![](/user_photo/2706_HbeT2.jpg)
- •1. Започаткування етнопсихології як науки
- •2. Етнопсихологія в сша
- •3. Проблема предмета
- •4. Сучасні уявлення про предмет етнопсихології
- •Історія етнопсихології в україні
- •2. Перша половина XIX століття — розквіт етнопсихологічної тематики на слобожанщині
- •3. Друга половина XIX сторіччя — час вивчення проблеми національного характеру та перших етнопсихологічних експериментальних досліджень
- •4. Розвиток етнопсихології в україні V 20-30-х роках XX сторіччя
- •5. Значення праць діаспори для розвитку етнопсихології в україні
4. Розвиток етнопсихології в україні V 20-30-х роках XX сторіччя
У процесі етнографічних досліджень 20-30-х років було зібрано величезний емпіричний матеріал стосовно етнічної специфіки духовного життя людини. Переконаність учених-етнографів у нерозривному зв'язку духовної та матеріальної культури народів засвідчена, зокрема, у Статуті Всеукраїнського етнографічного товариства, (ЕТ), затвердженому у вересні 1927 року, забезпечила зацікавленість та увагу до проблем етнопсихології у першої генерації етнографів післяреволюційної України. Розуміючи, що народознавчі знання потрібні в період розпочатої соціальної перебудови, українські етнографи досить оперативно організаційно оформились у державній системі того часу: у 1920 році було відновлено роботу Етнографічної комісії (секції) при Українському науковому товаристві; у 1921 створено Музей антропології та етнології ім. Ф.Вовка при Українській Академії наук; з червня цього ж року починає функціонувати Етнографічна комісія (ЕК) УАН; у 1924 році створюється Етнографічне товариство в Києві, організовуються аналогічні структури в інших містах республіки, виходять друком всеукраїнські етнографічні журнали: «Етнографічний вісник», «Бюлетень ЕК УАН», «Праці ЕК УАН» (Збірник історико-філологічного відділу УАН), «Бюлетень Етнографічного товариства» та «Записки Етнографічного товариства». «Етнографія — найкращий ключ до колективної народної душі, — сказано у_декларації Ради Етнографічного товариства. -— Старий народний побут заслуговує на ретельне та системне вивчення, бо це допоможе краще зрозуміти психіку народу і знайти ключ до його розуму».
Розв'язуючи поставлене перед собою завдання «зрозуміти психіку народу», українська етнографія 20-30-х років дала зразок плідного по- єднання організаційних, методичних і теоретико-психологічних напрямків діяльності, яке не втратило своєї актуальності і нині.
Щодо організаційного забезпечення досліджень народної свідомості та її національної специфіки заслугою членів ЕК і ЕТ є створення згаданих періодичних видань. Чинники етнічної специфікації свідомості (вірування, обрядовість, виховання дітей, побут дитини тощо) стали предметом експозицій відділів порівняльного народознавства та суспільного життя Музею народознавства. Матеріали для поглибленого аналізу факторів етнопсихогенезу надавали також Музично-етнографічний кабінет ЕК УАН (1922), Кабінет з питань вивчення національних меншин (1928) і Кабінет з питань вивчення радянського села (1929). Цікаво, що останній у орієнтувався «на села з різноманітним національним населенням», а Кабінет з питань вивчення національних меншин, який мав вивчати «питання про існування, співробітництво та взаємні впливи… різних етнічних груп в Україні», планував видавати свої збірники мовами національних меншин.
Певний внесок у дослідження національної свідомості внесли Комісія звичаєвого права УАН, а також деякі структури, створені М.Грушевським після його повернення з-за кордону, зокрема Кабінет примітивної культури (періодичним органом якого стало видання «Примітивне громадянство та його пережитки на Україні»). Проте, незважаючи на важливість зазначених організаційних заходів, найважливішим результатом організаційних зусиль стало розгортання розгалуженої мережі кореспондентів серед селян і робітників, учених, учителів, лікарів, тобто представників широких кіл громадськості. На 1 січня 1930 року близько двох тисяч людей в усіх регіонах України вели систематичну роботу за програмами ЕК і ЕТ.
Створення єдиних програм етнографічних досліджень, а отже, забезпечення методичної та методологічної єдності наукових пошуків — другий важливий напрямок зусиль українських етнографів того часу. Крім розробки спільних програм методична та методологічна єдність забезпечувалась: виробленням загальних принципів дослідження; організацією підготовчих курсів для дослідників народного побуту; організацією в різних зонах України стаціонарів, «етнографічних дослідних станцій», тобто перетворенням певних селищ республіки в місця багатолітнього систематичного і всебічного вивчення усіх форм життєдіяльності населення.
Теоретико-психологічний напрямок у діяльності українських етнографів 20-30-х років пов'язаний з розробкою низки ключових психологічних проблем: мова та психіка, дитинство і психіка (ширше: соціальна дійсність і психіка), екологічне середовище та етнос, біологічне та соціальне в етнопсихогенезі тощо, внаслідок чого виникло багато важливих з точки зору етнопсихології ідей.
