5. Значення праць діаспори для розвитку етнопсихології в україні

Віднесення етнопсихології до розряду «буржуазних наук» поставило фактично крапку на можливості її розвитку в межах Радянського Со­юзу, в тому числі в Україні. Однак варто зазначити, що перешкоди, які виникли безпосередньо в Україні, не зупинили поступу української ет­нопсихології. Вона продовжувала розвиватися, збагачуючись досягнен­нями,світової психологічної громади, в працях представників української діаспори — В.Яніва, Д.Чижевського, І.Мірчука, О.Кульчицького, І.Рибчина та багатьох інших. Розглянемо докладніше деякі з цих праць, і Цілу низку психологічних портретів українців дали представники української еміграції та діаспори. Так, у 1931 році в Празі вийшла дру­ком книжка Д.Чижевського «Нариси з історії філософії на Україні», її другий розділ безпосередньо присвячений аналізу українського народ­ного характеру та світогляду. У ньому автор ретельно досліджує основні, на його думку, шляхи вивчення національного типу. Д.Чижевський роз­глядає три можливих напрямки: перший — визначення народного ха­рактеру через дослідження народної творчості; другий — через характеристику найяскравіших, найвиразніших історичних епох, які народ пережив; третій — через характеристику найвидатніших представників народу.

Згідно з цією класифікацією дослідник послідовно аналізує три варі­анти, окреслюючи нові грані українського характеру. Так, описавши український національний характер через аналіз світогляду народу, ав­тор стверджує, що типовими для українців є: індивідуалізм та прагнення свободи, неспокій і рухливість; емоційність, чутливість, сентимен­тальність і ліризм. Останнє виявляється, згідно з Чижевським, в естетизмі українського народного життя і обрядів, у високій оцінці «внутрішньо­го» в людині, у своєрідному українському гуморі, «що є одним з най­глибших виявів «артистизму» українського характеру». Розробка другого напрямку дала авторові змогу висловити тезу, за якою «найважливішими моментами історичного розвитку українсько­го національного характеру треба вважати постійне тло української історії — природу України та два історичних періоди — князівську добу та добу бароко». З погляду дослідника, на тлі степового ландшафту за­роджуються естетизм, релігійні почуття та нахил до філософії. З іншого боку, степ, як одвічне джерело загрози кочівників, породжував у наших предків стан неспокою, що закріпилося і в прийдешніх поколіннях. Робота в межах останнього напрямку укріплює автора в думці про емоційність українців, їхню схильність до духовного усамітнення, виз­нання права кожного на власний етичний шлях, їхню релігійність і симпатію до інших націй.

Одним з найпоширеніших факторів етнічної своєрідності психіки тра­диційно вважається практика виховання дітей. Особливу увагу цьому ас­пектові приділяли представники американської етнопсихологічної школи першої половини XX сторіччя «культура та особистість» і їхні послідовники. Вони стверджували, що існує специфічна для кожного на­роду «базова структура особи», яка є оптимальною для життя в тих умо­вах, у яких існує етнос. Вони вважали, що «базова особа» може формува тися завдяки традиційно регламентованій, типовій для даної культури практиці поводження з дітьми і їхнього виховання у самому ранньому віці (особливості сімейних стосунків, способи сповивання немовлят, їхнього купання, тривалість і частота годування і т. ін.). Цей «досвід раннього ди­тинства» визначає міру та якість пригнічення або сублімації підсвідомих імпульсів, інстинктивних емоцій та бажань, що, в свою чергу, формує пев­ний тип національного характеру — «базову структуру особи».

Богдан Цимбалістий, відштовхуючись від основних ідей цієї школи. намагався проаналізувати традиційну структуру сімейних стосунків ук­раїнців. Вивчаючи життя селян Галичини і проводячи опитування до­рослого населення, автор дійшов висновку, що дітей в українській ро­дині виховує переважно мати. Батько залишає за собою право іноді втручатися в цей процес, переважно задля покарання. Тому для дитини батько — це грізний та неприступний образ. На відміну від патріархаль­ного типу сім'ї Західної Європи, в Україні, з погляду автора, зберігся матріархальний тип, і ця особливість має велике значення для форму­вання національного характеру: «...норми поведінки, особливості моралі, ідеал людини, життєві настанови українців відповідають нормам та ієрархії цінностей, типовим для жінки, для жіночої свідомості».

