10 Плюралізм політичних концепцій 19-20 ст.

Плюралізм (від латів.(латинський) pluralis — множинний), філософська позиція, згідно якої існує декілька або безліч незалежних і таких, що не зводяться один до одного почав або видів буття (П. в онтології), підстав і форм знання (П. в гносеології). Термін «П.» був запропонований німецьким філософом X. Вольфом в 1712. П. протилежний монізму і має різні форми: 1) дуалізм, згідно з яким існують два почала — матеріальне і ідеальне; 2) крайні варіанти, де почав не два, а безліч, і де взагалі відкидається ідея єдності світу. Історія філософії може бути розглянута не лише як боротьба П. і монізму, але і як зіткнення різних форм П., наприклад матеріалістичного і ідеалістичного П. Так, античний атомізм — матеріалістичний варіант П., оскільки атоми в Демокріта якісно різні і несводіми один до одного. Цьому протистоїть ідеалістичний варіант П., представлений у філософії Р. Лейбніца, згідно якої світ складається з незліченної безлічі духовних субстанцій — монад .

Розвиток ідеалістичної філософії в кінці 19—20 вв.(століття) характеризується посиленням тенденцій до П., що знаходить своє вираження перш за все в персоналізмі, витікаючому з ідеї унікальності кожної особи, в філософії життя, прагматизмі (В. Джемс), екзистенціалізмі, «критичної» онтології Н.Гартмана .

  В гносеології звернення до П. було пов'язане з революцією у фізиці і кризою колишніх способів пояснення світу на рубежі 19—20 вв.(століття), подоланням механіцизму і формуванням нових систем понять, що на перших порах здавалися незалежними один від одного.

  Перетворення П. на усвідомлену методологічну позицію характерний для таких напрямів ідеалістичній «філософії науки», як наприклад, конвенціоналізмА. Пуанкаре (Франція), концепція «критичної методології», запропонована англійським філософом До.Попперомі його учнями (П. Фейерабендом і ін.) і звана ними «теоретичним П.», і ін. В той же час в науці посилюється і протилежна тенденція — до інтеграції знання і побудови єдиної картини світу.

  В сучасній буржуазній соціології П. як методологічна орієнтація представлений у ряді концепцій: у т.з. теорії чинників, теорії політичного П., що трактує механізм політичної влади як протиборство і рівновагу зацікавлених груп (див. «Плюралістичній демократії» теорія). Ряд ідеологів правого і «лівого» ревізіонізму стверджує, що існує П. усередині марксизму, що виражається в різних рівноправних його інтерпретаціях (сциентістськой, антропологічною і пр.), в існуванні безлічі «моделей» соціалізму, що не мають між собою нічого спільного. Ці антинаукові концепції відкидають інтернаціональний характер марксизму-ленінізму і загальні закономірності будівництва соціалістичного суспільства.

  Діалектичний матеріалізм долає обмеженість як вульгарного монізму, так і П. і підкреслюючи матеріальну єдність світу, розвиває одночасно вчення про якісно різні форми руху матерії, про різноманіття і складний взаємозв'язок різних сфер і рівнів буття.

 Націоналізм як рух та ідеологія набув значного поширення протягом XIX ст. Процес формування та подальшого розвитку націоналізмів характеризувався тяглістю, тобто безперервністю, і одночасно їм була притаманна риса перманентного розвитку. Якщо впродовж XIX ст. націоналізм трактували як один із різновидів революційної ідеології та руху, він був близьким до багатьох ідей лібералізму, то у XX ст. націоналізм поступово почав набувати рис і характеристик консерватизму та близьких до нього реакційних ідеологій і рухів. Значний вплив на формування консервативного, експансіоністського характеру націоналізмів першої половини XX ст. мали два французькі дослідники.

