Найдавніші китайські держави: Ся, Шань-Інь, Жоу

Як доводять сучасні археологічні дослідження, Яншао – перша протокитайська стародавня культура землеробського неоліту – виникла приблизно у VI – V тис. до н. е. у басейні р. Хуанхе. На сьогодні знайдено 30 осередків цієї культури. Керамічні знахідки та підтвердження існування навичок вирощування зернових культур дозволяють порушувати питання про генетичний зв’язок першокультури Яншао з аналогічними культурами більш західного близькосхідного регіону. Вивчення проблем генезису китайської цивілізації показало, що важливі нововведення у сфері матеріальної культури були пов’язані із зовнішніми впливами.

Мешканці Серединної імперії вели відлік своєї історії від напівбожественної істоти Фу Сі та його сестри (за деякими версіями – дружини) Нюй Ва. За уявленнями китайців ці істоти мали людські голови та зміїні тіла. Фу Сі вважався винахідником календаря, музики і навіть шлюбу. Його супутниця за легендою виліпила людський рід із глини.

Після Фу Сі, як вважали китайці, правив Шеньдун, який за міфологічною традицією наділив людей навичками торгівлі та землеробства. Потім світом керував «Жовтий правитель» – засновник державності. Саме від нього починається так звана епоха «п’яти імператорів», опис правління яких залишився у роботі батька китайської історіографії Сими Цяня.

Сима Цянь вважав творцями китайської державності племена Ся. Цей період правління п’яти легендарних імператорів історик називав «золотим століттям мудрості». Правитель Юя започаткував спадковість влади. За уявленнями Сими Цяня династія Ся правила Китаєм наприкінці III – на початку II тис. до н. е., доки її останній недобродійний представник Цзе не втратив авторитет і не позбавився морального права керувати Піднебесною (ще одна назва Стародавнього Китаю). Тоді його переміг іньський правитель Чень Тан, який, який за словами Сими Цяня, заснував нову династію.

У сучасній синології існує проблема історичності династії Ся. Сумніви щодо її існування засновані на тому факті, що інші автентичні джерела нічого не повідомляють про неї. Археологічні знахідки 1950 – 1980‑х рр. ХХ ст. виявили існування ще однієї культури – Ерлітоу, яка за місцем розташування (провінція Хенань), часом існування (1900–1700 рр. до н. е.) і низкою інших характеристик збігається з описом династії Ся. Але сучасний стан науки все ще не дозволяє повністю підтвердити цю гіпотезу. Європейські вчені схильні розглядати культуру Ерлітоу як своєрідну ланку між неолітичними культурами та стародавніми державами.

Щодо наступної династії, Шан-Інь, китайські хроніки зберегли цілком достовірні свідоцтва. Найбільш поширеним типом джерел з історії Шань-Інь є ворожильні кістки. Представниками цієї цивілізації були розрізнені ранні міські поселення – носії бронзової індустрії. Використання бронзи було досить обмеженим: з неї виливали виключно посудини для обряду жертвопринесень. Поселення Шань являли собою обнесені стінами міста площею близько 6 км ².

Іньська епоха поділяється на два періоди: Рання Інь (XVII – XIV cт.) та Пізня Інь. Межею цих періодів стало перенесення столиці держави правителем Пань-геном у 1300 р. Це місто було знайдене та досліджене археологами у 1928 р. поблизу сучасного міста Аньян, на південь від Пекіна.

Реконструкція політичної історії династії сьогодні має фрагментарний характер, але відомо про певні соціальні та культурні якості та досягнення періоду Шань-Інь, серед яких: 1) винайдення та поширення писемності; 2) бронзово-ливарне виробництво; 3) перехід від мотичного до рільно-вирубного господарства.

Збереглись деякі свідоцтва щодо адміністративної структури, майнового та соціального розшарування суспільства за часів династії Шань-Інь. Громади-міста об’єднувались у держави. Цей процес був обумовлений об’єктивними причинами: необхідністю боротьби з повенями, захисту від ворожих військових нападів.

Різноманітні джерела також повідомляють, що адміністративно Інь поділялася на три нерівні структурні частини:

1) внутрішня із центром у столиці знаходилася під безпосереднім керуванням вана (правителя) та його адміністрації. Місто Шан не було столицею, але знаходилось поблизу;

2) проміжна – численні невеликі державні утворення, якими керували титуловані місцеві правителі;

3) зовнішня – численні племена, правителі яких визнавали авторитет вана.

Різкого кордону між двома останніми зонами не існувало: учорашній васал міг виступати проти вана, а незалежний – раптом стати васалом, що було свідоцтвом архаїчності та недостатньої зрілості держави.

На іньську епоху припало формування основ соціально-економічного та політичного устрою державності. Правитель (ван) був одночасно і первосвящеником. Посада вана мала спадковий характер. Поступово серед родичів вана почали з’являтись інші шляхетні субклани «цзу», представники яких займалися, переважно, військовою справою.

Система адміністрації, ван та його апарат, турбувалися про врожай, розчищення полів, забезпечували захист від вторгнень варварських племен. Для цього ван утримував численний чиновницький апарат, що існував за рахунок надлишкового продукту, редистрибуцією якої займалася влада. На ці кошти утримували й ремісників, які працювали під керівництвом старшин, включених до списку чиновників вана. На розкопках біля Ан’яну був знайдений склад, де зберігалося до 3,5 тис. кам’яних серпів, що свідчить про централізовано регульований характер землеробських робіт. Додатковим підтвердженням цього факту є одна з пісень «Шицзін», де згадується про великі поля, що обробляються колективами селян під керівництвом наглядачів.