Автор висловлює припущення, що цим зумовлені «кордоцентричність» українського характеру (від лат. соrdі — серце) і виразна емоційність, переважання почуттів над інтелектуальною та вольовою сферами. З цим пов'язані також такі особливості українського характеру, як віддавання переваги малим групам, об'єднаним теплом, щирістю та неформальністю спілкування; дефіцит чоловічих активноініціативних імпульсів і нахилів; своєрідність ставлення до влади: українець, за Цим­балістам, завжди інтерпретуватиме її представників у світлі свого бачення влади батька в сім'ї, тобто «буде ставитися з недовірою, ворожістю... і якщо буде підкорятися — лише від страху». Влада для українців, на думку автора, завжди неприємна, тому краще, коли кожен «сам собі пан» (тому за звичаєвим правом в українських селянських родинах після смерті батька ні влада, ні спадщина не передаються одному із синів, а розподі­ляється між усіма).

Цікавими є спостереження Цимбалістого і щодо особливостей году­вання немовлят у традиційній селянській родині. Коли дитина хоче їстиі починає кричати, мати одразу годує її досхочу. Як і всі західні психоаналітики, Цимбалістий вважав, що при такому піклуванні дитина рос­тиме більш довірливою у своєму ставленні до світу, матиме інстинктивну впевненість в тому, що «якось воно буде»; зберігатиме оптимізм незалежно від обставин і умов, з якими їй доведеться зіткнутися.

Однією з небагатьох праць, безпосередньо присвячених комплексному аналізу українського національного характеру, була стаття О.Кульчицького «Риси характерології українського народу», надрукована в 1949 році за кордоном в Енциклопедії українознавства. У ній автор по­слідовно розглядає расові, географічні, історичні, соціальні, культурні та глибинно-психічні чинники і аналізує їхній вплив на психіку. Так, дос­лідник стверджує, що з-поміж українців переважають особи динарської раси, для якої властивий інтенсивний розвиток чуттєво-афективного життя, здібність до театрального мистецтва й музики.

Динарський ідеал, з погляду автора, — це «наповнення життя масою переживань». Згідно з О.Кульчицьким, переважна більшість українців — інтроверти. Вживаючи цей термін, автор пояснює його так: «Інтровер­тивне зосередження життя у власному нутрі визначається замкненістю вдачі, обороною проти витрати енергії в напрямі об'єкта світу, насторо­женим ставленням до оточення і часто також зверненням психічної енергії на розбудову внутрішнього життя».

Вплив історії на український характер позначений негативними відтінками. Загальний висновок полягає в тому, що «... домінанта по­разки й даремного, хоч інколи дуже близького до мети зусилля... могла іноді надавати нашій національній психіці деякого забарвлення фаталіс­тичного песимізму».

Аналізуючи вплив культурних чинників на етнопсихогенез, автор зазначає, що українська культура й психіка належать до «європейсько­го культурного кола», але оскільки Україна географічно посідає віднос­но Європи периферійний простір (як, наприклад, Іспанія, яка, за образ­ним висловом О.Кульчицького, є «африканським балконом» Європи), то на неї досить пізно і слабко вплинув європейський осередок, зокрема три хвилі ідей, що головним чином і формували духовне життя Європи — католицизм, ренесанс і просвітництво.

Глибинно-психічні чинники автор поділяє, за Юнгом, на два різно­види: особисте і колективне несвідоме. З погляду О.Кульчицького, осо­бисте несвідоме, ядром якого в українців є сформований «комплекс мен­шовартості», негативно впливає на формування української психіки. Протилежним є вплив колективного несвідомого, осередком якого «мож­на вважати злеліяну в переживаннях і життєвих досвідах хлібороба архетипову «magna mater» — добру землю, Деметру». Архетипова консте­ляція українського колективного несвідомого свідчить «про добру первісність і первісну доброту найглибшої сфери української психічності».

Цікавими є міркування О.Кульчицького щодо впливу соціальних чинників на український характер. Автор висунув тезу, за якою найбіль­ший вплив на формування української психіки справили." недостатня диференціація структури суспільства з різким переважуванням в ній про­тягом тривалого часу класу селян та особливе значення малих груп у суспільному житті українців. Ці дві особливості дослідник розглядав у єдності, хоча завжди наголошував, що остання особливість с наслідком першої. Значне переважання селянства серед українців позначилося на національній системі цінностей, любові до землі, а також на їхній «органічності» та «конкретності». Автор не пояснює цих термінів, але можна припустити, що під останнім мається на увазі тип мислення — не абст­рактний, а конкретний. «Селянська структура» української нації, а отже₍ мало помітний розподіл праці, що існує в сільському господарстві, зумовлюють, за О.Кульчицьким, невиразну диференціацію функцій, а отже, обмеженість міжособистістних взаємодій. Селянин, на думку дослідника, більше залежить від природи, ніж від іншої людини, і ця особливість відбилася в специфічних психологічних рисах українців: з одного боку — в уваж­ному і дбайливому ставленні до природи, а з іншого боку — в індивідуа­лізмі та незалежності українців.