Так, аналізуючи національні особливості свідомості українського та російського народів, А.Лобода говорить про «певну народну ідеологію» великоросів, зумовлену систематичними недородами, а В.Перетц пропонує розглядати «тихий смуток малоросійської поезії» та деяку «тінь печалі» в українському характері крізь призму «історичних незгод, пережитих на Україні, які сформували основні риси психіки українського народу». Водночас Є.Кагаров запроваджує поняття «етнографічна інформація», розуміючи під ним таку єдність фізичного і психологічного та культурного аспектів етносу, який виникає шляхом адаптації до певного оточення чи «екології». У пошуках біологічних детермінант етнопсихогенезу та етнічної історії Я.Коган проводить «деякі паралелі лібідозного розвитку у філогенезі та онтогенезі», а В.Петрова — доводить неврогенний характер багатьох міфологічних уявлень.
В етнографічних працях цього періоду знаходимо перші спроби дослідити народну педагогіку. Розпочате ще З.Кузелею (1906) вивчення звичаїв і вірувань українського народу щодо дитини й дитинства продовжила українська етнографія 20-30-х років. Серед праць етнопедагогічної спрямованості, вміщених у виданнях Етнографічної комісії УАН та Етнографічного товариства, чільне місце посідають публікації про перші роки життя дитини. Це цілком зрозуміло: адже саме в цей період дорослі мають докласти максимум зусиль для виховання дитини. Дослідженню цих зусиль було присвячено спеціальні програми збирання матеріалів про материнство та пестування (БЕТ, 14, 1930), про дівчаток-нянь (там само), про фізичне виховання немовлят (ЗЕТ, 1, 1925), про започаткування мови й письма (ПЕК, 13,1, 1923). Об'єктами спеціального вивчення стали колискові пісні, дитячі лічилки, казки (БЕК, 14, 1930), ігри та іграшки малюків (Н.Заглада, 19-29).
3 погляду сучасних психолого-педагогічних уявлень ці розвідки мали пріоритетний характер, багато в чому випереджали час. Зорієнтувавшись на дослідження пестушок, утішок і примовок, що супроводжували різні дії дитини (потягування, рухи рук, ходіння тощо) та спільні дії дітей з батьками (гра пальцями, обличчям, носом), а також на вивчення тих засобів і пристосувань, за допомогою яких малюків навчали сидіти, стояти, ходити, українська етнографія вийшла фактично у сферу наукового дослідження сенсомоторного розвитку дитини і стала попередницею західних «дидактичних програм раннього дитинства». Такі особливості батьківської поведінки з немовлятами, які німецькі дослідники X. і М.Папоушеки (1983) вважають психобіологічними підвалинами родинної педагогіки, а саме: цілеспрямоване наслідування міміки та вокалізації немовляти (аби дати йому змогу порівнювати), мелодійне та інтонаційне варіювання голосного звука задля категоризації спілкування (позначення запитання та відповіді, застереження тощо), власна відповідь на поставлене дитині запитання, поступове ускладнення форм спілкування та ін. — потрапили у поле зору наукової психології та педагогіки.
Очевидно, що цей напрямок досліджень передував і сучасній теорії поетапного формування розумових дій (П.Гальперін та ін.), демонструючи, зокрема, як поступово міжособистісна дія привласнюється дитиною й переходить у внутрішній план. У межах цієї позиції цікавим видається розгляд не лише національної специфіки колискових пісень, про яку говорив, наприклад, О.Вєтухов, а й запропонованої ним класифікації їх за ознакою поступового ускладнення змісту. Дійсно, якщо в|першій групі колискових відбивається лише домашній світ дитини (колиска, сон, кіт, кури тощо), в другій — реалії її майбутнього життя (доньчин посаг, проводи в похід козака і т.п.), а третю групу становлять пісні про козацькі походи, турецькі напади та інші історичні події, — то перед нами постає саме життєва реалізація згаданого дидактичного принципу, процес поступового формування світогляду дитини.
Також важливим, на наш погляд, є той інтерес, який виявили етнографи до вивчення народних методів виховання глухонімих (О.Вєтухов, О.Курило). Варто зазначити, що ретельність у фіксації послідовності жестів глухонімих («батько дав мені яблуко» у «транскрипції» жестів буде «яблуко — батько — я»), якої вимагала від дослідників програма О.Курило, — це, згідно з концепцією Гальперіна, ключ до структури розумових операцій, а з погляду прихильників вчення про «глибинну граматику» (Н.Хомський та ін.) — суттєвий внесок до теорії, важливий, скажімо, у випадках порівняння розумових здібностей людини та мавп, котрі засвоїли мову глухонімих (Х.Терас, 1979, 1983, 1985).
Сучасні дані свідчать, що вже на фонетичному рівні моделюється середовище, його особливості, що забезпечує формування психіки дитини ще до засвоєння нею мови. Зрозуміло, що для педагогіки надзвичайно цікаві як особливості, так і результати застосування цього механізму батьками. У цій сфері треба зважати ще на один пріоритет тогочасного українознавства, а саме на переконаність у єдності механізмів моделювання світу — фонетичного та за допомогою жестів (вимовляючи перекличці вигуки, дитина робить голівкою ті самі рухи, що й відповідна тварина).
Отже, розглядаючи жести, міміку, природні та перекличці вигуки як важливі складові процеси мовного розвитку дитини, українська етнографія цього періоду, по-перше, готувала ґрунт для майбутніх досліджень фоносемантичного механізму етнічної специфікації свідомості, а по-друге, — допомагала побачити цілісний процес формування базових структур психіки й наблизитися до наукового обґрунтування етнопедагогіки.