§1. Українська незалежність як загроза цілісності Польщі

Проголошення 7 листопада 1918 р. Тимчасовим урядом у Люблині Польської республіки ознаменувало завершення багатолітніх зусиль польського народу в справі відродження своєї державності. Зазначимо, що ще на етапі підготовки до проголошення незалежності політичні сили у Польщі уважно стежили за подіями в Україні і навколо неї і гостро реаґували тоді, коли, на їхню думку, ситуація не відповідала або загрожувала майбутнім польським державним інтересам (згадаємо протести проти пункту Берестейського мирного договору про приєднання Холмщини і Підляшшя до Української Народної Республіки та щодо виокремлення Східної Галичини і Буковини в окремий коронний край).

Події 1918–1921 рр. яскраво засвідчили, що польська держава своєю практикою послідовно реалізовувала напрацьовані польськими політичними силами доктрини і концепції в українському питанні.

Не заглиблюючись у підробиці, зазначимо, що проголошену 1 листопада 1918 р. Західно-Українську Народну Республіку новоповстала польська держава буквально задушила в ході українсько-польської війни (1918–1919 рр.) за Східну Галичину. Поляки не побачили в патріотичному злеті українців національно-визвольної боротьби, прагнення до створення власної держави, тобто явища, подібного до польського відродження. Для них це був антипольський виступ, що стався на споконвічних (як вони гадали) польських землях і який загрожував територіальній цілісності новопосталої держави. Польська сторона не могла допустити утворення в Східній Галичині незалежної української держави. І в цьому усі політичні сили тогочасного польського суспільства були єдині.

Ще яскравішим прикладом реалізації готових зовнішньополітичних концепцій в українському питанні була спільна польсько-українська війна 1920 р. проти більшовиків. Переважна більшість істориків небезпідставно вважає, що це була спроба реалізації «федералістської» програми Юзефа Пілсудського. Як відомо, 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено т.зв. Варшавський договір (або договір Пілсудський — Петлюра) ³. Він містив визнання Польщею незалежної Української Народної Республіки. Армія УНР разом із поляками брала участь у війні проти більшовицької Росії з метою відновити владу Директорії в Наддніпрянській Україні. Проте, договір не був рівноправним. Користуючись безвихідним на тоді становищем Директорії, Польща залишала за собою Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину з Підляшшям і Полісся. Варшавський договір забезпечував широкий вплив поляків на адміністрацію, військо, фінанси і залізниці України. Договір вороже сприйняли західні українці та неприхильно — значна частина українців Наддніпрянщини.

Зрештою, польська сторона не дотримала умов договору і віддала УНР на поталу більшовицькій Росії. У жовтні 1920 р. Пілсудський, маючи військову ініціативу, під тиском ендеків загальмував наступ. Польща уклала перемир’я, а згодом, 18 березня 1921 р., Ризький мир з РСФРР і УРСР. За Ризьким миром українські землі було поділено між Польщею і Росією. Поляки визнали Радянську Україну як самостійну державу. За Польщею залишалися, крім Галичини (Східна Галичина була анексована Польщею після рішення Ради послів 15 березня 1923 р.), Холмщина з Підляшшям та західні частини Волині й Полісся. Війська УНР були інтерновані в Польщі.

Таким чином, вислідом «київського походу» Юзефа Пілсудського стала реалізація не його «федералістської» програми, а «інкорпораційної» концепції ендеків. За рахунок самостійної української держави було укладно мир з Росією.