буде розглянуто нижче. Поняття об'єднання підприємств. Відповідно до ст. 118 ГК України об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Характеристика об'єднання підприємств. 1. Об'єднанням підприємств є господарська організація. Іншими словами, за загальним правилом, об'єднання підприємств являє собою юридичну особу (див. ч. 4 ст. 118 ГК України) з притаманними їй характерними ознаками. 2. Об'єднання утворюється у складі двох чи більше підприємств. Зважаючи на це, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності не можуть входити до складу об'єднання підприємств. "Входження до складу" об'єднання підприємств є складною правовою категорією. З одного боку, суть об'єднання підприємств зводиться до об'єднання частини їх капіталів і виникнення на цій матеріальній базі нової юридичної особи - власне "об'єднання підприємств". Стаття 121 ГК України спеціально підкреслює, що підприємства - учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи. З іншого боку, об'єднання підприємств створюється його засновниками для здійснення впливу, в тій чи іншій мірі, на їх діяльність, що обумовлює, в свою чергу, тісний взаємозв'язок та більшу чи меншу залежність самих підприємств-учасників від об'єднання. Згідно з ч. 2 ст. 118 ГК України об'єднання підприємств утворюються підприємствами-учасниками на добровільних засадах, або за рішенням органів, які відповідно до ГК та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств, або засновником, який може мати відношення/здійснювати вплив щодо входження підприємств - потенційних учасників до складу об'єднання (див., зокрема, Статут Української державної корпорації "Укрзакордоннафтогазбуд", затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р. № 198). В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав. 3. Об'єднання підприємств утворюється з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності його учасників. Координація є узагальнюючою категорією, під якою розуміється вплив структури об'єднання підприємств з метою забезпечення погодженості дій його учасників. Конкретні засоби здійснення такого впливу варіюються залежно від виду об'єднання підприємств і будуть розглянуті нами далі. 4. Об'єднання підприємств утворюється для вирішення спільних економічних та соціальних завдань його учасників. Об'єднання підприємств несе в собі значний потенціал високоефективного господарювання у будь-яких соціально-економічних умовах. Проте у період панування планової економіки таке об'єднання, як правило, призводило до створення Додаткової керівної структури між підприємством та міністерством (главком), що, з одного боку, підтримувало збиткові підприємства, а, з іншого - маскувало реальне становище на підприємствах, що входили до об'єднання. Внаслідок цього складалася перекручена картина економічних здобутків. В той же час створення об'єднань сприяло розвитку прямих довгострокових господарських зв'язків, полегшувало вирішення проблем щодо сумно звісного товарного дефіциту, допомагало налагоджувати більш ритмічну роботу підприємств. Стимулом до об'єднання була й існуюча вже тоді пряма залежність матеріального заохочення працюючих від рівня рентабельності, адже, зазвичай, забезпечення рівня рентабельності загалом по об'єднанню давало можливість преміювати всіх без винятку працівників підприємств, що входили до нього. На практиці більш зацікавленими в об'єднанні є такі підприємства, які нещодавно були приватизовані і потребують термінової організаційної, матеріально-технічної та фінансової допомоги. Об'єднуються і підприємства, що раніше працювали в тісній кооперації з суб'єктами господарювання, зв'язки з якими порушились і які не змогли самостійно адаптуватися до нових умов роботи. Мотивом до об'єднання виступає і необхідність фінансової підтримки на стадії модернізації виробництва, перепрофілювання, перепідготовки кадрів, інвестування заходів, в тому числі рекламних, щодо виходу на зовнішній ринок без збільшення кількості працівників адміністрації підприємства. Іноді підприємству є економічно вигіднішим увійти до об'єднання з науковим центром, ніж залучати на договірній основі до виконання науково-дослідних і пошукових робіт сторонню організацію. Особливо, якщо це стосується довгострокових, проте перспективних і прибуткових у майбутньому проектів. Проведення силами власного об'єднання робіт із розробки та виробництва нових видів продукції або опрацювання винаходів з принципово нових технологій у разі успішної реалізації проекту дає не тільки прибутки, а й права на "ноу-хау". Важливим є і те, що в умовах неплатежів і складної процедури отримання банківського кредиту підприємство, що увійшло до об'єднання, як правило, отримує додаткові шанси на більш вигідних умовах залучити інвестиції у свій розвиток. Нарешті, робота в межах великого об'єднання сприяє створенню позитивного іміджу підприємства у ділових колах, дозволяє використовувати його фірмове ім'я на ринках України та за кордоном, що є також важливою обставиною в умовах зростаючої конкуренції. Таким чином, об'єднання підприємств в умовах перехідного до ринку періоду з його ускладненнями і значними комерційними ризиками є позитивним процесом. Очевидним є і те, що з часом цей процес стане більш глибоким та набуватиме нового змісту - об'єднання підприємств утворюватимуться переважно на основі приватної власності з метою більш ефективного функціонування капіталу та використання всіх видів ресурсів, а також для вирішення глобальних, транснаціональних програм. 5. Об'єднання підприємств можуть утворюватися на невизначений строк або діяти як тимчасові об'єднання. Тимчасовість функціонування об'єднання може бути обумовлена як спливом певного строку, встановленого засновниками в установчих документах, так і досягненням відповідної мети, що була ними поставлена, а, відтак, недоцільністю подальшого його існування. 6. Згідно з ч. 4 ст. 121 ГК України рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статут об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому законодавством про захист економічної конкуренції (див. Закон України від 11 січня 2001 р. № 2210-III "Про захист економічної конкуренції", а також Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію), затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 р. № 33-р). 7. Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо). Це майно передається об'єднанню його учасниками у господарське відання або в оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об'єднання. Вартість майна об'єднання відображається у його балансі. 8. Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання. Іншими словами, відповідальність підприємств - членів об'єднання за зобов'язаннями (договорами та ін.) останнього може наставати лише в разі наявності відповідного положення в установчих документах об'єднання. Класифікація об'єднань підприємств. Згідно зі ст. 119 ГК України залежно від порядку заснування можуть утворюватися об'єднання підприємств таких видів: господарські об'єднання або державні чи комунальні господарські об'єднання. Господарським об'єднанням визнається об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Вони діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками. Згідно зі ст. 122 ГК України господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання. До компетенції вищого органу господарського об'єднання належить: - затвердження статуту господарського об'єднання та внесення змін до нього; - вирішення питань про прийняття в господарське об'єднання нових учасників та виключення учасників з його складу; - утворення виконавчого органу господарського об'єднання відповідно до його статуту чи договору; - вирішення фінансових та інших питань відповідно до установчих документів господарського об'єднання. Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції. Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Воно діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють правління об'єднання і генеральний директор об'єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Склад правління визначається статутом об'єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об'єднанням визначається статутом об'єднання відповідно до закону. Як господарські об'єднання, так і державні (комунальні) господарські об'єднання існують в певних організаційно-правових формах. Так, господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом: - асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. Така координація може здійснюватися, наприклад, у формі централізованого забезпечення членів асоціації текстами нормативних актів; забезпечення взаємодії з органами державної влади і управління; сприяння підвищенню кваліфікації і професіоналізму спеціалістів підприємств-членів; ознайомлення громадськості з діяльністю підприємств-членів, надання їм рекламно-інформаційної підтримки та ін. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. Як, наприклад, йдеться в п. 1.4 Статуту асоціації українських банків, "членство в Асоціації не накладає на її членів ніяких обмежень щодо комерційної, громадської та будь-якої іншої діяльності, що не заборонена законом". За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями; - корпорація - договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації; - консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність. В Україні поширення набули саме банківські консорціуми - тимчасові об'єднання банків, які створюються для координації дій при проведенні різного роду банківських операцій, або для кредитування однієї, але великої угоди і засновані банками на паритетних засадах (п. 2 Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування, затв. постановою правління Національного банку України від 21 лютого 1996 р. № 37). Після повного погашення кредиту, відсотків та інших платежів, що належать банківському консорціуму, він ліквідується або реорганізується в об'єднання іншого виду; - концерн - статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Специфічним видом об'єднання підприємств є холдинг (холдингова компанія). Відповідно до ст. 126 ГК України холдинговою компанією визнається суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств). Специфіка холдингу полягає в тому, що він не об'єднує підприємства, а володіє корпоративними правами на них; фактично, у разі наявності у статутному фонді холдингу акцій та/або майна дочірніх підприємств, він стає перехідною формою між, власне, об'єднанням підприємств і господарським товариством. Останнє підтверджується, зокрема, п. 9 Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затв. Указом Президента України від 11 травня 1994 р. № 224/94, відповідно до якого холдингова компанія створюється у формі відкритого акціонерного товариства шляхом об'єднання у статутному фонді контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств та інших активів. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог ГК України та інших законів. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання - комбінат, трест тощо (ч. 6 ст. 120 ГК України). Особливим видом об'єднання підприємств є промислово-фінансова група. Її статус, порядок створення і функціонування визначається ст. 125 ГК України, Законом України від 21 листопада 1995 р. № 437/95-ВР "Про промислово-фінансові групи в Україні", а також Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781. Відповідно до цих нормативних актів промислово-фінансовою групою є об'єднання, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції. Прикладом промислово-фінансової групи, що діє в Україні, може бути група "Титан", утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 травня 2001 р. № 547 для виробництва кінцевої продукції двоокису титану. Метою її є реалізація Комплексної програми розвитку кольорової металургії України на період до 2010 року; термін дії групи - 5 років. До складу промислово-фінансової групи входить головне підприємство та учасники. Головним є підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виготовляє кінцеву продукцію промислово-фінансової групи, здійснює її збут, сплачує податки в Україні. Головним підприємством не може бути торгівельне підприємство, транспортне підприємство, підприємство сфери громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банк, фінансово-кредитна установа. Учасником промислово-фінансової групи є підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створена згідно із законодавством України, іноземна юридична особа, що виробляє проміжну продукцію промислово-фінансової групи або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству і має на меті отримання прибутку. На відміну від об'єднань підприємств, про які йшлося вище, промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання. Головне підприємство і його учасники за правилами гл. 77 ЦК України укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність для виробництва кінцевої продукції. При цьому право діяти від імені промислово-фінансової групи має виключно головне підприємство. Згідно зі ст. 127 ГК України законом можуть визначатися й інші форми об'єднання інтересів підприємств (союзи, спілки асоціації підприємців тощо).

