Політичні вчення нового часу

Відмітною рисою другої половини ХУІІІ – ХІХ століття є два епохальні чинники. По-перше, європейська цивілізація бурхливо розвивається під впливом Великої французької революції, яка проголосила, за словами К. Маркса, новий політичний устрій і дала всьому світові зразки демократії та свободи. По-друге, внаслідок промислового перевороту, тобто заміни мануфактурного виробництва великою машинною індустрією, бурхливо розвиваються капіталістичні відносини, що стають панівними в суспільно-економічному житті. У відповідності з цим почалось створення нових, політичних, філософських і правових систем життєдіяльності суспільства.

• Формування ліберальної політичної ідеології

• Обґрунтування принципу поділу влади та ідеї правової держави

• Формування концепцій народного суверенітету та прав людини і громадянина

Політичні вчення доби Великої французької революції: ліберально-демократичні ідеї Жана-Антуана де Кондорсе, теорія консерватизму Едмунда Берка.

У Німеччині найавторитетнішими представниками ліберального напряму, які особливо вплинули на розвиток соціально-політичної думки ХІХ ст.., були професор філософії Кенігсберзького університету Еммануїл Кант (1724-1804), видатний філософ і громадський діяч Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814), геніальний мислитель Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831).

І. Канту належить першість у системному обґрунтуванні лібералізму як нової течії соціальної політичної думки. Лібералізм відобразив ідейні позиції заможної частини третього стану, яка вимагала економічної і політичної свободи для своєї життєдіяльності. На думку Канта, лібералізм – єдина розумна платформа суспільного устрою, яку він обґрунтував у таких працях: “Ідеї загальної історії”, “До вічного миру”, “Метафізичні начала вчення про право”. Вчений обґрунтував правову державу. Був прихильником республіканського ладу, за якого можливий поділ властей: законодавча влада належить колективній волі народу, виконавча зосереджена в руках правителя за законом, а судова – призначається виконавчою.

Соціально-політична доктрина Й. Фіхте розвивалась в руслі, характерному для німецької класичної філософії, природної правової теорії.

У соціальній філософії Ф. Гегеля належне місце посідають проблеми держави, влади, суспільного устрою. Зокрема, у “Філософії права” він підкреслює, що “ця праця, оскільки в ній зосереджена наука про державу, буде намаганням осягнути й описати державу як щось розумне в самому собі”. Перехід до нових форм державного устрою він характеризує як перехід від насильництва до свободи, від сили до права, від свавілля до розумних засад.

В. Гегель ввів у політичну науку розмежування понять “громадянське суспільство” (сукупність економічних відносин) і “держава”. Державу (“дійсність моральної ідеї”) він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства і розв’язує суперечності між його членами. Водночас такі суперечності між багатством і бідністю він вважав притаманними будь-якому громадянському суспільству, подолати їх практично неможливо й вони не залежать від держави.

Соціально-політичні утопії ХІХ століття: політичний технократизм і сцієнтизм Клода Анрі де Рувруа Сен-Сімона, соціально-психологічний прагматизм Франсуа Марі Шарля Фур’є, комуно-реформізм Роберта Оуена.