Морис Баррес (1862–1923) – письменник і політичний діяч, теоретик радикального націоналізму. Головні праці, де було викладено теорію націоналізму: "Позбавлені коренів" (1897), "Заклик до зброї" (1900), "Картини і доктрини націоналізму" (1902). Його концепція націоналізму ґрунтувалася на засадах соціального дарвінізму та біологічного детермінізму. Націю він розгядав як органічну спільноту, засновану на положеннях солідаризму, з власною душею. Він характеризував націю як масу, в якій людська поведінка була детермінована інстинктами, інтуїцією, ірраціональними почуттями. Націоналізм трактував як систему моралі, певні критерії поведінки, зумовлені спільними інтересами цілого, незалежно від волі конкретних індивідів. Згідно з М. Барресом багато сучасних йому країн перебували під загрозою занепаду та дезінтеграції. Щоб уникнути цього, треба провести глибокі політичні реформи, спрямовані проти лібералізму, демократії, марксизму. В результаті цих реформ необхідно запровадити сильний авторитарний режим на чолі з вождем, який мав забезпечити цілісність і могутність нації. Його вважають одним з перших націонал-соціалістів, який закладав теоретичні підвалини фашизму.

Шарль Моррас (1868–1952) – французький письменник, журналіст і політик, рояліст, один з ідеологів колабораціоністського режиму Віші. Був теоретиком інтегрального націоналізму та лідером французького націоналістичного руху Action frangaise ("Французька дія"), створеного в 1899 р. Після звільнення Франції від окупантів у 1944 р. за співпрацю з націонал-соціалістичною Німеччиною його засудили на довічне ув'язнення. До головних праць належать: "Дослідження монархії" (1900), "Мої політичні погляди" (1937), "Самотня Франція" (1941). Відправне положення його концепції – визнання нації як абсолютної цінності: "Нація передує всім об'єднанням у ній... Нації старшують у світовому порядку. Нації первинніші за класи. Нації первинніші за будь-які діяння"^*21. Отож, для нього нація була всім, а особа/громадянин – ніким. Покликанням особи Ш. Моррас вважав підпорядкування національним цілям, зокрема від неї очікували дій, спрямованих на забезпечення єдності та цілісності нації. Така єдність нації мала ґрунтуватися на зв'язках спільного походження, а не на добровільному прийнятті певної системи цінностей. Унаслідок цього від особи вимагали дисципліни, слухняності й відсутності думки, особливої позиції, що властиво демократії. Реалізація концептуальних положень цих двох авторів відбулася в практиці фашизму і націонал-соціалізму.

*21: {Моррас Ш. Повернення до живих речей / Ш. Моррас 11 Націоналізм : антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2000. – С. 125.}

Суттєвий вплив на розвиток ліберальної концепції націоналізму першої половини XX ст. мали "Чотирнадцять пунктів", які розробив президент США Будро Більсон (1856–1924)^*22 і запропонував Конгресу 8 січня 1918 р. (пізніше вони були покладені в основу Версальського миру). Низка цих пунктів пов'язана з питаннями на-ціонально-державного розвитку народів світу. Зокрема, вони передбачали: створення незалежної Польської держави, яка мала охопити всі території з польським населенням; право народів, з яких складалась Австро-Угорщина, на автономний розвиток; створення міжнародних умов для незалежного розвитку Румунії, Сербії та Чорногорії. Щодо балканських держав формулювалась також вимога врахування історично визначених засад належності та національності. Держава Італія мала розвиватися в межах своїх національних кордонів. Турецькі частини Оттоманської імперії в тодішньому її складі мали отримати гарантований і міцний суверенітет, а інші національності, які на той час перебували під владою турків, – одержати однозначну гарантію існування та абсолютно непорушні умови автономного розвитку. Декларувалась вимога вільного залагодження всіх колоніальних суперечок, якщо під час вирішення питань, пов'язаних із суверенітетом, інтереси населення матимуть однакову вагомість з вимогами урядів, які контролювали ці території. Також йшлося про необхідність відновлення територіальної цілісності Франції, Бельгії, пропонувалося створити об'єднання націй (Ліги Націй) з метою забезпечення взаємних гарантій політичної незалежності та територіальної цілісності великих і малих держав. Вільсону належала вимога "самовизначення націй".

*22: {Вудро Вільсон – 28-й президент США (1913–1921), відомий політолог й історик, лауреат Нобелівської премії миру 1919 р. Був ініціатором створення Ліги Націй.}