3 ТНК та держава / Микола ФЕСЕНКО, кандидат політичних наук

Темі функціонування та взаємовідносин, ролі та значення “ТНК – держава” за умов глобалізації, економічним механізмам функціонування ТНК приділено значну увагу як з боку західних, так і вітчизняних учених. А поява дедалі нових досліджень свідчить про безліч ще нерозв’язаних проблем.

Останні п’ять десятиліть демонстрували важливу інституціоналізацію глобальної політики. Розвивається мережа багатосторонніх угод, глобальних і регіональних інституцій, режимів і мереж міжурядової політики та міжурядових зустрічей. Фактично формується комплекс глобального управління, який поки ще в своєму розвитку далекий від того, щоб бути управлінням з потужними юридичними повноваженнями і правом примусу. Це тому, що він містить в собі велику кількість наддержавних утворень і регіональних організацій – інституційне ядро його складається з ООН, – а також режимів і мереж транснаціональної політики, які охоплюють державних чиновників, технократів, корпоративних представників, лобістські групи та недержавні організації. Певну політичну орієнтацію цей комплекс отримує від діяльності “великої сімки”, яка деякою мірою виконує роль керівника у світовому масштабі, і визначених в рамках ООН пріоритетів. Проте загалом комплексу глобального управління бракує скоординованої політичної програми, яка асоціювалася б з національним урядом. Через це дехто сумнівається, що взагалі існує ефективне глобальне керівництво, оскільки наявна система демонструє брак атрибутів того, що умовно розуміється як уряд. Окрім того, досягнення глобального управління за останні п’ять десятиліть є обмеженими, якщо виходити з масштабів глобальних проблем.