Замість згуртованості в межах держави, замість єднання в широких; масштабах, в Україні, на думку автора, розвинулися і поширилися малі, групи — «спільноти переживання». Це вплинуло на українську психіку в тому плані, що сприяло актуалізаціі схильностей до емпатії, співпереживання, надання моральної підтримки. Іншим наслідком недорозвиненості в Україні соціальних об'єднань з чітко окресленою метою було, за О.Кульчицьким, ослаблене формування в українців активних, предметних наста­нов, заміна їх інтроспективними, рефлексивно-споглядальними.

Цікаві аргументи проти таких висновків наводить В.Храмова. Дослідниця зазначає, що «селянська структура» нації була характерна для більшості етносів минулих століть, тому сама по собі вона не є якоюсь унікальною, специфічною особливістю. При однаковій «селянській структурі» росіяни та українці проявляли різні психологічні особливості — у росіян переважали колективні прояви, а в українців — індивідуальні. Автор пояснює це тим, що в певні епохи свого існування соціальний розвиток України з багатьох причин відбувався швидшими темпами. Це дало змогу нашим предкам раніше позбутися історично більш ранньої форми цілепокладання — колективної, за якої мета має суспільний характер, без чіткого визначення, обґрунтування й усвідомлення. Розподіл праці, виникнення класового суспільства призводять до розриву безпосередніх зв'язків між людиною і природою, людиною та іншими людьми. Це стає об'єктивною умовою виникнення особистісного цілепокладання. Ця ос- тання форма давно вже існує, на думку автора, в Україні, тоді як у Росії продукувався суб'єкт з давнішими суспільнісними формами цілепокла­дання. Особистісне цілетворення не лише не перекреслює, а навіть підси­лює активну предметну діяльність, оскільки воно «потребує свідомого цілепокладання та цілереалізації, а отже, й повної особистої відповідаль­ності за отримані результати».

ВІДРОДЖЕННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

Повернення до етнопсихологічної проблематики в Радянському Союзі було пов'язано з появою праць Д.Ліхачова та В.Мавродіна (1945), присвячених національній самосвідомості, з виступами Б.Поршнева і А.Прангішвілі у 1964 році на VII Міжнародному конгресі етнографів та топологів, з дискусією, що розгорнулася у 1966-1967 роках на сто­ках журналу «Вопросы истории». Остання була присвячена проблемі нації, й серед інших розглядалося питання про те, чи є психічний склад ознакою нації. У процесі обговорення більшість дослідників позитивно відповіли на це запитання і погодилися з тим, що етнопсихологія, не зважаючи на неоднозначні трактування цього поняття, є онтологічною реальністю, що підлягає ретельному дослідженню. Тим самим формально знято «табу» з етнопсихологічних досліджень, але нерозробленість методичного та категоріального апаратів, відсутність підготовлених фахівців і деякі інші чинники зумовили вкрай повільні темпи відродження етнічної психології. Проте вже в 70-х роках почали з'являтися окремі теоретичні та емпіричні праці з цієї тематики. Теоретичні праці було присвячено переважно розгляду та критиці зарубіжних концепцій та дискусіям щодо категоріального апарату етнопсихології. Емпіричні дослідження цього періоду можна умовно поділити на три групи: до першої відносять роботи, що були складовою численних соціологічних досліджень, в яких розглядалися переважно соціально-психологічні аспекти; більшість з них виконано керівництвом Л.Дробіжевої та Г.Старовойтової; друга група робіт була пов`язана з етнопсихолінгвістичною тематикою, національно-культурною специфікою вербальної і невербальної поведінки, їх виконували співробітники Інституту мовознавства АН СРСР; до третьої групи належать дослідження вербального мислення, виконані П.Тульвісте та Т.Тульвісте в руслі ідей, закладених культурно-історичною школою Л.Виготського.

Новий, більш сильний імпульс розвитку етнопсихології надала дискусія, що відбулася в липні 1982 року в Інституті етнографії АН СРСР. Її було проведено за ініціативою журналу «Советская этнография» та присвячено безпосередньо розгляду наболілих проблем етнопсихології, Учасники дискусії підбили підсумки попереднього розвитку цієї науки, обговорили перешкоди та труднощі, що виникають на шляху її відродження, виклали своє розуміння її предмета, понять, методів і першочер­гових завдань.

