4.Предмет української культури.

Кожна освічена людина, громадянин держави, інтелігент як лідер нації,

повинен уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і

розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти розрізняти

усталені чинові життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених

життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби

подальшого розвитку культури, ефективно впливати кожному своєю мірою на

цей розвиток. Треба знати історію своєї і світової культури, щоб

правильно оцінити досягнення національної культури у порівнянні з

надбаннями інших народів. А також націлити потенційних майбутніх

науковців на пошуки нових фактів, які свідчать про самобутність і

вагомість української культури в світовій культурі, щоб аргументовано

викривати демагогію поневолювачів українського народу про нібито

вторинність української культури. Адже посилення корінного етнічного

фактора в українському суспільстві і зростання його національної

самосвідомості є умовою збереження національно-державної

консолідованості.

По-друге, в сучасній соціально-історичній ситуації інтеграції України у

світовий культурний і господарчий процес, знання історії культури і

фундаментальна гуманітарна освіченість стає необхідною для фахівців у

верхньому ешелоні влади, які повинні оволодіти навичками міжнародної

комунікації з толерантним і неагресивним ставленням до інших культурних

традицій.

Крім того, вивчення історії культури повинно дати усвідомлення

майбутніми фахівцями свого призначення як співтворців матеріальної і

духовної культури у процесі їх культурної самореалізації і

перманентного творення культури нації в міру сил кожного громадянина.

Буття України на стику культур зумовило її зв’язок із загальносвітовим

історично-культурним простором. Сучасний фахівець має бути готовим

здійснювати професійну діяльність у полікультурному світі, поділяючи і

шануючи передовсім нормативи і цінності свого національно-культурного

середовища. А діалог різних культур допомагає глибше зрозуміти

особливості національної культури.

12.Зарубинецька та черняхівські культури.

Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. Вікентій Хвойка, який виявив могильник з тілоспаленням на Батуровій Горі поблизу с. Зарубинці Канівського району Черкаської області. Крім Зарубинецького могильника, В. В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров'ї: м. Ржищеві, селах Віта, Питальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки.

Тут було досліджено залишки безкурганного могильника, серед супровідного інвентарю були виявлені бронзові фібули і специфічна кераміка, ці пам'ятки відносять до ІІІ ст. до.н. е. Ця культура поширилась на Прип'ятському Поліссі, верхнього і Середнього Подніпров'я у кінці I тис до.н. е.- початку I тис.н. е. Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувались на мисах річок, ярів або на «надзаплавних терасах». Їх площа займала в середньому близько двох гектарів. Цій культурі притаманні житла площею 18-20 метрів квадратних, які були заглиблені в землю. Технікою спорудження було дерев'яно каркасне будівництво. Дахи були двосхилими, для покрівлі брали солому, очерет або жердини. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.

Населення вело осілий спосіб життя. У вжитку в зарубинців було залізо, серед знарядь з цього матеріалу були серпи і коси, це свідчить про землеробський спосіб господарства. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Щодо скотарства розводились корови, свині, коні, дрібна рогата худоба. Існувало також у них поняття про полювання і риболовлю. Добували залізо.

На поселеннях зарубиньців виготовляли кераміку, існував гончарний круг ручного типу, готовий посуд випалювали. Були і ювелірні вироби, їх виготовляли з привізної бронзи. З льону і коноплей, виготовляли тканини. Про існування ткацтва свідчать знайдені піднімальні грузила для ткацького станка.

Обряд поховання, могильники характерні для Зарубинецької культури були ґрунтові і без курганні поховання, тіло спалення в урнах чи у ямах, існував поховальний інвентар. Також відомі трупопокладення, хоча вони зустрічаються рідко.

Черняхівська культура — археологічна культура у 100—500 роках залізної доби. Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії.

Перші старожитності черняхівської культури були відкриті для науки практично одночасно у різних країнах. У 1899 та 1901 рр. у селі Ромашки, та у 1900 р. у селі Черняхів Київської губернії В. В. Хвойка провів розкопки "полів поховань", друге з яких і дало назву типу пам'яток. У 1898-1899 рр. польський археолог К. Гадачек розкопав поселення Неслухів у верхів'ях Західного Бугу. Невдовзі, у 1903 р., І. Ковач дослідив могильник Марошсентана ( сучасна назва Синтана де Муреш) у Трансільванії.

Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях. Поряд з цим відомі черняхівські городища ( Городок, Олександрівка, Башмачка).

Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети.

Більшість дослідників вважає, що черняхівська культура створена племенами різного етнічного походження (даки, сармати, германці, скіфи, анти або венеди), про яких згадують стародавні автори на території поширення цієї культури. Черняхівська культура була знищена найправдоподібніше навалою гунів в кінці IV ст.

Найвідоміші пам'ятки черняхівської культури на території України: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.

Черняхівська культура — одне з найяскравіших культурно-історичних-утворень першої половини І тис. н. е. на південному сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III — IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії. За підрахунками Є. Махно, лише в Україні відкрито близько З тис. поселень і могильників цієї культури, де виявлено сотні жител, тисячі поховань, здійснених за обрядом трупоспалення або трупопокладення.