Держави та їх будь-які інтеграційні утворення самі сприяють діяльності ТНК, які за своїм походженням та місцем розташування пов'язані з певними національними інтересами. Держави впливають на діяльність ТНК і як члени МВФ, Світового банку, СОТ та інших міжнародних економічних інститутів. Міжнародні економічні інститути, в свою чергу, надають багатосторонню підтримку західним державам у фінансово-економічному супроводі їх політики, активно формують інституціональні основи нового економічного ладу.

Сучасні ТНК характеризуються досить самостійною і вагомою роллю в глобальній економіці та політиці. ТНК і національні держави зрівнюються за потенціалом та ступенем впливу. Та сьогодні закладаються основи, які підривають роль національних держав. Для боротьби проти них, як правило, пропонується створення транснаціональних політичних рухів та інститутів, досить впливових для обмеження влади транснаціональних корпорацій. Однак слід також мати на увазі, що джерелом могутності ТНК є їх союз і взаємодія із сильною та дієздатною національною державою, а відтак транснаціональні політичні рухи та інститути не здатні функціонувати ефективно самі по собі, без опори на національні інтереси держав, особливо тих, які для транснаціональних капіталів є об'єктом експансії й експлуатації [1].

Розглядаючи фінансові та валютно-кредитні аспекти функціонування ТНК слід зазначити, що найбільший вплив ТНК має на світовий кредитний ринок і ринок акцій. Що ж до світового ринку акцій, то, по суті, більшість головних на фондових біржах компаній, – це ТНК. Продаючи на іноземних фондових ринках свої акції, випускаючи свої єврооблігації на євроринках і застосовуючи єврокредити, ТНК за рахунок цих фінансових джерел можуть фінансувати значну частину своїх капіталовкладень.ТНК перетворилися на найактивніших учасників світового фінансового ринку, діючи на всіх його сегментах. Так, будучи головними експортерами та імпортерами товарів і послуг у світі, ТНК стали великими клієнтами на світовому валютному ринку. Хоча комерційні банки й проводять на цих ринках операції у своїх інтересах, основна маса валютних операцій здійснюється ними за дорученням своїх клієнтів, насамперед ТНК.

Взаємовідносини ТНК і держави позначаються тим, що однією з надзвичайно складних і суперечливих проблем, якій дається різна характеристика в працях іноземних авторів, є проблема взаємовідносин ТНК з національними урядами. Система відносин між державою і ТНК являє собою діалектичну єдність протиріч. З одного боку, ТНК є важливим інструментом зовнішньоекономічного і зовнішньополітичного впливу, і держава не може не використовувати це в інтересах свого панування на світовій арені. З іншого боку, єдність інтересів не виключає наявність протиріч. Держава постійно намагається затвердити контроль над вивезенням капіталу, товарів, технологій. ТНК, здійснюючи свою стратегію одержання довгострокових прибутків, впливають на економічну кон'юнктуру країни-базування або країни, що приймає, і в результаті вступають у протиріччя з певними засобами державного регулювання економіки.

У минулому державна політика щодо ТНК не була пов'язана з загальною державною стратегією, тому що вони контролювали дуже незначну частину економіки, і уряди вважали результати регулювання діяльності ТНК незначними. Сьогодні уряди змушені розглядати досягнення порівняльних переваг в галузі ресурсів, що знаходяться під їхньою юрисдикцією, як самостійну економічну мету, відводячи дедалі більше значення як зовнішнім, так і внутрішнім інвестиціям. Це відбувається внаслідок зближення економічних структур країн. Крім того, ТНК стають більш незалежними у виборі місця розміщення своїх філій. Нині ТНК не обмежуються тільки фінансуванням якихось політичних діячів. Найбільші власники ТНК самі входять до складу урядів і балотуються на посади глав держав. Так, ще в уряді Р.Рейгана вже кожний четвертий член був мультимільйонером. Понад те, багатьом із них були довірені державні посади в секторах економіки, в яких вони до призначення мали свої фінансові інтереси.

У контексті вищезазначеного акцентуємо увагу на деяких статистичних показниках, які принагідно демонструють дедалі зростаючу значущість ТНК. Отже, на них припадає основна частина прямих іноземних інвестицій, вони контролюють до половини промислового виробництва та міжнародної торгівлі. На підприємствах ТНК щорічно виробляється продукції на суму, що перевищує 6 трлн. дол.; на них працюють близько 73 млн. співробітників, тобто кожний десятий, зайнятий у світі, крім сільського господарства. 500 найпотужніших ТНК реалізують 80% усієї виробленої продукції електроніки та хімії, 95% фармацевтики, 76% продукції машинобудування.