Дискусійним виявилося питання про дисциплінарну належність етнічної психології. Одні дослідники (С.Арутюнов, А.Решетов) висловилися за те, щоб вважати етнічну психологію розділом етнографії. І.Кон та В.Козлов висловили побажання, щоб до етнопсихологічних досліджень якомога швидше приєдналися психологи. їх підтримала Л.Дробіжева, однак вона наголосила на необхідності союзу передусім із соціальними психологами. З іншого боку, Г.Старовойтова виступила за те, щоб етнопсихологія була розділом, може дещо специфічним, який має соціально-психологічні проекції, проте розділом загальної психології. Оригіналь­не рішення запропонував А.Леонтьєв. Поділивши галузь, що підлягає дослідженню, на дві досить незалежні зони, а відповідно етнічну психо­логію — на два розділи, дві самостійні дисципліни — національну пси­хологію та етнопсихологію (кожна з яких має розробляти свою зону), А.Леонтьєв відніс їх до різних галузей психології: національну психоло­гію — до соціальної, а етнопсихологію — до загальної. При цьому пи­тання про створення цілісної етнічної психології можна, з погляду авто­ра, поставити лише після об'єднання загальної та соціальної психології. Обговорюючи труднощі, з якими стикаються стнопсихологи, а також шляхи їхнього подолання, вчені торкнулися різних аспектів проблеми. Так, на думку В.Козлова, причини незадовільного розвитку етнічної психо­логії полягають у помилковому напрямку досліджень. їхньою метою має бути не вивчення психічного складу чи спільності національного характеру, зміст яких усе ще невизначений і саме існування яких і нині породжує дискусію, а «вивчення окремих аспектів психіки в людей, що становлять етнос». У свою чергу А.Леонтьєв висловив думку про те, що труднощі в розвитку етнопсихології пов'язані з вживанням замість понять, наповнених дійсно конкретним науковим змістом, суто декларативних, метафо­ричних виразів типу «національні потреби». З погляду І.Кона, існуючі проблеми породжені порушенням логіки досліджень: замість того, щоб почати з гіпотез і питань, чи існують психічні розбіжності між народами, в чому вони проявляються_, як їх можна досліджувати і т.п., триває диску­сія про визначення понять типу «психічний склад», «національний харак­тер» і т.ін.; замість того, щоб спочатку провести конкретні дослідження й констатувати наявність, етнопсихологічних, особливостей, а вже потім їх пояснювати, нерідко починають з кінця, тобто, полемізують лише про явища, припущенна наявність яких ще експериментально не доведено.

У^за^^диякурійпродІ^очструвала неоднозначність розуміння бага- т$©^тда^ь;^9в!£з_чадих^^ Проте всі її учасники були рй^ЙйУШІмШЛШіІ^Рї^^лиЗРСті та значущості об'єкта досліджен-щщі^Щзірі^&б^щіїяШ,максимально, вільний розвиток етнічній пси-^ЩШ-тшШ;^врь і* ?•; -і-їм.;.-,;:?,- ■■> .,+*Ц#|і(иЬ%іІІя'вик^йкалаїширокий резонанс у середовищі психологів і сцтйіЩ^^ЯІін^^і^НіО^их^дрсліджень, потік яких особливо посилився з ШІйіШШ9.ЧЦвН8Шш^окї#ЇЦ^е було пов'язано, з одного боку, з виникнен-щмдй^ізнйх.регірнах ікраїни ,рсередків міжнаціональної напруженості й конфліктів, а відтак постала гостра потреба в психологічних розробках стосовно міжнаціональної тематики; з іншого — ч початком політики глас-.... ності, яка зняла офіційні та неофіційні заборони щодо етнопсихологічних і. досліджень. Новий, сильніший імпульс етнопсихологічні розробки діста­ли внаслідок розгортання процесу суверенізації й розпаду Радянського Союзу. Вступ України в нову епоху — епоху побудови власної незалежної *■ держави — ие міг не поставити на порядок денний багатьох проблем (фор-' мування національної самосвідомості, консолідація різних регіонів України з історично відмінним менталітетом, питання взаємовідносин з національ-. ними меншинами тощо), які неможливо розв'язати без розвитку етнічної _; психології. Тому останніми роками зросла кількість дослідників, які про­фесійно почали вивчати проблеми етнопсихології, збільшився потік пуб­лікацій, вийшли перші спеціалізовані збірники й посібники [1, 4, 5], поча­ли викладатися відповідні курси у вузах, відбулися перші тематичні конференції (Дніпропетровськ, 1992, 1993, 1994), що й свідчить про про­цес реального відродження етнічної психології як науки.

Список літератури

1. Гнатенко П.И., КострюковаЛ.О. Национальная психология: анализ проб­лем и противоречий. — К., 1990.

2. Жмир В. Ф. На шляху до себе // Філософ, і соціолог, думка. — 1991. — № 1-4.

3. Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія Українознавства. Т. 1. — Мюнхен-Нью-Йорк, 1949, С. 708-718.

4. Павленко В.Н., Таглші С.А. Введение в зтническую психологию. — Харь-ков, 1992.

1. Пірен МІ. Основи етнопсихології: Підручник. — К., 1996.

2. Потебня А.А. Мьісль и язнк. — К.: СИНТО, 1993.

3. Цимбалістий Б. Родина і душа народу // Українська душа. — К., 1992, С. 66-97.