Розділ і. Стародавній китай

Історичні умови виникнення та розвитку цивілізації Стародавнього Китаю. Періодизація. – Джерела. – Географічне розташування, природні умови. – Найдавніші китайські держави: Ся, Шан-Інь, Чжоу. – Східне (Пізне) Чжоу (VІІ – ІІІ ст. до н. е.). – Поява філософських учень і шкіл. – Перша централізована держава в Китаї – імперія Цінь. – Імперія Хань. – Загальне та особливе в історії Стародавнього Китаю.

Історичні умови виникнення та розвитку цивілізації Стародавнього Китаю. Періодизація

Китай – країна стародавньої та органічної культури, філософських теорій, які вплинули на формування не лише східної, але й західної цивілізацій, батьківщина чудових технічних досягнень і розмаїття образотворчих мистецтв.

Історія Китаю нараховує сім тисячоліть, починаючи з періоду розвиненого неоліту. Її зародження відносять до межі ІІІ – ІІ тис. до н. е., що у глобальному вимірі відповідає другому періоду стародавності. Хоча новий осередок давньокитайської цивілізації, сформований у долині р. Хуанхе, здавалося б був відірваний від інших давньосхідних центрів, він сприйняв низку культурних досягнень сусідніх племен та народів.

Сучасна наука визначає Китай як один із генетично-автономних цивілізаційних осередків світу. Його самобутність повною мірою простежувана на третьому, заключному етапі розвитку держав стародавності (І тис. до н. е.). На той час у Передній Азії політичної гегемонії навперемінно досягли Ассирія, Вавилон нового царства, Мідія, Перська імперія Ахеменідів. Притаманна їм специфіка існування дозволила державам-імперіям активізували міжнародні зв’язки, у тому числі з Китаєм, який до того розвивався більш-менш ізольовано. На третьому етапі стародавності відбувся інтенсивний обмін культурними досягненнями. В Індії та Китаї поширюється буддизм. Держави Сходу налагоджують стосунки різної інтенсивності із класовими суспільствами Європи – Грецією та Римом. Як наслідок цих процесів – формування «ланцюга цивілізацій», що тягнувся єдиною стрічкою від Атлантичного до Тихого океану.

На межі тисячоліть Стародавній Китай був свідком та суб’єктом епохи, коли особливо виразно постає криза традиційних форм експлуатації, починається внутрішнє переродження суспільства. Руйнування великих держав, серед яких був Китай, так само як і крах Римської імперії, позначив кінець епохи стародавності. Стародавній Китай був не лише співучасником всіх цих подій, але й виконував функцію певної культурної домінанти у Східно-Атлантичному регіоні.

Сучасною синологією розроблені різноманітні методи традиційної та наукової періодизації історії Стародавнього Китаю. В основу періодизації, наведеної нижче, покладений династичний принцип. Звідси в історії Стародавнього Китаю виокремлюють три головні періоди:

I – ХХІІІ – III ст. до н. е. – період «Трьох династій» (Ся (ХХІІІ – ХVІІІ ст. до н. е.); Шан-Інь (XVIII – XII ст. до н. е.); Чжоу (XIII – III ст. до н. е.).

II – 221 – 206 рр. до н. е. – період імперії Цінь.

III– 206 р. до н. е. – 220 р. н. е. – період існування імперії Хань.