Сьогодні статус ТНК мають понад 61 тис. корпорацій, які контролюють за межами своїх країн 900 тис. прямих іноземних представництв, що на інвестиційному ринку становить близько 7 трлн. доларів. За останні три десятиріччя кількість таких представництв збільшилася більш як у 7 разів ( наприклад, у 1970 р. було зареєстровано лише 7 тис. таких компаній). Серед величезної кількості корпорацій панівну роль у світовій економіці відіграють лише 500 потужних ТНК, що реалізують 80% світової виробничої продукції електроніки та хімії, 95 – фармацевтики, 76% – продукції машинобудування. Найпотужніші 85 компаній контролюють 70% усіх іноземних інвестицій. П’ять найбільших ТНК здійснюють контроль над виробництвом понад половини загальносвітового обсягу товарів тривалого користування і стільки ж у галузях літакобудування, електронного устаткування, автомобілебудування та інших галузях продукції. І лише дві-три західні компанії контролюють половину світових телекомунікаційних мереж.

Досить різноманітною є галузева структура ТНК: 60% компаній зайняті у сфері виробництва, 37 – послуг і 3% у добувній промисловості та сільському господарстві [3]. Завдяки глибокій інтегрованості на міжнародних ринках, ТНК стають диктаторами економічної політики у світі. При цьому дуже часто інтереси компаній розходяться зі стратегією національного розвитку країн, в яких вони представлені. Філіали ТНК, які діють у різних країнах світу, є потужним економічним механізмом, який керується з країн базування компаній і практично обминає контроль національних держав. Це дає можливість вправно обходити національні законодавства з метою приховування доходів від оподаткування, направляючи їх з однієї країни в іншу. Додамо, що ТНК контролюють до 80% патентів та ліцензій на нову техніку, технології та “ноу-хау”. Під їхнім контролем перебуває 90% світового ринку пшениці, кави, кукурудзи, лісоматеріалів, тютюну та залізної руди, 85% — ринку міді та бокситів, 80% — ринку чаю та олова, 75% — сирої нафти, натурального каучуку та бананів.

Нарешті, маючи уявлення про основні характеристики взаємовідносин “ТНК – держава” резюмуємо позиції вчених, які займають скептичну позицію, стосовно того, що ТНК кидають реальний виклик інституту держави-нації. Отже, як зазначають скептики, розсуваючи межі простору та часу завдяки моделям соціальної взаємодії, глобалізація сприяє появі нових форм транснаціональної соціальної організації. Дискурс глобалізації допомагає виправдати та легітимізувати неоліберальний глобальний проект, спрямований на створення глобального вільного ринку і консолідацію англо-американського капіталізму в межах основних світових економічних регіонів.

Тріядизація світової економіки у вигляді трьох основних блоків, а саме Європи, Азійсько-Тихоокеанського регіону і Америки, кожен із яких має свій центр і периферію, асоціюється у скептиків із щодалі більшою тенденцією до економічної та фінансової взаємозалежності в межах кожної з трьох зон, яку зумовлює їхня інтеграція та регіоналізація.

На думку скептиків, не корпорації правлять світом. Принаймні найвпливовіші уряди лишаються вагомою ринковою силою, що має справу з багатонаціональними компаніями, оскільки їм потрібний доступ до життєвих ресурсів місцевих економік і національних ринків. Просте порівняння багатонаціональних корпорацій і держав показують, що жодна з ТНК не входить до списку найбільших економік у світі, а провідними економічними гравцями у світовій економіці залишаються держави. Національні уряди є винятковим джерелом ефективної та легітимної влади в управлінні світовою економікою і водночас головними агентами економічної координації та регуляції на міжнародному рівні.