Дослідники з упевненістю повідомляють, що община за іньських часів існувала. Населення номів (автентична назва – «і») обробляло як свої поля, так і громадські. З цих ділянок влада отримувала надлишковий продукт. Не виключено, що певна соціальна група іньців (чені), були безпосередньо приписані до тих полів.

Шан-Інь становила велику процвітаючу протодержаву, яка межувала зі слабшим різноплемінним населенням. Прагнучи розширити територію, іньці провадили активну зовнішню політику. Особливої могутності досягли вони за часів правління У-Діна, який здійснив велику кількість військових експедицій. Агресивність шаньців зумовлювала організацію відповідних захисних дій з боку сусідніх племен, серед яких найбільш активними були чжоусці.

Чжоуські володарі деякий час перебували у відносному васалітеті ванів Шан-Інь, але згодом очолили коаліцію племен, спрямовану проти завойовника. Джоуського правителя Цзи-Лу був убитий за розпорядженням іньського хана. Його онук У-Ван виявився більш обережним і розважливим правителем. У вирішальній битві під містечком Мус, яка відбулась у 1027 р. до н. е., У-Ван завдав остаточної поразки ворогу, після чого династія Шань-Інь припинила своє існування.

Держава Західне Чжоу (1027–771 рр. до н. е.). У результаті перемоги біля м. Мус нечисленне плем’я Чжоу очолило велике військово-політичне етнічно гетерогенне об’єднання, межі якого були значно ширші колишньої території Шань-Інь і охоплювали весь басейн р. Хуанхе. Головним завданням правителів була організація ефективного керування державою. Найбільш розвиненим етносом серед інших підлеглих груп були іньці. Чжоу-гун, регент при малолітньому правителі, запропонував розселити іньців по всій завойованій території. Завдяки цьому влада вирішила два важливі питання: 1) ініційювання культурного обміну між більш і менш розвиненими етнічними групами; 2) нейтралізація іньців, потенційно небезпечних для діючої влади. Значна частина іньців розселилась у центрі держави – районі Лоу – де була заснована столиця. Адміністрація перебувала у місті Ченчжоу. Тут також були розквартировані 8 професійних іньських армій. Інша частина адміністрації та додаткові 6 армій перебували у Цзунчжоу – на заході країни.

Влада чжоусців мала легітимний характер. Властителями була розроблена концепція «Мандата Неба» – соціально-політична теорія, відповідно до якої влада чжоусців отримала санкцію від Неба – верховного божества. Вважалось, що право керівництва було передано правителям не тому, що чжоусці виявились сильнішими з воєнної позиції, а тому, що на їх боці були «Мудрість» та «Чесність». Захистившись легітимною ідеєю, чжоусці зуміли налагодили ефективну систему централізованої влади. До функцій адміністрації належало: керування землеробським господарством на великих громадських полях; управління ремеслом і будівництвом; забезпечення збору податків; виконання військових, судових, редистрибутивних обов’язків. Для вирішення проблеми укріплення влади на місцях чжоусці запровадили систему спадкових маєтків. Сутність цієї практики полягала в тому, що велика периферія Чжоу була поділена на частини, які передавались у спадкове володіння родичам і особам, наближеним до правителя. Таких маєтків нараховувалося близько 70. Об’єктивно ця система була вимушеною формою політичної побудови ранньої держави з нерозвиненою інфраструктурою, гігантська територія якої не відповідала можливостям невеликої етнічної групи чжоусців щодо її контролю.

Упродовж кількох десятиліть становище держави було стабільним. Але специфіка цього політичного об’єднання вимагала сильної влади як єдиного гаранта її існування. Коли ж на зміну більш рішучим лідерам прийшли слабкі, спрацювала тенденція до дезінтеграції (IX ст. до н. е.). Власники маєтків, особливо віддалених, завжди мріяли про одноосібну владу. Правителі у 4–6-му поколіннях уже відчували себе повноправними хазяями, провадили самостійну зовнішню політику. Деяким з них навіть вдавалося розширити їх володіння. Спостерігаючи за цим процесом, чжоуський правитель Сюань-ван спробував провести низку реформ задля зміцнення держави, але його нова податкова та адміністративна реформи не давали результатів.

Формально період Західного Чжоу завершився у 771 р. до н. е., коли Пін-ван переніс свою резиденцію до східної столиці Лої. Землі у районі старої столиці він передав одному зі своїх союзників, який започаткував династію Цінь.

Таким чином, за часів перших династій протокитайські етнічні групи здійснили крок від протодержавності до ранньої державності. Поява цих політичних утворень була об’єктивно обумовлена необхідністю виживання місцевого населення, його консолідації задля спільної боротьби як проти внутрішніх господарських труднощів, так і зовнішньої загрози. Оскільки династії сприймали цивілізаційні досягнення попередніх політичних об’єднань, їх можна вважати представниками єдиної культурної традиції. Правителі, які мали великі територіальні амбіції, не змогли забезпечити стабільність кордонів своїх володінь. Їх поразки не заперечують важливість політичного досвіду перших династій. Слід також підкреслити значущість перших спроб складання державної ідеології – фактора, який зберігав своє важливе значення для подальшої історії регіону.