80. Внутрішня і зовнішня політика Директорії.

В умовах кризи гетьманського режиму українські соціалісти створили Український Національний союз (УНС), який очолив В. Винниченко. Союз був в опозиції до гетьманського режиму і його союзників в Україні. 13 листопада 1918 р. УНС почав планувати збройне повстання. Для цього він створив Директорію УНР, до якої увійшли В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, О. Андріївський. Спираючись на штаб найбільш дієздатної укр.. армії – корпус січових стрільців, Директорія виступила із зверненням до походу на Київ і закликала населення до зброї. 18 листопада під Мотовилівкою Директорії вдалося розгромити гетьманські сили. І вже у грудні повстанські війська очолили Київ. 14 грудня Скоропадський зрікся престолу. А вже 18 грудня Директорія зайняла Київ.

Політика нового режиму не була послідовною. Одразу після взяття Києва Директорія ухвалила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Уряд мав намір позбавити аграрну і промислову буржуазію політичних прав і встановити в Україні варіант радянської влади. Влада на місцях мала перейти до трудових рад селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада належала Трудовому Конгресу, що обирався трудовим населенням без поміщиків і капіталістів. 23 січня 1919 р. в Києві відбулося засідання Трудового конгресу, але він не зміг ухвалити якихось рішень і припинив свою роботу.

Соціально-економічна політика Директорії ґрунтувалася на ліквідації приватної власності, відновленні 8-годинного робочого дня, встановленні робітничого контролю на підприємствах, проведенні страйків тощо. Директорія почала проводити заходи з наданням допомоги безробітним та іншим категоріям нужденних. Аграрна реформа Директорії була спрямована на конфіскацію поміщицьких земель. Проте лишалося непорушним дрібне селянське землеволодіння.

Але в умовах громадянської війни, яку створили місцеві отамани, що перестали підкорятися урядові, соц.-економічні перетворення були відкладені. Директорія прагла як найшвидше здобути перемогу у громадянській війні.

У зовнішній політиці Директорія розширила зовнішні зв’язки УНР. Однак налагодити стосунки з радянською Росією їй так і не вдалося, бо та не бажала визнавати незалежності Української держави і продовжувала свою збройну інтервенцію з півночі. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії.

Невдалою виявилася і спроба Директорії порозумітися з Антантою, сили якої наприкінці 1918 р. висадилися в Криму і на півдні України. Антанта погодилася визнати Директорію лише за умови, якщо Директорія підпорядкує свої війська генералу Денікіну. Директорія відмовилася від цієї пропозиції.

Після відновлення Польської держави її керівник висунув територіальні претензії до України. Після цього почалася окупація західноукраїнських земель польською армією.

Отже, політика Директорії не задовольнила укр.. населення, що призвело до початку громадянської війни.

81. Політика «Перебудови» на Україні.

У березні 1985 р. до влади прийшов М. С. Горбачов, який розпочав процес «перебудови». Перебудова мала охопити основні сфери життя суспільства:

- економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних);

- внутрішню політику (демократизація суспільного життя);

- зовнішню політику (припинення «холодної війни»);

- соціальну сферу (поліпшення матеріального добробуту людей);

- ідеологію (ліквідація цензури, гласність).

Процес перебудови відбувався в два етапи. І етап (1985-1988 р.) – період розробки концепції перебудови, здійснення перших економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови:

- прийняття програми прискорення соціально0економічного розвитку країни (квітень 1985 р.);

- реформа М. Рижкова та Л. Абалкіна (червень 1987р.), суть якої полягала у запровадженні принципу трьох «С» - самостійність, самоокупність, самофінансування.;

- перебування перебудовчих процесів в Україні під контролем радянської номенклатури;

- початок політичних реформ.

У результаті запропоновані економічні реформи виявилися утопічними й непослідовними, проводилися невпевнено і зазнали провалу. Замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку розпочалося їх падіння, загострювалися соціальні проблеми, відбувся сплеск інфляції.

ІІ етап (1988-1991 рр.) – період активних політичних перетворень, курс на перехід до регульованої ринкової економіки:

- ХІХ партійна конференція (червень 1988р.), на якій було ухвалено рішення про кардинальне реформування політичної системи, взято курс на гласність,оприлюднення інформації про події, які раніше свідомо приховувалися, публікації творі радянських та зарубіжних авторів, розповсюдження яких раніше заборонялося;

- проведення перших демократичних виборів до Верховної Ради (1990р.);

- погіршення економічної ситуації;

- неспроможність союзних структур здійснювати ефективне управління економікою республіки;

- прийняття Верховною Радою СРСР програми переходу до регульованої ринкової економіки (червень 1990р.), яка з самого початку виявилася нежиттєздатною.

У результаті безсистемна перебудова призвела до розвалу народного господарства, зростання інфляції, розбалансованості економіки.