Національні уряди, як вважають скептики, й далі відіграють чільну роль в управлінні світовою економікою, бо тільки в них є формальна політична влада, яка дозволяє регулювати економічну діяльність. За нових умов формуються і нові реалії, а отже, виникає інше середовище для функціонування національних держав. Держава стає наймогутнішим та найвідповідальнішим суб'єктом представництва й захисту національних інтересів країни перед лицем поки що єдиної глобальної держави – консолідованого Заходу, а також існуючих регіональних союзів та асоціацій і ТНК. Таким чином, як зазначають скептики, ТНК хоча й можуть позбавити країну, в якій вони засновані, частини її регуляторних функцій (зокрема, пов’язаних зі сплатою податків), проте навряд чи вони загрожуватимуть державному суверенітету. Понад те, за допомогою заснованих на її території ТНК держава може укріпити свої економічні позиції у світі. Всупереч обґрунтованості скептичної позиції інтерес представляє протилежна позиція вчених гіперглобалістів. Вони навпаки вважають, що ТНК є серйозною загрозою для сучасної держави. У цілому глобалісти готові заперечити чимало аспектів вищезгаданого скептичного погляду. Їхні аргументи полягають у тому, що розквіт міжнародних і транснаціональних об’єднань і організацій, від ООН та її спеціалізованих установ до міжнародних впливових груп і соціальних рухів, змінив форму і динаміку як державного, так і громадянського суспільства. Держава перетворилася на фраґментовану політико-орієнтовану арену, вкриту транснаціональними мережами (державними і не державними), а також місцевими органами влади та силами. Широке проникнення у громадянське суспільство транснаціональних сил змінило її форму та динаміку розвитку.

Держави зазнають подальшого скорочення влади, тому що поширення транснаціональних сил зменшує контроль, який уряди можуть застосовувати. Наприклад, зростання мобільності капіталів, на яке вплинув розвиток світових фінансових ринків, змістило рівновагу між ринками та державами і спричинило сильний вплив на державну економічну політику, зокрема обмеження державного дефіциту і скорочення видатків, особливо у соціальній сфері; зниження рівнів прямого оподаткування, приватизацію та дереґуляцію ринку праці. Рішення приватних інвесторів переміщати приватні капітали через кордони може загрожувати соціальним бюджетам, рівням оподаткування та іншим аспектам державної політики. В результаті автономне становище держави стає об’єктом компромісу, оскільки уряди визнають, що дуже важко реалізувати національні плани без співпраці з іншими агентствами, політичними та економічними, що діють поза межами держави.

Більшість традиційних сфер діяльності та відповідальності держави (оборона, управління економікою, охорона здоров’я та забезпечення правопорядку) вже не можуть розвиватися без інституціоналізованих багатосторонніх форм співробітництва. Оскільки у повоєнний період вимоги до держави значно зросли, перед нею постає низка політичних проблем, які неможливо вирішити без співробітництва з іншими країнами і недержавними структурами [5]. На переконання глобалістів, окремі держави самі по собі більше не можуть вважатися відповідними політичними формуваннями, які здатні розв’язати ключові політичні проблеми чи ефективно управляти широким набором державних функцій. Держава щодалі більше опиняється у взаємозалежності регіональних та глобальних інституцій, які поширюються національними, міждержавними і транснаціональними силами, і не може більше сама визначати свою долю. Загроза суверенності виникає через те, що політичний авторитет держави витіснений і підірваний регіональними і глобальними структурами влади.

Економічна глобалізація щодалі уникає регулятивного впливу національних урядів, хоча водночас нинішні інституції глобального економічного управління мають обмежений вплив. Тому держави щосили намагаються зберегти свою національну незалежність і відмовляються передати їм суттєву частину влади. За цих умов, як стверджують деякі з найрадикальніших глобалістів, глобальні ринки є ефективними і без політичного регулювання, а економічна глобалізація може призвести до того, що світ стане неконтрольованим. Тому уряди не мають іншої альтернативи, ніж пристосуватися до сил економічної глобалізації. Крім цього, наявні багатосторонні інституції, такі як МВФ, Світовий Банк і СОТ, підтримують і реалізують програми, які суттєво розширюють і поглиблюють вплив сил глобальних ринків на національні економіки.

Гіперглобалісти стверджують, що державний лад планети виявляється завадою на шляху до зростання корпорацій і стримує вільний розвиток виробничих сил. Багатосторонні інституції стають щодалі важливішими структурами, які дають змогу економічній глобалізації підпорядкувати слабкіші країни та агенції транснаціонального громадянського суспільства, в той час як країни “великої сімки” і глобальний капітал вважають їхні рішення чи правила зайвими. Поруч із цими глобальними інституціями існує низка паралельних регіональних утворень, від МЕРКОСУР до ЄС, які утворюють інший простір відносно системи багаторівневого глобального управління. Поруч з цією системою діють соціальні сили нового транснаціонального порядку, намагаючись сприяти або притягати до відповідальності сили економічної глобалізації. У цьому плані політика глобального економічного управління набагато плюралістичніша, ніж це припускають скептики, оскільки глобальні та регіональні інституції виявляються доволі незалежними. З огляду на це, економічна глобалізація, супроводжується важливою інтернаціоналізацією політичної влади, яка асоціюється з новою системою глобального управління.

Так чи інакше, але розглядаючи таке важливе питання, як взаємодія ТНК – держава неможливо обійти увагою США, які є найпотужнішим локомотивом розвитку людства та трансформації його соціально-економічної та політичної системи. У жодному іншому місці ідеологія корпорацій не проявляється так чітко і ясно, як на американському континенті. Масштаби США (територія і населення), а також імперська політика цієї країни, призвели до того, що її корпорації розрослися до найколосальніших у світі розмірів. Саме тому бажання корпорацій найбільш послідовно знаходять своє відбиття у політиці саме цієї країни. Через цю причину Північноамериканська зона вільної торгівлі, що обіймає США, Канаду та Мексику, просунулась найдальше в напрямку підминання держав корпораціями. Глава 11 угоди про цю зону надає можливість корпораціям переслідувати судом держави, котрі, як вони вважають, своїми державними регуляціями і рішеннями завдають їм шкоди.

Констатується збільшення європейських і японських транснаціональних корпорацій. Однак, попри зменшення числа американських ТНК у переліку 100 найбільших транснаціональних корпорацій, основу всіх рейтингів транснаціональних фірм становлять американські компанії.

Національні інтереси США реалізуються шляхом експансії корпорацій у виробництві товарів і послуг. Прямі іноземні вкладення розглядаються як основний інструмент, за допомогою якого США можуть підтримувати свої позиції на іноземних ринках. А закордонна експансія ТНК – це засіб підтримки американської домінуючої позиції у світовій економіці. Ця експансія вважається більш ефективною, ніж розширення експорту США. Таким чином, ТНК мають величезні можливості брати участь у політичних процесах не тільки в країнах базування, а й країнах, що їх приймають. Держава відіграє важливу роль у становленні національних міжнародних корпорацій, на зустрічах і консультаціях між керівниками розвинених держав питання підтримки та стимулювання ТНК займають значне місце.

Отже, нині триває боротьба різних регіонів за своє місце в глобалізованому світі. Ми стаємо свідками руйнації слабких держав, що поглинаються наддержавними утвореннями. Конфлікт периферійної держави з американською чи європейською ТНК наповнює міждержавний конфлікт “ТНК –держава” новим сенсом, де ТНК виступає не стільки самостійним гравцем, а швидше агентом відповідної метрополії.

ТНК відображають такий стан світової економіки, в якому рух капіталу і технологій набули високої мобільності. Діяльність ТНК сприяє перетворенню світу на єдине ціле, де його окремі частини стають функціонально взаємозалежними, і, де виникають нові тенденції і закони розвитку. Завдяки своїй організаційній структурі ТНК міцно зміцнили свої позиції в системі світового господарства. ТНК, володіючи величезними капіталами, проникли не тільки в економічне життя країн-партнерів, а й у політичне життя, підтримуючи ті чи інші партії і рухи. ТНК здійснюють економічну, фінансову, торговельну, технологічну, а на новому етапі й політико-соціальну взаємодію між країнами. Діяльність ТНК принципово змінює картину світу, і тому без урахування цього ми не можемо вивчати процеси, що відбуваються в сучасних економічних відносинах

Білет №11